Послухаймо Л.Троцького: “...людина каменя на камені не залишить у нинішньому заскорузлому, наскрізь прогнилому домашньому своєму побуті. Турботи харчування і виховання, які могильним каменем лежать на нинішній сім'ї, знімуться з неї і стануть предметом громадської ініціативи і невичерпної колективної творчості...

Людина візьметься врешті всерйоз гармонізувати себе саму...”⁽²¹²⁾

... Людина поставить собі за мету оволодіти власними почуттями, підняти інстинкти на вершину свідомості, зробити їх прозорими, протягти дроти волі в підспудне і підпільне і тим самим підняти себе на нову ступінь - створити більш високий суспільно-біологічний тип, якщо завгодно - надлюдину”.⁽²¹³⁾

Але пам'ятаймо і про те, що художник у Винниченкові виявлявся вищим, дужчим за ідеолога (проповідника). У ньому мовби змагалися Достоєвський і Троцький. Суперечливість Винниченкової творчості великою мірою полягає якраз у винятковій складності й химерності цього змагання.

Він повторювався. Повертався до вже, здавалося б, обдуманого. Прагнув примирити суперечності. Затято шукав “рецепти” й “сценарії” більш щасливого облаштування життя. У “Записках кирпатого Мефістофеля” знову (як і в “Пригвождених”) влаштовував диспути про “пробний шлюб”, озвучуючи свої думки вустами Якова Михайлюка: “Дідівський спосіб творення шлюбу постарівся; ми переросли його...”; “переважно подружжя - каторжники, прикуті до тачки” (3, с.100). Винна “проклята людська мораль” - інвектив на її адресу у “Записках...” скільки завгодно. Але без опори - неможливо, тому Михайлюк шукає її і знаходить у “величній первісній мудрості”, у “законах, більших за ті, що видаються людьми” (3, с.52). Він ще вагається: батьківський та материнський інстинкти - це “скотяча сила” чи “найсвятіша життєва сила”? Ох, як нелегко кирпатому Мефістофелю Михайлюку змиритися з другою тезою: у ньому ще міцно живе ота готовність Винниченкових героїв до тотального бунту проти природи, але... виходить, що “природа”, “біологія” не така вже й лиха; що вона - не обов'язково “звір”, вона - носій “вищих заповідей”...

Оскільки В.Винниченко прагнув “з маси прикладів шлюбу вивести яку-небудь закономірність, хоч для нещасних шлюбів”⁽²¹⁴⁾, то і в “Записках кирпатого Мефістофеля” нещасливих подруж удосталь - аж три. І до кожного з них має відношення “кирпатий

Мефістофель” Михайлюк.

Панас Павлович Кривуля та його дружина Варвара Федорівна. Драма з елементами фарсу. Безвольний, дрібний чоловік, кумедний у своїх метаннях між домівкою й молодою коханкою. Взагалі-то, Панас Павлович ладен розлучитися, тільки з умовою, що Варвара Федорівна віддасть йому сина, на що та, звісно, не погоджується. “Кирпатий Мефістофель” радить Кривулі викрасти сина... Фарс набуває нових і нових відтінків, втім - доволі драматичних для дитини.

Цікаво, що всі три історії обертаються навколо дітей, які виявляються заложниками тих родинних катаклізмів, які спалахують з вини дорослих. Тут і справді мимоволі виникне питання в дусі Достоєвського: а чи є щось таке, за що можна заплатити “сльозинкою дитини”? І якщо й справді вести мову про “закономірність для нещасних шлюбів”, яка випливає з трьох історій, які постали зі сторінок “Записок кирпатого Мефістофеля”, то полягає вона, схожу, в тому, що розлам, “сльоза дитини” виявляється платою за егоїзм, гординю дорослих, які ставляться до життя як до гри, до чернетки, яку можна переписати заново.

