Роман Любарський. Переклади

Сонет ХІІІ
Не змінюйся, до скону будь собою.
Та збережи в собі ще образ Божий.
Коли ж носата прийде за тобою,
Нехай на тебе дехто буде схожий.
Тобі природою на мить краса дана,
Тоді ж не буде краю ій, кінця,
Коли нащадки переймуть сповна
Всі кращі риси дивного лиця.
Нехай в руках дбайливих гарний дім
Не похитнеться від загроз зими,
Та ні за що не запанує в нім
Наперсник смерті, холоду, пітьми.
О, хай коли настане твій кінець,
Луна іде: «У мене був отець!»

Сонет СХVII
Скажи, що я боргами зневажав,
За те добро, яке ти дарувала,
Що я поріг не той переступав,
З яким мене так доля пов’язала.
Що я не цінував твій вільний час,
Його безжально марнував та краяв,
Що дозволяв чужим вітрилам враз
Себе понести ген до небокраю.
Усі злочинства вольних тих речей
На терези з моїм коханням поклади.
Хай збудеться суворий суд очей,
Не прирікай до смертної біди.
Я винен. Та усю мою провину
Я замісю з любов’ю, наче глину.

Сонет СХLIX
Ти кажеш, почуття нема в мені.
Та я хіба, змагаючись з тобою,
Не на твоїй воюю стороні
І зброю не здаю без бою?
Чи шанував того, хто ворог твій?
Чи недругам твоїм я тиснув руки?
Я сам з собою вийшов на двобій
За те, щоб ти мені завдала муки.
Коли мій подвиг скінчиться сумирний?
За цноту гріх мені миліше твій.
Твоїх очей я лицар вірний,
Мій вирок – поклик дивних вій.
Тож їм смиренно ворожнечі хліб:
Ти любиш зрячих – я давно осліп.

Сонет CXXIX
Витрати духу й сорому розтрата –
Ось сластолюбство в дії. Та воно
Безжальне, підле, біснувате,
Жорстоке і підступне, як вино.
Втамоване – і знов презирство в дію,
А навпаки – не пошкодує поготів.
І той втрачає спокій і надію,
Хто випадково цю принаду з’їв.
Безглузде, тож завжди у звадах.
Ти раб його, хоч володієш ним.
В надії – радість, горе – у розладах,
В минулому – то сон, розвіяний як дим.
Всі знають це. І битва йде запекла:
Лишити рай, який за крок від пекла.

Два вечірні місяці

І

Місяць мертвий у хмарах пірна,
але його воскресить весна.

І тополі чоло
вітер овіє з півдня.

І серця засіки
наповнить жаття зітхань.

І травяні шапки
покриють черепицю.

Місяць мертвий із хмар вирина,
але його воскресить весна.

ІІ
Наспівує вечір синій
колискову апельсинам.

І сестриця моя співає:
- Стала земля апельсином. -
Хниче місяць: - І мені
хочеться стати апельсином.

- Як би ти не червонів,
як би не переймався,
не бути тобі навіть лимоном.
Яка жалість!

* * *

Деревце, деревце
на посуху зацвіло.

Юнка до гаю маслин
йшла під уклін зоряниць,
і обіймав її вітер,
друг легковажний дзвіниць.

На андалузьких кониках
четверо навіжених,
порох лежав на куртках,
на голубих та зелених.
"Їдьмо, красуне, чекає Кордова!"
Дівчина їм ані слова.

Три молоді матадори
з гір ішли, з перевалу,
шовк відливав помаранчем,
сріблом сталь відливала.
"Їдьмо в Севілью!" - покликали лунко.
Але промовчала юнка.

Коли опустився вечір,
млою бузковою вмитий,
виніс юнак із саду
рожі та місячні мірти.
"Радість, їдьмо в Гранаду!"
І знову вона ні слова.

Залишилась дівчина в полі
зривати оливки в тумані,
і вітер свої сірі руки
зімкнув на дівочому стані.

Деревце, деревце
на посуху зацвіло.

Севільська пісенька

Бризкає світ веселий
у помаранчевий сад.
І золотаві бджоли
сюди за медом спішать.

Де він, де він,
солодкий клад?

Він затаївся
в лазурі квітки.
Чашечка квітки
глибока для бджілки.

