УЧАСТЬ 66-ї ГВАРДІЙСЬКОЇ СТРІЛЕЦЬКОЇ ДИВІЗІЇ У БОЯХ НА ДНІПРОВСЬКИХ ОСТРОВАХ У ЖОВТНІ 1943 РОКУ

В СПОГАДАХ М. Г. АБДУЛІНА

Робота присвячена солдатським спогадам сержанта М. Г. Абдуліна про участь 66-ї гвардійської стрілецької дивізії 32-го гвардійського стрілецького корпусу 5-ї гвардійської армії у битви за Дніпро в жовтні 1943 року.

Ключові слова: полк, дивізія, армія, форсування, плацдарм, Дніпро.

Работа посвящена солдатским воспоминаниям сержанта М. Г. Абдулина об участии 66-й гвардейской стрелковой дивизии 32-го гвардейского стрелкового корпуса 5-й гвардейской армии в битве за Днепр в октябре 1943 года.

Ключевые слова: полк, дивизия, армия, форсирование, плацдарм, Днепр.

The work is dedicated to the soldiers' memories of sergeant M. G. Abdulina the participation of the 66th Guards Rifle Division 32nd Guards Rifle Corps 5th Guards Army in the Battle of the Dnieper River in October 1943.

Key words: regiment, division, army, forcing, bridgehead, the Dnieper.

Битва за Дніпро увійшла в історії Другої світової війни як надзвичайно важлива подія, що значно наблизила народи СРСР до перемоги над ворогом. Її хід і наслідки значною мірою вплинули на подальше розгортання бойових дій на території Правобережної України, сприяли розгрому ворога під Києвом, Житомиром, Кіровоградом та Корсунь-Шевченківським.

Тривалий час про бої за Дніпро у смузі наступу армій Степового фронту ми знали лише зі спогадів радянських маршалів та генералів [5; 4; 9]. Їхній текст, як відомо, корегувався численними коректорами й цензорами, а тому не завжди інформація у згаданих мемуарах була справжньою, тобто об’єктивною. Практично не розробленою у військовій історіографії до цих пір залишається проблема, пов’язана з участю у форсуванні Дніпра 5-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта О. С. Жадова. У цьому плані окремої уваги дослідників заслуговують бої 32-го гвардійського стрілецького корпусу генерал-майора О. І. Родімцева на дніпровських островах Бухарешти й Піщаний (“Каска”) в районі села Власівка у жовтні 1943 року. До його складу входили 13-а, 97-а та 66-а гвардійські стрілецькі дивізії. Зокрема, нас цікавить участь у форсуванні Дніпра 66-ї гвардійської стрілецької дивізії генерал-майора Я. В. Якшина. На момент участі в операції вона складалася зі 145-го, 193-го й 195-го стрілецьких полків [8]. Брала участь у форсуванні Дніпра впродовж 5 – 12 жовтня 1943 року, а потім за розпорядженням командування корпусу була відведена на попередні позиції, так і не подолавши Дніпро у визначеному районі. Після війни про бої на островах Бухарешти й Піщаний (“Каска”) чомусь усі забули, як про неприємну сторінку в історії Степового (2-го Українського) фронту. Генерали Я. В. Якшин та І. І. Анциферов (97-а гвардійська стрілецька дивізія якого також брала участь у штурмі островів) не написали ні слова, очевидно керуючись правилом, що краще мовчати, ніж писати “замовлені” спогади. У свою чергу після війни колишні начальник штабу 32-го гвардійського стрілецького корпусу І. О. Самчук [10], командувач цього ж корпусу О. І. Родімцев [9], командувач 5-ї гвардійської армії О. С. Жадов [4] та командувач Степового фронту І. С. Конєв [5] коректно обійшли цю тему в своїх спогадах. У цьому немає нічого дивного, адже партія вимагала відтворювати і прославляти героїчне і непереможне.

У 80-х роках про бої на “Касці” наважився написати колишній старший сержант 193-го стрілецького полку 66-ї гвардійської стрілецької дивізії Мансур Гізатулович Абдулін. Він брав участь у штурмі Дніпра в жовтні 1943 року й перебував на острові “Каска” впродовж усієї операції. Вперше його мемуари публікувалися в газеті “Социалистическая индустрия” [2, с. 27], потім були видані 1985 року в Москві окремою книгою під назвою “160 страниц солдатского дневника” [1] і перевидані там само 1990 року, але вже під назвою “Страницы солдатского дневника” [2]. 2010 року вони знову були опубліковані в Росії під назвою “От Сталинграда до Днепра” [3].

Ось як він згадує підготовку бійців до форсування: “…Нас зовет Правобережная Украина!”, “Даешь Днепр!”, “Вперед за Днепр!”… И вот перед нами широченный Днепр. Тысяча сто метров ширины! Как будем переправляться? На соломенных снопах будем переправляться... Саженками, саженками вплавь через Днепр! Три часа будешь бултыхаться в воде, пока до того берега добултыхаешься. Да под огнем!.. Ну, Мансур, как? Опять судьбу пытать будем. А? Хорошо, если еще не вся твоя судьба израсходована. А если уже нет ее?..

… Пять дней – с 29 сентября по 4 октября 1943 года – наша дивизия готовилась к форсированию Днепра. Каждый солдат стрелковых рот должен был соорудить себе “плавсредство”. В плащ-палатку заворачивали снопы соломы и зашивали толстыми или простыми нитками. Получалась большая подушка. Испытывали ее на воде и убеждались, что за нее можно держаться в расчёте не утонуть [1, с. 122 – 123]”. Як бачимо, підкорювати одну з найбільших рік Східної Європи солдати мали на підручних засобах. Армія не готова була це робити, у розпорядженні командарма не було навіть рибацьких човнів. До речі, проблему відсутності плавзасобів визнають у мемуарах і О. С. Жадов, і І. С. Конєв, але не пов’язують це з великими втратами особового складу. Швидкоплинний Дніпро – не та ріка, яку можна подолати з допомогою солом’яного снопа та ще й у жовтні. Але Ставка Верховного Головнокомандування, а відповідно й командування фронтом вимагали від армій швидких дій і, виходячи з цього, форсування часто розпочиналося без серйозної підготовки, використання артилерії та авіації.

М. Г. Абдулін так згадує початок форсування водної першкоди: “…5 октября 1943 года ночью в районе деревни Власовки, чуть выше Кременчуга, наша 66-я гвардейская дивизия в составе 32-го гвардейского стрелкового корпуса начнет переправу с высадкой на острове Песчаном. Условное название острова “Каска”. Остров довольно большой – пять квадратных километров, совершенно плоский, на уровне с водой. Ни травинки, ни кустика. Серый мелкий песок... [1, с. 122]”. Читаючи це, зразу виникають питання: а чому саме на цей острів? Яка логіка в діях фронтового, армійського й корпусного командування? Адже в умовах панування німецьких позицій операція навіть теоретично не мала успіху.

Але як би там не було, очевидець подій згадує, що у ніч на 5 жовтня 1943 р. у районі села Власівки його 193-й стрілецький полк розпочав переправлятися з лівого берега Дніпра на “нейтральний” острів Піщаний. “Спуск на воду – тихо, без шума и вместе – все батальоны осуществили намеренно выше по течению, с поправкой на снос течением... Фашисты не обнаруживали себя пока ничем. В нашем батальоне я был назначен замыкающим. Вот уже никого не осталось на берегу из нашего батальона, и я вошел в холодную воду Днепра. Вода черная. Ночь тоже, хоть глаз выколи. На небе ни единой звездочки... Вообще-то, для переправы лучшего состояния в природе и не надо.

Поплыл. Тяжеловато, но плыть можно. Семьсот метров да плюс снесет метров четыреста... Ничего, выдюжу. Плыву. Прикидываю, что уже меньше половины расстояния осталось...

И в этот миг лопнуло небо, знакомо завыли мины и снаряды, полетевшие в нас с правого берега... Водопад обрушился на меня сверху вместе с поднятым вверх всем, что держалось на воде. Мои ноги натыкаются на всевозможные предметы – то на небольшие, то на что-то массивное и мягкое... На воде масса всякого крошева: щепы, обломков, тряпок, досок, палок... Поверхность, как ряской, затянулась соломой из разрываемых снарядами “плавсредств” [1, с. 124 – 125]. Як бачимо, не одна сотня бійців опинилася в надважкому становищі. Не кожен тренований плавець подолає сімсотметрову дистанцію на Дніпрі без особливих зусиль, а за таких умов одягненим бійцям дістатися острова було практично не реально. До того ж, судячи зі спогадів Мансура Гізатуловича, значна частина солдатів взагалі не вміла плавати [1, с. 125]. За таких умов бійцям з цього десанту далеко не всім вдалося дістатися острова, а там їх чекало нове надвипробування.

“…Наконец мы почувствовали ногами дно и встали. Дно пологое. Вспышки взрывов освещают фигуры наших солдат, бегущих от берега в глубь острова. Моментальные вспышки высвечивают столпотворение... Взрыв! И снова взрыв! Песок встал вокруг меня дыбом и не хочет опускаться... Вместе с песком с неба падают какие-то куски, похожие на истрепанное мокрое дерево... Это куски человеческих тел...

Пока мы барахтались в Днепре, все полки и дивизии перемешались^, и теперь никто не может найти своих... “Где наши?.. Где комбат!..” – мелькает у меня в голове... Возник откуда-то и прицепился к сознанию глупый ответ: “Ищи в песке! Ищи в песке!..”. Почти сплошь лежат в песке то ли трупы, то ли живые – не поймешь. Торчат одни головы, как арбузы на бахче... [1, с. 126]”. Радянські бійці потрапили на “острів смерті”, як вони згодом його охрестили. При цьому солдати противника, холоднокровно виконували накази свого командування. “… Фашисты долбят и рвут остров. Не дают никакой передышки. Что же делать дальше? Наши автоматы не работают... Торчат дула полузасыпанных “максимов”, только саперные лопаты блестят – единственное оружие, которое не боится песка... Да и где наш противник, с которым мы станем биться? Фашистская артиллерия на правом берегу Днепра?! На берегу, от которого нас отделяет еще одна протока!.. Рассвело. Фашисты усилили артобстрел. Им с высокого правого берега Днепра хорошо видно своих и чужих на светлом фоне песка. Бьют безнаказанно. На небе ни самолетика. Куда делись наши самолеты?! С нашего левого берега и артиллерии не слыхать!.. Впечатление такое, что мы брошены на острове на произвол судьбы [1, с. 127 – 128]”. Це є апогеєм трагедії, солдати усвідомлюють, що операція не вдалася, але за словами очевидця “ никто не покидает остров. Все ждут своего часа, зарывшись в песке”. Бійці все ще вірять, що вони можуть виконати завдання. На острові солдати перебували до 12 жовтня, при цьому кілька разів ходили в атаки, які перетворювалися на рукопашні бої. Втрати серед десанту були вражаючі.

Описуючи останні дні перебування на острові, М. Г. Абдулін, оцінюючи операцію, зазначив у щоденнику: “Мы, безоружные, оглушенные, полуслепые, контуженые, разрозненные, беспомощно умираем под жесточайшим артогнём гитлеровцев.. Лезут – я их гоню, а они лезут – мысли о чьей-то стратегически-непоправимой ошибке… Никакой связи с нашим левым берегом Вся польза от нас только та, что мы отвлекаем на себя массу фашистской артиллерии... которую гитлеровцы могли бы сейчас использовать где-нибудь в другом месте... Стоп, Мансур А может, в этом и заключается стратегический замысел?.. [1, с. 128]”. На це питання автор спогадів отримає відповідь після війни, через кілька десятків років. 12 жовтня залишки десанту залишили “Каску” й повернулися на лівий берег без наказу, усвідомлюючи рівень відповідальності за цей крок. “Вышли на левый берег, стали раздеваться наголо и полоскать свою одежду в Днепре. Отжимаем не торопясь. Развели костёр. Сушимся. Все молча, без разговору, как после похорон. Ни чести, ни славы ждать нам не приходится: ведь приказа покидать остров не было…” [с. 132]. Але як виявилося, наказ залишити острів був відданий ще 10 жовтня, його просто не було кому передати на острів [1, с. 133].

Тривалий час бійці 66-ї гвардійської стрілецької дивізії, що форсували Дніпро і залишилися живими, відчували провину за невиконане бойове завдання. З цього приводу наприкінці спогадів Мансур Гізатулович зазначив: “…Только через три десятка лет я узнал, что наш корпус выполнил свою боевую задачу – осуществил “демонстрацию ложной переправы”. За то время, пока мы отвлекали огонь фашистской артиллерии на себя, наши войска провели бескровные переправы выше и ниже нас по течению Днепра [1, с. 134]”. Отож, саме у такий спосіб 66-а гвардійська стрілецька дивізія зробила свій вклад у захоплення плацдармів на правобережжі у ході битви за Дніпро.

Спогади М. Г. Абдуліна і читати, і коментувати досить важко. Але очевидним є факт, що під час форсування Дніпра сотні людей стали заручниками скороспілого, непродуманого, безглуздого рішення, що привело до масштабної трагедії. На нашу думку нині шукати конкретних винуватців описаної Мансуром Гізатуловичем трагедії не доцільно, оскільки єдиним її винуватцем можна назвати систему, що провокувала й вимагала подібні рішення і дії.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Абдулин М. Г. 160 страниц из солдатского дневника / Лит. обработка Г. Юдиной. – М.: Молодая гвардия, 1985. – 160 с.

2. Абдулин М. Страницы солдатского дневника / Лит. обработка Г. Юдиной. – 2-е изд. – М.: Молодая гвардия, 1990. –– 160 с.

3. Абдулин М. Г. От Сталинграда до Днепра. – М.: Яуза; Эксмо, 2010. – 320 с.

4. Жадов А.С. Четыре года войны. – М.: Воениздат, 1978. – 334 с.

5. Конєв І.С. Записки командуючого фронтом 1943 – 1945 рр. – К.: Політвидав України, 1983. – 619 с.

6. Конев И.С. Записки командуючего фронтом. 1943 – 1945 гг. – М.: Воениздат, 1991. – 600 с.

7. Песков В. Победители: Шёл солдат… (интервью с М. Г. Абдулиным) // Братишка. – 2002. – №. 5.

8. Под гвардейским Знаменем: Боевой путь 66-й гвардейской стрелковой Полтавской Краснознамённой дивизии. – М.: Воениздат, 1992. – 143 с.

9. Родимцев А.И. Твои, Отечество, сыны. – К., 1982. – 359 с.

10. Самчук И.А., Скачко П.Г., Бабиков Ю.Н., Гнедой И.Л. От Волги до Эльбы и Праги. – М.: Воениздат, 1970. – 336 с.

Чорний О. В. Участь 66-ї гвардійської стрілецької дивізії у боях на дніпровських островах у жовтні 1943 року у спогадах М. Г. Абдуліна / Аркасівські читання: матеріали Другої науково-практичної конференції (27 – 28 квітня 2012 р.). – Миколаїв: МНУ імені В. О. Сухомлинського, 2012. – С. 264 – 266.