В історії Другої світової війни 1943 рік став переломним, оскільки саме цього року відбулися три вирішальні битви радянсько-німецького протистояння. Рік ознаменувався приємними новинами про перемоги під Сталінградом, Курськом та в ході битви за Дніпро. Кожна з них з погляду військового мистецтва є унікальною. Сталінградська – вуличними боями в умовах екстремальних погодних умов, Курська – широкомасштабним протистоянням танкових армій, корпусів і бригад, битва за Дніпро – форсуванням третьої за величиною в Європі ріки, захопленням плацдармів і розгортанням атак у надтяжких оперативно-тактичних умовах. І хоча історіографія Другої світової війни досить наповнена дослідженнями про основні битви 1943 року, вивчення історії битви за Дніпро значно відстає від кількості наукових розвідок, статей, монографій і довідників з історії Сталінградської і Курської битв. Виходячи з цього, проблема битви за Дніпро та його форсування є досить перспективною для наукових розробок. Особливо актуальними у цьому плані є питання пов’язані з участю в боях на дніпровському рубежі окремих дивізій, корпусів та армій.

Як відомо, наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року до Дніпра вийшли війська п’яти радянських фронтів – Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного й Південного, у складі яких діяло 30 загальновійськових, 5 повітряних та 4 танкові армії, 1 танковий, 3 механізовані та 1 кавалерійський корпуси. Як бачимо, всього 44 з’єднання, якими в ході форсування ріки було захоплено на її правому березі 23 плацдарми. З них до рівня оперативних збільшилися лише три, в тому числі й кременчуцько-криворізький, захоплений і розширюваний арміями Степового фронту.

Згідно малочисельних досліджень та офіційно визнаних мемуарів [7], згаданий вище плацдарм був захоплений і розширювався частинами 7-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта М. С. Шумілова, 57-ї армії генерал-лейтенанта М. О. Гагена, 37-ї армії генерал-лейтенанта М. М. Шарохіна [16, с. 185]. Але малодослідженою залишається проблема участі у форсуванні Дніпра й захопленні плацдармів на його правому березі частинами 53-ї армії генерал-лейтенанта І. М. Манагарова та 5-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта О. С. Жадова. Участь останньої у боях на дніпровському рубежі до цих пір залишається таємницею, а тому сучасна історична наука має розкрити її.

Справа в тім, що наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 року вже на спільному плацдармі 37-ї і 7-ї гвардійської армій точилися запеклі бої. Німці зосередили проти радянських частин потужне угрупування 8-ї польової та 1-ї танкової армій генералів О. Веллера та Г. Хубе у складі 6-ї танкової дивізії генерал-лейтенанта Р. фон Вальденфельса, 9-ї танкової дивізії генерал-лейтенанта Е. Йолассе, 23-ї танкової дивізії генерал-майора Н. фон Формана, 3-ї танкової дивізії СС “Мертва голова” (3. SS Panzer-Division “Totenkopf”) генерал-майора військ СС М. Симона, а також моторизована дивізія “Велика Німеччина” (Panzerkorps Grossdeutschland) генерал-лейтенанта В. Хернлейна та кількох піхотних дивізій [16, с. 186]. Противник постійно атакував, намагаючись скинути радянські армійські з’єднання з захоплених плацдармів у Дніпро.

За кілька днів тяжких боїв, на початку жовтня 1943 року німецьким військам вдалося скувати дії радянських армій на правому березі Дніпра на фронті Домоткань – Дереївка. Ситуація вимагала ввести в бій нові сили, бажано танкову армію, але зробити це було неможливо через малі розміри контрольованої на правобережжі території та відсутність наведених переправ. До того ж у цей час 5-а гвардійська танкова армія генерал-лейтенанта П. О. Ротмістрова, якою міг розпоряджатися командувач Степового фронту генерал армії І. С. Конєв, перебувала в районі Харкова й Полтави на доукомплектуванні, оскільки зазнала значних втрат під час боїв на Курській дузі, під Бєлгородом і Харковом.

