СЕЛО КРАСНОСІЛЛЯ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1939 – 1945 рр.)

Друга світова війна стала найтрагічнішою подією ХХ століття. У ній брали участь понад 60 держав на території яких мешкало 80 % населення планети. Достовірного числа жертв війни не встановлено й досі. У ході бойових дій були знищені колосальні матеріальні й культурні цінності. Україна у цьому конфлікті за приблизними підрахунками втратила більше 3 млн. осіб на фронтах, 5,5 млн. у зоні окупації, а 10 млн. людей залишилися без житла. Промисловість, сільське господарство й транспорт були повністю знищені. Під час війни в Україні було зруйновано сотні населених пунктів, не оминуло лихо й с.Красносілля Олександрівського району Кіровоградської області. Станом на 1939 рік село, відповідно до діючого на той час адміністративно-територіального устрою УРСР, перебувало у складі Єлизаветградківського району Кіровоградської області й налічувало близько 5 тисяч жителів.

У краєзнавчій літературі є чимало робіт і публікацій, що торкаються історії нашого краю та окремих населених пунктів у роки Другої світової війни, але ґрунтовного дослідження яке б стосувалося с.Красносілля тим часом немає. Разом з тим є багатий фактографічний матеріал, який вартий уваги дослідників і має бути належним чином представлений у краєзнавчих роботах.

Красносілля часів війни часто фігурує у військовій мемуарній літературі [1; 2; 10; 14; 21], у дослідженнях статистичного характеру [11; 12; 13], а також у відповідних тематичних збірниках документів [9]. У роботах науковців [3; 15; 16; 27] і краєзнавців [19; 23; 29] воно згадується лише у контексті історії партизанського руху та діяльності підпільних організацій в умовах окупації. Усі вище згадані матеріали лягли в основу пропонованої публікації. Разом із тим, у статті використані спогади очевидців тих років (З.І.Верко, В.Горченко, Н.О.Касіщевої, В.С.Чорної та І.В.Чорного) зафіксовані автором дослідження у 1996 – 2006 рр. Оскільки Красносільській сільській раді підпорядковане ще й с.Гутницька, то в контексті згадуваних подій і проблем йтиметься і про цей населений пункт.

Як відомо, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу, а через кілька тижнів СРСР окупував її східну частину, яка за умовами таємного протоколу до „Пакту Молотова-Ріббентропа” входила до сфери його впливу. Для жителів більшості міст і сіл України ці події не носили прямої загрози, більшість тодішніх „радянських людей” навіть гадки не мали, що незабаром самі опиняться у вирі бойових дій. А доки відбувалися згадані події, у Красносіллі, як і в тисячах інших сіл, на радіо лунали розповіді про непереможну Червону армію та її відважних і досвідчених командирів, про мудрого вождя та його далекоглядну політику.

Виконуючи й далі умови таємного протоколу до радянсько-німецького пакту, СРСР спробував окупувати Фінляндію. У ході війни з фінами, яку СРСР бездарно програв, загинуло 11 красносільців. Не повернулися додому М.Я.Білокриницький, П.Я.Головко, І.Є.Кононенко, І.М.Карпенко, О.Ф.Кузенний, І.Н.Омельченко, С.Ф.Пергатий, Г.К.Сінійчук, Я.К.Сінійчук, П.О.Соколов та Ф.А.Холявко. Сім'ї згаданих солдатів першими відчули горе, яке через півтора роки охопить усе село.

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку без оголошення війни німецькі війська порушили кордони СРСР, розпочалася радянсько-німецька війна. Про страшне лихо жителі села дізналися з промови Левітана на радіо. Красносільці, які пережили війну, в усних спогадах відзначають, що після почутого усі односельці були як ніколи суворими, задумливими, багато жінок плакало, а малі діти пригорталися до матерів.

Не дивлячись на те, що офіцери й солдати неймовірними зусиллями стримували ворога, майже з перших днів війни селом потяглися колони машин і підвод, якими нашвидкоруч евакуйовували з прифронтових районів державне й колгоспне майно. З наближенням фронту через Красносілля почали перегонити великі стада худоби, у селі з’явилися біженці. У цей же час районний військкомат мобілізував до лав Червоної армії кілька десятків юнаків і чоловіків, які були направлені на фронт. У щоденних розмовах сельчан з'явилися нові слова „мобілізація,” „евакуація”, „бойові дії”, „пропав безвісти”.

