Впродовж 31 липня – 1 серпня 1941 р. німецькі війська завершили оточення 6-ї і 12-ї армій. Незважаючи на зусилля до 5 серпня вийти з оточення не вдалися. Втративши надію вирватися з ворожого кільця, командувачі 6-ї і 12-ї армій генерал-лейтенант І. М. Музиченко і генерал-майор П. Г. Понєдєлін дозволили командирам з’єднань, дивізій і полків діяти самостійно, відповідно до обставин, тобто виходити з оточення невеликими групами.

Вночі 7 серпня 1941 р. в ході прориву з оточення залишків 6-ї й 12-ї армій (т.зв. “групи Понєдєліна”), був захоплений у полон командувач 12-ї армії, генерал-майор Павло Григорович Понєдєлін. Це сталося о першій годині на узліссі, південно-західніше смт. Новоархангельська. О. І. Нуждін, який спеціально вивчав обставини захоплення командарма-12 у полон, відтворив події тієї ночі на основі документів, які зберігаються в Німеччині та даних карної справи Павла Григоровича, опублікованих Ю. О. Ліскіним. За версією російського дослідника це відбувалося так. У ніч з 6 на 7 серпня 1941 року командарм, як і багато інших представників вищого радянського командування в таких ситуаціях, спробував вирватися з оточення в екіпажі одного з 3 чи 4 танків, що перебували в розпорядженні штабу об’єднаних армій. Наблизившись до позицій противника, вони були зупинені обстрілами німецької артилерії. Танк, у якому перебував П. Г. Понєдєлін, був підбитий і він разом із командиром машини спробував сховатися у невеличкому лісочку, за півкілометра зліва від ґрунтової дороги між населеними пунктами Підвисоке та Левківка. На північ від означеного лісочку була балка Стрілецька, якою й нині протікає невелика річечка з однойменною назвою [16, с. 201].

Там П. Г. Понєдєлін зустрів групу на чолі з командиром 13-го стрілецького корпусу генерал-майором М. К. Кириловим, до складу якої входили бригадні комісари С. М. Липа та М.Д. Аверін, а також капітан держбезпеки Т. К. Шишацький. Через деякий час командири й політпрацівник були виявлені противником, лісочок було оточено. В ситуація, що склалася, генерали П. Г. Понєдєлін та М. К. Кирилов, а також інші члени оточеної групи здалися в полон. При цьому О. І. Нуждін припускає, що перед тим група вела бій до останнього патрона й лише після того як скінчилися набої, здалася в полон [16, с. 201]. Від себе, як доказ того, що бій був, або міг відбутися, наведемо слова П. Г. Понєдєліна, сказані ним під час останнього судового засідання про те, що з поля бою він не втік, але й не знайшов сил покінчити з життям у момент захоплення у полон [11, с. 320]. Але як би там не було, 7 серпня 1941 р. герой нашого дослідження став військовополоненим, і цього ж дня він був допитаний у штабі 297-ї дивізії противника, очевидно бійці якої і захопили командарма в полон [16, с. 262].

У ході допиту Павлу Григоровичу було поставлено питання стосовно становища частин його армії у ході останніх боїв та про те, як червоноармійці поводяться з полоненими німецькими солдатами. Окрім того, командармові довелося дати відповідь на питання щодо можливостей застосування радянською стороною хімічних речовин у ході війни, а наприкінці розмови противник запропонував полоненому висловитися щодо оцінок технічних можливостей радянських танків, а також поцікавилися думкою захопленого генерала щодо ставлення радянського населення до війни [16, с. 262 – 264]. Варто зауважити, що на всі питання, судячи з протоколу допиту, П. Г. Понєдєлін дав доволі поверхові відповіді, очевидність змісту яких представники німецького командування могли передбачити з огляду на побачене ними на власні очі за перші тижні війни.

8 серпня 1941 р. факт захоплення П. Г. Понєдєліна став відомий начальнику генерального штабу Вермахту генерал-полковнику Францу Гальдеру [6, с. 252]. Цього ж дня Павла Григоровича було доставлено до Новоархангельська, де його допитали в штабі 1-ї танкової групи в присутності її командувача генерал-полковника Евальда фон Клейста. У ході бесіди, відповідаючи на поставлені питання, командарм-12 розповів про себе, а також дав відповіді на питання, що стосувалися складу деяких, вже практично не існуючих на той час, частин 6-ї й 12-ї армій [16, с. 257 – 259]. Забігаючи наперед, зазначимо, що усі відповіді П. Г. Понєдєліна на вище згаданих допитах, зміст яких було записано противником у протоколах, повністю збігаються з показаннями, що були надані ним слідчим органам після повернення до СРСР [11, с. 371 – 372], що вказує на відвертість командарма та віру в те, що його справа буде розслідувана об’єктивно.

