В. Сергеєв

ПЕРЕДМОВА

Започаткований влітку 1943-го року контрнаступ Червоної Армії зумовив природний крок протидії германського вищого командування. Згідно з викладками гітлерівських генштабистів, натиск “більшовицьких орд” мав розбитися об укріплення неприступного “Східного валу”. Призупинення радянських військ було кардинальним завданням, оскільки в разі успіху не тільки дозволяло виснаженим частинам вермахту перевести подих, але й, у ідеалі, надавало змогу виграти час до початку весняної кампанії-44.

Південна ділянка нового оборонного рубежу, що проходила вздовж Дніпра, мала пишну назву “лінія Вотана” на ім’я давньогерманського верховного божества^{160}.

Німецькі військові інженери недарма їли свій хліб: наприкінці вересня, завдячуючи використанню підневільної праці місцевих жителів, великомасштабна (від Балтики до Приазов’я) фортифікаційна система стала реальністю. Офіційне радянське військово-історичне видання так змальовує черговий “якір порятунку” 3-го Рейху: “Оборона німців на правому березі Дніпра нагадувала укріплення польового типу: траншеї, мінні поля, дротяні загородження. У траншеях були облагодженні кулеметні майданчики та дерево-земляні вогневі точки з тривким перекриттям. Оборона забудовувалася не тільки на березі річки, а й у глибині. Особлива увага приділялася пристосуванню населених пунктів та панівних висот до кругової оборони”.^{161}

Потреба у дотах та мінних полях не примусила довго чекати на себе: 15-го вересня 1943-го року гітлерівське командування прийняло рішення про відвід військ за Дніпро. Сп’янілі від хмелю перемог, навздогін кинулись армії Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів. Намагаючись за будь-яку ціну зірвати цей потужний наступ, командувач групою армій “Південь” Еріх Манштейн ужив надзвичайно жорстких превентивних заходів, відомих як тактика “випаленої землі”. Суть ії він відверто виклав у книзі спогадів “Загублені перемоги”: “У смузі 20-30 км перед Дніпром було зруйновано, знищено або вивезено в тил усе, що могло допомогти ворогу негайно продовжувати свій наступ широким фронтом по той бік річки, тобто все, що могло бути для нього під час скупчування сил проти наших дніпровських позицій сховом або місцем розквартирування, і все, що мало полегшити йому постачання, зокрема продовольче забезпечення його військ”^{162}.

Позбавлений сусальності опис практичного втілення в життя цих настанов міститься у спогадах учасника визволення краю, генерала Науменка: “На шляху до Дніпра нам не зустрілося жодного населеного пункту, що не був зруйнований ворогом. Тільки цегляні остови печей промовисто стирчали на місцях згарищ, ніби звертаючись до неба про допомогу за зруйноване життя. Відступаючи, гітлерівці не милували навіть тварин. Ми бачили корів, кіз та овець із розпореними черевами, затоптаних у землю гусей та курей. Не бачили ми на луках звичайних у цей час копиць сіна та золотистих солом’яних ожеред, що станом розташовувалися у полі. Городи, які раніше завжди осінювалися ставними соняшниками, сади з нахиленими до землі від важкості плодів гілками, пасіки – все це було сплюндровано гітлерівцями”^{163}.

У полтавсько-кременчуцькому напрямку до Дніпра просувалися армії Степового фронту. Ця стратегічна одиниця слугувала свого часу безпосереднім джерелом людських ресурсів для генералів Ватутіна й Рокоссовського під час Курського бойовища. З виходом на оперативний простір командувач фронтом, генерал-полковник І.С. Конєв отримав нарешті шанс виявити свої таланти.

