СПОМИНИ З РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКОЇ ВІЙНИ 1877 - 1878 р.

В Миренах була перша днівка. На четвертий день перед вечером ввійшли у Кишенів, обдрипані, замурзані, тільки очі блищали з-під брудної покрівлі. Але музика заграла марш, І всі підбадьорившись пішли в ногу Деякі вояки, заломивши на бік кепу, насунувши її аж на потилицю, усміхались, позираючи на всі боки, наче хотіли всякому, хто на нас дивився, сказати: "Глянь, який я молодець"!...

Пісні залунали по всій кольоні.-Хто яку.

Там чулось: Летіли кукушки

Через три ізбушки,

Чорнявая моя і т.и.

А в другім місці:

Лет не болє как пятнадцять

Ліза в лес пойшла гулять і т.и.

А тут:

Ми по румке пропустілі

За здоровіє царя і т.и.

І вся довга, сіра стрічка батальйонів розіслалась, хиляючись, як легенька хвиля на морі, по брукованих улицях, ішла, відбиваючи ногами так-так і цікавила прохожих горожан, які, зупинившись, радісно ухмилялись, дивлячись на нас. Полк пройшов городом і став лягером за рікою.

 

 

II.

- Ну, а як думаєте, дядьку Іващенко, чи підемо звідсіля просто турка воювать, а чи тільки смотр царський відбудемо? - спитав Гавриш, лежачи в наметі після вечірньої зорі.

- Щось на те похоже, що воювать прийдеться! - відповів Іващенко.

- А не чули, за віщо то ми хочемо турка воювать? - запитувався Гавриш.        - Сильно дуже, кажуть, зобіжда бургарина. Землі не дає, а гроші за подушне тягне. А не дає бургарин - грабує, ріже, катує!

От наш і теє, заступається. Звісно, бургарин такий же христіянин, як і ми.

- Ач, бісова невіра!-одмовив Гавриш.

- На землю і у нас сутужно - озвався Бойко, - тут мабуть щось инче.

- Вестімо так! - втрутився в розмову Жевлаков. - Йон дєйствітєльно обєждает бургара! ето вєрно. Ну, а кромя того, йон не жалаєт слушаться нашего государя. Наш ему говоріт: "Ти, говоріт, хоча и салтан, но всьо же ти нехрість будеш! Вєдь ти свініни не єш? Стало бить, ти вродє как жид: а жид у меня не токмо што владєть христіянином нє может, но даже в самой, то єсть, настоящей Рассєє жить не может. Я єму повадкі нє даю! Мошенничать, значит, ето, брат дудки, шаліш!

Тєпєрь, значит, ти бургаріном владєєшь! На каком таком праве? Хто тє позволіл? Я православной государь. а бургар христіянин, я одін могу і должон ім владєть. Вот ти і должон мнє єво атдать, потому ти нехрість, свініни нє єш! "Вот тут то і запятая! Турок віш ти карьожітся. Колі єжелі йон согласєн будєт без кровопролітія отдать бургара нам - войни нє будєт, а ежелі заартачится.-пойдьом сілою брать.

- Ну, брат, коли воювать за те, що він свинини не їсть, то се треба те й робить, що воювать, бо багато є таких, що її не їдять! – одповів Іващенко усміхаючись. - На Кавказі черкес теж свинини не їсть!

- А за што їх воєвалі? А! За што? То-то. За то й воєвалі, што он нехрість, а нехрість свініни нє єсть! Вот за то і воєвалі!

- З-за свинини виходить?!-зареготався Гавриш.

- Да, што-б ти знал! Ета только говорітся так, что свініни нє єст, а потому, что йон нехрість. А свініна што! Положім, свініна вєщ важная! Ну, а в ефтом дєлє, яна, значит, вродє как ватерпас. Все хрістіяни православниє должни бить пад одін ранжир і пад однім государем. А кто старшой? Наш. Вот тото оно і єсть. Скажут тєбє: нє єш, ну і нє єш! колі ежелі без ранжиру, да всякому повадку давать, так ...

-                      Ну, годі. Будем краще спать. А то Жевлакова тільки зачепи, то він буде до світу розмазувать: колі та єжелі. Завтра смотр. Як що Жевлаков правду каже, - війна буде. Тоді турчин наїсться свинини вдосталь: Жевлаков його нагодує,-промовив Гавриш і позіхнувши перевернувся на другий бік, натягнув шинелю на голову і почав сопти. Жевлаков щось мимрив, але скоро теж замовк. У наметі затихло. Тільки чулося, як шість здорових вояцьких грудей сопли на всі лади.

                                                  

 

III.

Другого дня нас підняли дуже рано, хоч смотр повинен був відбуватися о дев'ятій годині, До сього смотру ми вже готувались кілька день. І ще з учорашнього вечора ремінні паси були вимащені щолкунами з воском. Защіпки підворонені. Мідні манєрки блищали, як скло, хоч видивляйся. Все реміння біля ранців, всі тринчики були вичорнені галанською сажою, натерті воском і щолкуном вилощені. Мідні гудзі біля мундурів і біля шинелів висмаровані були крейдою, аж вилискувались. Ротний уряд, починаючи з капраля, потім аж до самісенького ротного, по черзі обдививши нас, повели на широкий майдан за городом і кожна рота зайняла своє місце біля свого жовніра (окремий вояк із значком на багнеті, один у кожній роті), яких іще раніш були розставили.

Коли всі роти позаймали свої місця, почалось рівнання. Спершу ротні вирівняли кожен свою роту, а потім почав усіх уже батальйонний рівняти.

Довго нам усім прийшлось держати на каравул, доки батальонний не охрип рівняючи, а ротні не попотіли, бігаючи то вперед, то назад по фронту своїх рот.

В десятій роті п’ятий ряд прийми в потилицю! - кричав батальйонний.

- Вліво! вліво говорю! куди ти став, чортова кукла!

- В право ще! В право, тобі кажу! Ротний командир 10-ї роти, вирівняйте-ж вашу роту! - не своїм голосом уже ремствував батальйонний.

От, знов вже не в потилицю! Ти там, червона мордо 11-ї роти! Не ти, 10 ряд, стань в ліво! Ще, ще! Ну, що ти будеш з ними робить? - сердився все дужче батальйонний, дригаючи ніжками в стременах і озираючись назад, чи не їде начальство. Невеличкий сіренький коник його швидко вертів на всі боки хвостом і иноді стогнав.

- Та стань же, я тобі кажу, в ліво, анахтема! - розлягався батальйонний.

Ротний командир одинадцятої роти, що-ж ви дивитесь!

- Баклажан, морда твоя собача, заховай свого носа, бо я тобі його сьогодня відрубаю! - гримнув уже з усієї сили ротний одинадцятої роти і побіг стрімголов по фронту до Баклажана з голою шаблею в руці. На превеликий жаль ротного і на щастя Баклажана, його ніс сховався.

         - От, стерво собаче, випреться з своїм носом, тільки фронт ламає! - буркотів ротний, вертаючись на правий фльанг із сієї невдатної атаки на Баклажанів ніс.

- Ну-ж ну! підрівняйтесь, братці!

- П'ятнадцятий ряд, трошки в право! так...-мягшав наче батальйонний.

- Та куди ти прешся?! Не ти, а от ти, ти, карява мордо дванадцятої роти! -гримнув знов батальйонний, наче його за живіт потягло, аж задригав ніжками. А сіренький коник його завертів швидко хвостом і тяжко застогнав. Нарешті батальйонний охрип. Ротні витирали хустками піт із чола. Вояцькі руки почали мліти, держачи рушниці на каравул. Батальйони вирівнялись.

- Стоять вольно! Не сходь з місця! - скомандував нарешті батальйонний і повернув коника в той бік, звідкіля повинно було з'явитися начальство. Він щохвилини піднімавсь на стременах і озирався на всі боки, як зацькований вовк. А коник почувши вільне поводдя і зігнувши одну передню ногу в коліні, тим часом поквапом щіпав молоденьку, зелену, як рута, травичку, що тільки що з'явилась на світ божий. Але не вспіли ще одійти як слід задеревілі вояцькі руки, а ротні убрати як слід піт, як знов почалось рівнання.

Здалеку показалась царська коляса. Батальйонний хутко сіпнув поводами свого сіренького, що вже так смачно хрупав травичку, і швидко задригав ніжками в стременах. А коник, почуваючи. що знов настає тяжка праця його невсипуще працьовитому панові, ще швидче завертів хвостом і дрібно дрібно застогнав.

Всі заворушились. Знов: "Смирно! підрівняйсь! Баклажан... Восьмий ряд в право, четвертий в ліво!" і т.д.

Нарешті музика десь далеко заграла царську зустріч.

- Смир-р-но! - почулась команда полковника.

- Батальйони на плечо!

-Батальйон на пле-чо!  -скомандували вже батальйонні.

- Слушай на кра-ул!

Рущниці мигнули і все замерло. Всі витягнулись, тільки ротний одинадцятої роти Гергель, пригнувшись, щоб начальство не бачило, грізно сварився нерівноряду кулаком, та кивав пальцем, показуючи, куди стать: чи вперед, чи назад. Ще хвилина, і почулось далеко ура та пішло луною по всій кольоні. Ще хвилина - і перед вирівняними, мов по шнуру, рядами, на вороному коні, з генералами в хвості з'явився царь Олександер II. Царь їхав тихою ходою здоровкаючись. Вояки кричали ура!

Поруч із царем їхав головний комендант, великий князь Микола старший, поруч великий князь Микола менший. Трошки ззаду наш корпусний генерал Радецький. Поруч із ними на гнідому коні їхав Драгомир, начальник нашої 14-ї дівізії, Петрушевський, бригадний другої бригади 14-ї дівізії. Ад'ютанти, ординарці і ввесь генералітет.

Лице царя було бліде, щоки наче осунулись, а з-під великого козирка його форменного кашкету дивились великі, глибокі, блакитні очі, немов затуманені якоюсь тяжкою думою.

Драгомир сидів на свойому гнідому коні, як влитий Широкогрудий стан його здававсь дубовим окоренком, міцно задовбаним у стан коневі Лице рум'яне, смішне. З під окулярів дивилися сірі, соколині очи, Невеличкі, густі, чорні, як смола, вуса, звисли над губою вниз. Вся статура і обличя його виявляли чистокровного українця. Тип давнього нашого козацтва вмить з’явився перед моїми очима. Таким я собі в своїх думках малював гетьмана Богдана, чи кошового Сірка. Гнідий кінь його наче гордував перед всіма своїм паном. Він хитав головою то вгору, то вниз, пританцьовуючи.

Радецький з невеличкою сіренькою борідкою, хиляючись на рижому коні, привітно до всіх усміхався. Його добродушне обличчя приваблювало чогось до себе.

Великим контрастом вражало обличчя генерала Петрушевського. Суворий, з довгою русою бородою, що закривала йому всі груди, товстий, широкоплечий, високого росту, він нагадував могутнього дуба. Важке тіло його здавалось не під силу темно-сірому коневі, хоч той і вигравав під ним, пінячи удила.

Царь торкнув з-легенька острогами свого коня і той покірно, мов мала дитина, підняв скач.

Шаблі забряжчали. Піднялась курява і весь генералітет заскакав, доганяючи царя.

Серед великого майдану царь зупинився.

Курява пройшла. Почулась команда: "Церемоніяльному маршу!" Почався церемоніял. Роти проходили одна за другою Царь хвалив. Всі кричали ура!

Після церемоніялу сурма просурмила поклик офіцерам Всі рушили.

- Я беріг вас, панове, до останньої змоги! - промовив журливо царь і на очах його з явились сльози, - Але всі переговори про згоду не привели до бажаного кінця. Чаша, терпіннями налита вщерть, пролилась. Терпець урвався! Війну об’явлено! Вітаю вас з походом!

Гучне "ура" офіцерів покрило останні слова царя, клубком докотилось воно до вояцьких рядів і всі полки заревіли "ура", не відаючи навіть, у чім діло.

12 квітня 1877 року об'явлено війну Туркам.

 

 

IV.

В Кишиневі ми простояли ще кілька день, готуючись у далекий похід. Нарешті вся чотирнадцята дівізія ешелонами виступила по дорозі на Леове, кордонне місто, де кінчається наш кордон і починається молдаванська земля,

Поле чистеє-е-е турецькеє-е-е!

Ми коли-ж тебе, поле, пройдем

Всі поля твої-і-і дороженьки!! і т.и.

Затягнула друга стрілкова рота, покидаючи Кишинів. Тяжкі думки і питання викликала в душі моїй ся пісня! Справді, думалось мені, коли то ми пройдем? Та чи пройдем ще? Може ще й не дійдем? Чи багацько вернеться назад додому з тих, що так гучно отеє зараз виводили; "Всі міста славно прекраснії!" А чи поляжемо там усі на далекій чужині, де ніхто і сльозоньки над нами не проронить і своїм тілом підгноїмо турецьку землю, де потім на политих нашою кров'ю і засіяних нашими кістками ланах виросте золота пшениця або солодкий виноград.

Побачимо!

Похід був дуже важкий. Дощ, що раніш мало не щодня йшов, розмочив грунт, а хвилястий з гори на гору шлях, і так уже важкий, а тепер ще й мокрий, був ще важчий. Наш обоз складався із здоровенних, важких возів-халабуд, які нагадували жидівські балагули, і хоч кожен віз запрягався чотирма кіньми, але в болоті часто застрягав і нам приходилось витягати його на власних плечах. Погонщики, що виставляли себе на підмогу, не бачучи кінця й краю тяжкій праці, по кілька день не ївши та витомивши худобу, кидали коней, волів, вози і уночі тікали додому. Нам часто приходилось спати трохи чи не в болоті, коли село, де ставали на ніч, було мале і нігде було поставити нас по хатах.

Два дні тяжкого походу, третій днівка[1].

20 квітня ми перейшли молдаванський кордон біля Бешташаки і через два тижні прийшли в Галац. Тут відпочивали кілька день.

