ІСТОРІЯ ФОРМУВАНННЯ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Це було останнє татарське нашестя в Україну. Певну роль в його невдачі зіграла і фортеця Св. Єлисавети.

У кінці ХVІІІ століття фортеця втратила своє стратегічне значення. Рескриптом імператриці Катерини ІІ від 10 лютого 1784 року на ім’я генерал-фельдмаршала князя Г.О.Потьомкіна було повідомлено, що фортеця Св. Єлисавети у зв’язку з тим, що за своїм становищем у середині держави фортецею вважатися не може, перетворюється на внутрішнє місто.

Поступово, протягом кількох років фортеця обеззброювалася. У 1794 році тут ще утримувалося 162 гармати, які обслуговувалися 277 артилеристами. Гармати та артилерійські припаси вивозили у прикордонні міста, головним чином у Херсон. У квітні 1795 року 5 гармат було відправлено у Новомиргород.

Тільки дві гармати збереглися у фортеці – вони встановлені на кам’яних п’єдесталах при в’їзді з колишніх Пречистенських воріт.

Повне скасування фортеці відбулося 15 березня 1805 року. Фортечний гарнізон був розформований, але у казармах ще багато років розміщався нестройовий батальйон (три інвалідні роти).

Фортеця Святої Єлисавети була опорною базою відвоювання у турків земель, що отримали назву Новоросії. Таким чином Єлисаветград можна вважати батьком усіх великих міст півдня України. Єлисаветградці будували й заселяли Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Одесу тощо.

Фортеця Святої Єлисавети майже повністю збереглася до нашого часу. Сьогодні вона становить собою унікальну фортифікаційну пам’ятку XVIII століття, до якої інтерес науковців зростає з кожним роком. Це єдина в Європі земляна фортеця вобанівської системи, що без будь-яких реставраційних чи консерваційних заходів майже повністю зберегла свої основні верки.

З 1753 року південніше фортеці почали виникати поселення українців, вимушених покинути місця свого проживання, відведені для іноземних переселенців Нової Сербії. Указом 14 травня 1754 року ці поселення стали сотенними слободами Слобідського козачого полку. Наприкінці 50-х років їх було 28. У 1759 році Слобідське козаче поселення приєднане до Нової Сербії, але 1761 року воно відокремилося і після реформування Слобідський козачий полк складався вже з 20 сотень.

У 1764 році Нова Сербія і Слобідський козачий полк були скасовані, а їх території під назвою Єлисаветградської провінції ввійшли до складу утвореної указом 22 березня 1764 року Новоросійської губернії, губернська канцелярія якої до 26 березня 1765 року знаходилася у фортеці Св. Єлисавети, а після – у Кременчуці. Таким чином Єлисаветград цілий рік фактично був губернським містом.

Єлисаветградська провінція складалася з 70 округів: 16 рот Чорного гусарського полку, 16 рот Жовтого гусарського полку, 20 рот Єлисаветградського пікінерного полку, 2 міських округів і 16 розкольницьких слобод. Чорний і Жовтий гусарський полки були сформовані на базі гусарського та пандурського полків Нової Сербії, а Єлисаветградський пікінерний – зі Слобідського козачого полку. Містами рахувалися Єлисаветград та Новий Миргород.

Того ж 1764 року втратило свій козацький статус останнє сотенне містечко краю – Власівка.

Території Власівської та Кременчуцької сотень Миргородського полку, що перейшли у Новоросійську губернію під час її утворення, за указом 26 лютого 1765 року повернуті у підпорядкування Малоросії і ввійшли до складу Дніпровського пікінерного полку.

У 1769 році в Єлисаветградській провінції розташувався Молдавський гусарський полк, сформований з турецьких підданих православного віросповідання, які перейшли на бік Росії під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Центром полку став споруджений за наказом командуючого 2-ю армією генерал-аншефа Петра Івановича Паніна Павлівський редут – згодом посад Павлівськ, Ново-Павлівськ, а тепер – Новоукраїнка. Брати Микита та Петро Паніни очолювали павлівську партію при дворі Катерини ІІ і з цього можна зробити висновок про походження назви редуту.

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором, яким закінчилася війна 1768-1774 років, Росія здобула межиріччя Південного Бугу і Дніпра з виходом до Чорного моря, що значно збільшило територію запорозьких паланок, але й майже нанівець звело їх прикордонне значення. 4 червня 1775 року за наказом імператриці Катерини II Запорозька Січ була ліквідована і її землі ввійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній.

У другій половині XVIII століття на лівому березі Сугаклеї Комишуватої колишні козаки-компанійці заснували село Компаніївку, яке згодом стало центром Компаніївського району. Компанійські полки складали гетьманську легку кавалерію, призначенням якої була сторожова та розвідувальна служба на південному та західному кордонах. Компанійці, що вийшли у відставку, повинні були приписуватися до соціального стану, відповідного обраному роду своїх занять, тобто у міщани, козаки чи селяни. Останні компанійські полки були реформовані у регулярні легкокінні полки 24 жовтня 1775 року. Цей процес став причиною значного оселення колишніх компанійців, імовірно тоді й виникла Компаніївка.

