![[HOME]](/redesign/gerbik.gif)
СЕЛО КРАСНОСІЛЛЯ. ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ, ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ, МІКРОГІДРОНІМИ ТА МІКРОТОПОНІМИ
Олександр ЧОРНИЙ (Кіровоград)
Красносілля – село Олександрівського району Кіровоградської області, розташоване біля витоків річки Сухий Тясмин за 18 км від районного центру і за 7 км від залізничної станції Цибулево. Його географічне положення визначається 48о 54' північної широти та 32о 26' східної довготи. Сільській раді підпорядковане с. Гутницька. У Красносіллі та його околицях прекрасні чорноземи. Але разом із тим поряд із селом є багаті поклади червоної глини, білого і жовтого піску. Зупинимося на походженні топоніма Красносілля. Населених пунктів з такою ж назвою в Україні, окрім згаданого села, ще чотири: в Козелищенському районі на Полтавщині, в Чигиринському районі на Черкащині та в Гощанському й Володимирівському районах Рівненської області. Нинішня назва села є не першою і впродовж усієї його історії змінювалася кілька разів. До утвердження назви Красносілля в архівних і опублікованих документах зустрічаються попередні топоніми: хутір Волевача, Бузуків хутір, Рексіно, Форпост, Караул, Красне Поле (Красніков), слобода князя Баратова, іноді слобода Княжева. Топонім Красносілля відомі українські вчені А. П. Коваль та М. П. Янко пояснюють як населений пункт розташований на гарних, мальовничих просторах [10, с. 68; 14, с. 194]. Народні перекази й дослідження попередників стосовно назви села дають підстави говорити про кілька варіантів трактування його походження. Найпоширенішим поясненням назви є народний переказ про те, як нібито імператриця Катерина ІІ, проїжджаючи 1787 року через село, була здивована, що кілька його адміністративних будинків і всі сільські хати були вкриті червоною черепицею і при в’їзді видавали прекрасну панораму з червоних дахів. Це дуже сподобалося їй і вона вигукнула: “Яке красне село,” – і буцімто після цього воно стало офіційно іменуватися Красносілля. Вивчаючи цю гіпотезу, ми відшукали перелік населених пунктів, якими проходив маршрут російської цариці, і можемо з упевненістю відзначити, що селом вона ніколи не проїздила [13]. У наших краях вона лише відвідала містечко Кременчук. До того ж в документах датованих 1785 роком село вже носило сучасну назву [12, с. 260 – 283]. До речі таку ж легенду переповідають і мешканці с. Красносілки Олександрівського району. Там також Катерина ІІ ніколи не була і бути не могла, оскільки село на 1787 рік було під контролем Речі Посполитої і її територіями вона ніяк подорожувати не могла. Єпископ Арсеній (Іващенко) у роботі “Чорний ліс та його околиці” зазначає, що село свого часу знаходилося на кордоні широколистих мішаних (чорних) лісів і соснових лісів – так званої Красноросії. Відповідно, назва могла походити від того, що населений пункт асоціювався із поняттям Краснолісся, яке згодом трансформувалося у Красносілля [5, с. 11]. Деякі старожили говорять, що Красносілля має завдячувати своєю назвою величезним покладам червоної глини, яка була основною сировиною для роботи цегельного заводу в селі впродовж ХІХ – першої половини ХХ століття; Ще одна гіпотеза пов’язує походження топоніма з тим, що впродовж ХVІІІ століття село було прикордонним з Польщею населеним пунктом. Оскільки кордон у той час часто називали “красная линия”, то відповідно і частина жителів краю називала його “селом у красной линии” або ж “красным селом”, що з часом трансформувалося у назву Красносілля. У ході роботи над дослідженням нам вдалося відшукати матеріали, які вказують, що назву населеному пунктові дав Г. О. Потьомкін-Таврійський, замінивши попередній топонім Красне поле на Красносілля. Простіше із селом Гутницька, яке підпорядковане Красносільській сільській раді. Її першою назвою була Дицівка або Діцовка. Виникла вона 1756 року, як слобода при скляному заводі майора Діца [3, с. 19], який заснував і спорудив його на Заводній балці (нині місцевість поряд із селом). Назва Гутницька або Гутниця відома з кінця ХVІІІ ст. і походить від слів “гута” – скло, або “гутництво” – виробництво скла, а відповідно – пов’язана із заняттям його перших жителів. Пояснимо попередні назви села Красносілля, котрі вдалося відшукати у писемних джерелах. Найперша з них – хутір Волевача. Справа в тім, що наприкінці ХV – середині ХVІІ століття землями біля витоків Сухого Тясмина володіли представники старшинського козацького роду Волевачів. Відповідно хутір іменувався їхнім прізвищем. Самі ж Волевачі з діда-прадіда проживали у Чигирині [7, с. 13 – 17]. Назва Бузуків хутір пов’язана з переселенням у район сучасного Красносілля у першій половині ХVІІ століття кількох сімей із села Бузуків Черкаського староства, які не захотіли виконувати повинності “в пользу Киево-Печерского монастыря” [7, с. 7 – 12]. Топонім Караул зустрічається на картах полковника Данила де Боскета 1745 року. Ймовірніше за все він означав, що поселення було прикордонним і виконувало роль контрольно-пропускного пункту або форпоста [8]. У документах 60-х – середині 80-х років ХVІІІ століття стосовно села одночасно зустрічається кілька назв: Красне Поле (Красніков), слобода князя Баратова, іноді слобода Княжева. З-поміж названих, найпоширенішим топонімом було Красне Поле. Ця назва стосувалася практично всієї сучасної території села і пов’язана з тим, що на початку ХVІІІ століття населений пунк значно зріс за рахунок вихідців з одноіменного села Миргородського полку. Топонім Красніков зустрічається у мемуарах барона Ф. де Тотта, який 1769 року перебував у наших краях під час походу хана Крим-Гірея в Україну [6, с. 171]. Назва слобода князя Баратова або слобода Княжева зустрічається на сторінках подорожніх записок академіка Й.-А. Гільденштедта 1774 року. Цей топонім стосовно сучасного Красносілля вживався разом із назвою Красне Поле наприкінці 60-х – на початку 80-х років ХVІІІ століття й означав, що село у 1768 – 1785 рр. належало грузинському князю Сергію Юрійовичу Баратову [3, с. 23]. Місцевість, де розташоване село і його господарські угіддя доволі густо порізана ярами й балками, що вказує на давню привабливість краю для життя людей. Найбільші балки поряд із селом називаються Тясминська – на південний схід у напрямку села Цибулево, Михайлівська – на південний захід у напрямку сіл Михайлівка та Єлизаветградка, паралельно їй, але ближче до нинішньої залізниці тягнеться ярок Бешів або Бешка вздовж якого розташований невеликий лісок з назвою Бешевий. Саме ж село розкинулося вздовж балки, яка у ХVІІ – ХІХ ст. називалася Татарською, якою й протікає Сухий Тясмин, беручи свій початок за селом на так званому Подолі. З північної сторони колись через село, а нині поряд з ним простягається ще одна балка, яку місцеві жителі називають Байрачок. Від старожилів відомі й інші її назви – Кордон або Турецька “границя”. Нам вдалося втановити, що у ХVІІІ столітті вона слугувала кордоном між Російською державою та Річчю Посполитою і була викопана т.зв. арештантськими ротами. Про це докладніше йтиметься далі. Таким же чином можемо пояснити і назву балки Поділ, яка у ХVІІ – на початку ХVІІІ століття могла слугувати північним кордоном Запорізьких вольностей або південною межею Чигиринського полку. У межах Красносілля Сухий Тясмин обрамлений узвишшям, на якому ростуть прекрасні сади, подекуди видніються посадки – залишки лісу, котрі за даними багатьох дослідників у ХVІІІ ст. в наших краях були набагато більшими [3]. Нині на основі річечки в селі утворено кілька здорових ставків: Рексянський, Центральний, Нижчий, Бам, Бам-2. Рексянський став або озеро Сухе своєю назвою завдячує місцем розташування його на території кутка, що іменується Рексиною. Інша назва – озеро Сухе закріпилася завдяки тому, що став розташований на річечці Сухий Тясмин. Центральний став є продовженням Рексянського через греблю і має таку назву, оскільки знаходиться у центрі сучасного села. Нижчий став є продовженням Центрального через греблю і називається так через те, що знаходиться трохи нижче за рівнем водяного плеса від свого сусіда. Продовженням Нижчого ставу через греблю є став з назвою Бам, облаштований у 70-х роках ХХ століття. Назва спочатку використовувалася як жартівлива і була пов’язана з широко відомим у той час будівництвом Байкало-Амурської магістралі. Згодом ця назва ставка стала офіційною. Бам-2 – це наступний став, який знаходиться через греблю після Бама, відповідно має назву такого собі “молодшого брата”. До середини 60-х років минулого століття в Красносіллі був ще й Лебедів став, який знаходився на в’їзді в село з цибулівської сторони, у лоні Тясминської балки. Його назва була пов’язана з прізвищем голови колгоспу, який займався його облаштуванням. Ставки в Красносіллі відомі ще з ХVІІІ століття [12, с. 260 – 263]. Документальні матеріали вказують на те, що вони вперше були побудовані після того як село потрапило у власність Г. О. Потьомкіна [12, с. 278]. Місцями красносільські ставки вкриті високим товстим очеретом, що колись широко використовувався, як будівельний матеріал. У селі у кожного доброго господаря є свої садки. Велику шану мають фруктові дерева: яблуні, груші, абрикоси, шовковиця, вишні, черешні, сливи, терен, алича. Майже у кожному дворі можна побачити виноградні лози, калину, смородину (червону й чорну), малину, полуниці. Разом із тим у межах села росте багато бузини, барбарису, ліщини й грецьких горіхів, що вказує на приналежність села у ХІХ столітті до військових поселень. У лісі поряд із Красносіллям і Гутницькою в основному зустрічається дуб, граб, липа, ясен і клен. Із тваринного світу в наших краях проживають лисиці, зайці, борсуки, білки, їжаки, хомяки, куниці, тхори, ласки, польові миші, дикі кози. У першій половині минулого століття в околицях села іноді зустрічалися вовки. Птахи представлені лісовими яструбками, кібцями, воронами, галками, сороками, деркачами, дикими качками, дятлами, удодами, зозулями й болотяними биками. В самому селі проживають ластівки, горобці, жайворонки, солов’ї, щеглі, синички, часто можна зустріти лелек, журавлів та снігурів, а іноді й лебедів. Як і будь-який інший населений пункт, Красносілля ділиться на кілька кутків, які мають свої назви, котрі сформувалися історично. Серед мікротопонімів поширені – Рексино (Форпост) або Тясминівка, Байрачок (Кордон, Турецька “границя”) Солодкий Яр, Середівка, Переселенці, Турецький цвинтар, Татарський брід, Містечко, Бульвар, Базарище, П’ятихатки, Бузуково, Караїмка. Коротенько пояснимо назви. Рексино (Форпост) або Тясминівка – у ХVІІ – наприкінці 40-х років ХХ ст. окреме невеличке село на північ від Красносілля, ніяким чином від нього не відмежоване. Кордоном між населеними пунктами слугувала балка Байрачок і маленька річечка – притока Сухого Тясмина. Топонім Рексино ймовірно походить від імені чи прізвиська першого поселенця. Очевидно, що це є найстаріша частина сучасного села Красносілля. Інша її назва Форпост пов’язана із функціонуванням у нашому краї у ХVІІІ ст. невеликих укріплень (форпостів), які виконували функцію контрольно-пропускних пунктів на російсько-польському кордоні за Вічним миром 1686 року та пунктів для контролю за проникненням гайдамацьких ватаг на Січ. Назва Тясминівка це вже витвір радянського часу, коли ця частина села була окремим населеним пунктом у 20-х – наприкінці 40-х років ХХ століття. Байрачок або Кордон, або Турецька “границя” – балка, що проходить північною частиною села, тягнеться із Заходу на Схід і розділяє Красносілля й Рексіно. У ХVІІІ ст. слугувала кордоном між Російською державою і Річчю Посполитою. На картах полковника Данила де Боскета 1742 і 1745 рр. вона простежується від Торговиці на Синюсі на Заході до Крилова на Дніпрі на Сході і була прокладена на початку ХVІІІ ст. спільними зусиллями українців і росіян з однієї сторони та поляками з іншої, тобто балка ця є витвором людських рук. Зрозуміло, що не всю її копали вручну від Крилова до Торговиці. Облаштовуючи кордон, арештантські роти, які працювали під керівництвом спеціальної комісії, з’єднували між собою ровами природні балки. Солодкий Яр – куток у селі, у північно-західній його частині. За словами старожилів таку назву має від того, що в криницях цієї частини села вода була солодкою на смак через те, що його мешканці кидали у криниці цукор цілими мішками. Інша версія цієї назви вказує, що на цьому кутку раніше проживали найбагатші люди. Тут у ХVІІІ ст. знаходилася земля князя полковника Чорного гусарського полка Сергія Юрійовича Баратова. Середівка – куток у північно-східній частині села. Назву свою отримав через те, що на його території проживало багато родин з прізвищем Середа. Переселенці – це також куток у північно-східній частині села, але трішки далі на схід від Середівки. Ці частини села раніше розділяла річечка, а нині – Центральний став. Назва обумовлена тим, що саме тут у 80-х роках ХVІІІ ст. князь Г. О. Потьомкін-Таврійський поселив козаків Бузького козачого полку. Турецький цвинтар – старе сільське кладовище у західній частині села до якого веде вулиця Чапаєва. За словами старих людей там поховано багато турків. Цьому фактові людської пам’яті є два пояснення: або ж це є цвинтар на якому свого часу дійсно знайшли останній притулок турки й татари, які наприкінці ХVІІ ст. брали в облогу Чигирин, або ж назва походить від того, що тут свого часу ховали козаків Бузького козачого полку, які були учасниками російсько-турецької війни 1787 – 1791 рр. Татарський брід – це брід яким татари переходили Сухий Тясмин, він позначений на картах ХVІІІ – початку ХІХ ст. Зокрема така назва зустрічається в описі до мапи Данила де Боскета та на карті-схемі села і його околиць середини ХІХ ст. Знаходився він в районі нинішньої греблі-містка, що ділить ставки Центральний і Нижчий. Містечко – центральна частина села, де нині розміщені будинок культури, сільська рада, амбулаторія та магазини. Раніше, у ХІХ ст., у цій частині села були церква на честь Святого Симеона Богоприємця, волосне та сільське управління, школа військових кантоністів. Назва пов’язана з тим, що наприкінці ХVІІІ ст. Красносілля за величиною доходило до рівня невеликого містечка, про що в своїх листах до Г. О. Потьомкіна згадує Катеринославський військовий губернатор І. М. Синельников [12, с. 278], який займався у селі облаштуванням російсько-польської прикордонної митниці. Бульвар – це також центральна частина Красносілля, де наприкінці ХVІІІ – у ХІХ ст. був великий сад посаджений за наказом Г. О. Потьомкіна. За словами того ж таки І. М. Синельникова сад у Красносіллі за площею був більшим ніж у Кременчуці. На сьогоднішній день від нього майже нічого не залишилося. Щоправда на місці саду є великий дуб, якому близько двох сотень років. Місцеві жителі старшого покоління іноді ще називають цю частину села парком. Базарище – місце старого базару, який у Красносіллі відомий ще з ХVІІІ століття [3, с. 23]. Базар знаходився за садом, у тій частині де нині вигін, окреслений вулицями Шкільною та Колгоспною. П’ятихатки – найменший куток в західній частині села, який утворює невелика вуличка з кількох будиночків. Це й обумовлює назву згаданого мікротопоніма. Бузуково або Бузюкова – куток у південно-західній частині села. Назва походить від топоніма Бузуків – село Черкаської області, вихідці з якого у середині ХVІІ ст. поселилися в нашому краї й утворили т.