Леонід Куценко

"Так розчахнулось дерево родини…"

(штрихи до сімейної драми Маланюків. Листи до сина)

[ листи до сина ] [ "мій батько" ] [ про автора ]

Євген Маланюк Акафист В жертву Немезіді Сіяли на могилах ячмінь. Немезідо, богине могил безіменних, Немезідо, богине відплати і помсти, Немезідо, посестро нещадної Мойри, Вартівнице німа рівноваги буття! - Не забудь, Немезідо, роздертих родин, Існувань, повириваних з корнем із грунту, Немовлят, що конали, як ангели білі, При схололих грудях матерів. Немезідо, згадай ту останню мить, Коли батька в ночі заполярної смерті Нерухомив і блискавкою протинав Спогад першого слова далекого сина. А той син безпритульним блукав - не забудь! - Вулицями чужого й ворожого міста, І в потухлій душі його був тільки попіл, Тільки попіл від неньчиних слів. Немезідо, зате посаджу тобі, глянь, Лілійовий чебрець - запашну материнку Та ще жменю ячменю посію, як жертву, Щоб нащадкам, нещадиме зерно проросло. 02.03.1964.

На кожній зустрічі з учителями-словесниками, на лекціях про життя і творчість Євгена Маланюка у слухачів обов'язково з'являються запитання про долю поетової родини. І чому залишив її, чому не зостався в Чехії, чому не з'єднався із сім'єю вже після війни, чи підтримував стосунки з дружиною і сином, перебуваючи в еміграції? Інтерес до цієї сторони життя письменника цілком виправданий. Ця обставина змусила мене свого часу підготувати для журналу "Кур'єр Кривбасу" статтю "А син питає…", у якій спробував відповісти на перелічені вище запитання (1999. - № 110). Коли працював над нею, з'являлися запитання і у мене, які занотував, надіючись принагідно уточнити у поетового сина. Не хотілося набридати, чи, може, сподівався, що ще встигнеться… Помилився.

далі  >>>