Військові формування відіграли помітну роль в історії Центральної та Південної України у другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ століття. При цьому значна роль в освоєнні Новоросійського краю впродовж 1785 – 1817 рр. належить Бузькому козачому війську. Поселенці бузьких козачих полків залишили помітний слід в історії Причорномор’я. Відомо, що в означений час на території сучасної Кіровоградщини військо квартирувалося в красносільському окрузі – в селах Михайлівка, Красносілля, Григорівка, Кучерові Байраки, Водяна, Ухівка, Руда, Гутницька, Лозоватка та інші. Найбільшими з них були Михайлівка – 2 304 чол. та Красносілля – 1 293 чол. Крім господарського освоєння краю, бузьке козацтво відзначилося в ході російсько-турецьких війн 1787 – 1791 рр. та 1806 – 1812 рр., Вітчизняної війни 1812 р. та закордонних походів 1813 – 1814 рр.

Цікава й насичена фактами історія Бузького козачого війська знайшла відображення у низці праць, опублікованих впродовж ХІХ – початку ХХІ століття. Чимало істориків в означений час торкалися проблеми походження, соціального й економічного розвитку війська, а також його військової історії [8; 12; 14; 15; 16]. У радянський час найбільш повно на основі широкого кола архівних матеріалів створив цілісну наукову концепцію історії війська І. О. Хіоні [18; 19; 20; 21]. Роботи згаданого дослідника торкаються майже всіх сфер життя бузьких козаків. При цьому дисертаційна робота Івана Олександровича є бібліографічною рідкістю. Не дивлячись на це, в історії Бузького козацтва ще є проблеми, що потребують окремого і детального вивчення. До таких можемо віднести повстання Бузького козачого війська 1817 року. В історичній літературі ця подія чомусь не набула актуально звучання і згадується лише як факт без зайвої конкретики в контекті боротьби з облаштуванням військових поселень на півдні України [9; 14; 15]. Деякі деталі з історії повстання зустрічаються в дослідженнях Г. Верещагіна [2], С. Гессена [10], П. Євстаф’єва [11] та В. Федорова [17].

Окремо у вітчизняній історіографії повстанню присвячені лише енциклопедична довідка С. Ковбасюка [13] та дослідження І. О. Хіоні – стаття опублікована в Українському історичному журналі 1965 року [21], відповідний пункт дисертації [18, с. 177 – 197] та дві енциклопедичні довідки про П. Бабиченка [19] та Г. Гетьманченка [20]. Хід повстання автор відновив на основі архівних матеріалів, але при цьому при викладі отриманих результатів, було випущено деякі деталі з хронології подій, які можна і варто уточнити – особливо те, що стосується поведінки наказного отамана війська полковника М. Р. Кантакузіна та повстання в красносільських станицях. До того ж можна більш широко використати спогади О. С. Пішчевича [1], який був очевидцем подій. Виходячи з зазначеного, окреслена проблема до цих пір залишається маловідомою, а тому потребує репрезентації у краєзнавчих і наукових дослідженнях.

На початку ХІХ століття Бузьке козаче військо складалося з трьох п’ятисотенних полків, а його поселення було розділено на три округи: два бузьких і один красносільський, адміністративним центром війська було місто Вознесенськ. Козаки означених округів займалися несенням служби на південних кордонах Російської імперії.

Після завершення кампанії проти Наполеона і повернення армії в Росію, на державному рівні починає широко обговорюватися питання про створення військових поселень з метою переведення армійських частин на самозабезпечення. За задумом тодішнього військового міністра графа О. А. Аракчеєва та за згоди імператора Олександра Павловича першим на півдні України в розряд військових поселень мали бути переведені станиці Бузького козачого війська. На початку 1817 р. було підготовлено і затверджено проект, згідно якого три полки війська сформовані 1803 року мали об’єднатися з чотирма полками Української уланської дивізії з подальшим розквартируванням на території Херсонської губернії.