5 серпня 1941 року до Красносілля вступили німецькі військові частини. Ось як це згадує мешканець м.Кривий Ріг, а тодішній житель села Михайло Шуліка, якому на той час виповнилося 15 років. „…Того дня ми ще з кількома хлопчаками пасли корів за селом. Німецька колона з двох бронемашин і півтора десятка мотоциклістів рухалася на село збоку залізничної станції Цибулево. Раптово колону атакували три наші літаки, але атака була невдалою, бо відразу ж один літак підбили і він почав падати, а інші полетіли далі. Пілоту майже вдалося вирівняти машину і він спробував її посадити, але від удару об землю літак розбився. Пілот загинув, а кулеметник залишився живим і, ховаючись, побіг до лісу. Перша німецька колона розповзлася по селу, а згодом увесь шлях заповнився німецькими військами. Почалася окупація” [28]. На постій у кожну хату було розквартировано 2 – 3 німецьких солдатів.

Згідно з офіційною лінією нацистського керівництва на окупованих територіях запроваджується новий адміністративно-територіальний устрій та встановлюється нова влада з представників німецького командування, а також створюються місцеві органи управління з лояльно налаштованих до окупантів верств населення.

В адміністративному відношенні с.Красносілля увійшло до Єлизаветградківської райуправи Олександрійського гебіту (району) "Генерального округа Миколаїв", на чолі з генеральним комісаром. У гебітах влада зосереджувалася у руках гебітскомісарів, в селах – рейхскомендантів і сільських старост [9, 299 – 300].

Вступивши до Красносілля, окупанти зайняли для своїх потреб сільські школи, будинок сільради, клуб, бібліотеку та лікарню. У Морозовій школі оселився рейхскомендант села майор Шмідт. Двоповерхову школу пристосували для солдатського постою, а одноповерховий корус для молодних класів при ній – під конюшні. Колишній будинок примусових робіт (бупр) було облаштовано під невелику тюрму. Клуб і будинок сільської ради розділили між собою комендатура, жандармерія й сільська управа. Тут же розмістилися і поліцаї. На згаданих будівлях замайоріли нацистські прапори, а на містечку – центральній частині села, встановили великий портрет Адольфа Гітлера. У Гутницькій, окрім управи, на деякий час на території школи німцями було створено невеликий концентраційний табір, у якому за словами Н.О.Касіщевої утримувалося більше 100 радянських солдатів, які потрапили у полон неподалік села. Табір діяв близько двох місяців, а потім був розформований, а в'язні вивезені.

Сільська управа підпорядковувалася районній управі з відповідними структурними підрозділами, які здійснювали керівництво господарчими, земельними та фінансовими справами. Склад управлінського апарату сільуправи був малочисельним – сільський староста, його заступник, перекладач, секретар і прибиральниця [3, 59]. Діяльність сільських управ зосереджувалася на налагодженні регулярного продовольчого забезпечення німецької армії.

Майже з перших днів окупації з сільських жителів, бажаючих служити новій владі, була створена поліція, до якої за нашими підрахунками записалося 8 осіб. З етичних міркувань прізвища сільських старост і поліцаїв називати не будемо.

За спогадами односельців перші місяці окупації були надзвичайно тяжкими. Перші дні солдати вели себе доволі спокійно, це можна пояснити бажанням командування завоювати прихильність жителів. Єдине, що було зроблено німцями – вони спалили на шкільному подвір?ї книжки наявні у сільській і шкільній бібліотеках та за доносом одного із мешканців повісили у центрі села на стовпі комсомольця, який 1921 року спалив сільську церкву на честь Святого Симеона Богоприємця. У Гутницькій німецькі солдати лише розбили невелике погруддя Сталіна, яке стояло біля школи.