Блукаючи від нудьги по місті, я зайшов у галацький собор. Роздивляючись його архитектуру та убрання, я запримітив чиюсь гробничку, на яку увійшовши не звернув навіть уваги. Гробничка стояла одиноко, мов сирітка, праворуч як увійти в церкву. Я підійшов. Роздивляюсь. Біла, невеличка, завбільшки як скриня на колесах, гробниця, з мідною дошкою зверху і навколо мідними латинськими літерами напис: "Іван Степанович Мазепа, гетьман славного Низового війська Запорожського і всеї України року божого...". Неначе хто обухом ударив мене в чоло! Я остовпів. Коли б зненацька, серед чистого, ясного дня гримнув грім і блискавка упала на землю біля моїх ніг, здається, не так би мене здивувало, як те, що я побачив. Не вірю своїм очам Читаю знов. Так Вірно. Він! Де фарб набрати, щоб змалювати, де слів достати, щоб з'ясувати ті почуття, які опанували тоді всю істоту! Боже мій, Боже мій! скільки важких думок зразу налетіло і роєм обсіло мою голову!

Ти, славний гетьмане, ти, останній нащадку колишньої вільної, багатої, свободолюбної України! Ти, поборнику святий, що не хотів себе лічити рабом серед зграї донощиків, блюдолизів, підніжків, грязі і рабів. Се ти! Так ось де ти знайшов собі місце довічного покою! А нас. дурнів, учать історії грецької, римської, середньовічної і т.и., а своєї дасть Біг! Через те й не знаємо про твою вічну оселю! Аж вона ось де!.. І я низько вклонився гробниці того славного патріота, що бажав здобути щастя і волю і честь своїй рідній, бездольній Вкраїні і, знесилившись у тяжкій боротьбі, поліг у далекій чужині, анафемою затаврований.

Спасибі тобі, Карле XII, що знайшов за для безталанного вигнанця таке захистне, безпечне місце. Спи спокійно вічним сном тепер, старий батьку гетьмане! Не бійся, ніхто ніхто тут не посміє турбувати твої старечі кости. Ніхто тут не зруйнує твоєї убогої оселі, як зруйнували твій розкішний палац у Батурині. За те, що колись батько Богдан помагав молдаванам здобувати собі самостійність, вони вдячно подарували тобі, старий батьку гетьмане, клаптик земельки і-тим захистили від потали твоє тіло! А поталу придумав землячок!... Нема гірш, як зрадник свій. На тім світі великий праведений судія розсудить Петра, Івана і Павла.

І ще раз глянувши на дорогу і святу могилу, я вийшов із церкви повний тяжких дум, які не покидали мене увесь той день. Базталанна ти, моя рідна Вкраїно! Кому ти тільки не помагала здобувати волю ы самостійність? Кого ти не підтримувала будити національні почуття та виробляти національну культуру?

Всім, і ляхам і москалям і молдаванам. От і тепер, сидячи сама в неволі, в тяжкім ярмі, виставила синів своїх недобитків визволяти далеко вільніших за тебе - болгар із турецької неволі! А хто-ж тобі допоможе скинути з своєї шиї те тяжке ярмо, яке необачно наділа собі ще за часів Богдана? Хто допоможе тобі здобути волю. як ти помагала?! Ніхто! Ніхто! Про тебе вже забули всі. Навіть синів твоїх підлітків у школі чужиничній навчають, що тебе ніколи й не було, а так собі, мовляв, клаптик російського народу, історичними хибами одірваний від своїх, а потім волею божою вернувся знов до своєї рідної російської хати. Діти малі, нерозумні вірять байці!...

Але думки і пісні твої, що зосталися нам на споминки, свідчать про твою славу колишню, моя нене. Вони кажуть нам правду святу, що ми є й були нація! Вони кричать, вони квилять, вони клекчуть клекотом орлиним до щирих душ синів занедбаної України, що скривдженим синам її пора перестати у наймах жити, а обнявши найменшого брата, поруч із ним своїй рідній неньці пора вже служити!..

Такі тяжкі думи і питання давили весь той день мій мозок.

 

 

V.

Простоявши в Галаці кілька день, ми рушили на Букарешт, столицю Румунії. Молдавія або Румунія, як усім відомо, невеличка сторона. Недавно тільки здобула собі самостійність, а раніш була васалом турецького султана. Тепер вона королівство. Нація, признана всім світом. Самостійна. А колись, іще за часів великого римського царства, не хто, як сильні римляни. Кому яке щастя! Народ молдаванський хлібороб і чабан. Вся Румунія зробила на мене вражіння багатої країни. Скрізь, де ми йшли, роскішні ниви зеле­ної пшениці та пшінки, чи кукурузи. Багато скоту, особливо овець. Вівці тут лічаться великим скарбом у хазяйстві, бо молда­вани їх доять і з молока роблять бринзу та качковал, особливий овечий сир, - дуже смачна річ. особливо з мамалигою.

Села дуже великі і цілком нагадують наші українські. Такі ж біленькі, чистенькі, соломою криті хатки, так само розділені на дві половини сіньми. В сінях кабиця, де літом вариться мамалига і инші страви. Одна половина хати проста, хоч дуже чиста, а друга - світлиця. Ся вся заставлена навколо широкими лавами, застеленими квітчастими килимами домашньої роботи. Широкий піл, теж засланий килимом, і ціла могила подушок. На покуті багато образів. Груба розмальована усякими квітками, дуже приємний має вигляд, їдять здебільше мамалигу, себ то варений хліб з кукурузяного борошна, яке вони звуть папушою, але дуже смачну і ситу. Навіть я, чи може від того, що дуже проголодався, так наївся її, що аж заслаб. Мамалига - хліб дуже смачний, як гарячий, але дуже на живіт важкий, особливо коли до неї смачна приправа: бринза та сало. А мені зготували до неї яєшню з салом. Подумати, як тут не заслабнути, коли голодний і допався, як кажуть як Мартин до мила? Візьмеш кусок гарячої мамалиги помнеш у руці та в сало, а потім тою ложкою яєшні прикриєш і бринзою заїси! Дуже смачно! Народ теж нагадує нашого українця. Високий, стрункий, чорнявий. Дуже бувають гарні, особливо жіноцтво.

Букарешт, молдаваньска столиця, гарний, чистий город. Широкі вулиці, плитками дикого каміння бруковані. По вулицях ходить трамвай. Роскішні бульвари, пам’ятники. Чудові, величезні будівлі і кацапи звощики. Одягнуті в червоних сорочках, плисових безрукавках і черепочках із павиним пір’ям на голові. Ви дивуєтесь? Я теж здивувався коли уперше їх побачив. Мені навіть здалося, що їх умисно прислано сюди, щоб веселіше нам було, а потім виявилося зовсім не те. Се були молокани і скопці, які повтікали з рідного краю від занадто вже приємних до них відносин і оселились тут у Молдавії. Між ними є, кажуть, дуже багаті. А усі взагалі дуже добре живуть.

В Букарешті ми простояли не довго і нас повели далі по шляху до Дунаю і ми зупинилися в с. Копачені-Діжоє.

Копачені-Діжоє, величезне і багате село, розкинулось по узбіччях балки скільки оком кинеш. Рівні вулиці нагадували мені наші німецькі кольонії в Херсонщині. Біля кожної хати, як у нас, вишневий садок, у них виноградник, хоч невеличкий, а є. Одно мене здивувало: таке село, а церкви нема. У нас у такому селі їх було б найменше дві. Я навіть, зацікавившись такою одзнакою, питаю молдавана: "Де-ж ваша церква?" Він мені показує пучкою: "Бісцеріка, боєр". Та то-ж, кажу, клуня! "Бісцеріка, боєр". От тобі й раз, а я думав - клуня. Дивлюся, й справді, зверху клуні хрест. Коли-б мене не запевнив молдава, ні за що в світі не повірив би, що то церква. Намалюйте собі величезну нашу українську клуню, тільки не серединою, а причілком до себе, поставте на передній крокві хрест, оце буде їхня "бісцеріка".

Одначе, як не трудно одріжнити їхню церкву від клуні, все ж легше, ніж їхнього попа одріжнити від чабана.

Попи там надівають рясу, коли йдуть до церкви чи на які треби, а дома ходять у білій, довгій сорочці нижче колін, поверх штанів. На плечах коротенька кацабайка без рукавів, на голові комилавка, але така невеличка, що здалеку нагадує чабанську шапку, яка у нас зветься мазничкою. От і розбери! Ще й тепера смішно, як згадаю. Се було якраз у тому самому селі Копачені-Діжоє. Прийшли ми у те село ще зараня, хоч і перед вечером. Розвели нас по хатах. І мені лучплося стати у попа. Попа в той час не було дома. Сонечко швидко лягло на спочивок. З поля гнали череду і отару овець. Я вийшов за ворота і ото розпитуюсь молдавана, що стояв за ворітьми і цікаво заглядав у двір, про ту церкву, що мені клунею здалася. В сю саме мить проходила отара овець і ззаду, як і завжди за отарою, ішли чабани. Поміж ними один такий п'яний, що ледве на ногах держиться, та все немов в ямку ступає. Я й питаю того-ж таки молдавана, де се чабан так намочився? А він мені: "Се піп!" Туди к бісу, думаю собі, клуня - церква, а чабан - піп! Ну, сторона! Потім, уже як я з ним познайомився ближче, а він мене не знаю за що полюбив, то виявив себе великим хлібосолом.

Частенько було мене все запрошує зайти до нього в церкву, але мені все якось не випадало часу. Раз заходить він до мене в хату і киває пальцем: "Боєр, айдіма бісцеріка!" Діло було після обіду. Зацікавило мене, чого він запрошує все мене до церкви. Я згодився. Пішли. Він іде просто у вівтарь і мене кличе. Зайшов і я. Дивлюсь, стоїть коновка червоного вина, так з пів відра, знать за-для церковного ужитку. Запрошує мене сідати; я сів і він поруч зо мною. Відчинив він скриньку, де лежали білі коржики з хрестиком на одному краєві, себ то їхня проскура. Вийняв два кухлики, такі як воду п'ють, набрав із коновки вина і почав мене, спасибі йому, частувати і сам частувався. Випили по кухлику, коржиком із хрестиком закусили, тай сидимо собі. Посиділи трохи, подивились один на другого. Він мені привітно усміхнувся, а я йому, і знов кухлик, і знов коржиком закусили. Прости Господи, до того начастувались, що я ще сяк так доплентався додому, а що піп, то там таки у вівтарі заснув сірома. Скинув з себе кацавейку, поклав під голову, поставив свою мазничку на скринці з коржиками і захріп неборака. І так частенько він мене закликав, майже не щодня. А коли вже я не згоджусь, бо остобісіє-ж що дня, то він іде тоді сам у шинок. Там уже з мирянами кружля, доки не нап’ється. Нап'ється і там же таки у шинку з ними поб'ється. І нічого. Поб’ються, зараз же й помиряться. Дуже, дуже, сказать, проста і хлібосольна людина. Чи всі в них такі хлібосольні попи, - не скажу, бо більше не траплялось мені з ними зустрічатися.

 

 

VI.

Як не шкода було мені покидати такого хлібосольного попа, але, як там кажуть: не хоче коза на торг - та ведуть - так і тут. Простояли ми тижнів два в Копаченах і рушили до Дунаю на Зімницю.

Зімниця стоїть на сьому березі Дунаю і єсть гряниця Молдавії. А як раз насупроти неї на тім боці турецький город Сістово. В сьому місці ми повинні були перейти через Дунай.

З Копачені-Діжоє ми виступили над вечір. На дорозі, уже у ночі, нас зупинили. Обік нас пройшла гармата і з якимись величезними чорними трунами - обоз. Місяць тільки що почав виявляти своє червоне коло і ще не зовсім ясним, червонуватим світлом своїм освічував величезну валку трун.

- Що це везуть? - цікавився Гавриш.

- Хіба не бачиш, понтони! - одповів суворо Іващенко. Справді, то були понтони.

Понтони пройшли і зробили на всіх дуже важке вражіння. Вояки всі йшли мовчки. Навіть Гавриш, дуже цікавий до всіх питань і жартів, замовк. Всякий думав свою думу. Так ми пройшли ще з годину. Ніч була тиха, тепла, ясна та зоряна. Кругловидий блідолиций місяць викотився вже на свій широкий без краю та просторий небесний шлях і освітив увесь краєвид. Зненацька легеньким подихом вітру звідкілясь принесло прохолоду і освіжило наші вохкі від поту чола. Далеко, далеко, мов величезна гадюка, блищала на місячнім проміні ріка.

- Дунай, Дунай, братці! Гляньте! - зашепотіли вояки один другому. (Розмовляти гучно вже було заборонено).

- Де? - розпитували другі, які ще не розгляділи.

- Он, блищить!

- Так і є, знать він, - згоджувались усі.

То був справді Дунай. Він блищав оддаля на місячнім проміні срібно-синьою стьожкою і тихо ніс свою жовтовату воду в далеке море, не звертаючи уваги ні на що. З давніх давен призвичаєний до того, що на його берегах предковічно ллється людська кров, він і тепер був байдужий. Навіть у сю мить, вилискуючись на місяці, здавалось ніби гірко усміхався, розмовляючи з ним і промовляв ізтиха сумно: "Глянь знов! Коли кінець сьому буде? Коли вони дадуть мені спокій? Коли перестануть умивати мене своєю теплою кров'ю і давати ховать їх тіла в моєму жовтому піску?"

А ми все йшли та йшли, наближаючись до нього. Перед світом ми прийшли в Зімницю і поховалися в кошарах.

Потомившись вчорашнім походом, ми заснули міцно і через те прокинулись пізно. Вже сонечко піднялось височенько. Перед нами не більше, як на гони, широко розлив свою тиху воду Дунай. А на тім боці, на крутім високім березі його, розкинувся пишно, як лінивий Турчин у кейфі на широкому, квітчастому килимі, турецький город Сістово, утопаючи в садах. Його білі, стрункі мінарети, загострені на кінці, високо стреміли в небо швайками і здавалися оддаля щоглами кораблів у зеленому морі садів. Увесь той берег Дунаю був заквітчаний, як дівчина в свято, роскішними абрикосовими та персиковими садами і виноградниками. Я дивився на ту красу і пригадались мені слова величного пророка:

Рай та й годі! А для кого?