Майже все, що робить Яків Михайлюк, - теж гра. Навіть любов до Білої Шапочки почалася як гра. Але ігри рано чи пізно закінчуються - і залишаються туга, самотність або драма. Так сталося і з “кирпатим Мефістофелем”, якому довелося себе, душу свою розламувати, вибираючи: Шапочка - чи дитина. І саме в цей момент своєї справжності, безлукавства, кризи Яків Михайлюк найбільше приваблює. Мовби злітає з нього маска, машкара, личина, оскільки відбувається повернення людини до себе самої. Це ж природно і начебто так просто: любити свою дитину... продовжити себе в іншому... Тільки ж яким крученим шляхом ішов до цих простих істин наш “кирпатий Мефістофель”! Мало дитячим життям не розплатився за гру в життя, - цілком за “рецептом” героїв Мопассана і д'Аннунціо...

Романом “Записки кирпатого Мефістофеля” В.Винниченко фактично завершував свої роздуми про “проблему статі”, про “щось дужче за нас”. Твір цей було надруковано на початку 1917 року, а далі вихор політичних подій підхопив письменника, і в 1919 р., після відставки з посади керівника уряду УНР й початку останньої еміграції, його мучили вже інші питання. Але справа не тільки у втручанні зовнішніх обставин. “Записки кирпатого Мефістофеля” чи не найгармонійніший Винниченків твір. Саме в ньому повернення від умоглядної “теорії” до вічних істин постає як доконаний факт. У цьому романі попри всі драматичні морально-психологічні колізії - є той внутрішній лад, якого бракувало багатьом іншим творам В.Винниченка, сум'ятливим, дражливим, сповненим суперечностей. Лад цей залишає відчуття віднайденого світла. Світла вічних істин...

На обговорення суспільства В.Винниченко виносив і проблему проституції. Нагадаємо, що першим відомим його твором була поема “Повія”, написана ще в 19-річному віці. Якщо Софія у “Повії” - це спокушена й кинута паничем дівчина, то Галя з оповідання “Народний діяч” (1903 р.) сама обирає свою долю, свідомо продаючи красу. Вродлива й розумна сільська дівчина, вона вирушає в місто, де стає шансонеткою. Але Галя не виглядає жертвою, як героїня Панаса Мирного чи та ж Винниченкова Софія! Як і “народний діяч” Вася Головатий, якого вона колись любила, Галя знайшла свою “нішу” і, здається, цілком задоволена нею.

Зовсім не виключено, що в наміри автора оповідання входило пародіювання зужитих шаблонів народницької прози й драматургії. Історія стосунків Васі Головатого (який є, власне, карикатурою на “народного діяча”) і Галі зовнішніми контурами нагадує поширені в українській літературі сюжети (наприклад, “Не судилось” М.Старицького, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М.Кропивницького...), але... В.Винниченко, по суті, “передражнює” старі схеми й уявлення.

А згодом проблема проституції починає входити до широкого комплексу тих Винниченкових питань, які стосувалися тотального переустрою суспільства. Жінки з панелі з'являються в багатьох творах письменника - романах “Чесність з собою”, “Заповіт батьків”, оповіданнях “Рабині справжнього”, “Чудний епізод”, “Таємна пригода”... Проте проституція як проблема виявляється в центрі уваги В.Винниченка передусім у “Заповіті батьків”. Про цей роман ішлося вище, тому лише нагадаємо про те, що сама постановка питання в ньому вельми екстравагантна. І справа не тільки в тому, що В.Винниченко детально змальовував “ізсередини” будинок розпусти та його господинь і гостей. І не тільки в тому, що серед “гостей” публічного дому бачимо й революціонерів, “людей без забобонів, з новими поглядами на життя”, як думає про них лікар Петро Заболотько. Справа більшою мірою в химерних “проектах” Заболотька, який несподівано виявляється радикальнішим за самих соціалістів. “Хочеш перевірити так звану “поступову людину”, - зачепи з нею питання проституції, кохання, шлюбу, родини” (с.150), - цілком резонно зауважує він. І береться обгрунтовувати “новий”, вільний від будь-якого осуду, погляд на проституцію.