Люди не могли звикнути до нового порядку. Багатьом було тяжко відпрацьовувати встановлену кількість годин на день у громадському господарстві, багатьох покарали нагайкою за спробу ухилитися від роботи, деякі відчули на своїй спині батога за брехню. На підтвердження сказаного наведемо спогади М.Шуліки: „Німецький комендант нашого села, на прізвіще Шмідт, пам'ятаю й досі, мав особливу звичку – завжди ходив з нагайкою і за будь-яку провину, а то й просто так, лупцював людей наліво і направо. Тому люди тільки й чекали нагоди щоб йому “віддячити”, і от одного разу йому в бричку запрягли необ'їждженого, норовистого коня. Врешті комендант разом із бричкою опинився на дні місцевого кар'єра з перебитими ногами і достроково поїхав у свій “фатерлянд”. За іронією долі наступним комендантом села став ще один Шмідт, який ходив без нагайки, але за будь-яку провину змушував людей нести йому “500 дойчмарок штрафу до 20-ої години” [28].

Спілкуючись із односельцями, вдалося встановити, що цей безумовно сміливий вчинок місцевих дотепників з кумедною розв'язкою згодом коштував деяким односельцям життя. 12 жителів села було взято, як заручників з вимогою до населення зізнатися тим, хто вчинив злий жарт з рейхскомендантом. Протримавши деякий час заручників під вартою, і не виявивши „жартівників”, жандарми разом із поліцаями розстріляли їх у садку місцевого колгоспу імені Крупської (подаємо довоєнну назву). У розстрілі брав участь сам начальник сільської жандармерії Артур Кайзер. Серед розстріляних були: Барабаш Петро Михайлович, Бевз Олексій Захарович, Білий Дмитро Тихонович, Коган Йосип Григорович, Назаренко Гнат Максимович, Прохода Никифір Іванович, Рева Тихін Никонович, Ривкін Мендель Самойлович, Ривкін Самойло Маркович, Трикутько Єфрем Дмитрович, Шилков Гершко Йосипович, Шуліка Федір Корнійович. Трупи людей були скинуті до силосної ями. Це був перший терористичний акт стосовно мешканців села і стався він 5 жовтня 1941 року [13, 323].

Після закінчення війни вони були перепоховані у братській могилі разом із воїнами, які загинули при звільненні села. Згодом їх зробили полум'яними комуністами й активістами, які у довоєнний час займалися партійною роботою. Але дослідження показують, що вони всі були простими колгоспниками-хліборобами, і лише один – Є.Д.Трикутько свого часу займався організацією колгоспу на селі. До того ж, якщо вони дійсно були активними комуністами, чому з перших днів війни не пішли на фронт? Чому не були розстріляні в перші дні окупації? Чому не пішли у підпілля? Це наштовхує лише на один висновок, що навіть на пам'яті про невинно розстріляних партія пізніше спробувала показати свій героїзм і жертовність в ім'я перемоги на територіях які ж нею були залишені окупантам. Але як би там не було, початок жовтня 1941 року став страшним майже для всіх мешканців села, а в 12 родин завітало невимовне горе.

Тяжчим для красносільців став 1942 рік. Ще 9 грудня 1941 р. Рейхсміністр зайнятих східних областей видав розпорядження про впровадження трудового обов'язку. При чому це мусила бути робота зафіксована офіційно. Праця у власному господарстві не зараховувалася. На початку нового року нова влада шляхом агітації стала запрошувати молодь на роботу до Німеччини на добровільних засадах. У сільському клубі було прокручено кілька агітаційних художніх роликів про те, як добре почувають себе на роботі у Німеччині ті, що вже виявили бажання працювати на користь рейху. Але навіть при тому, що у ролику демонструвався рівень життя набагато вищий ніж у селі, бажаючих їхати на роботу не виявилося. Тоді у цетрі села з'явилася відозва районного гебітскомісара приблизно такого змісту: „Українці! Народжені 1927 року цим зверненням закликаються до виконання трудового обов'язку. Вся молодь зазначеного року народження мусить з'явитися на біржу праці у встановлені в оповіщеннях дні. Відозва одноразова. Хто її не виконає – каторжна тюрма, а в особливих випадках – покарання смертю” [18, 3 – 7]. Спочатку молодих людей провадили на біржу праці до Єлизаветградки, а потім відправляли до Кам'янки, а далі – до Німеччини або Австрії.

