Герой, який зі сторінок шкільних підручників іменувався пушкінським денді Євгеном Онєгіним, зі знайомих платівок - неперевершеним персонажем безсмертної опери П.І.Чайковського. Реальна людина, яка силою мистецтва хвилювала не одне покоління слухачів. Хоча в повсякденному житті його шлях не завжди був оповитий трояндами, нерідко фортуна посміхалася і йому.

Леонід Георгійович Яковлєв народився 31 березня 1858 року в Єлисаветграді, тут пройшли його юнацькі роки. Мріяв про кар’єру військового - навчався в Миколаївському кавалерійському училищі в Петербурзі. Після закінчення був направлений на військову службу до Києва. Його далекий родич, відомий оперний режисер В.А.Лосський в «Мемуарах» згадував: «На той час у нас став бувати блискучий ад’ютант київського генерал-губернатора, надзвичайний красень і серцеїд Леонід Яковлєв - майбутній відомий баритон Петербурзького Маріїнського театру. Якось він співав у нас під власний акомпанемент, говорив про оперу, про своє намагання «проміняти аксельбанти на ліру». Його від природи визначний голос вразив мене». Блискуча ефектна зовнішність, вроджений інтелект і прекрасні голосові данні сприяли також постійному успіху у жінок, і Яковлєва часто запрошували на сольні вечори київської аристократії. Дозріваючу думку відійти у відставку прискорило банкрутство батька. За порадою співака і педагога Є.К.Ряднова Яковлєв почав займатися співом. Сам Євген Карлович Ряднов був чудовим майстром вокальної техніки, учнем К.Еверарді. Він однаково вдало володів різними засобами віртуозного виконання, як в героїко-драматичному, так і в ліричному репертуарі. На початку 80-х років сценічна діяльність Є.К.Ряднова була пов’язана з Київською оперою, де він зарекомендував себе тонким інтерпретатором партії Ленського.Мистецтво витонченості, тонкого нюансування, любов до творчості П.І.Чайковського Ряднов передав учню. Для підвищення майстерності він допомагає своєму талановитому вихованцю здійснити подорож до Італії, а після повернення не забуває про нього, турбується його долею. Більша частина життя Є.К.Ряднова була пов’язана з Тифлісом, куди він запрошує і Л.Г.Яковлєва.

Тифліс у 80-ті роки був одним з центрів оперної культури. На чолі театру в ту пору стояли М.М.Іпполітов-Іванов, І.П.Прянішніков, І.Є.Пітоєв.Це визначало не лише високий музичний рівень вистав, а й наявність суворої ідейно-художньої програми. У Тифлісі тривалий час царювала італійська опера, і твори російських композиторів пробивалися на сцену важко. Іпполітов-Іванов писав: «Вищий тифлісський світ, вихований на італійській кантилені, зустрів ворожо спроби перевиховати їх...Але Іван Єгорович Пітоєв був затятим і присягнувся, що змусить тифлісців полюбити Чайковського. Поступово інерція слухачів була переможена. Коли до трупи влились нові талановиті сили, у виконанні була знищена італійська рутина, були оновлені хор і оркестр, публіка відчула нові віяння, і її байдужість відійшла нанівець. До репертуару Тифлісського театру, завдяки зусиллям Іпполітова-Іванова, ввійшли «Життя за царя», «Руслан і Людмила», «Русалонька», «Євген Онєгін», «Орлеанська діва», «Мазепа», «Чарівниця», «Демон», «Купець Калашніков», «Рогнєда», «Вража сила», «Травнева ніч», «Фераморс». Нерідко в один сезон виконувалися три або чотири опери Чайковського, і користувалися великим успіхом (особливо «Мазепа» і «Чарівниця»), хоча з імператорської сцени вони вже зійшли. Когорта талановитих артистів і артисток, до якої входили В.Зарудна, С.Молчановський, Є.Конча, І.Прянішніков, І.Тартаков, С.Аленніков, Є.Ряднов, П.Лодій та інші, прекрасний художник-декоратор А.Реджіо (Беклємішев) перетворила Тифлісську оперу на театр загальноросійського значення.