4 квітня 1817 р. командувач Української уланської дивізії генерал-майор Іван Йосипович Вітт отримав наказ імператора “О зачислении округа Бугских казаков в разряд военных поселений” [6, с. 61 – 62], а 16 квітня 1817 р. імператорським указом усі округи Бузького козачого війська було вилучено з підпорядкування губернському управлінню й передано у розпорядження військового відомства [7, с. 219]. Це фактично означало початок їхнього перетворення у військових поселенців.

Через деякий час така перспектива на рівні чуток стала відомою серед козаків станиці Вознесенської й викликала масові хвилювання. Чотири полки Української уланської дивізії у травні були передислоковані в район Вознесенська. Спочатку козаки-станичники вирішили не пускати їх до себе на квартири, але тиск збоку командування посилювався й улани почали розквартировуватися в станицях бузьких округів [1, с. 389].

На початку червня козак станиці Вознесенської Панас Бабиченко, відвідавши станицю Новопетрівську, зустрівся зі знайомим йому відставним капітаном Філаретом Барвінським, який повідав йому, що нібито має “бумагу жалованную войску” Катериною ІІ про те, що воно ні за яких умов не може бути розформоване або ліквідоване. Бабиченко переповів це козакам станиці Вознесенської і повідомив, що Барвінський згоден продати її війську за 2 000 рублів. Оскільки вся громада станиці Вознесенської не бажала переходити у розряд військових поселенців, то з її складу та зі складу ще кількох станиць було обрано 25 депутатів у тому числі Панаса Бабиченка й Герасима Гетьманченка (Гетьманенка), яким було доручено їхати до Барвінського, отримати вищезгадану грамоту, показати її наказному отаману Бузького козачого війська полковнику князю Миколі Родіоновичу Кантакузіну й таким чином аргументовано відмовитися від перетворення станиць на військові поселення кавалерії.

2 липня 1817 р. депутати 15 бузьких станиць на чолі з П. Бабиченком і Г. Гетьманченком прибули в станицю Новопетрівську. У ході переговорів виявилося, що у Ф. Барвінського ніякої грамоти немає. Наступного дня депутати, за пропозицією Г. Гетьманченка, вирішили роз’їхатися по всіх станицях війська із закликами до козацтва підніматися на боротьбу проти військових поселень і 15 липня прислати своїх представників з відповідними вимогами до М. Р. Кантакузіна.

Разом із тим, на початку липня 1817 р. командувач Української уланської дивізії генерал-майор І. Й. Вітт розпочав перепис населення бузьких станиць, підписавши спеціальне розпорядження про перетворення Бузького козачого війська у військове поселення кавалерії. У кожну станицю трьох округів було направлено військових оголошувати волю царя, робити перепис населення і приводити козаків до присяги. Але робота проведена П. Бабиченком, Г. Гетьманченком та іншими депутатами дала свої результати. Ні один житель, ні однієї станиці не погодився підкоритися новому порядку. Оголошення указу заглушувалося криками про те, що козаки не хочуть і не будуть виконувати волю царя. Виходячи з цього, у деяких станицях відбулися каральні акції, 5 осіб було арештовано, в тому числі Бабиченка і Гетьманченка.

14 липня депутати від кількох станиць (80 чоловік) з’явилися в районі Вознесенська. Дізнавшись про це, М. Р. Кантакузін у супроводі офіцерів виїхав їм на зустріч. Відбулися досить гарячі переговори під кінець яких Микола Родіонович пообіцяв виконати всі вимоги і наказав депутатам повертатися додому. Але останні не роз’їхалися, а дочекавшись прибуття в район Вознесенська представників від інших станиць, організували загін у 500 осіб і вдосвіта 15 липня вступили у Вознесенськ. Вони вимагали звільнити арештованих козаків і припинити перепис. У відповідь на це наказний отаман почав зачитувати укази імператора на ім’я генерала І. Й. Вітта про перетворення Бузького козачого війська на військове поселення кавалерії. Тоді депутати почали вимагати від М. Р. Кантакузіна прозвітувати про результат його поїздки в Петербург у справах війська. Справа в тім, що як тільки почали ширитися бузькими округами чутки й почало назрівати хвилювання у війську, наказного отамана було викликано до Петербурга. Перебуваючи на прийомі в О. А. Аракчеєва він намагався відстоювати інтереси козаків і, навіть відмовився підписати Положення про реорганізацію війська. Тоді Олексій Андрійович дав М. Р. Кантакузіну право вибору: або він підписує вищезгадане Положення й отримує чин генерал-майора з відповідними для нього вигодами, або його чекає суд, позбавлення звання і привілей з подальшим виселенням в Сибір [10, с. 47]. Отаман обрав перший варіант і тим самим вирішив долю тисяч людей, а тому при зустрічі з депутатами він уже гнув урядову лінію. Козаки, побачивши настрій отамана, почали штурмувати військову канцелярію, намагаючись забрати свої бойові прапори. Проти них було кинуто ескадрон 3-го полку Української уланської дивізії. Козачий загін вступив з ними в бій. Так розпочалося повстання бузького козацтва проти перетворення їх на військових поселенців.