Після такого розгортання подій багато чоловіків і юнаків подалося до лісу в Гутницьку, де почав збиратися невеликий партизанський загін, який у 1943 році нараховував близько 200 осіб. Це були переважно жителі навколишніх сіл – Красносілля, Гутницької, Цвітного. Варто зазначити, що, починаючи з середини 1942 року, німецького гарнізону у с.Гутницька не було. Німецькі солдати лише зрідка відвідували цей населений пункт. У період їхньої відсутності село контролювали партизани. Згодом вони влилися до партизанського загону імені К.Ворошилова, яким командував І.Д.Діброва.

Партизани, котрі дислокувалися у Чорному лісі поряд із с.Гутницька впродовж літа 1942 – осені 1943 рр. у масштабних бойових акціях участі не брали. Їхня діяльність зводилася до збору інформації про ворога в регіоні. Окрім того вони знищували невеликі групи німецьких солдатів, перешкоджали відправленню молоді до Німеччини, поширювали серед населення інформацію про те, що відбувалося на фронті, а також чинили розправи над поліцаями. У квітні 1943 р. у с.Красносілля партизани схопили кількох поліцаїв і розстріляли за селом. Після цього німецький гарнізон спільно із жандармерією с.Красносілля вчинив каральну акцію у ході якої було захоплено й розстріляно чотирьох партизанів – Григорія Голика, Федора Калініченка, Василя Семеяна та Василя Шутя [13, 323]. Крім того, впродовж 1943 – на початку 1944 р. німці стратили ще 6 осіб, яких підозрювали у співробітництві з учасниками руху опору. У серпні 1943 р. були розстріляні Параска Сокіл, Віра Дібрівна, її донька Галина та Дмитро Білий, у жовтні був страчений Василь Андрєєв, а на початку січня 1944 р. у Кіровограді був закатований розвідник партизанського загону Дикий Василь Олексійович, якого німці схопили у селі Красносіллі. У відповідь на дії окупантів партизани продовжували здійснювати напади на невеликі групи німців. Відомо, що 8 листопада 1943 р. бійці із загону І.Діброви напали на німецький гарнізон у селі, у ході бою загинуло 20 німецьких солдатів [16, 37].

Нова влада зберегла організовані в с.Красносілля колгоспи, перейменувавши їх у громадські двори з присвоєнням окремого номера кожному з них, змусивши жителів села працювати на користь рейху.

Впродовж усього періоду окупації німці з максимальною користю для себе використовували громадські двори, які були утворені у кожному селі на базі довоєнних колгоспів. На чолі громадського двору стояв староста, якого призначала районна управа. Староста двору виконував розпорядження сільського старости і крайсляндвірта – начальника районної управи сільським господарством [9, 301]. Як і до війни, селяни були лише робочою силою. Вони ходили на роботу, вирощували й збирали урожай, відгодовували худобу й птицю, ремонтували дороги і т.д. З часом окупаційна влада запроваджує плани здачі продукції тваринництва для колективних і селянських господарств, норми яких були обов'язковими для виконання.

З грудня 1941 року згідно з розпорядженням німецького військового командування було запроваджено подвірний план здачі продукції на утримання німецької армії. Для прикладу щомісяця необхідно було здати до заготівельних організацій по одній голові живої птиці та 15 шт. яєць [3, 58]. У той же час селянам заборонялося без дозволу забивати домашніх тварин і птицю для поповнення власних харчових запасів. Крім того деяким сім’ям своїми продуктами доводилося утримувати 2 – 3 постояльців.

Починаючи з 1942 року, на селі було запроваджено ряд податків: сільськогосподарський-грошовий, базарне мито, страхування будівель та майна селян, одноразовий подушний податок та податок на утримання худоби і собак.

У серпні 1942 р. у селі було введено систему особистих довідок (personal-ausweis), які видавалися кожному мешканцеві населеного пункту. У них німецькою й українською мовами зазначалися прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження, місце проживання, професія, підданство й національність пред’явника. Документ скріплювався печаткою й підписом шефа району й виконував роль паспорта. Довідку необхідно було носити при собі щодня.

