КРАСНОСІЛЬСЬКА ПРИКОРДОННА МИТНИЦЯ

У ХVІІІ СТОЛІТТІ

Олександр ЧОРНИЙ (Кіровоград)

Красносілля – село Олександрівського району Кіровоградської області, розташоване біля витоків річки Сухий Тясмин за 18 км від районного центру і за 7 км від залізничної станції Цибулево. Сільській раді підпорядковане с.Гутницька. Це нині Красносілля, навіть в умовах урбанізації, продовжує залишатися великим селом, а колись, як і більшість населенних пунктів краю воно починало свою історію як невеличке козацьке поселення поряд з яким знаходилася застава з т.зв. "фігурами" і козацькими роз'їздами (бекетами). У середині ХVІІІ ст. поряд з ним пролягала прикордона дорога і йому судилося виконувати роль населеного пункту з сторожовим постом. Згодом, коли село носило назву Красне поле, для боротьби з гайдамаками поряд з ним було зведено форпост – земляне укріплення. Наприкінці століття, коли воно стало іменуватися Красносіллям на його території було облаштувано прикордонну митницю. Саме про це з історії села нам і хочеться розповісти у пропонованому дослідженні.

Окреслена проблема не була предметом окремого вивчення, але дані про форпости і митниці на російсько-польському кордоні зустрічаються у роботах відомих дорадянських, радянських і сучасних істориків. Зокрема про форпости, застави і митниці на кордоні Російської імперії і Речі Посполитої ХVІІІ століття згадують у своїх роботах А.Скальковський [20], Ф.Ласковський [11], Н.Полонська-Василенко [15; 16; 17; 18], С.Шамрай [24], М.Слабченко [21], М.Тищенко [22], Д.Яворницький [26], В.Кабузан [7], В.Тимофієнко [23] та В.Козирєв [10].

Джерельною базою дослідження стали матеріали упорядковані А.Пивоваром [13], документи фортеці Святої Єлисавети, що зберігаються у Відділі рукопису Національної бібілотеки України імені В.Вернадського [3], подорожні записки академіка Й.-А.Гільденштедта [4] та ордери Новоросійського генерал-губернатора Г.О.Потьомкіна-Таврійського, опубліковані окремими виданнями [2] та у Записках Одеського товариства істоії і старожитностей [14], а також історичні карти відповідного періоду [8; 9]. На нашу думку дослідження згаданих істориків, а також окреслена джерельна база дають змогу не упереджено розкрити тему запропонованої роботи.

Історично територія в басейні Тясмина впродовж тривалого часу були прикордонною: вона розділяла землі Південної Київщини і т.зв. Дикого поля (Запоріжжя), Речі Посполитої і Московського царства (згодом Російської імперії).

За Вічним миром 1686 року укладеним між Річчю Посполитою і Московським царством Польща встановила контроль над землями Південної Київщини, ця ж територія була закріплена за нею і Карловицьким договором 16 січня 1699 року підписаного урядами Речі Посполитої й Туреччини [5, 60]. Землі ж Війська Запорізького за Вічним миром належали Росії, але при цьому прикордонна між державами територія мала залишатися незаселеною за умовами договору [7, 40 – 44], а фактично володіння земельними, лісовими та іншими угіддями продовжувало перебувати у руках вихідців з колишнього Чигиринського полку.

Впродовж першої половини ХVІІІ ст. доля Південної Київщини й т.зв “Задніпрських місць” вирішувалася ще кількома міждержавними договорами між Польщею, Російською імперією й Туреччиною. Зокрема за Прутським договором 1711 року Москва на деякий час втратила контроль над задніпровськими землями, які перейшли у володіння Туреччини. Впродовж 1725 – 1731 рр. цими землями розпоряджалася Річ Посполита, яка проводила їхнє заселення [7, 76]. Особливо активно у цьому відношені діяв чигиринський староста Яблоновський.

