КОМАНДАРМ ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ПОНЄДЄЛІН У СПОГАДАХ УЧАСНИКІВ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ ЛІТА 1941 РОКУ

Олександр ЧОРНИЙ (Кіровоград)

Початковий період Великої Вітчизняної війни, котру доцільніше називати радянсько-німецькою, за характером подій, їхньою динамікою і трагізмом є унікальним в східноєвропейській військовій історії. Трагедія перемелених у червні-серпні 1941 р. дивізій, корпусів та армій торкнулася кожної радянської родини і через 70 років продовжує нагадувати болем про втрату діда, батька чи брата рідним, які нині проживають в державах, що з’явилися після розпаду СРСР.

Трагедія у кожного, хто потрапив у вир жахливих подій середини 1941 р. була своя. У когось згорів будинок, у когось загинув батько, брат, син або чоловік, а в когось близька людина потрапила в полон. У ті дні слово “полон” наводило жах на свідомість кожного радянського громадянина, оскільки в умовах сталінського стилю управління державою воно ототожнювалося з боягузством, панікою, розгубленістю і зрадою. Зрада ж Батьківщини і народу каралася смертю, оскільки саме нею, як правило, суди без розбору “нагороджували” і винних, і не винних.

Полон на початковому етапі війни часто загрожував бійцям цілих армій, в численних оточеннях вимушено доводилося складати зброю сотням тисяч радянських солдатів і офіцерів. У котли потрапляли десятки генералів, які і в щільному ворожому кільці продовжували до останнього чинити опір, результатом якого могли бути вихід з оточення, смерть або полон.

Сучасній історичній науці відомо, що всього за період війни в німецькому полоні перебувало 76 генералів, 4 комбриги, 1 корпусний комісар, 1 бригадний комісар та 1 бригадний лікар. Всього 83 офіцери генеральського рівня. Живими в СРСР 1945 року повернулися лише 37, не рахуючи 5, яким пощастило втікти з полону та 12, які перейшли на німецьку службу. З-поміж 37 генералів, котрі повернулися в Союз, у правах були відновлені 26, інших оголосили зрадниками і розстріляли. Серед них і командарм 12-ї армії Південно-Західного фронту (з 25 липня 1941 р. армія у складі Південного фронту) генерал-майор Павло Григорович Понєдєлін, який потрапив у полон 8 серпня 1941 р. [6, с. 252] поблизу с. Підвисокого на Кіровоградщині.

Полон назавжди перекреслив життя П. Г. Понєдєліна та його родини (батька Григорія Васильовича, дружини Ніни Михайлівни, доньки Алли). Разом із тим на 70 років постать Павла Григоровича у військово-історичній науці стала не популярною, а тому – маловідомою.

Лише вузькому колу спеціалістів-істориків відомий командарм П. Г. Понєдєлін. У радянський час його біографія і військові заслуги не були “актуальними” для дослідників. Доказом цього є замітка про нього у найбільшому довідковому виданні 1987 року “Великая Отечественная война: энциклопедия”, у якій опублікована наступна інформація (цитату наводимо дослівно): “Понеделин Павел Григорьевич (1893 – 1956), генерал-майор (1940). Член КПСС с 1918 г. В советской армии с 1918 г. В Гражданскую войну командовал полком и бригадой. Окончил Военную академию им. М. В. Фрунзе (1926). В советско-финляндскую войну командовал стрелковой дивизией. С марта 1941 г. командовал 12-й А КиевскогоОВО. В ходе войны командовал 12-й А. В августе 1941 г. под Уманью попал в плен, где находился до 1945 г.; в плену держался мужественно и с достоинством. Награждён орденом Ленина, двумя орденами Красного Знамени [4, с. 574]”. Як бачимо, цитована довідка на кілька речень нічого не повідомляє про те, як закінчив життя командарм-12, до того ж дата його смерті вказана не вірно.

За наступні майже 25 років якісно в плані вивчення постаті генерала П. Г. Понєдєліна практично нічого не змінилося. Його уривчасті біографічні дані обросли лише міфами, серед яких популярними стали вигадки про те, що він за одними версіями був контужений і не зміг вийти з оточення [5, с. 177], за іншими потрапив у полон пораненим [18, с. 97], що помер після тяжкої хвороби у травні 1956 року [12, с. 253].

