ІСТОРІЯ ТЕАТРУ НА КІРОВОГРАДЩИНІ

Театр... Скільки разів протягом ХХ сторіччя люди пророчили смерть одному з найстарших художніх жанрів... Казали, що кіно, телебачення та інтернет прирекли театр на занепад і забуття... А він все живий і навіть деколи дивує і радує нас авангардними експериментами та дбайливим (а інколи не дуже) пестуванням класичних традицій; театр допомагає осягнути, в чому сутність нашої національної культури та нашої «загадкової слов’янської душі» і відкриває нам очі на мистецькі досягнення інших народів і культур...

Театральна мистецька діяльність з’являється в Україні дуже рано. Віктор Проскуряков доводить, що ще задовго до скоморохів, зображених на фресках ХІ сторіччя у Софії Київській, Україна знала пратеатральні мистецькі явища. Давні городища мали спеціально облаштовані місцевості, де публіка могла не лише спостегігати обряди й ритуали, магічні дії, ігри та свята, але й брати в них участь. Давні греки будували справжні театри в своїх містах-колоніях на території сучасної України. В епоху середньовіччя і раннього нового часу релігійні містеріі, ляльковий вертепний театр, інтермедії та дійства стають звичним явищем церковного життя і у православній, і у католицькій традиції.¹

Перші твори української театральної літератури з’являються в сімнадцятому сторіччі. Тоді ж деякі з них виходять друком і виставляються на сценах шкільних театрів, насамперед в західно-українських єзуїтських колегіях, у Львівській братській школі та Києво-могилянській колегії. У вісімнадцятому сторіччі не тільки шкільний театр поширює свою географію, але й кріпацькі трупи при садибах багатих землевласників, аристократів, будуються перші театральні споруди. Ці «домашні» театри відкривають свої двері для більш широкої публіки. Інколи актори цих труп беруть участь у виставах для народу – балаганах. Маємо свідчення, що балаганні театри виникають і в Єлисаветграді наприкінці вісімнадцятого - на початку дев’ятнадцятого сторіччя.² Оскільки міста і, відповідно, школи виникають на наших теренах доволі піздно, у середині вісімнадцятого сторіччя, схоже на те, що балагани були першим документально зафіксованим жанром театральної діяльності в Центральній Україні. Незважаючи на назву, яку сучасне вухо сприймає як щось не дуже високого ґатунку і навіть ображливе, балагани інколи виставляли твори поважних драматургів – Сумарокова, Княжніна, Хераскова, переклади Мольєра і Ґольдоні, а різніше - й українські п’єси Котляревського і Квітки-Основяненка.³ Балагани переважно працювали під час великих ярмарків, якими якраз і славився Єлисаветград. Ці ярмарки, такі собі маленькі вавілони, були скупченням людей освічених і не дуже, різного соціального стану і статусу. Багаті та бідні, офіцери та пани-землевласники, вільні селяни та кріпаки, міщани-ремісники, купці, прислуга, крамарі, вчителі, лікарі... Всім було відкрито двері балагану, на будь-яку кишеню знайдеться квиток у касі... Артисти були переважно приїжджі, що подорожували з Харкова до Одеси, Києва, з Москви до Ромнів чи Полтави. Мандрівні напівпрофесійні трупи ще не знали великих утисків влади чи докорів високоосвічених пуристів стосовно мови, якою виставляли. Українська, російська, суржик звучали з театрального кону живою народною мовою, що несла розвагу й освіту («Смех очищает нравы» - було написано на завісі першого теару в Києві). Петрушка, Гаєр та Херликін показували буфонні трюки в переробках європейських комедій та в оригінальних творах знаних та невідомих авторів.

У першій половині дев’ятнадцятого сторіччя талановиті актори-кріпаки переходять до перших стаціонарних та мандрівних труп, найбільш відомими з яких були театр під орудою Івана Котляревського в Полтаві (саме там здобув слави Михайло Щепкін) і театр Григорія Квітки-Основ’яненка в Харкові. З мандрівних кріпацьких театрів в Україні відзначимо трупи Д. Ширая, В. Хорвата, І. Штейна (в ній почав свою театральну діяльнісь суфлером інший майбутній великий український актор, Карпо Соленик)⁴ , Л. Млотковського, що переважно грали двома мовами, російською та українською і що подорожували до багатьох ярмаркових центрів і губернських міст, де й зажили слави в 1830-40 роках.⁵

Зрозуміло, що після розгрому Кирило-Мефодіївськото братства в 1847 році, увязнення та заслання провідних членів братства уряд почав ставитися підозріло до будь-якої українофільської культурної діяльності. І все ж таки, п’єси консервативного спрямування і сентиментального стилю, а саме такими були твори Григорія Квітки-Основяненка, легко отримують цензурні дозволи та стають обов’язковою частиною українського класичного репертуару на десітиліття. А постановка в 1862 році в Петербурзі «Запорожця за Дунаєм» Семеном Гулаком-Артемовським, який був учнем Ґаетано Доніцетті, та подальша успішна постановка цієї опери в Москві провіщає визнання нового історично-культурного явища – української опери.⁶

Початок царювання Олександра ІІ, що успадкував трон після смерті свого батька Миколи І в 1855 році, був відзначений певною лібералізацією самодержавного правління. Починають виходити друком українські комедії та оперети.⁷

Інколи містами імперіі подорожували трупи, в яких грали іноземці. Відомо, що на початку 50 років ХІХ сторіччя⁸ молодий актор з Нью-Йорка Айра Фредрік Олдрідж, який почав кар’єру в Лондоні й уславився в ролях шекспірівського репертуару, подорожує Німмеччиною й Угорщиною, а в 1858 році - Сербією та Росією. Талановитий чорний актор зазвичай грав англійською у складі німецькомовних труп. Відомо, що в Росії він заприятелював із Тарасом Шевченком, Львом Толстим і Михайлом Щепкіним і вивчив мову настільки, що зміг грати свої ролі російською.⁹ У 1862 році він повертається до Російської імперії та знов гастролює.

Саме цього року вісімнадцятирічний канцелярист бобринецької управи Іван Тобілевич спеціально йде пішки до Єлисаветграда, щоб побачити гру Олдріджа в ролі Отелло у складі мандрівної трупи Л. Млотковського.¹⁰ Тоді ж він побачив і «Наталку-Полтавку» у виконанні єлисаветградських аматорів... Цей юнак ще не знав, що йому судилося, за словами Івана Франка, стати «першим нині майстром на полі української драматичної літератури»¹¹... Починалася нова ера українського театру...