1775 року в Єлисаветградській провінції склався такий адміністративний поділ: Чорний, Жовтий та Молдавський гусарський полки по 16 рот кожний, Єлисаветградський пікінерний полк із 20 рот та 7 округів державних поселян.

У 1775-1776 роках провінції Новоросійської губернії поділились, як і всі губернії Російської імперії, на повіти. Єлисаветградська провінція складалася з Єлисаветградського, Крюківського та Катерининського повітів.

До Єлисаветградського повіту ввійшла половина рот Чорного гусарського полку і частина рот Молдавського гусарського та Єлисаветградського пікінерного полків. До Крюківського повіту ввійшли роти Жовтого гусарського полку та більша частина рот Єлисаветградського пікінерного полку. До Катерининського повіту ввійшла більша частина рот Молдавського гусарського полку та близько половини рот Чорного гусарського полку.

Частина території Молдавського полку, основними поселеннями якої були Інгульський шанець (Інгуло-Кам’янка) та слободи Куцівка (Новгородка) і Верблюжка ввійшли до Інгульського повіту Херсонської, згодом – Слов’янської провінції.

У 1783 році Новоросійську та Азовську губернії об’єднали в одну адміністративну територію під назвою Катеринославське намісництво, яке за указом 30 березня 1783 року повинно було поділитись на 12 повітів. Провінційний поділ, що мав напіввійськовий характер, скасували. Остаточна структура Катеринославського намісництва визначилася указами від 24 січня 1784 року, за якими воно було поділене на 15 повітів. На території колишньої Єлисаветградської провінції утворилися три повіти: Єлисаветградський, Ольвіопольський та Олександрійський. При реформуванні Крюківського повіту планувалося повітовим центром зробити Петриківку (тепер – Нова Прага Олександрійського району) як найбільший населений пункт на цьому терені. Але завдяки зручнішому в плані комунікацій розташуванню центром новоствореного Олександрійського повіту визначено колишній Бечейський шанець Жовтого гусарського полку (до сербів – козацький хутір Усівка), відповідно перейменований. Центр Катеринославського намісництва спочатку знаходився у місті Кременчуці і тільки за указом від 1 червня 1789 року був переведений у спеціально побудоване місто Катеринослав.

За указом 4 вересня 1784 року адміністративним центром Ольвіопольського повіту стало місто Новомиргород, а повіт був перейменований на Новомиргородський.

У 1793 році внаслідок другого поділу Речі Посполитої у складі Російської імперії на територіальній основі Брацлавського і частини Київського воєводств створено Брацлавське намісництво, в якому опинилась територія майбутньої Кіровоградщини, що входила раніше до складу цих воєводств.

За указом 27 січня 1795 року з частини Брацлавського намісництва та Єлисаветградського, Новомиргородського, Херсонського повітів і Очаківської області Катеринославського намісництва було створене Вознесенське намісництво, адміністративним центром якого у 1795 році став тимчасово Новомиргород, у 1796 році – спеціально побудоване біля містечка Соколова на річці Південний Буг місто Вознесенськ. Майже рік Новомиргород, який тепер існує у якості районного центру і ледве втримує міський статус, свого часу був губернським містом. Вознесенське намісництво відкрите 1З червня 1795 року в складі 12 повітів: Вознесенського, Богопольського, Катеринопольського, Єленського, Єлисаветградського, Новомиргородського, Ольгопольського, Тираспольського, Уманського, Херсонського, Черкаського та Чигиринського.

Олександрійський повіт залишився у Катеринославському намісництві, але указом від 20 липня 1795 року його адміністративний центр був переведений у місто Крилов і, щоб не міняти назву повіту, останній перейменували на Олександрію.

За указом імператора Павла 12 грудня 1796 року всі намісництва скасовані, з Катеринославського і Вознесенського намісництв була створена нова Новоросійська губернія. За штатом на З1 грудня вона ділилася на 12 повітів. Указ, який остаточно визначив кордони губернії, виданий 29 серпня 1797 року.

Новоросійська губернія складалася з Бахмутського, Єлисаветградського. Катеринославського, Маріупольського, Новомосковського, Ольвіопольського, Павлоградського, Перекопського, Ростовського, Симферопольського, Тираспольського та Херсонського повітів. Олександрійський повіт був скасований і його територію приєднли до Єлисаветградського повіту.

За указом 12 грудня 1796 року були також створені Подільска губернія (з центром у м. Кам'янці), до якої відійшли Ольгопольський повіт і частини Богопольського, Єленського та Тираспольського повітів, і Київська губернія, до якої відійшли Катеринопольський, Уманський, Черкаський та Чигиринський повіти колишнього Вознесенського намісництва. За указом 26 вересня 1797 року слобода Балта була передана до складу Подільської губернії і приєднана до міста Єленська з перейменуванням його на Балту.

Таким чином, станом на 1797 рік, основна територія нинішньої Кіровоградщини перебувала у складі Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів Новоросійської губернії, західна частина – у Балтському та Гайсинському повітах Подільської губернії, міжріччя Синюхи і Ятрані – в Уманському повіті, північні частини Новомиргородського та Олександрівського районів – у Чигиринському повіті Київської губернії.