Для людей! А люди?

Не хотять на його й глянуть!

Треба кров’ю домалювать.

Люди, люди, коли то з вас буде

Того добра, що маєте?!

І ввесь день ми майже не виходили з кошар.

 

 

VII.

Так отеє тут будемо й переправлятися? - розпитував Гавриш товаришів, мішаючи палічкою в манєрці, де кипів у ключ чай.

- Та хто його знає, може й тут! - одповів Іващенко пришиваючи гудзика до мундира.

- Не може статься! Тут дуже широко, - обізвався Гайдамака, виймаючи люльку з рота і чвиркнув через губу в огонь, Дунай в сім місці ширився на версту й три чверти; він саме розлився.

- Поки перепливем, наловим раків чимало! - додав Гавриш.

- Моста наведуть спершу, - вставив Бойко і поправив ранець під головою.

- Чув я, що буцім тут будем тільки очі їм одводити, а переправлятимуться біля Нікополю! - почав знов Іващенко. - А про те, хто його зна! - так утішали себе вояки, лежачи в кошарах перед переправою.

- Пашов, вилазь там виходи получать сухарі! - почувся голос капраля.

Вояки позабірали торби і рушили.

Другого дня в обідню пору до нас долетів далекий гуркіт гармат.

- О, чуєте - промовив Іващенко. - Ото біля Нікополю йде переправа.

Всі насторочили уха і стали прислухатися. Гуркіт усе більшав та більшав, немов десь далеко йшла батава. І не переставав до самого вечора. У вечері гарматний гук замовк.

- Знать, переправились наші вже, - промовив Гавриш, - бо гармати замовкли.

- Швидкий ти який! - відповів Гайдамака. - Се тільки що обстрілюють, а переправлятися будуть уночі.

Гайдамака відгадав. Переправлятися почали у ночі, тільки не під Нікополем, але під Сістовом. І переправлявся не хто инший, а наша 14-та дівізія. З вечора нам уже було відомо, що переправа почнеться тут; але хто піде в голові-наша чи перша бригада, і коли - ніхто не відав,

Проте нам усім весело було лягати спати в амуніції. Не спалося нам, І ми всі прислухались, коли то почнеться переправа і хто її почне. Як тільки стемніло, наші понтони спустили на воду і по течії Дунаю проплили непомітно вниз. Ніч була досить темна, бо місяць сходив пізно. Се було в червні. Гармата наша окопалась на сім боці і ждала.

     О    другій годині ночі волинський, а за ним минський полки (перша бригада 14 дівізії) сіли на понтони і тихо відчалили від берега. Нігде ні чичирк. Передні понтони були вже трохи чи не на тім боці, а другі вслід, вибиваючись Із сил, поспішали за ними; як у сю мить на нашому Зімницькому березі загорілася хата. То турецький шпигун подав гасло до Сістова, що переправа почалась. Як тільки спалахнула хата на сім боці, в ту ж мить засурмили сурми на тім боці алярм турецькому війську.

То не рій за роєм вилітає з уликів і китицями обліпляє матку, що сіла на дереві, то полки чотирнадцятої дівізії обліпили вже там темний, крутий турецький беріг. То не блискавка в горобину ніч що хвилі прорізує небо то вздовж, то поперек, то не грім невгамовно горгоче так, що уся земля дріжить, мов у пропасниці слабий, то наші і турецькі гармати злились в один громовий гуркіт і загорготіли разом! Почалося пекло!

          - В ружьйо, в ружьйо! - почулася команда ротних, і вмить ми всі були в рядах.

- Руж'я воль-но! - скомандував наш ротний і похлибнувся на остатньому слові "но".

Рушниці мигнули.

- Одділєніямі правоє плєчо вперед! шагом марш! - вже виразніш загремів ротний.

Вояки перехрестились. І хто шепочучи "Помилуй мя Боже", хто "Богородице Діво", а то і " Отче наш" - рушили з кошар.

На дворі вже розвиднялось. Хоч сонечко ще забарилось і не виглядало, але нам ідучи все було видко. Як бульки на воді від раптового дощу з грядом одні вискакують і зникають, а другі все більш пузирять воду, так біленькі димки від пострілів на тім боці Дунаю вискакували з корчів. Постріли тріщали, гармати невгамовно гуркотіли все частіш та частіш. Весь тамтой турецький і тутешній беріг був закутаний димом. Ми переходили місток, що поклали уночі сапери, на острів густо порослий вербами, де нас ждали понтони. Як-раз у сю мить ми побачили гарматного, так званого трубника . Він ледве стояв на ногах, блідий, без шапки і з його одежі бігла дзюрком вода. З ним розмовляв генерал.

Гляньте, братця, виплив! - заговорив Гавриш.

- А другі-ж де? Невже потопились?

Ми всі дивились на трубника і дивувались тому, що він в одежі виплив. Навіть пояс із затравчатими був на йому. Але трубник похитнувся і генерал підхопив його під руку.

Ми пройшли.

Се був один тільки щасливий з усієї гірської гармати, який виплив на беріг.

Як раз перед нами сіла на понтони гірська гармата з кіньми і людьми. Коли понтони вже були на середині Дунаю, турецькі гранати зробили з них решето і страшенно важкі понтони-плоти з кіньми і людьми пішли як камінь на дно. Як на гріх, коні були поприв'язувані - через те всі й потонули, бо коли б були вільні, то могли-б виплисти, і люди, ухопившись за їх гриви, теж не потонули-б.

Як Бог спас сього трубника[2] - невідомо.

Як що, не доведи Боже пустять понтон на дно, може, як-небудь випливу! От тільки отеє прокляте теля потягне! Знаєте, що я придумав, братця? Як тільки сядем на понтон, поодщіпляю всі крючки від ранця і держатиму реміня в руці. Коли понтон почне тонуть, ранець під три чорти, шинелю теж, хай тоне. А сам ляжу на спину, чоботи як-небудь скину і попливу.

Але навіть така чудова видумка Гавриша нікого не радувала. Всі йшли сумно - звичайно, як на смерть.

Ми наближались до місця посадки. Батальйон, рота за ротою, підходив.

- Стій! - почулася команда. - Рота стройся, в право бігом!

Рота вирівнялася ззаду верб, які густо росли на самому березі, і стояла нерухомо.

- Лічіть понтони! Сорок на понтон! - почувся голос Драгомира, що стояв на самому березі і сам назирав за посадкою і переправою. Лице його було хоч і бліде, як то завжди бува від хвилювання, але погляд той же сміливий.

- Фельдфебель, лічи понтони! - скомандував ротний.

Турецькі гармати гуркотіли, як ступи у млині. Наші теж підчастили огонь.

В сю мить турецька граната зашипіла, мов гадюка, і біля самого Драгомира, опукою, упала на березі і зарилась у плавун-пісок, не розірвавшись, тільки заляпала його. Він глянув у той бік і гук­нув іще дужче: "Швидче лічить понтони, ротні командіри!"

Безкоровайний, фельдфебель нашої роти, блідий, як крейда, лічив четвертий понтон.

- Четвертий понтон має пра... наважився промовити Безкоровайний, як друга граната пролетіла над самісенькими нашими головами. Вся рота, а раніше всіх ротний, як великий покіс трави під косою широкої ручки косаря, зненацька полягла на землю.

- Смирно! - загремів на весь голос Драгомир. - Кому кланяєтесь? Знайому побачили?

Рота знов стала нерухомо.  

- Лічить понтони! швидче кажу!

Граната знов пролетіла і зарилась як раз супроти роти. Вояки тільки головами захитали.

- Смирно! - гримнув знов Драгомир. - По понтонам сідай! - По понтонам сідай! - луною почулася команда ротних.

Граната перелетіла знов через голову. Ми рушили за верби і сіли на понтони.

- Одчалюй, з Богом! - гукнув іще раз Драгомир.

- Одчалюй, одчалюй! - загомоніли стерничі боцмани на понтонах. Весла напружились і всі понтони, тихо хитаючись, відплили від берега.

Помилуй мя, Боже, по великій милости Твоїй, - зашепотіли хрестячись вояки.

Гавриш уже держав усе реміння від ранця у руці, а скатана шинеля висіла на шиї. Не вспіли ми відплисти і сотні ступнів від берега, як турецькі гранати уже почали булькать біля самих понтонів: то не долетить на аршин, то перелетить.

- Наляж, братця, навались! - підохочували стерничі гребців після кожної гранати. Гребці всім тілом лягали назад, напіраючи на весла, Уключини скрипіли. Довгі, важкі весла аж гнулись,

- Жи-жи-жи-жа! - ляпнула граната біля самісенького носа нашого понтона і не розірвавшись булькнула в воду.

- Наляж, придави дужче, братця! - підгукнув стерничий. Гребці зо всієї сили напружились,

- Жи-жи-жи-жа! - зашипіла знов граната і поскакала по воді, як камінець, що діти в "перевези-бабу" грають.

- Гур-гур!., розірвалась вона далеченько від нас піднявши цілий стовп води вгору, Ми сиділи зігнувшись, мов кам'яні.

Тим часом понтони наші підірвались до середини Дунаю.

- А ну ще, а ну ще наляж, братця! - підохочував гребців стерничий. Гребці вибивались уже з сили. Піт дощем капав з лиця. Вояки почали помагати гребцям, напіраючи на весла зпереду. А гранати як бджоли шипіли і гуділи над нашими головами. Нарешті ми добрались до мертвого місця. Себто прицілитися з гармати до нас уже було неможливо. Боцман, що сидів на стерні, зняв шапку, перехрестився і промовив: " Слава Богу, вийшли!"

Через чверть години понтони зупинились під крутим берегом. На самому шпилі крутого берега, під яким зупинились наші понтони, ми побачили вояка, що стояв нерухомо, як стовп, закопаний у землю Він держав поперед себе рушницю вгору, а на багнеті маяв із червоним хрестом стяг То був перев’язочний пункт. Рота хутко вискочила з понтонів і скорим кроком пішла на гору, по розробленому вже саперами шляху. Нам прийшлось іти через перев'язочний пункт. Здається, ніщо в світі не зможе зробити такого тяжкого вражіння на душу чоловіка, як перев'язочний пункт.

Чоловік така звірина, що до всього може призвичаїтися. Але спокійно дивитися, як сотнями несуть блідих, закрівавлених, більш схожих на мерців, таких же, як ти сам, що ще за годину були здорові і цілі, а тепер безпомічно лежали на носилках ледве дихаючи, навряд! Я не буду малювати в подробицях тих тяжких картин, які мені прийшлось тут бачити, щоб не робити неприємного вражіння на нерви читача, і поставлю на сьому місці точки...

Наскільки неможливо тяжке вражіння робить перев’язочний пункт на псіхіку чоловіка, досить сказати, що деяким воякам почало робитися млосно. Всім здавалось, що то вже його несуть, бо кожний малював собі, що скоро й йому теж буде. Ся псіхольогія відома добре і тільки що ми з'явились і остовпіли, дивлячись із жахом на все, що тут коїлось, як генерал, що ждав нас, скомандував: "Рота бігом!" Ми перекинули рушниці на праве плече і, як вівці від вовка, побігли через се кладовище живих мерців.

Пробігли ми з пів гон і нас розсипали ланцюгом у корчах виноградника на правому крилі супроти Сістова. Не вспіли ми залягти, як кулі турецькі почали дзижчать, як мухи в павутині. Ми перебігли ще трохи далі і поховалися в корчах. Кулі перелітали через голови. Поміж корчами виноградника, де розсипався наш ланцюг, росли роскішні абрикосові дерева, повні овочів. Деякі вояки, не вважаючи на турецькі кулі, почали багнетами збивати абрикоси.

Ну і для чого ото? Чи ви з роду не бачили їх, чи що? - звернувся суворо до ласунів Іващенко.- Кортить, щоб куля влучила?

І не вспів кінчити останнього слова Іващенко, як Ляшенко, що піднявся збити багнетом абрикоса, упав горілиць і тяжко застогнав. Куля попала йому просто в плече, пробила ранцевий ремінь і засіла глибоко в тілі.

Підбіг ротний фельдшер. Незабаром десь ще одного ранило. Ми перебігли трохи далі і знову залягли.           

- Гляньте, - промовив стиха Гавриш, що лежав у корчах біля мене і злегенька штовхнув мене в бік.

- Що? - спитав я ще тихше.

- Черкес!

- Де?

- Онде попереду нас у корчах!

- Я потихеньку підняв голову, щоб роздивитися, але не побачив нічого.

- Заховавсь! - промовив Гавриш, держучи рушницю в плечі.

- О, о! гляньте, знов вилазить.

Справді попереду нас, не дальше як палицею кинуть, щось ворушилось у корчах.

- Стій, не стріляй! - промовив я і присів на коліно. Я приклав рушницю до плеча і ждав. Корч захитався і з'явилась черкеська чорна шапка з червоним верхом. Я підвів мушку нижче шапки і вже хотів спустити курок, як черкес, прочуттям почуваючи знать, що на нього цілюсь, повернувсь до мене лицем і махнув рукою, ніби хотів тим сказати: "Куди ти цілишся, дурню!” і знов сховався в корчах.

- Що воно таке? - думалось мені. - Коли черкес, чого ж йому сидіти до нас спиною! Повинен лицем. Та й чого-ж він на нас не стріляє? Він же нас так само бачить, як і я його, і чого він рукою мені махнув? - Такі питання пробігали у мене в голові, коли Гавриш знов штовхнув мене в бік і промовив:

- Стріляйте, стріляйте! он другий. А то й сей утіче.

І не вспів я ще добре роздиватися, куди саме показує Гавриш і де той, за кого Гавриш так боявся, щоб не втік, як він спустив курок. Постріл грякнув.

- Та куди ти стріляєш?! бодай тобі повилазило, крупа ти чортова! - гримнув черкес по-українськи. - Хіба не бачиш, що свій? - і з сими словами, як ящірка, шурнув у корчі.

- Чули? Вже балакать по нашому навчивсь! От, супостат! Шкода, що не попав. А здається й прицілився добре. Знать повисив. І Гавриш з сердцем ударив рукою рушницю по прикладу, немов би по щоці.