У середині ХІХ століття маленьке місто Бобринець було повітовим центром. Тож хоч і нечисленна, але все ж таки письменна еліта там існувала. У п’ятдесятих роках сюди теж приїжджали мандрівні трупи Л. Млотковського і Д. Жураховського. В повітовому училищі тоді навчалися двоє парубків, яким доведеться звязати свою долю з українським професійним театром – Марко Кропивницький і Іван Тобілевич. А в 1854-1856 роках у Бобринці діє перший аматорський театральний гурток, яким керували Микола Дубровинський і Артем Войников.¹² У гуртку ставилися «Наталка-Полтавка» та «Москаль-Чарівник» Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та комедії про Шельменка Квітки-Основяненка, інші українські та російські комедії. Марко Кропивницький бере участь у деяких з вистав, ще до того, як на початку 1860-х років він стає вільнослухачем київського університету св. Володимира ( в якому, принагідно відзначимо, з 1859 року діяв аматорський театр, заснований М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським та іншими¹³). В цей час у Бобринці виникає новий театральний гурток. За різними свідченнями, гурток заснували або актори з Москви, брат і сестра Соболєви, або ж актор Леонід Авендиков, або ж інший професійний актор Голубковський. Влітку 1862 року Марко Кропивницький приїжджає додому на канікули та знайомиться з Іваном Тобілевичем. А ще він знайомиться зі засланим до Бобринця українським письменником О. Кониським, який заоохочував гуртківців ставити український репертуар, критикуючи їх спроби ставити Островського, бо їм не вдавалося подолати південний акцент. Гуртківці захищали свій вибір тим, що доступний тоді український репертуар виглядав або архаїчно, або художньо вбого. Український театр чекав на літераторів, які б піднесли українську драму до нових щаблів і принесли б до сцени сучасну проблематику.

Іван Тобілевич починає керувати гуртком, режисурою опікується Кропивницький. Вони спочатку переставили всі доступні українські п’єси, включно з оперетою Я. Кухаренка «Чорноморський побит». І от у 1963 році Кропивницький закінчує свою першу п’єсу, «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить». Ставили тоді нові твори без цензурних дозволів, та й розголос ще був невеликим.

У 1865 році повітовий центр переноситься до Єлисаветграда. І М. Кропивницький і сім’я Тобілевичів переїжджають туди, але Кропивницький невдовзі повернувся до Бобринця на роботу в Бобринецькій ратуші (згодом- Бобринецька дума). Марко часто їздив до Єлисатетграда – інколи без дозволу начальства - допомагати аматорам ставити добродійні вистави. Коли навесні 1869 року він їде до Єлисавета брати участь у самодіяльній постановці «Назара Стодолі», на його відсутність звертає увагу губернатор Клушин, який саме ревізував дисципліну бобринецького чиновництва. Достеменно невідомо, що там відбулося, але покарання було трохи дивним, швидше схожим на нагороду: Кропивницького переводять на роботу до Єлисаветграда.¹⁴

Іван Тобілевич на цей час був актором аматорського гуртка під керівництвом М. Тарнавського. З часом він сам стає художнім керівником колективу. Але в 1868-1869 роках йому доводиться жити та працювати в Херсоні, куди його переводять служити секретарем міського поліцейського управління. Коли ж його повертають до Єлисаветградa на аналогічну посаду, Іван очолює новий театральний гурток, що ставить значно політично гострішу, майже революційну п’єсу, якщо порівняти з типовим тогочасним українським репертуаром. Це був «Назар Стодоля» Тараса Шевченка. Іван зіграв самого Назара, Галю - Надія Тарковська, яка незабаром стане його дружиною. Ця п’єса нарешті дістане широке визнання і стане знаменною в історії театру. Відбулися подальші постановки «Назара Стодолі» М. Кропивницьким - 1872 року в Одесі та 1875 – в Єлисаветграді (з музикою Петра Ніщинського, який написав сцену «Вечорниці» для цих вистав¹⁵), у 1873 році цензура дозволяє перший російський переклад драми Шевченка, а у 1877 році вона йде на сцені Малого театру в Москві. ¹⁶

Де ж відбувалися вистави? Маємо про те різні свідчення. У своєму «Нарисі історії міста Єливатетграда» Олександр Пашутін стверждує, «Что касается любительских спектаклей и преимущественно малоросийсих, то начало устройства их в Елизаветграде любителями относится к концу 1850 и началу 1860 годов и они устраивались в то время в здании благородного собрания, на месте которого ныне находится земское реальное училище. Впоследствии любительские спектакли перешли в театр г. Трамбецкого, а устройство в 1874 году театральной сцены при елизаветградском общественном собрании устраивались преимущественно в общественном собрании".

Пізніше, за спогадами Марії Плахотіної, Дворянське зібрання знаходилося на вул. Петрівській.

О. Пашутін згадує ще одну глядацьку залу – в Громадському зібранні на вул. Двірцевій. Пам’ятаю, що на приміщенні Громадського зібрання колись висіла меморіальна дошка, що свідчила, що саме тут відбулася прем’єра «Вечорниць» П. Ніщинського.

Реформи урядів Олександра ІІ суттєво розширюють повноваження місцевих органів влади. В 1870 році Одеська міська дума скасовує монополію міського театру на вистави. Виникають численні приватні російськомовні трупи, а згодом - починають ставити й українською мовою. У 1871 році Марко Кропивницький, який нудився чиновницькою посадою, остаточно полишає свою кар’єру держслужбовця, переїжджає з родиною до Одеси, а в 1973 році – до Харкова. В обох містах він швидко заживає слави провідного українського актора.¹⁷ З приходом таких талановитих ентузіастів, як він, українські театри набувають надзвичайної популярності. На жаль, уряд страшенно гальмував розвиток україномовних труп. Ще з кінця 1860-х років уряд таємно бере під нагляд всі україномовні колективи - і професійні, й аматорські. А в 1876 році імператор Олександр ІІ, перебуваючи на курорті в Емсі (Німеччина), підписує таємний документ, що ввійшов в українську історію як сумнозвісний «Емський акт»¹⁸. Цим документом і подальшими циркулярами Міністерство внутрішніх справ суворо обмежило вживання української мови. Не можна було викладати українською в школах, видання книжок рідною мовою обмежувалося поетичними творами. Суто українські театри було заборонено. Українські товариства, що вже були під суворим наглядом і часто-густо зазнавали жорстоких утисків, було заборонено категорично. Навіть читання українських п’єс або поезії на домашніх зібраннях розглядалось як злочинна діяльність. Я часто питаю себе, чому саме цей монарх, за царювання якого відбулося так багато важливих реформ, видав цей драконівський акт? Можливо, наляканий польським повстанням 1863-64 року, царський уряд боявся, що, як і в Польщі, націоналістично налаштовані культурні діячі сприятимуть революціонерам у боротьбі з царатом?¹⁹ Міністр внутрішніх справ П. Валуєв наполягав у своєму циркулярі від 18 травня 1863 року, що «загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросіян, і навіть набагато зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова»²⁰.