В.Ленін, як ми пам'ятаємо, вважав, що В.Винниченко смакує “теорією організації проституток”, перетворюючи її в свого “коника”. Проте “теорію” цю проголошує герой, а не автор. Що ж до позиції автора, то в “Заповітах батьків” знову бачимо опозиційну пару героїв - Петра Заболотька і соціаліста Михайла, який називає думки свого опонента “дитячими, наївними”, а його проекти організації повій - “проповіддю розпусти й аморалізму”. Точка зору автора розчинена в монологах Заболотька й Михайла. Вона - амбівалентна.

В.Винниченку важливо було привернути загальну увагу до порушеної теми, хай навіть епатуючи читачів монологами своїх героїв.

Він узагалі свідомо йшов на легалізацію тих явищ і понять, що про них знали всі, але говорити про які вголос було начебто не прийнято. Всякі умовності В.Винниченко досить легко ототожнював з фарисейством, а дух противенства штовхав його до одкровень, до заперечення різноманітних табу. Через те в тих же “Заповітах батьків” (як і в романах “Чесність з собою”, “По-свій” та “Божки”) так часто згадується про сифіліс, “рукоблудіє” (онанізм), - навіть і сьогодні в дещо нав”язливій зосередженості В.Винниченка на цих незвичних для української прози ХІХ ст. речах можна побачити певний перебір, то що вже казати про початок ХХ століття? Мовознавець П.Житецький і В.Науменко (редактор “Киевской старины”) остерігалися, щоб номери журналів з творами В.Винниченка не потрапили до рук їхніх дітей; дехто з читачів “Ради” й “Літературно-наукового вісника” з обуренням відмовлявся бути передплатниками цих видань (через В.Винниченка!)... Це вже наприкінці 1980-х Ю.Барабаш здивовано вигукнув: “Стращали чуть ли не маркизом де Садом, а угостили детским садом”.⁽²¹⁵⁾

Сам В.Винниченко, знаючи, що його зазіхання на неписані “табу” викликають у середовищі “українофілів” осуд, у 1910 р. покепкував над моральними перестрахами своїх опонентів і недоброзичливців у ... комедії “Співочі товариства”. Сучасники автора цього твору, напевно, легко вгадували прототипів, - скажімо, провінційної поміщиці Секлетії Лазарівни, яка обурюється молоддю, в т.ч. й есдеками: “А розпуста? А молодь наша? А література її? Одне сміття, порнографія, сороміцьке щось. От до чого дожилася Україна! Почитайте наших молодих. Боже милосердний, спаси й помилуй нас! Стидно в сімейнім колі читати, що вони пишуть! А живуть як! Ой що діється!”⁽²¹⁶⁾

Певні “вольності” у поводженні з традиційними табу були знаком доби в літературі 1907-1917 р.р, - меншою мірою в українській, більшою - в російській, західноєвропейській. У російській белетристиці “реабілітація” плоті відбувалася, як свідчить М.Тригорін, “з притаманною російській психології пристрастю до крайнощів”, із втратою почуття міри: “Гомосексуальність знайшла собі свого яскравого апологета в особі Кузмина з його “Крилами”, лесбійське кохання - в “Тридцяти трьох уродах” Зінов'євої-Аннібал, некрофілія в оповіданні “Мертвецька” слабкого наслідувача Андреєва - Сергеєва-Ценського, мазохізм у “Навіїх чарах” Сологуба, плюндрування святині в “Любові” Айзмана...”⁽²¹⁷⁾

В українській літературі до подібної сексуальної екзотики не доходило, проте сформовані народницькою традицією табу в ній порушилися.⁽²¹⁸⁾ Участь В.Винниченка в руйнуванні стереотипів і моральних заборон була вельми активною. У його творах нерідко акцентується увага на силі статевого потягу. Неврози, психопатологія Тараса Щербини й Віри Кисельської у романі “Чесність з собою” пов'язані саме з нереалізованістю їхнього сексуального “Я”, що завершується трагічно. У романі “Хочу!” є дві сцени, в яких показано боротьбу волі, раціо (Андрія Халепи) - з “голосом плоті”, і перемагає таки плоть.