1732 року “Задніпрські місця” було повернуто Росією під свій контроль. Цього ж року за наказом Київського генерал-губернатора Йоганна-Бернгарда фон Вейсбаха було проведено обмір російсько-польського кордону в степовій Україні. Це виконувала спеціально сформована комісія у складі генерал-квартирмейстра фон Штофеля, Гадяцького полковника Грабянки, бунчукового товариша Валкевича і деяких представників старшини Миргородського полку [24, 211]. Ними було складено карту задніпровських територій та їхній опис, проте адміністративно до складу імперії тоді вони не були включені. 1735 року, з початком російсько-турецької війни населення цієї території було переведене до Малоросії [7, 76]. Після підписання Бєлградського мирного договору 1739 року люди поступово повертаються на території за Дніпром, розпочинається швидке заселення і освоєння “Задніпрських місць” і Земель Війська Запорізького переселенцями з Малоросії та Правобережної України.

1740 року була складена карта, на якій польські і московські комісари спробували визначити кордон між державами. У ЦДІАУ у м.Києві зберігається опис кордону 1741 року засвідчений інженер-капітаном Федором Молкановим, київським полковником Антоном Танським та іншими старожилами, текст якого наводить у своєму дослідженні відомий український історик, професор О.І.Гуржій. Згідно з ним кордон традиційно проходив по Дніпру до гирла Тясмина, по ньому вгору до гирла Ірклії, далі до верхів’я Ірклії і провороття між Мотронинським і Чорним лісами: по правому боці “Государства Польского”, а на лівому Російської імперії. Звідти межа доходила Круглого лісу, далі до верхнього кінця Чорного лісу, а потім ще п'ять верст до “двух курганов”. Від них до провороття між лісами Нерубай і Плоским і далі в тому ж напрямі 2 версти. Причому ліс Нерубай мав залишатися на цьому відрізку праворуч, а Плоский – ліворуч. Кордон доходив до лісу під назвою Болтиш і верхів’я Великого Інгулу, далі до річки Вись, балки Дідової і “Прилуцької могили”, спускався по Висі до її гирла й досягав гирла Тікича Гірського і витоків Синюхи. Від верхів’я останньої він тягнувся до Південного Буга: з лівого боку Російська імперія, з правого – Річ Посполита. Загальна ж протяжність кордону від Дніпра до гирла Тясмина й Синюхи, а звідти до Буга становила 251 версту 320 сажнів [5, 70].

1740 року Київський генерал-губернатор Бурхард-Крістоф фон Мініх порушив питання про офіційне приєднання задніпрських земель до Миргородського полку. З аналогічним клопотанням через два роки виступив і миргородський полковник Василь Петрович Капніст. У цей же час він отримує завдання збудувати лінію прикордонних укріплень вздовж російсько-польського кордону. Впродовж 1742 – 1745 рр. під керівництвом Василя Капніста та інженера Данила де Боскета було облаштовано лінію прикордонних укріплень (форпостів) від Крилова до Архангелогорода.

За даними військового інженера середини ХІХ ст. Ф.Ласковського й сучасного історика В.Тимофієнка форпости або редути відносилися до польових чотирикутних земляних укріплень, деякі з них замість земляного бруствера були огорожні частоколом на підсипаному земляному валу, який із середини був укріплений дерев’яним каркасом. На виступах укріплення розміщувалися гармати для обстрілювання навколишньої місцевості [11, 84]. Кожна з чотирьох сторін укріплення в довжину мала від 100 до 120 сажнів [23, 36], тобто 213 – 255 метрів. У середині укріплення знаходилося кілька будинків і склад. Подібний опис карантина (форпоста) подає і Й.-А. Гільденштедт “…карантин построен в виде четыреугольника и окружен валом и рогатками [4, 12]”. При виборі місця для облаштування форпоста часто використовували природні перепони.

У районі нинішнього Красносілля за даними карти Задніпрським місцям інженера Данила де Боскета значиться укріплення Караул при прикордонній дорозі [13, 188; 8]. Очевидно вже з того часу форпост виконував лінію контрольно-пропускного пункту і карантину між державами.