Навздогін до (Невдовзі після) Емського акту виходять численні поліцейські циркуляри, що пояснюють урадову політику стосовно українства. Але оскільки всі ці документи були таємними, спочатку все виглядало так, наче місцеві владні установи чинили сваволю. Адже жодного офіційно виданого закону чи указу не було! Втім правда швидко стає відомою, і таємний Емський акт в народі почнуть називати «Емським указом».

І все ж таки влада видала декілька дозволів на українські постановки. Власне, у 1880-х роках інтерпретація царської волі залежить від місцевих губернаторів. Саме тому у цей час вистави українською надовго зникають зі сцен Києва, Полтави та Чернігова, втім у Харкові чи Єлисаветграді вони відбуваються. Зрештою у жовтні 1882 року в Єлисаветграді, в приміщенні Зимового театру, побудованого в 1867 році інженер-полковником Г. Трамбицьким²¹, відбувається прем’єра нової постановки «Наталки-Полтавки». Цій виставі судилося стати епохальною. В рецензії, надрукованій в «Єлисаветградському віснику», автор (дослідники припускають, що це був Іван Тобілевич) пише, що «не можна сказати, хто, власне, грав добре, тому що Кропивницький (Виборний), Заньковецька (Наталка), Жаркова (Терпилиха), Садовський (Микола) і Свєтлов (Петро) наче злилися духом для того, щоб зробити загальне враження. І враження було величезне. Ми гадаємо, що митець тоді тільки великий, коли в картині, ним зображеній, не можна сказати, що краще. Таким митцем був ансамбль!»²²

Принципи ансамблевості акторської гри, режисури, сценографії і костюмів на той час вже утверджувалися у виставах труп під орудою М. Старицького та Г. Ашкаренка. Колектив, що утвердився на сцені завдяки цій знаменній виставі, не був ані першим українським професійним театром того часу, ані найбільш знаним. Але митцям, що вийшли на сцену елисаветградського театру в жовтні 1882 року, судилося зробити такий великий внесок у театральне мистецтво, що сучасники мусили придумати спеціальний термін на відзначення їхніх художніх заслуг. У 1901 році в Києві вийде книжка під назвою «Корифеи украинской сцены». У видання брали участь провідні українські інтелектуали, та через певні цензурні застереги видання було анонімним, до того ж російськомовним. У цій книжці Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича й інших уперше назвали корифеями українського театру. Цей трохи поетичний термін прижився. Він влучно віддзеркалив важливість художнього внеску цього покоління діячів сцени, їх подвижницьке служіння українській культурі та багатомірність їхніх талантів. Адже корифей хору античного грецького театру- це перший серед рівних, той, хто задає тон голосу хору. Саме такою сьогодні видається - в розмаїтті театральних обличч кінця ХІХ століття - когорта великих акторів, що вийшли ра сцену того знаменного жовтневого дня.

Тож і тепер пам’ятаємо їх, наших земляків, як корифеїв українського класичного театру кінця ХІХ сточіччя: – режисера, актора, драматурга і композитора Марка Кропивницького (народився в с. Бежбайраки- тепер с. Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської області); режисера, актора і, насамперед, найвизначнішого українського драматугра ХІХ століття Івана Тобілевича (сценічне ім’я - Карпенко-Карий, народився в с. Арсенівка Бобринецького повіту); його сестру Марію, яка взяла сценічне ім’я Садовська, актрису й оперну співачку; братів Миколу (на сцені- Садовський) і Панаса (сценічний псевдонім – Саксаганський). До цієї славної когорти належать і люди, які народилися за межами Єлисаветградщини, проте пов’язали свою театральну долю з нашим краєм: Марія Хлистова (уроджена Адасовська, на сцені – Заньковецька), найбільш визнана українська актриса ХІХ і ХХ століть; актриса Ганна Затиркевич-Карпинська (уроджена Ковтуненко); актриса Софія Дитківська-Тобілевич, друга дружина Івана Тобілевича, актриса та дослідник українського фольклору; великий режисер і драматург Михайло Старицький, і, звичайно, великий український композитор Микола Лисенко, без музики якого неможливо уявити українського театру тієї доби. Згодом виникне поняття «молодше покоління корифеїв», бо до сцени прийдуть нові актори, яких виховали «старі корифеї» та працювали з ними на одній сцені: актор, режисер і антрепренер Дмитро Вертепов (на сцені - Гайдамака); видатна актриса Любов Ліницька; Іван Мар’яненко (справжнє прізвище - Петлішенко, народився на хуторі Сочеванов поблизу Мар'янівки Бобринецького району Кіровоградської області, провідний актор театру «Березіль» у Харкові); Гнат Юра ( народився в с. Федварів, тепер с. Підлісне Олександрівського району на Кіровоградщині, майбутній великий актор, режисер, художній керівник театру ім. Івана Франка в Києві); легендарна суперниця Марії Заньковецької в житті та на сцені, актриса Марія Малиш-Федорець; майбутній великий режисер, засновник «Березолю» Лесь Курбас.

Іванові Тобілевичу не судилося одразу приєднатися до цієї прекрасної трупи: після Емського акту українофільські просвітницькі інституції, так звані «Громади», стають нелегальними, а Іван належав до єлисаветградської «Громади». В 1884 році Івана заслали за межі України, до Новочеркаська, та в 1887 році дозволили оселитися на хуторі «Надія», що його він отримав у посаг за дружиною Надією Карлівною (померла того ж самого знаменного 1882 року)²³ , уродженою Тарковською. У засланні Іван Тобілевич пише свої перші твори для сцени - «Чабан» («Бурлака»), «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято так званий «гласний» нагляд, він вступив до трупи М. Садовського.²⁴

То ж Іван не мав можливості бачити перші кроки своїх молодших братів, Панаса та Миколи, випускників Єлисаветградського реального училища, на професійній сцені.

