Понеже прибивши к нам, пан Антон Волевач [*], асаул полковий миргородский просим нас, даби ми о лесе его, прозиваемом Плоском з околичностию и грунтами, як добре от давнех лет ми знаем, видали ему писменное сведителство. То ради на потребование его чрез сие обявляем, что уже тому болше пяти десят лет деется, як сведоми ми же, помянутий лес, прозиваемий Плоский, которий на урочищи от вершини Цибулника между речками Говнянкою и Ингулцем и Макаровкою найдуется, ест властний его, пана Антона Волевача, асаула полкового миргородского, в надследствие от деда и отца его доставшийся ему, в якоем лесовом грунте за позволением покоиной матки его, пана Волевача, покойной Воливачевой, пасека наша чрез тридцать лет содержалась. Да и дерево на всяки мелкие потребности с того ж лесного грунту за ведомом еи ж, пане Волевачевой, нами употреблено било. И в том, что више помянутий лес со всеми доно приналежимостми, его, пана Волевача, есть властний дедизний и отеческий, нам болше от пяти десят лет сведомий, то при имени и печати нашей сие сведителство писменое ему, пану Волевачу, асаулу полковому миргородскому, от нас дано в Хомутце, 1735 году, юня 9 дня.

Я, Улианна Апостолова гетманова.

По приказу ясне вельможной сие сведителство писал и подписался дому ея ясне велможности писец Герасим Сеперович. /Место печати/

ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, д. 11437, арк. 121. Копія.

[*] За сповідальним розписом Святомиколаївської церкви м.Потоки, де проживав відставний осавул Антон Якович Волевач, у 1742 році йому було 61 рік (ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1017, спр. 1, арк. 29 зв.). До 1752 року на спадкоємних грунтах при Цибульнику А.Волевач тримав сільце Волевачівку. Пробував повернути інші володіння на річці Макарисі, Малому Інгульці і Говнянці, з-за чого мав періодичні суперечки з старшиною Власівської і Криловської сотень. (див. ЦДІАК України, ф. 51, оп. 3, спр. 9793). Чи не в останнє прізвище Антона Волевача (сина Якова, внука Івана, правнука Тихона Волевачів) зустрічаємо в документах Генеральної військової канцелярії за 1754 рік у зв’язку з запитом останнього про підтвердження його прав на задніпрські грунти в Цибулівській сотні, який після відходу територій під управління Нової Сербії, більш за все залишився без відповіді (там же, ф. 51, оп. 1, спр. 1035). Духовний заповіт 1600 (1601) року і купчі Волевачів 1615 і 1630 років у ХІХ ст. були опубліковані І.Каманіним (див. ЧИОНЛ, 1894, кн. 8, с. 13-17).