На відміну від багатьох своїх колег Іван Степанович набув воєводського досвіду порівняно пізно – у 2-гу Світову. (Навряд чи можна всерйоз сприймати недовгу службу молодшим командиром артилерійського дивізіону часів першої світової війни як кладезь воєнної премудрості. Хоча, мабуть, саме унтер-офіцерське минуле обумовило підвищену увагу радянського генерала Конєва до питань тилового забезпечення солдатів).{164} Дебют, м’яко кажучи, вийшов неавантажний: лише малозрозуміле м’якосердя Г.К. Жукова врятувало майже приреченого командуючого Західним фронтом від неминучого трибуналу за оточення чотирьох армій під Вязьмою у жовтні 1941 року.{165} Час зарубцював сліди прикрого провалу і після півторарічного перебування у тіні майбутній маршал отримав-таки нове досить відповідальне призначення. Згідно з планом проведеня операції, першочерговим завданням фронту був розгром кіровоградсько-криворізького угруповання противника з подальшим виходом у тил дніпропетровської групи гітлерівських військ. Для цього бойові сили фронту були виокремлені у 2 армійські групи. Знищити кіровоградське угруповання німців мали 26 дивізій північної групи. При цьому за виключно важливу визначалася ділянка 53 – ої армії, війська якої мали діяти у смузі с.Успенське, Червоно-Кам’янка, Шурівка, Казанки. Артилерійську підтримку семи стрілецьким дивізіям надавали 872 стволи (463 міномети, 373 легких та 872 важких гармати).Для порівняння, наступ 3-х інших армій (52-ої загальновійськової, 4-ої та 5-ої гвардійських) забезпечувався 1007 одиницями артилерійської техніки (424 міномети, 493 легких та 90 важких гармат).

Удар в напрямку П’ятихатки – Кривий Ріг з метою виходу у тил дніпропетровській групі ворога здійснювали війська південної групи у складі 37-ої й 57-ої загальновійськових та 7-ої гвардійської армій (23 дивізії, 2491 мінометів та гармат).{166} Авіаційне прикриття здійснювала 5-а повітряна армія.

Не допустити злому лінії Вотана військами Конєва мали 3-й, 11-й, 42-й та 47-й корпуси 8-ої германської армії на чолі з вірним соратником Манштейна, генералом піхоти Отто Велером. Воюючі сторони однаково далекі були від досконалих кондицій. І гітлерівці, і червоноармійці перенесли надзвичайно втомливу “гонитву до Дніпра”. Перевага радянських військ у чисельності (внаслідок мобілізації населення звільнених територій) багато в чому нівелювалась низькими бойовими якостями поповнення і безпрограшним розташуванням бойових позицій супротивника на панівних правобережних височинах. Окрім цього, нагальною проблемою для червоноармійського командування став крайній дефіцит переправних засобів. Втім, вирішення цієї проблеми було перекладене безпосередньо на підрозділи, іншими словами – віддано на самоплив.

Бойові сутички, що розгорнулися в середній і нижній течії Дніпра наприкінці вересня 1943-го року, в новітній історіографії отримали назву Нижньодніпровського оперативного наступу. У форматі цього масштабного військово-стратегічного зіткнення й відбувалася аж до 10 жовтня того ж року локальна Кременчуцька операція армій правого крила Степового фронту^{167}.

Розділ перший.

«Власівський гамбіт»

Війні, як соціально-політичному явищу взагалі, споконвічно властивий, так би мовити, стан стабільної нестабільності. Який би аспект або навіть поодинокий вияв її не привернув нашої уваги – ситуація на театрі військових дій або наявність палива на полковому складі – невід’ємними рисами їх є мінливість, плинність тощо. Все вищесказане повною мірою стосується міграцій військових частин. Закономірні бойові втрати та перекидання резервів на “гарячі” ділянки фронту автоматично призводять до перманентних варіацій особового складу рот, дивізій та фронтів.

П’ята гвардійська армія була в цьому відношенні рідкісним, а тому вартим уваги, винятком. Досвідчені солдати, добре підготовлений сержантський прошарок, талановите офіцерство та славетні традиції Сталінграда усталили за нею репутацію надзвичайно боєздатної тактичної одиниці. Справжня “краса і гордість” всього Степового фронту, вона була його своєрідною “ланкою тяжіння”.

Під стать армії був її генерал – Олексій Семенович Жадов. Син орловського селянина, він у свої 42 роки встиг удосталь повоювати з врангелівцями та басмачами. У Академії ім. Фрунзе його однокурсниками були тоді ще невідомі І. Х. Баграмян та П. С. Рибалко. Більш ніж двадцять років прослуживши у кавалерії, на початку війни Жадов отримав призначення на посаду командира повітряно-десантного корпусу. Тямущого та рішучого, його помітили і призначили командармом. Під його керівництвом 66-а армія була перейменована на 5-у гвардійську.