До того моменту, як він приєднався до трупи, в якій вони служили, театр корифеїв перетерпів багато змін. Спочатку, Михайло Старицький очолив трупу, створену Марком Кропивницьким, у якій вже працювали Марія Заньковецька та Микола Садовський. Потім, до колективу вступає Панас Саксаганський, який щойно звільнився з військової служби. До них приєднуються Ганна Затиркевич-Карпинська й Марія Садовська. Трупа стала справді великою, зі значним хором і оркестром. Необхідність утримувати великий акторський склад пояснювалася тим, що, оскільки виключно українські театри було заборонено, репертуар мав складатися з україномовних і російськомовних п’єс. Переважна більшість акторів не могла грати двома мовами через акцент або в українській, або в російській мові. Більш того, вистави тоді були дуже довгі, оскільки влада примушувала українські театри грати додатково російські п’єси в ті вечори, коли йшов український репертуар. Неймовірно важко було утримувати українські трупи, що до того ж були змушені офіційно іменуватися «російсько-малоросійськими». До того ж зіграли свою роль особисті амбіції та негаразди у взаєминах... У 1885 році колектив розпадається на дві трупи – під керівництвом М. Старицького та під орудою М. Кропивницького. Саме останній колектив вирушає на тріумфальні гастролі до Петербургу з 11 листопада 1886 по 15 лютого 1887 року.²⁵ Вистави збирали повні зали, критики та колеги були одностайно захоплені майстерністю українських артистів. Було дано дві вистави у присутності нового імператора – Олександра ІІІ. На жаль, цей успіх не приніс цензурних послаблень, але багато акторів отримало від царя подарунки та запрошення служити на імператорській сцені. Відомий театральний діяч і критик О. Суворін, який українську культуру не любив «за визначенням», а українців інакше як «хохлами» і не називав, був змушений визнати: «Хохли та хохлушки рішуче й по праву заволоділи увагою Петербурга. Пан Кропивницький – не тільки чудовий актор, але й такий самий незрівняний режисер. Його руку видно в постановці всякої п’єси, в найменшій деталі і в загальній картині її... І в деталях, і в загальній картині яка естетична мірка, що не припускає нічого грубого... Саме чудо пані Заньковецька. Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним, натура, вся зіткана з найчутливіших нервів...»²⁶

Восени 1887 року трупа Кропивницького з великим успіхом гастролює до Москви. Аж ось Кропивницький виходить з трупи по завершенні зимового сезону. Театр очолює Микола Садовський; Марко Кропивницький створює інший колектив. Іван Тобілевич приєднується до театральної трупи брата; але вже в 1890 році Іван і Панас виходять з цього колективу й утворюють власний.

Той самий О. Суворін дорікав корифеям, що «із з однієї прекрасної трупи, яка рішуче вражала багатством своїх талантів, утворилися цілих три. Навіть рідні брати, пп. Садовський і Саксаганський, розсварилися і кожен з них утворив свою трупу... автори-хохли розділилися по трупах і забороняють ворогам грати свої п’єси. Дурнішого і злішого за це я не знію...»²⁷

У 1900 році брати Тобілевичі, Марія Заньковецька і Марко Кропивницький знов об’єднуються у творчий колектив, якому судилося існувати 3 роки.²⁸ Це була спроба повернути мир і злагоду заради творчості. На жаль, лише на три роки...

Але мені чомусь зовсім не хочеться розглядати цей нескінченний процес ділення театральних колективів як щось трагічне. Адже, по перше, це ж були акторські особистості, таланти з усіма їхніми примхами, нервовістю і деколи дитячою образливістю. І виживати їм треба було в нелюдських умовах переслідувань і владних утисків. А по друге, може, це нормально? Не було жодної «руководящей и направляющей силы», що примусом утримувала таланти разом, в одній трупі. І нарешті, завдяки такому діленню в Україні утворилася значна кількість мандрівних професійних театрів, що несли своє художнє слово до публіки великих і малих міст. Якщо ми подивимося на новини театрального гастрольного життя Єлисаветграда і Олександріі, та й менших міст і містечок, то побачимо, що декілька разів на рік приїздили до нас різні українські театри! Чи може сучасний глядач похвалитися такою розкішшю?

На початку ХХ сторіччя, внаслідок революційного руху, що похитнув самі підвалини царату, скасовано як обмеження на публікації українського слова, так і утиски українського театру. В Києві утворюється перший український стаціонарний театр під орудою Миколи Садовського. За художнім значенням і суспільною роллю, думаю, що ми можемо вважати його першим українським Національним театром, Театром Нації. Микола керував цим колективом у 1906-1919 роках.²⁹ Театр мав велику підтримку публіки, уславився численними високохудожніми драматичними й оперними постановками, вперше поставив «Ревізора» Миколи Гоголя українською мовою. Театр зібрав під своїм дахом провідних майстрів і молоді таланти. В 1917 році група молодих акторів театру М. Садовського на чолі з Лесем Курбасом полишає цей колектив і утворює свій власний, майбутній Молодий театр. Що, знову сварка? А може, нормальний процес росту? Адже того року в Київі було вже чотири українських театри!³⁰

Театр корифеїв – феномен знаний і досліджений в історіі української культури. І все ж таки, чи ми справді розуміємо його значення для нас усіх? Адже в умовах цензурних утисків, заборони навчатися рідною мовою театр виступив найпотужнішою силою створення національної культури, та й самої нації!

А. Драк наголошує: «У корифеїв, які виступали на хвилі національного відродження, пафосом творчості було пробудження національної свідомості. Утверджуючи рідну мову, звичай, фольклор – вже тільки тим вони відкривали перед цілим світом красу і своєрідність етносу, домагалися визнання самого існування української нації.» ³¹