Через кілька днів на стіл Й. В. Сталіна органами державної безпеки було покладено доповідну записку, в якій зазначалося, що генерал-майор П. Г. Понєдєлін добровільно здався в полон [5, с. 197]. На нашу думку її текст базувався на донесенні командувача Південного фронту генерала армії І. В. Тюлєнєва, який, судячи з його пізніших спогадів, намагався перш за все виправдати свою бездіяльність стосовно оточення 6-ї й 12-ї армій в районі Умані та під час ведення бойових дій останніми у ворожому кільці. Зокрема, Іван Володимирович згадував, що на 1 серпня 1941 р. “все тылы и часть сил 6-й и 12-й армий были выведены из окружения. Командующий группой генерал-майор П.Г. Понеделин, несмотря на мои письменные и личные распоряжения по телефону, медлил с выводом остальных сил, ссылаясь на усталость войск.

О создавшемся положении мы вместе с членом Военного совета А. И. Запорожцем 4 августа отправили донесение в Ставку и Главкому Юго-Западного направления С.М.Будённому.

В донесении сообщалось:

Связь с Понеделиным имеется по радио, самолетами, и даже 2 августа от Понеделина прибыл представитель штаба фронта на автомашине. 3 августа от него прилетел наш самолёт, который был послан для встречи самолётов, доставляющих Понеделину огнеприпасы и горючее. Лётчик доложил, что, несмотря на полную договорённость в сигналах и месте посадки транспортных самолётов, прилетевшие сделать посадку не смогли вследствие ураганного огня, открытого войсками Понеделина по нашим самолётам. Один из них был сбит.

3-го августа Понеделин радировал, что организованный выход из боя без уничтожения своей материальной части или без немедленной помощи извне якобы невозможен. Эта оценка положения совершенно расходится с оценкой приежающих из войск Понеделина людей, так как сплошного фронта в настоящее время уже нет. Имеются промежутки от десяти и более километров. Топтание на месте Понеделина ничем другим объяснено быть не может, как только растерянностью, нераспорядительностью и паникой” [23, с. 155 – 156].

Нині, вже більш-менш знаючи деталі того, як довелося бійцям і командирам 6-ї й 12-ї армій протистояти противнику в оточенні й виходити з нього, зауважимо, що в цитованому вище донесені командувача Південного фронту і члена його військової ради, м’яко кажучи, була подана неправдива інформація. Але саме цей документ, і особливо його кінцеві формулювання, були покладені у доповідній записці на стіл “батька всіх народів”. Й. В. Сталін, ознайомившись з представленими матеріалами, написав резолюцію: “Судить” [5, с. 197]. Перш ніж відбувся суд, факт здачі П. Г. Понєдєліна в полон було доведено до відома кожного радянського солдата й офіцера.

16 серпня 1941 р. в СРСР було опубліковано “Приказ Верховного Главного Командования Красной Армии № 270”. У ньому з приводу полоненого командарма було зазначено: “Генерал-лейтенант Понеделин, командовавший 12-й армией, попав в окружение противника, имел полную возможность пробиться к своим, как это сделало подавляющее большинство частей его армии, но Понеделин не проявил необходимой настойчивости и воли к победе, поддался панике, струсил и сдался в плен к врагу, дезертировал к врагу, совершив таким образом преступление перед Родиной, как нарушитель военной присяги” [17, с. 27]. Нижче, у цьому ж документі, було зазначено, що “таких командиров нужно уничтожать”. Як бачимо, фактично через тиждень після захоплення Павла Григоровича в полон його вже “призначили” винним у трагедії двох армій в районі Умані влітку 1941 року. Командувач 6-ї армії – генерал-лейтенант І. М. Музиченко чомусь такої “уваги” удостоєний не був, оскільки вже тоді, як і нині, всі були переконані, що він у полон потрапив тяжко пораненим, “в бессознательном состоянии” [3, с. 157]. Хоча, як свідчать трофейні фото, в тому числі оприлюднені в СРСР у 1989 р., Іван Миколайович потрапив у полон цілком здоровим [1, с. 76].