Всі почали стрільбу і раптом замовкли.

- Їх тут багато, він не один! - шепотів мені Гавриш, закладаючи новий набій в рушницю.

- А може ж то справді наші?

- Хіба не бачите, що черкес?

Справді одежа на йому була чорна, черкеська з гудзирями, з-під неї на грудях червонів жупан, а на голові чорна шапка з червоним верхом.

- От, бачите, вже нема! Пошився в кущах, голомозий. Ну, та ти де небудь виринеш! - втішав себе Гавриш. - Тепер не промахну, ні.

Мені вже було й самому досадно, що не стріляв. А він ще й вилаяв!!

До нас підлазить Гайдамака. - Взводний наказали не стріляти, бо попереду ланцюг наших пластунів, - промовив Гайдамака і поліз далі по ланцюг.

- Слава тобі Господи, що я не стріляв, - подумав я. Гавриш засоромився. - Ну, а хто-ж його розбере? Нічого не кажуть! Трохи гріха на душу не взяв! Та й ви-ж хотіли стріляти?!

- Так я-ж не стріляв, а тільки хотів, а ти стрельнув.

- Добре, що хоч промахнувся, - перехрестився Гавриш, - се ти, моя люшенько, так зробила, а ще я тебе і по пиці вдарив. Спасибі, душко! - І Гавриш поцілував рушницю в те місце, куди раніш ударив. Як потім виявилось, то були справді пластуни. Се остатки колишнього війська Запорожського, яке заставляло колись тремтіти татар і турків І всіх, кому приходилося з ними стикатися: ще й тепер се лічиться найкраще військо між усіми козаками. Про те, що вони тут, нам нічого раніш не сказали і ми трохи свого не вбили. Ще у нас обійшлося благополучно, а на другім крилі минці одного полонили і привели до генерала. Пластун хреститься, що він свій, а йому не вірять. Та вже генерал завірив, що він справді пластун і звелів відпустити. Його бідного ще й ранили в палець. Після сього трафунку пластуни понашивали собі білі хрести на шапках і як ідуть попереду, шапки хрестом назад повернуть - дивись, мовляв,- я пластун!

Сонце вже високо піднялось. Духота стояла неможлива. І коли б ми не лежали в корчах, то здається, зварилися-б, як раки. Ранці парили .спину. Реміння давило груди. В роті пересохло, і вода близько, та не нап’єшся, А гуркіт і вистрили рушниць невгамовно тріщали. З лівого крила почулися гуртові вистріли. Там турки засіли у млині і відступлювались від нас. Турецькі гранати почали лягати в корчах, де ми лежали. Велено було лізти на гору. (Виноградні корчі, де ми розсипалися, росли по узбіччю досить крутої гори). Ми полізли. Гора досить крута і лізти на неї та ще по корчах, було досить важко.

Хай йому чортів батько, отсьому теляті, що я його носив! Давайте, покидаєм! - порадив мені Гавриш. І з сими словами відчіпив від ранця чоботи і манєрку, прив’язав до пояса, а ранець шпурнув у корчі. Те саме зробив і я.

- От, і легше стало! Якось дихається вільніше...

- Ура-а-а! Ура-а-а! - почулося на лівому крилі. Гармати почали стихати.-Ура-а! - залунав разом увесь наш ланцюг і скільки духу полізли на гору. Турки спішно покидали позицію. Ми підняли страшенну тріскотню вистрілів. А через годину всю гору, як галич, укрили наші вояки. Звідсіля нам було видно, як турецьке військо спішно покидало позиції. О п’ятій годині полудня ми взяли Сістово.

Так переправились ми через Дунай 15 червня 1877 року.

До вечора понтонери навели міст із тих самих понтонів, що нас возили, і по йому перейшла дев'ята дівізія, перша гармата і обоз.

Переправа через Дунай була ділом надзвичайним. Вона здивувала увесь світ, тим паче, що страта в людях була дуже невеличка. На переправу перейшло три дівізії: 14-та, 9-та і 1-а; всі вони повинні були перейти одна за одною. Одна одну повинні були підтримувати. Але нам так пощастило, що одна 14-та дівізія і переправилась і зробила все діло, тому, що коли під Нікополем наші почали готуватися ніби до переправи, спустили понтони на воду і відкрили гарматний вогонь, по телеграмі до Нікополя із Сістова в той вечір виступило на підмогу 12 таборів турецького війська. А ми в ту-ж таки ніч переправилися. Виходить, що переправи під Зімницею турки собі і в голові не клали.

Не вважаючи на те, що турки нашої переправи тут не ждали, ми все таки стратили 2000 чоловіка ранених і убитих. Крім того, вся гірська гармата, як я уже казав, потонула. Наша рота не долічилась теж двадцяти чоловіка. За переправу всім воякам нашої 14 дівізії царь звелів видати: рядовому по карбованцю, унтер-офіцерам по три, фельдфебелям по п’ять. Крім того, по чотирі хрести на роту.

Сістово було майже пусте, коли ми ввійшли в нього, бо все що турецького - утікло, крім болгар, які зустрічали нас привітним словом: "братушка".

Правду кажуть: "Де люди, там і гріх", а я кажу: " Де війна, там і грабіж!" Хоч по теперішнім військовим статутам усякий грабіж на війні, чи, як його по закордонному величають, мародерство, карається дуже тяжко, одначе - чоловік бо єсьм! Він того не думає, що сьогодня він живий, а завтра може згинути, він навіть про кару забуває. В ньому прокидаються звірячі почуття і під їх впливом він робить усяке паскудство. Бо його тягне користливість і ненажерливість, що в істоті чоловіка з предки віків панує.

Так сталось і тут. Не вспіли і оглянутися, як вояки шатнулися по напів пустому місту і почали виконувати законні обовязки війни. Там несли довжелезну жертву, всю навішану курьми, головами вниз, там викочували з льоху бочку вина, вибивали дно і, стукаючись лобами, з гвалтом то галасом поспішали один поперед другого зачерпнути манєркою яко мога більше! А там викинули на вулицю залізну касу; розбивали чим попало, бажаючи прибати на смерть грошенят. Одно слово, робота кипіла! Де та й утома ділась. Наче й не було.

Але се не довго творилось, бо начальство, добре знаючи взагалі грунтові людські бажання - погріти руки біля чужого добра, а на війні - тут, мовляв, і Бог велів - вислало патрулі, які й повиганяли всіх ласунів до поживи.

Другого дня нас вивели із Сістова на позицію, де ми стали обозом. Тут простояли кілька день і рушили на Тирново. Частина війська пішла на праве крило під Плевну, друга бригада 9-ої дівізії пішла по дорозі на Шипкинський перевал, а наша бригада зосталася в запасі. Плевна, ся страшна Плевна, де пізніш лягло більш як 50 тисяч вояцьких голов, в той час не мала ніякого війська, і ми заняли її без бою.

А що було потім!! Страшно подумати!

 

 

VIII.

Тирново. Невеличкий болгарський город на дорозі в Балканські гори. І стоїть він якраз на гряниці гірської щілини, якою далі йде шлях аж до Шипкинського перевалу, а звідтіля в долину Тунжі на Казанлик. Будівлі в ньому майже всі в два поверхи, але дерев'яні з ганками на верхньому поверсі, на взір татарських у Криму. Вулиці такі криві і вузенькі, що инде двома возами не розминешся, і так гарно бруковані, що треба по них ходити уміючи та до того й ноги треба міцні мати, щоб не поламати. Особливо уночі, коли до всього ще й темно, як у грішника в кешені, бо ліхтарень тут дасть Біг. І як Бог зглянеться й пошле блідолицього посвітити братушкам, то й видно, а ні - то хоч лобами штуркайся. Видко, що тут тільки на Бога здавна надії покладали! і не помилились!

Коли ми проходили через город, болгари всі висипали на вулиці і кожний хазяїн виставив біля своїх воріт коновки з вином. Вояки, не вважаючи на те, що духота стояла страшенна, смоктали нахильці скільки духу стане. Через те, коли пройшли город, у де яких носи були досить червоні і свідчили, що їх хазяйни вина зовсім не вживають. А Жевлаков так розвеселився, що все крутив задом, буцім танцює, ляскав пальцями, та вигукував: "Ух, раздайтеся, вох умру! вох умру!” ніби справді уріже такого, що аж курява встане, - тим часом скільки не розступались, щоб не дати чоловікові справді вмерти, Жевлаков тільки топтався на однім місці та крутив задом.

-А бодай тебе танцювала лиха година! - зареготався Гавриш, а за ним усі.

Ми пройшли ще верст із шість і стали табором під Лісковацом.

Болгарське село. Роскішне місце. Широкополі лани пшениці і виноградників. Ледве мріють високі гори, сизою млою повиті. Поміж ланами в'ється срібною стежкою річка. Покрутивши між ними хвостом, заховала свою голову далеко в гущавині корчів, що захистить її від гарячого, як пекло, сонця. Навколо скільки оком сягнеш витяглись, мов по шнуру, рядом, білі якісь птахи і наче поприсідали до землі. А між ними инші, більші стояли мов на сторожі журавлі!... То табор 14 дівізії під Лісковацом.

А що, братця, як думаєте, чи скоро ми ще понюхаєм пороху? - допитувався Гавриш у товаришів, протираючи рушницю ганчіркою, промоченою костяним салом.

- Що, ще не вчадів на переправі?! - одмовив Бойко, прищуривши одно око, а другим зазираючи в дуло рушниці, поставивши її прикладом проти сонця.-Нанюхаєшся ще, аж обридне! Підожди трошки.

-Я вже забув, чим він і пахне! - зареготався Гавриш.

- Тухлим яйцем! - одмовив Гайдамака, - пригадав?

- О ні, братіку, то ти забув - жарделями! - сказав Гавриш і знов зареготався.

- Вигадай ще що? - озвавсь Бойко.

- От тобі маєш! Які-ж тут вигадки? їй Богу, жарделями, от спитай Ляшенка, коли не віриш.

- Спитав би, та нема сердеги. Може вже на тім світі? - зітхнув Бойко і поставив рушницю в козла.

- Адже-ж він збивав багнетом жарделі, як його попала куля в плече.

- Ну, й чого-б я реготався? - огризнувся Іващенко. - Раденький, що дурненький! Всі під Богом ходимо, - сьогодня його, а завтра тебе!

Гавриш і справді наче засоромився і почав крутить носогрійку з паперу.

- Гайдамака! - гукнув з офіцерського намету чийсь голос!

- Я! Ваше б-діє. - Гайдамака хутко схопився і підбіг до намету.

Ти з завтрашнього дня у мене денщиком, желаєш?

- Так тошно, желаю, ваше б-діє.

- Обідать варить, кажуть, ти добре вмієш?

- Так тошно, що краще всякого куховаря зварю!

- Побачим! Так от що: завтра я йменинник, так ти зготуй обід. Шкода, що пирога неможна спекти!

- Так што, можна, ваше б-діє.

- Ну? На чому ж ти тісто замісиш? Може на своїй шинелі? - засміявся офіцер.

- Нікак нєт, ваше б-діє. Зачим на шинелі? Я тільки шинелю підмостю, а зверху полотнищем палатки накрию, замісю і...

-Ну його к Балканам з таким пирогом! Краще звари борщ, порося з кашою і ще що-будь солодке!

-Можна блинчики, важе б-діє.

- Блинчики? Ну, хоч і блинчики, тільки щоб не були піджаристі. Постой, се-ж знову з тіста, знов на шинелі будеш місить! Ні, не треба. Скільки-ж тобі дать грошей на обід?

- Копійок з двадцять, ваше б-діє. Ніяк не менше: так що, порося...

- Постой, як двадцять копійок?

- Нікак невозможно менше, ваше б-діє, порося...

- Та я-ж кажу, що двадцять мало буде.

- Двадцять доволі буде, ваше б-діє.

- Ну дивись, щоб усе було гаразд.

- Будьте певні, ваше б-діє.

Офіцер виняв франк, дав Гайдамаці, а сам пішов у намет. Гайдамака вернувся до своїх.

- Чого се тебе кликали? - спитав Гавриш.

- От тепер уже пороху нюхать не будеш! А от що кури болгарські пропали, то певне!

Всі зареготали. Гайдамака щось хотів сказати, але в селі в сю мить засурмила:

Бери ложку, бери бак.

Нема хліба-іди так!

себ то сигнал на вечерю, а вояки приклали до музики слова. Всі рушили. Сонце спускалось за далекі гори і золотосяйвим світлом своїм поняло ввесь краєвид. В повітрі не шелесне. Після денної духоти від ріки потягло живучою прохолодою.

Не один салдат бідной

Без горя дні ве-дьо-о-оть!

виводив після вечері Сердюк, запівало 10 роти.

Юра, юра-а-а, юра, юра-а-а!

Здравіє білого руського Царя!

підхопило шісдесят вояцьких горлянок, аж луна пішла далеко, далеко... немов ударилась аж об скелисті ребра гір, що ледве мріли, і там в їх безодніх нетрях замерла.

Вийшли в поле косарі

 Косить рано на ярі

затягнув Певний, запівало другої стрілкової роти.

Гей, нумо, косарі,

Бо не рано почали і т.и.

підхопив зразу гурт, аж у мене у грудях занило. Мов цілющої живущої води налила мені в серце ся пісня. Мов вітром прилинула хмара думок і навколо опосіла мені голову. В одну мить я думками був уже далеко, далеко!.. Я уже був у своїй рідній країні! Серед пишних ланів та безкраїх степів! Вмить усе зникло-і табор і турецька земля і війна. Я вже серед степу широкого на сінокосі. Зелена, шовкова трава хвилюється. Легесенький вітрець подихає, і ряд косарів, у білих сорочках та чорних штанах, мов чорногузи, нога за ногою, повагом блискають на сонці своїми гострими косами. Кладуть трами-покоси зеленої, пахучої трави. Дзвенить коса під мантачкою. Недалеко б’є перепел, немов дає звістку товаришам, щоб ховались від гострих кіс. Деркач дере. Сонечко швидко котиться, поспішаючи на спочивок, і немов виціжує з себе остатнє світло, яке сліпуче яскравим, але холодним промінням обливає ввесь краєвид. А ввесь степ дихає пахощами!