Ось в таку музичну обстановку потрапляє Л.Г.Яковлєв. Антрепренер Іван Єгорович Пітоєв, величезний любитель російської опери і людина ризикована по відношенню до молодих артистів, підписує ангажемент з нікому невідомим співаком, робить на нього ставку на майбутнє і...не помиляється. Перший вихід на сцену виявляється для новачка вдалим. Молодість, талант, природна музикальність перемагають неосвідченість і відсутність музичної майстерності. Протягом сезону співак опановує чотирнадцять(!) оперних партій і активно рухається в музичному плані.

Квітневими днями 1886 року великий майстер російської опери, композитор Петро Ілліч Чайковський завітав до Тифлісу. Приїздив, щоб трохи відпочити, розважитися, погостювати у брата Анатолія Ілліча, прокурора судової палати. 25 квітня, спеціально на день народження композитора, тифлісський театр готувався до відвідин маестро: сцену прикрасили його улюбленими квітами - конваліями, яких привезли з Кутаїсі цілий вагон. За лаштунками завершувалися останні приготування до відновленої опери «Мазепа», улюбленного твору тифлісців. Важко сказати, де і як відбулося знайомство видатного російського композитора і молодого артиста - чи зі сцени, чи у приватній бесіді. Так чи інакше, Петро Ілліч справедливо оцінив талант і високі потенційні можливості Яковлєва, рекомендуючи його дирекції Маріїнського театру. Протеже виявилося вчасним, тому що саме тоді петербурзька опера переживала складний період - відсутність лірико-драматичного баритону загрожувала провалом доброму десятку репертуарних творів.

Леонід Георгійович від’їзжає з Тифлісу. Але його слід залишається в місті завдяки Костянтину Михайловичу Аліханову (1848-1931), юристу, піаністу, голові Тифлісського відділення РМТ, який відзначив початок великого шляху у мистецтво провідного співака, пожертвувавши п’ятивідсотковий заставний аркуш вартістю 3000крб. для заснування стипендії імені Яковлєва

Володіючи яскравими зовнішніми і внутрішніми якостями, Яковлєв як співак і артист-аматор не отримав належного шліфування. Талант брав своє, але виявлялася недостатність майстерності. Після першого прослуховування Е.Ф.Направник, диригент Маріїнського театру, записав у своєму щоденнику: «Гарний, високий, не дуже сильний голос, проспівав сцену з II дії «Тангейзера» краще, ніж арію Валентина. Здібний, але мало навчався. В перспективі багато обіцяє» (24 березня 1887 року).9квітня Яковлєв дебютував партією Валентина в опері Ш.Гуно «Фауст» і був прийнятий до трупи Маріїнського театру. Доля талановитого співака хвилювала його тифлісських друзів. М.М.Іпполітов-Іванов у листі до Е.Ф.Направника запитував: «Дуже цікаво знати, яке враження справив на Вас наш баритон Яковлєв» (14 квітня 1887 року, Тифліс).

1 вересня відбувся перший виступ Леоніда Георгійовича в ролі Онєгіна, що став початком блискучої діяльності артиста і загального визнання. Яковлєв показав не лише душевну спустошеність Онєгіна, але й те, що під попелом байдужості крився вогонь, котрий спалахував при зустрічі з Тетяною Греміною. Для Онєгіна-Яковлєва кохання не в радість, це важкий тягар, разом з ним приходить прикре усвідомлення невиправної помилки і даремно згубленого життя. Цей образ став своєрідним псевдонімом співака, разом з цим персонажем прийшла всенародна любов. Студенти і курсистки вистоювали в довгих чеграх, щоб потрапити на виставу. Як писав Скиталець у новелі «Шматки життя»: «Деякий колега, пробігавши цілий день по урокам, потім засинав стоячи в черзі за квитками, але все-таки зі свого поста не сходив. Надія послухати Фігнера і Яковлєва в «Онєгіні» пересилювала все».

