Початок | Далі >>>

Передмова П. Загребельного до «Щоденного жезлу»

«Щоденний жезл» – це роман-есей. Це не просто один із романів, які раніше ми писали: прийшов Іван до Галі, а Галя каже: «Іване, чого ти до мене прийшов?», а Іван каже: «Я сьогодні перевиконав норму, тому можу випити чарку або тебе обійняти» і т.д.

«Щоденний жезл» – це роман-роздум про наше життя, про наше буття, про нашу історію. Там про все. Там є про релігію, там є про філософію. Там є пробутові речі, там є про любов, про підступність і злодійство. Про підлість. Про все є. Про Чорнобильську катастрофу, про те, як її замовчували. Про те, що діється сьогодні. Все є. Я раджу його друкувати щономера в «Українській Газеті» потроху – одну-дві колонки.

«Щоденний жезл» – це твір, я вважаю, потрібний на щоденний вжиток українцям. По-перше, він демонструє абсолютно неймовірні можливості української мови. Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменникові. Подібного твору, з таким багатством мови, з таким неспокоєм не було в українській літературі за всі століття історії України. Він витворяє з мовою таке, що просто неймовірно.

Я мову знаю і люблю, і начебто так писав складно й хитро все, але далеко куцому до зайця. Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо. Це буквально вулкан. Тут – багатство слів, уміння вживати їх. Він витворює нові слова. Він поєднує слова в несподіваних зіставленнях. Іноді це обурює, іноді дивує, іноді захоплює. У нас сьогодні ридають над українською мовою. Ридати можна день, можна два, можна три. Не треба нам ридати, потрібно показувати багатство нашої мови, її можливості. Мова не вмерла. Вона не затоптана чобітьми державних парадів, як казав один молодий письменник. Вона не заяложена до кінця нашими фальшивими патріотами. Вона не перефуршечена оцими казенними дармоїдами, які заповнили українську мову іноземними словами. У їхньому лексиконі залишилися тільки сполучники «і», «та», «але». А то чуємо: снікерс, консенсус, спікер, імпічмент… Що там іще з’явилося? Концесія, імплементація…

Роман Пашковського – це безперервна думка. У ньому суцільний текст на 20 друкованих аркушів. Крапки, абзаци іноді є, але вони там не потрібні. У літературі відомий «потік свідомості», як ото в романі Джеймса Джойса «Улісс» та в творах інших модерних романістів. У романі Пашковського – «потік мислення», лавиноподібне мислення. Як лава з вулкана витікає й тече і її ніщо не може зупинити, вона все спалює, так і роман Євгена Пашковського тече глибоким, безмежним мисленням. Сьогодні ще не всі зможуть збагнути цього письменника. Але й байдужих до його творчості не буде».

Павло Загребельний.

Одкровення на зламі тисячоліть

Євген Пашковський народився 19листопада 1962 року на станції Разіне у Житомирському краї. Навчався в індустріальному технікумі та педагогічному інституті. Між тим— праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівництво, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина, мандрівне вільне заробітчанство. Такі біографічні відомості подає нам «Ukraina Irredenta. 13+2» (Київ, 1997). 1990 року прозаїк вирішив повернутися в Україну з «близького зарубіжжя», як він напише пізніше, «Із Дону додоми». Потім були сподівання і підтрим української духовної революції, гурт газети «Слово», Асоціація «Нова література», занедбана тепер «кулінарка» на Хрещатику. І завжди, в будь-яких ситуаціях і умовах— писання прози, без якої неможливо собі уявити сучасну Україну. Побачили світ його романи: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990), «Безодня» (1992), тепер— «Осінь для ангела» і «Щоденний жезл», раніше друковані уривками. Один із чільних представників житомирської прозової школи. Мабуть не помилимося, якщо відзначимо: оригінальна стилістика Євгена Пашковського формувалася зокрема під впливом Григора Тютюнника, Івана Буніна, Маріо Варгаса Льйоси, Марселя Пруста, Габріеля Гарсіа Маркеса, католицьких ідеологів Церкви.

В контексті української культури література завжди важила більше, ніж галузь мистецтва, часто перебираючи на себе невластиві, в т.ч. ідеологічні функції. В даному випадку нас цікавить питання всевладності й незасміченості художнього слова, яке єдине сьогодні спроможне адекватно здійснити місію називання й оцінювання дійсності. У духовній прірві опинилися не лише українці. Все людство не освідомлює її глибини— воно боїться поглянути на себе в дзеркало правди. Тоді треба буде визнати марноту і суєтність свого існування, а всі найважливіші пе- ремоги— поразками.

Ідеологізм романів Євгена Пашковського не можна пов’язувати виключно з авторськими інтенціями. Це явище слід розглядати як нормальну реакцію мистецтва на дійсність у розрізі подразник–рефлекс, питання–відповідь, художній матеріал–літературний твір. Його проза є реакцією в рамках української традиції абсолютності слова й відповідальності за висловлене. Читаємо в романі «Щоденний жезл»: «Письменник, якщо він справді перейнятий словом, мусить вичікувати на нього з відреченням і готовністю того, хто відає, скільки земних поколінь готувалось незримо до зустрічі і незримо й гинули, так і не дочекавшись на справдження».

За Пашковським, культура в тому розумінні, в якому вона дійшла до кінця ХХстоліття є мертвокнижною, своєрідним «сукровичним донорством». Отже, роман «Осінь для ангела»— це твір про зайвий інтелектуалізм та його смертоносний вплив на життя. Якщо безпосередність буття в його трагічності, неповторності й раптовості втілює головний герой Богдан, то Ніна, його жінка-супротивниця, символізує саме так поціновану культуру. Ця «легкоситцева грація книжних підземель» невипадково сидить у підвалах, не- мов гадюка. Такими є друзі Ніни, «вгодовані інтелектуали, вовчарі облесливі, нажерлися крові, прілоокі, любили говорити про українську смерть».

Коли Богдан згадує Ніну, він повертається подумки до свого співжиття із змертвілими умовностями, які обернулися для нього намисленим божевіллям. Ніна і лікар переконали Богдана в тому, що він є причинним. Тобто реальне життя є божевіллям у порівнянні до того, що написано у перемудрених книжках, які стають ворожими життю. І навпаки, божевілля у своїй етимології виглядає правдивим знанням, яке заперечується культурою.

Філософеми, закладені в науках, не убезпечили людей від їхнього головного ворога— безмежної свободи, яку від часів Французької революції стимулювала цивілізація. А вона, ця свобода, доходить до свого логічного завершення— деградації, дегенерації, ідеалізації сексуальних збочень, апофеозу цинізму й жорстокості та інших форм виродження людства в біологічну масу.

Проза Євгена Пашковського глибоко релігійна. Численні Біблійні притчі й алюзії впливають на стилістику, композиційність та ідеологію його романів. Автор метафоризує свої персонажі, розгортає у метафори твори. Богданові наказується вартувати лозу. Тут використана відома притча з Євангелія, коли Господь посилає до найманих виноробів своїх післанців. Усіх їх одного за одним вбивають. Тоді Господь посилає свого сина Ісуса, сподіваючись, що винороби його побояться. А ті подумали: «Він останній, ми його вб’ємо, і буде спадщина наша». Це головна метафора роману «Осінь для ангела».

У творі постійно згадуються скелі, виноград. І Богдан є одним з тих, хто вартує виноград. Він поступово усвідомлює своє покликання. Спочатку для нього відкривається сутність Біблії: «Це згодом вповні розвидніли строфи, озоновим світлом заструмував книжний абзац, що вкотре, знову, опівночі, зненацька, будь-де являв свій таємничий зміст». Пізніше, після міркувань, сумнівів і борінь, Богдан виходить на прямий шлях істини: «А я, народжений в тілі року половини століття і просвітлений духом Дива, дотоді мину коридори пітьми і буду більше живий, ніж тепер, та й ви за мною, молитвами заступлені, також воскреснете до життя».

«Осінь для ангела», попри визначеність, не є звичайним кошиком ідеологем. Роман сильний передусім своєю художністю— мовною і змістовою. Ми відразу потрапляємо в полон пристрасного авторського неперервного мовлення. Наведений нижче уривок дає уяву про живу асоціативність манери внутрішнього діалогу, яка є домінуючою в романі.

Богдан приходить на могилу свого діда, який є символом патріархальної усталеності життя. «Бабціна могила далеко; змирися, хлопче, був голос йому,— і рідна душа, втомлена безпорадністю втішити його, холодом відльоту торкнула лице, потуманила очі; подаленіла до горніх веж, ледь колихнулись ягоди обліпихи і моторошна гикавка козла сполохала неймовір-но високе, чисте, животворяще в годину доторку до безсмертя, нереально волошкове, молоде, мільйонолике на проталинах гранітних дзеркал, осіннє над цвинтарем небо».

Персонажі роману— не ходульні метафоризовані образи, а дійсно живі люди. Протистояння Богдана і Ніни не вичерпується їхнім символізмом. В інтимності невпинних звертань Богдана до своєї втраченої половини вчувається справжнє кохання. Як і в попередніх романах, головний герой безмежно самотній: «Господи, трудно й тоскно так, бо ж нікому і помолитись за мене». Ніна залишається для Богдана єдиною людською розрадою.

Культура не може бути метою життя замість самого життя. Тоді треба говорити не про культуру, а про нову тоталітарну доктрину, яка не хоче називатися справжнім іменем. Та й світ сприймає ці мертвотні інтелектуальні конструкції як культуру. Тому в наш час особливого значення набувають прості природні форми сприймання дійсності, оскільки вони дозволяють людині зберегти моральне здоров’я і залишитися неошуканою в наднеймовірних умовах.

Мені вже доводилося писати про те, що автор зневажає час, не надає йому жодного значення. Час— ніщо. Відповідні проекції духу перебувають в одному вимірі, поруч з вічністю і поза часом. Богдан— сучасна проекція Іоанна Златоуста— існує як заперечення антиієрархічності, втіленій в образі імператриці Євдоксії, спроектованому на Ніну. Богдан протистав-лений також Северинові, опричникові зла, що виступає в романі співробітником КГБ і одночасно— єпископом Северіяном з Олександрії, засновником аріянської єресі.

Протиставлення Богдан–Ніна та Богдан–Северин мають різну природу. Взаємовиключні твердження не руйнують системи, а є двома боками однієї медалі. Ця закономірність пояснює протиставлення Богдан–Северин (добро–зло). Але «фемінізація», як про неї пише Пашковський, загрожує існуванню системи. Таким чином, протиставлення Богдан–Северин означує власне людський світ, а протиріччя Богдан–Ніна окреслює протистояння християнства як основи нашої цивілізації і— тотальної деструкції, коли під питання ставиться сама доцільність боротьби за людину.

Свої медитації Євген Пашковський продовжує в романі-есеї «Щоденний жезл». Проблема часу набуває тут несподіваного розвитку. Тепер це стихія, певна смертоносна категорія, ворог всього живого. Час— це головний ворог, з яким змагається письменник. Автор пише: «Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту— і вимагали дії— то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту, назвемо його хоч апокаліпсисом». З часом може відбутися деформація духовності, зміна полярності добра і зла, нівеляція цього засадничого протипокладення.

«Коли на вигуб різниці між добром і злом знадобилися віки, то на знищення відмінностей між життям і смертю стало достатньо десяти літ». Чорнобильска катастрофа раптово відтінила покрученість і жах цивілізаційного тривання, в осерді якого вже не було міри оцінювання. Пашковський називає час сатанинською вигадкою, заокруглюючи його, протестуючи проти фальшивої, вигаданої, нав’язаної нам дійсності. Вона не така, як ми її відчуваємо, але нова ідеологія твердить, що її треба вважати саме такою, і не інакшою.

