Олександр Чорний

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

ФАКТ ЗАХОПЛЕННЯ В ПОЛОН КОМАНДАРМА П. Г. ПОНЄДЄЛІНА В РАДЯНСЬКІЙ ТА СУЧАСНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Зранку 8 серпня 1941 р. начальник генерального штабу Вермахту генерал-полковник Франц Гальдер зробив запис у щоденнику: “48-й день войны… Группа армий “Юг”: Операции на фронте 11-й, 17-й армий и 1-й танковой группы развиваются удовлетворительно. В плен кроме командующего 12-й русской армией захвачен ещё и командующий 6-й русской армией. Продвижению войск препятствуют прошедшие вчера ливни” [4, 252].

У записах Ф. Гальдера не вказано, що захопленим командармом 12-ї армії був генерал-майор Павло Григорович Понєдєлін, який потрапив у полон у районі с. Підвисокого на Кіровоградщині 7 серпня 1941 року [13, 201]. Через кілька днів на стіл Й. В. Сталіна органами державної безпеки було покладено доповідну записку, в якій зазначалося, що генерал-майор П. Г. Понєдєлін добровільно здався в полон [3, 197]. На нашу думку її текст базувався на донесенні командувача Південного фронту генерала армії І. В. Тюлєнєва [20, 155 – 156], який судячи з його пізніших спогадів, намагався перш за все виправдати свою бездіяльність стосовно оточення 6-ї й 12-ї армій в районі Умані та під час ведення бойових дій останніми у ворожому кільці. Й. В. Сталін ознайомився з представленими матеріалами й написав резолюцію: “Судить”. Перш ніж відбувся суд, факт здачі П. Г. Понєдєліна в полон було доведено до відома кожного радянського солдата й офіцера.

16 серпня 1941 р. в СРСР було опубліковано “Приказ Верховного Главного Командования Красной армии № 270”. У ньому з приводу полоненого командарма було зазначено: “Генерал-лейтенант Понеделин, командовавший 12-й армией, попав в окружение противника, имел полную возможность пробиться к своим, как это сделало подавляющее большинство частей его армии, но Понеделин не проявил необходимой настойчивости и воли к победе, поддался панике, струсил и сдался в плен к врагу, дезертировал к врагу, совершив таким образом преступление перед Родиной, как нарушитель военной присяги” [15, 27]. Нижче, у цьому ж документі, було зазначено, що “таких командиров нужно уничтожать”. Як бачимо, фактично через тиждень після захоплення Павла Григоровича в полон його вже “призначили” винним у трагедії двох армій в районі Умані влітку 1941 року. Зважаючи на “оперативність” органів НКВС та наведені вище формулювання з наказу № 270 можемо констатувати, що обставини захоплення в полон командарма ніхто не з’ясовував і об’єктивного розслідування також ніхто не проводив. Такий висновок напрошується з огляду на неправильно вказане в наказі військове звання П. Г. Понєдєліна, який ніколи генерал-лейтенантом не був. Разом із тим не додають об’єктивності й оприлюднені в наказі занадто заїжджені, практично у вигляді штампів формулювання “поддался панике”, “струсил” та “дезертировал к врагу”. Проте, наказ № 270 фактично став вказівкою для Військової колегії Верховного Суду СРСР, яка 13 жовтня 1941 р. заочно засудила колишнього командувача 12-ї армії до смертної кари [18, 28]. Не будемо вдаватися в подробиці перебування П. Г. Понєдєліна в полоні, лише зазначимо, що після війни він повернувся в СРСР і після п’ятирічного слідства був засуджений до смертної кари, як зрадник військової присяги і Батьківщини, й розстріляний 25 серпня 1950 року.

Полон назавжди перекреслив життя П. Г. Понєдєліна та його родини. Разом із тим на 70 років постать нашого героя у військово-історичній науці стала непопулярною, навіть з огляду на його офіційну реабілітацію 29 лютого 1956 року, інформація про яку не стала предметом повідомлень або обговорень на сторінках центральних радянських періодичних видань.

Символічне повернення доброго імені командарма було започатковане Є. А. Долматовським після виходу 1983 року його роботи “Зелёная брама: Документальная легенда об одном из первых сражений Великой Отечественной войны”, яка з’явилася через 27 років після зняття усіх звинувачень з Павла Григоровича [5]. Своєрідним внеском у цьому плані, а разом із тим і однією з гострих робіт спрямованих на повернення чесного імені нашого героя, можна вважати статтю К. М. Сімонова “Уроки правды” [17].

Нині постать П. Г. Понєдєліна стала деякою мірою відома для істориків завдяки дослідженням А. Абашідзе, І. Мощанського та І. Хохлова [1; 11; 12], О. Ісаєва [7], В. Рунова [16], О. Ліскіна [9], Ю. Ліскіна [10], О. Нуждіна [13] та ін. Нам же хочеться акцентувати увагу на факті захоплення командарма П. Г. Понєдєліна в полон, а точніше на версіях, які висловлюються дослідниками цієї проблеми.