Яковлєв на Маріїнській сцені був кращим після Прянішнікова і до Тартакова виконавцем партії Демона. В його трактовці не було нічого, розрахованного на зовнішній ефект. В його Демоні жила пристрасна туга. За висловами рецензентів, він створював образ, проникнутий внутрішньою силою: «Яковлєв відмінно упорався з драматичною і вокальною сторонами партії. По відношенню до зовнішності, дійсно гарної і шляхетної, кращого Демона і бажати не потрібно. У грі, досить вдумливій і чуйній, видалося декілька особливо щасливих моментів - сцена перед келією і фінальний дует» («Петербурзький листок», 1887, № 336). «Головна позитивна якість цього співака - добрий, високий, дуже симпатичний голос, простота, вільність, натуральність співу, без усякого домісу якоїсь претензійності, природна палкість і захоплення...Тримає себе на сцені Яковлєв просто, але витончено...Особливо відзначився співак у III дії, у відомому фрагменті «Не плач, дитино». Співав так гарно та натхненно, що визвав цілу бурю оплесків» («Новини», 1887, №339).

Кожна нова партія додавала артисту успіху. Його Невер в «Гугенотах» заперечив першість Фігнерів, що виступали в цій опері. Глядачів-слухачів скорила благородна стриманість виконання, принадливість голосу, натхненність співу, шляхетність рухів і зовнішнього вигляду. Яковлєв володів дорогоцінним для артиста хистом - привабливістю. Він не ідеалізовував своїх героїв, але в зображенні злодіїв (хоча, йому рідко видавалося виступати саме в таких партіях), наділяв їх рисами людяності. Його Нелюско в «Африканці» не був лютим дикуном, як його звичайно зображають. В одній з рецензій читаємо: «Наскільки в сцені у тюрмі він підтвердив свій драматичний талант, настільки в баладі Нелюско...зачарував слухачів своїм прекрасним, високим і ніжним голосом, якщо й не зовсім відповідаючим характеру цієї ролі, то надзвичайно благородним і гарним по звуку» («Петербурзький листок», 1890, № 299). З успіхом відтворюючи в ролях вельмож і середньовічних лицарів, він вражав глядачів в Риголетто з одноіменної опери Дж.Верді не тільки зовнішнім, але й внутрішнім перетворенням, глибиною приникнення у внутрішній світ нещасного і страждаючого блазня. Яковлєв успішно заміним Прянішнікова в партії Тельрамунда ( опера Р.Вагнепа «Лоенгрін»). «Треба мати безумовно добрий високий баритон, щоб задовольнити вимогам цієї важкої в вокальному відношенні партії. Усі данні для неї Яковлєв має: свіжий та гучний голос піддавався її примхливим вигинам. Передача відрізнялася пристрастністю фразування, великою змістовністю». Як можна гадати, артист наслідував трактування Прянішнікова, але, за словами рецензента, пом’якшив образ і додав співу «невідповідний до характера Тельрамунда ніжний і м’який характер (в дуеті II дії)(«Новини», 1890,№ 269). З цим висловом не співпадають міркування інших авторів, які підкреслювали глибокий драматизм передання сцен II дії - почуття сорому від перенесеного приниження. Яковлєв був молодий і не досить досвідчений у 1890 році, коли вперше виконав цю складну не лише в вокальному, але в психологічному відношенні партію, котра пізніше стала однією з кращих в його репертуарі.

В 1889 році на сцену Маріїнського театру повернулася раніше заборонена царем Олександром III опера А.Г.Рубінштейна «Купець Калашніков». Яковлєву доручили партію Калашнікова. Звернемося до записів рецензента: «Яковлєв з чисто російським штибом, природним, не ходульним драматизмом і співом, сповнений зворушливого почуття, провів партію, котра розподіляється на три головні настрої. В 1-й картині II дії настрій Калашнікова ясний, не затьмарений ніякими прикростями. Лише наприкінці він дізнається про скоєне лихо. У 2-й картині II дії Калашников сповнений горя, вибухів ревнощів і обурення. В III дії він з’являється непохитним месником за свою гідність. Всі ці три положення чудово зрозумів Яковлєв , відтворив їх талановито, благородно і правдиво»(«Новини», 1889, № 15). Виконання Яковлєва визвало захоплення в не дуже щедрого на схвальні відгуки композитора. За словами артиста, «після вистави Антон Григорович обійняв мене на сцені, поцілував і сказав, що не думав, що можна таким чином трактувати цю роль»(«Бірюч петроградських театрів», 1918, № 5, с.41).