Виходячи з обставин, командування Степового фронту прийняло рішення негайно ввести в бій кілька дивізій 5-ї гвардійської армії, котрі мали розпочати форсування Дніпра північніше Кременчука, у районі дніпровських островів поблизу с. Власівки, найбільшими з яких були Бухарешти, Піщаний, Меньшиков, Лось, Гайдуків та група т.зв. Спірних острівців.^

Теоретично гвардійці генерала О. С. Жадова за умов успішного форсування Дніпра й захоплення плацдарму на його правому березі біля Новогеоргіївська^ мали вступити в затяжні бої та відтягнути німецькі частини від плацдармів, контрольованих 37-ю і 7-ю гвардійською арміями. За умов і подальшого успішного розгортання подій три названі вище армії мали з’єднатися на правобережжі, тим самим об’єднати два плацдарми в один, розширений до оперативно важливих розмірів, що дозволило б розпочати наступ на правому березі Дніпра.

Реально ж, захопити ще один плацдарм частинам 5-ї гвардійської армії було практично не можливо. По-перше, на ділянці Кременчук – Власівка – Максимівка, де мала діяти армія, правий берег Дніпра набагато вищий ніж лівий, що практично не дає ніяких шансів бійцям зачепитися за правий берег, навіть, у випадку успішної переправи через Дніпро (мається на увазі без жодних втрат серед особового складу і необхідної техніки). По-друге, армія була не готова форсувати Дніпро, оскільки не вистачало човнів, плотів, понтонного устаткування і т.д. По-третє, на правому березі, займаючи вигідні позиції, була готова вступити в бій 320-а піхотна дивізія, яка контролювала саме на цій ділянці добре укріплену лінію оборонних споруд – т. зв. “Східний вал”, основну частину “лінії Пантера – Вотан”. По-четверте, армійські з’єднання вийшли до Дніпра недоукомплектованими з огляду на участь у сильних боях під Полтавою і Кременчуком. Поповнення, котре й було направлене в частини, не мало ніякого досвіду участі в боях. З огляду на це, запланована операція виглядала як авантюра.

Добре спланувати операцію ні у фронтового, ні в армійського командування не було часу, а тому підготовка до форсування проходила лише кілька днів. На цьому позначилися й заклики брати плацдарми на правому березі ріки з ходу, і надтяжке становище сусідніх армій на плацдармі між Домотканню і Дереївкою. Підкорювати Дніпро було вирішено силами 32-го й 33-го гвардійських стрілецьких корпусів, кожен з яких складався з трьох дивізій. 32-м гвардійським стрілецьким корпусом командував генерал-лейтенант О. І. Родімцев, 33-м – генерал-лейтенант М. І. Козлов.

33-й корпус у складі 6-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії полковника М. М. Смирнова, 95-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майор М. С. Нікітченка та 9-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії генерал-майора О. М. Сазонова форсував Дніпро на ділянці Кременчук – Власівка в ніч з 2 на 3 жовтня. Висадившись на острові, бійці корпусу були накриті німецькою артилерією, а тому відразу перейшли до оборони, залишаючись на одному із захоплених островів до 8 жовтня [9, с. 94].

Драматичнішим і трагічнішим було форсування Дніпра 32-м гвардійським стрілецьким корпусом у складі 13-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Г. В. Бакланова, 97-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора І. І. Анциферова та 66-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Я. В. Якшина. Названим вище дивізіям корпусу довелося форсувати Дніпро на ділянці Власівка – Максимівка, з висадкою на дніпровських островах (Піщаному та інших), які в усіх мемуарах згадуються під назвою “Каска”. Саме їх довелося утримувати бійцям корпусу впродовж 3 – 11 жовтня 1943 року, не дивлячись на величезні втрати, які разом у трьох дивізіях обраховуються в кілька тисяч бійців. На островах гинули, навіть, командири полків [8; 12; 13; 14]. Після невдалих дій на островах 5-а гвардійська армія була знята із зайнятих рубежів і перекинута на плацдарм в районі села Дереївки, де взяла участь у наступі на Олександрію, Знам’янку, Кіровоград [6, с. 131 – 138].

Після війни про згадану вище операцію чомусь поспішили забути і вона тривалий час залишалася невідомою або ж маловідомою широкому загалу. Інтерес до неї проявився лише на початку нового тисячоліття з виходом у світ невеличкого нарису “У жовтні сорок третього…” світловодського краєзнавця В. Ю. Сергєєва [15].