Після звільнення Києва і захоплення плацдармів на правому березі Дніпра Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед командуванням 2-го Українського фронту завдання розгромити ворога у районі Кіровограда, відрізавши йому шлях відходу на захід. Підготовка операції по звільненню обласного центра проходила цілком таємно.

Після захоплення плацдармів неподалік Кременчука війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала армії І.С.Конєва впродовж листопада – початку грудня 1943 р. звільнили Новогергіївськ, Онуфріївку, Олександрію й Знам'янку, вийшли на підступи до Кіровограда та забезпечили собі надійні позиції для подальшого наступу на Правобережжі. Красносілля було звільнене у ході боїв за закріплення радянських військ на правій стороні Дніпра та підготовці до Кіровоградської наступальної операції.

На ділянці фронту у напрямку села рухалася 53 армія під командуванням генерал-лейтенанта І.М.Манагарова [20, 656 – 657]. В її складі під командуванням генерал-майора П.Д.Говоруненка [4] наступала 375-а Уральська стрілецька дивізія, бійці якої й звільняли Красносілля [1, 242]. Підступи до населеного пункту утримували 106 й 107 дивізії 8-ї німецької армії генерала Отто Велера [16, 41]. Село було звільнене 6 грудня 1943 р. спільним ударом дивізії зі сторони с.Цибулів та наступом партизанського загону імені К.Ворошилова збоку с.Гутницька. У звільненні села брали участь 1241-й та 1245-й стрілецькі полки під командуванням майора Олександр Миколайовича Парамошкіна та підполковника Миколи Івановича Надьожкіна [1, 242 – 243].

Про бої за село маємо спогади замісника командувача дивізією старшого батальонного комісара, полковника Сергія Хусаїновича Айнутдінова, який зазначає, що „...продовжуюючи наступ, та не даючи ворогу можливості закріпитися на нових позиціях, на початок грудня дивізія з тяжкими боями вийшла на рубіж: Стримівка, Нерубайка, Цибулево. Дивізія поповнилася новими людьми й технікою та розпочала підготовку до чергового наступу.

Погода і місцевість для наступу були не сприятливими. Дощ, мокрий сніг, численні струмки, ярки і балки з крутими схилами, великі населені пункти добре підготовлені ворогом до оборони створювали додаткові труднощі для наших частин.

1245-му стрілецькому полку необхідно було прорвати німецьку оборону й звільнити с.Красносілля. У свою чергу ворог, використовуючи вигідні позиції, збудував на підступах села потужні укріплення. До того ж місцевість перед лінією оборони ворога була відкритою, а відповідно він міг легко розстрілювати, наступаючі радянські частини, з далекої відстані.

Командування шукало спосіб для наступу, який би максимально зберіг солдатські життя й водночас забезпечив успішне виконання бойового завдання. Готуючись до наступу, група розвідників привела „язика”, який розповів про німецьку систему оборони. Крім того, під час розвідки на місцевості була помічена невелика балка, яка тяглася до західного фланга ворога, котру можна були використати під час удару, оскільки вона майже не простежувалася збоку противника.

Використовуючи отриману інформацію, командування 1245-го полку прийняло ризиковане рішення: на передній лінії фронту з метою імітації наступу залишити розтягнутий посилений стрілецький взвод, а головними силами полку у другій половині ночі згаданою балкою максимально наблизитися до німецьких позицій і раптово атакувати їх з фланга. Як тільки з ворогом мав зав’язатися бій на фланзі, з півдня на допомогу бійцям, які імітуватимуть наступ, в атаку мав виступити 1241-й полк. Успіхом виконання завдання мали стати раптовість, натиск і тривала артпідготовка.