Є безпосереднє-переживання-часу-сьогодні і вічність, з якою він не співвідноситься і ніяк на неї не впливає. Реальний час, який поглинає всю марноту людських зусиль, найкраще надається до обгрунтування політичної свободи, чи то соціалізму, чи то лібералізму. Хоч людина завжди перебуває в просторі своєї головної та єдиної свободи— морально-етичного самовдосконалення, яка ідеологічно використовувалася хіба у перші віки християнства і почасти в добу контрреформації.

Відтоді практично всі зусилля людства покладаються на політичну свободизацію, що поступово витісняє людське і людяне в людині, висуваючи все нові -ізми, як-от: гуманізм, фемінізм. «Щоденний жезл»— це роман про Чорнобиль як прообраз Страшного суду, коли кожен дасть відповідь на питання: з Христом чи проти Христа? Ідеологізація будь-якої свободи (похідної від ідеї часу, прогресу) є пародією на Божественне покликання людини. Всі форми затуманення зору так чи інакше стають тоталітарними.

Жанр роману-есею дозволяє авторові не ховатися за героїв. Оповідь ведеться від власної особи. Євген Пашковський немов би власноручно підписується під автентичністю всіх висловлювань і переживань. Можемо говорити про певний псевдоавтобіографізм, коли письменник розставляє наголоси у своїй дійсній і духовній біографії. Він так само самотній, як і герої його попередніх романів: «Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю; ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім: твоя постійно облавлена здобич,— мінливість часу,— спрудкішала невловимо, щодалі й далі від тієї пори, коли батько з двома мішками, згорнутими на серп під полою піджака, взяв малого з собою по конюшину».

Чорнобильській трагедії передував голодомор 1932–1933років. В той же час, Сполучені Штати Америки визнають СРСР саме 1933року, ніяк не узгодивши це із своїми ліберальними деклараціями. Українське зерно, продане Сталіним на Захід, також стало однією з підстав демократичного благоденствія. На думку автора, це доля всього «третього світу». Такі країни існують як номінальні назви, а не як відповідність буттю.

Вивіска, під якою чиниться розбій, лише упомірнює стиль. Держави «третього світу» перетворюються на інструмент насильства по вичавлюванню грошей із свого населення для міжнародних фінансових структур. Власне саме населення вже ні на що не претендує. Однак наймогутніша імперія, яка зрештою стала єдиним переможцем, не може проконтролювати всі колоніальні терени, і там час від часу відбувається щось таке, що загрожує всьому іншому світові. Тепер проблемою номер один для світу гуманізму і поступу є чорнобильський саркофаг, а не подальша доля українців, що живуть довкола нього. Гуманізм відверто оголошує себе вбивцею людини. Державний тероризм і засаднича паразитарність викликає аналогію з неприродністю давно зниклої хазарської держави, що завжди залишатиметься для України історичною метафорою.

Тепер Україна роззброєна, статистично підрахована і успішно вживається. «Але нема тобі відповідей,— пише Євген Пашковський,— і хліб стає прісним, і ви-но загустає на жовч, у чорнобильському безчассі ти між покинутих і забутих, мов ягнята в зимівнику*». Сюди ж можна додати пустельні волання про люстрацію. В сучасній Україні панує лицемірство (постмодернізм), нема твердості, визначеності, люди не відрізняють добра від зла, слова не відповідають своїм значенням; дароване американство жде фолкнерівського голосу: «Свободу ми підмінили байдужістю до всякого протесту і оголосили, що може бути здійснена будь-яка дія, аби вона лише освячувалась викаструваним словом «свобода», і в цей самий момент зникла також істина; ми не відмінили істину; просто вона повернулася до нас спиною». Письменник з болем застерігає: «Ваші герої пересуватимуться навприсядки, в битвах за унітази отримавши праця, ваші володарі за звичаєм павіанів дбатимуть лише про культуру краваток, вашою мовою залишать одні написи на туалетах і радіоактивних смітниках».

Романи Євгена Пашковського відносимо до правдиво християнської прози, тільки не повчально-просвітницького, а наступально-воюючого змісту. Тут непримиренність позиції, жорстокість оцінок, експресивна перейнятість текстом, максимально наближена до розмовної (з елементами житомирської говірки) лексика, зміна емоційних регістрів від урочистості до висміювання. Однак це не контрастування стилів по типу високий–низький, оскільки іронія відсутня. Це гротеск, наступний крок після якого— прокляття.

Звернімо увагу нате, як автор пише про українську землю: «Ось вона, безрідна земля, чорнозем загуслої крові, немов суцільний крововилив у мозку (...). Земля наокіл— драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра (...). Земля мов чорна спрага в зачумленого». Не усвідомивши належно Чорнобиль, українці позбуваються останньої спадщини, яку може мати нація— єдиного погляду на світ і спільних вчинків. А це вже «непогребна смерть, поіменована історією».

Сам автор говорить про своє письмо як про стиль бурякових рядків у нескінченному полі. Воно до певної міри нагадує «потік свідомості», але обезличеність частого вжитку не дозволяє нам вжити цей термін. Ускладнений стиль— внутрішня зневага автора до примітивізму сьогоднішньої мас-культури. Він закриває текст для непосвяченого. Авторська правда з точки зору пануючих ідеологій є несправжньою. Тому через стиль невизначеності він хоче зруйнувати офіційну визначеність, запускаючи в неї свого «троянського коня», своєрідний «комп’ютерний вірус». Слід зазначити, що письменницька пристрасність не дозволила Пашковському врівноважити стилістичну гру з композицією, подекуди несправедливо перетнула побутовість із вічністю. Хоч побутовізм, який стає на заваді творчості, виступає також і втраченим часом письменника, і запорукою художності його творів.

Одним із центральних мотивів роману «Щоденний жезл» є визначення місця і ролі літератури у переддень апокаліпсису. «Бути письменником в еру мерців— не стільки вміння піймати відстань, а диво цікавості: що ж бо там проступає?» В добу, коли «апатію визнано головною вірою», «література постала перед завданнями— не збожеволіти і по можливості залишитися гідною». Автор продовжує: «Нова література, про що б вона не казала, розказує про останнє, про те, як час забився в аритмії розщеплення». Не зважаючи на те, що «сучасна література стала такою ж нескромною забаганкою, як амброзія на столах трупарні», «хоч привид баржі досі гойдається над письменництвом і русофізм накочує методом побутової сифілізації, (...) хоч все спрямовано на вигуб, література каже: сакральність повернено (...)— станьте гідними написаного про вас і ви впораєтеся з ними». Література, коли її розуміти як мистецтво і тому «чистий» романтизм, стає чи не єдиним форпостом і речником традиціоналізму.

Але в чому полягає надія?— В любові та вірі. Зло не може сподіватися на остаточну перемогу в людській душі. «Ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника».

Гнівні називання проблем і ворогів, на яких будуються романи «Осінь для ангела» та, більшою мірою, «Щоденний жезл», оте видання в очі читачеві неприкритої правди, переважає християнський мотив доброти, до якого приходить автор. Якщо перший роман є літературно довершеним, «виписаним» з дбайливістю і любов’ю, то другий— це суцільний душевний надрив. І навіть оцінюючи «Щоденний жезл» як «передпрокляття», саме прокляття не могло би бути таким сильним і вражаючим. Насамперед тому, що тоді воно не залишило б людині жодної надії і стало би позерством. А християнство завжди дає надію.

Осягнувши істину, Євген Пашковський відійшов від суєти, «став мисливцем, рибалкою, димом вітчизни, одним з невідомих графітових стрижнів, протягом в електричках». Йому можна позаздрити, тепер він вільно спілкується з Святим Августином, Данте, Брохом, Буніним, Фолкнером, Хемінгуеєм, Достоєвським, Бальзаком, Конрадом, Прустом та іншими великими; бачить на вулиці Джойса; стає просвітленим споглядачем і вільним художником. І проблема дійсного пафосу, яким може бути лише мистецтво, а не декларативне самоозначення письменника, можливо, вирішується багатозначністю інтонаційного забарвлення слова «вітчизна»— від вимушеної іронії до висоти одкровення на зламі тисячоліть.