Викладений нами хід подій досить цікаво виглядає у спогадах учасників форсування Дніпра – фронтового, армійського, корпусного та дивізійного командування. Командувач Степового фронту Маршал СРСР, а 1943 року генерал армії І. С. Конєв у деталях не згадав участь з’єднання у форсуванні Дніпра у жодному з видань “Записок командующего фронтом” [7]. Його спогади, опубліковані ще за життя, обмежуються тим, що “после ликвидации кременчугского предмостного укрепления 5-я гвардейская и 53-я армии сразу же приступили к форсированию и захвату Днепра. Ряд гвардейских соединений 5-й и 7-й гвардейских армий, как например 73-я и 97-я дивизии, смело и с большим искусством форсировали Днепр.” [7, с. 63]. Після цього комфронтом лише зазначив, що через деякий час “5-я гвардейская армия была снята с плацдарма в районе Кременчуга и сменена частями 4-й гвардейской армии. Армия переправилась на левый берег Днепра, совершив 100-километровый марш вдоль фронта на юго-восток в район Куцеволовки, затем снова переправилась на правый берег Днепра на плацдарм 37-й армии, где 13 октября приняла новый боевой участок для подготовки к наступлению” [7, с. 72]. Дивно, що саме так Іван Степанович описав участь 5-ї гвардійської армії у форсуванні Дніпра, адже вона в районі Кременчук – Власівка – Максимівка ріку не подолала.

Командувач армії генерал армії, а 1943 року генерал-лейтенант О. С. Жадов у передмові до видання “От Волги до Эльбы и Праги (Краткий очерк о боевом пути 5-й гвардейской армии)”, яке з’явилося 1970 року [5], про форсування Дніпра армійськими частинами зазначив, що “освободив Полтаву и Кременчуг – крупные центры на левобережье Днепра, – 5-я гвардейская армия с ходу приступила к форсированию Днепра северо-западнее Кременчуга. Фашисты во всю трубили, что оборонительные рубежи на западном берегу Днепра являются непреодолимым Восточным валом, дальше которого они не пустят Красную Армию. Однако под мощным натиском советских войск Восточный вал был разрушен, а немецко-фашистское командование потерпело очередное поражение [5, с. 8 – 9]”.

Згодом з’явилися спогади самого генерала О. С. Жадова, у яких він фрагментарно описав участь з’єднання у підкорені ріки північніше Кременчука, присвячуючи окресленій проблемі три з половиною сторінки [6, с. 126 – 130]. Аналізуючи умови форсування, Олексій Семенович відзначив, що в армії не було можливості підготувати операцію на належному рівні, наголосивши, що все робилося поспіхом, що в корпусах і дивізіях не вистачало човнів, плотів і т.д. Автор спогадів чітко не назвав усі з’єднання, що брали участь в операції, не відомо зі спогадів і хто командував згаданими ним частинами. Підбиваючи висновки, командувач зазначив, що “армии не удалось захватить плацдармы на западном берегу Днепра. Были захвачены лишь отдельные острова севернее Кременчуга” [6., с. 128].

Переходячи на конкретику, О. С. Жадов нічого не сказав про кількість втрат у дивізіях і корпусах. У цьому плані він лише зазначив, що за сім днів боїв на островах “мы понесли немалые потери”, вказавши, що загинув заступник командира 13-ї гвардійської стрілецької дивізії полковник П. В. Гаєв, заступник командира з політроботи 34-го гвардійського стрілецького полку підполковник П. В. Данилов, отримав тяжке поранення командир 42-го гвардійського стрілецького полку Герой Радянського Союзу підполковник С. П. Березін [6, с. 129].