Щось подібне відбувається і з Ніною Сосненко з того ж твору, яка стає коханкою ... чоловіка своєї сестри! Вона мучиться своїм становищем, але нічого з собою вдіяти не може - сила статевих інстинктів долає моральні самозаборони. Влада фізичної чуттєвості добре знайома й Вадиму Стельмашенку (“По-свій”) та Якову Михайлюку (“Записки кирпатого Мефістофеля”). Загалом, акцент на покликах плоті був тим новим, що з'являлося в українській прозі початку ХХ ст. у зображенні стосунків між статями. Цілком можливо, що “революціонізуюча” роль та пріоритети і справді належали О.Кобилянській, як стверджує С.Павличко. Проте і проза чоловіків не була байдужою до “потаємного” в любові, про що свідчать такі твори, як “Лови” Панаса Мирного, “Поєдинок” М.Коцюбинського, “Грішниця” Л.Мартовича, “Дияволиця” й “Bella donna” Г.Хоткевича, “Сойчине крило” І.Франка, “Сніг” М.Чернявського, “Стріл” та “Наречена” М.Могилянського...

Про жінок у творах В.Винниченка слід сказати окремо. Власне - про тип жінки винниченківського віку, який зустрічається найчастіше в його романах і п'єсах. Їй 25-30 років; вона - натура вольова, незалежна, екстравагантна у вчинках, нерідко зосереджена на якійсь важливій для неї ідеї. Вона - з інтелігентського кола, але готова задля вищої цілі порвати з питомим середовищем, знехтувавши загальноприйнятими уявленнями і приписами...

Тут довелося б називати довгий ряд Винниченкових героїнь: від Ольги з “Дисгармонії”, Марусі з драми “Базар”, Зіни з однойменного оповідання, Дари з “Чесності з собою” - до Марії Ляховської з п”єси “Гріх”, Софії Сліпченко з драми “Між двох сил” і Ольги Чорнявської з повісті “На той бік”. Багато хто з них - “товаришки”, революціонерки, жінки ідеї, українські валькірії початку століття, які і в питаннях статі ладні йти невторованими шляхами (можливо, через те й традиційні любовні “трикутники” в творах В.Винниченка змінилися на нетрадиційні “багатокутники”?).

В.Винниченко був чи не першим, хто в українській літературі змалював гостру колізію між громадським (революційним, партійним...) обов'язком - і любовним почуттям. Колізію, яка на повну силу заявить про себе трохи згодом, уже в обставинах революції та громадянської війни. (Цікаво, що подібну роздвоєність душі, викликану конфліктом між релігійним обов'язком і коханням, приблизно в той же час, що й В.Винниченко, - у 1906-1909 рр. - змалювала й Леся Українка в драмі “Руфін і Прісцілла”. А якщо мати на увазі алюзії цього твору, прозорі паралелі між раннім християнством і соціалізмом, то точки дотику в роздумах В.Винниченка й Лесі Українки стануть ще більш очевидними).

Трактування В.Винниченком різних аспектів “проблеми статі”, отже, пов'язане з активною трансформацією творчого досвіду К.Гамсуна, Е.Золя, Г.Ібсена, С.Пшибишевського. В одному випадку його приваблювала поезія природності в стосунках між статями, в другому - сюжетні конструкції, які він запозичував, щоб старі міхи наповнити молодим вином, в третьому - сама постановка проблеми (скажімо - роль спадковості; вільне кохання; пробний шлюб; проституція тощо). Генетичні зв'язки В.Винниченка із західноєвропейською літературою безсумнівні. Особливо важливим для нього був досвід Г.Ібсена, і це зрозуміло, оскільки, взявшись за драматургію, В.Винниченко, природно, шукав для себе авторитетні взірці. Запозичення, ремінісценції й алюзії в нього домінують з-поміж інших форм контактних сходжень.