Після збройних сутичок у Вознесенську мешканці майже всіх станиць почали озброюватися і готуватися до тривалої боротьби. Під час подій 15  липня у Вознесенську, генерал-майор І. Й. Вітт знаходився поблизу Миколаєва. Швидко оцінивши масштаби того, що може відбутися, він 16 липня прибув в Одесу, де зустрівся з О. Ф. Ланжероном, який на той час управляв Новоросійським краєм й опікувався справами бузьких і чорноморських козаків. На зустрічі І. Й. Вітт попросив Олександра Федоровича виділити йому піхотний полк для покорення бунтівних станиць. З таким же проханням він звернувся і до командувача 2-ї армії генерала від кавалерії Л. Л. Беннігсена.

17 липня О. Ф. Ланжерон віддав наказ командиру 13-ї піхотної дивізії генерал-майору Д. І. Мещерякову передати у розпорядження генерал-майора І. Й. Вітта 4-й морський полк, на чолі якого останній почав придушувати заворушення. Ось як згадує про це сучасник подій, предводитель дворянства Олександрійського повіту Херсонської губернії у 1811 – 1814 рр. Олександр Семенович Пішчевич: “…казаки волновались, Витт потребовал помощи, для которой ему и прислано было две роты артиллерии и два батальона пехоты. Прежде всего начали приводить в Вознесенске к присяге, на которую казаки не соглашались, но собрав их между выставленною артиллериею, пехотою и полком уланов, несчастные видя зажжённые фитили, видя весь гибельный снаряд готовым грянуть на них, присягнули. После сего принялись и в других станицах за то же, и в других нашли тоже сопротивление, а в некоторых даже дрались, за что были переколоты, потоплены в Буге, сечены кнутом, отосланы в Сибирь и гнаты были сквозь строй. В некоторых местах женщины, видя уланов атакующих их мужей, бросались всадникам на встречу с младенцами в руках, мня заставить собою гибель, приготовленную их мужьям, но сие ни мало им не помогло…”. Не дивлячись на те, що з повстанцями почали жорстоко розправлятися, опір козаків продовжував наростати. У багатьох станицях війська уповноважених генералом І. Й. Віттом робити перепис виганяли, при цьому дуже часто улани були биті під час вуличних сутичок.

Доки вище описаними заходами приводили до присяги одну станицю, заворушення розпочиналося в іншій. У кінці кінців начальник Головного штабу П. М. Волконський наказав командувачу 2-ї армії генералу Л. Л. Беннігсену передати в розпорядження генерала І. Й. Вітта скільки полків, скільки тому буде потрібно для упокорення війська, при цьому вони мали “…действовать даже силою оружия, если в том нужда будет” [17, с. 118].

У другій половині липня в усіх округах війська поширюються рукописні відозви про непокору урядовим військам під назвою “Единогласная доверенность”. Для прикладу, у відозвах, що передавалися у красносільських станицях, звучав заклик до всіх станиць бузького війська об’єднатися і будь-якою ціною відстояти свою козацьку службу. При цьому їхній текст закінчувався словами “Желаем старую нашу службу до последней капли крови” [18, с. 184 – 185].

Репресії в бузьких округах спровокували заворушення і в красносільських станицях. Озброєні козачі загони Михайлівської та Красносільської станиць не пропустили в свої поселення офіцерів, яких генерал І. Й. Вітт відправив робити перепис. Дізнавшись про це, Іван Йосипович доручив полковнику Ф.В.Громову “усмирить” бунтівні станиці. При цьому в наказі було сказано “ежели казаки словесных убеждений не послушают, тогда употребить оружие” [1, с. 390]. Ф. В. Громов було вже рушив з Вознесенська виконувати завдання, але за наказом І. Й. Вітта був відізваний назад разом з військами. Як виявилося, пізніше І. Й. Вітт особисто направився в красносільський округ з метою вмовити бунтівників. У Михайлівській станиці він зустрівся з козаками. Ось як про це оповідає О. С. Пішчевич: “…Витт, собрав всех жителей, требовал от них послушания воле монаршей, но они отказались. Тогда он прицепился к самому старейшему летами казаку и требовал, чтобы он собою показал пример другим. Но когда сей сединами покрытый старик стоял твёрдо в том, что не посягнет дать согласие, из которого видно будущее бедствие для его сограждан, тогда Витт сказал: “итак, ты будешь примером служить для других”, приказал стать батальону пехаты в строй и тогда 70-летнего старца пустили между шеренг к прогнанию шпицрутеном, приказав двум мушкетёрам идти пред ним с примкнутыми штыками, дабы он шёл ровным шагом, чтобы всякая лоза коснулась почтенной спины, а он и без сего не мог, по удручённым летам, следовать иначе, как весьма тихо. Старец, видя сих перед собою, сказал с твердостью графу, присутствовавшему при сей сцене: “не надобно их предо мною, я пойду таким шагом, каким ваше сиятельство прикажете, и всемогущий Бог примет мой дух!” Барабаны ударили, трубы затрубили, и старец пошёл на смерть. Не долго надобно было ему ходить: на втором разе он испустил дух. Надобно вообразить себе эту горестную картину: удручённый летами мучился под ударами, а фронт окружаем был всеми жителями михайловскими, в числе которых находились сего старца сыны и внуки.

Занепокоєний тим, що відбувається в Михайлівці, І. Й. Вітт 21 липня звернувся до командувача 15-ї піхотної дивізії генерал-майора Є. Ф. Керна з проханням направити в красносільські станиці один з полків, що дислокувався в Єлисаветграді, а сам спробував ще раз умовити козаків, направивши до них на переговори полковника Бузької військової канцелярії Лінчевського, який був досить авторитетною людиною у війську [18, с. 185]. Діалог не склався, Лінчевського вигнали за межі Михайлівки. У цей же час запротестували козаки станиці Красносільської. Доповідаючи О. А. Аракчеєву про становище у Михайлівці і Красносіллі генерал І. Й. Вітт в рапорті 22 липня зазначив: “В станицах Красносельской части ослушание ещё сильнее” [18, с. 186].

Тим часом генерал Є. Ф. Керн отримав санкцію від командувача 1-ї армії генерал-фельдмаршала М. Б. Барклай-де-Толлі направити для придушення заворушення в район Михайлівки і Красносілля Коливанський 40-й піхотний полк полковника П. Міллера 1-го. 27 липня полк у складі 3 000 солдатів з кількома гарматами рушив із Єлисаветграда в напрямку Михайлівської станиці. До того ж в районі заворушення вже зосередилася 2-а бригада Української уланської дивізії генерал-майора В. Д. Рикова, яка мала поселятися в окрузі [18, с. 186].

Під вечір 27 липня Коливанський 40-й піхотний полк полковника П. Міллера 1-го і частини генерала В. Д. Рикова оточили станицю Михайлівську. Риков і Міллер ще раз спробували вмовити козаків, але вони “…единогласно ответили, что уланами быть не согласны” [18, с. 187]. Майже два тижні тривала блокада станиці, але козаки стояли на своєму. 8 серпня Коливанський 40-й піхотний полк було відкликано з-під Михайлівки. Перед зняттям блокади генерал Риков ще раз спробував умовити козаків, але знову отримав відмову. Після відходу Коливанського полку мешканці Михайлівки масово почали втікати і тоді І. Й. Вітт вирішив накласти на станицю строгий арешт із забороною виїздити за межі населеного пункту. Через кілька днів він особисто прибув до Михайлівки на чолі трьох нових піхотних батальйонів для придушення виступу. 2 вересня Михайлівка була взята в щільне кільце. Генерал  Вітт скликав громаду станиці – близько 400 осіб і оголосив, що “дерзость их в ослушании против воли государя императора, каковую показали они при первом её собрании, доведена до сведения его величества, и что воля монаршая есть против неповинующихся употребить все строгости закона” [18, с. 188]. Помітивши, що його промова не справила на громаду ніякого враження, І. Й. Вітт наказав солдатам взяти трьох козаків і покарати шпіцрутенами. У відповідь на це козаки кинулися на піхотинців. Стримавши штиками піхоти випад, генерал провів призначену екзекуцію. За словами О. С. Пішчевича: “…к числу бунтовщиков причислен был один урядник бугских казаков, молодой и видный собою человек, служивший против французов с отличием, за что имел украшенную медалями и георгиевским крестом грудь. Его прогнали сквозь строй, причем присутствовал сам граф Витт. По окончанию экзекуции прикрыто тело избитого урядника его курткою, на которой висели знаки монаршей милости. Он имел ещё столько духу, что сорвал оные, бросил их в глаза графу Витту с словами: “на что они мне, ежели я ими не мог защитить себя от бесчестного наказания?” Это уже было другое приступление сего несчастного… При второй экзекуции урядник пока мог употреблять свой язык, то оный был на хулу новых постановлений, ругательство начальства… и с сим испустил дух свой юный воин” [1, с. 391].

Це все ж не зупинило заколотників, в станиці розпочалися масові сутички, що тривали до кінця дня. Під вечір Вітту вдалося локалізувати і роззброїти велику групу козаків, яких він планував вивезти на суд у сусіднє село Федвар, де вже квартирувався штаб 4-го полку Української уланської дивізії. Дізнавшись про це, вдосвіта 3 вересня кілька сотень козаків з Красносільської, Гутницької та Ухівської станиць налетіли на Михайлівку з наміром звільнити арештованих. У Михайлівці зав’язався бій. Проти козаків було кинуто два ескадрони уланів, яких підтримувала піхота. Красносільці після тривалої сутички змушені були відступити. Кількість жерт цього бою невідома, але у звіті О. А. Аракчеєву І. Й. Вітт зазначив: “…казаки вынуждены были отступить при сильном сопротивлении” [18, с. 189]. Після цього почалися каральні акції в Красносільській, Гутницькій, Ухівській та Рудянській станицях і на середину вересня 1817 р. повстання було придушено. В усі красносільські станиці прибули війська і під страхом розстрілу з гармат зібраних у центрі станиць мешканців стали приводити до присяги з переведенням в розряд військових поселенців.

Придушивши повстання бузьких козаків, над активними його учасниками було проведено суд. Всього у справі проходило більше 200 козаків. За даними І. О. Хіоні засуджено було 98 осіб, з них 64 до смертної кари. Пізніше вирок було пом’якшено, всі отримали покарання шпіцрутеном і ймовірно були вислані за межі Херсонської губернії або відправлені на Кавказ. Призвідники повстання П. Бабиченка й Г. Гетьманченка за донесенням графа О. А. Аракчеєва затвердженим Олександром І 31 грудня 1817 р. були заслані на службу рядовими в Сибірський окремий корпус [4, с. 240; 19, с. 97; 20, с. 418]. Саме так закінчилося повстання Бузького козачого війська 1817 року. Незадовго до суду, 8 жовтня 1817 р. імператором було затверджено указ про сформування Бузької уланської дивізії, згідно якого Бузьке козаче військо було ліквідоване, а козаки перетворені на військових поселенців [5, с. 793 – 794]. В історії краю розпочалася нова сторінка.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Бугские

   казаки и украинские уланы. Заметки А.С.Пишчевича // Кивская старина. – 1886. – № 2. – С. 387 – 394.