Виходячи з таких фактів, втрати були масштабними. Як відомо нам, втрати серед командного складу були величезними в усіх дивізіях 32-го гвардійського стрілецького корпусу, але про це автор мемуарів не написав. 66-а гвардійська стрілецька дивізія генерал-майора Я. В. Якшина залишилася поза увагою, про її участь у форсуванні можна лише здогадуватися з того, що “для форсирования Днепра в первый эшелон были выделены: в 32-м гвардейском стрелковом корпусе – 13-я и 97-я гвардейские стрелковые дивизии; в 33-м гвардейском стрелковом корпусе – 6-я гвардейская воздушно-десантная и 95-я гвардейская стрелковая дивизии. В каждом корпусе во втором эшелоне было по две дивизии” [6, с. 128]. Про участь у форсуванні 97-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора І. І. Анциферова лише сказано, що “особенно тяжело пришлось 97-й гвардейской стрелковой дивизии на острове “Каска” [6, с. 129].

Серед причин невдалого форсування Дніпра 5-ю гвардійською армією, її колишній командувач назвав недоукомплектованість дивізій і корпусів солдатами, технікою і боєприпасами, розбиті дороги, зруйновані мости і т.д. Разом із тим Олексій Семенович зізнався, що “мы недооценили и оборону противника на западном берегу Днепра, полагая, что все же сумеем наличными силами выбить его с занимаемых позиций и захватить плацдармы” [6, с. 128]. Оцінюючи операцію генерал відзначив, що “вскоре [через сім днів! – О. Чорний] нам стало ясно, что захваченные островки не имели тактического значения, ибо не обеспечивали развёртывания частей и соединений для продолжения наступления” [6, с. 129]. Іншими словами, генерал О. С. Жадов визнав безглуздість боїв на островах. Оцінюючи дії бійців, командарм підкреслив “героизм наших людей при форсировании реки был массовым. Изобретательность и инициатива красноармейцев, сержантов и офицеров были беспредельны. Большую роль в этом сыграла полученная накануне наступления к Днепру директива Верховного Главнокомандующего И. В. Сталина, в которой прямо указывалось, что за успешное форсирование крупных водных преград личный состав, проявивший наибольшее мужесто и отвагу, будет удостаиваться звания Героя Советского Союза” [6, с. 129 – 130]. На нашу думку коментарі до цитати зайві, лише зазначимо, що винахідливість та ініціатива у жовтні 1943 року учасниками форсування Дніпра проявлялися не для того аби стати “безсмертными героями в веках”, а для того аби вижити, зберегти життя і можливо ще раз побачити рідних. Результати боїв на островах командарм вбачав у тому, що “семь дней и ночей мы на своих крошечных островках держали в напряжении гитлеровцев и не позволяли им перебрасывать отсюда силы в район юго-восточнее Кременчуга – туда, где армии фронта вели успешные бои по расширению захваченных плацдармов” [6, с. 130].

Оцінюючи спогади Олексія Семеновича про форсування 5-ю гвардійською армією Дніпра, наголосимо на двох важливих позиціях. По-перше, іншого формату мемуари він написати не міг, оскільки був людиною тієї епохи. По-друге, на нашу думку, те про що написав командарм, як і всі інші мемуари радянських полководців, було кореговано у видавництвах спеціально навченими людьми, а значить “причесано” до відповідності з тодішнім військовим історіописанням. До того ж спогади О. С. Жадова “Четыре года войны” були надруковані 1978 року, наступного року після його смерті.

Цікавою для нас могла б бути розповідь про форсування Дніпра 32-м гвардійським стрілецьким корпусом його командира – генерал-лейтенанта О. І. Родімцева. Але уславлений герой Сталінградського битви лише обмежився двома абзацами з приводу боїв, які нас цікавлять. Процитуємо їх дослівно. “Больших усилий стоило нам форсирование Днепра, так как мелкие рукава и сыпучие пески левого берега затрудняли подвоз боеприпасов. Владея высотами вдоль Днепра, немецкое командование пыталось любой ценой удержать за собой правый берег. По несколько раз в день оно проводило контратаки против наших подразделений, успевших проникнуть на остров Каска.