Після революційних потрясінь 1917 року та громадянської війни театр в Україні відроджується. Виникають нові колективи, з еміграції повертається патріарх українського театру Микола Садовський, інші артисти. Традиція мандрівних театрів подовжується: деякі провідні професійні театри довгий час ведуть гастрольне життя. Але тенденція така, що найкращі, художньо потужні трупи нарешті стають стаціонарними. Так пересувний Український театр ім. Марії Заньковецької стає стаціонарним у місті Запоріжжі. Після другої світової війни його буде переміщено до Львова. В той же час, в Україні виникає велика кількість так званих робітничо-селянських театрів. Вони мали державну підтримку та професійний статус. Деякі з акторів мали фахову підготовку чи досвід роботи в самодіяльності або в дореволюційних мандрівних професійних трупах. У травні 1926 року почав працювати Зінов’євський робітничо-селянський театр ім. Т. Шевченка (художній керівник Л. Предславич), що швидко став відомим. Його було створено шляхом реогранізації самодіяльного театру заводу «Червона зірка», до трупи входили аматори та професіонали, А. Андрієнко, В. Долінська, Л. Задніпровський, Ф. Костенко, Н. Ольшевський, О. Рясна, В. Хмурий, П. Царько та інші артисти. Репертуар базувався як на класиці («Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Гайдамаки» - ймовірно, в популярній тоді інсценізації Л. Курбаса за Т. Шевченком, , «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Мірандоліна» К. Гольдоні), так і сучасних п’єсах («Родина щіткарів» М. Ірчана, «Комуна в степах» М. Куліша, «Яблуневий полон» І. Дніпровського, «Республіка на колесах» Я. Мамонтова, «Розлом» Б. Лавреньова, «Заколот» Д. Фурманова і С. Поливанова). Театр грав вистави по містах і селах Зінов’євщини, а також виїжджав до Криворіжжя, Запорізького та Мелітопольського округів.³²

У 1933 році театр відряджається Наркомпросом УРСР до новоутвореної Чернігівської області. Наступного року колектив набуває статусу стаціонарного, відтепер це - Чернігівський державний обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка. Під керівництвом заслуженого артиста УРСР Григорія Воловика театр стає високопрофесійним і широко визнаним мистецьким колективом.³³ Через багато років, вже після нацистької окупації України, Г. Воловик переїде до Кіровограда, щоби працювати в обласному українському музично-драматичному театрі ім. М. Кропивницького.

Самодіяльне театральне мистецтво в нашому краї завжди напувала цілющою водою свого мистецтва професійні колективи. Українські, російські, єврейські театри виховали багатьох майбутніх професійних артистів.

Театральна історія нашого краю тісно пов’язана з новими іменами в царині драматургії: Іван Микитенко народився в містечку Рівному³⁴, а Юрій Яновський – на хуторі Маєрове (тепер – село Нечаївка Компаніївського району)³⁵. Його п'єси «Завойовники» (1931), «Дума про Британку» (1932), «Потомки» (1940) зробили Яновського визнаним митцем сцени, вони йшли в багатьох театрах України та Росії. Памятаю, ще у школі, у 1980-х роках, я бачив «Думу про Британку» в театрі ім. М. Кровивницького. Ніколи не забуду, як коло сцени несподівано повернулося і сільська вулиця перетворилася на руїни палацу. Взагалі, у цій виставі театральна магія сценографа, заслуженого діяча мистецтв УРСР Василя Єременка дуже потужно підкреслювала неоромантичний стиль, притаманний Яновському.

Іван Микитенко зробився знаменитим насамперед завдяки виставам у харківському театрі «Березіль», поставлені народним артистом республіки Лесем Курбасом або під його художнім керівництвом. З появою п'єси «Диктатура» (1929), прийшов перший серйозний успіх. Також, популярністю користувались і більшість наступних п'єс, поставлених не тільки в Україні, а й у інших театральних столицях Радянського Союзу: Москві, Ленінграді, Воронежі, Новосибірську, Мінську, Баку, Казані, Ташкенті - «Світіть нам, зорі» (1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі» (1931), «Дівчата нашої країни» (1933), «Бастілія божої матері» (1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». У 1937 році Микитенко трагічно загине від рук сталінських катів... Ця сумна доля не минула й іншого знаменитого українського драматурга – Миколу Куліша. Він – майже наш земляк, народився на Херсонщині. У 1924 Куліш написав п'єсу «97», в якій розповів про голод 1921-22 на Херсонщині – у 1989 році народний артист України Михайло Барський поставить цю трагедію в театрі ім. М. Кропивницького в декораціях В. Іванова. Постановки цього твору та п'єси «Комуна в степах» (1925) на харківській сцені принесли Кулішу загальне визнання. В Одесі письменник стає членом письменницької спілки «Гарт». Цікавиться культурним, літературним і мистецьким життям України свого часу. В Зінов'євську з кінця квітня до початку червня 1925 року редагує газету «Червоний шлях».³⁶ Вважається, що роботу над водевілем «Хулій Хурина» (вийшов у 1926 році) Микола Куліш почав саме у Зінов'євську. Ця весела комедія бичувала новонароджену радянську бюрократію – згодом остання це пригадає Кулішеві. «Наичистейший пасквиль на партийно-советский аппарат на Украине» и «сатиру без малейшего просвета», в якій «Советская Украина представлена полнейшим домом для умалишенных» - надихнута «Ревізором» Миколи Гоголя, ця п'єса згодом вважалася однією з найбільших провин Куліша. Комедія було одразу заборонено цензурою на довгі роки.³⁷ Уславлений автор «Березолю», Куліш був розстріляний в один день із Лесем Курбасом – 3 листопада 1937 року.

У 1938 році виникає ще один професійний театр, до якого, звичайно, прийшли й талановиті актори-аматори. Це був український театр ім. М. Кропивницького в Олександрії. Режисери М. Громов, Н. Бєлоконь, Д. Бондаренко³⁸, Т. Подпарінов, Ю. Борейшо, художники О. Сінкевич і П. Паламаренко разом з акторами новоутвореної трупи, до якої входили майбутні народні артисти УРСР Георгій Семенов і Лідія Тімош, заслужені артисти Пантелеймон Панько, Леонід Шикідзе, Наталя Байкова, Данило Бондаренко, створили репертуар перших років існування колективу, в якому були і, за традицією, «Наталка-Полтавка», і «Катерина» за Т. Шевченком, і «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці!» і «Сорочинський ярмарок» М. Старицького, і «Наймичка» І. Карпенка-Карого, і нові п’єси – «Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда, «Друга путь» З. Афіногенова, і «Лейтенант Шмідт» Бергера.³⁹

1939 рік був відзначений як створенням нашої області, так і народженням нових мистецьких колективів: Кіровоградського російського обласного державного театру ім. С. Кірова (у 1959 році переведений до міста Жданова, теперішнього Маріуполя⁴⁰ ), Кіровоградської обласної філармонії⁴¹, Кіровоградського театру ляльок.⁴²

Відомо, що під час нацистської окупації Кіровограда театр у ньому діяв. Валерій Гайдабура дослідив, що під час окупації (серпень 1941-січень 1944 років) в Кіровоградському міському театрі ім. І. Тобілевича було поставлено близько двадцяти драм, комедій, оперет, опер, лялькових вистав, концертів. В. Гайдабура наводить назви, що збереглися в архівах:

«За двома зайцями» М. Старицького. Режисер Ремізов. «Ніч під Івана Купала» М. Старицького (за М. Гоголем). Режисер Шарунго, диригент Білов. «Вій» М. Кропивницького (за М. Гоголем). Режисер Ремізов, художники Ханько, Шевченко. «Воскресіння» В. Калішевського (В. Чубатого). «Циганська любов» Ф. Легара. «Тітка Чарлея» Б. Томаса. «Кар’єра міністра» (?) «Кабаре №2» (?) «Майська ніч» за М. Гоголем (лялькова вистава). «Весела вдова» Ф. Легара. Режисер Грипак, художник Мандич, диригент Радзієвський. «Маруся Богуславка» Старицького. «Червона Шапочка» за Ш. Перро (лялькова вистава). «Сорочинський ярмарок» М. Старицького (за М. Гоголем). «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Режисер Ремізов, художник Шевченко. «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні. «Євгеній Онєгін» П. Чайковського. Концерти.

З жінок до творчого складу драматичної групи входили Добрянська, Ігнатьєва, Н. Клименко, Коротка, Лесько, Мала, Марусина, Овчиннікова, Рибакова, Шарунго, Шульга; з чоловіків - Аполяров, Бєглєцов, Малюк, Овчинніков, К. Пароконьєв, Савченко, Синкевич, Христенко, Чумак. ⁴³

Володимир Шурапов зазначає, що крім того, був у Кіровограді і театр «Вар’єте». Відвідування театрів суворо регламентувалося. Німці та місцева публіка, військові та цивільні мусили ходити до театру в різні дні та не «перетинатися» у театральній залі.⁴⁴

Після окупації, звичайно, були репресії проти тих, хто працював «на німців», але імена акторів і режисерів, які постраждали, нелегко встановити. На щастя, деяких митців творчого складу театру оминула важка дісниця сталінських каральних органів. Скажімо, молодий Костянтин Пароконьєв служив у театрі І. Тобілевича ще до окупації. Був змушений залишитися, бо до евакуації не потрапив – чи не тому, що на неї заслужили більш знані актори? Після війни йому наче і не закидали роботу «на німців»... до певної межі. К. Пароконьєв стане одним з найвідоміших акторів Кіровограда, улюбленцем публіки, режисером, засновником студентського театру в педагогічному інституті (майбутній «Резонанс»)... Але коли йшлося про відзначення заслуг артиста почесним званням – починалася закулісна метушня і званням «обходили»... Тож врешті решт, у 1967 році Костянтин Пароконьєв переїжджає до Запоріжжя, де теж стає популярним актором, вже нарешті відзначеним званням Народного артиста УРСР. Юрій Матівос згадує творчі роботи митця - від дебюту в ролі Халяви у «Вії» у жовтні 1942 року до ролі Ярослава Мудрого в однойменній п’єсі І. Кочерги (відзначена Шевченківською премією 1970 року), відзначає його працю як режисера.⁴⁵

Після окупації з евакуації до Туркменії й Узбекистана повертається театр ім. М. Кропивницького, але не до Олександрії, де колектив було засновано, а до Кіровограда. Формується нове художнє керівництво, нова трупа, до якої ввійшли як кіровоградці, такі, як молодий Кость Пароконьєв, так і приїжджі артисти. Режисери О. Олесь, М. Воловик, І. Казнадій, О. Любенко, А. Ситнік, художники М. Сакевич, Е. Білецька і В. Єременко, диригент С. Чумаченко на багато років пов’язали свою долю з театром ім. М. Кропивницького.

К. Пароконьєв плідно працював із головним режисером театру ім. М. Кропивницького, Заслуженим артистом УРСР Михайлом Донцем. Учень М. Заньковецької і П. Саксаганського, Михайло Олександрович Донець з 1949 року по 1968 рік поставив у театрі понад п’ятидесят вистав – класичних драм і комедій («Маруся Богуславка», «Не судилось», «Лиха доля», «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Тарас Бульба» М. Рильського за М. Гоголем, «Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Паливода XVIII сторіччя» і «Чумаки» І. Карпенка –Карого, «В неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «Катерина» Т, Шевченка, «Пошились в дурні» і «Вій» М. Кропивницького, «Доходне місце» О. Островського, «Микола Джеря» І. Нечуй-Левицького, «Шельменко-Денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), музичних вистав і оперет («Вільний вітер» і «Біла акація» І. Дунаєвського, «Голубий гусар» М. Гальперіна і С. Гальперіна, «Наталка-Полтавка» І. Котляревського), оперу («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), сучасну драму («Калиновий гай» і «Сторінка щоденника» О. Корнійчука, «Марія» О. Левади, «Під золотим орлом» і «Любов на світанку» Я. Галана, «Звичайна людина» Л. Леонова)⁴⁶. М. Донець привніс до трупи глибоке розуміння літературних текстів, високу театральну культуру, професійну вимогливість, інтелігетність, уважність до митців, справжнє розуміння театрального стилю і високої сценічної правди. В театрі під його керівництвом розквітли таланти народних улюбленців, справді легендарних артистів – народних артистів УРСР Л. Тімош, Г. Семенова, В. Васильєва, І. Кравцова, заслужених артистів Ф. Чечень, П. Панька, Н. Байкової, І. Терентьєва, М. Білецького, Н. Ігнатьєвої, А. Любенко і С. Мартинової, артистів З. Німенко, Л. Носсер (Білецької), С. Недзвецького, О. Кобилянської, Г. Рябовола...

«Король Лір» У. Шекспіра з народним артистом УРСР Г. Семеновим у постановці М. Любенка 1967 року уособив досягнення театру в інтерпретації високої класики.

На жаль, у 1970-х роках приміщення театру було спотворено невдалою реконструкцією. Елегантні колони фасаду зникли, багато інтер’єрів було «прикрашено» чужoрідними сучасними матеріалами, а головне – сплюндровано оригінальний дизайн глядацької зали, постраждала акустика... Для багатьох любителів театру це стало таким ударом, що вони припинили його відвідувати. Багато часу сплинуло, поки рана загоїлася...Виросли покоління, які не знали, наскільки гарним було первісне архітектурне вирішення приміщення театру.

Тим часом, інший професійний колектив Кіровограда, Обласний театр ляльок, нарешті знаходить свій постійний дім – приміщення на нинішній площі Богдана Хмельницького. Багато поколінь любителів театрального мистецтва вперше зустрічаються з театром у цих стінах. Справжньою легендою театру ляльок став його головний художник, заслужений працівник культури Василь Остапенко, що за десятиріччя служіння ляльковій музі створив сотні яскравих, художньо виразних і неймовірно добрих вистав.