Указом від 8 жовтня 1802 року Новоросійська губернія поділена на три – Миколаївську, Катеринославську і Таврійську. Миколаївська губернія складалася з чотирьох повітів – Єлисаветградського, Ольвіопольського, Тираспольського та Херсонського.

15 травня 1803 року Миколаївська губернія була перейменована на Херсонську, а губернське правління переведене з Миколаєва до Херсона.

У 1806 році з Єлисаветградського повіту виділено Олександрійський, у результаті чого у Херсонській губернії стало 5 повітів.

21 серпня 1806 року Усівка знову стала Олександрією і повітовим центром, а місту Крилову повернуто його рідну назву.

1 січня 1806 року Катеринославський повіт Катеринославської губернії поділився на два – Верхньодніпровський та Катеринославський, у складі Верхньодніпровського повіту опинилася східна окраїна майбутніх Олександрійського та Онуфріївського районів Кіровоградської області, які до того знаходилася в Катеринославському повіті.

17 травня 1817 року посад Крюків Олександрійського повіту був переданий до складу Полтавської губернії і приєднаний до м. Кременчука.

У 1817 році в усіх, крім Тираспольського, повітах Херсонської губернії та у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії почався процес створювання округів військових поселян. Метою інституції військових поселень було зменшення витрат на утримання військ шляхом передачі частини армії на кошт сільських жителів. Поселені серед них війська повинні були злитися з ними, допомагати на господарчих роботах і домашніх клопотах, натомість, зі свого боку, привчати їх до військової служби, дисципліни та шикування. Керував цим грандіозним проектом генерал від артилерії граф Олексій Андрійович Аракчеєв. Його запровадження на теренах нашого краю започаткував указ 16 квітня 1817 року про перетворення Бузького козацького війська на Бузьку уланську дивізію, що було здійснене 8 жовтня 1817 року з використанням кадрів двох полків (3-го та 4-го) Української уланської (до 26 жовтня 1816 року – козацької) дивізії.

Указами від 24 грудня 1817 року та 26 серпня 1818 року для поселення бузьких уланських ескадронів відведено території Єлисаветградського, Олександрійського, Ольвіопольського та Херсонського повітів Херсонської губернії. Влаштуванням Бузької уланської дивізії керував начальник Української уланської дивізії генерал-майор граф Іван Йосипович де Вітт, який за успішне виконання своєї місії 6 травня 1818 року отримав чин генерал-лейтенанта, а з жовтня 1823 року очолив 3-й резервний кавалерійський корпус.

Указами від 11 грудня 1819 року, 27 лютого 1820 року, 1 січня 1821 року та 21 березня 1821 були відведені землі Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів для влаштування чотирьох полків Української уланської дивізії.

2 вересня 1820 року полки 3-ї Кірасирської дивізії 3-го Резервного Кавалерійського корпусу – Орденський, Малоросійський, Новгородський та Стародубський були призначені на поселення у Херсонську губернію, куди для забезпечення квартирування направлено їхні запасні ескадрони та чотири ескадрони з кадрового складу.

12 грудня 1821 року території, визначені для розміщення цих кірасирських полків, названі Округами Військового Поселення Орденського, Стародубського, Малоросійського та Новгородського кірасирських полків.

У результаті виникнення Новоросійського військового поселення більша частина майбутньої Кіровоградщини була поділена на 8 округів, у яких поселилися полки 3-ї Кірасирської та 3-ї Української уланської дивізій 3-го Резервного Кавалерійського корпусу. Кожна дивізія складалася з чотирьох полків. Штаб корпусу знаходився в Єлисаветграді. Штаб кірасирської дивізії та управління перших чотирьох округів знаходилися у Новій Празі, до дивізії входили Орденський кірасирський полк, Стародубський кірасирський полк, Малоросійський кірасирський полк та Новгородський кірасирський полк. Штаб Української уланської дивізії та управління 5-го, 6-го, 7-го та 8-го округів знаходилися у Новомиргороді, до дивізії входили 1-й Український уланський полк, 2-й Український уланський полк, 3-й Український уланський полк та 4-й Український уланський полк. Крім того у Вільшанці знаходились штаби 12-го округу та 4-го Бузького уланського полку, який був у складі Бузької уланської дивізії, яка входила до Звідного Резервного Кавалерійського корпусу. Кожен округ ділився на три волості, у яких розміщалися ескадрони.

Передача багатьох поселень у військове відомство значно зменшила територію повітів Херсонської губернії і у 1828 році призвела до їх перерозподілу.

6 грудня 1828 року видано відразу два укази, згідно з якими міста Єлисаветград і Ольвіополь були передані у відомство військових поселень. Міста ці втратили статус повітових, їхні повіти скасовано, з їхніх частин було утворено новий Бобринецький повіт із адміністративним центром у місті Бобринці.

Частини повітів, що не ввійшли до округів військового поселення були розподілені: Єлисаветградського повіту – між Олександрійським і Бобринецьким повітами, Ольвіопольського повіту – між Бобринецьким і Тираспольським повітами.

25 червня 1830 року поселенські уланські полки перейменовано - 1-й Український на Український, 2-й Український на Новоархангельський, 3-й Український на Новомиргородський, 4-й Український на Єлисаветградський, 1-й Бузький на Бузький, 2-й Бузький на Одеський, 3-й Бузький на Вознесенський, 4-й Бузький на Ольвіопольський.

Кірасирські та уланські полки, дислоковані на Олександрійщині та Єлисаветградщині, взяли активну участь у Польскій кампанії 1831року. За мужність і доблесть, проявлену в боях, на честь цих полків імператор Микола І 2 квітня 1832 року звелів перейменувати населені пункти, де розташовувалися полкові штаби: м. Крилов – на Новогеоргіївськ, с. Аврамівку – на Новий Стародуб, посад Петриківку – на Нову Прагу, с. Куцівку – на Новгородку, посад Новопавлівськ – на Новоукраїнку, с. Михайлівку на Єлисаветградку. Таким чином вони отримали назви від Орденського (ордена св. Георгія) кірасирського, Новостародубського кірасирського, Малоросійського кірасирського (особливо відзначився в бою біля варшавського передмістя Прага), Новгородського кірасирського, Українського уланського (сформованого з 1-го Українського уланського) та Єлисаветградського уланського (сформованого з 2-го Українського уланського) полків.

21 березня 1833 року армійська кавалерія була переформована, внаслідок чого 3-й резервний кавалерійський корпус і відповідно його дивізії (легка – уланська та важка – кірасирська) отримали № 2. Командиром 2-го Резервного Кавалерійського корпусу був відомий воєначальник генерал від кавалерії граф Дмитро Єрофійович Остен-Сакен, який дуже багато зробив для благоустрою міста (тоді корпусного) Єлисаветграда.

Наступна реформа була здійснена 31 грудня 1851 року. 2-й Резервний Кавалерійський корпус отримав № 1, 3-й Резервний Кавалерійський корпус став 2-м, а 1-й був розформований. При цьому новий 1-й Резервний Кавалерійський корпус отримав з колишнього 1-го корпусу 1-шу Кірасирську дивізію (Катеринославський, Глухівський, Астраханський та Псковський кірасирські полки), 2-га Уланська дивізія в його складі була перейменована на Резервну Уланську дивізію. Крім того корпусу була додана 1-ша Кінно-артилерійська дивізія. У такому складі, не рахуючи фурштатських рот і військово-робочого батальйону 1-й Резервний Кавалерійський корпус зустрів Східну війну 1853-1856 років, у якій його полки брали участь в різних оперативних з’єднаннях. Командиром 1-го Резервного Кавалерійського корпусу був олександрійський гусар 1812 року, генерал від кавалерії Єгор Іванович Гельфрейх.

Після війни у Новоросії був сформований Окремий резервний кавалерійський корпус. Він складався із Звідної Кірасирської дивізії (з полків колишніх 1-ї та 2-ї резервних кірасирських дивізій - Катеринославського, Глухівського, Астраханського, Псковського, Воєнного Ордена, Стародубського, Малоросійського та Новгородського), 2-ї, 4-ї, 5-ї та 6-ї легких кавалерійських дивізій (кожна складалася з трьох двополкових бригад – драгунської, уланської та гусарської), та Кінно-артилерійської дивізії ( 2-га, 4-та, 5-та, 6-та і Звідна бригади та 1-й кінно-піонерний дивізіон).

3 липня 1856 року полки колишньої Української Уланської дивізії, перейменованої на Резервну Уланську дивізію, були розформовані, а їхні перші дивізіони приєднані до колишніх полків Бузької уланської дивізії, тобто до Бузького, Одеського, Вознесенського та Ольвіопольського уланських полків. Вознесенський та Ольвіопольський уланські полки склали уланську бригаду 4-ї, а Бузький і Одеський уланський полки – уланську бригаду 5-ї легких кавалерійських дивізій, що ввійшли до складу останнього на цих теренах резервного кавалерійського корпусу.

Командував Окремим резервним кавалерійським корпусом (від 8 листопада 1856 року до 12 грудня 1862 року) генерал від кавалерії барон Іван Петрович Оффенберг, який розпочав перехід військ на систему групування у військових округах. Талановитий адміністратор, військовий педагог і зразковий кавалерійський начальник І.П.Оффенберг 1858 року заснував у Єлисаветграді офіцерське кавалерійське училище, яке 1865 року було перетворене на Єлисаветградське юнкерське кавалерійське училище.

Після невдалої Кримської війни 1853-1856 років, що призвела до необхідності перегляду військової доктрини взагалі, аналіз досвіду військових поселень показав їхню невідповідність викликам часу. За указом від 4 червня 1857 року Новоросійське військове поселення підлягало скасуванню з передачею його округів у склад так званого Південного поселення, створеного на період переходу колишніх військових поселень у цивільне відомство. Остаточно Південне військове поселення було скасоване за указами від 28 вересня та 25 жовтня 1866 року.

У період військових поселень були затверджені міські герби Єлисаветграда, Новогеоргіївська, Новомиргорода – 6 квітня 1845 року, Бобринця та Олександрії – 7 листопада 1847 року.

У 1865 році повітове правління з Бобринця переведено в Єлисаветград. Ольвіопольський повіт не відновився, його територія розподілилася між Єлисаветградським та створеним 1834 року Ананьївським повітами. Починаючи з цього моменту і по суті до 1917 року в губерніях, до яких входила теперішня територія Кіровоградщини, не здійснювалося радикальних адміністративно-територіальних реформ.

Після Лютневої революції 1917 року влада в Україні з 4 (17) березня 1917 року перейшла до Української Центральної Ради, яка 7 (20) листопада 1917 року проголосила створення з дев’яти українських губерній Української Народної Республіки у федеральному складі Росії. 6 (19) грудня 1917 року з’їзд Рад Херсонської губернії визнав губернію невід’ємною частиною Української Народної Республіки. 22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила повну незалежність УНР.

2 березня 1918 року уряд УНР прийняв закон про новий територіально-адміністративний поділ держави на 30 земель, ухвалений Центральною Радою 6 березня 1918 року, але його не встигли запровадити. 29 квітня 1918 року був проголошений гетьманат П. Скоропадського, який відмінив закони Центральної Ради, у тому числі й закон про територіально-адміністративний устрій. Грамота гетьмана П.Скоропадського від 29 квітня 1918 року оголосила нову назву країни – Українська Держава. Гетьманський уряд повернувся до старої адміністративно-територіальної системи, тільки замінив посади губернаторів та повітових справників на губернських та повітових старост.

Внаслідок політичної кризи гетьманату 14 грудня 1918 року влада перейшла до Директорії, яка відновила попередню назву держави (УНР) і республіканську форму державного ладу. Незважаючи на ухвалення закону про територіально-адміністративний поділ, запровадження нового устрою було відкладене. Схема адміністративно-територіальних одиниць гетьманату в основному збереглася, проте губернські та повітові староства були перетворені на губернські та повітові комісаріати.

У ході запеклого внутрішнього та зовнішнього протистояння керівництво УНР наприкінці 1920 року втратило контроль над політичною ситуацією і змушене було емігрувати.

Дуже складний період 1917-1920 років – Лютнева та Жовтнева революції 1917 року, світова війна, австро-німецка окупація 1918 року, інтервенція Антанти 1918-1919 років, війна з Польщею 1920 року, обтяжені жорстокою громадянською війною, нав’язаною ззовні, не дав можливості створити в Україні сталий адміністративно-територіальний устрій.

Коли у ході громадянської війни більшовики зайняли Єлисаветград, у ньому був створений губревком Херсонщини. Хоча пізніше у Херсоні організувався відповідний комітет, Єлисаветградський губревком ще певний час функціонував з ним паралельно. Вдруге в історії Єлисаветград отримав губернський статус та знову не надовго.

У травні 1919 року Херсонська губернія розділилася на дві – Одеську та Херсонську. Цей розподіл був підтверджений спеціальною постановою Всеукрревкому від 28 січня 1920 року. 13 березня 1920 року Херсонську губернію було перейменовано на Миколаївську з переведенням адміністративного центру до міста Миколаєва. Миколаївська губернія складалася з чотирьох повітів: Дніпровського, Єлисаветградського, Миколаївського та Херсонського. Одеська губернія складалася з шести повітів: Одеського, Тираспольського, Ананьївського, Балтського, Первомайського та Вознесенського.

У травні 1920 року було створено Кременчуцьку губернію, укази ВУЦВК від 18 і 30 липня та 15 серпня 1920 року остаточно закріпили за нею території, які раніше входили до складу Київської, Полтавської та Херсонської губерній. Кременчуцька губернія складалася з шести повітів: Золотоніського, Кременчуцького, Олександрійського, Хорольського, Черкаського та Чигиринського.

Таким чином, у 1920 році основна частина майбутньої Кіровоградської області знаходилася в Єлисаветградському повіті Миколаївської губернії, Олександрійському і Чигиринському повітах Кременчуцької губернії та у Первомайському (у липні 1919 року рішенням ВУЦВК м. Ольвіополь Єлисаветградського повіту, с. Голта Ананьївського повіту Херсонської губернії та м. Богополь Балтського повіту Подільської губернії були об’єднані в одне місто – Первомайськ) і Балтському повітах Одеської губернії. Невеликі частини Кіровоградщини перебували у Гайсинському повіті Подільської губернії, Уманському повіті Київської губернії та у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії.

Адміністративно-територіальні зміни 1920 року виявилися недовговічними. У жовтні 1922 року Кременчуцька губернія була розформована, а Миколаївська приєдналася до Одеської.

Наступні великомасштабні адміністративно-територіальні перетворення були покладені постановою ВУЦВК від 1 лютого 1922 року «Про впорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному устрою УРСР». 25 жовтня 1922 року друга сесія ВУЦВК затвердила основні принципи майбутньої грандіозної реформи, яка передбачала створення замість повітів округів з населенням від 400 до 600 тисяч осіб. Сесія визнала за необхідне спочатку передати частину повноважень губернських органів окружним, а потім ліквідувати губернії, переходячи на систему округ – район – сільрада. Реформа здійснювалася згідно з постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року, затвердженою другою сесією ВУЦВК 12 квітня 1923 року. Згідно з цими документами замість 102 повітів було утворено 53 округи, а замість 1989 волостей – 706 районів.

У 1923 році були створені такі райони майбутньої Кіровоградської області: Бобринецький, Великовисківський, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Єлисаветградківський, Єлисаветградський, Златопільський, Знам’янський, Кам’янський, Компаніївський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський, Новомиргородський, Новопразький, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Онуфріївський, Петрівський, Підвисоцький, Рівненський, Устинівський, Хмелівський, Червонокам’янський та Чигиринский. Вони входили до різних округів – Єлисаветградського, Криворізького, Олександрійського, Кременчуцького, Первомайського, Уманського, Шевченківського (Черкаського). Округи входили до різних губерній – Одеської, Катеринославської, Київської.

Ще до районування 1923 року Єлисаветтрадський повіт мав досвід створення районів. VI Єлисаветградський повітовий з’їзд Рад прийняв постанову про створення районів, для чого обрав спеціальну адміністративно-територіальну комісію. Постановою міжвідомчої губернської територіальної комісії від 5 квітня 1921 року Єлисаветградський повіт був поділений на дев’ять районів – Бобринецький, Володимирівський, Єлисаветградський, Злинський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Плетено-Ташлицький, Устинівський та Федварський.

Постановою президії Єлисаветградського повітового виконкому від 24 червня 1921 року Володимирівський район ліквідовано, його волості ввійшли до складу Єлисаветградського району.

Постановою президії Єлисаветградського повітового виконкому від 22 лютого 1922 року Злинський, Плетено-Ташлицький та Устинівський райони також були ліквідовані. Замість восьми створено п’ять районів – Бобринецький, Єлисаветградський, Новомиргородський, Новоукраїнський та Федварський.

24 травня 1922 року розширений пленум Єлисаветградського повітового виконкому прийняв постанову про ліквідацію районів і районних адміністративних установ.

У липні 1922 року з ліквідацією районів у Єлисавєтградському повіті відбулося укрупнення волостей – замість 40 стало 24. Такий адміністративний поділ Єлисаветградського повіту існував до березня 1923 року. Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року «Про адміністративно-територіальний поділ України» повіти і волості були ліквідовані. Єлисаветградський повіт реорганізувався в Єлисаветградський округ, до складу якого увійшли 1З районів: Бобринецький, Братський, Великовисківський, Єлисаветградський, Злинський, Компаніївський, Єлисаветградківський, Маловисківський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Рівненський, Устинівський та Xмелівський. Цією ж постановою Олександрійський повіт був реорганізований в Олександрійський округ у складі чотирнадцяти районів: Аджамського, Верблюзького, Глинського, Знам’янського, Користівського, Червонокам’янського, Лихівського, Новгородківського, Новогеоргіївського, Новопразького, Новостародубського, Онуфріївського, Троїцького та Цибулівського.

У 1924 році рішенням ВУЦВК від 8 липня 1924 року місто Єлисаветград перейменовано на Зінов’євськ.

У грудні 1924-го Аджамський район Олександрійського округу перейшов до складу Зінов’євського району.

На підставі рішення ІV Всеукраїнського з’їзду Рад про перехід на триступеневу систему управління та постанови ВУЦВК від 3 червня 1925 року був скасований губернський поділ. Крім того здійснено укрупнення округів за рахунок восьми (в тому числі Олександрійського) округів. До Зінов’євського округу приєднано п’ять районів Олександрійського округу – Верблюзький, Знам’янський, Новгородківський, Новопразький та Цибулівський. Решта увійшла до Кременчуцького та Криворізького округів.

Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 20 жовтня 1926 року був ліквідований Цибулівський район, його сільради розподілилися між Знам’янським і Єлисаветградківським районами.

9 грудня 1927 року рішенням Первомайського окрвиконкому утворено Вільшанський район.

Восени 1928 року в Первомайському окрузі був утворений Данилово-Балківський (з лютого 1932 року – Грушківсьний) – майбутній Ульяновський район Кіровоградської області.

У 1930 році постановами ВУЦВК та РНК УРСР від 13 червня 1930 року 13 округів та 12 вересня 1930 року решта округів ліквідовано, замість них встановлено двоступеневу систему управління (район – центр).

У зв’язку з цим на території Зінов’євського округу було створено чотирнадцять районів – Бобринецький, Братський, Великовисківський, Єлизаветградківський, 3нам’янський, Компаніївський, Маловисківський, Новгородківський, Новомиргородський, Новопразький, Новоукраїнський, Рівненський, Устинівський, Хмелівський. Зінов’євський район увійшов до складу Зінов’євської міської Ради за винятком кількох сільрад, які передли Компаніївському району. Таким чином Зінов’євськ виділився у самостійну адміністративно-господарчу одиницю.

У лютому 1931 року шість районів – Братський, Єлизаветградківський, Компаніївський, Маловисківський, Новгородківський та Рівненський ліквідовані шляхом приєднання: Братського – до Бобринецького, Єлизаветградківського – до Знам’янського, Компаніївського – до Зінов’євської міської Ради, Маловисківського – до Великовисківського, Новгородківського – до Новопразького, Рівненського – до Новоукраїнського.

ІV позачергова сесія ВУЦВК XII скликання 9 лютого 1932 року прийняла постанову про створення в Україні перших п’яти областей – Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської. Райони майбутньої Кіровоградської області розподілилися між Дніпропетровською, Київською, Одеською та Харківською областями. У Дніпропетровській області опинилися Новопразький район колишнього Зінов’євського округу, райони колишнього Криворізького округу, зокрема Долинський, Олександрійський та Петрівський, у Київській області – Златопільський, Кам’янський, Олександрівський, Підвисоцький та Чигиринський райони ліквідованих Уманського, та Шевченківського (Черкаського округів), у Харківській області – Новогеоргіївський та Онуфріївський райони скасованого Кременчуцького округу, решта – в Одеській області, в якій у тому ж році був утворений Гайворонський район.

У липні 1933 року з частин територій, що належали Зінов’євській міській Раді, Новоукраїнському та Рівненському районам, був створений Компаніївський район.

27 грудня 1934 року за політично інспірованим клопотанням громадськості місто Зінов’євськ перейменували на Кірово, про що у січні 1935 року ВУЦВК і ВЦВК прийняли відповідні постанови.

У 1935 році за постановами ВУЦВК від 23 січня та 17 лютого у складі Одеської області були утворені Витязівський, Єлизаветградківський, Маловисківський, Піщанобрідський та Тишківський райони.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 вересня 1937 року була утворена Миколаївська область, до складу якої ввійшли Бобринецький, Витязівський, Єлизаветградківський, Знам’янський, Кіровський, Компаніївський та Устинівський райони з Одеської області і Долинський, Новопразький, Олександрійський та Петрівський райони – з Дніпропетровської області. Тим же указом була утворена і Полтавська область, до якої ввійшли Новогеоргіївський та Онуфріївський райони, котрі до того були у складі Харківської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 року була утворена Кіровоградська область, а місто Кірово перейменовано на Кіровоград. До складу Кіровоградської області увійшло 30 районів: 13 районів з Миколаївської області – Аджамський (виділився з Кіровського), Бобринецький, Витязівський, Долинський, Єлизаветградківський, Знам’янський, Кіровоградський, Компаніївський, Новгородківський (виділився з Новопразького), Новопразький, Олександрійський, Петрівський, Устинівський, 10 районів з Одеської області – Великовисківський, Добровеличківський, Маловисківський, Новоархангельський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Піщанобрідський, Рівненський (виділився з Новоукраїнського), Тишківський, Хмелівський, 5 районів Київської області – Златопільський, Кам’янський, Олександрівський, Підвисоцький, Чигиринський, 2 райони Полтавської області – Новогеоргіївський та Онуфріївський.

Під час німецької окупації 1941-1944 років Кіровоградська область була розділена на гибіти (округи), які ввійшли до складу Миколаївського генерального округу (генералбецірку), підпорядкованого Райхскомісаріату України з центром у місті Рівне. Гебітскомісаріати знаходилися у Бобринці, Гайвороні, Долинській, Кіровограді, Новомиргороді, Олександрівці, Олександрії, Гайвороні. Кожен гебіт складався з чотирьох-п’яти районів: Бобринецький – з Бобринецького, Рівненського, Устинівського та Витязівського; Гайворонський – з Гайворонського, Голованівського, Грушківського (Ульяновського), Новоархангельського та Підвисоцького; Долинський – з Долинського, Новопразького, Новгородківського та Петрівського; Кіровоградський – з Кіровоградського, Аджамського, Великовисківського та Компаніївського; Новомиргородський – з Новомиргородського, Хмелівського, Маловисківського, Новоукраїнського та Златопільського; Олександрівський – з Олександрівського, Єлизаветградківського, Кам’янського та Чигиринського; Олександрійський – з Олександрійського, Онуфріївського та Знам’янського. Добровеличківський, Піщано-Брідський та Тишківський райони входили до Первомайського гебіту. Крім того, частина Гайворонського району (правобережна відносно Південного Бугу) перебувала у Трансністрії – окупаційній території, підпорядкованій румунському командуванню.

Червонокам’янський район виділився з Олександрійського, імовірно після війни 1941-1945 років, у документах воєнного періоду він не фігурує. Велика Радянська Енциклопедія у 1953 році подає склад Кіровоградської області у кількості З1-го району. Такий склад області зберігався до 1954 року.

У січні 1954 року, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1954 року про створення Черкаської області, Златопільський та Кам’янський райони відійшли до Черкаської області. У лютому 1954 року, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 лютого 1954 року, до Черкаської області відійшов Чигиринський район, а Вільшанський, Гайворонський, Голованівський та Ульяновський (колишній Грушківський) райони Одеської області – до Кіровоградської області.