Однако и здесь гитлеровцам не удалось долго удержаться. Отброшенные огнём нашей артиллерии и мощными атаками пехоты, они откатывались всё дальше на запад, оставляя горы трупов и бросая военную технику”. [11, с. 266]. У виданні 1966 року останнє речення наведеної цитати підкореговане та вказує на те, що вже лише “мощные атаки нашей пехоты заставили врага откатываться всё дальше на запад, оставляя военную технику, раненых и горы трупов” [11, с. 372]. Кінець цієї ж самої цитати у редакції видання 1974 року повідомляє, що “на острове Каска, куда наши подразделения ворвались с ходу, гитлеровцы предприняли десятки контратак, однако были сброшены в реку. В эти дни над полем боя владычествовала наша артиллерия. Она не давала противнику передышки. Снаряды “катюш” выкорчёвывали фашистов из укрытий, из самих глубоких щелей и из самых надёжных блиндажей.” [11, с. 359]. Прикро, але як бачимо, ні фактів, ні оцінок Олександр Ілліч не оприлюднив у жодному з видань. Лише то вихвалявся артилерією, брак якої визнає О. С. Жадов, то “форсував” річку виключно піхотою, то громив німецькі позиції з “катюш”. Контекст написаного О. І. Родімцевим дозволяє робити висновок, що корпус все ж подолав Дніпро з “Каски”, чого насправді не відбулося. На жаль, спогади генерала дуже нагадують розповідь простого політрука.

Полковник І. О. Самчук, який був начальник штабу 32-го гвардійського стрілецького корпусу, про події на Дніпрі північніше Кременчука в першій декаді жовтня 1943 року, в співавторстві з колишніми однополчанами вперше розповів 1970 року [13, с. 111 – 115]. Оскільки він був керівником проекту, то й говорити будемо про колективні спогади, як про його. Оповідаючи про бої, начштабу повідомив про участь у форсуванні Дніпра 97-ї й 13-ї гвардійських стрілецьких дивізій, навіть, згадавши командувача першої з них. При цьому, захоплено розповідаючи про подвиги на островах “передовых подразделений”, а також про воїнів-комуністів (парторгів, політруків і т.д.), Іван Оникійович забув згадати про участь у боях 66-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Я. В. Якшина. До речі, це з’єднання він досить часто ігнорує на сторінках мемуарів, а її командира по імені згадує лише один раз на сторінках усієї книги.

Оцінюючи участь корпусу у форсуванні Дніпра, полковник І. О.Самчук зазначив, що “гвардейцы мужественно отражали настойчивые атаки врага” [13, с. 119]. Бої ж обох корпусів 5-ї гвардійської армії автор спогадів оцінює так. “Активными действиями она сковала крупные силы немецко-фашистских войск [320-у піхотну дивізію! – О. Чорний] и дала возможность другим соединениям фронта закрепиться и расширить плацдарм на западном берегу Днепра юго-восточнее Кременчуга” [13, с. 119].

У такому ж дусі Іван Оникійович описав і оцінив форсування Дніпра ще в двох нарисах із історії участі у Великій Вітчизняній війні 97-ї та 13-ї гвардійських стрілецьких дивізій. Оповідаючи про участь у форсуванні Дніпра 97-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора І. І. Анциферова, автор нарису в загальному, в дусі епохи відтворив форсування ріки силами з’єднання. Колишній начштабу корпусу вказав, що в боях на островах загинули заступник командира дивізії полковник В. Я. Кашляєв, командир 289-го полку полковник П. Р. Панський, командир 292-го полку майор А. А. Полухін, заступник начальника політвідділу дивізії капітан В. П. Шаповалов [12, с. 75 – 76]. Якщо на островах гинули командири полків, то важко уявити якими були загальні втрати дивізії. Більшості гвардійців генерала І. І. Анциферова острів назавжди став місцем останнього спочинку. Оцінюючи участь дивізії у форсуванні Дніпра, І. О. Самчук всупереч оцінкам О. С. Жадова відзначив, що “в результате тяжёлых боёв задача дивизией была выполнена. Сковав значительные силы противника, оборонявшего узел сопротивления в районе города Новогеоргиевска (Крылов), она заставила силы противника сосредоточить здесь крупные резервы и этим дала возможность форсировать Днепр соседними соединениями” [12, с. 76]. Як бачимо, стандартна оцінка, яка значною мірою перекликається з тією, що автор зробив у роботі “От Волги до Эльбы и Праги”. Як нині відомо, у смузі наступу всього корпусу діяла лише 320-а піхотна дивізія противника. Іван Оникійович у нарисі зазначає, що на ранок 3 жовтня 1943 року на дніпровський острів у наслідок надтяжких боїв почали переправлятися головні сили дивізії. У той же час “противник подтянул свежие силы пехоты и танки и при поддержке авиации и артиллерии предпринял сильную контратаку против переправившихся частей дивизии” [12, с. 74]. Можна в усе повірити. Але яким чином і, головне, навіщо на острів рушили танки, і які танки? М’яко кажучи, Іван Оникійович трішки перегнув. Цікаво, а як це сприйняли фронтовики, які брали участь в операції, і вижили на острові.