Як відзначалося вище, першим спробував повернути із забуття добре ім’я командарма Є. А. Долматовський. Саме йому належить твердження, що під час захоплення в полон П. Г. Понєдєліна його “свалили наземь в рукопашной” [5, 74] і, судячи з наведеної в книзі хронології, це сталося 6 серпня 1941 р. в районі с. Підвисокого. Практично цієї ж, але дещо уточненої версії дотримується М. С. Ковальчук, автор дослідження “Оточення вогневе”, яке з’явилося в Тернополі 2006 року [8]. Зокрема, дослідник зазначає, що 7 серпня П. Г. Понєдєлін, перебуваючи на командному пункті в північній частині урочища Зелена брама, був блокований солдатами 125-ї дивізії противника, що разом з офіцерами штабу й взводом охорони вступив у бій та чинив опір до останнього у ході рукопашного бою. У доказ своєї версії автор наводить листа німецького єфрейтора Ганса Реслінга, який писав дружині про бої південніше Умані: “В атаку йдуть генерали… Ось лише вчора в одному бою ми захопили самого головного. Бився він як лев. Звалити і роззброїти його було ой як нелегко. Цього генерала одразу відправили до нашого генерала в Новоархангельськ” [8, 91]. М. С. Ковальчук припустив, що в листі могло йтися саме про П. Г. Понєдєліна. Таким чином, Є. А. Долматовський і М. С. Ковальчук стали авторами версії, що герой нашого дослідження був взятий в полон у нерівному бою, фіналом якого стало рукопашне протистояння.

Наведемо й іншу версію, яка представлена в багатьох дослідженнях, включаючи й ті, що з’явилися останнім часом, і яка як і попередня також була народжена ще за часів СРСР. Її суть зводиться до того, що в серпні 1941 року командуючий 12-ї армії “уже будучи в окружении, …был тяжело ранен и в бессознательном положении попал в плен” [3, 197]. У такому варіанті факт захоплення героя нашого дослідження подав Д. А. Волкогонов у своїй нині вже легендарній праці “Триумф и трагедия. Политический портрет И. В. Сталина”. Не дивлячись на те що факт поранення Дмитро Антонович не підкріпив жодним доказом, ця версія є досить популярною й нині. Для прикладу вона має місце на сторінках книги Б. М. Петрова “1941: работа над ошибками” [14, 245]. У дещо видозміненому варіанті вона подана в статті “Понеделин Павел Григорьевич”, уміщеній в біографічному довіднику “Командармы”, який побачив світ у Москві 2005 року. Автори, говорячи про захоплення командувача 12-ї армії в полон, зазначили, що він перед тим був контужений [8, 177]. Версія про тяжке поранення П. Г. Понєдєліна перед захопленням у полон тиражується і в сучасних дослідженнях українських істориків [6, 66]. Основою для цієї версії стали спогади М. С. Хрущова, який 1941 року був членом військової ради Південно-Західного фронту й пізніше у своїх спогадах написав, що на момент захоплення в полон “командующий 12-й армией был ранен” [21, 97]. Хоча його мемуари були опубліковані 1997 р., зазначимо, що саме за часів його перебування при владі П. Г. Понєдєлін був реабілітований, а самі спогади М. С. Хрущов написав наприкінці життя й не виключено, що Д. А. Волкогонов, який фактично став адептом цієї версії знайомився з ними в рукописному варіанті.

У 2010 та 2011 рр. в Росії з’явилися дослідження Ю. О. Ліскіна [10] та О. І. Нуждіна [13], які, розкриваючи обставини захоплення Павла Григоровича в полон, спростовують народжені радянською та часто підтримувані сучасною історіографією вище представлені версії.

У роботі “Тайники Великой Отечественной. Командарм Понеделин и другие” Ю. О. Ліскін, значною мірою користуючись напрацюваннями свого батька О. О. Ліскіна, який вивчав карну справу П. Г. Понєдєліна, довів, що командарм потрапив у полон, намагаючись вийти з оточення. Разом із тим дослідник зазначає, що він поранений не був. У доказ цього автор наводить слова самого П. Г. Понєдєліна, сказані ним під час слідства: “Роща, в которой я оказался, была окружена немцами и, не имея возможности сопротивляться, так как не было боеприпасов, я сдался в плен” [10, 370]. Що керувало в той час Павлом Григоровичем, напевне міг би сказати лише він сам. Очевидно, що командарм, який добре знав та усвідомлював, що сталося з його армією, вирішив йти до кінця зі своїми бійцями.

Практично так само подає факт захоплення в полон командарма й О. І. Нуждін у ґрунтовному дослідженні “Битва под Уманью. Трагедия 6-й и 12-й армий (25 июля – 7 августа 1941 г.)”. Але, якщо в основі дослідження Ю. О. Ліскіна лежить карна справа П. Г. Понєдєліна, то О. І. Нуждін оперує документами з німецьких архівів [13]. Дослідник уточнює час і дату захоплення героя нашого дослідження в полон (1.00 година 7 серпня 1941 р.) та називає ворожий підрозділ, який це зробив (297-а дивізія) [13, 201]. Нагадаємо, що М. С. Ковальчук приписував це солдатам 125-ї дивізії противника.