А любителів театру-митців-аматорів у нас завжди було багато. 1960-1980-ті були роками бурхливого розквіту самодіяльного театру в області. В багатьох з них працювали художніми керівниками досвічені професіонали, режисери й актори з фаховою підготовкою і великою любов’ю до мистецтва. Народний театр палацу культури заводу «Червона зірка» успадкував приміщення Єлисаветградського громадського зібрання-російського театру ім. С. Кірова. Довгий час колектив очолювала Тетяна Корнієць. Театр радував багато поколінь кіровоградців своїми постановками класики. Але, мабуть, найбільш значним художнім і соціальним досягненням цього колективу було звернення до гострих сучасних п’єс, що ятрили болючі рани совісті радянського суспільства, наприклад, «Протокол одного засідання» О. Гельмана.

У 1960-х роках кіровоградський Народний театр будинку культури заводу гідроагрегатів, що тоді знаходився у приміщенні Великої хоральної синагоги, зажив великої популярності своїми постановками класики («Отелло» У. Шекспіра) і сучасної зарубіжної драми («Фізики» Ф. Дюрренматта). Але згодом колектив знаходить своє творче «Я» завдяки постановкам музичних комедій. Класичні та сучасні оперети «Сільва», «Містер Ікс», «Фіалка Монмартру» І. Кальмана, «Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда і Б. Олександрова, «Бабий бунт» О. Птічкіна, «Вільний вітер» І. Дунаєвського, «Ханума» А. Цагарелі у постановках Олександра Флейшмана, Миколи Левандовського, Тетяни Корнієць принесли цьому театрові теплу любов кіровоградців.

Театральна діяльність у приміщенні кіровоградської Великої синагоги не припинилася навіть тоді, коли на початку 1990-х років міська влада повернула споруду законному власнику- єврейській общині. Оскільки в єврейській традиції синагога- то не тільки храм, але й центр культурної і освітньої діяльності, активісти общини створили єврейський театральний колектив, що поставив декілька п’єс з єврейського життя. В цьому колективі теж працювала ветеран кіровоградської аматорської сцени, режисер Тетяна Корнієць.

Майбуть, найпопулярнішим самодіяльним театром Кіровограда в 1970-1980 роках був Народний студентський театр «Резонанс» педагогічного інституту. Очолюваний Валерієм Дейнекіним, учнем Тетяни Корнієць, колектив, що зараз носить його ім’я, мав серйозний репертуар. Під час сезонів вистави відбувалися щотижня, що дуже незвично для самодіяльних колективів. Легендарною стала вистава «Чарівний черевичок» за «Попелюшкою» Є. Шварца, в якій В. Дейнекін блискуче, з незмінним успіхом виконував роль Мачухи. Багато вистав цього колективу ввійшли до театральної історії кіровоградщини. «Чотири допити» Ставицького та «Пійти й не повернутися» за Василем Биковим, «За двома зайцями» Старицького та «Будьте здорові!» Шено, «Єдиний спадкоємець» Реньяра, і «Співочі піски» за Лавреньовим... Автора цих рядків цей колектив теж заразив бацилою театру: в 1982 році, на виставі «Ніч після випуску» за Володимиром Тендряковим я зрозумів, що театр у моєму житті – то назавжди... «Резонанс» виховав багатьох професійних акторів, керівників художньої самодіяльності. Заслужений артист Росії Артем Ципін зараз працює в Театрі Сатири на Василівському острові в Петербурзі, Дмитро Цурський – в Московському театрі на Малій Бронній, Юрій Бєланюк очолював театральний колектив Палацу культури шахти «Світлопольська» в Олександрії.

Самодіяльні театри більш авангардного спрямування шукали нові театральні форми. В 1980-х роках інший учень Тетяни Корнієць, Микола Горохов очолював любительський експериментальний театр-студію кіровоградського Будинку Вчителя. Запам’ятався веселий і елегантний вечір французських водевілів у постановці цього театру.

Наприкінці 1990-х років виникає англомовний театр «Маленький Глобус», що працював при Педагогічній академії. Першому з кіровоградських театральних колективів йому довелося гастролювати до США. Колектив повіз за море виставу, визнану на театральних фестивалях у Харкові та Львові – «Урок» за Еженом Іонеско у виконанні Інни Деркач, Євгенія Серьожко та Миколи Калашнікова в постановці автора цих рядків. В «Маленькому глобусі» працювали багато режисерів із Сполучених штатів – Джастін Коу, Блейк Уільямс, Дейвід Еліет, Майкл Ґіллеспі. У 2008 році Барбара Дамашек поставила світову прем'єру «Айсбергів» - драми австралійської авторки Франсез Роуз. У виставі грали Керолін Ґіллеспі (США), Інна Деркач і Марія Беркова.

Самодіяльний театр завжди живив професійні колективи. Якщо ми повернемося до театру ім. М. Кропивницького в 1960-1980 роках, то побачимо на його сцені багато талановитих артистів, досвічених і молодих митців, що свого часу працювали в самодіяльності чи керували аматорськими колективами.

В цей час режисери народний артист УРСР Алім Ситнік, заслужені діячі мистецтв УРСР Іван Казнадій, Михайло Гіляровський, заслужений артист УРСР Володимир Савченко, Олег Натяжний, Микола Горохов плекають класичний репертуар, шукають нові п’єси. «Марина», «Веселка» і «Пора жовтого листя» М. Зарудного, «Вдови» і «Над голубим Дунаєм» І. Рачади, «Поки гарба не перевернулася» О. Іоселіані, «Трибунал» А. Макайонка, «А зорі тут тихі» Б. Васильєва, «Фараони», «Голубі олені» і «Дикий ангел» О. Коломійця, «Тримайся, Альошо» І. Микитенка, «Соловейко-Солвейг» і присвячена В. Сухомлинському «Поема про вчителя» І. Драча, «Берег» Ю. Бондарева, «Гра на клавесині» і «Провінціалки» Я. Стельмаха, «Вільна тема» О. Чхаїдзе, «Езоп» Г. Фігейредо, «Березова гілка» Ю. Візбора, «Відьми» М. Гараєвої, «І понад вік триває день» за Ч. Айтматовим допомагають колективові знайти своє нове, сучасне художнє обличчя.⁴⁷

А драма М. Старицького «Талан», присвячена життю Марії Заньковецької (власне, для неї написаної) була головною подією святкування сторіччя першої трупи М. Кропивницького в 1982 році. Виставу поставив Володимир Савченко, Лучицьку-Заньковецьку грала Валентина Дронова.