Подібним чином І. О. Самчук згадує і участь у форсуванні Дніпра 13-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Г. В. Бакланова. Оцінюючи дії дивізії, автор зазначив, що “в результате боёв дивизия овладела островами на Днепре и первой траншеей врага” [14, с. 218]. Написано дещо не зрозуміло, але з огляду на те, що очевидець подій ще раз вказав, що “13-я гвардейская стрелковая дивизия не вся переправилась через реку” [14, с. 216], очевидним є те, що гвардійці генерала Г. В. Бакланова зачепилися за правий берег. Гліб Володимирович у спогадах також вказує, що його дивізії вдалося захопити першу лінію траншей ворога на правому березі Дніпра й утримувати її доти, доки не одержали наказ передати плацдарм частинам 4-ї гвардійської армії [3, с. 169]. Командарм О. С. Жадов нічого не говорить про цей факт, а тому, на наш погляд, він потребує перевірки. Участь 13-ї гвардійської стрілецької дивізії у форсуванні Дніпра Г. В. Бакланов у спогадах коректно обійшов без зайвих фактів і оцінок.

Генерали І. І. Анциферов та Я. В. Якшин, які відповідно під час форсування Дніпра командували 97-ю і 66-ю гвардійськими стрілецькими дивізіями, за кілька років після війни вийшли у відставку і присвятили себе іншій роботі, залишившись невідомими полководцями Другої світової війни. Мемуари ані про участь у форсуванні Дніпра, ані про участь у війні вони так і не написали, очевидно не бажаючи готувати спогади за шаблонами та встановленими “стандартами”.

На участі 289-го гвардійського стрілецького полку 97-ї гвардійської стрілецької дивізії у форсуванні Дніпра зупинився у своїх спогадах генерал-полковник, а в жовтні 1943 року – підполковник, начальник штабу згаданого полку Ю. А. Науменко. Згадуючи події, він подав чіткі хронологічні рамки боїв на островах, згадав героїв, розміркувавши над тим, що в ході операції вдалося, а що ні. Особливу увагу автор приділив боям на островах 1 – 4 жовтня. Оцінюючи бої на Касці, Юрій Андрійович зізнається, що “тогда удержание Каски и других островов казалось мне, да и другим офицерам полка в тактическом плане неоправданной мерой. Уж слишком велики были наши потери. Но мы ведь тогда не знали, что 5-й гвардейской армии была поставлена задача отвлечь на себя как можно больше сил противника, чтобы обеспечить форсирование Днепра другими армиями на главных направлениях. Вот мы и выполняли эту задачу. Высокой ценой, но выполнили” [8, с 118]. Звучить переконливо, але чомусь ні комфронтом генерал армії І. С. Конєв, ні командарм генерал-лейтенант О. С. Жадов про це ні слова не сказали в своїх мемуарах. Откровення Ю. А. Науменка виглядає спробою виправдати безглузді втрати, наклавши їх на вимушений і єдино вірний крок у тій ситуації, що склалася на Дніпрі в арміях Степового фронту. Далі очевидець боїв за підкорення ріки зазначає, що “только после войны мне стало известно, что, по замыслу командования фронта, наша армия вынуждена была вести эти тяжёлые, кровопролитные бои с гитлеровскими оккупантами в районе Кременчуга для отвлечения противника от проводившейся большой операции по захвату плацдармов на правом берегу Днепра, значительно ниже по его течению, в районе Мишурина Рога” [8, с. 121]. Коментуючи процитоване, зазначимо, що мало ймовірно, що начальник штабу полку нічого не знав про те, що його з’єднання буде виконувати завдання, в основі якого лежить така мета. І знову ж таки, ні Конєв, ні Жадов про це нічого не сказали. Якби армія дійсно виконувала роль відволікаючого маневру і комфронтом, і командарм могли б, не утаємничуючись, написати про це й тим самим хоч якось виправдати величезні втрати армії на Дніпрі.