Сергій Квіт

Євген Пашковський

Щоденний жезл

роман-есей

І

Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю; ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім: твоя постійно облавлена письменницька здобич,— мінливість часу, — спрудкішала невловимо, щодалі й далі від тієї пори, коли батько з двома мішками, згорнутими на серп під полою піджака, взяв малого з собою по конюшину: смеркалося, ви йшли повз залізницею, вороння на посадкових ялинах накаркувало дощ, поряд, обдаючи парою, чорний, немов розгодована тюремна вівчарка, проскакував один з передостанніх паровозів, од свисту морозило в п’ятах, ти, й так застраханий новинами по брехунові про загрозу атомної війни, бачив перед собою не іскри, вивергнуті в клубах диму, а намальований на плакатах сивий гриб, постаті в зелених протигазах, канавку, куди, накрившись руками, треба падати обличчям вниз, і тільки батькова спина попереду темніла заступницьки, заспокійливо; ви йшли повільно, щоб першими почути фиркання й хрип об’їздникових жеребців, пристоювали, вслухалися в кожен підозрілий шелест поблизу поля, зупинялися в просіці лісосмуги— била на сполох, скликаючи виводок, а потім радісно патьпадьомкала перепілка, деренчав стерновими пір’їнами на льоту, брив понад канавою бекас, гув повз вухом обважнілий від меду, заблукалий джміль, скрадався короткими пострибами, тріскав сухим гіллям на стежці ще переляканіший, зупинений стукотом діточого серця, заєць, скапувала з голок акації роса, пробігала в кущах спіреньї безстрашна сьогорішна миша; здається, нікого більше, — батько розмотував серпа, простягав тобі меншого мішечка, виходив на рівне, заквітчане, з окрайцями вижатого, поле і присідав, щоб далі бачити в темряві можливу засідку, а тоді махав тобі, — вже навприсядки, занісши руку з серпом для ужинку; ти тільки встигав підбирати пучки конюшини і натрамбовувати в мішок, допихати ногою, щоб більше влізло: оберемки зелені з малиновими китицями лоскотали щоку, нагадували про завтрашній сон, коли в дощ буде зранку корові що покласти, то ж нічого дообід вистоювати з налигачем, замотаним на лікоть, по обочинах дороги, по канавах, бо в яру забороняють підпасати, сльота вмиватиме вікна притишено, однаково, як туман оце витолочене зливою, низеньке, мов тічка цуценят підлащується до нас, конюшинове поле, засіяне тут для помсти, для засідок на сельчан, оскільки щороку колгосп забував його прибирати і чорні валки щодальшого й дальшого відпливу добігали за пагорб, скошена конюшина тліла, гнила, згорала в полум’ї осіннього підпалу, чий дим, здавалось, і зараз нависає над двома згорбатілими, вкляклими постатями, часто заслуханими, немов десь щось потріскує, спалахує, горить, постатями в прошитому щемним, щасливим сюрчанням коника тумані; потім ти плівся позаду з навпіл натрамбованим мішком, таким камінним, що не здолаєш і просіки в посадці, однак, ти полегшував ношу рахуванням кроків і щорадіснішим відходом від уявної облави, думками про телевізор, на який можна встигнути до сусідів; сизий, завбільшки з алюмінієве дно каструлі, екран розгориться помалу і вияскравить твоїх майбутніх персонажів, володарів небуття, бадьорих базік, ударників комсомольських новобудов, життєрадісних передовиків соцзлягання, з одностайними руками і однаково розпашілими, урочистими, мов розпечене каторжне клеймо, мордягами, згодом мило усміхненими з одемократнених газетних полос; а поки що ти згином ліктя обтираєш на лобі піт, лічиш кроки до найближчого стовпа, від одного до наступного рівно п’ятдесят метрів, шкодуєш переполовинювати ношу, коники пообік залізниці сюрчать вічно поспішаючим пульсом пасажирів, соромишся попросити батька зупинитися на хвилю, на голос попереду себе «ну, як там сину?», відповідаєш «нічого», згинаєшся дужче, щоб підкинути вагу на спині, проте мішок вислизає з рук, ви зупиняєтесь, ти непомітно розтираєш ліве плече, під колінами млосно потьохкує, батько простягає тобі камінця, ти замотуєш його в мішковинний ріг, тоді зручніше тримати, спітніла сорочка приємно холодить лопатки, кулак набубнявів незвичною силою, ще йти та йти, — а довічний оскал твоїх облавників розгорається в сусідському телевізорі — низько і моторошно понад самими головами пролітає сова, великим сосновим обрізком встає над пагорбами повний місяць, живично зблискують рейки, густіше пахне полином і викинутими з вагонів, пожмаканими, вогкими газетами, пронизлівіше відлунюють гудки паровоза на станції; креозотна ніч стає нестрашною, немов зіллявши всю тяжкість всіх степових зітхань тобі в мішок, що знову муляє спину, просякає туманом і холодом, важчає, нагадує звіра в завмерлому стрибку, злазить обвареною шкірою, просить, вимолює в тебе зупинитись і трохи викласти злишки, битим валянком товче по сідниці, борсається в двох кулаках гіллякою, що має от-от відчахнутись, смикає по-розбійницькому за плече назад, штурхає в калюжі, підбиває схмелілого взатоки, закайданює ноги в чавунну ваготу, от і ще два стовпи проминули, перекур, батько запитує, «ну, як там?» «та, нічого», «з незвички тяжко...», «донесу якось», батьків лантух учетверо вищий твого, з роззявленими ротами латок, знов гойдається попереду тебе, ти переводиш погляд і знову повзеш очима, немов двома слимаками, по стежці, прохололе за мить волосся мокрими гороховими стручками налипає на лоба, ближче й рідніше згавкують сільські собаки; позаторік, зовсім малих придурків сусід намовив винести й потопити цуценят, щоб не кусали вас на вулиці потім, ви по черзі торбичили ворухкі тіла до рівчака, накидали в торбу каміння, однак, деякі випірнули і шкреблися по глиняному відкосі на беріг, кволі й сліпі, ледь попискували, буцім, потягуючись, прокидалися в сіні зі сну, а старший хлопець біг за течією і відпихав каблуком у вируючу піну, а слідом за собачатами захльобувалась і ваша сміливість, виказана перед дядьком, що сам побоявсь їх топити, переклав зло на дітей і той твій перший тягар вмулявся в груди здогадом про жорстокість, яка перековзує з більших на менших, з дорослих на підростаючих, з віку на вік, поблажливо, довірливо, немов перевірка на геройство, раз і назавжди впуваючи чорною тугою безсовісного; твій мішок з конюшиною хоч і здавався живим, але не плакав приречено, з тихим подзявкуванням, а навпаки, здавалось, ти переловив цуценят і несеш їх додому, туди, під стіжок, де обважнівши од виття й молока, спить, поскімлює крізь дрімоту їхня непрохромлена вилами мати; рука з мішком, заламуючись за плече, починає скавуліти й вивихуватися в зап’ястку, ближчає червоне мигтіння ліхтарів на переїзді — коли опустивши за брамою принесене, саме час збігати «на телевізора», в сінях повно галошів, чобіт, розшнурованих черевиків, м’яких, розтоптаних бурок з розчахнутими блискавками, кімнатних патинків, кедів з прим’ятими задниками, сандаль, костурів, шанобливої церковної тиші перед службою: старі й малі зійшлися глянути на казкове диво, повсідалися на принесених з собою стільцях, мовчки, з притиснутими до грудей кулаками, ждуть, коли господар попід’єднує якісь там дроти, покляцає перемикачем, на стіни спершу бризкне одсвіт розжарених ламп, вигуки робить! робить! а згодом екран виплісне з синявою перемоги механізаторів, комбайни в жнивній загінці, доярок у білих халатах, вартових на сторожі кордонів, через які годі перелетіти ракетам і надяскравій сліпоті, виплісне урочистості, паради, кремлівські з’їзди, передчуття тривалої важкої вчаділості, а потім, вдома, дід, відмірюючи на аптекарських вагах порох, надсипаний на шальку з картонної пачки, забиваючи дерев’яним товкачем пижа в латунну гільзу шістнадцятого калібру, розкаже тобі про шершнів, що восени сідають на лоток вулика і міцними щелепами перекусують підлітаючих бджіл, а, коли перенищать сім’ю, залітають всередину і п’ють, напиваються на зиму меду з сотів; розкаже про різницю між вовчим і собачим слідом, виявлену простим накладанням соломини на відпечатки лап, так, щоб вона вільно лягла за мозолями, про звіра з могутньою грудиною і широко поставленими вухами, про слід самця, більший і овальніший від сліду самки, про гостроту його чуттів, слуху і особливо спостережливості, яка дозволяє на віддалі відрізняти мисливця від подорожнього, запам’ятовувати кожну зламану гіллячку, вчасно перетягувати виводок з лігва і дратувати беззбройного пастуха, йдучи собі галявиною, куди надумав іти, хоч той навприсядки розривається криком; дід розказуватиме про переваги пострілу з коліна, про смак бекасинього м’яса, коли найкраще хутро в ондатр, як викручувати звичайним дротякою лиса з глибокої степової нори, де його й трактором не розкопати, а добрих норчаків немає, хоч сам візьми та залізь туди, вихідного сліду біля нори катма, і ми давай його там мотлошити, — зачіпив гачком, тягни, тягни! насилу пара чоловік подужує і, коли передихують, чути кляцання зубів об дрота; підтягуй, підтягуй! бери за хвоста і, наступивши на тулуб, рубни ломакою по хребтині! та дивись, коли підчепиш за задні лапи до сучка і почнеш дерти шкіру, перевір, чи здохлий, краще переломи йому шийного хребця, бо скільки такого бувало по мисливцях: вже облуплять наполовину, а він піднімає голову і кляц за пальця! дід послиненим хімічним олівцем номеруватиме картонні прокладки, вказуючи шріт,— два нулі, три нулі, чотири нулі, такий вже перековбасить вовка! стеарином з палаючої свічки заплавлює набої і напихає в патронташ, віддаровує тобі стріляні капсулі, пару дробин, стару, розмочалену під дощем, паперову гільзу, та все одно, які б дива й чудасії тобі не розказувались, тебе тягне на телевізор, немов дурного козла в капусту, там безкінечне свято, жарти, пісні, а з погреба під підлогою тягне мишачим запахом і земляною сирістю — проте, скільки б домашнього ти не вигадав, а додоми неблизько: вже й батько перекладав конюшину в свій лантух з твого мішка, вже й зупинялись частіше, передихували довше, сидячи по нафарбованих чорним підмурівках стовпів, місяць сосновою стружкою з рубанка зазолотів над посадками, вирізьбив кожну травину на обочині, кожну калюжу, яку перепірнали налякані кроками жаби, ти загубив думку і впевненість колись дочалапати до брами, за два роги, задки, дотягнути скинуту ношу до хліва і витрусити в кутку на підлогу; зустрічний поїзд примушував заходити в посадку, де ближче до села смерділо повальним смітником і сморчковидними грибами під назвою панна, смердючішими розкладеного собаки, і, не знімаючи мішка, ти опирався спиною на дерево, блимав червоний ліхтар на останньому вагоні, можна знову йти й забувати через десятиліття розказане батьком: про пожежну бочку, пофарбовану вохристим, повну дощової води, поцяткованої чорними, стриботливими, як коми першокласника, найпростішими пожильцями; тебе дивом помітили і встигли витягти з посоловілими очима; перехилившись, ти бльовкнув туди, залишивши на поверхні білого картузика, яким ловив водяних бліх; тобі впам’ятався тільки початок телевізійної ери, страх за рідних, за близьких, котрі приїздять ненадовго і тільки роз’ятрюють тугу, бо може прощаємося назавжди, страх за розгублену з сливовими очима корову, за нещодавно розведених кролів, що петлюють молоду кукурудзу і гупають задніми лапами об підлогу клітки, страх за підмурівок нової хати, біля якого доведеться впасти, простягнутися ниць і наслухати вихор ударної хвилі, що корінням дерев зриває комини і дроти, котить залізну бадю, де вимішували цементний розчин, завалює в хліві телят, зриває з петель браму, трощить збиті з ящиків кролячі клітки, заплющуйся, пригинайсь, зараз вогняні зазубні дернуть і підкинуть дахи нахромленим на граблі сухим листям, — йти з мішком, нагинці, в напрямі до безпросвітного злидарства, кроки повільніють, меншають, мов масштаб пройденого на карті, батько мовчить, ноги ватніють, тіло зростається з непосильною вагою, йти, по-блошиньому намагаючись вистрибнути з водяної товщі, йти додоми, в запах ясенового жару, підгрібненого в кубаху печі, щоб через кілька десятиліть, в умовах ядерної холодриги, прокинутись і почути себе самотнішим ста вовків, що з голодним підвивом збиваються в лютості зграю; того ж літа, опісля крижаних дощів, ви збиратимете навильник за навильником ячмінь на покосах: немолодий вже батько закладатиме копицю, ви з братом стягуватимете жниво на широкому брезенті, мама з тіткою підгрібатимуть на стерні колоски і підноситимуть граблями на купку, і, коли ти забуватимеш обставини краю, відсутність серпневих запахів нагадуватиме про них, копиця підростатиме помалу, немов виглядаючи ту пору, коли скінчаться колгоспні жнива і комбайн підкотить до людських городів; батько, збиваючись з ліку, раз за разом перераховуватиме, скільки на його пам’яті спорожніло, опустошилося хат, скільки тутешніх виїхало, вимерло, зникло, та їхні прізвища нічого тобі не казатимуть, буцім дитині на старому, закущеному безом, цвинтарі — перележане колосся вигублюватиме зерно, навильники соломи вперемішку з бур’яном доведеться закидати вище й вище, а потім копицю накриють вільгою отавою, накошеною в садку, від надвечірнього світла стернь стане ще порожніше в спорожнілому до лісу хуторі, сирітська тисячолітня тиша вмозольніє в руках і ти подумаєш про сумну долю краю — обмолочувати після всіх! — чому так сталося, що нас випередили інші народи, котрі шістдесят чотири роки тому вивозили звідси урожай, а тепер подарували нам буси цивілізацій, дзеркальця загальнолюдських свобод, рівність і надію на одцвітання? чому ці скромні трудівники бірж, що самі не сіють, не жнуть, але й не ходять в одежі із білих лілій, так посмутніли від перспективи, що ми прийдем і поцікавимось долею вивезеного, — і вперше, так чемно роззброїли третю по силі країну? чому історія повторюється тільки в тому, що наші річки за тисячолітнім звичаєм зсукуються в мотуззя работоргівлі, племена дикуніють, юрби вклякають, черговий цивілізатор наказує помахом всохлої, як жаб’яча лапка, руки, і валка, вщасливлена тим, що не добили тутай, з однієї безнадії вирушає в іншу — але нема тобі відповідей: і хліб стає прісним, і вино загустає на жовч, у чорнобильському безчассі ти між покинутих і забутих, немов ягнята в зимівнику, в щовечірньому телеепосі ти не побачиш і пригорщі викраденого зерна, навпаки, тобі залишать докір, зрідні тому, який полишали єретики висповіданому за потаємним обрядом, вже вготованому на згин і оздоровленому випадком, тоді його чекала ендура: молоко з товченим склом, — виздоровілий не мав права вижити після злого причастя єресіарха; цього літа закривають останню лікарню на десятки ближніх хуторів і сіл; твій дід, обкрадений змолоду, розкуркулений з родиною батьків, після висилки мусів за чесне слово віслючити на колгосп, працювати їздовим на будівництві дороги, з свого хазяйського минулого винісши відразу до лайки, пристрасть до полювання і звичку змовчувати, на бузувірства влади маючи одне знаття «банда!»,— він так і прожив притишено, відпущений ними не з милосердя, не з похмільних лінощів убивати, а згідно замислу витонченого, задля примножєнь загроженості й самоти, тієї приреченої, глибоко захованої і всепам’ятної тривоги, коли щоранку, щомиті, щодня до тебе постукають, аби знову забрати; а до того, що б ти не діяв, куди б не поспішав, ти розноситимеш повчальну безсилість, необхідну тій владі, немов розпач жертви маньякові; твій батько замурував молодість і зрілі літа в стіни п’ятнадцять літ будованої хати, у виживання сім’ї, в риття фундаментів, у босий заміс каланичної глини з кінськими кизяками й половою, в могоричі допомагальникам, у щось більше самого будівництва, котре в умовах тодішнього села означало двожильну каторгу: скільки потрібно виміняти, дістати тієї дерті, щоб вигодувати тих бичків, які, здані на заготпункт, обернуться цвяхами й шифером, цементом і цеглою, лєгарами, фарбою, дверними коробками, скільки треба було притарганити назбираної на осінніх полях кукурудзи, мерзлих цукрових буряків, скільки необхідно крутити січкарню, сікти в кориті оранжеві гарбузяні половинки, вичесані від бубок, тягати лантухи з гичкою, впрошувати когось підкинути з хуру соломи на підстилку, обчухувати залізним згреблом і припинати теля в провулку, кописткою розмішувати йому тепле пійло, забілене кисляком, заводити від спеки в хлів, несучи припона на довгому гримотливому ланцюгові, поправляти в яслах лизунцеву сіль, підкидати на ніч свіжого сіна, прокидатись серед ночі й слухати, чи не бутить корова, і виходити в холодний морок з ліхтарем, ждучи нового отьолу — тільки після сорока років він зміг заочно здобути освіту і працювати так, як йому призначала доля; і, коли загальна праця здармувалася й комашиньо змаліла в ядерних льодниках, ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника, з душі, розтопленої на похвалу свічок, на великодній віск — велетенську тремтливу ропуху, що з прочинених сутінкових дверей зненацька вплигує на поріг хати; коли ж заявились цивілізатори, принісши такі звуки, як «людство», «права», «свободи», звуки, вигадані, аби приховувати попередні злочинства, виправдовувати попередній скотинізм, ти зрозумів дещо з того, як підозріло усунулись людоїдські порядки і, замість поновлення справедливого, основ співіснування, світ загелготів щось неримське, мов щойно підгодований ґерґол, і ти остаточно переконався в різнознаковості досвідів: для нас виболіле, для них смішне, для нас насущніше хліба, для них знехтуване навіки, для нас щиріше од сповіді, для них відразливіше блюзнірства — то ж кому кого рятувати? запитував ти, співіснуючи серед своїх, що працювали в святій доброзичності на себе й на вічного злодія; ти запідозрив, що прифургонені сюди гасла, піддемокративши попередньо закатований грунт, здатні плодоносити незгірше притарахтареної сюди в кайзерівських вагонах комунії, — приходь і збирай, все обрушене, все лежаче, немов покинуті райські сади, забур’янені вище пояса, приходь і бери, тут кругом демокрадія; коли вже нікого ніщо не обходило і вибрані носилися з собою, як вдоволені ідіоти з нічними горщиками, ти, ленмаючи певну природню пам’ятливість, вирішив сам пригадати дещо і дещо співставити з огляду на небувалість реалій, таких скупих на каяття, мов наново сфабриковані вироки; подеколи, правда, ти збиваєшся з розповіді — чоргнобильське літочислення так ущільнило час, що слово записується за пів літа, доба налічує по триста шістдесят п’ять годин, поки ти спиш, сонце латунним дзвоником десятки раз перелітає обрії, будить з летаргічної дрімоти, по кілька днів минає, аби пригадати попередню мову, розім’яти суглоби на турніку, ковтнути чаю, з гупання яблук і запаху сирої шкіри на ціпах здогадатись про пору року; по декілька тижнів іде на те, аби назбирати сушняк, розігріти чорнило в чайнику, добути на полюванні козла, вичинити пергамент, і ось ти продовжуєш: якщо доля тебе позбавила найпекельнішого страху і третя світова війна, — сотні зсаркомлених в атмосфері, попід землею, в воді, осьо під боком вісімсот одночасно, вибухів, — триває без обміну полоненими, без обліку жертв, триває так ненав’язливо, мирно, так навально й всезнехтувано, то вона має щось на меті, щось більше всезнищення, панування, цих альтруїзмів, покинутих на самовтіху благодійним фондам, щось неозначене досі, і чомусь саме тобі, недомореному, недовченому, недовикупленому з кріпацтва спало на гадку записатися в безіменні графітові стрижні, вартувати під грубою дотліваючий жар, затикати димохід шибером, а самому стелитись крізь ніч, літописніти одним з непересічних димів вітчизни; якби раніше ти не каторжанив на лісорозробках прози по шістнадцять годин на добу, не списував руки до кісток, не звозив підводами бересту, спотріблену на перегін дьогтю, не здогадувавсь про початки марнот, не встеляв сторінками крізь мглу манівці і дороги своїх заблукалих героїв, ти б, узрівши буття, розпорошене на смертоносні частки, змалів на вошу в тюремному, скрученому сувоєм здьору, матраці, який несуть на прожарку; ти б уподібнився розкутим, хитреньким, до виродкуватості хихотливим мистцям, чиї очки так хутко-хутко пострибують буцім нулі в машинках для ліку грошей, або змушений був би зважити на мисткинь, які народились позбавлені цноти, а потім всеньке життя відвертим бісерним стилем горювали над втратою дівочості і закликали в свідки людство; а так дечому ти звідав ціну, — крім гаманців і гінеталій їх ніщо не печалило, — а так тебе іноді одвідує сто минулих злопригод, сто невдач, сто наївних надій, сто соромітних соромів, сто перешитих з одного лантуха торбин висне на шиї, в згинах ліктів, на плечах, приторочені намертво, мов обов’язкова амуніція парашутиста, скинутого в безвихідь; і, навіть, якби ти втомився писати, поїхав велосипедом на рибалку, по першому снігові вибрів на полювання, твої торби напиналися б вітром і в умовах гравітаційного вакууму піднімали б тебе незгірше вітрил, і, скільки б ти не мовчав, не дивився з жахом униз, вони б за звичкою злиднів до співчуття ділилися б з усіма зустрічними, кричали б стома роззявленими ротами, а ти б ледь встигав записувати, чорнилом спогадів на лейкемії тривожних, чистих і виплаканих днів, розпростертих далі обжитого обрію, далі богопокинутої всіхньої уяви, ти б писав серпнем, знемогою, судомним бажанням жити, відчаєм диких звірів, що ламаючи ноги, кігтять, копитять, гребуть лісові дороги, лази і просіки, вже охоплені пожежею; ти б перемірював простір косинцями відлітних птахів і звідомляв сутінь, простерту й роззявлену ліловими ротами риб, на скільки вимерзне, зменшиться повітря до ранку; ти б умочав своє школярське перо в чорнильницю комина і переучувався писати на поклітинених аркушах грудневих полів, обзиваючись до пустелі зрозумілим їй давньогрецьким з альфа-бета-гама променів, воланням усього й тростини, сколихнутої вітром; ти б обома руками, похапцем, постуляв розгойдані брами, зачитані книжки, і, осідлавши дорогу з нахиленою шиєю мосту, здибив пагорби, підкопитив біду, віднадив затемнення від околиць; ти б розказував про наближене кривавими деснами закапканеного бобряки, що обламав різці об сталеві дуги, чує кроки мисливця, кидається з боку в бік, замотує потаска на прикорінь і, безсилий перегризти лапу, м’яшкорить оголене сухожилля і косує оком, — і кожен спогад би пропікав різучою міткою на залізі, — ти б з відчаєм переярка, проваленого в морок і затхлість вовчої ями, нахромлений на кілок висповідував зіркам у калюжі крові щодень і щоподих чорнобильської зими, і так само боявся бути почутим своїми вгорі, що розпалені хрипом, оскалюючи зубиська, походжають кружкома і натрушують снігу в провалля; ти б дотягувавсь до читачів корінням рудого лісу, заритого в могильні траншеї, ти б зашіптував полуду, шепелявив повінню грунтових вод, що підтоплюють реактор, аж смердить смаленою ганчіркою, котрою знімають каструлю; ти б, зашпиливши глицею туман, мов респіраторну марлю, повідав улюбленим, ближнім про зміни якостей речовини, гемофілію долі і корінь сокири, зрослої вище безплідного дерева, але присутність розуміння відлякувала дужче зримих і намислених збожеволень, страхів, закрадалась поміж невічні радощі телездебіленої юрби виттям з четвертого антириму, і ти, побачивши сутінь совдепу, випеченого з урожаю тридцять другого року, розквіт телевидовищної ери, — відтак місце першого посів хлібний міф процвітання, — ти зрозумів задоволених і одійшов од літератури, як відходили з обжатого поля, несучи за пазухою три колоски, став мисливцем, рибалкою, димом вітчизни, одним з невідомих графітових стрижнів, протягом в електричках, і від імені навстіжних дверей обізвавсь голосами, доторками, сліпотою непомічань тих, що входять і тих, що вийшли.