Рано-вранці наша артилерія – міномети й гармати провели 10-хвилинний обстріл лінії оборони противника. Взвод, який мав імітувати атаку, розпочав наступ із фронту й відразу ж потрапив під сильний вогонь гітлерівців. Одночасно з цим основні сили 1241-го полку ударили у ворожий фланг і зав'язався бій. Через півгодини наші солдати зайняли німецькі окопи. Противник почав відходити в село. На плечах, відступаючого ворога, бійці полку увірвалися у Красносілля з заходу, а з півдня до села увійшли бійці 1241-го полку. Зав'язався бій за кожен дім. Фашисти чинили неймовірний опір, особливо небезпечними були кулеметні гнізда на дахах сільських будинків. Нашим бійцям доводилося пускати у хід гранати, а на деяких вулицях навіть переходити у рукопашний бій. У ході бою за село на одній із вулиць сержанти Миков і Найдьонов підбили два німецькі танки.

Намагаючись виправити ситуацію, німці спробували повернути втрачені позиції. Із сусіднього села батальон німців, за підтримки кількох танків, пішов у контратаку. Полкова артилерія сильним вогнем зупинила їх, а через деякий час на допомогу стрілецьким полкам підійшли танки, які спрямував сюди командувач дивізії. Контратака була відбита.

Добре у бою за Красносілля діяли сапери обох полків. Перед початком операції за кілька годин вони знешкодили більше 500 протитанкових і протипіхотних мін, тим самим, розмінувавши коридор для основних наступаючих сил.

Красносілля звільнилося від окупантів. У ході бою нам вдалося взяти в полон роту німецьких солдатів. Полоненний офіцер зізнався, що радянські частини з'явилися з фланга настільки раптово, що вони не встигли організувати гідну відсіч [1, 242 – 244].”

Але після звільнення села лихо ще не відступило від нього на безпечну відстань. Усі сусідні населені пункти залишалися під контролем ворога. Справа в тім, що звільнивши Красносілля, далі наші війська свій переможний марш призупинили. По-перше, командування фронту вирішило вирівняти лінію наступу, аби потім деякі частини не опинилися в оточенні. По-друге, Отто Велер, який командував 8-ю німецькою армією, вирішив будь-якою ціною стримувати наступ Червоної армії в районі Красносілля – Цвітне. Наступаючим радянським частинам, ворог почав чинити запеклий опір силами 106-ї, 107-ї і 320-ї піхотних дивізій [10, 85]. По-третє, частину бійців і техніки 375-ї Уральської дивізії командування планувало використати як резерв у випадку контрнаступу німців під Кіровоградом, а тому й не квапилося її виснажувати.

У боях на підступах до села 6 грудня отримав тяжке поранення командувач дивізії П.Д.Говоруненко [4]. Після нього деякий час дивізією командував полковник Петро Іванович Свиридов, а з 20 грудня новим командувачем був призначений генерал-майор Яким Васильович Якшин, який до початку нового наступу разом із штабом дивізії увесь час перебував у Красносіллі, дислокувалися в селі й штаби 1241-го й 1245-го полків.

Після звільнення Красносілля до села прибув польовий військкомат, який розпочав мобілізаційну роботу. Частина дорослого чоловічого населення була призвана на службу і відразу направлена в діючу армію.

Поряд з Красносіллям лінія фронту після 6 грудня 1943 року була непорушною більше місяця. Майже увесь цей час відбувалися бої на передовій лінії оборони, яка проходила поряд із селом. За нашими приблизними підрахунками впродовж місяця у боях за село загинуло 101 солдат дивізії з них імена 32 невідомі та 20 партизанів. У бою під Гутницькою смерть зустріло 36 воїнів, імена 10 з них не встановлені. Крім того, під Красносіллям загинуло 87 необстріляних новобранців із села (т.зв. чорні сорочки), які розпорядженням особого відділу 53-ї армії відразу були кинуті на передові позиції у районі Форпосту, Буртів, Солодкого та Червоного Ярів (народні назви частин і околиць села).

Бої поряд із селом тривали до початку січня 1944 року. Очевидці подій стверджують, що північна і північно-західна частини населеного пункту кілька разів переходили із рук в руки. Увесь час доки точилися бої за село багато красносільчан (в основному жінки й діти), рятуючись від смерті, переховувалися у Гутницькій, яка не піддавалася обстрілам.

6 – 8 січня по всій лінії наступу 2-го Українського фронту розпочався потужний натиск радянських військ у результаті якого було прорвано оборону противника на ділянці фронту протяжністю 70 км, звільнено Кіровоград та здійснено вдалий наступ на 30 км вглиб території, яку контролював ворог.