1992 року з’явився мемуарний нарис про участь 66-ї гвардійської стрілецької дивізії у Великій Вітчизняній війні, написаний її ветеранами Г. І. Андреєвим, І. К. Бойковим, М. І. Гордєєвим, О. П. Дмитрієвим, І. М. Пучинським, Г. Є. Хаітом та П. Ф. Шкарубським. У розділі “Даешь Днепр!” є кілька сторінок про форсування дніпровського рубежа. Не будемо зупинятися на спогадах про бої на зайнятому дивізією острові, наведемо лише оцінку бойових дій з’єднання. “Несмотря на самоотверженное действие войск, попытка форсировать реку закончилась неудачей. Здесь противник создал крепкую оборону, для прорыва которой требовались значительные силы и средства. Сказалось и другое обстоятельство. Преодолеть Днепр мыслилось с ходу. После освобождения Кременчуга темп наступления ослаб, но командование фронта и армии не внесло коррективы в задачи соединений, и они по истечении двух суток приступили к форсированию без сосредоточения сил и средств на решающем участке, без артиллерийской и авиационной подготовки в расчёте, что удастся под покровом ночи внезапно достичь островов. Но противник находился в постоянной готовности, открывал огонь на любой всплеск воды и отражал десанты. Соединения, не добившись цели, понесли тяжёлые потери, в том числе в командном составе” [10, с. 83 – 84]. На наш погляд, наведена вище оцінка досить об’єктивно відтворює участь дивізії у форсуванні Дніпра. Ця ж сама оцінка може стосуватися дій усього 32-го гвардійського стрілецького корпусу.

Досить реалістичні, наповнені героїзму, драматичності і трагізму солдатів, є спогади про участь 193-го гвардійського полку 66-ї гвардійської стрілецької дивізії старшого сержанта М. Г. Абдуліна [1; 2]. Не будемо вдаватися в подробиці боїв, лише наведемо цитату про останній день перебування полку на острові. “А остров походит на лунный пейзаж. Воронки, воронки… Разные по калибру. В воронках кровавая густая жидкость и трупы, трупы, трупы… Да, хорошо тут поработала фашистская артиллерия, будь она неладна! Потом мы узнали, что от артогня погиб заместитель командира 13-й гвардейской дивизии Гаев, который находился в деревне Власовке на нашем берегу. Вот куда доставали!..

Тяжёлый трупный запах наизнанку выворачивает кишки. Нужны мы ещё здесь? Похоже, что нет. Кучки уцелевших людей скорей, скорей двигаются к Днепру. Прощавай остров-могила!” [2, с. 131 – 132].

При цьому, як завжди, знайшлися й такі “учасники”, яких потім через десятки років після війни, навіть, піонери слухати в школі не хотіли. Пережите М. Г. Абдуліним та іншими бійцями-учасниками форсування Дніпра, описав один із політпрацівників полку, продемонструвавши гарний літературний хист, при цьому не бравши безпосередньої участі в операції. Це зробив В. П. Єгоров, спогади якого дуже нагадують откровення вже цитованого І. О. Самчука. Не будемо зупинятися на всіх нісенітницях, у дусі яких мали виховуватися радянські юнаки, читаючи ці “спогади”, лише наведемо кілька строчок про участь у бою, невідомо з яких причин підвищеного до рівня лейтенанта, старшого сержанта М. Г. Абдуліна. “На острове Абдулин не раз ходил в атаку, а во время затишья, хотя, по сути, его и не было, переползал из окопа в окоп, знакомил воинов с сообщениями Совинформбюро. Комсорг был контужен, но несмотря на настойчивые требования командира эвакуироваться в санроту, продолжал оставаться в строю” [4, с. 92]. Нічого подібного у своїх спогадах Мансур Гізатулович не писав.