Минає рік, і Яковлєв стає свідком народження геніального творіння П.І.Чайковського «Пікова дама». Вже в процессі роботи Петро Ілліч бачив і відчував князя Єлецького саме в зовнішніх рисах співака, про що писав у листі до брата Модеста: «Повідомляю тобі текст арії Князя (я вважаю, що Князя співатиме Яковлєв»(Флоренція, 20 лютого 1890 року). Ця думка підтверджується в розписі виконавських побажань, надісланих композитором директору Маріїнського театру І.А.Всєволжському: «Певна річ, Князя (нареченого Лізи) повинен співати Яковлєв»(Флоренція, 26 березня,1890 року). Існує і інша точка зору на цей факт. В.Е.Направник, син диригента Маріїнського театру Е.Ф.Направника, в книзі спогадів «Е.Ф.Направник і його сучасники» підкреслює: «...Щоб «ублажити» виконавця ролі князя Єлецького,Чайковський вирішив прибавити йому арію на балу і сам придумав до неї текст. Потрібно зізнатися,що це найслабкіше місце в усій опері».Ці слова спростовує рецензія музичного критика М.Д.Кашкіна у зв’язку з прем’єрою «Пікової дами»: «Хоча партія князя Єлецького невеличка, але п. Яковлєв, завдяки видатному надзвичайному голосу і щасливій сценічній зовнішності представив її дуже рельєфно. Це артист з багатими засобами»(журнал «Російський огляд», 1890, № 2).

Наступною творчою працею поряд зі славетним маестро П.І.Чайковським була опера «Іоланта», в якій він співав партію Роберта. На першій виставі 6 грудня 1892 року, він був серед тих, кого публіка вітала схвильованими оваціями і визивала ,бісувати. Ось підтвердження з донесення інспектора по Маріїнському театру Г.П.Кондратьєва: «Яковлєв з величезним успіхом повторив свою арію».

Спілкуватися з Петром Іллічем Чайковським Л.Г.Яковлєву видавалося не лише при підготовці та репетиціях оперних творів. Їх пов’язували теплі дружні стосунки, що зародилися, як відомо, ще з Тифлісу. П.І.Чайковський запитував у листі до брата Анатолія Ілліча: «Яковлєв запевняє мене, що тебе призначають в тобольські губернатори. Чи вірно це?» Очевидно, що співак і композитор розглядали цю тему особистого характеру. Зустрічалися вони і у гостинному домі керуючого конторою петербурзьких театрів Володимира Петровича Погожева. Тричі на сезон цей великий шанувальник російської культури запрошував до себе приятелів та осіб, зустріч з якими могла бути корисна і цікава. Бували директор театрів І.А.Всєволжський, генерал-ад’ютант І.Драгоміров, професор-гінеколог І.Н.Лазаревич, із артистичного світу - Г.П.Кондратьєв та П.І.Вейнберг. Приходив П.І.Чайковський - пограти у вінт, послухати спів Л.Г.Яковлєва, посміятися над забавними оповіданнями та імпровізаціями І.Ф.Горбунова та сценками П.І.Вейнберга.

Трагічна смерть Чайковського важко переживалася співаком. Але він, переступивши через власні почуття, віддав данину пам’яті геніальному композитору на московському зібранні РМТ під керівництвом В.І.Сафонова. Як і раніше, ніби живий композитор стояв перед очима співака, коли лунали звуки аріозо з опери «Мазепа», романси.