Саме гвардійцям Жадова судилося потрапити у самісінькій вир кривавої драми, що розгорілася в перших числах жовтня 1943-го року поблизу впадання в Дніпро р. Тясмина (зараз – зона Кременчуцького водосховища). Свідоцтва місцевих жителів та карти, що збереглися, дають змогу відновити, принаймні у загальних рисах, особливості місцевого ландшафту. Дніпровське русло у цих краях розливалося у два рукави – Старе русло (ближче до лівого берега) та Річище (ближче до правого) – неглибокі (у середньому 2,5 м.), порівняно неширокі (Річище – 60-100 м., Старе Русло – 200 м.), з повільною течією (0,3-0,4 м./сек.). Розтоки самі по собі не становили серйозної перешкоди для форсування у бойових умовах. Корінь зла крився у ланцюговій смузі піщаних острівців, що тяглася вздовж річкової течії протягом кількох десятків кілометрів і слугувала вододілом між двома протоками.

Трохи здіймаючись над рівнем води, ці клаптики суходолу чудово проглядалися з правого берега. Рідкі чагарникові зарості обіцяли вельми ненадійний захисток від очей ворожих спостерігачів. Отже, форсування на цій ділянці було справою доволі утрудненою, якщо не безнадійною взагалі.

Найперша аксіома військової стратегії стверджує: розпорошування сил у ході наступу є прямим шляхом до краху.

Запорука успіху полягає у створенні міцного ударного кулака з обмеженим місцем дії. Решта військ лише про людське око розвивають бурхливу діяльність, відволікають увагу противника, дезорієнтують його. І головне питання лише в тому, чи зуміє ворог розгадати напрямок головного удару. Таким є неписаний закон військового мистецтва. Але радянський генералітет здебільшого торував свій, особливий шлях, співвідносячи терміни проведення конкретних бойових операцій із загальними директивами Ставки Верховного Головнокомандування. У даному випадку мова йде про відому настанову “брати Дніпро з ходу!” (директива від 9 вересня 1943-го року)^{168}.

Не заперечуючи вихідної раціональної зернини ( швидке форсування, безумовне, за певних умов могло би зберегти десятки солдатських життів), важко знайти виправдання засобам втілення цієї ідеї в життя. У гарячковому поквапі переслідування відбувся фатальний розрив між передовими частинами Червоної Армії та службами поточного забезпечення. Збій у постачанні боєприпасами, технікою, паливно-мастильними матеріалами знищив усі вигоди швидкого підходу до ріки. Але загроза службового пониження через невиправдано високі втрати під час поспішного форсування вважалася дрібницею у порівнянні з карою за найменшу затримку, тобто відверту непокору особисто Й.В. Сталіну. Конєв розумів це краще, ніж багато хто з його співбратів по генеральському цеху. Тому переправа у заздалегідь запланованих точках прикладання головних зусиль (с. Келеберда; с. Мишурін Ріг - Домоткань) розпочалася спонтанним пробоєм, на талан, без спроб увести гітлерівців в оману. Попервах вдалий, невдовзі наступ 7-ої гвардійської та 37-ої загальновійськової армій застопорився. Вороже командування, негайно підтягши резерви (у тому числі сумнозвісні дивізії СС “Мертва голова” та “Велика Германія”), перейшло в контрнаступ. Незабаром становище затиснутих на невеликому (25 км. по фронту та до 15 км. у глибину) плацдармі радянських солдат погіршилося до критичної межі. У повітрі виразно замайорів привід нової поразки. Тоді-то Конєв і вирішив кинути на шальки терезів свого “джокера” – 5-ту гвардійську армію.

Їй було поставлено за мету створити у противника враження, що головне атакуюче угрупування зосереджене вище Кременчука, між селами Власівка й Максимівка. За будь-яку ціну привернути до себе увагу, послабивши тим самим смертельне півкільце на шиї армій генералів Шарохіна і Шумилова - таким був замисел “власівського гамбіту” у виконанні командарма Жадова. Воєнні накази не обговорюються, і, мабуть, подумки згнітивши серце, Олексій Семенович віддав наказ про підготовку до переправи. Варто підкреслити, що подолання водних перепон військами РСЧА зовсім не вражало оперативними родзинками, відбуваючись по шаблону, складовими якого були:

1. Розвідка місць можливих переправ, розташувань ворожих вогневих точок, здійснювалася за 1-2 доби до початку операції кількома мобільними групами (3-4 бійця).

2. Висадка саперних підрозділів у кількості 20-40 бійців для очищення приузбережної смуги від можливих мін та ін. та знешкодження найближчих вогнищ опору – так звана перша хвиля десанту.