Як бачимо, у кожного своя правда, у кожного своя війна, у кожного свої спогади про форсування Дніпра. Хтось залишився на полі бою, хтось став інвалідом, комусь пощастило обмежитися тривалими психологічними проблемами, але напевне кожен, хто залишився в живих, хотів би прочитати після війни її правдиву історію. На жаль, можливість писати її з’явилася лише сьогодні.

Джерела та література:

1. Абдулин М. Г. 160 страниц из солдатского дневника. – 1985. – 160 с.

2. Абдулин М. Страницы солдатского дневника. – М., 1990. – 160 с.

3. Бакланов Г. В. Вітер воєнних років. – К., 1985. – 304 с.

4. Егоров В. Г. Герои остаются с нами: Документальная повесть [О 193-м стрелковом полке 66-й гвардейской Полтавской Краснознамённой стрелковой дивизии]. – Харьков: Прапор, 1986. – 143 с.

5. Жадов А. С. Предисловие / Самчук И. А., Скачко П.Г., Бабиков Ю.Н., Гнедой И.Л. От Волги до Эльбы и Праги. – М.: Воениздат, 1970. – С. 5 – 11.

6. Жадов А. С. Четыре года войны. – М.: Воениздат, 1978. – 334 с.

7. Конев И. С. Записки командующего фронтом. 1943 – 1944. – М.: Наука, 1972. – 368 с.; Конев И. С. Записки командующего фронтом. 1943 – 1945. – М.: Воениздат, 1981. – 559 с.; Конев И. С. Записки командующего фронтом. 1943 – 1945. – М.: Воениздат, 1982. – 559 с.; Конєв І. С. Записки командуючого фронтом. 1943 – 1945. – К.: Політвидав України, 1983. – 619 с.; Конев И. С. Записки командующего фронтом. 1943 – 1945. – М.: Наука, 1985. – 525 с.; Конев И. С. Записки командующего фронтом. 1943 – 1945. – К.: Политиздат Украины, 1987. – 559 с.; Конев И. С. Записки командуючего фронтом. 1943 – 1945 гг. – М.: Воениздат, 1991. – 600 с.

8. Науменко Ю. А. Шагай, пехота! – М.: Воениздат, 1989. – 270 с.

9. Олейников А. И. Рождённая на землях запорожских. – К.: Политиздат Украины, 1974. – 158 с.

10. Под гвардейским Знаменем: Боевой путь 66-й гвардейской стрелковой Полтавской Краснознамённой дивизии. – М.: Воениздат, 1992. – 143 с.

11. Родимцев А. И. Твои, Родина, сыновья. (Записки военных лет). – К.: Госполитиздат УССР, 1962. – 274 с.; Родимцев А. И. Твои, Отечество, сыновья. – К.: Радянський письменник, 1966. – 382 с.; Родимцев А. И. Твои, Отечество, сыны. – К.: Политиздат Украины, 1974. – 367 с.

12. Самчук И. А. Гвардейская Полтавская. Краткий очерк о боевом пути 97-й гвардейской Полтавской Краснознаменной орденов Суворова и Богдана Хмельницкого стрелковой дивизии. – Йошкар-Ола, 1987. – 128 с.

13. Самчук И. А., Скачко П. Г., Бабиков Ю. Н., Гнедой И. Л. От Волги до Эльбы и Праги. – М.: Воениздат, 1970. – 336 с.

14. Самчук И. А. Тринадцатая гвардейская. – М.: Воениздат, 1971. – 280 с.

15. Сергєєв В. У жовтні сорок третього… – Світловодськ, 2009. – 32 с.

16. Чорний О. В. Героїзм і трагедія 5-ї гвардійської армії у битві за Дніпро у вересні – жовтні 1943 року / Наукові записки. – Випуск 14. – Серія: Історичні науки. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2011. – С. 181 – 193.

Чорний О. В. Участь 32-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї гвардійської армії у форсуванні Дніпра в мемуарах та оцінках учасників подій / Воєнна історія Середньої Наддніпрянщини: Збірник наукових праць / Під заг. ред. В. В. Карпова. – К., 2012. – С. 574 – 580.