На жаль, після смерті Петра Ілліча Л.Яковлєв нелегко знаходив особисту спільну мову з російськими оперними композиторами. Робити це було необхідно, тому що поступово, особливо з середини 90-х років, почала відроджуватись цікавість до оперної творчості «Нової російської школи». Як конкурентноздатний театр, з’явилася Московська приватна опера, що приділяла велику увагу вітчізняній музиці. Такий поворот подій змусив дирекцію імператорських театрів змінити свою позицію в репертуарній політиці. Велика кількість постановок російських композиторів вимагала налагоджування відносин з їх авторами.

Незважаючи на початкове люб’язне ставлення, відносини Яковлєва з М.А.Римським-Корсаковим не склалися, були напруженими і не стійкими. Коли оперу «Снігуронька» вирішили відновити в театрі, Микола Андрійович запросив до себе до себе додому 26 грудня 1894 року декількох артистів імператорських театрів, щоб спробувати виконати твір під акомпанемент рояля. Серед виконавців був і Яковлєв. Пізніше принциповий і скрупулезний у творчому відношенні Римський-Корсаков досадно холодно і з острахом ставився до співака. Хоча в мемуарах «Літопис мого життя» він залишив не зовсім об’єктивні враження про багатьох представників вітчизняного мистецтва, стає очевидно, що до Яковлєва він відносився негативно. Мабуть, головна причина полягала в тому, що через відсутність вокальної школи задовго до відходу зі сцени артист почав втрачати голос. Ось точка зору композитора на виконання співаком партії Грязного у постановці опери «Царева наречена»: «...шкодив справі Грязной-Яковлєв. Цей співак, що втратив голос,людина, позбавлена смаку, перебільшував виразність, був просто для мене нестерпний. Але, чи завдяки все ще красивій зовнішності, чи через минулі свої успіхи, він все-таки умудрився зривати оплески у публіки». Більш критично охарактеризував композитор співака у ролях сезону 1902/03 року. Запис пов’язаний з постановкою опери «Сервілія». «Опера була відмінно зрепетована, і артисти, як видно, співали з бажанням і старанням. Один лише Яковлєв-Егнатій, при всьому своєму бажанні , був непереносний. В співакові цьому я відчував неначе свій хрест, котрий проти волі повинен був нести. Лише «Садко» обминула його присутність. «Снігуронька», «Сервілія», «Царева наречена» - усі були вкінець зіпсовані його участю. Гульвіса, він постійно мав потребу в коштах і чомусь постійно користувався покровительством дирекції, режисерської частини і капельмейстерів, призначавших його завжди і скрізь на перші ролі, замість того, щоб звільнити у відставку. Зі своєї сторони, на баритонові партії я звичайно призначав інших, а дирекція доповнювала і його вже від себе. В кінці кінців виявлялося, що роль залишалася головним чином за ним. Соромно любому Феліксу (Фелікс Блуменфельд.-М.Долгіх), що і він не захистив мене від Яковлєва. З часу постановки «Царевої нареченої» я відчував якийсь острах перед баритоновими партіями, немов у майбутньому мені здавалося неминучим виконання їх у Маріїнському театрі Яковлєвим. І в «Пані воєводі», і в наступним за ним «Сказанні про невидимий град Кітеж» я почав уникати значних баритонових партій, замінюючи їх високими басами, на що Яковлєв вже зовсім був не здатний».

Декілька слів обов’язково треба сказати про дружнє ставлення до Л.Г.Яковлєва диригента Маріїнського театру Едуарда Францовича Направника. Він всіляко сприяв вступу талановитого співака на імператорську сцкну і пізніше неодноразово залучав до постановок власних творів. Так, 3 січня 1895 року на Маріїнській сцені планувалася прем’єра опери «Дубровський». Працюючи над лібрето, Модест Ілліч Чайковський близько спілкувався не лишн з автором музики, а й з виконавцями, користувався вказівками і порадами режисера І.І.Палечека. Саме на прохання Л.Яковлєва, як підкреслює В.Яковлєв у статті «Модест Ілліч Чайковський - автор оперних творів», був написаний Е.Ф.Направником додатковий романс вже під час репетицій, бо співак вважав роль Троєкурова недостатньо окресленою. При постановці наступноі своєї опери «Франческа да Ріміні» у листопаді 1902 року автор доручив Яковлєву партію Малатести.