Проте є у В.Винниченка і вельми цікавий зразок травестії, -

5.7. В.Винниченко травестує любовну історію

з “Дон Кіхота”

Мова йде про повість “Історія Якимового будинку” (1912 р.), яка є “перелицюванням” відомої вставної новели з роману “Дон Кіхот” М.Сервантеса. Першим зауважив це, здається, С.Єфремов. В.Винниченко не просто запозичує певні елементи сюжету, образи чи мотиви. Цього разу він створює свою версію історії, що сталася з “безрозсудно-цікавим” Ансельмо, його другом Лотаріо та дружиною Каміллою, зберігаючи всі опорні конструкції фабули, характер метаморфоз, що відбуваються з героями, риси персонажів.

У М.Сервантеса інтрига вставної повісті про Ансельмо, яку читає парох своїм знайомим, забезпечена сценами змов, взаємного обдурювання героїв, підглядання й підслуховування, самонавіювання, розігрування... Вона побудована на парадоксах і курйозах анекдотичного характеру, що випливають із дивного наміру “безрозсудно-цікавого” Ансельмо влаштувати “дурну перевірку” своїй дружині Каміллі. Щоб пересвідчитися в її вірності, Ансельмо домовляється з другом, що той спробує спокусити Каміллу, оскільки - “цнота жіноча тоді тільки по-справжньому виявляється, як хто її на гріх підкушує”.⁽²¹⁸⁾

Парох, дочитавши повість, висловлює сумнів у правдоподібності цієї історії: мовляв, “не можна собі уявити, щоб де знайшовся такий нерозумний муж, як Ансельмо” (с.234), хоча саму повість визнає “доброю”. В.Винниченко мовби взявся спростувати сумніви пароха - в “Історії Якимового будинку” з'являється ще один Ансельмо, тільки на ім'я Яким. Та й історія його розгортається не у Флоренції, а в містечку на березі Дніпра. Втім, Флоренція згадується і у В.Винниченка: Якимів друг, художник Василь, отримавши спадок, вирушає в Італію, в омріяну Флоренцію, але й там його дістає своїми листами “безросудно-цікавий” Яким. Самого В.Винниченка у 1912 р. теж, між іншим, доля закинула у Флоренцію, - можливо, саме там йому й згадалася химерна історія трьох флоренційців?

У фіналі вставної повісті М.Сервантеса є згадка про порожній дім Ансельмо.”Дім стояв пусткою”, - дружина втекла, челядь розбіглася, - “ані живої душі” (с.232). Цей образ порожнього будинку, з якого зникли затишок і щастя, є ключем до Винниченкової повісті “Історія Якимового будинку”.

Будинок, про який мріє молодий адвокат Яким Чепурківський, - метафоричний, оскільки йдеться про щастя. “Щастя - як будинок, - запалюючись, говорить герой повісті. - Щастя треба будувати. Треба його обрахувати, виміряти, треба все підвести так, щоб ніщо його не могло зруйнувати...”⁽²¹⁹⁾ Якимова фантазія малює розкішну картину, деякі суттєві деталі якої нам уже добре знайомі.

Мимохідь кинута згадка про те, що Яким Чепурківський “був у соціалістичній організації”, досить істотна. Вона прояснює ”родослівну” цього Винниченкового героя: він належить до типу тих екстравагантних “експериментаторів”, який щедро представлений і в інших творах письменника. Передусім, він усе хоче почати з нуля, повикидавши зі свого “будинку щастя” старі правила, заборони, приписи, грати, замки. На зміну заборонам має прийти цілковита свобода, і, як наслідок, радість, адже “радісно там, де просторо, вільно, де багато світла, тепла, любови” (с.60).

До “старих правил” Яким відносить і “контрактове кохання”, тобто - вінчання, оформлення шлюбу. Експозиція повісті обіцяє знайомі колізії. Йде боротьба за “нову мораль”, за нові форми стосунків між статями. Деякі репліки й монологи Якима буквально “трансплантовано” з творів В.Винниченка, написаних раніше. Наприклад - про те, як рідко трапляються щасливі родини. Екстравагантність висловлювань героя підкреслена контрастом натур двох друзів - Якима й художника Василя, який, подібно до Лотаріо, дивується химерним проектам приятеля, оскільки сам до “безрозсудно-цікавих” не належить. Він стриманіший, навіть вайлуватіший, схильний до самозаглиблення. І, звичайно, більш консервативний в уявленнях про моральні цінності.

Уже в такому розташуванні й взаємодії персонажів є відгомін сюжету М.Сервантеса. Далі ж В.Винниченко репродукує перебіг подій із “Дон Кіхота”. Яким закохується в панну з червоною квіткою в чорно-синьому волоссі”, згодом - одружується з нею, шокуючи рідню молодої дружини небажанням вінчатися, а Василя - тим, що “все їхнє (Якима і Ліни. - В.П.) життя мало характер якоїсь гри, забавки” (с.79). Василь заздрить чужому щастю (адже й він був закоханий у Ліну!), і навіть, щоб розвіяти відчуття самотності й непотрібності існування, втікає до Флоренції, де його й знаходять листи Якима з проханням “залатати щілину в ....”будинку” (с.89).

Виносячи на обговорення суспільства “проблему статі”, В.Винниченко віддавав свою художницьку душу “Достоєвському” і “Троцькому” як поле битви. І на питання про наслідки цього герцю відповісти важко. Винниченко досягав бажаного, привертаючи увагу до гострих суспільних питань, але в тім то й річ, що пафос тотальної перебудови всього і вся часом підкорював його, і тоді виявлялося, що утопізм бере гору над голосом застереження. Після “антиутопії” “Історія Якимового будинку” з”являлися п”єси “Пригвождені” й “Мохноноге”, роман “Хочу!” - а в них утопізмові дано волю...

5.8. Висновки

Суперечливість Винниченка-художника, отже, була цілком очевидною і в його підходах до “проблеми статі”. По суті, він викладав свою “філософію щастя”, дотримуючись при цьому подвійної орієнтації. З одного боку, його вабив досвід західноєвропейських літератур, з другого - сильною була й магія соціалістичного ідеалу, який передбачав категоричне заперечення анахронічних форм життя.

Шукаючи свою формулу щастя, В.Винниченко поетизував природність як основу стосунків між статями, - і в цьому він зближувався з К.Гамсуном. Досконала природа в його новелі “Момент” різко протиставлена дисгармонійному людському світові. Маємо тут ситуацію неоромантичного двосвіття, коли бажане контрастує з дійсним. Духу вітальності, “чуттю життя”, джерелам радості В.Винниченко надавав великого значення, знову віддаючи данину “філософії життя”. Раз-у-раз він влаштовував своєрідні “поєдинки” між умоглядними “теоріями” і “природою”, - і кожного разу “теорія” осоромлювалася, ціна експерименту нерідко виявлялася трагічною.

В.Винниченко вважав своїм обов'язком художника виносити на обговорення суспільства гостру проблематику, і для цього він брав собі в спільники Г.Ібсена, Е.Золя, О.Уайльда. При цьому він - цілком у згоді з природою власного таланту - вдавався до притчевості, парадоксальних ефектів та метаморфоз. Особливу увагу письменника привертали питання, пов'язані з роллю біологічних чинників у поведінці людини. Роль інстинктів, спадковості, підсвідомого осмислюється в багатьох творах В.Винниченка, причому - переважно в п'єсах, що пов”язано з його інтересом до драматургії Г.Ібсена. Існують очевидні генетичні зв”язки між драмами В.Винниченка “Пригвождені” й “Мохноноге” - та драмою Г.Ібсена “Привиди”. В обох авторів гострі колізії покликані розшифрувати таємничі “коди” тих нещасть, які виникають у родинній сфері під впливом біологічного “фатуму” (погана спадковість, ірраціональна гра інстинктів тощо).

Але В.Винниченка не влаштовував фатум. Поетизуючи природність на противагу моральній догматиці, він, разом з тим, бунтував проти “мохноногих” біологічних програм, не кажучи вже про “мохноногі” стереотипи. Його мучила думка про можливості “перебудови людини”, докорінної “перебудови шлюбу” - і треба сказати, що тут його чекали як художницькі прозріння (визнання жорстокої плати за насилля над життям), так і сильні рецидиви соціалістичного утопізму, того безоглядного реформаторства, яке згодом, наприкінці 1920-х, здобуде назву малахіанства.

В.Винниченко сміливо йшов на трансформацію художнього досвіду К.Гамсуна, Е.Золя, Г.Ібсена, демонструючи продуктивність творчого діалогу, який передбачає розгалужені міжлітературні зв”язки (передусім - запозичення, ремінісценції, алюзії і навіть травестування). Проте цей його діалог був позначений і винятковою суперечливістю, яка в першу чергу зумовлювалася конфліктом між Виниченковим “антиутопізмом” і утопізмом.

РОЗДІЛ 6.

6.1. Кінці - переходи - початки

Винниченко-художник починався з бунту проти віджилих мистецьких форм, передусім - етнографічно-побутової “старосвітщини” (хоча “коріння” його творчості, природно, живилося й національною традицією). Його власні естетичні пріоритети пов'язувалися з новітніми художніми явищами в Європі й Росії, з “авторитетними стилями”, тобто - зі стилями тих письменників, творчість яких задавала тон у загальноєвропейському літературному процесі. Проте заперечення старої літературної традиції у реальній творчій практиці відбувалося складно, суперечливо, оскільки на зламах художніх епох завжди виникають перехідні явища.

Рубіж ХІХ і ХХ століть якраз і був такою “перехідною історично-літературною епохою”.⁽²²⁰⁾ Відбувалося те, про що - маючи на увазі найбільш виразні тенденції, - писав Ю.Барабаш: “Після десятиліть неподільного й беззаперечного (причому історично, зрозуміла річ, не тільки обумовленого, але й необхідного, до того ж позначеного видатними досягненнями) домінування в літературі народницьких тенденцій, ідеї примату “громади” над особистістю, виняткової прихильності до патріархально-реалістичних форм оповіді і водночас до традиційних для національного менталітету романтичних сплесків, ліричного мінору, кардіоцентризму, - коли після цього й поряд з цим усе впевненіше почали утверджуватися уявлення про самоцінність індивіда, екзистенційні мотиви, елементи символізму й ірраціоналізму, тяжіння до модерного літературного експерименту”.⁽²²¹⁾

Вплив європейських художніх шкіл на українську літературу, починаючи з кінця ХІХ ст., посилився. І це не була “експансія” ззовні, - це був наслідок активного зустрічного руху самого українського письменства. Нічого не відбувалося раптово й простолінійно. Нове співіснувало зі старим, нерідко народжувалося зі старого, вступаючи з ним у складну взаємодію, що трималася на системі “притягувань-відштовхувань”. Про це варто нагадати, щоб не впасти у спрощення, коли літературна історія уявляється як “механічна сума явищ” і “дискретний ланцюжок”, - насправді вона є, за висновком сучасного дослідника, “динамічною системою взаємозв”язків і переходів”, яка забезпечує цілісність самої літературної історії і функціонування її як процесу”.⁽²²²⁾