Цікаво, що під час цього дійства в село підтяглася потужна артилерія – „катюші”, направлені командувачем фронту. Всього до Красносілля прибуло 6 таких установок, які і здійснили обстріл німецьких позицій. Але не обійшлося без прикрої помилки. Перші залпи „катюш” прийшлися на радянські позиції. Коли про це дізнався командувач 375-ї дивізії генерал-майор Я.В.Якшин, усвідомлюючи рівень відповідальності, сам кинувся на передові позиції у бій. Наступ вдався, ворог почав відступати, попереду була Олександрівка. На підступах до райцентру Я.В.Якшин отримав тяжке поранення. Тепер лінія фронту проходила від села за кілька десятків кілометрів.

У середині січня 1944 року війська 1-го й 2-го Українських фронтів розпочали підготовку до Корсунь-Шевченківської наступальної операції. У район Красносілля з-під Кіровограда була перекинута 5-а гвардійська танкова армія під командуванням генерал-полковника танкових військ П.О.Ротмістрова [21, 261]. У цей же час на околиці села було облаштовано польовий аеродром на який 29 січня 1944 р. прибула окрема ескадрилія 240-го винищувального авіаполка під командуванням старшого лейтенанта Івана Микитовича Кожедуба [14, 253], вже на той час відомого радянського аса, який на рахунку мав 20 збитих літаків у 146 бойових вильотах. Відзначимо, що перше звання Героя Радянського Союзу він отримав 4 лютого 1944 р. у боях за Корсунь-Шевченківський (на п’ятий день перебування ескадрилії на аеродромі в Красносіллі). Перебуваючи в Красносіллі, І.М.Кожедуб проживав на квартирі С.Найденка. За спогадами останнього на уславленого пілота приходило подивитися багато односельців, деякі навіть відвідували його по кілька разів. Після вдалої Корсунь-Шевченківської операції радянські війська рушили далі на захід, звільняючи територію нашої держави. Після звільнення села значна частина сільських чоловіків пішла на фронт, а жінки й підлітки розпочали піднімати село з руїн.

За даними, якими володіє автор цієї публікації, а також документами й фотоматеріалами, що зберігаються у шкільному музеї, красносільці брали участь в обороні Брестської фортеці, Виборга, Ленінграда, Москви, Сталінграда, у битві під Прохоровкою і Понирями на Курській дузі, у Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській, Львівсько-Сандомирській наступальних операціях, у боях на Шерпенському плацдармі у Молдові, в Яссько-Кишинівській операції, у боях за звільнення Румунії, Болгарії, Польщі, Чехії у битві за Берлін та поході проти Квантунської армії в серпні 1945 р. Красносілець В.В.Тітов брав участь у штурмі бункера А.Гітлера.

Уродженець села заступник командира 825-го штурмового авіаполку 15-ї повітряної армії майор Степан Олексійович Німенко 18 серпня 1945 року Указом Президії Верховної Ради СРСР удостоєний звання Героя Радянського Союзу [6, 189 – 195; 19, 214]. Односелець Дмитро Євдокимович Крижановський старший сержант, командир відділення 284-ої розвідроти 295-ої стрілецької дивізії 5-ї ударної армії 3-го Українського фронту у липні 1944 р. своїм тілом у бою закрив німецький дзот під час виконання розвідувального задання неподалік с.Шерасні (Молдова).

Всього на фронтах Другої світової війни воювали 508 жителів сіл Красносілля й Гутницька. 217 з них нагороджені орденами й медалями, враховуючи й тих, котрі отримали нагороди після смерті. 80 осіб перебували в партизанському загоні імені К.Ворошилова, 20 з яких загинули під час звільнення Красносілля. На фронтах загинуло 354 мешканці, з них 122 в боях (11 з них у період радянсько-фінської війни), 87 чоловік загинули необстріляними новобранцями під Красносіллям (т.зв. чорні сорочки), 145 односельчан зникли безвісти [11, 1140 – 1160; 12, 403 – 405; 13, 323 – 324]. На вшанування пам’яті загиблих у селі встановлено пам’ятник односельчаном, які загинули в роки війни та облаштовано братську могилу воїнів-визволителів і партизанів.