Обов’язком вартових на форпостах було контролювати провезення через кордон товарів, затримувати втікачів і “безпашпортних” людей, що цілими сім’ями переходили “красную линию”, стежити аби з-за кордону не було занесено чуми чи іншої епідемічної хвороби. Разом із тим їм доводилося контролювати переміщення гайдамацьких загонів [22, 39]. У 1752 – 1764 рр. солдати на форпостах мали стежити за жителями Нової Сербії аби вони потайки безмитно не ввозили товари з-за кордону.

Впродовж 1753 – 1754 рр. Росія і Річ Посполита продовжували уточнювати міждержавний кордон. У цей час було створено прикордонні митниці у Кременчуці, Добрянці й Злинці [5, 73; 22, 52]. При цьому зберігається уся існуюча форпостна система з незначним її розширенням.

З утворенням Новоросійської губернії, 1764 року вже за часів дислокації в регіоні Чорного і Жовтого гусарських полків вздовж прикордонної лінії арештантські роти під керівництвом інженера полковника Д. де Боскета прокопали великий рів і встановили прикордонні стовпи [22, 54 – 56]. Місцями згаданий рів зберігся до сьогоднішнього дня на території Світловодського, Знам'янського, Олександрівського, Маловисківського, Новомиргородського й Новоархангельського районів. В Олександрівському районі залишки рову можна побачити поряд із селом Красносілля – з північної його сторони. Мешканці села називають його байрак, а старожили вказують, що то колись був кордон.

Копаючи великий рів, людям доводилося працювати у дуже важких умовах. Робота на такому великому об’єкті йшла повільно, зігнані робітники терпіли голод, оскільки продовольчі магазини не встигали довозити харчі. На форпостах, які лежали один від одного на відстані 2 – 3 версти, не вистачало приміщень для проживання зігнаного робочого люду, а тому їм доводилося мешкати у поспіхом виритих землянках.

Карта Єлисаветградської провінції середини ХVІІІ століття свідчить про те, що в районі нинішнього Красносілля (тоді воно називалося Красне поле) діяло вже два форпости – один на східній, другий на західній стороні населеного пункту. Перший називався Малишевський форпост, а другий, судячи із документів архіву фортеці Святої Єлисавети, іменувався “Крест” або Хрест [3, арк 3 зв.]. Доля задокументованого Д. де Боскетом форпоста Караул нам невідома. Можливо він був ліквідований, але ми у висновках стосовно нього схильні до того, що його територія стала частиною поселення Красне поле (згодом Красносілля), яке 1761 року вже мало свою церкву, збудовану на честь Святого Симеона Богоприємця [19, 148], а це значить, що населений пункт уже був селом, як мінімум з 200 дворів. До того ж і нині красносільські старожили північну частину села у розмовах називають “форпостом”.

При вище названих форпостах також було зведено по три маяки при кожному. Службу на форпостах несли невеликі солдатські загони з 20 – 30 козаків Лубенського полку [3, арк 4]. 1755 року Медична колегія для контролю за спалахами інфекційних хвороб направляє на всі форпости і митниці російсько-польського кордону лікарів, у цей же час при кожному укріпленні було облаштовано карантинні будинки на випадок ізоляції хворих, що переходили кордон [22, 93].

У записках про подорож Єлисаветградською провінцією академік Й.-А. Гільденштедта вказує, що Малишевський редут (форпост – О.Чорний), мав сторожову команду в складі 50 козаків, на чолі яких стояв хорунжий Лубенського козачого полку [4, 16].