Зачни з дитинного: з віри в прочитану сторінку, з шелесту перегорнутих назад ночей, коли малий, з підібганими, як закладка, ногами засинив, уявляючи зоряну глибінь над хатою, неісходиму, незміряну, склепну пітьму і пронизливу безсмертність світла, що вирушило до тебе від зір мільярди років, пришвидшених мільярдами чекань зустрічі тому, повз тривогу і співчуття заблукалих астероїдів, на мить торкнуло, замружило зіницю планети, і, поки ти закутувався в сон, слухав поскрипування кватирки од вітру, висіялось чистою свіжістю, мов свяченою водою з кропила — за межі сонячної системи; малим ти мріяв про зорову трубу — спостерігати опівнічну велич зір, а при денному освітленні оберненим кінцем приладу розглядати людей і бачити їх у дещо змалілому, але чіткішому од природнього вигляді; ти мріяв пізнати простір, віддалене на світлову неуявність життя, мовби вдихнути матіоловий туман галактик, ти марив космогонічними теоріями, перечитав наявні в сільській бібліотеці томи й брошурки по астрономії, пригадується, батько виписав тобі журнал по авіації і космонавтиці, та всі ті формули і малюнки мали з величним безсмертям неба стільки ж спільного, як зменшений обрис людини з її таємничою сутністю; тобі бракувало математичних знань, здогаду про тяжіння, що приземлює всяку земну істоту, аби податися першим шляхом; ти став роздивлятись людей, перейнявся суто літературними вправами, потаємно для себе маючи на меті пізнання пристрастей, характерів і, звідти, з нелінійного тлумачення часу, пригадати дитячий подив нахилених до тебе зір, чиє мовчазне чекання, ти певен, жде здогаду про себе з родинних почуттів, інакше звідки ця суворість, ця засоромлена тривога, наче б мають щось наказати, застерегти, та син давно за порогом, — буваючи в містах, бачить приїзд виставки комп’ютеризованих динозаврів, гортає газету і на енній сторінці, після амебного розплоду подій, перечитує статтю про відкриття античасток; якщо ти не жив на початку світу, в добу романтичних рептилій, або не лишав відтиск долоні посвяченого в мисливці в альпійській печері, то необразливо жити в добу практичного доказу: світ , з його сліпократіями і вселютіючим здичавізмом , невипадково печерніє , недарма волає , не без вини кровопінно шкварчить , як від від головешки в оці; пришвидшений мерехт останьостоліття зіллявся в грізноабсурдне видиво, — започатковане розщепленням атомного ядра, розкладом великодержав і владожадобних звичаїв , століття, без надії на видужання, досі судомиться лихоманно, то з кощеївським скнарством збирає знання на вістрі інтернетної голки, то в наркотичному ступорі чманіє від зміни самообманів, мерзенств, то втішається обайдужінням у гиблорадісних прогнозах, то провіщає еру всевідань, багатств, блаженств, але однак чамренне; й перезнавці й гавканалітики, і найзапальніші футудристи доісновують у вимірах покинутого без відповідей часу, що залишається, мов нерозкритий злочин, і тим тяжіє над майбутнім; заважаючи їм признати, що богоборність не зборена! владорозум пекельнить їх! і, велетенськіший велета, самоосліп триває. Пересічному громадянинові, давно зуроченому магіями, чаклунствами, політворожбитством і рештою земнопотвор, годі й, ніколи, уявляти, що надмір воєн, стихій, хвороб не тільки погрозлива його ж воля, втілення його ж невситимих примх , а й повільне назбирування інших якостей, в міжполярному існуванні достатніх, аби без зримого спалаху, без анігіляції перековзнути туди, за дзеркало неочевидного; годі і нам гадати, що сила-силенна напастей, як напруга між магнітами, зроджує енергію розвитку, а заразом і світло, необхідне художникові для обстежень мороку; невипадкова одночасність державотрусів і наукових відкриттів дозволяє сподіватись, що між морем і антиморем досі існує рятівна дистанція, пружина годинника , за прикладом Всесвіту, ще розтискається і промінить час— і світло, потік доскіпливих квантів, десь порядкує і переможнить над антисвітлом. Пересічний громадянин, заклопотаний певною кількістю калорій, давно вже став часткою антисвіту; через шмарксиське вчення перетворений на цитатник, — убий, укради, ненавидь ближнього, клянись неправдиво, — він без прямого повчання начхав на блаженство, став галасливим, щоб відректись успадкованої землі, став радісним, як жеребець, щоб позбутись утіхи, став ненаситним, щоб приректи на смерть убогих духом і чистих серцем; однак, помиляється той, хто вважає його банякуватим пугалом, забутим серед снігів сусідами по планеті; мовляв, це одоробло, махаючи рукавами, смішить горобців, виступає, як захисник примітивної господарчої системи, одним помахом висіває з міщанської торби провідних людей, стукачів, комсомольців, старих, ще кагановичевого призову партійтуток, котрі на сьогодні, стомившись корчити патріоток і здобувши на розплід, як не естетсвуючі банкірила, то народолюбствуючі політикала, як не володарі телеморгів, то голови благодійних фондів, бритоголові, з бичошияками благодюги, як не пророки з людоїдним хистом, то виховані, чемні відмінники катувань, знущань, дізнань, всі як один з ягнячим, лагідним, притаманним всякому постояльцю кегебісівської «контори», голоском і поглядом; красотулічки такі; така безвинність, що, здавалося, вже обдурили Того, Хто ждав розкаяння, та, дякувати долі, тут наспіли речі, котрих ніхто не уникне: в матеріалістичному несвіті порох матерії і прах зоднаковінь підкинули матеріальну, далі нікуди, розплату. Про це доповім пізніше. Бо тутай, схожі на виїзних бригадирських коней, пофиркують нетерплячі динозаври— ще мить і довга дорога до антисвіту скоротиться, обігнавши світло з його черепашим бігом; заперечення дотеперішніх уяв і систем без сумніву окрилить і найперш пронесе повз міфологію з її перевтіленням душ, повз літературні пам’ятки з усіма заскоками й перескоками в минуле й майбутнє — предки, від нас, захирілих, відрізнялись добірним чуттям і відали більше, ніж квантова теорія — пронесе повз зіржавлену на обочині машину часу, агрегат, простіший від самогонного, якщо подумати, що там відкриється далі! пронесе повз утопії і потопії, що посутньо одне і те ж, повз поганство цвілізацій, спокуси зсодомлених руїн і зсудомлених культураїн, все те, що перетворювало цікавих на послідовників дружини Лота; та ось глядач обертає зорову трубу і бачить людину: безсила втекти від великого, вона ховається в мале, більшість метафор зобов’язана мализні і втечам, щоб тим применшити вагомість звіданого знання, закодованого в подіях, вчинках, здається, ще мить і на всякій данині запанує простий, зрозумілий кесарів профіль; та ось окуляр направлено, впіймано оптимальну відстань між лінз, і там, де жовтково туманів ореол, яскравіє, немов аж просвітлена чіткість; бути письменником в епоху мерців — не стільки вміння піймати відстань, як диво цікавості: що ж бо там проступає? з нецілованої долоні світ плесне кислоту розчарувань і спалить очі за один нахил до побаченого; однак, щось встигаєш запам’ятати; наприклад, про смерть, про яку відомо, що герой долає її геройськи, знехтуванням, а підупалий на силі і потерпаючий вірою в потойбічне воздання, ось вона, врешті, під’їхала на велосипедах з африканських хемінгуеєвих оповідань, поправила поліцейський мундир і що вона бачить на місці гангрени? ще смертельнішу апатію, а там, де розчищали ділянку під злітну смугу, по повітрі простерту до снігових вершин — мерзенніша од виття гієн, заколислива нуклеарна тиша, все німе, лиш тлін леопарда на скелі пригадує, чого ж шукав він там, де немає і слави? підлість нашого часу в тому, що трагедія стала предметом для збиткувань, для виправдання власного оскотиніння: нас довели до цього ! хоча, здавалося б, покоління, котре волею долі,— заступницьким видихом мільйонів забитих, — уникло погибелі в промерзлих бараках, мусило б суворіше йти сьогоденням, та в останній підступності непогребний час накликав знесилля і зненависть до незримої, як душа, ціни в навіки зціпленому, протягнутому до нас, кулаці убитого; зачате перед телевізором, мляве, алкоголічне, синюшне, хоч вчора тільки народжене і, загалом, помилуване війною, тюрмою, сумою, воно саме собі осуд і саме собі кара — так здійснилась мета потрясінь: знесилити людину перед лицем стихій, що тільки насуваються на неї; політична і культурницька сліпоглухота, жадоба індивідуального рятунку до краю унеможливлює порятунок глобальний; коли тероризм чи статева пошесть ще викликає роздратування, то з безмежним поганьбленням, на яке кинута вся експансія грошви і влад, більшість давно змирилась і нагадувати вслух про високі цінноти стало такою ж непристойністю, як розтлін неповнолітніх; коли американський класик казав, що тягар його часу в необхідності вирішувати і від кожного вирішення залежить подальша доля, то вже наш час, посилаючись на уявну грижу обставин, все намагається відкласти на позавтрім; століття, що початкувалося фанатизмом, розщепленням ядра, схибленим потрактуванням підсвідомого, одним словом, деструкцією, виказує намарність своїх псевдовчень винятковою покинутістю і самотою, — і звідти жебрацьким пожвавленням комунікативної сфери, ніби вона справді здатна зробити озвірілого людяним, безчесного справедливим, глитайськи жаднезного схильним до аскези, зробити, звичайно, шляхом політекономічних хрюформ, чому приділяється головна увага — чи то забагато гравців для гри, чи то всюди запанувала схильність розважати, але колода, ми бачимо, в руках царственних блазнів, всеможних нездар, яких поцікавлює тільки залапаний зиск, а збоку стовбичать нашіптувачі; а далі стікаючі слиною маси; хіба з них хто годен метнути карту, де йдеться про те, що сталося з людиною і як їй далі бути? сторонній, якби його не мучила грижа і підвівся зір, розпізнав би в своїх вавілонських бригадирах замашки тих, що марою і привидом пройшлись по Євгробі; щоб змарнувати силу. Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту — і вимагали дії — то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту,на чолі з антилюдиною; наш рідний сучасний нелюд вимагає прав на канонізацію своїх мерзот, як чогось єдино святого. Довкруг непроявлена білизна, ніч і ще білішими проступають дерева в інеї; космічний мінус, користуючись прикладом зайд, глибоко за північ, коли пишу рядок, володарює повністю: ліктем посунувши занавісу з зорями, проламує небо за один мах і над землею, принаймні над нами, зводить, витесує з шостого простору саркофаг — і звір і людина подрімує, лише дерева чують, тріщать, нагадуючи, мовляв, їм же треба вирости. Втішає: співкамерники по сучалізмові отримали відтермінування вироку — дбаючи про потреби і тим гайнуючи безчасся. Наші ж наглядачі з прибитого телевізором, причумленого розважальністю, світу, з огляду на їхню пронирність, за межею вдоволення всіх потреб, нацяцькавшись, назлягавшись, назароблявшись і облінившись лінуватись, зіткнуться з фатальним: куди податись? Цей предковічний клопіт вахтерів, пожежників, прапорщиків на вигнанні постане з корольлірівською прямотою. І тут згадають про літературу. Було б перебільшенням виголосити, що вся вона «зверталась», «застерігала» від пожад, від смаків, де краса сприймається, як чуттєва насолода або близькість до неї, такий собі плин старих, отруєних розлуками, коханців взад і вперед поміж холерними берегами на затишному пароплаві. Цнотлива маркесівська самотність, блукаючи в хащах кровозмішань, смиренно доживаючи біля електрифікованого курника грінго, побачила свою трагедію в тривалій замкнутості і раптовій експансії; стерта з землі цигановим віщунством прокидається постарілою, жалісною і прагне любові і співчуття на залізній шкарлупі. Куди ближча до істини література «соцтабору»; для читача «Батька-лісу» Анатолія Кіма самота — це приречена, зболена покинутість, це головна з мінус-властивостей, і вищий розвиток, явлений серед пісків любов’ю, буде, напевне, відринутий, волею Всесвіту, тому, що любов залежна повністю від такого ненадійного космічного препарату, як рід людський. Самота, довічне прокляття, каторга з каторг, куди потрапляє кожен спраглий відвертості, а натомість напоєний сукровицею досвіду — історичного, родового, глобального, — розгадувати який неймовірно тяжко для людини в своїй «відразливій абсолютній порожнечі»; скута жахом і марнотою безкінечних перевтілень, підневільних спроб, оскільки позбавлена відповідей і нового вибору, милосерднішої історії, вона геть втрачає рівновагу і, перетворена в позаштатну особину без радості і мети, перед тим як ковзнути за розщеплений мінусовий полюс, збивається в потопельне, невпізнане ніким і поховане на чужині «я»; від імені сили, що прирікала на спрагу, автор пояснює, «я ніколи не воскресав, тому, що не помирав, я не вмирав, а тільки міняв оселі, де жив, різноманітнив свої звички, міняв ходу, забавлявся складною начинкою націй і рас, правою рукою впокорював ліву, імператрствував, диктаторствував, розмішував епохи, підливав у казан історії смути і революції — робив усе те, чого більше ніколи не буде». Ось людина! впевнена, що вона сама придумала добро і зло, «довго цим забавлялась, проголошуючи славу першому і проклинаючи друге», поки справа не дійшла до того, що вона сама «перестала розрізняти призначення кожного з цих початків». Цей пошук призначень, півоберт окуляра зорової труби, заперечуючи примітивні пошукування, — від наукових розгадок людини до аговкань братів по розумові, — цей пошук постав серед колишніх «соцтабірників», що опинилися в жебрацькій, дратівливій подобі перед безтурботним розквітом прибитих телевізором, тих, чий спільний досвід, скільки б його не жували, не поможе їм витримати хоча б одне з випробувань, а відтак знову братися за долю світу. Досвід, котрий з епічних обставин дозволяє собі узагальнитись і поставити крапку над головним, — що сталося з людиною? — ти вислуховуєш із уст відживаючого, із уст самого художньопростору, і доповідаєш майбутньому; замкнений злиднями, боргами перед народом, ти скнієш довічно у казематній, з червоногранітними мурами, кегебістній, кегезбісеній, людоїдярні— бандил, стукачил, державних мочил, ударних комуноманьячил — кодлярні; сидиш чи ходиш тісним подвірцем, скрізь під недремним наглядом спостережних камер, за якими порозповсідалася їхня байстрота, маньякобатьків лютіша, підлезна, улесна і брехловенна, скрізь розсілася, депутатить, чиновлить, блимає крізь окулярів скельця, від імені нової, нєзалєжнаї, демократодержавки править; тобою і тобі подібними; а ти сидиш в облишаєній кривавою цвіллю, слизькій, прозневіреній, пропекельненій, залюбки лише душогубствуючій, кегебярні, у цій, по шию загрузлій у магматичних гноях, державні, в знелюдненій зникраїні, зникаючій, як смертезна, смрадом роздута, булька; в цій материнсько турботливій, як склобоїстий смітник щойно народженому, розкутаному немовляті, що повзе на тепло собачої тічки і своєю криваводорогою ще лютіше звірячого лютить їх, у цій талантолюбній здихарні, віковій кегебярні, козирючій, клацаючій, уракаючій мілітарні, мільйонами, як здоми взятими бутербродами на обід, звично закушуючій між основної роботи людоїдярні; у цій, пошитій з старого клоччя, всесвітній клошарні, цибаючій межи очі, розкошніючій, золотосяйній блошарні, розбійних, розгульних, неправедних статків грошарні, в цій, порядно злодюжачій, парадно крокуючій, привітно усміхненій, непробивній казематні, горя лихварні , вічних стихійних лих, нескінченних напастей лихарні, у цій, із відбитою совістю, з розтоптаним страхом Бога тремтярні, повальній смертярні, ти й сам вже не відаєш, чи репортажиш ще, чи вже закладаєш когось? у всепідглядалові, у всепідслуханні; тут, в осінньо зсіряченій, болотношинельній, вітчизні тисячолітніх воєн, воєнних етапів, військових вагонів, коменданських годин, патрулів у панцерниках, надзвичайних станів, обшуків, розшуків, скорих на руку польових судярень, всенічних сирен, уранітних опадів, тут, у країні доповідей і наказів, ти зжився, звикся, зріднився з доповідним, розлогим, або з наказовим, розстрільним стилем; і, або хутцем доповідаєш, або вогнеметно наказуєш; своїм горінням випалюєш магматичне море; грієш мури і карцерні душі.

Письменник залежний від володарів, а на них безталання. Якщо латиноамериканці в своїх диктаторах вбачають простакуватий оптимізм і в тексті можуть їм забезпечити роль розпорядника карнавалу, сікти, довчати, перевиховувати їх сотнями художніх засобів, то наші властителі самі караються графоманством і щоб ти не вигадав— буде мало. Політбюристи з обличчями старих повій і шаркітливою ходою капканених медведів літературно невловимі, мов розчинилися в ретрансляторах на телевізійні хвилі, божевільністю задумів збожеволіли мікросхеми, погасили екрани і отримали незримість, маючи пристрасть до потаємного, до морфію зрад— що їм розтоптувати на вулицях шевченківських хрущів, колотись не тими пріоритетами, занюхувати кокаїновим прахом указів, коли їм по тридцять дев’ять разів на день потрібно зрадити, принаймні, вітчизну (така доза), потрібно підрубувати коріння річкам, задобрюючи Харона. Перебуваючи в абсолютній художницькій ситуації, коли знаєш сильні й слабкі місця попередників, а супротивник не відає про тебе, непомітно для себе осилюєш мову справжньості, яку окільні автори, зачакловані майстрами, з пристрастю алхіміків виморочують, здебільшого, з попередніх текстів, або ж у припадку розгублення хапаються за підручний матеріал, б’ють реторти, збиваються на зпальцявисмоктаний, переумкувато-сюсюкалістичний зойкіт, плямкіт, квакіт, вереск, видаючи художню поразку за романи. Та поразка триватиме довше, ніж незнання іншого письма, — триватиме доти, доки втаємничений в одній мові досвід не стане за рятівну спробу в аналогічному або приблизному досвіді довідатися, чи це не смертельно? — що це вже переживали. Ти, зрісши під острахом третьої світової, під бетоноплитою історичних жахів, скутий льодниками імперії, волею якихось непорозумінь вижив, перетривав те, перед чим тіпалась решта людства, — і віднайшов голос без кволого перемовляння з античністю, без дзвінкого пересипання бібліотечного золота класиків, без ремісницької міфології, назбираної то в острівних народів, то в передранішніх, знесилених карнавалом, навстіжних, немов сама вичерпаність, притонах. Ти почув голос, яким німує стронцій у кістках тіток і бабів, що доживають у приреакторній зоні, по вікна закидані снігом, паморозь молочно піниться по сінешніх стінах і шпарині навколо клямки, доскімлює вітер в комині, шоркає кожух, у ньому і сплять і пораються по хаті, яку відкидають тільки весною; почув свинцевий і сажистий запах квітневого леготу і горе матерів, присилуваних до аборту, і плач ненароджених, що їх, скособочившись, виносила у відрі санітарка; почув у напрямі до реакторів гул вертольотів з мішками, вселюдську брехню співчуття, окремішній скрип допомоги, яка тільки-но виїхала, а її вже розділили на сотню грабіжницьких кишел; почув як обпалюється об повітря й холоне суцільною раною тіло пожежника в герметичній палаті; почув як кров, шумуючи, витискує очі військовика, що в чорній апатії, чорнішій від просто бажання зникнути і не бути, ще спробував двома великими пальцями хапнути за петлю і обвис на водогінній трубі в підвалі лікарні; почув як нудотно і вчаділо туманіють голови у дітей, що вклякали без свідомості перед дошкою в класі, як пухлинно збрякають і затовкують горло язики, прирікаючи на голодну смерть удома, як склянішають і обриваються судини, розпеченим жалом пропікаючи мозок, як хребти в сильних молодих чоловіків стають вразливими, мов стовпці глиняних чашечок, як підлітки млявістю нагадують дистрофіків, доходяг, як жінки, мов прокляті, бояться народжувати, як на цвинтарі просідають домовини і мертві страхаються живих, як дико бутить, надувається і горбатіє корова, виштовхуючи двоголове на шести ракотицях теля, яке мотузком, накинутим на задні ноги, витягують чотири чоловіки, як жвавіші мріють виїхати в пошуку громадянства, як лікарів обсідає різницька втома, як всі хапаються за день насущний, як забобонніє в оселях глухе берложне безсоння, як все закинуте в безвість, ніби й нема нікого, а час, отримавши нове пришвидшення, закручує і щострімкіше старить людей, щоб стерти їх у безпечний порох; ти почув голос синдрому, що зваблює небуттям, голос, відомий стиснутим, мокрим тілам у газовій камері, голос змалілих під навислою, спіненою лавиною стихій, голос лиха й сирої, осінньої, як земля, неволі, що чигає завжди і скрізь скільки б людина не марила про захищеність. Все почуте і зжите заронило знання, що третя світова війна, панове, — година, перед якою ви то озброювались, то роззброювались, то подрімували в безпечних гамаках, — як все довгоочікуване, прийшла в незвичній подобі, калатьнула тут, почмихує, підпалює ліси, розлітається з димом і попелом розвітрених пущ, з благальними факсами і безжалісними діагнозами, розповзається водами, каламутить моря, липне скловатним туманом на обличчя, одбирає розум, як в окремих парламентів, так і в цілих асамблей, відмовляє в статусі екологічного лиха, примушує дбати про побіжне, приборкувати конфлікти, додушувати страйки, вводити єдину євгробейську валюту, морочити оптимістичними нісенітницями, тягнути з сироти лахмана, перебиватись скандальними чутками, надавати кредити, бавитись грунтовними порадами, давати пів дулі, міняти уряди, боятись приходу комуністів, товстіти на витворах генної інженерії, обіцяти, підтримувати, остерігатись фашизму, потрапляти в засаду на буденних хабарях, дуріти від мавпячого крику екранної зірки, примирювати, судити, посилати каральний флот, знімати санкції, піднімати квоти, заголюватись на нудистських пляжах, муштрувати олімпійців, обідати з принцесою, ненавидіти фоторепортерів, оголошувати конкурси на кращого гермафродита, всіх вдовольняти, хоронити своїх мерців, дивуватися лютій негоді, боятись нежиті, китайців, СНІДу, обурюватись черговою вихваткою терористів, ставати почесним обивателем власного порогу, оплакувати перспективи парникового ефекту, возити комп’ютеризованих динозаврів, як цигани привозили на показ лід, дбати про супутникові перемови, захлинатися в міражах, пізнавати щастя простого існування, вдивлятися в метаморфози днів, сумувати щасливо, куди б не гребти, а запливати в спогади, ховатися в собі так глибоко, що голоси по радіо, ніби з давно прочитаного світу, бадьоритись, під стіною радіактивного урагану, що кривавить виднокіл, пресує хмари і виє так вовчо, так люто, аж на дні розплесканих морів гори здиблюються, як шерсть на загривку — виє і гільйотинить принишклих — під стіною мороку, похитнувшись, шукати руками лице і все ще загадувати: врятують кордони, чисті харчі й дієта.

Бойові дії тепер, коли доповідаю сторінку, незримо тліють у голосах дикторів, у паузах між новин, у раптовому сніжку, обтрушеному на телеекрани тим, хто крадькома, дулом «опеесвете» розсуває хащі і знімає з приціла ковпачка; постріл нечутний, але смертельна вагота наливає кістки, щитовидку, зір, що ковзає по друкованих аркушах: щосекундний цей наступ перетворює істот на підвладних лиш вітрові сараноїдів, — і, поки я відсуваю заслонку в грубі, розпалюю в сільській хаті, вони з виглядом азартно виконаної роботи, з сумками на плечах зачиняють двері моєї міської кімнати, забравши штани, боксерські рукавиці, старі патинки, — коли ти перечитуєш абзац, гасиш сигарету, допиваєш прохололу м’ятну гарбату, сарана з цілого світу здирає останнє і мить у мить вимуштровує новопризвані лави, виструнчується, дає команду, «вільно; зняти головні убори!», вчить натягувати протигази, «повітряна атака! спалах зліва! спалах справа!», кидає в замети, оралиться в оргіях, хоботинить збагнілий сніг і розпирає величчю сильних світу; апатію визнано головною вірою; ворожість прилавків, де товар звойовується товаром, перекинула мсту на решту речей і їхня загальна припорошеність радіактивним пилом, немов аж рятівна, немов є спробою звільнити від ядерної полохливості зашугану планету, — початок ми пережили, і цей страх, на зламі благоговінь, на стільки відмінний від всього, як воля народженого в тюрмі від привілля ката; та оманлива воля живучості, нехтуючи латентний період, скиглення лікарів, паніку, променево засвідчує конденсацію світла і святість переконань, що на передовій кожен битиметься затято, щонайменше віки, аби обвугленими фалангами розписатись на брамі; в цьому переконує потяг накопичувати, споживати, армійська хапливість зору і навіть вві сні звіриний солдатський апетит, все те, що обіцяє довгожитню силу адамам; як солоний жарт старшини їх потішать і натівські заяви, і потворне миротворство, і вигляд незвойованих ще околиць передчуттям подвигу розіпре їм груди; в радіації свої устави, вона безсмертніша від безсмертя, повільно байдужа, боготворить мутації, перетворення суті в колоїдний розчин, океан речовини, біологічну резервацію допервісних молекул, бо, виявляється, людина в безмежній наглятині здатна обхитрувати звичайні кари, — потопи, сірковогненні дощі і, ймовірно, розхвалену грибовидну страхоту — хтось та відсидиться і піде в мерзотняві далі випробовувати терпіння; та далі не стане кар. Допоміг аварійний випадок.

І час заборсався в аритмії розщеплення; одним промельком зринули тридцяті роки, історія, засвідчуючи збіг, коли воскресіння одної жертви приховувало вигуб і збайдужіння до цілого дочорнобильського часу; розщеплення, зрештою, відсторонило епоху, забуло обіцянки, лженадії, плачі і устаткувалось в жорстокості, — та під ту пору ти вже встиг схопити горгонинські риси, а, відтак, вгадуванням прикметним, окільним, як мисливець по легких натрусах на снігу розпізнає нічний верховітний біг куниці і вистежує звіра, засвідчив стан речей, досі невідомий людям: сторінки донесень з непритомності дійства, вихриплені в над’яскравій атомній сліпоті, всередині вибуху, навіть, якби це були просто діалоги знудьгованих пасажирів, розповідають про моровицю й безвихідь більше, ніж всі узагальнення кінецьсвітніх сюсюкалістів. Голий міф, гола метафора, гола ляльковість узвичаєного письма заклякли як доісторичні помийниці перед льодниковими горами.

Енноліття погибелі. Хто мріяв пережити хоча б той рік? Погляд ізсередини вибуху дозволяє побачити події в розпростореній яскравизні, ти бачиш голодних, покорчених, з продовбаними клюкою потилицями по завулках передмість, стиглі поля, простежковані напівмертвяками, що насмоктавшись молочка з колосся, вклякали, сходили жовтою піною, дерли животи, судомно вгрібалися в землю і заклякали там; бачиш: кров стояла у храмі по гнуздечку коня, гнояка текла з опухлих, мов олія крізь мішковину, німі, ковтаючи стогін, одгризали собі язики і захлинались прокляттям, мертві раділи червам; бачиш зігнуту, з пучком перехопленого жнива й серпом, молоду свою бабцю, якій дозволили збирати колгоспний урожай, бо більшість ярих колгоспничків вимерло, і діти плели вінок на межі, виглядаючи якогось недоїдка з обіду; бачиш тих, що продовбували клюкою голови і їхніх дорідних синів, що з усмішечками вроджених, манірних садюг допродали розкрадіїну, якій знадобилося сімдесят з лишнім років бухкання по голові, судомних корчів, праці на вигуб, праці по двадцять годин на добу, праці на порятунок дитини, праці, що дозволила нам умовно зрівнятися з громадянами світу– і рабеї всіх країн з’єднались; робота замість життя: тут нагатили стільки морів, що їх спускати треба століття і на осушених приріччях випасати троянських динозаврів — і на кожній з майбутніх канав, з жабуриння і стронцію, розквітне цвілізація за прикладом Нілу; тут під ракетні сідала надовбли стільки шахт, що в них можна розмістити половину божевілень світу, що досі марить кінецьсвіттям; тут робота здатна з семи худих корів зробити сім товстих і всупереч єгипетським снам відфараонити голод, відтягнути Ісход, схаменути історію — та вже пізно; десь по війні моя мама скуштувала союзницької тушонки, а мені, ближче до теперішнього, дістались поношені, гуманітарні, вишневого кольору штаненята. Добропорядний швейцарець доїв корову, а його родич, жувальник поп-корну, дивився на всю шосту частину світу з суворістю музейного доглядача, приставленого змітати пилюку з черепів австралопітеків; доки світ собі науково революціонізувався, замість кількох виродків пропонуючи на широкий вибір і смак сотні й тисячі потвор незгірших, доки мінялися позами сексуальні перевороти, тутай для переважної більшості щодень і щомить була робота й робота, з тачками, з мішками, без вихідних, нагинці, на суботниках, з граблистими руками, двожильна, недоспана, примітивна, на совість і страх, але якась-то праця — де вона? тутай тлів духовий досвід, подібний до невгасимої пожежі на торф’янику — з ним буде важче, на взір покупців його найпростіше замовчати, заткнути, а, щоб перекрити кисень, обкопати ровами своїх ціннот і напустити туди сечовину здинозавреної культури; тут билось живе страждання, живий усенічний страх, жива лямка гадючилась і приростала до спини, а довколишнє дійство, здавалось, всіма зусиллями прагло забуття, невідання, незнання, щоб найближчі вже покоління одвикли від людської мови, втратили в лексиці слово «страждання» і одним своїм виглядом не заважали торгувати, а лише з нутряної болячки вили, не знали, звідки їм так болить і загризали себе насмерть. Досвід подібний до гончака, що з підвивом проламував ліс, гнав по гарячому сліду звіра, розгойдував над галявинами луну і захеканий, вспокійнілий повернувсь до господаря, знає тисячі невідомих нікому запахів, міток, скидок, глухих лазів, але безсилий сказати, і людяно хилить голову до плеча; так і відлуння подій повертається до нас напівніме і мудріше спроб довідатися, вгадати, збагнути, що ж там хекало і втекло крізь загущавлений поруб, і як там було насправді?! той незримець, ще в люті, зупинившись на чотири ноги, втягує запах підсліпуватої необережності, легковірства, переляків, замість порятункового інстинкту, запах облежаної кволі — так пахне людина звірові, що відразу і забуває про неї, як чесний забуває підлого, як зграя вовків, помітивши розгублену поведінку, кидає свого скаженого брата, переярка. Тим, хто в землі, довелося конати в лихоманці воєн, вмирати від серцевого нападу на порозі хати, відписаної під сільраду, забувати лік розпластаним дням, давитись попелом нового підпалу, доздихувати в шанцях, гнити в перекреслених стрілкою наступів болотах, забувати героїв, на відбудовах вітчизни надривати хребта, згорати в запоях перемоги, за ящик розтрачених цвяхів порохніти в тюрмі, давитися мерзлою картоплиною з помийниці, пощезати з вічнорабського передчуття, - завтра буде ще гірше — й заради чого? Мов покинутий і забутий дефективний сирота, ти виріс, вижив, спромігся на власну знакову, доповідну мову і дивишся на своїх «втрачених» євгробейських братів, як на купу зманіжених шарлатанів і ,звихнутих на успішності, славолюбних сюсюкалістів; ти сидиш собі, де й сидів – у тьмі народивсь і в стотьмі посивів – сидиш , зречено, загнано й ледь притомно, а чемний рум’яний старець, мліючи від захопленого співчуття, крізь розбите вікно приглядається: на який донорський орган знадобився б ти згодом? коли доохлянеш, щоб продатись. Спочатку безпорадний ти писав зеленькою по стінах, виписував у повітрі безголосу хрипоту, під ударами чобіт знакував обдертими нігтями бетонну підлогу, вивчав букви по ініціалах, по вишитті на халатах санітарів, номерував сторінки видертими над ліжком роками, брав епіграфи з вовтузняви на кухні і з пророчого крику про обід, що радісно, як звільнення, пролітав коридором, та чобіт примушував до курсиву, плазувати повільними абзацами, згорбатіло засинати по кутках якихось заштатних публікацій, облапувати кістки, розгинатися і стрімкішати в полегкості, коли відпускає забитий дух, і бити ліктем з півоберту, відпихати наглядача, вриватися до канцурки і писати на обгортках історій хвороб, на титулах армійських «справ», на обернених сторінках довідок і доносів, розстрільних списків і свідоцтв про смерть, де вказувалось : поховання не встановлене; писати на перелинялих , вицвілих замість фіранок, газетах без змісту, писати поривчато, щоб більше втиснулось, писати всупереч джойсівським прогнозам — великий ірландець, загрожений стилізаціями , передчуваючи добу графоманства, коли всякий письменний відразу й письменник, був змушений вдатися до роману-кінця, написаного на бібліотечних підвіконнях, чорнилами цитат, вдатися до канонізації тексту й завершенні часу на ньому; він , спіткнувшись об власну метафору майбутніх комунікацієзлук, зневірився, одрік прийдешніх послідовників, саму можливість і диво зцілення, а ти, долаючи досвід втраченого, пересидівши дебілію, на затертих обгортках, титулах, обернених сторінках, в обставинах ядерного кінця і старечого недоумства, мусиш починати текст початку; як невіддячена в кордонах народу війна народжує хлопчиків, воїнів, так неоплакана в межах мови трагедія посвячує в письменництво.

Коли на щитах екзистенційних присягань пронесли полеглих героїв, а ті, хто з щитами, втомилися дужче сізіфів од посилання на авторитети, зроджений тута світогляд акцентує на загроженості і мовам, і літературам, і расам безвідносно до минулих культурперемог — і з-поміж величних поразок, добірних марнот, пропонує ще одну спробу: культура на всеспаленнях дотепер і знову, віднині. До сутінків звикати тривожніше, ніж до ртутного світла в бібліотечних склепах. До кожного протизапального знання віруси з часом звикають, як до антибіотиків, і цмулять його собі на користь; і літератор, якщо він не шарлатанить і не зневірився в хворому, здатен помислити й доповісти про кращі ліки; діагнози вічні, але опір організмів різний; а позбавлений досвіду бездиханних катівень підозрюватиме , що він пише винятково з маніакальних потреб; написане має стільки ж права на видання й переклад, як і зачитаний Летою етруський епос; там, де в часи бездомів’я, злиденства, ти в залюдненому теплі кав’ярень розливав із-під поли, ковтав із одної склянки по колу, читав безнадійні рядки, обгорав справжністю ковтка і миті, тепер встократ безнадійніше громаддя вікон, банків, партій, фондів, розкультурницьких установ, п’ють здебільшого мовчки, ніщо не морозить, в богопокинутій глухоті сутінок непривітно обвільг і ниє чиста, обварена смолою самотність неба, — дзеркало, сріблом звернене вгору, в ніч, вище ненависті геніїв до нездар, вище мстивих ужалень посередньості, вище всіхніх надій на вознесіння, вище й вище, туди, де Вселюбов милує виплакану душу. Ранок письменника тут починається із вслухання, вухом до землі, в копитний грім іздалека, в стенокардію прим’ятих навалою степів, у легеневі хрипи затемненої височини, в обважнілий трем паралітних лавин, що за хвилину мають зійти, а вже потім, коли розвидніло: зі сповіді розбещеного владою президента, з усних розпоряджень забіганому і забідканому прем’єрові, з подетальних настанов голові таємної служби, до того змучених, безпорадних, здитинілих в оточенні милих онуків, до того наївних, що мусиш без зайвого галасу, виборів, програм, присяг брати на себе відповідальність; за долю розкрадіїни! дбати!! забороняти небезпеку, легалізувати потяги мас, підозрювати головного банкірила і кожному громадянинові власноруч послиненим пальцем відраховувати надбавку до сатисфакцій, одним словом: дбати! з’являтись інкогніто на бандитські сходки, совістити, переконувати і навіслючувати на головорізів мішки наскельного живопису, наркотиків, зброї, встигати з лекціями в інститут підвищення лісу, збирати довірених редакторів і за пляшкою мінералки ділитись підозрами про безпробудну дрімливість ворога; будити думку! щорання з батьківською турботою вмивати руки чиновникам і обтирати пух; ледь поправивши краватку, невтомно приземлятися і прямо на летовищі через голови осіб пропихати наших людей до вершин консервативної ложі; нехтувати зримий об’єм; притягувати до відповідальності невчасно померлих від нежиті маньяків, бо скільки зневіри й прагнень розповісти в кожного безвісти полеглого! та не тільки засуджувати, але й оголошувати амністію кладовищ, у світлі вирішення вічножитлової програми забезпечувати антигероїв броньованими могилами, на правах пільговиків, потерпілих від надміру читацького запалу; вмить серйозніти, згадавши про біль неповернень, вакуум самого «назавжди», про покликання: напувати повітря живим озоном, сльозами тих, чиї поганьблені муки узріли справедливість; а потім згадувати польові квіти в білому соломоновому вбранні, не жати й не сіяти, доторкуватись подумки до єдиної, надживильної, здатної воскрешати сили слова, самим зверненням до висоти підтримувати розмову з Силою, вищою від заскубаних тривог, суворою, милосердною, вільною вкладати мужність в серця і виводити звідусюди, однаково прихильною до самотньості і до юрби, заспокійливою, здатною розтуляти уста і втішати простосердих. Зменшені до об’єму кількох букв, — менші, ніж на надгробку, бо там ще змагаються з величчю, — і немила собі особина, і окреме дорідне плем’я вдумливому шанувальнику профілів, філателістові з безхитрісною п’ятикратною лупою скажуть, відкриють стільки ж, як і крізь велетенську збільшувальну лінзу неба, таку потужню, що й справді на живих кожна волосина порахована і всякий помисел.

Поки сліпий поводирює сліпого, втішмось початком перемоги: в енноліття кошмарні — буденної, бомбоатомної чорнобилярні — вже нічогісінького не бояться; війна триває; медалюки і ордени, як нассані кров’ю кліщі, летять на підставлені боком груди; війна безпробудно героїть; за стільки осеней нагуляла апетит і , судячи з поміркованих дій і розгубленої німоти, планує акції на вічноліття; доки десь там покивують — закрийте ваші реактори — наші торгуються, і то так старанно, мов продають останнє: власний скелет анатомічному музеєві. Нащадки тих, хто вимріює парникове лихо, вітатимуть ударні стронцієві легіони; однаковий жест римськи виструнчить з’єднані полки мародерів; війна застилає зір; подумати! якби їм нині відкрилось і сприйняття істини було щирим і безоглядним, як віра переродженого, що ось уже, на порозі: панове асамблейники, викиньте свої права, паспорти і кредитні картки, викиньте лічильники з позначками допустимих доз і нагніть голову до плеча, вслухайтеся в попискування зліва, де серце — то ненаситець атома, проклюнувшись із гадючого яйця, спроквола, знехотя, розтягуючи на знудьговані віки, довбе грудну клітку, присмоктується до аорти, і мільярди його співбратів, пробуджені щосекундно, хапаються за свою частку кінцівок, нігтів, очей, тлумляться між собою, глухою тривогою звітуючи про роботу по перетворенню вас і нас на вакуум — на океан для віддзеркалення антисвіту. Скільки пора б забути, відмовити в урочистостях, згорнути фуршетних столів, відкласти візитів, проблем, нот протесту на те, що десь хтось голосніше дозволеного гавкнув — на зекономленому папері пора б писати листи і прощатися одним з одними; а потім, схилившись по двоє, по троє над сторінками прози, надихатись розділовими знаками, розставленими то з романтизмом йоду, то з поважністю цезію — ви б проїхали по майбутньому, як гнані страхом втікачі, що парувались на зачумлених підводах, і там позбулися жаху, мізерій, всього, за що чіпляєтесь нині; не бійтесь гранати, вона ручна, так само й атом; не бійтесь, що ліга залишиться без націй — сідайт і читайте: донесення по своїх наслідках важитиме стільки ж, як колись відкриття, що дітей не знаходять в капусті. Коли тут до небес розгорались панські маєтки, наставав новий лад, напівпритомні діти, збившись кружком, їли струп’я одне на одному, спритний дояр на євгробейських луках, спиною до кордону, з онаністичним засліпленням доїв миньку, а його далекий співбрат, відвантаживши допомогу, про яку мріяли армії наркомівських партійтуток, покійний фелікс і дивізії катюг, того ж дня, розімлілий від доброчинства, насмажував кукурдзки і йшов визнавати, і узаконювати дивний лад тих порятованих варварів — тоді ніхто й не помислював, що піддмухнута наругою пожежа спалахуватиме скрізь, на століття вперед знищить вартість людського існування, і тероризм стане темою нарікань при всякій здибанці падлітиків; та от земля, що подарувала людству арену для побоїщ, збридивши всим, прорвала застояним реакторним набряком і викинула з жаром їдкий сморід гниючих кісток, запах, який ні з чим не сплутати — тисячі нових нуклеїдів, наявності яких здивувався б великий хімік і сама нечиста сила; тисячі матеріальних свідоцтв розщепленого знання потвердили те, що люди навмисне ішли до цього, аби позбутись і знань, і чеснот, і прагнень. Зважаючи на відчуженість, що притупила чуття незгірше клюки, котрою проламували потилиці, доля послала чисту, найдемократичнішу війну; рядові й полководці в однакових мундирах знехтували просту здобич, переваги в живій силі й техніці; стратеги замірились на селекцію, на день і час, коли з лона зпластмасовілих виповзе надантилюдина. Теоретичні здобутки, як це часто трапляється, отримали можливість матеріалізувати процес привселюдно і непомічено — відчуження вирвало нас одне від одного, як око від ока, навіки позбавлені світла й жертовності, необхідних, аби любити і визволяти улюблених,— дозволило поводирювати один одного під живий колючий дріт, що від поліських сіл розпросторюється до альпійських пасовищ отавами для троянських динозаврів: от вони нагуляють сталевий жир і, почувши потріскування в малих голівках, з кмітливістю виродків подумають про самозбереження, роззирнуться і перейдуть на чисту айсбергову воду, на чисті харчі, на чистий спокій тих, що завезли навіть своє чисте повітря в офіси. Вони вгадають безкарність бойні, той факт, що на полях побоїщ крики, волання, підмога розчиняються в летаргічній сутіні; тут ланцюгова реакція смердить карбідом, обіцянки й знаки криві, земля гангренно пашить і обрубність доріг вказує на безнадію, звідки нема повернень; тут плавиться мозок від простої уяви, брешуть правила математики, синусоїда загострюється навподобі колійського шпичака, назловтішавшись, апатія дозволяє побавитися в культуру; добре лиш дурнями і п’яничкам, плакальницям і віршарам; в задумі графітових брил чорніє збожеволене, що ж сталося? тут навіть спокій землистий, попри обличчя, гримасні, викопні, безжально до себе змучені страстішками; всіх однаковить головна, потопельна пристрасть; деінде зустрінеш незурочене лице і пригадаєш атлантів; тут, немов боячись хлебнути води, пливуть, зціпивши зуби, ніхто не зітхає за Аврелієм: чи будеш коли-небудь душа доброю, простою, єдиною і в своїй голизні більш зримою, аніж оболонка тіла? все гине в тяжінні четвертого енергоблоку; натомість нізвідки, з незримого виміру, втіленням дівократії, з гаслом «нам нічого втрачати, крім своїх нуклеїдів», виходять рідні, в косинках, з сором’язливою ненажерністю в щиро розплющених очах, демонстрантки, пролєтарки в святкових колонах двадцять шостого квітня; йдуть, приголомшують іноземців звабою хітинових тіл і розносять на околиці нашвидку зачатих рядових і єфрейторів війни тисячоліть, безсмертніше смерті сім”я! мов сарана в окриленні перемоги, мов зуби драконів, це перелітне плем’я хутко пізнає, що в світі, в комп’ютерному парнику зужитих знань, не більше тепла, ніж у їхньому обезкровленому тілі, — тож нічого сподіватись і ні за чим шкодувати,— вгадає загрозу в древніх ціннотах, старих почуттях, вітатиме радіоактивну холоднечу, і в палацах мистецтв повиставляє опудала людинорептилій. Либонь, передчуваючи той ящурний холод, В.Фолкнер ще в одна тисяча добропорядному році , — коли динозаври грілися в головах вчених, як в інкубаторних яйцях, — виказуючи деяке розгублення майстра, чий виконаний обов’язок зійшов непрочитаним і незрозумілим для молодих поколінь, повідомляв про тодішній стан американської культури, як такий, ніби для нього взагалі не існує людства: і душу людини викаструють у неї, як викастровують жеребців, свиней чи биків, і в істоти під іменем людина не залишиться людяності; в іншому місці великий мисливець на білок передбачував дні, коли первинність любові, як першотворчого початку, посядуть залози внутрішньої секреції; сивий, римського вигляду, мисливтель,в гонитві за жовтожарими живими блискавками так і не змирився з повальною кастрацією; на старосвітського бідолаху поблажливо глипали верткі комп’ютерні генії, що шляхом гіперрозуму і комунікативних злук хотіли вправити людині силу. А мале земне слово звітрилась за виднокола, туди, де поза обставинами й зневірою здатне виконати завдання, як виконувало його споконвічно: нагадати деякі прості речі, безліч разів пережиті, — й спинити забріхування споживацьким раєм, свободою заздрісної жадоби, погордим успіхом переможців, всим тим, що розвихрює полум’я на торф’яних континентах і все подальше дбання спрямовує назовні: заливає водами животіння ланцюгове пекло, поборює наслідки, а людському серцю покидає випалену порожнечу, відчай і неможливість вирватися з пожежі. Марнотність зусиль так і підбиватиме визнати, що в сарани немає царя, зло невиправне, — така розплата за обжирання сурогатним знанням, така старість всякого переситу, такий наслідок вертлявих втеч від страждань, спроб уникнути, як лайки, одного цього слова, таке воздання за всі намагання позбавити світ милосердя.

Початок | Далі >>>