зв. Бузуків хутір. Караїмка або Караїмки – це куток у південній частині села, який утворюють дві вулиці – Першотравнева і Шевченка. За словами старожилів тут у другій половині ХІХ ст. проживали євреї, які займалися торгівлею. Це підтверджують метричні книги красносільських церков відповідного періоду. Як і в кожному селі Красносілля має і подвійні назви вулиць – старі назви, які сформувалися історично й нові, які з’явилися у радянський час. Всього у Красносіллі більше 20 вулиць. Найбільші з них Леніна, Чапаєва, Олізька, Будзинського, Черкаська, Колгоспна. Є й менші – Молодіжна, Садова, Чкалова, Першотравнева, Шевченка, Радянська, Шкільна, Пушкіна, Почтова, Перемоги, Партизанська, Дзержинського та ще кілька. Як бачимо, всі вулиці мають назви адаптовані до радянської історії. А в дорадянський час вони називалися так. Вулиця Леніна, яка нині є центральною і нею проходить автомагістраль Київ – Донецьк, раніше називалася Церковною. Це пояснюється тим, що на ній знаходилася церка Святого Симеона Богоприємця біля якої вулиця і розпочиналася. Вулиця Чапаєва у ХІХ – на початкому ХХ ст. була центральною в селі і мала назву Велика, оскілька була широкою і простягалася майже на два кілометри на захід від центру села і також брала свій початок біля церкви. Північніше і паралельно їй, у тому ж напрямку забудована вулиця Пушкіна, яка на початку минулого століття називалася Нижча. Це пояснюється тим, що вона тягнеться низом, понад Нижчим ставом і знаходиться нижче сусідньої вулиці. Нинішня вулиця Почтова раніше була її продовженням, а відповідно мала таку ж саму назву. Вулиця Будзинського названа на честь робітника заводу “Червоний профінтерн” Бориса Антоновича Будзинського, який займався організацією перших колгоспів у селі і був убитий селянами незгодними з умовами колективізації. У ХІХ – на початку ХХ ст. вона називалася Чигиринською і також мала протяжність більше двох кілометрів у східному напрямку від центру села. Так же як і Велика вона починалася біля церкви. Стара назва пояснюється тим, що нею проходила дорога у напрямку містечка Чигирин. Вулиця Олізька названа на честь уродженця села Пилипа Демидовича Олізька, який 1918 року організував невеликий загін ополченців, котрі виступили проти, наступаючої німецької армії, в районі станції Фундукліїївки поряд з Олександрівкою. Раніше вона називалася Щурівською, так як наприкінці вулиці проживало багатодітна родина з прізвищем Щур. До речі, вона є паралельною вулиці Будзинського й знаходиться південніше від неї. Вулиця Черкаська розташована в північній частині села з Черкаської сторони, що в свою чергу й визначило її назву. Нинішня вулиця Перемоги раніше була її складовою. Через дерев’яний місточок їх продовжує в східному напрямі вулиця Партизанська, стару назву якої нам встановити не вдалося. Вулиця Колгоспна є відносно новою, вона забудована в 1920-х роках і назвою своєю завдячує тому, що тяглася у напрямку колгоспу імені Крупської. У ХІХ ст. на цій території знаходилися сільські й волосні військовопоселенські склади й магазини. У цей час була забудована і вулиця Садова, яку люди називають Зелена. Це одна з найзатишніших вулиць села, багата великою кількістю фруктових дерев та білої акації. Особливо гарно на ній весною, коли всі насадження розпускаються і цвітуть. Саме з цим і асоціюється народна назва. Вулиця Радянська раніше називалася Монастирською (походження топоніма не встановлено). На початку ХХ ст. вона іменувалася Банковою, оскільки на в’їзді до неї був невеликий сільський банк. Вулиця Чкалова називалася Терновою, вздовж неї росли розкішні посадки терну. Вулиці Першотравнева й Шевченка раніше носили назву Караїмка перша та Караїмка друга. Ці мікротопоніми походять від назви кутка. Сусідня їм вулиця Тельмана в народі зветься Бузукова або Бузюкова й також обумовлена назвою кутка. Вулиці Молодіжна, Шкільна, Дзержинського та провулок Радянський забудовані у другій половині ХХ ст. Але раніше, за часів військового поселення, скажімо, на Молодіжній знаходився великий сільський тік, а згодом сад; Шкільна – була околицею сільського базару; а на місці вулиці Дзержинського розташовувалися порохові склади та іподром для навчання військових кантоністів їзді на конях.
Разом із тим, автору відомо ще кілька мікротопонімів, але їхнє походження поки що встановити не вдалося, а тому пропонована розвідка має перспективу наукового дослідження.
Ведомости о расположении форпостов и о количестве людей и оружия в них, а также рапорты сотников и полковников о состоянии их (1753 – 1763). – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського (далі ІР НБУВ). – Ф. 9. – Од. зб. 74 – 80. – 11 арк.
Гавриил архиепископ Екатеринославский, Херсонский и Таврический (Сборник указов русских императоров и Сената Новороссийским генерал-губернаторам Муромцеву, Потемкину, Зубову, метрополиту Игнатию, Черноморскому низовому казачеству; ведомости по истории городов, селений и церквей… 1738 – 1799 гг.). – Копии. –– ІР НБУВ. – Ф. 5. – Од. зб. 462 – 546. – 333 арк.
Гільденштедт Й.А. Подорож Єлисаветградською провінцією 1774 р./ Упорядник А.В.Пивовар. – К.: Академперіодика, 2005. – 50 с.; Щоденник подорожі І.А. Гільденштедта Єлисаветградською провінцією в травні-липні 1774 року // Південна Україна у ХVІІІ – ХІХ ст. – 1999. – Вип. 4. – С. 15 – 40.
Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – 224 с.
Єпископ Арсеній (Іващенко) Чорний ліс та його околиці / Кіровоградський краєзнавчий вісник / Вип.1. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2007. – С. 6 – 36.
Записки барона Тотта о татарском набеге 1769 года на Ново-Сербию // Киевская старина. – 1883. – Т. VІІ. – С. 135 – 199.
Каманин И.М. К вопросу о казачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – 1894. – Кн. VІІІ. – С. 57 – 115.
Карта Заднепровским местам, снята мною вновь от устья реки Тясмины до устья реки Синюхи, где впала в Буг, с показанием вновь поселения 1745 года / Инженер подполковник Данила де Боскет, копировал кондуктор князь Данила Мещерской. – Б.м., 1749. – Рукопись (НБУВ відділ картографії № 43 530).
Карта Новороссийской губернии Елисаветградской провинции с показанием в Черном, Желтом, Молдавском гусарских и Елисаветградском пикинерном полках тож в крепостном и государственных округах всех отводов полагаемых в Черном и Желтом всех угодий на каждый двор по двадцати по шести, а в Молдавском и Елисаветградском и в прочих округах по тридцати десятин. Сочинена декабря … дня 1774 года. Копировал и иллюминировал гусарского полку ротмистр Терентий Мордвинов. – Рукопись (НБУВ відділ картографії № 43 529)
Коваль А.П. Знайомі незнайомці. Походження назв поселень України. – К.: Либідь, 2001. – 304 с.
Метрическая книга 1790 – 1801 гг. Церкви Св.Симеона Богопреимца. с. Красноселья – Державний архів Кіровоградської області (далі – ДАКО). – Ф. 97. – Оп. 1. – Од. зб. 30. – 35 арк.
Письма правителя Екатеринославского намесничества Ивана Максимовича Синельникова правителю канцелярии Попову В.С. для доклада Г.А.Потемкину // Записки Одесского общества истории и древностей (далі – ЗООИД). – Т. ІХ. – Одесса, 1875. – С. 260 – 283.
Шествие Ея Императорского Величества в полуденный край России в 1787 году // ЗООИД. – Одесса, 1877. – Т. Х. – С. 361 – 364.
Янко М.П. Топонімічний словник України: Словник-довідник. – К.: Знання, 1998. – 432 с.
Чорний О. В. Село Красносілля. Географічне положення, походження назви, мікротопоніми та мікрогідроніми / “У вимірах часу”. Олександрівщина в період ХVІІІ – ХХІ ст. (Збірка матеріалів за підсумками студентськох етнографічної експедиції факультету історії та права Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка в Олександрівському районі). – Олександрівка, 2011. – С. 67 – 76.