Серед оперних скарбів, які у ті часи не отримали належного визнання і розповсюдження, були і опери Цезаря Антоновича Кюї. 2 листопада 1899 року Маріїнський театр поставив його трагічний твір «Сарацин» на основі драми Олександра Дюма-батька «Карл YII у своїх васалів». Прем’єра пройшла зі значним успіхом, публіка тепло вітала виконавців, серед яких найбільш сильне враження залишили Л.Г.Яковлєа (Якуб) і Ф.Г.Стравинський (Раймонд).

Часто Яковлєв приймав участь в операх, які не залишили свого вагомого сліду в історії російського театру, витримавши лише одну постанову. Він грав у мелодраматичній одноактній виставі «Поет» М.Кротова, виконував головну роль у постановці « Князя Срібного» Г.О.Казаченка.

Щоб уяснити роль і значення Леоніда Георгійовича Яковлєва на коні Маріїнського імператорського театру 90-х років, необхідно звернутися до точки зору сучасників.

«В опері так заведено: тенори і баритони - ось центр уваги публіки. І вони ж ставали головною приманкою і незмінними об’єктами невичерпних овацій. Серед них, зрозуміло, були свої кумири.

В Маріїнському театрі тоді було два таких кумира - Фігнер та Яковлєв. Про них склалася думка, що вони не лише першокласні співаки, але й актори. Така думка, як мені вважається, лише відносна. Правда, треба віддати належне, вони різко виділялися своїм сценічним виконанням на загальному фоні більшості своїх колег, які звичайно мало турбувалися про втілення зображаємого. Хоча разом з тим вони були далекі від тих вимог, які ми зараз ставимо перед оперними артистами.

Обоє вони - Фігнер і Яковлєв - витончені, шляхетні, чудово трималися на сцені, прекрасно носили костюм і майстерно володіли своїм тілом. Вони франтували ефектними позами, віртуозним акторським темпераментом і суворо прорахованною пластикою. Одним словом, демонстрували гарні манери «оперної гри», інколи досягаючи і дійсно артистичного підйому»(Юрьєв Ю. З «Записів»).

«Влітку 1896 року у Нижньому Новгороді, в міському театрі Ігоря (опера «Князь Ігор» О.П.Бородіна - М.Долгіх) співав Л.Г.Яковлєв, Ярославну - артистка Інсарова. Виконання Яковлєва мене не задовольнило - у чудового за голосом і добропорядного, інколи блискучого артиста, як я зрозумів в майбутньому, не було відчуття реального; це був виконавець видатний (багаторічний учасник опер на Маріїнській сцені в партії Ігоря), але все ж в характері старої російської школи. Завдяки праці він пізніше прийшов до більш вірного втілення, в цьому ж спектаклі мене вразили його рухи, гримування, пози»(В.Яковлєв «Вибрані праці про музику: Російські композитори».)

Окрім вистав на імператорській сцені співак активно виступав у камерному репертуарі, як виконавець романсів П.І.Чайковського, О.І.Глазунова, а також арій і аріозо з опер. Найчастіше його запрошували на концертні виступи до Москви, на симфонічні зібрання РМТ під керівництвом В.І.Сафонова. Щорічно, на великий піст, коли видовища і розваги заборонялися і театри закривалися, співак приїздив і до Києва, де його сприймали як столичну знаменитість. Кияни, зокрема, дивувалися, що Яковлєв співав в незвичній манері «не школи Еверарді» і при цьому скорював слухачів і зривав бурі оплесків. Мождиво тому у камерно-вокальній спадщині російських композиторів є декілька романсів, присвячених співаку: «Дума» С.В.Рахманінова на вірші О.Плещеєва з Т.Г.Шевченка, «З Петрарки» О.К.Глазунова. Відомо також, що Яковлєв чудово виконував циганські романси.