Ми свідомо у публікації не підводимо підсумків викладеного. На наше переконання їх можна буде підвести після того, як буде встановлено місце поховання останнього безвісти зниклого солдата.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Айнутдинов С.Х. В памяти и сердце. – Екатеринбург: ГИИП «Уральский рабочий», 2000. – 432 с.

2. Айнутдинов С.Х. Священную клятву держали. – Свердловськ, 1982. – 240 с.

3. Бокій Н.М. Житков О.А. Козир І.А. Населення Центральної України в умовах окупації 1941 – 1944рр. (За матеріалами Кіровоградщини) // Вісник національного університету „Львівська політехніка” Держава та армія. – 2005 – № 5 – 6. (541). – С. 58 – 64.

4. Герой Советского Союза Говоруненко Петр Дмитриевич // http: www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=6863.

5. Глушенок Н. Основні напрямки аграрної політики Німеччини в Рейхскомісаріаті Україна в 1941 – 1944 рр. (на основі архівних матеріалів) // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. – К., 2002. – Вип. 47. – С. 126 – 134.

6. Дьячков Л.Г. Герои Советского Союза – тамбовцы. – Воронеж, 1974. – 272 с.

7. Залесский К. Вермахт. – М.: Эксмо Яуза, 2005. – 656 с.

8. Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область. – К., 1972. – 816 с.

9. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.: Збірник документів і матеріалів. – Дніпропетровськ, 1965. – 306 с.

10. Конєв І.С. Записки командуючого фронтом 1943 – 1945 рр. – К.: Політвидав України, 1983. – 619 с.

11. Книга пам?яті України. Кіровоградська область. – Ч. 1. – Кіровоград, 1995. – 1336 с.

12. Книга скорботи України. Кіровоградська область. – Т.І. – Кіровоград, 2003. – 640 с.

13. Книга скорботи України. Кіровоградська область. – Т.ІІ. – Кіровоград, 2004. – 528 с.

14. Кожедуб І. Вірність Вітчизні. – К., 1969. – 400 с.

15. Кучер В.І. Партизанські краї та зони України в захисті населення у роки Великої Вітчизняної війни // УІЖ. – 1973. – № 3. – С. 50 – 57.

16. Некрасов П.А. Освобождение Кировоградской области от немецко-фашистских захватчиков и помощь партизан наступающей советской армии / Труды Одесского государственного университета им. И.И.Мечникова. Серия: Исторические науки. – Вып. 4. – Том 144. – Одесса, 1954. – С. 31 – 51.

17. Оперативная сводка за 6 декабря // http: www. 9 may. ru / soldier / m 4485.

18. OST – тавро неволі. – Кіровоград, 2000. – 196 с.

19. Прославлені у віках / За ред. О.К. Піскунова. – Дніпропетровськ, 1969. – 296 с.

20. 53 Армия / Советская военная энциклопедия. – Т. 6. – М., 1978. – С. 656 – 657.

21. Ротмистров П.А. Стальная гвардия. – М., 1984. – 272 с.

22. Рябошапка О. Поруч з Дібровою / Знам?янські вісті. – 2005. – 7 травня . – С. 4.

23. Сич Г. Той пам?ятний січень / Вперед. – 1984. – 7 січня. – С. 2.

24. Скирда М.М., Пархоменко И.А. Они сражались с фашизмом / Герои подполья. – М., 1970. – С.

25. 375-я Уральская Харьковско-Бухарестская стрелковая дивизия // http://samsv.narod/Div/Sd/sd375/main.html/ http.

26. Супруненко Н.А. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза. – К., 1956. – 472 с.

27. Шевченко С.І. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Кіровоград, 2004. – 20 с.

28. Шулика М.И. К 60-летию Дня Победы / Пути. – 2005. – 3 марта. – 10 марта. – 17 марта.

29. Якименко М. Пляшка молока / Вперед. – 1968. – 9 січня. – С. 2.

Відомості про автора

Чорний Олександр Васильович