Я зростав у той час, коли на сцену театру вийшла нова генерація акторів - заслужені артисти Валентина Дронова, Анатолій Косяченко, Анатолій Литвиненко, Валентина Литвиненко, Наталя Іванчук, Галина Романюк, артисти Анатолій Майстренко, Олексій Дорошев, Людмила Короленко, Михайло Іванчук...

У 1989 році новий художній керівник театру, народний артист Михайло Барський запрошує до колективу Валерія Дейнекіна, в майбутньому – заслуженого артиста України та художнього керівника театру ім. М. Кропивницького. Дейнекін привів із собою декількох талановитих акторів - Віктора Алдошина, Валерія Лупітька, Ірину Дейнекіну, Аллу Романюк... М. Барський запросив до театру солістку Народного театру оперети Людмилу Бялоглавську і нинішнього головного балетмейстера театру Жанну Олейніченко. Мені довелося працювати в театрі М. Кропивницького в цей час, то ж хочу дозволити собі відступити від жанру об’єктивної оповіді та згадати те, що найбільше запам’яталося. Музичні вистави, які так любив Михайло Барський. «Весела вдова» Ф. Легара, «Як наші діди парубкували» В. Канівця з музикою О. Вепринського, «Сільва» і «Маріца» І. Кальмана, «Весілля на старості літ» О. Журбіна і Г. Фере... Тонку і тремтливу комедію «Продам чоловіка» у постановці Валерія Дейнекіна, в якій були просто незабутніми Анатолій Литвиненко та Євгенія Мельниченко... Невдовзі В. Дейнекін поставив комедію М. Куліша «Отак загинув Гуска» з Іваном Кравцовим у головній ролі й абсолютно блискучим жіночим ансамблем... Микола Горохов повернув нам Володимира Винниченка. Він поставив «Ідею пані Мусташенко» (за драмою «Закон») і «Гріх». В останній виставі неймовірної потужності акторський дует Наталії Іванчук і Анатолія Романюка примушував мене, сценографа вистави, мимоволі забувати про те, що я сам зараз у театрі, на сцені, роблю свою справу, та занурюватися у таємничий світ підсвідомості автора і його героїв. На кожній репетиціі я відчував, неначе я бачив цих героїв уперше.

Але найсильнішим враженням цієї доби була робота над «Коли розлучаються двоє...», де мені знов довелося бути сценографом. Микола Горохов поставив драму Михайла Барського, в якій народний артист України Володимир Миронович і Марина Єніна грали людей, з яких сто років тому починався театр корифеїв – Миколу Садовського та Марію Заньковецьку. В цій виставі автор і режисер переплели реальне життя героїв із їхніми сценічними ролями, а моїм завданням як художника було відтворити на сцені як світ класичного театру, так і стару- тепер уже втрачену – залу історичного приміщення театру, про яку я писав раніше... Своєю енергією, мудрістю і відданістю героям актори зробили щось таке з нами усіма, учасниками постановчої групи, що важко передати словами, а можна лише відчути...Думаю, з того часу я став зовсім іншої людиною...Коли на прем’єрі я побачив сльози на очах багатьох глядачів, а насамперед - легендарного засновника музею Марка Кропивницького в Кіровограді Віктора Яроша, я зрозумів, що цей катарсис тоді, мабуть, пережили всі присутні в залі...

Минув час. Незалежна Україна пережила важкі часи економічної стагнації. Театру було чи не найважче. Зникло багато самодіяльних колективів. Багато професійних акторів поїхало з міста... Емігрували М. Барський і О. Вепринський. Помер молодим В. Дейнекін... І зовсім нещодавно, недобудоване нове приміщення театру ім. М. Кропивницького було приватизовано та перетворено на торгівельний центр...

Але до театру прийшли нові сили. Художній керівник колективу, заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко привів зі собою нові сили – заслужених артистів України Людмилу Мороз і Володимира Ярошенка, артистів Володимира Мороза, Олександра Ярошенка, режисерів Оксану і Ярослава Ілляшенків...

Багато з нових вистав привернули серйозну увагу глядача. Пам’ятаю «Бажання екстриму» А. Крима в постановці М. Ілляшенка (2003). Незабутній В. Миронович (на жаль, його більш немає з нами) створив потужний образ сучасного олігарха, в якому могли б пізнати себе багато з відомих сучасників, якби вони ходили до театру.

А 2007 рік був відзначений постановкою, яку я особисто вважаю епохальною для нашого театру. Ярослав Ілляшенко поставив «Республіку на колесах» Якова Мамонтова. Після вистави деякі глядачі питали, коли ж було написано цю п’єсу?! Настільки актуально звучала ця класична комедія про перипетії революційної боротьби в Україні... Яскраві акторські роботи, винахідлива режисура, гострі, але ненав’язливі алюзії до сучасності, а головне – справжній акторський ансамбль, той, про який мріяли та намагалися створити корифеї старого театру. На сцені – майже вся трупа театру. Досвічені майстри І. Кравцов, В. Миронович, В. Майстренко, А. Бортник, І. Тарнавський, В. Бабич, Л. Мороз, О.Дорошев, В. Мороз, М. Ярошенко, Ю. Жеребцов, М. Ігнатьєв, Л. Короленко, Є. Мельниченко, Н. Іванчук, Г. Романюк, Н Мартовська, а також творча молодь, О. Ярошенко, І. Кодема, В. Бідаш, артисти балету створили надзвичайно сучасне й живе видовище. Було важко повірити, що в 1967 році ця вистава вже йшла в театрі ім. М. Кропивницького в постановці І. Самборського, а ще раніше, наприкінці 1920-х - у театрі ім. Т. Шевченка – й швидше всього, на тій самій сцені, у тому самому приміщенні! Але ж то був «театр на колесах» за природою, а наш сучасник - Академічний Кіровоградський обласний музично-драматичний театр ім. М. Кропивницького – зараз у небезпеці потрапити «на колеса» вимушено і волає на допомогу. Зала потребує невідкладного ремонту. Театромани мріють про повернення первісного вигляду зали, професіонали потребують реконструкції сцени, архітектори воліли б досягти більш органічного поєднання сучасного та класичного в дизайні фасаду театру...

Але я вірю, що все це владнається і нові покоління глядачів прийдуть до відновленого, вічно живого та любого народові театру.