(Стільчик із лавра -
тільки для мавра.
А із сосни -
для його дружини.)
Світанком повні
зорять апельсини.

Два моряки на березі

І

Він з Китайського моря
привіз у своїм серці рибку.

Іноді вона борознить
глибини його зіниць.

Моряк, він тепер забуває
про далекі, далекі таверни.

Він дивиться в воду.

ІІ

Розповісти колись багато міг цей морський вовк.
Та тепер слова розгубились. Він змовк.

Світ повновагий. Кучеряве море.
Зорі і в небі, і за кормою.

Він бачив двох пап в облаченнях білих
та антільянок бронзовотілих.

Він дивиться в воду.

Він помер на світанку

Чотири місяці є у ночі,
а дерево - тільки одне,
і тінь одна лиш його лоскоче,
і птах, що гілку гойдне.

Сліди цілунків твоїх шукаю
на тілі, крізь ніч угледь!
А річка цілує вітер,
до нього торкаючись ледь.

В долоні несу твоє "ні",
яке ти дала мені,
як лимон восковий,
наче камінь важкий.

Чотири місяці є у ночі,
а дерево - тільки одне.
Наче метелик, серце голкою
до пам'яті ніч припне.

Дерево пісень

Все ще дрижить голос,
самотня гілка,
від минулого горя
й учорашнього вітру.
Вночі дівчина в полі
сумувала й співала –
і ловила ту гілку,
та спіймати не встигла.
Ах, вже місяць на спаді!
А спіймати не встигла.
Сотні сірих суцвіть
заплели її тіло.
І сама вона стала,
як та співоча гілка,
дрожом давнього горя
й учорашнього вітру.

* * *

В глибинах зеленого неба
зеленої зірки мигтіння.
Як бути, щоб любов не загинула?
Що станеться з її тінню?
З холодним туманом
башти високі злиті.
Як нам побачити один одного?
Вікна закриті.
Сто зорь зелених
над зеленим небом мереж,
не помітивши сто білих веж,
що снігом покриті.
І щоб моя тривога
здавалась живою й палкою,
я повинен її прикрасити
посмішкою прекрасною.

* * *

Серпень

Персик в зорі примарний,
льодяники бабок – прикрасою проз.
Входить сонце у вечір янтарний,
наче кісточка в абрикос.
Кріпкозубий, налитий початок
сміхом жовтим, - дарунок літа.
Знову серпень.
Для хлопців, дівчаток –
смуглий хліб із місяця сита.

Морська мушля

Мені її дали.
Море з глобуса
в ній заспівало.
Серце наповнили
бризки й піна,
сутінь і риби
із світла і тіні.
Мені її дали.

Маленький віденський вальс

Десять юнок їдуть Віднем.
Плаче смерть на грудях гульвіси.
Є там ліс голубиних опудал
і зоря в антикварному лісі.
Є там зали, де сотні вікон
і за ними зелені купи…
О, візьми цей вальс,
цей вальс, що закусив мені губи.
Цей вальс, цей вальс,
повний смерті, мольби та вина,
де шовками хвиля зрина.
Я кохаю, кохаю, кохаю,
і на місяця височині,
і з зів’ялою книгою у вікні,
в потаємнім гнізді синиці,
і у танці, що равлику сниться …
Так порадуй теплом
цей вальс із перебитим крилом.
Є три дзеркала в віденській залі,
твої губи, як дві скрижалі.
Смерть нам грає на клавесині
й танцюристів фарбує синім,
і на сльози наводить глянець.
А над містом – тіні п’яниць…
О, візьми цей вальс,
на руках просто гинучий танець.
Я люблю, я люблю, моє диво,
я люблю тебе вічно і всюди,
й на даху, де дитинства мрії,
і коли піднімаєш вії,
а за ними, в сріблястій тиші, -
Угорщини зорі пастуші,
і ягнята, і лілії дикі…
О, візьми цей вальс,
цей вальс «Я кохаю тебе навіки».
Нас чекає ще танець у Відні,
в карнавальнім вбранні Дунаю,
в доміно із води і тіні.
Очерети там темні скраю!..
Час мине, даниною прощання
я залишу відлуння дихання
у світлинах та флюгерах,
поцілунки складу біля двері, сюди,
ввірю хвилям твоєї ходи
стрічки вальсу, скрипку і прах.