А Певний все своєї:

Накосили стіжок сіна,

Що за тиждень коза ззіла!

Гей, нумо, косарі і т.и.

Ні, вже не накосити вам дома сіна, думалось мені, хоч би стільки, що за тиждень коза-б ззіла! Не косити уже вам рідної ниви, не бачити вже вам рідної хати! Не почути соловейка, сидячи під хатою на призьбі за вечерею. Не приспить уже вас тихо сумна пісня коханої дівчини! А коситимете ногами до знемоги турецькі шляхи і поляжете спати вічним сном на чужій чужині і присплять турецькі кулі та заспівають вам на вічну пам'ять гуркливі гармати!

Навіщо все се? Кому користь? Кому воно потрібне?

Сонце сіло за далекі, сині, блакитні гори. Настала тиша. Затуркотіли барабани зорю.

- На молитву! шапки долой! - пролунала команда дижурного по полку.

- Отче наш! Загуділа перша рота, за нею друга, а там третя, четверта... і ввесь табор голосно співав молитву господню. Незабаром усе злилось в один орігінально-мельодійний голосовий гармидер. В однім чулося: "І не введи нас во іскушеніє", а в другім: "Іже єси на небесах ", а там десь: "Да прийдет царствіє твоє". Нарешті ввесь галас потрошку зменшувався, зменшувався-чулось там: "От лукавого", а там десь "каваго", там ще десь: " каваго". Закінчився одною ротою, яка відстала:-"Но ізбаві нас от лу-ка-ва- го!" вивів підголосник, і враз усе втихло. Барабан затуркотів ще раз.

- На-а-крийся! По палаткам розходися!"

Жовніри розійшлись по наметах, табор затих, наче все мить вимерло. Навіть не вірилось, що за годину тут лунала пісня із присвистом, жартовлива і розложисто-сумно-журлива. Тільки де-не-де по офіцерських наметах чулась голосна розмова: "Готово", "бита", "тройка дана". То офіцери розважали себе, граючи в штоса .

 

IX.

В жовнірськім наметі йшла тиха розмова:

- От ти дивуєшся, що одному так, а другому инак! А воно так призначено. Чоловік родиться для чого? Ніхто не зна, один Бог. Умірає! Для чого? Ніхто не зна, один Бог. Здавалося-б, не варт родитися, щоб умірати! А виходить-так треба. У Бога, виходить, усе записано, всякому чоловікові - а чого жити, що йому мати і коли йому умірати, розпочав свою фільософію Іващенко, лежачи в наметі, своїм шістьом товаришам.

- Ти чув таку казку, - коли хочеш розкажу!

- А-ну кажіть, кажіть, дядьку!

- Колись, кажуть, давно, як людей було мало, та ще не прогнівили Бога, то він між ними жив.

- Добре колись на світі жилось, - перебив Гавриш, - людей було мало, ні з ким було воювати: а тепер наплодилось їх стільки, що нема куди їх діти, бо тісно стає і на землю сутужно. От на війні виб'ють трохи - просторніше стане! Правду кажу, братця?

- От краще помовчи трохи, хай дядько розкажуть. Цікаво. Кажіть, кажіть, дядьку! Гавриш, не перебивай. Твоє ззаду.

- Так, кажу, оселився Господь поміж людьми, та й живе з св. Петром укупі. Переодягнуться старцями, щоб їх ніхто не пізнав, і ходять придивлятися до людського життя. А то й дома сидять, та святих до себе дожидаються.

- Так, як ротний пітфебеля з рапортичкою! - не втерпів таки Гавриш.

- Та годі тобі! от...

- А святі до їх приходять, та про людське життя розказують. От раз їде св. Юрко до Бога на сірому коні в срібнім сідлі і з золотими стременами...

- Отой, що у вас на грудях! - заговорив таки Гавриш. Іващенко вже мав Георгієвський хрест,

- Тьфу! Бодай тобі заціпило, прости Господи! - вмішався Москальчук.

- Мовчу, мовчу, Їй-Богу мовчу!

- Сідло, кажу, під ним срібне, а стремена золоті. їде собі по степу широкому та безкрайому, квітками заквітчаному, а шовковою травою, як килимом, застеленому. Тоді не такі були степи, як тепер! Людей, кажу, було мало, то де-не-де там чоловік якийсь хаткою оселився. Їде св. Юрко - дивиться, чоловік косить. Здоров, чоловіче добрий! - Будь здоров і ти, козаче! Бачте св. Юрко верхи, то той чоловік собі й думав: ніхто як козак.-Боже поможи! - Спасибі! А куди Бог несе? До Бога, - каже св. Юрко.-Та хто-ж такий? - питає. - Св. Юрко! - То заїдь же до мене та переночуй, а завтра й далі рушиш. - Заїхав св. Юрко до того чоловіка. Жінка наварила вечеряти, що там Бог дав. За вечерею чоловік той і каже:- їдеш ти, угодниче, до Бога, розпитайся, як і з чого мені жити? - Добре, каже св. Юрко, розпитаю. - Полягали спать. Другого дня уранці попрощався св. Юрко, сідає на коня.-Так не забудеш, св. угодниче, про те, що я тебе прохав? - Ні, не забуду! - відказав св. Юрко. - Ой забудеш! У тебе стільки важного діла, що про мене й забудеш. Віддай мені одно стремено-на випадок, як забудеш про мене, сідатимеш на коня, глянеш, стремена нема, про мене й згадаєш! - Добре, каже, св. Юрко, візьми!

Одвязав той чоловік золоте стремено, попрощався і св. Юрко поїхав.

Їхав він цілий день і ні одного чоловіка не побачив. Над вечір, коли сонечко почало вже червоніти, побачив св. Юрко великий гурт товару й овець отару. Під'їхав розпитує: - Чий се товар і вівці? - Мої, - відказує чоловік. - Чи не можна-б у тебе, чоловіче, підночувати. - Чому ні, ночуй. - А де-ж твоя хата? -Отут зараз у яру.

Ну й розказують же дядько Іващенко, сказать, краще ніж панамар святе письмо з книжки читає! - обізвався Гавриш.

А тебе треба було прозвати краще Гавкишем! Ну, чого гавкаєш? -огризнувся з серцем Москальчук.

От пішли вони удвох. Жінка назустріч вийшла, кланяється, запрошує. Розсідлав св. Юрко коня, поставив під повітку, підкинув сіна, ввійшов у хату. Сіли вечеряти і розбалакались.

- Куди ти, козаче їдеш? - питає той чоловік.

- До Бога, - відповідає св. Юрко.

- Та ти хто ж такий будеш?

- Св. Юрко.

- Так замов же там і за мене словечко.

- Такого ж тобі бракує, чоловіче? Я бачу, ти живеш в достатку та ще й в якім! Гурт товару, овець отара. Чого-ж тобі ще?

- Так ото-ж про се я й хотів тебе прохати, щоб ти Богові сказав, що я всим доволен. У мене стільки всякого добра, що не знаю, куди й дівать; а Господь дає, та й дає! У мене корови по двоє телят водять! Вівці теж! А нас тільки двоє, я та жінка. Помремо - кому те все достанеться? Нехай би Господь половину у мене одібрав, та біднішим як я віддав!

- Добре, - каже св. Юрко, - скажу.

Другого дня поснідали. Поїхав св. Юрко. їхав цілий день. Над вечір знов побачив чоловіка.

Та се він буде цілий год їздити та чоловіків зустрічати, а ми все будем слухати! Краще будемо спати!

Ну й спи, хто ж заважає?

Та коли наче й спати хочеться, і цікаво, що там буде!

Поздоровкався. І той запрошує його до себе на ніч. За вечерею розбалакались. Чоловік той, як довідався, що се св. Юрко їде до Бога, став його благати, щоб за нього попрохав. За що каже, не візьмусь - невдаха! Корова була, здохла. Купив кобилу, вовк лоша заїв. У мене, як сам здоров, бачиш, дітей повнісенький запічок, аж десятеро, а на плечах одним одна свитина, та й та в латках!

-Добре, - каже св. Юрко, - скажу.

Приїхав св. Юрко до Бога і розказує. Бог і каже:

- Отому бідному перекажи, - є в нього кобила, і ту одніму! Є в нього драна свита – і ту здійму.

- За віщо? - пита св. Юрко.

- Так треба!

- Багатому скажи, має він чимало всякого добра - я ще дам удесятеро!

- За для чого-ж то? - аж здивувався св. Юрко.

- Так треба!

Уклонився св. Юрко Богові в ноги, та й вийшов. Тільки що хотів сідать на коня, зирк-стремена нема. Згадав св. Юрко й про третього, та швидче до Бога. –Прости, Боже, каже, - ще про одного забув спитати, що йому сказать?

Скажи, каже Бог, - що в кого візьме або позичить, як будуть питати а чи правити, хай каже: - Не брав і незнаю! От з того йому хліб їсти.

- А се ж уже за-для чого, великий Боже?

- Так треба.

Поїхав св. Юрко тим же шляхом. Приїздить до найбіднішого, той косить і вогнище розіклав. - Ну. що казав Бог? - питає.

- Казав - маєш одну свиту, він і ту здійме! Той чоловік тоді косу на покіс, та за свитину, шусть її в огонь! - О ні! се вже чорта лисого, каже, я її краще сам спалю, ніж йому віддам!

Поїхав св. Юрко далі, приїздить до багатого. Розказує й йому божу волю.-Ну, що-ж, каже той, не мені його вчити, як звелить, хай так і буде.

Приїздить св. Юрко до третього, до того, що стремено у нього відв'язав.-Ну що, праведниче, Бог сказав?

Так і так каже: що позичиш, або й так візьмеш у кого, кажи - не брав і не знаю.

- Добре, спасибі! - подякував той чоловік.

- То давай же, каже св. Юрко, лиш стремено, та я поїду далі.

- Яке стремено? - аж здивувався той.

- А те, що ти відв’язав, як я у тебе ночував!

- Я й тебе, чоловіче, уперше бачу, не то що твоє стремено... Тоді св. Юрко...

- Довго ще бубонів Іващенко, але я вже його не слухав. Тиха, ясна, чарівна ніч з глибоким темно-блакитним небом, засіяним блискучими зорями, вкрила всю землю. Блідолиций місяць з високої високости дивився просто мені в вічі. Знов думка за думкою пролітали, одна одну доганяючи. Там далеко в рідній Україні також небо! Чи побачу я ще тебе, рідна земле? Чи заб’ється серце радістю, напившись рідного повітря, чи затуманиться око веселою сльозою, коли побачу вас, мої рідні, зелені вишневі садки! А чи засипле очі тут на чужині чужа земля?

Там матінка рідна день і ніч молиться та Господа благає, щоб вернув її сина. Та й не одна вона! Багацько їх звертається до Бога з благанням. Кому з них і яку відповідь дасть Бог?

- Так треба! - промайнула у мене в голові розповіданка Іващенка.

Табор увесь уже спав, самі дневальні вештались на переднім реданті, куняючи на ходу. Заснув і я...

 

X.

- Пашов, вилазь там, виходи! - гукав капраль в намети воякам, що так солодко заснули перед світом.

- Здіймать намети живо!

Вояки вмить заворушились. На дворі почало світати. Табор увесь уже здався комашиною купою, що хтось ногою розгорнув її і вона раптом висипала.

Намети здіймали, шинелі качали, ранці один одному підстебували... Через пів години ми вже виступили, зоставивши жовті плями соломи на зеленому полі виноградника, які самі тільки й свідчили, що тут недавно стояв табор. Перед вечером нас привели до гір так званого Членського проходу.

Тут треба сказати, що Балканські гори перерізують турецьку землю впоперек двома рядами. Великі гори звуться Великі Балкани, а другі менші - Малі Балкани. Сі два ряди гір тягнуться поруч і роз'єднані поміж себе великою долиною, яка зветься долиною Тунджі, бо по ній в'ється невеличка річка-Тунджа. З боку малих Балкан, себ-то з південної сторони Туреччини проходів багато і не важкі, бо гори самі по собі не високі. З боку-ж великих Балкан, себто з північної сторони проходів мало, а ще менше таких, через які легко перебіратися війську з обозами та з гарматою, бо сами по собі Великі Балкани - гори досить високі. Можливих проходів на нашому крилі з сього боку, де ми були, себ-то з північної сторони Туреччини, найкращих лічать чотирі: Варненський, Єленський, Травенський і Шибкинський. Про Софіївський нічого не кажу, бо сей далеко від тих місць, де нам прийшлось тинятися. Він на правому нашому крилі, через нього йде Софійське шосе. Найкращий межи ними лічиться Варненський, на якому й стоїть турецька твердиня Варна. Другий після нього-Шибкинський. Травенський дуже поганий, бо крутий і ввесь у бескетах, Єленський трохи кращий. От до сього проходу нас і привели, бо мали звістку., що турецьке військо підходить і турки щось загадують. Але тут ми тільки переночували, бо виявилось потім, що турецьке

військо, яке після переправ відійшло за Балкан, біля сього проходу тільки покрутилось. Через що воно тут з’являлось і куди воно так швидко поділось -виявилось опісля. Але в сьому проході була одна цікава і надзвичайна річ, з боку психольогії чоловіка; про неї я й хочу розказати.

Як я вже казав, ми тут ночували. Пробили зорю. Проспівали От- ченаша, як і завжди. Полягали спати з приказом - завтра рано виступати назад. Я не міг заснути в наметі, бо дуже душно було чогось. Чи воно від духоти, чи від утоми, а не спалось. Було вже може годин десять. Ніч досить темна. Тиша, ніде ані чичирк. Коли отеє нараз з правого крила: Ура-а-а!! Ура-а-а!! Ура се, мов електрична течія, клубком покотилось по всьому сонному таборові і вмить уся бригада в шість тисяч горлянок залунала: Ура! Зважте, що се в темну ніч, негадано, несподівано, і в чім річ - невідомо; і тоді намалюйте собі мої почуття! У мене миттю пронеслось у голові: турки! Перерізали, знать, варту і влізли в середину сплячого табору. От коли накришать закришки і локшини! Я схопився. Надів пояс з набоями, взяв рушницю і хотів вилазити з куріня, але се не так легко було зробити, як здавалось. Ворітчатка куріня були такі низенькі, що инакше, як рачки, не пролізеш, а побіля самих ворітчаток топталось сотні ніг і чулась страшенна біганина. Наче одні тікають, а другі їх доганяють. Ура лунало все більше, та більше.. Рушниці цокотіли так, наче рубались шаблями або фехтували багнетами. Що наважусь просунути голову крізь ворітчатка куріня - ноги топчуться. Думаю собі: роздавлять і затопчуть раніш, ніж стану на ноги. Ні, рішився, не пролізеш! Що буде, те й буде, зостанусь у куріні, і присів на коліно, щоб зручніше було стріляти, навів рушницю на двері жду. Думаю собі: коли полізе у двері, заколю багнетом. Коли другий, стрилятиму. У ворітчатка можна тільки пролізти, та й то по одному. Набій один у рушниці, а другий держу у руці на готові. Так пройшло хвилин може тридцять, але мені вони здавались годинами. Гвалт, брязкотня, тупотіння, біганина!!! "Смирно!" почувся голос командира полка, полковника Тяжельникова. Раптом все ущухло. - "Господа офіцери, ротні командири, по містам!" - вже зовсім хриплим від натуги голосом кричав командир. Всі офіцери кинулись до своїх рот. Розпитують очмарілих вояків, що повискакували з своїх наметів босі, в самих сорочках, похапали рушниці з козлів, вистроїлись і напів шалені дивились один на другого, немов питаючись: де-ж турки?..

- В чім річ? - питають.

- Не, можем знать, ваше благородіє.

- Чого ж ви кричали?

- Не можем знать, ваше благородіє.

Так і не допиталися, з чого воно сталось. Потім уже дознались, що одному воякові щось приснилось, і він з просоння крикнув "ура", а за ним уже всі.

Багацько потім розказували цікавих випадків, дуже смішних подробиць. Наприклад. В лазаретних фірах, які завжди їдуть за полками, спали лікарі й полковий піп. Коли почулося се страшенне “ура”, піп вискочив з фіри в самій білизні, і що духу поліз, як кіт, на дерево, що росло на щастя його біля фіри. Там заховався на самій вершині у вітях і сидів до світа нерухомо. Старший лікарь теж вискочив з фіри слідом за попом і хотів теж лізти на дерево, але не зміг, бо піп видряпався вперед: тоді він ухопив мішок з вівсом, що стояв біля фіри і почав крутитися на місці, як дзига, та вертіти тим мішком по-біля себе, ніби відбивався від собак! Велике, кажуть, було сміховище. І се не те, що вигадка, сміху ради, а таки навсправжки було.

Другого дня увечері ми вернулись знов у старий свій табор під Лісковац, зробивши в два кінці 50 верст. Але не довго нам судилося тут простояти. Через день ми знов виступили в той страшний похід, який не зітреться з пам'яти до смерти у того, хто в нім брав участь. Сей похід звався форсований марш на Шибкинський перевал. Сей похід в 60 верст ми зробили в двадцять три години. Зважте, що се було в серпні місяці, коли в тих краях спека доходить до 30 градусів. В подробицях я про нього розкажу трошки згодом, а тепер, з дозволу читачів, зверну трошки вбік: розкажу про заміри трьох турецьких генералів, і тоді буде зразу відніше, чого ми вештались під Єлену і чого так хутко поспішали на Шибкинський перевал. За історичну певність замірівЧурецьких генералів я не ручусь, бо писаних документів у руках не мав і не маю; але тоді така чутка ходила, а вона-ж не без підстави, та, крім того, воно до діла підходило як-раз.

Три турецькі генерали: Алі-Паша, Осман-Паша і Сулейман-Паша, погодившись між собою, написали плян війни: не пускати нас переправитися через Дунай, оскільки змоги. Але Дунай річка не мала, та й війська російського теж не жменька-(хоч, правду кажучи, нас спершу було жменька, бо ми були певні, що шапками турків закидаємо), - може де небудь таки переправляться, що, як ми бачили, й сталось. Заманити їх, себ-то російське військо ближче до Балкан, якомога далі від Дунаю. Тоді Осман-Паша з своїм військом в 40 тисяч повинен рушити по Софіївському шосе на Плевну. Заняти її, засівши і окопавшись-ждати. Сим робом він притягне багацько російського війська на праве крило і тим зменшить сили і пильнування на лівому крилі. Як тільки Осман-Паша займе Плевну, Сулейман-Паша з своїми 70 тисячами повинен рушити на Шибкинський перевал. Змести те військо, яке вартуватиме там, і стати в спину тому російському війську, яке уже тим часом зтягнеться під Плевну своїм правим крилом тому, що буде під Варною своїм лівим крилом. Як тільки Сулейман-Паша дойде своєї мети, Алі-Паша з Варненської твердині рушить усім своїм військом, рознесе ліве крило російського війська, і враз із Сулейманом-Пашею, з'єднавши докупи сили, вдарять разом на Плевну.

Осман-Паша тоді наляже з чола, а вони вдвох у спину і поженуть усе військо, як овець, до Дунаю, де й потоплять: бо не легко буде переправлятися під тиском такої страшенної сили.

Так, кажу, на папері, писалось, та не так воно на ділі склалось.

Осман-Паша діло своє зробив. Він, як той вітер, налетів несподівано на Плевну і роздавив наші полки в мотлох. Архангело-городському полку 5-ої дивізії більш усіх досталось. Розвіявши наші полки, він засів у Плевні, окопався і ждав. Ми почали тоді стягати до Плевни всі сили. В той час, як Осман-Паша хмарою посував своє військо по Софіївському шосе під Плевну, наш генерал Гурко з невеличким військом, скомпонованим із стрілкових батальйонів, болгарських дружин та невеликою гарматою, так званим летючим відділом, пройшов Балкани, здається, через Ханкіайський перевал, і пройшов аж за малі Балкани в саме серце Туреччини. Тут неждано натикається він на 70 тисяч Сулеймановського війська, яке йшло, щоб заняти Шибкинський перевал. Як бачите сами нерівні сили, що й казати! Прийшлось відступати. Сулейман наступає, генерал Гурко бачить що непереливки,- відступати. Нарешті генерал Гурко зупиняється під Ескі-Загрою і Ені-Загрою, буцім рішив помірятись силами. Сулейман-Паша і собі став. На дворі вечір. Думає, завтра батава. Стемніло. Тоді генерал Гурко розкидав по полю скільки змога більше багаття, щоб здався здалека більшим табор: зоставив дві болгарські дружини здержувати натиск Сулеймана-Паші, а сам із своїм військом швидко рушив уночі через малі Балкани назад. Маючи на увазі, що ті дві дружини, які він зоставив, Сулейман-Паша на ранок роздавить вмить, як мух, генерал Гурко рішив пройти назад великі Балкани через Травенський проход; хоч він і незручний, але що робити, він найближчий у сім місці. І перейшов, хоч прийшлось покидати у бескеття всі гармати, бо тягти на гору ніколи та й несила по таких бескетах. Тим часом під Ескі-Загрою на ранок піднялась битва і обидві болгарські дружини з славою полягли на полі до одного. Сулейман-Паша, побачивши, що генерал Гурко його ошукав, погнався вслід за ним. Маючи на увазі, що той повинен переходити великі Балкани не инакше, як через Єленський перевал, туди й рушив. Але, як бачимо, і тут йому невдача. Передові частини його війська підійшли до перевалу - бачуть: нема! Виходить, успів перейти, і покрутившись тут, він вернувся назад і долиною Тунджі рушив на Шибкинський перевал. От через що нас водили під Єленський перевал, а вернувшись, через день хутко повели на Шибку.

Тепер вернусь назад і, як що не обридло читати, розкажу: як зумію, в подробицях страшний Шибкинський форсований марш і чотироденну батаву з Сулейманом-Пашею. Не знаю тільки, чи зумію хоч близько підійти під дійсність.

Той, хто писав Слово о полку Ігоря, коли приходилось малювати малюнки надзвичайними барвами, звертався за ними до Віщого Бояна. А я не поет, то вже ласки прошу, вибачте, коли не знайду барв, якими достойно було-б змалювати сей марш і Шибкинські бої. Почну так: як народ починає свої думи:

 То-ж не грім в степу горгоче, то-ж не хмара світ закрила,

Ой, то-ж турків страшна сила нас на Шибці обступила.

Семого серпня 1877 року, як грім несподівано серед ясного неба б’є на одиноку вербу, що стоїть над шляхом так турецький генерал Сулейман-Паша своїми силами вдарив на два полки 9-ої дивізії, Брянський і Орловський, що вартували Шибкинський перевал. А ми, себ-то наша бригада 14-ої дивізії. Подольский і Житомирський полк, та стрілкові батальйони 14, 15, 16, -поспішали їм на підмогу.

Нас розбудили несподівано о третій годині ночі і спішно повели. Поки сонце спало, а ніч була холодна, ми йшли досить шпарко. Верстов 10 пройшли не дуже втомившись, хоч чуби нагріли. Нас зупинили на кілька хвилин відпочити, аби трохи дух перевести, і знов погнали далі. Аж ось і сонечко встало, а з ним і наше горенько настало. Шлях пішов щілиною помежи високими горами. Праворуч шляху глибоке бескеття, де на дні гурчав гірський струмок. З обох боків високі гори, немов два величезні кам'яні мури здавлювали нас у лещатах. Військова кольона розіслалась по шляху версти на дві, немов величезний сувій сірого полотна. Вітер не дихне. Сонце піднімалось все вище та вище, та обливало нас все дужче та дужче своїм гарячим, як окріп, промінням. Курява стоїть стовпом і лізе в ніс, у горло. Дихати нічим. Шлях вузький. З одного боку провалля, а з другого кам’яна стінка гір. Приходиться іти плече з плечем. Сонце стоїть над самою головою І варить зверху. Вояки, йдучи поруч, парять один другого з боків. Гарячий, як вогонь, камінь палить знизу ноги, піт заливає очі і чуєш, як капає з халяви... Вояки почали відставати і як їх не підганяють дижурні та днювальні-нічого не вдіють.

- Ну й женуть, бодай їм добра не було! - мурчав Москальчук. - Се ж божеське наказаніє. Хоч би-ж з годину дали відсапнуть Вже прямо дихать нічим. Що то нема настоящого начальства.

- Коли-б сам Драгомир був-сього б не було!

- Та хіба його нема з нами?

- А вже-ж нема. Як би, кажу, був, так би не нівечили людей.

- Ой, братця, погано! - важко дихаючи, блідий, як крейда, промовив Бойко.

- Що тобі, братіку? - спитав спочуваючим голосом Гавриш, сам червоний, як печений рак. Жили йому на шиї напружились і здавалось-от-от тріснуть і звідтіль дзюрком поллється кров,

- Погано, зовсім погано! Здається, упаду. Щось у голові макітриться і в очах то червоні, то зелені плями Дай хоч вийти на бік! - ледве промовляв Бойко Не вспіли пропустити його, як він захитався і впав лицем униз. Підійшов ротний хвершал, розстібнув ранець, скинув з плечей шинелю, полотнище палатки, пояс. Помацав за руку... І безнадійно махнув рукою. - Бойко був мертвий.

- Знать, доти будуть гнати, поки всі не попадаємо, та не повмираємо! -промовив нарешті Іващенко, що йшов досі, зігнувшись мовчки.

- Як що Драгомир не набіжить, пропадемо всі, - відповів Гавриш.

Вояки все частіш та частіш почали падати. Декотрі падаючи вмірали, а де-які божеволіли, Кричали не своїм голосом і билися на землі, немов би прилучалася чорна болість. То був соняшний удар.

- Тр-р-р-р!.. Затуркотів барабан ззаду кольони.

- Стій!-скомандував ротний.

- Здравія желаєм, ваше превосходительство! - почулось десь далеко ззаду нашої роти.

- О, чи не Драгомира Бог приніс? - загомоніли поміж себе тихо вояки, підштовхуючи ранці руками вгору, та обтираючи рукавами пилом припале лице, з якого дзюрком біг піт. Здоровкання все наближалось та наближалось, нарешті з'явився і сам генерал Драгомир із штабом. Кінь під ним весь мокрий і з рота клубами падала піна.

- Здорові, молодці! - весело привітався він до нас.

- Здравія желаєм, ваше превосходительство! - з усього останнього духу грякнули вояки.

- Молодцями люди йдуть! Спасибі, братці!

- Раді стараться ваше превосходительство!

- Дать людям відпочити! Душно сьогодні!

- От бач, що то тямущий чоловік, зна, що треба відпочити! - промовив червоний Гавриш, лежачи вже до гори черевом і піднявши ноги вгору, щоб хоч трохи відплила кров. Поскидать би ранці, ще було-б краще! - пропонував далі свої бажання Гавриш.

Здоровкання все дальшало та дальшало, нарешті замовкло. Пройшло ще може хвилин 10-15 і барабан знов затуркотів-підеш!

- От знов! Не вспів Драгомир проїхать, як знов женуть! - сердито буркотіли піднімаючись вояки. Музика заграла марш. Кольона знов рушила. Сонце стояло в обідню пору і немов хотіло всіх нас спалити. Ми переходили болгарське село Драново. На вулицю висипали з усіх хат болгари і повиставляли коновки з вином.

Да піє братушка вінка малко! - припрошували вони вояків; хоч праця була даремна, вояки вже смоктали, як п'явки.

Не відставать там! Пішов в ряди! - гукали фельдфебелі. І вояки, насмоктавшись винка, підтюпцем, доганяли свої ряди, підштовхуючи набігу ранці вгору.

- Слухай-но, братушка! Чи далеко ще до тієї Шибки, бодай вона тобі завалилась! - спитав, смокчучи вино, Гавриш болгарина, що припрошував його до коновки.

- А, ц-ц-ц! - приклавши великий палець нігтем до зубів, процмокав болгарин.

- Далеко, братушка!

- Щоб ти здох! - подякував за вино Гавриш болгарина, а той не розуміючи, приняв справді лайку Гавришеву за подяку і кланявся, усміхаючись люб’язно, та прикладав руку до лоба.

Ще година-друга ходу і вояки почали знову падати, як мухи в гарячий борщ. Почувся барабан уже спереду.-Стій! Стій! Стій! - знов команда. Стали і, важко дихаючи, поспирались на рушниці. Генерал Драгомир проїздив по рядах.

- Спасибі, братці! молодцями йдуть!

- Раді стараться, ваше превосходительство!

- Дати відпочити людям, душновато! Составить.

- Со-став!Ранці далой! - почулась давно бажана команда.

- Слава тобі Господи, привал! - зраділи вояки, як діти бубликові, що батько з ярмарку від зайця привіз. Рушниці в козла. Ранці об землю, і почали викручувати мундири, що наскрізь пройшли потом, немов їх мочили, як коноплі в воді.

- Чи довго-ж то відпочиватимем? Малий чи великий привал? - розпитувались один в одного вояки, сами собі не довіряючи.

- Звісно, великий запевняв Іващенко. - Ранці скинули, ну й обідать будем.

Під'їхали кухні, почали розташовуватися. Закуріло під казанами: справді велено варити обід. Вояки розкошували, лежачи покотом на сонці в самих сорочках і гультиках. Мундири і штани сушились на рушницях. Де хто роззутий, а хто й так, ждучи смачного борщу, позадирали ноги в гору, щоб хоч трохи відлила кров. А де-які вже смачно хропли, засунувши голову під розіпнуті на багнетах мундири та штани. По дорозі від Шибки пролетів вітром козак. З коня вода дзюрком бігла, а сам він увесь у пилу, мов мара.

- Отеє, братця, будем зараз рушать! - промовив зітхнувши Іващенко.

- От тобі й раз! А борщ? - не згожувався Гавриш.

- Сухарь розмочиш, от і борщ! - усміхнувся гірко Іващенко і почав надівати чоботи і штани. Іващенко сказав правду. - Не пройшло й десяти хвилин з того часу, як пробіг козак, барабан затуркотів-підеш!

Табор закомашнився.

- Фельдфебель! гукнув ротний.

- Я, ваше благородіє!

Безкоровайний хутко підбіг до ротного.

- Борщ виливать, а м'ясо роздать на руки людям.

- Так што, ваше благородіє, м'ясо ще зовсім сире!

- Ну, так що-ж, що сире? Присолять і з сухарями ззідять.

- Слухаю, ваше благородіє.

- Швидче одягаться! - гукнув командир.

Скоро увесь табор, що за хвилинку так нетерпуче вабив себе надією попоїсти смачного борщу та каші, міряв знов ногами гарячий, як вогонь, кам'яний шлях, та ремигав ідучи сире м'ясо, заїдаючи його твердим, як залізо, цвілим сухарем. Сонце котилося все нижче та нижче, а ми все йшли та йшли!!...

Спека потрошку хоч і спадала, але потомлені і голодні, як вовки, вояки відставали все більше. Перед вечером ми підійшли до Габрова (болгарське невеличке місто); відціль до мети нашого скаженого походу 15 верст. Тут знов нас зупинили. Але не вспіли ми гаразд і відсапнути, як знов побачили козака, що птицею пролетів повз нас.

- Ні, братця, знать, відпочинем уже як стій на тім світі!-промовив журливо Іващенко.

Барабан затуркотів: підеш!

- Ранці долой! Шинелі долой! Відв'язать чоботи й манєрки від ранців і взять з собою! - наказував ротний фельдфебелю.

- Слухаю, ваше благородіє!

На дворі вечоріло. Ми покидали ранці, шинелі, поприв'язували манєрки і чоботи до торб із сухарями і рушили. Незабаром з'явився генерал Драгомир і хутко проскакав вперед. Сонце сіло. Від гір потягло вохкою прохолодою, іти було далеко легше, хоч підпарені за день підошви ніг щеміли і боліли, мов печені. Шлях пішов усе вгору та вгору. Від нагрітих денною спекою гірських нетрів та бескетів - клубком викочувався вохкий туман і закутав в білий серпанок вершини гір. Місяць почав викидати з-за високих вершин своє бліде проміння. Ми вже пройшли верст з шість і на шляху зустріли лазаретні фіри, повні ранених. Важко поранені лежали в фірах і стогнали: поранені легше, з перев’язаними головами, руками, ногами, йшли пішки.

- А що там робиться? - питали де-хто з вояків блідих, з крівавими плямами на білих перев'язках ранених.

- Ой, поспішайте, братця, поспішайте, якомога! Погано, дуже погано!            Навряд, чи й поспієте. Турки обсіли наших як галич.

- Не відставать там! Пішов в ряди! - гримнув ротний. Вояки, похиливши голови, немов тяжким каменем пригнічені, пройшли повз лазаретні фіри.

- Гур-гур-р-р! - почувся десь далеко гарматний постріл і луною розкотився по гірських щілинах.

- Господи помилуй, Господи помилуй! - шепотіли йдучи вояки. Не вспіла замовкнути луна від першого пострілу, що лоскотала ще деякі щілини гір, як почулося ще кілька, підряд одна за одною. Генерал Драгомир припав коню на гриву і як стріла полетів вперед із штабом. Кольона тихо наближалась, Об одинадцятій годині уночі ми підійшли до самого крутого підйому. Тут шлях круто повертає ліворуч на гору. Звідси до гори св. Миколи, де вже другий день орловці та брянці одбиваються від тиску військ Сулеймана-Паші, лічать 9 верст. Тут стояли дві сотні козаків. Генерал Драгомир звелів ротам стрілкових батальйонів, що йшли впереді нашої кольони і прийшли раніш нас, сідати на козачих коней. Стрілки посідали на коней ззаду козаків і козаки погнали скільки сили коней на гору. Таким робом цілий 16-ий стрілковий батальйон, підвезений на конях, зав'язав з турками батаву і вони мусіли покинути шлях, що вже були заняли, відрізуючи зовсім орловцям і брянцям змогу відступати. Тим часом наша кольона рачки вилазила на круті узбіччя навпростець. О другій годині вночі 10-го серпня ми вилізли на позицію. Тут нараз місяць затемнивсь і досі ясна ніч зробилась темною, хоч око виколи. То було затемнення місяця з одного боку і погана приміта для турків. Постріли замовкли. І хоч команда була тільки: стій!-одначе всі вояки лягли в ряд, як ті снопи, що позношено їх у копи класти. Я не стямивсь, як і заснув.

Прокинувся я від невимовного болю в лівім боці. Гострий камінь, на який я до знемоги стомлений ліг, врізався мені в бік і бік болів нестерпуче. На дворі світало. Білі, вохкі хмари, що спочивали на горах і закутували їх своїм білим серпанком, холодною вохкістю своєю проймали все тіло наскрізь. Вояки від холоду почали прокидатися один по одному і цокотіли зубами. Далеко десь ззаду нас чулись погуки. То на лямках вояки дотягали гармати, над якими працювали всю всю ніч. Незабаром червона смуга першого соняшного проміння прорвалась із-за найвищої гори і прорізала наскрізь густі сині хмари своїм теплом. Хмари почали танути. І чим більшало і тепліло соняшне проміння, тим хмари рідшали і вже здавались прозорою кісеєю, облямованою штучно гаптованими коронками. Нарешті величезне червоне соняшне коло викотилося з-за високої гори, що раніш пропускала тільки одиночне його проміння; примусило хмари скинути з гір свій білий серпанок і золотистим світлом своїм залило ввесь краєвид. Тільки де-не-де в глибоких щілинах, куди ще не досягнуло животворне проміння його, хмари спокійно ще спали.

Але тільки що з'явилось сонце, щоб зогріти і порадувати землю, як попереду нас у густому лісі, що мов зеленою шапкою покривав усі маківки гір, почали вискакувати білі димки і почулося цокання пострілів. Здалеку сі білі димки вискакуючи то там, то сям, робили вражіння ніби на курявім шляху діти гралися, підкидаючи вгору пил, а цокання пострілів було мов лускотня горіхів. Здалеку картина дуже красна; особливо коли постріли зацокотять швидко, швидко один за другим, то здається, ніби хтось ходить по насипаних на помості горіхах, а вони лущаться. Я так задивився на сю картину, що навіть забув, де я!..

- В ружьо! - почулось. Ся команда зразу привела мене до почуття. Я схопився, озирнувсь навколо себе. Всі вже стояли на ногах. Полк наш вистроївся праворуч шляху, на майдані, засіяному гострим камінням і порослому корчами глоду та терну. Тріскотня пострілів все більшала і ввесь ліс курився димом. Гуркнула гармата одна, друга, третя. Гори залунали. З наших шанців блиснув огонь. Вилетів здоровенний бублик диму і закрутився в повітрі. Гуркнув постріл.

- О, і наша тітка плюнула турецькій в вічі! - жартував тихо Гавриш. стоячи в рядах. - Чи доплюне ж? Далеченько!

Всі шанці задимилися Гуркнуло рядом кілька гармат. До нас під'їхав генерал Драгомир. Наш полковник і всі батальйонні рушили до нього. Через недовгий час усі батальйонні вернулись до своїх місць і стали відомі всі розпорядки.

    Третій батальйон житомирського полку повинен був іти в обхід лівому турецькому крилу. Другий, себ то наш батальйон, з чола на підмогу брянцям. Перший в запас нашому батальйонові і лівому нашому крилу. Через хвилину почалась команда батальйонних: Руж'я вольно! і третій батальйон, маючи в голові проводирів болгар, круто повернув лівим плечем і по узбіччю гори почав спускатися в долину манівцем на Зелене Древо (болгарське село в горах). Не пройшло десяти хвилин, як він зник з очей, немов потонув у морі зелених, густих корчів.

Ми рушили просто туди, де вже зранку підіймалась курява, чу­лась лускотня горіхів та сварились баби сусідки, плюючи одна другій в вічі гранатами. Не вспіли ми з’явитися на шляху, як турки почали нас посипати кулями як на новий рік житом, пшеницею та всякою пашницею. Прийшлось звернути на бік. Нас повели корчами, ліворуч шляху, навпростець. Генерал Драгомир, з ним австрійський воєнний агент, і з ад’ютантами та ординарцями

пішли в окоп. Пройшло може хвилин п'ять з того часу, як вони увійшли в шанці-раптом мов електрична іскра пробігла по всьому батальйону вістка: генерала Драгомира убито.-Носилки, носилки! давай швидче!-гукали з шанців. Санітари з носилками кинулись бігом.

      Небавом на шляху, по-над краєм якого ми лежали, з'явились санітари з ношами на плечах. На ношах лежав обпіраючись на лікоть, генерал Драгомир. Він був живий, але блідий, бо поранений кулею в кісточку ноги. Всі вояки з великим жалем і з очами повними сліз дивилися на свого любимого генерала. А мені, не знаю через що, промайнули в голові вірші:

        Не біл барабан перед смутним полком,

        Когда ми вождя хоронілі.

      Його несли по рядах і він рівним, твердим голосом держав промову.

   - Братці! я поранений. Через те не можу вас вести до слави, але я спокійний, бо певен, що ви розправитеся з турком по-молодецьки і підтримаєте славу 14-ої дивізії, що покрила вже себе лаврами весвітніми на переправі через Дунай!

   - Постараємся, ваше превосходительство!-гукнули справді від щирого серця вояки у відповідь своєму любимцеві і гуком покрили остатні слова генерала. Його пронесли. Підійшов корпусний генерал Радецький і звелів рушати. Ми вийшли з корчів і стали переходити шлях. Шлях зовсім голий і через те туркам нас видко було, як на долоні.

       Як тільки показалась головна рота, вони засипали нас кулями, як горохом.

=    - Бігом!-почулась команда. Ми що духу побігли в долину. По дорозі всяк час натикались на вбитих турків, яких чимало лежало в корчах. То були свідки вчорашньої Сулеймановської атаки на гору св. Миколи. Ми перебігли долину і вскочили в густий, високий, темний ліс. Цілий день сей ми не ївши й не пивши лазили по лісі, підбіраючись до турецьких високостей. Турки відступили і віддали нам першу позицію.

     Настала ніч, тиха та зоряна, але досить холодна й вохка. Замовкло все надокола. Смерть, утомившися цілий день носити безвинні людські душі до божого раю, лягла відпочити, щоб набратися більше сили на завтрашню тяжку працю, і все заснуло. І сонце і земля, навіть невсипущий шепітливий лист на дереві, і той заснув, бо не шелестить. Тільки ми не спали, пильнуючи, та блідолиций місяць, нам присвічуючи. Зорі мигтіли, наче силкувавсь зігнати віями настирливу сльозу з своїх ясних очей. Ми поздіймали з убитих брянців і орловців шинелі і повкривавшись ними, лежали мовчки внизу високої гори. На вершині її турки працювали над окопом. Ніч тиха, тиха та ясна. В лісі ні шерехне, і нам чутко, як турки б'ють копаницями землю та тихо гомонять.

   - Чуєте, чуєте! - зашепотів Гавриш, торкаючи мене рукою.-Ото будують окопи!

  - А иди-ка сюда, пріятель!-гукнув з гори хтось по російськи.-Чево ж нє йдьош? Починай помагать!...-Від несподіванки у мене волосся на голові заходило.

       Турецькі копаниці стукотіли на горі до півночі. Нарешті затихли.Я оперся спиною на тіло убитого турчина, що за день рознесло як гору і, здається, задрімав. Кажу, здається, бо в голові моїй була ще більша пустка, ніж у животі, в якому вже другий день, крім сухаря та води, нічого не було. А сьогодня навіть і води не пили, бо не було де взяти.

                                                        

 

XI.

 

      Коли я розплющив очі, на дворі сіріло, холод пробігав по всіх жилах, не вважаючи на шинелю, що я зняв з убитого брянця. Брянець видко був невеличкого росту, через те шинеля його була мені по коліна. Серед чистого, як роса, повітря відкілясь потягло важким смородом, Я піднявся на ноги, щоб хоч трохи розігнути задубілі коліна, і тільки тоді догадався, звідкіля той сморід: бідний мертвий турчин, пригрітий моєю спиною, виявляв мені мовчки свою подяку.