2. Верещагин Г.А. Материалы по истории бунтов в военных поселениях при Александре І // Дела и дни. Исторический журнал. – 1922. – Кн. 3. – С. 148 – 166.

3. Высочайше утвержденные доклады министров Военных сухопутных сил и Внутренних дел от 28 апреля 1803 г / Полное собрание законов Российской империи

   (далі ПСЗРИ). – Т. ХХ

   VІІ. – СПб., 1830. – № 20754. – С. 589 – 596.

4. Граф Аракчеев и военные поселения 1809 – 1831 гг.

   : Сборник документов и материалов. – СПб., 1871. – 308 с.

5. Именной указ начальнику Главного штаба о сформировании Бугской уланской дивизии (8 октября 1817

   г) / П

   СЗРИ. – Т. ХХХ

   ІV. – СПб., 1830. – № 27081. – С. 793 – 794.

6. Приказ генерал-майору Витту от 4 апреля 1817 г. о зачислении округа Бугских казаков в разряд военных поселений // Сборник исторических материалов извлечённых из архива собственной его императорского величества канцелярии / Под ред. Н.Ф.Дубровина. – Вып. V. – СПб., 1892. – С. 61 – 62.

7. Указ об исключении всего округа поселения Бугского войска из губернского и поступления оного в военное управление. 16 апреля 1817

   г.

   //

   ПСЗРИ.

   – Т. ХХХ

   ІV. – СПб., 1830. – № 26800. – С. 219.

8. Из записок сенатора А.Я. Стороженка // Киевская старина. – 1884. – № 11. – С.

    447

    – 478.

9. Богданов Л.П. Военные поселения в России. – М., 1992. – 89 с.

10. Гессен С. Солдатские волнения в начале ХІХ века. – М., 1929. – 120

    с.

11. Евстафьев П.П. Восстание военных поселян в 1817 – 1837 гг. – М., 1935. – 84

     с.

12. Ковбасюк С.М.

    Бузьке козацьке військо / Радянська енциклопедія історії України. – Т. І. – К., 1969. – С. 210.

13. Ковбасюк С.М

    . Бузьких козаків повстання 1817 р. / Радянська енциклопедія історії України. – Т. І. – К., 1969. – С. 210 – 211.

14. Козацтво на Півдні України

    . Кінець ХV

    ІІІ – ХІХ ст. / Автори-упорядники: О.А. Бачинська та ін. Гол.ред. В.А. Смолій. – Одеса, 2000. – 282 с.

15. Лобачевский В. Бугское казачество и военные поселения // Киевская старина. – 1887. – № 12. – С. 591 – 626.

16. Скальковский А. Еще о бугских казаках // Киевская старина. – 1882. – № 12. – С.

     598 – 602.

17. Федоров В.А. Борьба крестьян России против военных поселений 1810 – 1818 гг // Вопросы истории. – 1952. – № 11. – С. 112 – 124.

18. Хиони И.А. Бугские казаки и их борьба против феодально-крепоснического гнета в последней четверти ХVІІІ

    – первой половине ХІХ вв. /

    Дис. канд. ист. наук. – Одеса, 1973. – 195 с.

19. Хіоні І.О

    . Бабиченко Панас / Радянська енциклопедія історії України. – Т. І. – К., 1969. – С. 97.

20. Хіоні І.О.

    Гетьманенко Герасим Степанович / Радянська енциклопедія історії України. – Т. І. – К., 1969. – С. 418.

21. Хіоні І.О.

    До історії заселення Побужжя (Бузьке козацьке військо 1769 – 1817) // УІЖ. – 1965. – № 8. – С. 126 – 128.

22. Цубенко В.Л

    . Історія Новоросійського (Херсонського) військового поселення кавалерії 1817 – 1857рр. / Дис... канд. іст. наук. – Одеса, 2003. – 275 с.

Чорний 

О. 

В. Повстання Бузького козачого війська 1817 року

/ Віче. – 2011. – № 28. – С. 176 – 183.