Про прикордонне укріплення в районі Красного поля згадує у подорожніх записках про останній набіг татар на Нову Сербію 1769 року барон Франсуа де Тотт. “...Передовой отряд сжег предместье Цибулева, забрал много пленных, двинулся дальше к Польской границе. Войсько двигаясь к границе польской Украины, пришло в Красников (можливо ця назва Красного поля з'явилася у ході перекладу з угорської – О.Чорний). В этой деревне, лежащей за болотистой лощиной, было нечто укрепления, где жители вместе с сотней солдат оказали сначала некоторое сопротивление, но боязнь пожара принудила их вскоре бежать и спрятаться в лесу, откуда их ружейные выстрелы могли достигать до деревни [6, 171]”. Барон Тотт описує дії на форпості у зв'язку з походом татар на чолі з ханом Крим-Гіреєм, але в середині ХVІІІ ст. татари в наш край навідувалися не так часто, як раніше і форпости в основному працювали на те аби контролювати міграцію, епідеміологічну ситуацію в регіоні та діяльність гайдамацьких ватаг отаманів Гриви, Медведя, Жили, Рудя, Іваниці, Харка та Голого [1, 113; 120].

По закінченню російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. кордон між Польщею і Російською імперією на ділянці від гирла Тясмина до гирла Синюхи збігається з обрисами Єлисаветградської провінції. Далі він йшов униз Південним Бугом до його гирла та Дністра, за ним до фортеці Кінбурн з її околицями. Вище означену прикордонну лінію між Річчю Посполитою і Російською імперією було встановлено “Актом о разграничении Новороссийской губернии и Польской Укрины, заключенными полномочными ея императорского величества и короля республики польской комиссарами в день 5 генваря 1781 года. [5, 77]”. З російської сторони Акт підписали Михайло Потьомкін і Яків Булгаков, з польської – Карл Мальчевський і Йосип де Вітт [20, 143].

Після останнього документального визначення кордону було продовжено роботу по його облаштуванню. За клопотанням Новоросійського генерал-губернатора Г.О.Потьомкіна на кордоні було проведено роботу по укріпленню прикордонної лінії, відновлення прикордонних стовпів, сторожок, ремонтуванню укріплень і т.д. У цей же час було прийнято рішення про відкриття у Красносіллі прикордонної митниці.

Для її організації в Красносілля було направлено Катеринославського військового губернатора Івана Максимовича Синельникова [26, 227], який розгорнув у населеному пункті активну роботу. Разом із ним до села прибули Михайло Комбурлей, Гаврило Комбурлей, Василь Камбург і служачі Анікєєв і Карамала [14, 278], які розпочали митну службу в тимчасово облаштованому приміщенні.

Питання облаштування митниці перебувало на особистому контролі Г.О.Потьомкіна. Але покладена на Івана Максимовича робота виконувалася мляво через недостатнє фінансування. Ось як пише про це сам Синельников: “…о построении таможни в Красноселье замолчали по боярски, видно у вас зимой и льда не выпросишь, а о новой дороге с дворцами тоже замолчали, а денег ни копейки нет и зачать нечем приготовить материал не на что". Але не дивлячись на це, І.М.Синельников дещо розбудував село про, що 1786 року звітував Г.О.Потьомкіну: "…В Красноселье церковь хорошо окрашена; торги умножаются; все село покрывается вместо соломы дубовою гонтою из валежника; избы переправлены и у всякого двора поставлены большие ворота с такою-же крышею; и усажены улицы деревьями и растут. Сад занятый в прошлом году не меньше Кременчуцкого, благодаря Бога, растет и садовник хорош; пруды подняты и воды много; а недождавшись резолюции о таможне, делаем для жилья своего, близ господского дома Комбурлея Михаил Ивановича, Аникеева и Карамала, и Красноселье похоже на барское местечко. Надобно еще усилить торги и поделать каменные лавки и прочее, с позволения хазяина, как умножится кирпича и как, Бог даст обзаведусь хлебопашеством Красносельские жители доведены будут сверх хлебопашества к торгу. Дицовка, где теперь кирпичный завод, полагаю в ней сделать винный завод.