Зважаючи на “оперативність” органів НКВС та наведені вище формулювання з наказу № 270 можемо констатувати, що обставини захоплення в полон командарма ніхто не з’ясовував і об’єктивного розслідування також ніхто не проводив. Такий висновок напрошується з огляду на неправильно вказане в наказі військове звання П. Г. Понєдєліна, який ніколи генерал-лейтенантом не був. Разом із тим не додають об’єктивності й оприлюднені в наказі занадто заїжджені, практично у вигляді штампів формулювання “поддался панике”, “струсил” та “дезертировал к врагу”, які на нашу думку авторам цього документу були навіяні уже цитованим донесенням І. В. Тюлєнєва та О. І. Запорожця. Наказ № 270 фактично став вказівкою для Військової колегії Верховного Суду СРСР, яка 13 жовтня 1941 р. заочно засудила колишнього командувача 12-ї армії до смертної кари [22, с. 28].

Після допиту в Новоархангельську П. Г. Понєдєліна було відправлено в Рівненську в’язницю, де він перебував в одній камері з генералами І. М. Музиченком та М. К. Кириловим, а також з командиром 219-ї стрілецької дивізії генерал-майором І. М. Скугарьовим та начальником військових повідомлень (ВОСО) 6-ї армії полковником Й. Л. Михайловим. З вище згаданої в’язниці його було переведено у Володимир-Волинський табір для військовополонених, у якому командарм перебував до 29 квітня 1942 р. [11, с. 372], після чого був переведений до табору для військовополонених у містечку Хаммельбург (нім. Hammelburg), в’язнем якого він став з 2 травня 1942 р. У Хаммельбурзькому таборі П. Г. Понєдєлін перебував до листопада того ж року. Саме в Хаммельбург до нього приїздили представники німецького генерального штабу з обіцянками покращити умови його утримування, якщо він допоможе описати хід бойових дій у яких 12-а армія брала участь наприкінці червня – на початку серпня 1941 року [11, с. 373]. Герой нашого дослідження від цієї пропозиції відмовився.

У листопаді 1942 р. генералів П. Г. Понєдєліна, І. М. Музиченка, К. Л. Добросердова, Ю. С. Зибіна, М. І. Потапова і М. Г. Снєгова з Хаммельбурга перевили в табір Вульхайде (нім. Wuhlheide), неподалік Берліна, де діяла т.зв. школа фашистських пропагандистів, у якій колишні генерали Червоної Армії І. О. Благовещенський та В. Ф. Малишкін, котрі перейшли на німецьку службу, займалися вербуванням військовополонених радянських офіцерів для служби в майбутній Російській визвольній армії (РОА) під командуванням А. А. Власова. Саме у Вульхайде Павлу Григоровичу запропонували співпрацювати з А. А. Власовим, але він категорично відмовився, про що пізніше, 1946 року підтверджував сам Андрій Андрійович [11, с. 374 – 375]. До цього епізоду ми ще повернемося далі у пропонованому дослідженні.

28 січня 1943 р. героя нашого дослідження було переведено в табір для військовополонених у містечку Хоенштайн (нім. HohensteinErnstthal) в Саксонії, а в листопаді цього ж року переправлено до фортеці Вюльцбург (нім. Wlzburg), що за 2 км. від Вайсенбурга (нім. Weissenburg) [24, арк. 23], де він перебував до 26 квітня 1945 р., а потім був перевезений до табору в містечку Мосбург (нім.Moosburg), неподалік Нюрнберга (нім. Nrnberg), з якого й був звільнений американськими військами на початку травня [24, арк. 23].

Дізнавшись про існування цитованого вище наказу № 270, німецька пропагандистська машина доклала усіх зусиль аби добути його текст і ознайомити героя нашого дослідження та інших полонених радянських генералів з формулюваннями, оприлюдненими в ньому. На те, що військовополонений генералітет був знайомий з наказом, вказують у документальному нарисі про життя й військову службу генерал-лейтенанта М. Ф. Лукіна його автори – В. В. Муратов та Ю. М. Городецька (Лукіна) [14, с. 271]. Нарис об’єктивно заслуговує на довіру, оскільки базується на записах Михайла Федоровича, а Ю. М. Городецька (Лукіна) – це його донька, яка доклала чимало зусиль аби довести, що її батько та інші радянські генерали не за власним бажанням потрапили в полон.