3. Штурмова атака силами 1-2 рот підсиленого складу (150-300 бійців), розширення первісного плацдарму, відбиття ворожих контратак – друга хвиля десанту.

4. Переправа основних частин за схемою: батальйон – полк – дивізія.

Як правило, призначені до переправи війська відокремлювалися у два порядки (ешелони). Підрозділи першого з них (близько 2/3 від загальної чисельності) вступали в битву одразу по всій лінії фронту. Решта вводилася до бою за умови сприятливої кон’юктури, для розвитку успіху, що намітився на вузькій дільниці. Згідно із увідною диспозицією генерала Жадова ввірені йому шість дивізій у складі двох стрілецьких корпусів напередодні операції розташувалися у такий спосіб:

А) Ділянку Кременчук – Власівка було обрано за початковий рубіж для наступу 33-го гвардійського стрілецького корпусу, перший ешелон котрого складали гвардійці 6-ої повітряно-десантної та (вище по Дніпру) 95-ої стрілецької дивізій. Між селами Власівкою та Максимівкою подолати Славутич доручалося бійцям 13-ої та 97-ої дивізій 32-го стрілецького корпусу;

Б) Дивізії другого ешелону – 9-та повітряно-десантна та 66-а стрілецька – мали, в разі необхідності, закріпити та поглибити можливі плацдарми в межах 33-го та 32-го корпусів відповідно^{169};

В) На солдатів та офіцерів 68-го та 70-го окремих батальйонів 14-ої штурмової інженерно-саперної бригади покладався суто технічний бік майбутньої операції (зведення понтонних мостів, десантування засобів арт. підтримки тощо).

Поки генерали сушили собі голови над картами, скромні творці їхніх перемог поспішно слали звісточки рідним. Текст одного такого листа, написаного перед лицем смерті, наводиться далі:

“2/10 – 1943 года.

Здравствуйте, дорогие родители: мамаша и сестра Нина.

С гвардейским приветом к вам ваш сын и брат Владимир. Мамаша, теперь сообщу, что от вас давно весточки не получал, пока что жив и здоров. Мамаша, все воины уже дошли до Днепра. Питание хорошее, едим, чего только желаем, получаем водку. Мамаша, я уже прошел около четыреста километров с боями. Освободили тысячи деревень и сел Украины, и таких зверств, что творят немецкие разбойники я еще не видал. Они, мама, жгут деревни, села, хаты, даже погребных ям не оставляют, скот целыми табунами на лугах расстреливают. Жителей угоняют за Днепр, их много оттуда бежит, они рассказывают про зверские издевательства над людьми. Мама, мы вошли первыми в Полтаву, вошли первые и освободили Кременчуг, да, мама, приходилось много встречать трудностей, но с ними мы не считаемся. Сколько раз меня оглушало снарядом, что теперь плохо слышу, один раз ранило, много раз над моей головой рвались снаряды, но пока несколько раз рвало пулями шинель и пилотку. Над головой ходили танки, все победили и вышли на берег Днепра. Воюем и воевать будем до тех пор, пока не угоним и разобьем эту сволочь. Сегодня, 2 октября меня правительство наградило медалью «За отвагу». Мамаша и сестра Нина обо мне не заботьтесь. Ну пока до свидания. Передай привет Вите и Шуре и дай письмо почитать, если убьют то хай они помнят героя товарища пулеметчика, награжденного медалью «За отвагу». Если через неделю не будет письма, то считай, пожалуй, что нет меня в живых и много не плачь. Может, останусь и жив. До свидания.

Передавай всем привет от меня. Владимир.»^{170} Більше від гвардії рядового Володимира Прокоповича Кузнєцова листів не надходило...

В ніч з 2 на 3 жовтня у мертвотному сяйві німецьких освітлювальних ракет від лівого берега відчалили човни розвідувально-саперних груп 4-х дивізій. Вже перші недогоди засвідчили – на те, що висадження розігруватиметься як за нотами, годі й сподіватися.

Зокрема, шквальний вогонь гітлерівської бойової охорони зірвав у самому зародку спробу розвідників 95-ої гвардійської стрілецької дивізії (комдив.- генерал-майор Никитченко) бодай зачепитися за край піщаного острівця посеред ріки. Такий нещасливий результат пояснюється зарівно пильністю ворожих чатів та крайньою нестачею переправних засобів^{171}.

Недовготривалими виявилися ілюзії й щодо перспектив 6-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії полковника Смирнова.

Спочатку, як здавалося, ніщо не віщувало конфузу. Зведені розвідувально-саперні групи 17-го та 20-го повітряно-десантних полків, уникнувши серйозних втрат, подолали Старе Русло і зайняли острів Великий. Одержавши відповідний сигнал, слідом вирушили штурмові батальйони другої хвилі. Командир одного з них, гвардії капітан М. Коновалов, піддавшись азарту, знехтував установленим порядком і зайняв місце у першому човні. Пряме влучення снаряду, коли до цілі залишалися лічені метри, стало воістину злою іронією долі. В обезглавленому загоні, на жаль, так і не знайшлося рішучої людини, здатної переламати панічну розгубленість бійців. Залишені напризволяще розвідгрупи відбивалися до останнього патрону. На лівий берег повернулися одиниці...^{172}

Вкрай невдалий початок змусив командуючого 33-м гвардійським стрілецьким корпусом генерал-лейтенанта М.І. Козлова припинити будь-які наступальні дії і перейти до оборони.

Сусіднім, 32-м корпусом командував генерал-лейтенант О.І.Родімцев. Свою Золоту Зірку Олександр Ілліч отримав в 1937-му за участь у іспанських подіях. Але достотним зоряним часом стало для нього командування знаменитою 13-ою гвардійською стрілецькою дивізією, що майже вся лягла трупом в окопах Сталінграда. Тепер, поруч з підрозділом, який свого часу підняв його на вершину слави, у розпорядженні генерала Родімцева знаходилися також 66-а та 97-а гвардійські стрілецькі дивізії. У величезній більшості родімцевський корпус був укомплектований обстріляними вояками, досконалими знавцями науки перемагати.

З-поміж 3-ох дивізійних командирів через свою молодість вирізнявся 33-річний генерал-майор Гліб Бакланов. Дійсна військова служба у лавах елітної Московської пролетарської стрілецької дивізії стала першою щаблиною в цій блискучій кар’єрі. Червень 1941 року застав його, вже охрещеного вогнем Зимової («фінської») кампанії, на посаді начальника штабу стрілецького полку. Протягом 2-х наступних років здібний офіцер з успіхом пройшов службовими східцями до командира стрілецької дивізії. Згодом О.С.Жадов так атестував колишнього підлеглого : «Мені подобалося в ньому намагання у будь-якій обстановці детально відшліфовувати на місцевості всі питання організації бою. Маючи гарні ділові якості, він користувався заслуженою повагою всіх, хто його знав.» {173} Недавнє призначення на посаду командира «родімцевської» дивізії менш за все скидалося на синекуру. Генерал Бакланов це чудово усвідомлював.

Двоє інших комдивів, хвацькі рубаки в минулому, генерали Яким Васильович Якшин та Іван Іванович Анциферов без особливих нарікань справлялися з обов’язками очільників 66-ої та 97-ої гвардійських стрілецьких дивізій.

Переправа військ 1-го ешелону 32-го корпусу розпочалася водночас із “сусідами” у ніч з 2 на 3 жовтня, проте попервах протікала, відверто кажучи, набагато вдаліше. Найближча ціль 97-ої дивізії генерала Анциферова – безіменний острів з позначкою 65,5 – через зовнішню подібність до солдатського шолома отримав у червоноармійському вжитку прізвисько “Каска”. Встановлення контролю над ним робило можливим подальше оволодіння важливим пунктом гітлерівської оборони – селом Табурище. Бездоганна висадка розвідгрупи старшого лейтенанта Малікова та роти прикриття під проводом старшого лейтенанта Гончарова визначила захоплення передових ворожих позицій. Командування німецького 587-го гренадерського полку відверто недооцінило супротивника, вважаючи, мабуть, що у радянських генералів вистачить здорового глузду не відправляти людей на вірну смерть.

На ранок 3-го жовтня дивізія генерала Анциферова майже в повному складі опинилася у пастці без жодних зусиль з боку ворога. Маючи можливість діяти по внутрішніх оперативних лініях, керівництво німецької 320-ї піхотної дивізії швидко перегрупувало сили і, на додаток, викликало авіацію. Протягом дня масовані артналіти та повітряні бомбардування чергувалися з спільними атаками піхоти й танків. Під вечір гітлерівці зрештою прорвали оборону на ділянці 292-го гвардійського стрілецького полку. Рештки батальйону під орудою гвардії капітана І. Білого були скинуті у річку. На той час із двох сотень бійців живими залишилося лише сімнадцять.

Жменьці донезмоги виснажених людей залишався один, але достойний вихід – якнайдорожче для ворога віддати своє життя. З наказу полкового парторга капітана Степана Гайди у радіоефір полетіли лиховісні слова: “Зіграйте танго “Чорний принц”. За попередньою домовленістю з командиром першого артдивізіону 232-го гвардійського артполка капітаном Скібіцьким це був виклик вогню на себе. Мінометний залп зрізав, як ножем, перші ряди фашистських автоматників. Вцілілі гвардійці сповна скористалися хвилинною розгубленістю ворога. Зазнаний катарсис, розжеврений до того ж жагою помсти за загиблих однополчан, вилився в несамовитий шал рукопашної, яка відкинула німців на вихідні позиції. ( У подальші дні виклик вогню на себе став знаковим явищем боїв на острові “Каска”. Ініціаторами розпачливого жесту виступали як рядові солдати-радисти Скоробогатов і Сокальський, так і представник середнього офіцерства – підполковник Рясний.)^{174}.

Своєчасна доставка на острів кількох батарей під командуванням лейтенантів Коніщєва, Сабліна і Шабаліна дозволила відстрочити неминучу розв’язку. Вранці 4-го жовтня 1943 року шість “сорокоп’яток” та дванадцять мінометів (за іншими даними – 4 та 8 відповідно) вступили в свідомо нерівний герць з кількома десятками гармат гітлерівського 320-го артилерійського полку. Вогонь лівобережної артилерії, за свідоцтвом очевидця, носив виключно номінальний характер і великих збитків ворогу не заподіяв^{175}.

Використавши вогневу перевагу, німці нав’язали радянському десанту оборонну тактику і перевели бойові дії на острові у формат позиційної війни^{176}. Для гвардійців це було тотожно поразці, оскільки підвезення набоїв та харчів урівні з евакуацією вбитих та поранених здійснювалася, на відміну від німців, лише у нічний час. І без того непринадне становище дедалі більше набирало рис повсякденного страхіття через легко прогнозовані, але чомусь не враховані труднощі, так би мовити, “побутового плану”. “Під час вибуху снарядів шанці й траншеї обсипалися, і не те що пораненим, а навіть здоровим бійцям та офіцерам важко було виборсатися з-під завалів”^{177}. “Пісок хрускотів на зубах, захаращував вуха, потрапляв у вічі. А головне, він швидко виводив з ладу стрілецьку зброю: гвинтівки, автомати і кулемети. Їх доводилося часто чистити, для чого проводити повне розбирання і складання”^{178}.

Увечері 7-го жовтня 1943-го року перед початком вирішальної, вісімнадцятої числом, фашистської контратаки на поритому уздовж і впоперек вирвами плацдармі залишилось 367 захисників^{179}. Подвійна перевага супротивника у живій силі та неймовірна щільність вогню 15-ти артбатарей унеможливлювали диво. І дива не сталося: після недовгої, але запеклої сутички радянські бійці залишили свої окопи. Солдати 122-го загороджувального загону й штаб дивізії на чолі з генералом Анциферовим опинилися у ролі пасивних глядачів трагедії. Фінальним актом її став “залп милосердя”, випущений артилеристами капітана Скібіцького у відповідь на благання останнього захисника острова “Каска”, санінструктора роти автоматників. “Рая із Бекетовки” – з таким непоказним прізвищем невідома героїня відійшла у вічність...

У ніч з 7 на 8 жовтня 1943-го року поодинокі групи вояків перебралися з “острова Смерті” на лівобережжя. 97-а гвардійська стрілецька дивізія як тактичне з’єднання припинила своє існування...

На лівому фланзі, із місцини в кількох кілометрах на захід від Власівки, вели наступ війська генерала Г. В. Бакланова. На відміну від свого колеги, чия дивізія протягом п’яти днів була перемелена на порох, Гліб Володимирович не міг нарікати на злий талан. Витягнутий на доволі велику відстань упродовж річища острів щонайкраще став у пригоді дивізійним штурмовим підрозділам в якості транзитного пункту. Вогневу точку, що заступила дорогу розвідникам лейтенанта Мікушева та саперному рою сержанта Москвичова, миттєво знешкодили автоматники Віктор Ковін і Леонід Винокуров. Швидко оговтавшись, німці кілька разів намагалися знищити невеликий (близько 40-а бійців) загін, що буквально зубами вчепився за відвойовану п’ядь правобережної землі. Поступово вичерпувалися боєприпаси, лави вояків невблаганно рідшали...

Найважливіше завдання врятувати залишки гинучого авангарду (і заразом якомога більше поширити плацдарм) комдив 13-ої гвардійської не вагаючись доручив своєму особистому резервові – роті капітана Підкопая.

Через багато років постарілий генерал так мотивував своє рішення: “Капітан Іван Якович Підкопай командував окремою ротою автоматників 39-го полку. Двадцятип’ятирічний капітан – за стажем старійшина ветеранів дивізії – був людиною рідкісного військового обдарування. Надзвичайно відважний, спритний і винахідливий, він володів особливим хистом привертати до себе людей, збуджувати в них мужність і надихати на подвиги, основу яких становив тверезий і глибоко продуманий розрахунок.

Підкопай дібрав собі в підрозділ бездоганних воїнів, до кінця відданих своєму командирові. Рота відзначалася винятковою дисциплінованістю, зібраністю, досконалою військовою майстерністю, міцною солдатською дружбою – дружбою фронтовиків. Він був дуже гарний собою, цей легендарний командир героїчної роти: високий, стрункий, підтягнутий, з правильними, приємними рисами обличчя. Його підрозділ завжди тримало в резерві командування для виконання особливо важливих і складних завдань, бо знало, що підкопаївці ніколи не підведуть...”^{180}

Виходячи з усього, Іван Підкопай був справдішнім самородком, неабиякі здібності якого знайшли застосування тільки “дякуючи” воєнному лихоліттю. Адже до пори до часу ніщо у житті звичайного сільського парубка не провіщало доленосних змін. Дитинство, школа, робота пастухом та опалювачем у колгоспі, переїзд до Харкова, слюсарство на тамтешньому холодоцентрі – буденна доля звичайної людини. Початок Вітчизняної війни сержант Підкопай зустрів, перебуваючи у лавах 3-го повітряно-десантного корпусу. Можливо, він був знайомий або, навіть, товаришував із нашим земляком А. К. Цимбалом. Принаймні обидва вони брали участь в обороні Києва. Після падіння української столиці шляхи майбутніх Героїв Радянського Союзу розійшлися назавжди. Андрій Цимбал залишився партизанити у Спадщанських лісах, а Іван Підкопай разом з 87-ою (згодом 13-ою гвардійською) стрілецькою дивізією долав гіркі версти “Великого відступу” 1941-42 років, аж до самісінької Волги. У оборонних боях під Конотопом, Щиграми, Волчанкою він зарекомендував себе, кажучи сучасною мовою, майстром операцій спецпризначення. Зокрема йому не було рівних у диверсійній війні, що була розгорнута у ближньому тилу гітлерівців взимку 1941 - 42 років на ділянці 13-ої гвардійської дивізії. Тодішній командир її, генерал Родімцев, згадував: “...діяння диверсійних та розвідувальних груп були початком наших активних дій в обороні... Незабаром гітлерівці відчули, що небезпека чекає на них на кожному кроці. На дорогах в морозному степу зникали їхні патрулі. Щезали розвідники, зв’язківці, сапери, палали автівки з пальним і боєприпасами, злітали у повітря будинки, в яких окупанти намагалися пересидіти у теплі зиму... Група винищувачів, відібрана з-поміж молодих, фізично розвинутих та найвідважніших бійців... прокрадалася у ворожий тил, щохвилини ризикуючи потрапити в оточення і бути знищеними. Супротивник вів за ними невсипуще спостереження... Обдурити його було вельми непросто. Але наші солдати й офіцери проникали у лігво ворога і завдавали йому дуже відчутних ударів. В цих нічних рейдах особливо відзначилась розвідувальна група молодшого лейтенанта Підкопая. Здійснивши нічну вилазку на станцію Мармижі, вона винищила численний загін німців. Це була зухвала операція, і противник ще довго не міг отямитися після нічного нальоту”^{181}.

Напередодні дніпровського форсування наділений безперечними задатками видатного воєначальника кавалер орденів Червоної Зірки та Олександра Невського гвардії капітан Підкопай був новою зіркою радянського офіцерства.