      Вояки ворушились у рядах, як сіра черва в зогнилій рані, і знизували плечима від холоду. На дворі побіліло. Лист на дереві прокинувсь і почав між собою таємничу журливу листову розмову і заплакав росою. Смерть відпочила від учорашньої знемоги і вийшла знов на роботу. Гуркнула гармата одна, друга, третя, зацокотіли постріли по лісі. Пішла колотнеча. Цілого пів дня ми пробували збити турків з тих окопів - не піддаються. В обідню пору ми полізли на гору. Вояки котились під турецькими кулями вниз, як груші але нарешті ми таки долізли до середини гори. Турки несподівано покинули окопи. Чого вони раптом так покинули свої окопи, виявилось опісля. Третій батальйон нашого полку, що в перший день генерал Драгомир послав в обход лівому турецькому крилу,неждано з'явився. Ліс густий. Не розбереш, скільки там того війська. Турки бачучи, що їх обходять, відійшли назад, покинувши нам свої окопи.

   - Ура-а! Ура-а!-залунало по всьому узбіччю гори і, як миші з степу в ожеред, вскочили ми в окопи. Ні душі! Наче тут ніколи нікого й не було, як би не бляшані ящики з набоями та смертельно поранений турчин, що на наших очах доходив піднімаючи груди та страшно блимаючи очима. З роду-віку не повірив би, що за годину звідціля сипались на наші голови градом кулі. Наші гармати вмить утихли.

      Не даремне кажуть: “Голод не свій брат”. Отже й правда.Голодні, як вовки, вояки найперше всього кинулись нишпорити, чи нема чого попоїсти. Смерть відійшла трохи далі; а через те живі про живе й думають. І справді, невідомо де, знайшлись турецькі галети, сир качковал і почалось уминання на ввесь рот, щоб заспокоїти, живіт, що вже занадто сердився і частенько гурчав, нагадуючи, що пора й про нього подумати, барабанщик одною рукою б'є в барабан, а другою запихає в рот тверду, як загартована криця, турецьку галету.

      Офіцерів майже всіх вибили з строю через те командує той, хто сміливіший, і його слухають. Вояки стали й не знають що робити далі.

   - Ну, чого ж стали? Рушай вперед!-гукав уже Гавриш, за місто начальства.-Барабанщик, бий атаку!

      Барабанщик хутко з натугою проковтнув розжований кусок галети і, держучи останній в зубах, забив атаку. Ми лавою рушили по лісі, невгамовно кричучи: Ура!

   - Стріляйте! стріляйте! он-но-но, поперед вас у корчах!-гукав мені Гавриш.

дванадцятиочник. Ми зупинилися в лісі і ждали, що скажуть робити далі. Скоро прийшла чутка, що волинці, давно ожидані, йдуть нам на підмогу. Ланцюг нашого третього батальйону, що пішов в обхід, з’єднався з нашим. Небавом справді дві роти волинців, задихавшись від тяжкого з гори на гору шляху, підійшли до нас. Замісць перебитих та поранених офіцерів, прислали кілька чоловік з першого нашого батальйону що зоставалися в запасі й на варті лівого нашого крила. Військовий уряд, зібравшись в коло, радився, що робити далі. Чи брати дванадцятиочник, чи ні? Рішили брати. Скоро ввесь ланцюг з двома волинськими ротами вийшов з ліса на чисте поле. В турецьких шанцях було так тихо, що здавалось, турки покинули їх. Ми підійшли до них ступнів на триста. Барабани забили атаку, суремки засурмили! Коли се враз усі дванадцять очей задимились і дванадцять гармат гуркнуло разом, сипнувши нам у вічі картеччю. Тепер намалюйте собі, що сталося з нами. Все поле вкрилося вояцьким трупом. Не вспіли ми прийти до розуму, як знов других дванадцять гостинців картечі. Як розпуджена вовками величезна отара овець очмаріла кидається осліп з кручі сторч головою так усе, що ще осталось живого в нас. кинулось урозтіч скільки духу тікаючи хто куди. 8 ту-ж мить з шанців, як сарана, хмарою висипали турки і опосіли нас. як мед мухи. Звичайно, я не можу намалювати вам усіх подробиць сієї страшної бійні, бо й сам я, себе не пам’ятаючи і ніг під собою не чуючи, утікав за всіма. Турки гнались за нами по п’ятах і здавалось, ніби вони сидять у тебе на спині. Опам’ятався я, коли вскочили ми знову в ліс.

   - Стій, стій!.. Одстрелюйсь!-кричали офіцери, перепиняючи очмарілих вояків.

 - Стій, кажу! Стрільці відстрелюйся!-до охрипу кричали де які офіцери, бігаючи навперейми воякам та розставляючи руки, щоб зупинити і привести до почуття безтямних, ошалілих від страху людей. Вояки пригинались і по-під руки пролазили втікаючи. Стрільці раніш прийшли до почуття і почали відстрелюватися, але турки насідають так, що більше разу не вспіли стрельнути,

   - Стій, кажу!-хрипів один офіцер із револьвером у руці купі вояків, що бігла повз нього. Вояки не слухали, а швидче від ляку не чули...

  - Стій же, кажу, чортові душі, стрілять буду!-Один вояк пригнувся і хотів проскочити. Офіцер стрельнув - вояк упав. Всі стали.

     - Одстрелюйсь-кажу!

      Тим часом офіцери почали збірати розпуджених людей у свої роти. Ми, стрільці, під пострілами турків відходили ступінь за ступнем назад, відстрелюючись. Я зупинився біля величезного конару обіймищ у три і почав стріляти, вибиваючи шомполом гільзи, бо як уже казав, екстрактор не бере. Вистрелю, і сховаюсь за конара, поки виб’ю гільзу. А турецькі кулі тільки дзижчать. Стоячи в такім безпечнім, як мені тоді здавалось, місці, сам не знаю, як воно так сталось, що я й забув, що треба відходити. Скрізь постріли, думаю собі-наші стріляють, і байдуже. Коли гульк поперед себе, аж турки так ­вернувсь, глянув назад себе: Боже-ж мій! нікого з наших нема. А турки вже забігають мене. Ну, думаю, аж ось коли пропав, як собака в ярмарку. На Бога та на свої прудкі ноги тільки й надія. І насунувши кепі глибше на голову, бо волосся почало підніматися догори, нагнув голову межи плечі і скільки сили стало - пустився тікати. Стрибаю, як дика коза, утікаючи від гончих. Чи довго я біг, не скажу. Пам’ятаю тільки, що турецькі кулі літали над моєю головою, як бджолиний рій. Біжу - дивлюсь, як раз насупроти мене впоперек лежить зрубаний здоровенний гіллястий конар. А тут уже й духу немає! Куди його оббігати, коли за спиною, навіть у самій сорочці, чую, сидить смерть. Господи поможи!-подумав я і, напруживши всі останні, які були, сили, як птиця перелетів за вал. Спіткнувся на сук і вдарив носом у землю...

   - Рота, плі!-почув я хутко піднімаючись і, як шалений, оглядаючись на всі боки.

    Рота гуркнула разом. То був клаптик другої стрілкової роти, що засів під командою підпоручика Вольського в засіці і давно держав рушниці на поготові, щоб привітати турецький ланцюг такою-ж шаною, як вони привітали нас із своїх шанців; але попереду був свій, себ-то я дурний, а через те ждали, чим скінчиться - чи мене вб'ють? чи я втечу? І хоч кажуть, що дурнів і в церкві б’ють, а мене на сей раз Господь помилував, якось утік.

   - Рота плі!-почув я ще раз, обтираючи з лиця кров змішану з землею і протираючи очі.

      Так, не заплющуючи очей, просиділи до півночі, що-хвилини держучи рушниці з набоями на поготові. З півночі турецькі сурми змовкли. Ніч була дуже темна, бо як на те, все небо заволокло густими чорними хмарами. Тихо, напруживши вуха і вирячивши очі в чорну далину ночі, ми сиділи один біля другого нерухомо. Кожний тріск сучка в лісі здавався нам пострілом. Все замовкло і вгамувалось, тільки пустий живіт невгамовно гурчав і нагадував, що вже третій день йому не давали ніякої праці, крім десятка сухарів, що ненароком якось попали до нього в гості. В роті пересохло. На губах смага, бо з самого ранку води ніхто не пив і рісочки. Я зірвав листок з дерева і почав жувати, аби тим як-будь хоч слину викликати. Але дарма праці, слини не було.Я з серцем викинув терпкий листок із рота.

     - Як би хто дав води хоч на раз ковтнути, то, здається, дав би половину носа собі відтяти!-прошепотів Гавриш, звертаючись до Іващенка.

      - Еге, їв би я, тату, меді-відповів той тихо, важко зітхнувши.

    На дворі почало розвиднятися. Я глянув униз. Ми сиділи навколо гострої гори. Всі долини були немов закидани снігом, а з під нього стреміло зелене верхів’я високих чинарів. Мені здавалось, що земля, засоромившись своїх учинків, закрила своє лице від божих очей. Але гармати знов перервали мої думки і нагадали дійсність. Почулась знов тріскотня пострілів і почалася знов нікому не потрібна, але тяжка богопротивна праця, Настав третій день бою. Цілий день ми то збивали турків, то знов відходили, бо не було змоги держатися. Де-які вояки ледве ноги волочили. Нарешті дійшло до того, що турки в одному місці так нас придавили, що нам відступаючи приходилось відбиватися камінням!! Але я бачу, що читач на сьому місці прикро усміхнувся і промовив про себе: “Ну, се вже забрехавсь добродій”. Особливо військові сьому віри не піймуть. Запевняю ж їх, що мирні маневри не те, що справжній бій. Перш усього на маневрах ні в кого в рушниці нема куль, а вдруге - вставляти набій спокійно, не ждучи від ворога кулі, чи кожну хвилину почувати, що от-от попаде й тебе, а твоя рушниця гільзи не викидає і треба орудувати шомполом. Крім того., ми зійшлись так близько, що тільки зосталось штикам дати волю,. але ланцюг в одиночку на штики не кидати і через те, як ми на них, так вони на нас шпурляли камінням. Сам я кидав у турчина камінем, який бажаючи попасти каменем мене, попав одному воякові брянцеві каменем у голову і вбив його на місці, бо камінь аж загруз у голову. Охлялі, ледве ноги волочучи, ми почали відступати і віддавати назад туркам у них одібрані позиції. Так одна за другою позиції перейшли їм до рук. На третій день ми продержались до вечора, не вважаючи на наше безсилля і страшенний тиск турецький. Нарешті опівночі волинський полк прийшов на підмогу, а до ранку 14 серпня наші офіцери, позбіравши своїх розбитих, як куропатячий табун, людей, ледве живих, замлілих, більше похожих на мерців, ніж на живих людей, повели їх у резерву на відпочинок.

          Так закінчився тижневий бій на Шибкинськім перевалі. Тепер, коли минуло стільки літ, мені самому здається неможливим таке надзвичайне напруження сили. Щоб чоловік зміг пройти не ївши 60 верст у страшенну духоту; кажу - не ївши, бо що то за їжа, коли за день жменю сухарів проковтнеш: потім троє суток не ївши й не пивши з напруженими нервами під кулями, гранатами і кожду мить чекаючи смерти, щоб чоловік, кажу, все се витримав! Просто, не зрозуміло. Але-ж справді так. Виходить, що чоловік найбільш витрівала тварина в світі.

     Але се ще тільки квіточки, а ягідок наїмося опісля, бо на Шибці ми простояли 5 місяців: там ми й зімували, а морози доходили до 35 градусів! Майте на увазі, що теплої одежі у нас не було. Але одначе не будемо забігати, як кажуть, поперед батька в пекло.

        Закінчивши 14-го серпня майже шестиденну бійку, нас одвели в так звану резерву, тоб-то трохи назад, де кулі хоч і літають, але то байдуже, все-ж безпечніш, ніж на переді. Волинський полк зайняв на правому крилі ту позицію, яку ми утримали до 14-го серпня і окопались. Минці на лівому крилі обкопались, і таки справді сей клятий окоп давався нам узнаки. Через нього нам частенько приходилось цілий день сидіти голодними, бо як тільки підводи з обідом з'являться на шляху-так і буць! і стоять там підводи до самої темної ночі, а ми, виглядаючи їх ковтаємо слину та жуємо сухий сухарь. Пізно вже уночі доводилось обідати. По-панськи, як казали вояки. Турки, залишивши думку прорватися, почали теж готуватися до оборони. Окопи з обох боків росли, як печериці після дощу. Так на правому турецькому крилі виросли шанці, які звались "чортяче гніздо" і девятиочний окоп. У лісі, на лівім турецькім крилі за волинською горою, другий окоп, який прозивався: борщевий. Назву сю йому дали ми за те. що він сварився на наші ротні підводи, які возили борщ та кашу. З нашого боку теж робота кипіла день і ніч. Клали в лісі тури, набивали їх землею,та камінням і будували окопи, бо кам'яний грунт не давав змоги Вирити в землі вали.

       Так за кілька часу виросли у нас круглий, сталевий, пізніше мортирний. В такій праці пройшов увесь серпень. Наші роти, що звернулися з бою общіпаними, заповняли новими вояками, що присилали з Росії. В тій роті, де я був, з двох сот чоловік вернулося всього 67 цілих. Останні або вбиті, або ранені, або без вісти пропали. Поміж убитими був і наш фельдфебель Безкоровайний.

      А тепер поки-що я, з дозволу читачів,-відпочину, і як не обридло моє оповідання, то зберусь із думками і розкажу бідування наше в часі зімівлі в снігу на горах.

                                                        

 

ХII.

 

       Ну, й життя прокляте! бодай би ніхто до віку не діждав тако- го!-лаявся Москальчук, плетучи тура в лісі. Хоч би вже або вбили, або ранили. Бісова душа бусурменська, удень понівечить усі окопи своїми клятими гарматами, та й спить усю ніч, а ти плети тури, не спавши, та будуй знову окопи з він тобі їх завтра знов розвалить. Не вспіли відпочити від чатів на тій скаженій скелі-іди тури в ліс плести.