За словами М. Ф. Лукіна, який перебував з П. Г. Понєдєліним у Вайсенбурзькому таборі (фортеця Вюльцбург) з кінця 1944 року, герой нашого дослідження тяжко переживав звинувачення його в зраді, “трусости и дезертирстве”, а більшість полонених зверхньо ставилася до командарма. Генерал-майор М. І. Потапов, який також перебував з Павлом Григоровичем у таборах з 1942 року, розповідав К. М. Симонову, що в одному з таборів (очевидно ще 1941 року – О. В. Чорний), навіть, знайшлися військовополонені “верноподданически готовые уничтожить изменника, считая, что этим они выполняют волю Сталина” [7, с. 269]. Але полонені, котрі воювали в складі 6-ї й 12-ї армій не допустили цього.

Про те, що відчував і про що думав П. Г. Понєдєлін, перебуваючи в таборах для військовополонених у Німеччині, наведемо розповідь М. Ф. Лукіна про розмову з нашим героєм та його товаришем по нещастю генералом М. К. Кириловим. Ось як про це розповів Михайло Федорович. “И Понеделин, и Кириллов тяжело переживали обвинение их в предательстве, уверяя, что они стали жертвами обстоятельств.

– Я верю вам, несмотря на приказ. Тем же приказом и генерал Качалов обьявлен был трусом и дезертиром… А мы с Прохоровым видели своими глазами документы Качалова, залитые кровью. Он погиб в танке при прорыве из окружения.

– Он хоть погиб, – вздохнул генерал Кириллов. – А я и погибнуть не сумел. У меня осталась горсточка людей. Вижу, что окружают. Что делать? Стреляться? Хотел. Но ни у кого ни одного патрона, все выпустили по фашистам.

– А у меня была возможность застрелиться, – неожидано заговорил Понеделин. – Но я не посчитал нужным стреляться. Я верил и сейчас верю, что, пока жив, смогу бороться с врагом. А с мертвого какой толк? Правда?... – Понеделин помолчал. – Теперь жалею об этом. Не расчитал. Был готов на пытки, на издевательства фашистов. Думал все выдержу, убегу и снова буду драться с врагом, но… Единственное, что сумел сделать, – плюнуть в морду стервецу Власову, когда он агитировал меня возглавить РОА. Думал после этого фашисты ожесточатся, может быть, и расстреляют, но …сижу вот в одной камере с вами. А это, скажу вам, Михаил Федорович, самая страшная пытка. Не все, конечно, но многие верят тому приказу, верят, что мы с Кирилловым трусы и дезертиры. Так можно и издохнуть в этом каземате с вечным клеймом врага народа. Может ли что быть страшнее этого? Но я выдержу! – воскликнул Понеделин, и на впалых щеках его взбугрились желваки, а в глазах сверкнул лихорадочный блеск. – Я должен выжить, должен дождаться нашей победы; вернусь на Родину и докажу, что я добровольно не сдавался в плен, что было совершенно безвыходное положение. А там – что будет. Пусть судят меня партия и народ” [14, с. 271 – 272].

Про розмову подібного змісту свідчить і полковник В. А. Новобранець, начальник розвідділу 6-ї армії, який також перебував у полоні й зустрічався з П. Г. Понєдєліним 1942 року у Володимир-Волинському таборі [15, с. 252].

З вище цитованих спогадів, з карної справи нашого героя, що була заведе на нього після повернення в СРСР, а також з розповіді М. І. Потапова, записаної й опублікованої Є. А. Долматовським, випливає, що німецьке командування неодноразово намагалося схилити Павла Григоровича перейти до них на службу, але він категорично відмовився [11, с. 374]. З цього приводу генерал-лейтенант юстиції Б. О. Вікторов зазначав, що в протоколі допиту начальника відділу пропаганди штабу Російської визвольної армії (РОА) М. О. Меандрова, датованого 21 лютого 1946 р., він сказав: “В ходе формирования армии Власов всё больше убеждался, что для более успешного привлечения в свою “армию”советских военнопленных ему крайне нужны находящиеся в плену генералы Советской Армии. С целью их вербовки Власов направил к ним меня. Я пытался беседовать с генералами Лукиным, Понеделиным, Добросердовым и Кирилловым. Все они наотрез отказались” [4, с. 280].

Генерал М. І. 