Завісу таємничості щодо командуючого 12-ї армії дещо вдалося підняти після виходу в світ дослідженнь Ю. О. Ліскіна [9] та В. О. Рунова [14]. Завдяки згаданим авторам широке коло любителів військової історії мають змогу дізнатися, що генерал-майор П. Г. Понєдєлін свого часу працював викладачем тактики у Військовій академій імені М. В. Фрунзе, був начальником Ленінградської піхотної школи імені Е. М. Склянського, начальником штабу Ленінградського ВО, командувачем 12-ї армії, перебував у полоні, а з поверненням на Батьківщину після 5 років слідства 1950 року був розстріляний як зрадник, а 1956 року реабілітований. Разом із тим залишається незрозумілим чому був розстріляний командарм П. Г. Понєдєлін. Ми спробуємо дати відповідь на це питання, проаналізувавши спогади про Павла Григоровича тих, хто його добре знав, а також учасників трагічних подій літа 1941 року. Джерелами для підготовки дослідження стали опубліковані уривчасті відгуки дружини генерала Понєдєліна, мемуари тих, з ким йому довелося працювати і служити у Військовій академії імені М. В. Фрунзе, в Ленінградському ВО, в Київському ОВО, в 12-й армії.

Добре уявлення про Павла Григоровича Понєдєліна, як про людину і громадянина тієї епохи розкриває коротка розповідь про нього його дружини Ніни Михайлівни, котру записав Олександр Олексійович Ліскін, а опублікував його син Юрій. Наведемо кілька уривків з неї: “Понеделина П. Г. я знаю с 1928 года. Что касается его характера, то он был честным, стойким, порядочным, чутким командиром, товарищем, человеком, отдавшим всю жизнь партии, делу Ленина и работе [9, с. 328]. …В свободное от работы время (которого было очень мало) он увлекался чтением художественной литературы, любил и классику, и современную литературу. С удовольствием играл в шахматы [9, с. 330]”. Як бачимо, командарм був високоерудованою людиною, з якою було приємно працювати і спілкуватися.

На підтвердження слів Ніни Михайлівни наведемо відгук генерала армії (з 1940 р. Маршала СРСР) Б. М. Шапошнікова. Їхні шляхи тісно перетиналися тоді, коли П. Г. Понєдєлін служив викладачем Військової академії імені М. В. Фрунзе (1926 – 1932), а Борис Михайлович був її начальником, воєнкомом і професором (1931 – 1935). 1932 року, коли П. Г. Понєдєлін залишав академію і переходив на стройову службу Б. М. Шапошніков у тексті наказу по академії зазначив: “…Расставаясь ныне с товарищем Понеделиным, от лица службы за его работу в Академии приношу благодарность и товарищеское пожелание полных успехов на его дальнейшем служебном пути [16, с. 22]”

Впродовж 1932 – 1934 рр. П. Г. Понєдєлін командував 95-ю стрілецькою дивізією Київського ОВО, яка дислокувалася в м. Бірзула (Котовськ), після чого був переведений на службу в Ленінградський ВО, де спочатку очолював Ленінградську піхотну школу, а після радянсько-фінської війни був начальником штабу Ленінградського ВО. За цей час Павло Григорович показав себе талановитом військовим, про що свідчить текст його атестації за період служби з липня по грудень 1940 р., підписаний командуючим військами ЛВО Героєм Радянського Союзу генерал-лейтенантом М. Кирпоносом, членом Військової ради ЛВО корпусним комісаром А. Мельниковим, головою атестаційної комісії Маршалом СРСР С. Будьонним та затверджений Народним комісаром оборони Маршалом СРСР – С. Тимошенком 11 березня 1941 р.: “…Высококультурный, грамотный командир, обладающий большим оперативным кругозором и организационными способностями. Занятия с начсоставом, штабами и войсками проводить может.

В период военных действий с белофиннами был начальником штаба І-го стрелкового корпуса и командовал 139-й стрелковой дивизией. В бою показал себя храбрым, спокойным и не теряющимся в сложной обстановке командиром. Сумел в короткий срок восстановить порядок в отходившей 139-й СД и перейти вначале к оборонительным боям, а в впоследствии к наступательным операциям. За боевые подвиги награждён орденом Ленина.

Хорошо знает штабную службу. К подчинённым требователен, особенно по вопросам культурного оформления документов и своевременности выполнения указаний вышестоящих штабов и командования округа в срок.

Руководство отделами штаба осуществляет через своих заместителей, умело увязывая вопросы руководства с начальниками родов войск и службы округа.

Должности начальника штаба округа вполне соответствует.

В военное время может быть начальником штаба округа [9, с. 331 – 332]”

Як бачимо з атестації напередодні війни П. Г. Понєдєлін мав хорошу репутацію, добру кар’єру і блискучі перспективи на майбутнє. Початок війни зустрів командувачем 12-ї армії Київського ОВО, який був реорганізований у Південно-Західний фронт. Армія командарма П. Г. Понєдєліна відбивала удар Вермахту на Станіславському та Чернівецькому напрямках [1, с. 60 – 61], з боями відходила в центр України і разом з іншими силами фронту брала участь у стримуванні ворога під час наступу на Київ. В середині липня 1941 р. частини 12-ї і 6-ї армій були відрізані від головних сил Південно-Західного фронту й потрапили в скрутне становище в районі Умані, де їм загорожувало оточення. Шукаючи вихід із ситуації, Генеральний штаб і Ставка ВГК вирішили передати армії генералів Понєдєліна і Музиченка до складу Південного фронту під командуванням генерала армії І. В. Тюлєнєва. Останній суттєво допомогти арміям не зміг, вони потрапили в оточення, намагалися кілька разів вирватися з нього, але фінал їхнього протистояння ворогу виявився трагічним. Більшість бійців загинула, значна частина потрапила в полон і лише не значним групам вдалося вийти з оточення.

За даними начальника Генерального штабу Вермахту генерал-полковника Ф. Гальдера П. Г. Понєдєлін портапив у полон 8 серпня 1941 р. [6, с. 252], а вже 16 серпня вийшов “Приказ Ставки Главного Верховного Командования Красной Армии № 270” за підписами членів Ставки ВГК Й. Сталіна, В. Молотова, С. Будьонного, К. Ворошилова, С. Тимошенка, Б. Шапошнікова та Г. Жукова. Стосовно командуючого 12-ї армії в ньому йшлося: “Генерал-лейтенант Понеделин, командовавший 12-й армией, попав в окружение противника, имел полную возможность пробиться к своим, как это сделало подавляющее большинство частей его армии. Но Понеделин не проявил необходимой настойчивости и воли к победе, поддался панике, струсил и сдался в плен врагу, дезертировал к врагу, совершив таким образом преступление перед Родиной, как нарушитель военной присяги [13, с. 26 – 27]”. Павлу Григоровичу заочно було винесено смертний вирок.

Спробуємо встановити причини, що послужили таким “крутим” формулюванням у наказі через тиждень після факту полонення командарма. На нашу думку, означена проблема досить яскраво представлена в мемуарах І. В. Тюлєнєва, опублікованих 1960 року. Ось як про ситуацію з оточенням армій і про самого командарма говорить командуючий Південного фронту: “К 1 августа все тылы и часть сил 6-й и 12-й армий были выведены из окружения. Командующий группой генерал-майор П.Г. Понеделин, несмотря на мои письменные и личные распоряжения по телефону, медлил с выводом остальных сил, ссылаясь на усталость войск.

О создавшемся положении мы вместе с членом Военного совета А. И. Запорожцем 4 августа отправили донесение в Ставку и Главкому Юго-Западного направления С.М.Будённому.

В донесении сообщалось:

Связь с Понеделиным имеется по радио, самолетами, и даже 2 августа от Понеделина прибыл представитель штаба фронта на автомашине. 3 августа от него прилетел наш самолёт, который был послан для встречи самолётов, доставляющих Понеделину огнеприпасы и горючее. Лётчик доложил, что, несмотря на полную договорённость в сигналах и месте посадки транспортных самолётов, прилетевшие сделать посадку не смогли вследствие ураганного огня, открытого войсками Понеделина по нашим самолётам. Один из них был сбит.

3-го августа Понеделин радировал, что организованный выход из боя без уничтожения своей материальной части или без немедленной помощи извне якобы невозможен. Эта оценка положения совершенно расходится с оценкой приежающих из войск Понеделина людей, так как сплошного фронта в настоящее время уже нет. Имеются промежутки от десяти и более километров. Топтание на месте Понеделина ничем другим объяснено быть не может, как только растерянностью, нераспорядительностью и паникой.

Обстановка в районе Новомиргорода, Новоукраинки, Первомайска не дает возможности помочь Понеделину извне, так как войск, кроме авиации, нет, да и та всё время работает на него. Понеделину вновь подтверждаю приказ новыми атаками пробить себе путь и выйти из окружения [17, с. 155 – 156]”.

Як бачимо, оцінки дій генерал-майора П. Г. Понєдєліна Ставкою ВГК в основному базуються на даних генерала армії І. В. Тюлєнєва, який на нашу думку такими діями поспішав вигородити себе від можливого требуналу. Пояснимо сказане. Справа в тім, що на момент, коли І. В. Тюлєнєв і О. І. Запорожець строчили своє донесення група Понєдєліна 3 серпня вже була оточена [6, с. 236]. Відповідно до І. В. Тюлєнєва аж ніяк не міг прибути представник від штабу фронту на автомобілі. Його прізвище Іван Володимирович не називає, а тому цілком ймовірно, що це продукт фантазій командуючого фронтом і його члена Військової ради. Більш за все, що радянські літаки, про які говорять Тюлєнєв і Запорожець були обстріляні німецькими частинами. Правий генерал армії І. В. Тюлєнєв у тому, що Понєдєлін дійсно зв’язувався з ним щодо знищення техніки. На такий крок командарма-12 підштовхнув факт оточення і він як досвідчений офіцер прорахував, що вся техніка, якщо її залишити буде розвернута проти радянських армій. Звинувачуючи П. Г. Понєдєліна в топтанні на місці, І. В. Тюлєнєв чомусь не проінформував Ставку про те, що перед цим тиждень йшли проливні дощі й армії загрузли в болоті. Зате, вигороджуючи себе талановитого, комфронтом фактично зізнається, що допомогти оточенцям більше, ніж наказами він не може, оскільки військ, крім авіації у нього немає. Як так сталося, що фронт розпорошений, військ немає, а авіація є? Загадка.

Цікавою була позиція стосовно П. Г. Понєдєліна Маршала СРСР Г. К. Жукова, який у 1941 р. у званні генерала армії очолював Генеральний штаб. Відомо, що до війни вони були у приязних стосунках, багато спілкувалися, але ситуація на фронтах та сталінська епоха все-ж змусили Георгія Костянтиновича підписати Приказ № 270. Це визначило його ставлення до Павла Григоровича назавжди. У своїх мемуарах, оповідаючи про події на Південно-Західному фронті у червні-серпні 1941 р. Г. К. Жуков згадує військові дії 12-ї армії, але не називає її командуючого, в той час як прізвище генерала І. М. Музиченка фігурує часто. Єдиний раз він згадує командарма в контексті оточення 6-ї і 12-ї армій під час передачі їх Південному фронту: “Не уникнув полону і командуючий 12-ю армією генерал П. Г. Понєдєлін [8, с. 380]”. Разом із тим Г. К. Жуков визнає безглуздість рішення Ставки, щодо передачі армій І. В. Тюлєнєву: “Значна частина відступаючих цих двох армій (6-ї й 12-ї – Авт.) під час передачі Південному фронту була оточена [8, с. 380]”. Формулювання “під час передачі” означає, що армії генералів Понєдєліна і Музиченка були фактично в оточення кинуті Ставкою ВГК. Про це ж говорить і очевидець подій В. А. Новобранець, який на початку війни командував розвідувальним відділом 6-ї армії: “Не знаю, какой стратегический смысл был в этой передаче. Моё глубокое убеждение: этот приказ был очередной ошибкой Ставки. Он не соответствовал обстановке. Повернув на юг, мы не получали никаких оперативных перспектив. Войска Южного фронта в отходе на восток опередили нас и находились от нас очень далеко, гораздо дальше, чем войска, ведущие бои на рубеже реки Днепр. Мы фактически сами полезли в немецкие тылы, в мешок окружения [12, с. 159]”.

Намагається якомога менше згадувати у свої спогадах командарма і начальник штабу 12-ї армії генерал-майор Б. І. Арушанян. Описуючи бойові дії 12-ї армії в оточенні він ні слова не сказав про те, як Павло Григорович намагався вивести війська з котла [1]. До честі Баграта Ісаковича зауважимо, що він взагалі не висловився і по питанню чи генерала Понєдєліна взяли в полон, чи він здався сам.

Оригінальною була позиція стосовно командарма-12 і Маршала СРСР І. Х. Баграмяна, який 1941 року в званні полковника був начальником оперативного відділу штабу Південно-Західного фронту. У своїх перших мемуарних творах Іван Христофорович так само як і Г. К. Жуков лише єдиний раз згадує прізвище Понєдєліна в контексті оборонних боїв липня 1941 року [2, с. 77]. Мало того, перше видання не містить фотовставки зі світлинами П. Г. Понєдєліна, в той час як фото І. М. Музиченка на фотовставках зустрічається двічі.

Варто зауважити, що ставлення до командарма-12 згодом у І. Х. Баграмяна змінилося, напевне з часом він все-ж захотів сказати правду про бойового товариша і вчителя по Військовій академії імені М. В. Фрунзе. У пізнішому виданні “Так начиналась война” Іван Христофорович стосовно героя нашого дослідження зазначає: “…Командовал армией (12-ю – Авт.) генерал-майор Павел Григорьевич Понеделин, пожалуй, наиболее образованный из наших командиров. В свое время он командовал стрелковой дивизией, возглавлял штаб Ленинградского военного округа, руководил кафедрой тактики в Военной академии имени М. В. Фрунзе. Большой знаток тактики высших соединений, отлично разбирался в вопросах военного искусства, Понеделин пользовался в нашем округе большим авторитетом [3, с. 57]”.

Перед смертю висловив своє ставлення до трагедії в районі Зеленої Брами і командуючий 6-ї армії генерал-лейтенант І. М. Музиченко. Слова командарма були оприлюднені його сином Юрієм в листі до відомого радянського історика О. М. Самсонова: “За две недели до смерти отца у меня с ним был тяжёлый разговор. Он сказал: “Я очень жалею, что правду о гибели 6-й армии народ наш никогда не узнает. Я, как командующий, никаких притензий к красноармейцам и командирам не имею – они дрались героически и свой долг выполнили до конца [15, с. 246]”. Ми вважаємо, що це висловлювання однаково стосується і 6-ї армії генерала Музиченка, і 12-ї армії генерала Понєдєліна. На жаль Іван Миколайович не залишив фундаментальних спогадів ні про бої літа 1941 року, ні про перебування в полоні.

Проте, все-ж маємо дані про генерала Понєдєліна під час його перебування в полоні. Відповідні спогади залишив полковник В. А. Новобранець. На сторінках мемуарів він представив свої враження про Павла Григоровича. Ось як він говорить про нього в період, коли залишки 6-ї і 12-ї армій перебували в оточенні: “Я был удовлетворён тем, что командовать группой из 6-й и 12-й армий будет Понеделин. Это был человек общей высокой культуры, с надлежащим оперативным и тактическим кругозором, волевой и решительный [12, с. 163 – 164]”.

Інший епізод спогадів торкається перебування П. Г. Понєдєліна в полоні, де Василь Андрійович, будучи теж полоненним, кілька разів зустрічався з Павлом Григоровичем: “…Это был высокообразованный, культурный генерал, хорошо знал военное дело и был способным военначальником. И не его вина за поражение в Подвысоком. В беседе он затронул очень болезненную для него струну о том, что он объявлен Сталиным вне закона в приказе. Говорил, что там, в Москве, по-видимому, очень плохо знали, что происходило на фронте. Вернёмся на Родину и во всем разберёмся. Он рассказал мне, что немцы пытались склонить его на переход к ним на службу. Понеделин ответил так, как должен был ответить мужественный и честный советский гражданин и воин:

–

То, что я объявлен вне закона, – это наше семейное дело. По окончании войны народ разберётся, кто изменник. Я был верным сыном Родины и буду верен ей до конца.

Фашисты грозили:

–

Так и этак вы всё равно погибнете: на Родине вас расстреляют, в плену вы тоже погибнете. Так не лучше ли служить нам?

Нет, – ответил генерал, – лучше смерть, чем измена [12, с. 252]!”

Про відмову командарма співпрацювати з ворогом згадував у розмовах з Є. А. Долматовським і генерал-полковник М. І. Потапов, який 1941 року у званні генерал-майора командував 5-ю армією Південно-Західного фронту, а потім також перебув у полоні в одному концтаборі з П. Г. Понєдєліним. “Фашисты надеялись, что им легко будет склонить его к измене. Они говорили: “Вам нечего опасаться обвинений в измене Родине, господин генерал, вы уже ей изменили и названы изменником, и это объявлено по всей Красной Армии”. И совали ему в лицо текст постановления Комитета Обороны от 16 августа 1941 года, где сказано, что генерал Понеделин имел возможность выйти из окружения, но предпочел сдачу в плен.

Понеделин спокойно возражал: “Имел ли я возможность выйти с окружения, ответ буду держать не перед вами! …В лагере к Понеделину подсылали изменников, чтобы завербовать его в части Власова, но он оставался неколебим и спокоен, а уговоров и слушать не пожелал [7, с. 157]”.

Про різко негативну відповідь Павла Григоровича на пропозицію служити в лавах Вермахту згадує і генерал-лейтенант М. Ф. Лукін [10, с. 28], який 1941 року, командуючи 19-ю армією, спочатку потрапив в оточення, а потім в полон і деякий час також перебував разом із генералом Понєдєліним в одному таборі. Разом із тим, оцінючи суд над командармом-12 і смертний вирок оголошений йому, Михайло Федорович зазначає: “…Сталину было крайне необходимо найти козлов отпущения, на которых можна было бы свалить вину за наши неудачи в первые дни войны [11, с. 16]”.

З поверненням в Союз генералів, які перебували в полоні, з-поміж них призначили винуватців трагедій перших місяців війни. Серед 11 страчених генералів був і П. Г. Понєдєлін, якого розстріляли 25 серпня 1950 р. Реабілітований Павло Григорович був 1956 року за часів М. С. Хрущова. По питанню його виправдання до Микити Сергійовича зверталися дружина розстріляного командарма Ніна Михайлівна [9, с. 398] та генерал-лейтенант М. Ф. Лукін [11, с. 16].

Справу П. Г. Понєдєліна було переглянуто і рішенням Верховного Суду СРСР від 29 лютого 1956 р. реабілітовано, а 10 травня цього ж року Міністр оборони СРСР Г. К. Жуков своїм наказом відмінив наказ 1946 р. про його звільнення з армії через арешт і виключив генерала зі списків Радянської армії у зв’язку зі смертю.

Можемо констатувати, що реабілітація генерал-майора П. Г. Понєдєліна відбулася завдяки позиції тодішнього очільника СРСР М. С. Хрущова. Але, судячи зі спогадів останнього, вона була досить цікавою, навіть можна сказати хитрою. Справа в тім, що 1941 року Микита Сергійович був членом Військової ради Південно-Західного фронту та Південно-Західного напрямку і був непогано знайомий з ситуацією на фронті. У спогадах, які він писав наприкінці життя, стосовно Павла Григоровича зазначив: “…они (6-а й 12-а армії – Авт.) отступали южнее Киева, в район южнее Умани. Там их и окружили. Сошлись два штаба: Понеделина и командующего 6-й армии. Командующий 12-й армией был ранен. Когда подъехали немцы, Понеделин вышел из помещения и сказал, что сдается в плен [18, с. 97]”. Можемо припустити, що 1941 року слухи про поранення командарма ходили, але важко повірити, що М. С. Хрущов перед тим, як наважився на реабілітацію Понєдєліна не знайомився з матеріалами його карної справи, де ні слова не має про поранення Павла Григоровича. Отож, можемо припустити, що процес реабілітації проходив за стандартною схемою. Поранення, а значить об’єктивна причина потрапляння в полон. Ймовірно М. С. Хрущов готував для себе можливість виправдатися за те, що не заявив при житті Понєдєліна про його невиновність. А сказати про те, що мовляв не догледіли факт поранення чи випадково не взяли його до уваги завжди можна, оскільки головний опонент зауваження зробити не зможе. З цього випливає, що й реабілітацію робили під високих військових посадовців та партійних діячів.

Але як би там не було, а вже 70 років генерал-майор П. Г. Понєдєлін залишається маловідомою постаттю радянської і вітчизняної військової історії. Підсумовуючи, з цього приводу хотілося б навести слова його доньки Алли Павлівни, які вона сказала О. О. Ліскіну – військовому прокуророві, який одним із перших на серйозному, документально підтвердженому рівні заговорив про несправедливо розстріляного командарма: “…несправедливых суддей тех в живых уже нет, только их чёрные бумаги с подписями остались – не опротестованы, вопреки истине, громко и публично, а тихо хранятся в анналах, искажают правду, фактически, продолжают убивать отца и память о нем – по умолчанию [9, с. 425]. …Получается: в сорок первом надумано опозорили человека на всю страну, а реабилитировали при Н. С. Хрущёве настолько тихо, что никто не услышал. Больших имён задеть как боялись, так и боятся [9, с. 426].”

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Арушанян Б.И. Боевые действия 12-й армии в начальный период войны // Военно-исторический журнал. – 1973. – № 6. – С. 60 – 65.

1. Баграмян І.Х. Фронтовими дорогами. – К.: В-во ЦК ЛКСМУ “Молодь”, 1971. – 196 с.

2. Баграмян И.Х. Так начиналась война. – К.: Политиздат Украина, 1984. – 493 с.

3. Великая Отечественная война 1941 – 1945: энциклопедия / Гл. ред. М.М.Козлов. Редколллегия: Ю.Я.Барабаш, П.А.Жилин (зам. гл. ред.), В.И.Канатов (отв. секретарь) и др. – М.: Сов. Энциклопедия, 1985. – 832 с.

4. Великая Отечественная. Командармы. Военный биографический словарь. – М.: Жуковский: Кучково поле, 2005. – 408 с.

5. Гальдер Ф. Военный дневник. Том 3. В двух книгах. Книга первая (22. 06 1941 – 30. 09. 1941) / Перевод с немецкого И.Глаголева. Предисловие генерал-лейтенанта П.Жилина. Комментарии к.и.н. полковника К.Черемухина. – М.: Воениздат, 1971. – 408 с.

6. Долматовский Е.А. Зелёная брама. Документальная легенда об одном из первых сражений Великой Отечественной войны. – М., 1989. – 320 с.

7. Жуков Г.К. Спогади і роздуми: У 2 т. Т. 1. – 2-е вид., доп. – К.: Політвидав України, 1990. – 508 с.

8. Лискин Ю.А. Тайники Великой Отечественной. Командарм Понеделин и другие. – М.: Изд-во “Спутник+”, 2010. – 511 с.

9. Лукин М.Ф. “Мы не сдаемся, товариш генерал!” // Огонёк. – 1964. – № 47 (ноябрь). – С. 26 – 29.

10. Лукин М.Ф. “Мы не сдаемся, товариш генерал!” // Огонёк. – 1964. – № 52 (декабрь). – С. 16.

11. Новобранец В.А. “Я предупреждал о войне Сталина”. Записки военного разведчика. – М.: Яуза: Эксмо, 2009. – 480 с.

12. Приказ Ставки Верховного Главного Командования Красной Армии № 270 16 августа 1941 г. // Военно-исторический журнал. – 1988. – № 9. – С. 26 – 28.

13. Рунов В. 1941. Победный парад Гитлера. Правда об Уманском побоище. – М.: Яуза: Эксмо, 2010. – 416 с.

14. Самсонов А.М. Знать и помнить. Диалог историка с читателем. – М.: Политиздат, 1988. – 368 с.

15. Симонов К. Уроки правды // Наука и жизнь. – 1988. – № 4. – С. 16 – 25.

16. Тюленев И.В. Через три войны. – М.: Воениздат МО СССР, 1960. – 256 с.

17. Хрущёв Н.С. Воспоминания. Избранные фрагменты. – М.: Вагриус, 1997. – 512 с.

Чорний О. В. Командарм Павло Григорович Понєдєлін у спогадах учасників трагічних подій літа 1941 року / Краєзнавчий випуск Кіровоградщини. Випуск VІ. – Спеціальний випуск з нагоди відзначення трагічних подій в урочищі Зелена Брама: “Зелена Брама”: героїзм – трагедія – пам’ять”. Матеріали науково-практичної конфе-ренції, яка відбулася 5 серпня 2011 року в с. Підвисоке Новоархан-гельського району Кіровоградської області / за редакцією О. Бабенка. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2011. – С. 54 – 66.