Отже, можемо підсумувати, що Ю. О. Ліскіним та О. І. Нуждіним поставлено остаточну крапку у вивченні обставин захоплення в полон командарма П. Г. Понєдєліна. Від себе зауважимо, що формулювання “здався” варто розглядати як “був захоплений”. Для опонентів, які у цьому випадку скажуть, що мовляв П. Г. Понєдєлін сам зізнався, що він саме здався в полон, нагадаємо, що протокол допиту написаний не рукою командарма, і що навіть Ф. Гальдер указав, що командувач 12-ї армії був захоплений у полон. Виходячи з цього, твердження про те, що командувач 12-ї армії “сдался в плен” потребує додаткового об’єктивного вивчення.

SUMMARY

The research concerns the circumstances of capture by soldiers of Wehrmacht the commander of the twelfth Army Major General Paul Ponyedyellin in August 1941 an presentation of this fact in Soviet and modern historiography.

ЛІТЕРАТУРА

1. Абашидзе Т., Мощанский И. Трагедия под Уманью. Киевская стратегическая оборонительная операция 7 июля – 26 сентября 1941 г. Часть 1 / Военная летопись. Фотоиллюстрированное периодическое издание 2-2003. – М.: ООО“БТВ-МН”, 2003. – 72 с.

2. Великая Отечественная. Командармы. Военный биографический словарь. – М.; Жуковский: Кучково поле, 2005. – 408 с.

3. Волкогонов Д. А. Триумф и трагедия. Политический портрет И. Сталина. В 2-х книгах. – М.: Изд-во АПН, 1989. – Кн. II, Ч.1. – 432 с.

4. Гальдер Ф. Военный дневник / Перевод с немецкого И. Глаголева. – М.: Воениздат, 1971. – Т. 3, Кн. 1 (22. 06. 1941 – 30. 09. 1941). – 408 с.

5. Долматовский Е. А. Зелёная брама. Документальная легенда об одном из первых сражений Великой Отечественной войны. – М., 1983. – 320 с.

6. Друга світова війна в історичній пам’яті України. (За матеріалами Українського інституту національної пам’яті) / [Упорядники: Л. Герасименко, Р. Пилявець]. – Київ-Ніжин, 2010. – 247 с. + 22 с. іл.

7. Исаев А. В. От Дубно до Ростова. – М.: ООО “Изд-во АСТ”: ООО “Транзиткнига”, 2004. – 710 с.

8. Ковальчук М. С. Оточення вогневе. Подвиг і трагедія героїв Зеленої брами. – Тернопіль: Вид-во Астон, 2006. – 208 с.

9. Лискин А. А. Расстрелянные генералы // Совершенно секретно. – 2001. – № 3. – С. 28 – 29.

10. Лискин Ю. А. Тайники Великой Отечественной. Командарм Понеделин и другие. – М.: Изд-во “Спутник+”, 2010. – 511 с.

11. Мощанский И. 1941. Битва за Киев. 7 июля – 26 сентября. – М.: Яуза; БТВ-Книга; Эксмо, 2008. – 208 с.

12. Мощанский И., Хохлов И. Южное направление. Оборонительные операции Южного фронта и Отдельной Приморской армии 22 июня – 16 октября 1941 года / Военная летопись. Фотоиллюстрированное периодическое издание 3-2005. – М.: ООО“БТВ-МН”, 2005. – 80 с.

13. Нуждин О. Битва под Уманью: трагедия 6-й и 12-й армий (25 июля – 7 августа 1941 г.) : [монография]. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2011. – 328 с.

14. Петров Б. Н. 1941: работа над ошибками. От летней катастрофы до “чуда под Москвой”. – М.: Яуза; Эксмо, 2012. – 640 с.

15. Приказ Ставки Верховного Главного Командования Красной Армии № 270 16 августа 1941 г. // Военно-исторический журнал (далі – ВИЖ). – 1988. – № 9. – С. 26 – 28.

16. Рунов В. 1941. Победный парад Гитлера. Правда об Уманском побоище. – М.: Яуза: Эксмо, 2010. – 416 с.

17. Симонов К. Уроки правды // Наука и жизнь. – 1988. – № 4. – С. 16 – 25.

18. Судьбы генеральские … // ВИЖ. – 1992. – № 10. – С. 25 – 32.

19. Так ли это было? // ВИЖ. – 1988. – № 11. – С. 62 – 70.

20. Тюленев И. В. Через три войны. – М.: Воениздат МО СССР, 1960. – 256 с.

21. Хрущёв Н. С. Воспоминания. Избранные фрагменты. – М.: Вагриус, 1997. – 512 с.

Чорний О. В. Факт захоплення в полон командарма П. Г. Понєдєліна в радянській та сучасній історіографії / Південь України у вітчизняній історії: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Одеса, 22 – 22 листопада 2012 р.): Збірник наукових праць / ред. кол.: В. С. Дорофєєв (голова), Є. В. Клименко, А. В. Гришин та ін. – Одеса: Астропринт, 2012. – С. 154 – 159.