За Указами Президії Верховної Ради УРСР відбулося укрупнення районів області, зокрема: ліквідовано Тишківський район, уся його територія ввійшла до складу Добровеличківського району; відбулося укрупнення Кіровоградського, Маловисківського та Новомиргородського районів за рахунок території сільрад ліквідованого Великовисківського району; ліквідовано Червонокам’янський район – увійшов до складу Олександрійського району; Аджамський район – увійшов до складу Кіровоградського, територія Підвисоцького району була розподілена між Голованівським і Новоархангельським районами; ліквідовані Витязівський, Єлизаветградківський і Піщанобрідський райони, території сільрад цих районів, залежно від розташування, відійшли до Бобринецького, Вільшанського, Знам’янського, Кіровоградського, Новоукраїнського, Олександрівського та Рівненського районів; укрупнився Новомиргородський район за рахунок міста Златополя і території дев’яти сільрад колишнього Златопільського району Черкаської області; до складу Новомиргородського району була передана Пастерська сільрада Кам’янського району Черкаської області; за рішенням № 238 Кіровоградського облвиконкому, Іваноблагодатнівська сільрада Маловисківського району передана до складу Кіровоградського району, а Веселівська Новомиргородського – до складу Маловисківського району.

Наприкінці 1962 року до складу Кіровоградської області входило 24 райони.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року відбулося подальше укрупнення районів області, у результаті якого було ліквідовано дванадцять районів: Вільшанський, Гайворонський, Голованівський, Компаніївський, Знам’янський, Новгородківський, Новомиргородський, Новопразький, Онуфріївський, Рівненський, Устинівський та Хмелівський, їхня територія ввійшла до складу дванадцяти укрупнених районів – Бобринецького, Добровеличківського, Долинського, Кіровоградського, Кремгесівського (колишнього Новогеоргіївського), Маловисківського, Новоархангельського, Новоукраїнського, Олександрівського, Олександрійського, Петрівського та Ульяновського.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 року було проведено розукрупнення районів Кіровоградської області – замість 12-ти районів створено 18: Бобринецький, Гайворонський, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Знам’янський, Кіровоградський, Компаніївський, Кремгесівський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Петрівський та Ульяновський. А вже 1967 року були відновлені Вільшанський, Онуфріївський та Устинівський райони.

У 1969 році місто Кремгес (до 1832 року з перервою у 1795-1806 роках – Крилов, після і до його перенесення на нове місце – Новогеоргіївськ, з 1954 року – селище гідробудівників, у 1955-1961 роках – селище Хрущов, у 1961-1962 роках – місто Хрущов, з 1962 року – Кремгес) було перейменоване на Світловодськ, Кремгесівський район відповідно – на Світловодський.

Кордони Кіровоградської області остаточно визначилися на 1960 рік, а територіально-адміністративна структура – на 1968 рік. Подальші незначні земельні переділи проходили тільки на рівні сільських рад.

Область організувалася у межиріччі середніх течій Дніпра і Південного Бугу, на терені священного центру Великої Скіфії та географічного центру України, історично та економічно вона тяжіє до Буго-Дніпровської ділянки Чорноморського узбережжя, відвойованої в турків 1774 року силою і кров’ю полків, підготовлених у фортеці Святої Єлисавети та Єлисаветградській провінції, а також запорозьких козаків.

В історичному аспекті територія області розвивалася від військово-політичного до господарчо-економічного принципу територіальної організації, які завжди включали географічний та соціально-етнічний аспекти.

Реальне адміністрування основної частини краю розпочалося з підпорядкуванням її Миргородському козацькому полку, який тоді очолював полковник Василь Петрович Капніст. Місто, що згодом стало обласним центром, було засноване завдяки виникненню фортеці Святої Єлисавети, побудованої для забезпечення переселенського проекту Нової Сербії. Козацького полковника В.П.Капніста, який героїчно загинув у бою під Грос-Єгерсдорфом 1757 року, та гусарського генерала І.С.Хорвата, що згинув у Вологодському засланні, можна без сумніву вважати передвісниками майбутньої Кіровоградщини.

Як бачимо, шлях до остаточного і органічного об’єднання всіх земель сучасної Кіровоградщини в єдине ціле був складним і довготривалим. Межі різних географічних зон, історичних територій і держав залишили тут свої вікопомні автографи. Кіровоградська земля пережила три основні історичні культуроформуючі етапи – додержавний, позадержавний та державний. Останній ще можна розділити на періоди у відповідності до часу і держав, яким підпорядковувалися частини цього надзвичайно привабливого для сусідніх і перехожих світів краю. За складністю історичного поступу, багатством природних ресурсів, різноманітністю мальовничих ландшафтів, мультикультурністю походження населення Кіровоградська область становить собою своєрідну мікромодель європейської держави.

Степовою Елладою назвав наш край Євген Маланюк. Видатний поет і культуролог як ніхто знав що вкладається в цей гучний епітет.

На сьогодні Кіровоградська область становить єдиний гармонійно функціонуючий організм, кожна ланка якого зберегла своє історичне, економічне і соціальне значення, а разом вони консолідуються під егідою спільної державно-національної ідеї.

Початок