Потапов згадував, що представники німецького командування

, звертаючись до П. Г. Понєдєліна говорили, що “…вам нечего опасаться обвинений в измене Родины, господин генерал, вы уже ей изменили и названы изменником, и это объявлено по всей Красной Армии”, при цьому посилалися на наказ № 270 від 16 серпня 1941 р. На це командарм-12 відповів: “Имел ли я возможность выйти из окружения, ответ буду держать не перед Вами!” [7, с. 157].

З приводу різкої розмови Павла Григоровича з А. А. Власовим, про яку йшлося в цитаті бесіди М. Ф. Лукіна з П. Г. Понєдєліним і М. К. Кириловим, лідер колаборантів під час слідства 1946 року зазначив: “Получив окончательный отказ Лукина, Понеделина, Снегова и других генералов о нежелании служить в РОА, я больше ни к кому из военнопленных не обращался” [4, с. 281]. Це ще раз підтверджує вірність П. Г. Понєдєліна військовій присязі.

3 травня 1945 р. П. Г. Понєдєлін разом з іншими радянськими генералами був звільнений з полону американськими військами й вивезений до Парижу [24, арк. 23]. В столиці Франції йому було надано необхідну медичну допомогу, після чого союзники розпочали переговори з командуванням Червоної Армії про повернення генералів до СРСР. Питанням репатріації не простих військовополонених займався особисто Й. В. Сталін. На це вказує секретна доповідна записка начальника “Смерш” В. С. Абакумова, яку він підготував і подав “батькові народів” 27 травня 1945 р. Зокрема, в ній йшлося: “В соответствии с Вашим указанием, вчера, 26 мая с.г., работниками Главного управления “Смерш”, действовавшими под видом сотрудников уполномоченного СНК СССР по репатриации, на двух самолётах из Парижа в Москву были доставлены 29 генералов Красной Армии, 3 комбрига, 1 бригадный (воен)врач, находившиеся в плену у немцев” [22, с. 24].

Отож, 26 травня 1945 р. герой нашого дослідження, разом з іншими генералами прибув до Москви. На території Тушинського аеродрому усіх генералів було посаджено в спецавтобус й доставлено на спеціально облаштовані дачі НКВС під Москвою, де за ними цілодобово стежили й прослуховували спеціально навчені для такої роботи офіцери “Смерш”.

31 серпня 1945 р. В. С. Абакумов підготував для Й. В. Сталіна спеціальну записку по всіх генералах, у якій зокрема зазначив: “В настоящее время проверкой установлено, что генерал-майор Понеделин П. Г. – бывший командующий войсками 12-й армии [

та ще сім генералів за списком] – вели себя предательски, проводили антисоветскую деятельность и, по моему мнению, их следует арестовать” [22, с. 25]. У кінці записки начальник “Смерш” зазначив: “Прошу Ваших указаний”.

Це були попередні результати фільтрації, яка ще продовжувалася. 21 грудня 1945 р. М. О. Булганін, О. І. Антонов та В. С. Абакумов направили Й. В. Сталіну секретні матеріали з результатами перевірки генералів. У них зазначалося, що з 36 генералів Червоної Армії, які перебували в полоні і в травні-червні 1945 р. були доставлені в Головне управління “Смерш”, перевірку пройшли всі. Розглянувши матеріали по кожному з генералів окремо, співробітники “Смерш” дійшли висновку, що 25 генералів можна направити в розпорядження Головного управління кадрів НКО з подальшою постановкою і розглядом питання про їхнє можливе поновлення в лавах Червоної Армії, інших 11 генералів варто арештувати й судити, як таких, що “оказались предателями и, находясь в плену, вступили в созданные немцами вражеские организации и вели активную антисоветскую деятельность” [22, с. 26].

Разом із цитованим вище висновком, Й. В. Сталін отримав список генералів Червоної Армії, які підлягали арешту, а також підготовлену В. С. Абакумовим на кожного з генералів “атестацію”. Зокрема, про Павла Григоровича Понєдєліна, який зіграв неабияку роль у стримуванні противника на шляху до Дніпра влітку 1941 року, було сказано наступне: “Признался, что 7 августа 1941 года в районе города Умань изменил Родине, сдавшись без сопротивления в плен к немцам.

После пленения допрашивался германскими офицерами и фельдмаршалом (генерал-полковником – О. В. Чорний) Клейстом, которым выдал известные ему секретные данные о личном составе и вооружении войск 12-й армии и её соседей.

В период пребывания в плену немцы изъяли у Понеделина дневник, в котором он излагал свои антисоветские взгляды по вопросам политики ВКП(б) и Советского правительства.

Так, Понеделин писал, что колхозное крестьянство, лишившись частной собственности, обнищало, вследствие чего к Советскому правительству относится недоброжелательно и поддерживать его в войне с немцами не будет.

В своём дневнике Понеделин также записал, что в 1937 – 1938 гг. производилось очищение страны от старых кадров, которые не соглашались с генеральной линией партии, при этом Понеделин характеризовал эти кадры с положительной стороны и указывал, что мероприятия Советского правительства в отношении этих людей были неправильны.

Кроме того, Понеделин в этом же дневника высказывал пораженческие настроения.

Узнав о приказе Ставки Верховного Главнокомандования Красной Армии об объявлении его изменником Родины, Понеделин в дневнике сделал запись, содержащую резкий выпад против товарища Сталина.

Высказывания антисоветских взглядов со стороны Понеделина подтверждают находившиеся вместе с ним в плену генерал-лейтенант Музыченко И. Н. – бывший командующий 6-й армией, генерал-майор Скугарев И. М. – бывший командир 219-й стрелковой дивизии и генерал-майор Кириллов Н. К. – бывший командир 13-го стрелкового корпуса.

Будучи допрошен, Понеделин показал, что антисоветские настроения у него возникли ещё с 1929 года, вследствие несогласия с политикой партии и правительства в области коллективизации сельского хозяйства.

Однако материалами следствия устанавливается, что Понеделин ещё ранее проводил антисоветскую деятельность…

В конце 1941 года, когда Понеделин находился в немецком лагере военнопленных в городе Ровно, представители германского генштаба предлагали ему поступить на службу к немцам, но это предложение он якобы не принял” [22, с. 27 – 28].

Разом із тим очільник Головного управління контррозвідки “Смерш” ще раз нагадав Й. В. Сталіну, що 16 серпня 1941 р. наказом Ставки ВГК № 270 командарм-12 був оголошений зрадником Батьківщини, а 13 жовтня того ж року рішенням Військової колегії Верховного суду СРСР заочно був засуджений до смертного вироку. Ознайомившись з так “майстерно” складеною характеристикою, Й. В. Сталін погодився з В. С. Абакумовим, що героя нашого дослідження необхідно арештувати, що й було зроблено 30 грудня 1945 року [21, с. 23].

Слідство щодо звинувачень у “трусости, дезертирстве и предательстве” військової присяги й Батьківщини, щодо наклепницьких відгуків на адресу партії і дій радянського керівництва та схвальних відгуків про “ворогів народу” і т.д. тривало аж до середини (!) 1950 року. Тобто, п’ять з половиною років кращі “шукачі доказів” контррозвідки країни шукали підтвердження і без того розстрільних “гріхів”.

На допитах П. Г. Понєдєлін відповідав практично на одні й ті ж питання: За яких обставин він попав у полон? Про що говорив з Клейстом? Чи пропонував йому Власов співпрацювати? Чи знав він цілий ряд осіб, які перебували в полоні ? (перелік від капітанів до генералів – О. В. Чорний) і т.д.

Складений за підсумками слідства вирок, що прозвучав 25 серпня 1950 р., практично повністю дублював наказ Ставки ВГК та рішення Військової колегії Верховного суду СРСР 1941 р. з доповненнями щодо антирадянської агітації та наклепницьких відгуків на адресу радянської влади та верховного командування армії. Виникає цілком логічне питання: навіщо була потрібна карна справа і слідство тривалістю п’ять з половиною років, якщо вже був оголошений смертний вирок 13 жовтня 1941 року. На це питання ми поки-що дати аргументованої відповіді не можемо, а відповідно цей епізод з життя розстріляного командарма має перспективу для подальшої наукової розробки.

Сам же генерал-майор П. Г. Понєдєлін, який до речі не обмовив жодного з товаришів по нещастю [22, с. 27 – 32], звинувачення і вирок вислухав спокійно, зазначивши, що він робив усе можливе аби вивести війська 12-ї та 6-ї армій з оточення, що з поля бою він не втік і що антирадянською агітацією, перебуваючи в полоні, не займався [11, с. 320]. Напевне ці слова вже ніхто не слухав, оскільки “добро” на новий вирок фактично було дане ще 1941 року. Пізніше, коли постало питання про реабілітацію командарма-12, М. Ф. Лукін, який багато доклав зусиль аби повернути чесне ім’я генерал-майора П. Г. Понєдєліна, досить влучно охарактеризував мотив вироку: “…Сталину было крайне необходимо найти козлов отпущения, на которых можно было бы свалить вину за наши неудачи в первые дни войны” [13, с. 16].

1. Ануфриев А. С. Гитлеровская Германия во Второй мировой войне (по трофейным фотодокументам): 1941 год // Военно-исторический журнал. – 1989. – № 3. – С. 70 – 77.

2. Арушанян Б. И. Боевые действия 12-й армии в начальный период войны // Военно-исторический журнал. – 1973. – № 6. – С. 60 – 65.

3. Великая Отечественная. Командармы. Военный биографический словарь. – М.; Жуковский: Кучково поле, 2005. – 408 с.

4. Викторов Б. А. Без грифа “Секретно”: Записки военного прокурора. – М.: Юрид. лит., 1990. – 336 с.

5. Волкогонов Д. А. Триумф и трагедия. Политический портрет И.В.Сталина. – В 2-х книгах. – Кн. II. – Ч.1. – М.: Изд-во АПН, 1989. – 432 с.

6. Гальдер Ф. Военный дневник / Перевод с немецкого И. Глаголева. Предисловие генерал-лейтенанта П. Жилина. Комментарии к.и.н. полковника К.Черемухина. – М.: Воениздат, 1971. – Т. 3, Кн. 1 (22. 06. 1941 – 30. 09. 1941). – 408 с.

7. Долматовский Е.

    А. Зелёная брама. Документальная легенда об одном из первых сражений Великой Отечественной войны. – М., 1989. – 320 с.

8. Иринархов Р. С. Непростительный 1941. “Чистое поражение” Красной Армии. – М.: Яуза: Эксмо, 2012. – 544 с.

9. Исаев А. В. От Дубно до Ростова. – М.: ООО “Изд-во АСТ”: ООО “Транзиткнига”, 2004. – 710 с.

10. Лискин А. А. Расстрелянные генералы. Приказ № 270. К 60-летию начала Великой Отечественной // Совершенно секретно. – 2001. – № 3. – С. 28 – 29.

11. Лискин Ю. А. Тайники Великой Отечественной. Командарм Понеделин и другие. – М.: Изд-во “Спутник+”, 2010. – 511 с.

12. Лукин М. Ф. “Мы не сдаемся, товариш генерал!” // Огонёк. – 1964. – № 47 (ноябрь). – С. 26 – 29.

13. Лукин М. Ф. “Мы не сдаемся, товариш генерал!” // Огонёк. – 1964. – № 52 (декабрь). – С. 16.

14. Муратов В. В., Городецкая (Лукина) Ю. М. Командарм Лукин. – К.: Воениздат, 1990. – 351 с.

15. Новобранец В. А. “Я предупреждал о войне Сталина”. Записки военного разведчика. – М.: Яуза: Эксмо, 2009. – 480 с.

16. Нуждин О. Битва под Уманью: трагедия 6-й и 12-й армий (25 июля – 7 августа 1941 г.): [монография]. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2011. – 328 с.

17. Приказ Ставки Верховного Главного Командования Красной Армии № 270 16 августа 1941 г. // Военно-исторический журнал. – 1988. – № 9. – С. 26 – 28.

18. Рунов В. А. 1941. Победный парад Гитлера. Правда об Уманском побоище. – М.: Яуза: Эксмо, 2010. – 416 с.

19. Рунов В. А. Удар по Украине. Вермахт против Красной Армии. – М.: Вече, 2011. – 384 с.

20. Сборник лиц награжденных орденом Красного знамени и почетным революционным оружием. – М.: Госвоениздат, 1926. – 303 с.

21. Симонов К. Уроки правды // Наука и жизнь. – 1988. – № 4. – С. 16 – 25.

22. Судьбы генеральские … // Военно-исторический журнал. – 1992. – № 10. – С. 25 – 32.

23. Тюленев И. В. Через три войны. – М.: Воениздат МО СССР, 1960. – 256 с.

24. Register forms for recovered allied prisoners of War. Ponodelin Paul G. – Государственный архив Российской Федерации (ГАРФ). – Ф. Р-9526. – Оп. 6. – Ед. хр. 1156. – Л. 23.

Чорний О. В. Командарм-12: життя між вироками / Наукові записки. Серія: Історичні науки. – Випуск 17. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2012. – С. 177 – 186.