В Красноселье надобно сделать магазины, чтобы скупать из Польши хлеб, и при удобном случае продавать в магазины удаленные. Водяные мельницы переправлены; но помышляю сделать еще одну добрую ветряную и мастера немца выписываю. Дай Бог только мне собраться с силами, хлебом и деньгами, а то будет хорошо… [14, 278]”.

Г.О.Потьомкін відреагував на листи І.М.Синельникова такого змісту, й останньому було виділено необхідні кошти. Наприкінці 80-х років ХVІІІ ст. приміщення для Красносільської прикордонної митниці було збудовано. Відомо, що в цей час у її складі служили покгаузним інспектором Михайло Карамалей, а згодом Гаврило Карамалей [2, 103], контролером корнет Спіяшко [3, 52], цолнерами – у 1790 – 91 рр. Михайло Комбурлей [10, 9] (у майбутньому Волинський генерал-губернатор) [14, 278], у 1791 – 1793 – Василь Камбург [3, 53], у 1793 – 1796 рр. – Григорій Денич [12, арк 13]. Організаційні портеби митниці обслуговували козаки 2-го Бузького козачого полку [10, 253], які в цей час несли службу на російсько-польському кордоні під командуванням полковника Петра Михайловича Скаржинського (у майбутньому героя штурма Очакова і Астраханського генерал-губернатора). Митниця на місцевому рівні до 1789 р. була підконтрольна П.Скаржинському, до поранення його під Очаковим. У 90-х роках нею опікувався полковник, а Олексій Петрович Орлов [12, арк 17 зв.], який у 1790 – 1796 рр. командував 2-м Бузьким козачим полком. На вищому рівня митниця підпорядковувалася митному інспектору Новоросійської губернії Фролу Карловичу Зільбергарнішу [10, 251].

На початку 90-х років ХVІІІ ст. в Красносіллі діяв спецпункт для прийому навербованих на польській території біженців для заселення Новоросійського краю [25, 77]. Ним завідував обер-провіантмейстер Бржинський, який спільно з підлеглими йому чиновниками займався розподілом виведених чи то одиноких людей, чи то цілих сімей з Польщі на поселення в краї. Тут же їм видавалися документи на право проїзду Новоросією і на оселення в тому чи іншому селі чи слободі. Чимало біженців осідало у самому Красносіллі. У 90-х роках при Красносільській митниці було облаштовано медичний карантин, яким завідували штаб-лікар Петро Кльонка та лікар Ілля Авілов [12, арк 13]. У цей же час на митниці працювали: цолнером капітан Григорій Денич, контролерами Митрофан Свіщінов, Григорій Колесніков, Олексій Латка та Григорій Ладаний [12, арк. 10, 13, 16].

Красносільська митниця проіснувала до 1796 року і була закрита [22, 80] у зв'язку із встановленням нових кордонів імперії після другого і третього поділів Речі Посполитої. Службовців і керівництво Красносільської прикордонної митниці було переведено до Очаківської митниці.

1. Антонович В. Исследование о гайдамачестве по актам 1700 – 1768 гг. – К., 1876. – 128 с.

2. Богумил А.К истории управления Новороссии князем Г.А. Потемкиным. Ордера 1790 – 1791. – Вып. 1. – Екатеринослав, 1905. – 145 с.

3. Ведомости о расположении форпостов и о коичестве людей и оружия в них и рапорты сотников и полковников о состоянии их (1753 – 1763 гг) – Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. 9. – Од.зб. 74 – 80. – 11 арк.

4. Гільденштедт Й.А. Подорож Єлисаветградською провінцією 1774 р./ Упорядник А.В.Пивовар. – К.: Академперіодика, 2005. – 50 с.; Щоденник подорожі І.А. Гільденштедта Єлисаветградською провінцією в травні-липні 1774 року // Південна Україна у ХVІІІ – ХІХ ст. – 1999. – Вип. 4. – С.15 – 40.

5. Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996. – 224 с.

6. Записки барона Тотта о татарском набеге 1769 года на Ново-Сербию // Киевская старина. – 1883. – Т. VІІ. – С.135 – 199.

7. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в ХVІІІ – первой половине ХІХ веков. – М.: Наука, 1976. –

8. Карта Заднепровским местам, снята мною вновь от устья реки Тясмины до устья реки Синюхи, где впала в Буг, с показанием вновь поселения 1745 года / Инженер подполковник Данила де Боскет, копировал кондуктор князь Данила Мещерской. – Б.м., 1749. – Рукопись (НБУВ відділ картаграфії № 43530).

9. Карта Новороссийской губернии Елисаветградской провинции с показанием в Черном, Желтом, Молдавском гусарских и Елисаветградском пикинерном полках тож в крепостном и государственных округах всех отводов полагаемых в Черном и Желтом всех угодий на каждый двор по двадцати по шести, а в Молдавском и Елисаветградском и в прочих округах по тридцати десятин. Сочинена декабря … дня 1774 года. Копировал и иллюминировал гусарского полку ротмистр Терентий Мордвинов.

10. Козирєв В.К. Південна Україна у внутрішній політиці Російської імперії та СРСР (ХVІІІ – ХХ століття) / Джерела з історії Південної України. – Запоріжжя, 2002. – Т. ІІ. – 374 с.

11. Ласковский Ф. Материалы для истории інженерного искусства в России. – СПб., 1865. – Ч. ІІІ. – 1014 с.

12. Метрическая книга 1790 – 1801 гг. Церкви Св.Симеона Богопреимца. с.Красноселья – Державний архів Кіровоградської області (далі – ДАКО). – Ф. 97. – Оп. 1. – Од. зб. 30. – 35 арк.

13. Пивовар А.В. Поселення Задніпровських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ ст. – К., 2003. – 336 с.

14. Письма правителя Екатеринославского намесничества Ивана Максимовича Синельникова правителю канцелярии Попову В.С. для доклада Г.А. Потемкину // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. ІХ. – Одесса, 1875. – С. 260 – 283.

15. Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в половині ХVІІІ століття (1734 – 1775). – Мюнхен, 1960. – Ч. І. – 201 с. (Кілька останніх сторінок видання втрачено – О.Чорний).

16. Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в половині ХVІІІ століття (1734 – 1775). – Мюнхен, 1960. – Ч. ІІ. – 186 с.

17. Полонская-Василенко Н. Заселение Южной Украины в средине ХVІІІ века // Историк-марксист. – 1941. – кн. 5. – С.30 – 46.

18. Полонская-Василенко Н. Из истории Южной Украины в ХVІІІ веке. Заселение Новороссийской губернии (1764 – 1775) // Исторические записки. – 1942. – Вып.13. – С. 130 – 174.

19. Розанов Г. Хронологико-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической // Записки Одесского общества истории и древностей. – Т. ІІ. – Одесса, 1848. – С. 140 – 211.

20. Скальковский А.А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края (1731 – 1823). – Ч. 1. – Одесса, 1836. – 290 с.

21. Слабченко М. Паланкова організація Запорізького війська / У роб. Козирєва В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.). – Запоріжжя, 1999. – С. 411 – 492.

22. Тищенко М. Форпости, митниці та кордони на західному пограниччі, в звязку з зовнішньою торгівлею України в ХVІІІ ст. – Відбиток. – С. 37 – 107.

23. Тимофеенко В.И. Города Северного Причорноморья во второй половине ХVІІІ века. – К., 1984. – 220 с.

24. Шамрай С. До історії залюднення Степової України у ХVІІІ ст. (Крилівщина та Лизаветчина) // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн. ХХІV. – К., 1929. – С. 207 – 302.

25. Шишмарев В.Ф. Романские поселения на Юге России. – Л., 1975. – 248 с.

26. Яворницький Д. Твори: в 20 т. – К., 2004. – Т.І. – 518 с.

Чорний О. В. Красносільська прикордонна митниця у ХVІІІ столітті / Краєзнавчий вісник Кіровоградщини. – Випуск V. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2010. – С. 190 – 201.