Голосова криза у співака посилилася 1906 року. У Яковлєва не було іншого шляху, як залишити сцену, Але така людина не могла безслідно зникнути, відійти. Смерть улюбленої доньки визвала ще й стійке нервове захворювання з повною втратою голосу. Артист оголосив війну власному організму. Рік лікування за кордоном, у Монті, вплинув позитивно на його міцне здоров’я і Яковлєв тріумфально повертається, щоб попрощатися, сказати «до побачення!» своїм прихильникам, друзям, сценічній кар’єрі виставою 5 грудня 1906 року. Петербург вітав його багаточисленними оваціями, а студентська гальорка, про яку він сам колись сказав, що «з них шуби не зіш’єш», піднесла йому на знак пошани саме цінну шубу.

Як невтомний шукач щастя на безкрайніх шляхах життя Яковлєв-Онєгін згадав про місто свого дитинства напередодні двадцятиріччя творчої діяльності. 9 квітня 1907 року він приїздив до Єлисаветграда і салютував в залі Громадського зібрання своєю коронною роллю. У сузір’ї оперної антрепризи М.М.Боголюбова, поряд з яскравими молодими співаками - О.Аслановою, Є.Чайковською,Є.Євгеньєвим-Дарським, М.Бріан артист зачарував єлисаветградців витонченою мелодією «співця туги і журби». Кореспондент «Голосу Півдня» повідомив, що «невмолимий час наклав свій нещадний слід на прекрасний голос артиста, особливо вплинувши на його низький регістр. Але Яковлєв соєю грою постійно тримав увагу глядачів і залишався центральною фігурою п’єси. Арію «Уви, сумніви відсутні!» за вимогою публіки повторив двічі».

Протягом усього творчого життя співак активно і постійно приймав участь у благодійницьких концертах на користь студенства. За спогадами сучасника Д.Похітонова, серед петербурзьких гімназистів і студентів Яковлєв проходив як незмінний улюбленець, «він ніколи не обманював і завжди приїздив внести свою артистичну копійку, навіть після складної вистави». Так було на цей раз і у Єлисаветграді. На запрошення єлисаветградських гімназисток Яковлєв відвідав громадську жіночу гімназію, де погодився бути розпорядником балу і проспівав декілька романсів, чим сприяв художньому успіху вокально-літературного вечора.

Подальша доля співака підкреслює усю непевність існування талановитої людини у провінції. Леонід Георгійович організовував різні периферійні оперні трупи, в яких виступав як співак і режисер. Той же єлисаветградський кореспондент повідомляв своїм читачам, що з наступного сезону співак прийматиме участь в театральній антрепризі Собольщикова-Самаріна в Казані і Саратові, де очолить оперну частину вистав. Називаються деякі прізвища артистів, яких було запрошено з антрепризи Боголюбова до циз російських міст, а саме: Є.Євгеньєв-Дарський, Алексеєвський, Россолімо. Також до трупи було запрошено відомого диригента Ейхенвальда.

В 1907 році прізвище співака з’явилося серед учасників Товариства російської опери під керівництвом А.Ейхенвальда у Харкові. Пізніше, пройшовши через складні перипетії і непевність провінції, він з 1911 року викладав на музичних курсах Г.Я.Заславського в Петербурзі. А у 1918-1919 роках заявив себе в новому амплуа - як режисер Державної опери в Петрограді. У 1919 році він вдало відновив у Михайлівському театрі «Ромео і Джульєту» Ш.Гуно Але, на жаль, до кінця довести свої режисерські плани не встиг. Друге повернення виявилося останнім.

Реаліст і мандрівник, славетний співак і улюбленець жіночої частини людства, заслужений артист імператорських театрів Леонід Яковлєв зостанеться для майбутніх поколінь видатним і неперевершеним Євгеном Онєгіним, для якого рідною землею на усе життя залишився наш старий і добрий Єлисаветград.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА :