Інтонаційно це дуже схоже на зізнання Глана на зразок ось цього: “Як я радів запахові коріння й листя, запахові жирної соснової смоли; тільки в лісі все в мені затихало, я почував себе сильним, здоровим, і нічого не затьмарювало душу. ... Буває, і дощ іде, і буря виє, і в такий ось похмурий день найде безпричинна радість, і ходиш, ходиш, боїшся її розхлюпати... Сонце встає, і мене пронизує захват; я беру рушницю на плече, завмираючи від радості...” ⁽¹⁸⁵⁾

В оповіданні “Момент”, як і в повісті “Пан”, головною є тема любові, причому в обох творах вона виникає як “нездоланна сила, яка не підлягає контролю і не знає перешкод і нехтує моральними приписами”². Любов - владна стихія, яка бере героїв К.Гамсуна і В.Винниченка в полон, перетворюючи життя закоханих у “містерію кохання” (Б.Сучков).

В.Винниченку після оповідання “Момент” дорікали, що він постає в цьому творі як співець “вільного кохання”.Це твердження правомірне, але в тому сенсі, в якому О.Купрін висловлювався про повість К.Гамсуна “Пан”: “Якщо хочете - це роман, поема, щоденник, це листки із записної книжки, написані так інтимно, ніби для самого себе, це захоплена молитва красі світу, безмежна вдячність серця за радість існування, але також і гімн перед страшним і прекрасним ликом Бога кохання”.⁽¹⁸⁶⁾

Це ж мовби про оповідання “Момент” написано: “Головний персонаж залишається майже не названим - це могутня сила природи”.⁽¹⁸⁷⁾ Світ природи вабить своєю гармонією, посилюючи відчуття недосконалості світу людського. Подібні контрасти характерні для літератури неоромантизму. Отже, в цьому сенсі новела “Момент” може бути поставлена поруч з “Intermezzo”, “Тінями забутих предків” М.Коцюбинського, “Лісовою піснею” Лесі Українки, деякими творами О.Кобилянської (за часом же появи вона випереджувала їх). Любовним сюжетам В.Винниченко часом надавав характеру притчі. Уже в “Моменті” відчутне тяжіння до узагальнюючого - на грані з публіцистикою! - фіналу в дусі мораліте, до того морально-філософського “резюме”, яке в притчах “найчастіше йде врозріз із прийнятими в буржуазному суспільстві категоріями”.⁽¹⁸⁸⁾ Для притчі, як стверджує Д.Чавчанідзе, “характерною є виняткова загостреність головної думки, звідси виразність і експресивність оповіді. ... В основі притчі лежить принцип параболи: оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, а потім, ніби рухаючись по кривій, знову повертається до залишеного предмету і дає його філософсько-етичне осмислення і оцінку; в “надчасовому” міститься характеристика сучасності, окремий факт передає комплекс суспільних протиріч і ставлення автора до них”.⁽¹⁸⁹⁾

Звичайно, ні “Рабині справжнього”, ні тим паче “Момент” не є притчами за сукупністю названих ознак, але певні елементи притчі їм усе ж притаманні. В обох творах є і “винятково загострена думка”, що містить дидактичне, морально-філософське начало, різко протиставлене загальноприйнятому, і елемент “надчасовості”. І перша, і друга історії подані як спогад оповідача про ним особисто пережите - обидві вони потрібні для підтвердження певних, “загострено” сформульованих істин, морально-філософських висновків. І в цьому сенсі кожна з історій мовби рухається по лінії уявної параболи. Особливо помітно це в “Рабинях справжнього”, де на початку персонажі ведуть суперечку про стосунки між Ілюзією та Дійсністю, аж поки слово не забирає “добродій з сумовитими ласкавими очима”⁽¹⁹⁰⁾, який розповідає два епізоди зі своєї молодості. Його монолог виглядає як теза, аналіз і синтез: спочатку герой стверджує, що “єсть щось таке, чому Дійсність і Ілюзія тільки служать” (с.231), потім - оповідає дві бувальщини, які мають аргументувати сказане. В обох випадках

слухачам (учасникам суперечки) і читачам пропонується стати свідками екзотичних любовних пригод героя.

Він згадує, як одного разу йому, двадцятирічному, “захотілось женщини, яка б не купувалась і не була моральна”, тобто - НЕ банальної повії, а просто жінки без комплексів і засторог, яка б погодилася на “добровільний обмін цінностями” (! - статевими, ясна річ). І ось йому здається, що він таку жінку зустрів, якийсь час переживає “чуття здивованого захвату, побожності” (с. 236), - а потім раптом відбувається метаморфоза: жінка, яка спершу так привабила героя оповідання, виявилася грубою і потворною повією. І все ж - він робить акцент не на своєму розчаруванні, а на тому що ілюзія дала відчуття щастя, тоді як дійсність - принесла страждання, оскільки виявилася “товстою бабою Правдою з тістяними грудьми й лицем паяца” (с.238). Отже - “Хіба не все одно, хто прислужився моїй радості: Ілюзія чи Дійсність?” - риторично запитує “добродій із сумовитими ласкавими очима”, щоб далі оповісти другий епізод.

Ідеться цього разу про жінку Ольгу (“товариша, друга, кохану...”), яка покохала нашого героя, жила з ним півроку у радості взаємної любові, а потім, вирішивши, що в нього з'явилася інша, - раптово зникла. Як це нерідко буває у В.Винниченка, його герой - молодий партієць, революціонер. Так і в “Рабинях справжнього”: оповідач згадує, що з якогось часу він став помічати, як за ним “вечорами часто ходить якась жінка, досить струнка, гарно одягнена, з густим вуалем на лиці” (с.240); спочатку йому здається, що то стежить за ним агент охранки, - але скоро виявляється, що загадкова незнайомка - це Ольга, яка продовжує любити його. Фінал цієї історії щасливий. Версія з переслідуванням (Ілюзія) розвіюється, тому - “з щирою огидою й гнівом я в той вечір плюнув їй (Ілюзії. - В.П.) у пику, а Дійсність (Ольгу. - В.П.) од всеї душі обняв і розцілував” (с.245).

Таким чином, другий епізод, розказаний оповідачем, цілком протилежний першому. Але йому, оповідачеві (як і авторові “Рабинь справжнього”) саме цього й треба. Адже настає момент синтезу, коли обидва сюжети здобувають “параболічне” завершення: “Є щось більше за Дійсність і за Ілюзію, - підсумовує оповідач, - щось єдино-справжнє, якому служить все. І на мою думку, зветься воно Чуттям життя. І коли Ілюзія чи Дійсність служать йому погано, ми лаємо та плюємо на них; і від всеї душі вітаємо та цілуємо, коли догоджають. Отже слава всьому, що на радість Життю і ганьба поганим слугам його, як би вони не звались - чи мрія, чи калоша!” (с.246).

Парабола дійшла свого вершка, і тут виявляється, що морально-філософський висновок героя (і автора) майже дослівно збігається з монологами Мирона Купченка із “Чесності з собою” (“Все є добре, що дає радість, і все є зле, що дає страждання”), а також із “програмовим” тостом Наталі Павлівни з драми “Брехня”. “За те, що дає радість...” Роман передував “Рабиням справжнього”; “Рабині справжнього” дещо передували появі “Брехні”, але часова дистанція між ними була зовсім невеликою, через те близькість пафосу в романі, оповіданні та п'єсі цілком закономірна.

І.Нечуй-Левицький вважав, що сюжет “Рабинь справжнього” “дуже схожий чи дуже скинувся на одне сороміцьке оповідання Мопассана, а в першій половині цього оповідання автор (В.Винниченко. - В.П.) навіть ніби копірує це сороміцьке оповідання...”. Важко сказати, яку саме новелу Мопассана мав увазі І.Нечуй-Левицький. В даному разі важливо наголосити на його цілковитому неприйнятті мопассанівської лінії в творчості В.Винниченка, як і загалом “підозрілої” проблематики у його молодшого колеги. “В своїх драмах д. Винниченко ніби наважився й заповзявся (предпринял) витовмачити тільки полову справу, неначе од цього залежиться будуще спасіння й добробуття всього суспільства, неначе інші справи й пекучі питання задля його не животіють”.⁽¹⁹¹⁾

В обох випадках сюжетна інтрига пов'язана з несподіваним перетворенням прекрасної жінки - в потворне створіння. Ліричний герой Ш.Бодлера спочатку не може відвести очей від прекрасного, “як таємнича мрія, як божественне натхнення”⁽¹⁹²⁾, жіночого обличчя; воно притягує своєю загадковістю, гріховною принадою, “тяжким сяйвом палючої краси”, владністю, яка холодить кров у жилах. А потім чується голос жінки, “грізний, як буря”, - і тут виявляється друга аналогія з Винниченковими “Рабинями справжнього”: любовний мотив раптово трансформується в алегорично-філософський. “Я життя. Я - прекрасна, - промовляє жінка-повелителька. - Іди до мене, смертельнику мій, ти забудеш в моїх обіймах про смерть, про нещастя, і будеш щасливий, як вічно молодий бог. Іди до мене!.. Я дам тобі втіху, страсть, - ти будеш мій, - і я буду кохати тебе. ... Кохання моє - рай... В мені відбивається природа в усій своїй красі... Люби мене, - і ти пізнаєш тайну життя...”

Далі настає моторошна метаморфоза: герой готовий упасти до ніг божественної жінки, яка є втіленням Краси, - але раптом із жахом бачить щось зовсім інше, потворне й відштовхуюче: “блідніє нараз і постать, і замість чаруючої усмішки красуні мені безлично скалить зуби череп, гойдаючись на кістяку... В шаленім страху я біжу від страшного кістяка і падаю ниць в вичерпанню сил на землю... І разом із смердючим віддихом доноситься до мене ніжний голос:

- Іди до мене, смертельнику... Я прекрасна... Я люблю тебе...”

Ш.Бодлер, на думку С. Великовського, постійно хитався між двома крайностями: “жахом життя і захватом життя”, які в нього взаємовідштовхуються і взаємоперетворюються.⁽ Саме таке взаємоперетворення відбувається в етюді “Життя”, надрукованому в “Українській хаті”. У В.Винниченка ж звучить апофеоз “Чуттю життя”, що виступає паном усього, в тім числі й таких “рабинь”, як Ілюзія та Дійсність. “Бачите, Євгене Харлампійовичу, - коментував В.Винниченко своє оповідання, - як Ви самі собі суперечите: “Момент” - “чудовий”, а “Рабині” - “кривляння”. Через що? Коли брати з боку форми, манери писання, то вони обоє написані “модно” і ні в якому разі не в стилі “Голоти”. Значить, річ не в формі, а в змісті. Зміст же самий здоровий: і Ілюзія, і Дійсність суть рабині єдиного справжнього - чуття” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 1 травня 1908 р.).

Оповідання “Рабині справжнього” В.Винниченко написав за п”ять років до публікації етюду Ш.Бодлера в “Українській хаті”. Звичайно, він міг бути знайомий з ним і за іншими джерелами. Проте цілком можливо, що в даному разі маємо випадок не генетичного, а типологічного зв”язку між творами, зумовленого певними тяжіннями В.Винниченка до символізму (у 1907-1910 р.р).

Разом із “Чудним епізодом” “Рабині справжнього” складають своєрідний новелістичний диптих, у центрі якого - роздуми над “химерною грою життя”, що постають в оболонці любовної пригоди. “Чудний епізод” теж нагадує притчу. Герой цієї новели любить красуню Наталку, хоч вона й не приховує, що романтичні почуття її цікавлять значно менше, ніж

меркантильний розрахунок. В.Винниченко у властивому для нього ключі, як це було й у “Рабинях справжнього”, демонструє парадокс: краса викликає тугу й розчарування, а за ширмою потворного криється краса.

Центральний (“чудний”) епізод - це зустріч героя-оповідача з повією. Вона веде його в свою маленьку кімнату, яка водночас є й майстернею, адже огидлива “мара” - повія мимоволі, а насправді вона художниця, якій треба якось заробляти гріш заради творчості. Смисловим ядром у новелі В.Винниченка виступає незавершена скульптурна робота, в якій оповідач упізнає риси самої авторки, але водночас - і риси Наталки! “Се була надзвичайно огидлива жінка, така огидлива, що не можна було одірвати очей. Се було щось вражаюче, щось несподівано дивно приваблююче, жахливе й разом з тим повне якоїсь таємної туги, смокчучої, якоїсь тихої печалі”.⁽¹⁹²⁾

Чудний епізод завершується синтезом; загадковий сюжет, в основі якого - екстравагантна любовна (любовна?) пригода, обертається філософськими констатаціями. Вони, ці констатації, зовсім не із ряду плоских, самоочевидних істин. Адже є в новелі ще й якась моторошна приваба мистецького твору, який мало не містичним чином вбирає в себе життя й особистість художника, внаслідок чого виникає та химерна взаємозалежність, яка змушує нагадати метаморфози з роману О.Уайльда “Портрет Доріана Грея”. У сюжеті “Чудного епізоду” теж є “екзотика ірреальності, фантастики, що виявляється у співвіднесенні доль героя і його портрета”⁽¹⁹³⁾, - подібно до того, як це відбувається у творі англійського прозаїка. (Скульптура в “Чудному епізоді” є свого роду двійником “мари”, - так само, як двійником Доріана Грея є його портрет).

5.3. “Нові люди” і крилатий Ерос

Новий погляд на кохання і шлюб у літературах Західної Європи у ХІХ ст. пов'язувався передусім з іменами О.Бальзака, Жорж Занд, згодом - А.Стріндберга, Г.Ібсена. Якщо А.Стріндберг здобув репутацію жінконенависника (що було наслідком як особистих його драм, так і знайомства з Ф.Ніцше та його ідеями), - то драми Г.Ібсена (“Ляльковий дім”, “Привиди”, “Дика качка”) відбивали актуальну феміністичну проблематику. (Втім, і в А.Стріндберга в оповіданні “Поєдинок” про шлюб мовиться як про монархію, яку має замінити республіка). Проте вже наприкінці ХІХ ст., як стверджує І.Дзюба, “проблема сучасної жінки в соціальному й ідейному плані втратила свою актуальність і гостроту” для європейських літератур; центр ваги змістився до того, що дослідник називав “декадентсько-еротичною проблематикою”.⁽¹⁹⁴⁾

Експеримент Ольги (“Дизгармонія”). Вона переконує себе в тому, що любов може триматися лише на духовних зв'язках, на спільності переконань і відданості великій справі. Ольга, по суті, змушує себе любити хворого на чахотку революціонера Грицька, який щойно повернувся з тюрми (і з яким вона прожила чотири роки), переконуючи не стільки інших, скільки, знову-таки, себе саму, що плотський “фермент” - не вирішальний у любові: “Як мужчина - він (Грицько. - В.П.) мені не подобається, але ж це не дає права говорить, що я його не люблю. Любов не в цих паскудних, животних відносинах...” (с.11).

Ольгу все дужче приваблює “іммораліст” Мартин, хоч “він грубий, здоровий скот і більше нічого...” Зрештою, вона таки стає його коханкою.

Як і слід було чекати, платонічний, духовний союз Ольги І Грицька розпадається. “Ти .. не жінка мені, - констатує Грицько. - Ти товариш, а не жінка... Я знаю, ти можеш принести себе в жертву для обов”язку. Але я не хочу буть чиїм-небудь обов’язком. ... Нам треба розійтись... “ (с.29). Виходить, що Мартин був правий, коли говорив Ользі: “Теорія вам говорить одне, а природа друге. Ви його (Грицька. - В.П.) любите несправжньою любов'ю”(с.62).

Дуже схожі колізії “несправжньої любові”, яка намагається звільнитися від тілесного начала, зустрічаються і в інших творах В.Винниченка (історія взаємин Леоніда і Марусі у п'єсі “Базар”, Сергія і Дари - в романі “Чесність з собою”). І кожного разу “теорія” програє “природі”.

Експеримент Марусі (“Базар”). Жіноча краса (сексуальне начало!) заважає виконанню партійних обов'язків. У гуртку революціонерів усі мають бути нібито лише товаришами, - а насправді “проблема статі” дає про себе знати й тут. Вродлива Маруся щокроку пересвідчується, що її сприймають передусім як гарну жінку, а не як товаришку по партійній роботі. Проголошена революційна аскеза, універсальна рівність виявляються дуже відносними. “Я ще ні одного не бачила, - розчаровано каже Маруся, - щоб не спробував хтось залицятись до мене. Революціонери теж. Я думала перше, що революціонери не такі, але... бачу...”⁽¹⁹⁵⁾ В одного (Трохима) Марусина краса пробуджує ревнощі, і він ладен відмовитися виконувати завдання, тобто - організовувати втечу товаришів із тюрми, оскільки поруч буде суперник. Другий (Леонід) готовий кинути заради Марусі дружину. А є ще ж Цінність Маркович, партійний “поводир”, для якого головне мета, а не засоби, отож і жіночу красу він хоче просто використати задля справи. І виступати перед робітниками Марусі непросто, адже “вони не слухають, вони дивляться на мене”.

Краса для “ідеальної” революціонерки Марусі стає “проклятою”, і врешті вона спотворює собі кислотою обличчя. А завершується цей жорстокий експеримент самогубством героїні: їй довелося пережити тяжке розчарування в близьких їй людях (передусім у Леонідові, який, по суті, відсахнувся від неї, хоч і говорив перед тим, що для нього важливішою є душа, а не фізична краса).

Експеримент Дари (“Чесність з собою”). Ця жінка теж переживає внутрішню колізію: чоловік її (Сергій) заразився в публічному будинку, а сама Дара - любить Мирона Купченка, заводського кресляра і партійця. Щоб перевірити себе - а водночас і тезу про рівність чоловіка й жінки! - вона зважується на суто “чоловічий” вчинок: іде в готель, замовляє собі партнера (ним виявляється бідний студент), потім розраховується з ним за “послугу”. Чесність з собою велить їй зізнатися в усьому Сергієві, але зробити це нелегко, доводиться все ж хитрувати, вигадувати історію з неіснуючою подругою, з якою нібито сталося щось подібне...

І так в усьому: Мирон переконує всіх, що в проституції немає нічого поганого, поки ... це не стосується його рідної сестри. Як сказала б Дара: “А може, це тільки в теорії, на ділі ж...”

“Теорія” у В.Винниченка щоразу банкрутує перед життям з його невблаганними законами. І не тільки тоді, коли йдеться про соціальні проекти (чи прожекти), а й у сфері стосунків між

О.Смідович, може бути ситуація, коли двоє робфаківців приносять до державного дитячого приймальника “спільну комуністичну дитину” і “вимагають прийняти її”.⁽¹⁹⁶⁾

Літературні впливи у творчій практиці В.Винниченка перепліталися із соціалістичними. Причому, важко сказати, які з них були дужчими. Важливо враховувати і перші, й другі, не обмежуючись лише однією групою факторів, як це робить Д.Гусар-Струк, наполягаючи, що “не в індивідуалізмі й надлюдині Ніцше треба шукати основи Винниченкових творів, присвячених проблемі етики, а в засадах соціалізму”.⁽¹⁹⁷⁾ Більше рації має Р.Багрій, яка, аналізуючи “Записки кирпатого Мефістофеля”, не заперечує значення для Винниченка-письменника соціалістичних ідей, але ключ до розуміння В.Винниченка 1910-х р.р. шукає все ж головним чином у силовому полі творчості А.Стріндберга, Г.Ібсена, С.Пшибишевського.⁽¹⁹⁸⁾

Мирон Купченко з його “теоретично” обгрунтованими “половими вольностями” змушував згадати Володимира Саніна, героя М.Арцибашева, але водночас - і Еріка Фалька з роману С.Пшибишевського “Homo sapiens”.Раз-по-раз виринала тінь Ф.Достоєвського із його образами “кротких” молодих жінок, неприкаяних, нещасних, але світлих душею, навіть якщо жорстока доля виштовхнула їх, як Соню Мармеладову, на панель.

Без Соні Мармеладової у “Заповіті батьків” не було б Тоні. Можливо, що не було б і такої настирливої уваги до явища проституції як одного із аспектів проблеми статі. Але знаменною була й увага до тих же “Заповітів батьків” - цього “архискверного подражания архискверному Достоевскому” - з боку Інесси Арманд: емансипація жінки цікавила її з т.з. соціалістичного реформування суспільства.

Оця подвійна орієнтація В.Винниченка - і на літературну традицію, і на соціалістичні моделі суспільного життя, яке має настати після повалення самодержавства, - лежала в основі його шукань. Г.Ібсен - і К.Маркс, С.Пшибишевський - і А.Бебель, - вони химерним чином озивалися у Винниченкових творах. Водночас. Не поступаючись місцем один одному...

“Задоволення статевої потреби така ж особиста справа кожної людини, як задоволення будь-якої іншої природної потреби...”

“Сучасний шлюб все менше відповідає своєму призначенню.

... Якщо союз, укладений між двома людьми, стає нестерпним, приносить розчарування і навіть відразу один до одного, то мораль (соціалістична. - В.П.) вимагає перервати подібну спілку, що стала неприродною, а тому і неморальною...”

У суспільстві, збудованому на нових засадах, настане “рівність жінки з чоловіком”; “у виборі коханого чоловіка вона (жінка. - В.П.), подібно до чоловіка, вільна і незалежна”.⁽¹⁹⁹⁾

“Реллінг. Дозвольте запитати..., чи багато - ну хоч приблизно - ви бачили справжніх шлюбів на своєму віку?

Грегерс. Але я бачив безліч шлюбів протилежного характеру”.⁽²⁰⁰⁾

І майже тими ж словами - у “Щоденнику” В.Винниченка (запис від 2 січня 1915 р.): “Хіба не в силі людини утворити союз з другою людиною і прожити з нею в злагоді, в обопільній допомозі й співробітництві? Ми з Кохою (Розалією Яківною, дружиною В.Винниченка. - В.П.) рахували сьогодні шлюби, які знаємо. І з них 60 знаємо нещасливих, 4-5 щасливих і 5-6 під сумнівом. Та хіба ми можемо поручатись за тих 4-5, що вони дійсно щасливі? Через що ж це так? Невже справді закон співжиття чоловіка й жінки є боротьба і ворожнеча ?”⁽²⁰¹⁾