... З-проміж екіпажів двох човнів, що першими дісталися правого берега, у живих залишилося тільки троє бійців^{182}. Але перші втрати лише розпалили атакувальний порив решти. У блискавичному кидку рота Підкопая зайняла окопчики бойового дозору та передову траншею гітлерівців. Не витримавши рукопашної сутички, ті відступили до другого рубежу. Протягом наступного дня зведений загін стійко відбивав контратаки підрозділів 308-го гренадерського полку (198-а німецька піхотна дивізія). Командир десанту усвідомлював, що інертне сидіння бійців у окопах тільки на руку німцям. Врятувати плацдарм взагалі й роту зокрема міг перехід до т. зв. “жорсткої оборони”, своєрідних шпилькових уколів-ударів по ворожих позиціях.

Дальші події підтвердили, що капітан Підкопай цілком небезпідставно зажив слави аса “нічної війни”. Організований і особисто очолений ним у ніч з 3 на 4 жовтня 1943-го року напад на фашистські бойові порядки є хрестоматійним зразком нічної розвідки боєм, вартим увійти до анналів золотого фонду військового мистецтва. Сміливий за задумом та бездоганний за виконанням набіг з тріском вишпурив неприятеля із 2-ої і навіть 3-ої (!!!) оборонних траншей. Але значення нового подвигу героїчної роти аж ніяк не обмежувалося розширенням плацдарму і багатими трофеями (у тому числі 16-ма кулеметами)^{183}. Блискуче проведена операція відтягнула увагу гітлерівців від висадки 3-ої хвилі десанту – 39-го та 42-го гвардійських стрілецьких полків. У ході перекидання цих частин на правий берег відзначився одноліток капітана Підкопая, командир саперної роти лейтенант О. Седунов. Дніпро, збурений від вогневих розривів, був для нього, помора з діда-прадіда, майже рідною стихією. Маючи в своєму розпорядженні 2 пятитонних понтони та 10 рибальських човнів, винахідливий офіцер в рекордно стислі строки забезпечив переправу засобів артилерійського прикриття дивізії. За мужність, виявлену під час цієї безприкладної переправи, 25 солдатів та сержантів героїчної роти були відзначені державними нагородами. Зокрема, єфрейтор Ковальов був нагороджений орденом Леніна, а сержант Кузьмицький – орденом Богдана Хмельницького. {184}

Успіх, що нібито намітився протягом перших двох діб, на ділі виявився ефемерною удачею. Внаслідок напрочуд вдалого ворожого рокірування резервами дивізія Бакланова загрузла у виснажливих і абсолютно безнадійних боях за утримання плацдарму. Тому в ніч на 5 жовтня за особистим наказом комкора Родімцева у смузі дій частин Г. Бакланова почалася переправа резервної 66-ої дивізії на острів Піщаний. Для всіх трьох стрілецьких полків (145-го, 193-го та 195-го) великий (приблизно 5 кв. км.), позбавлений будь-яких ознак рослинності, плаский, як долоня, острів перетворився (з огляду на гірку неминучість) на смертельні лабети. З перших хвилин командування втратило контроль на ситуацією. У нічній метушні, під нищівним обстрілом підрозділи перемішалися, зв’язок з лівим берегом припинився. Запобігти винищенню радянського десанту вдалося завдяки жменьці рішучих людей, що опинилися в потрібний час у потрібному місці. Нечисленні джерела зберегли всього кілька імен із когорти непомітних (й непомічених!) героїв острова Піщаного, серед яких були комсорги М. Абдулін та І. Вязанкін. Зокрема, чільник батальйонного комсомольського осередку 193-го гвардійського стрілецького полку старший сержант Абдулін, від природи кмітливий та енергійний, швидко зметикував, що єдиний шанс вижити полягає у негайному захопленні ворожих траншей на протилежному краю острова. Пізніша оповідь Мансура Гізатуловича про ту відчайдушну, очолену ним атаку просякнута суворим подихом стародавніх героїчних саг (мовою оригіналу):

“...встали мы во весь рост разом десять-пятнадцать человек, как и было уговорено. Не успели сделать три первых шага вперед, как полутысячная лавина выпрыгнула за нами из песка и черной бурей понеслась в сторону фашистских траншей. Вижу разинутые в крике рты… Кричу и я, хотя не слышу своего голоса, видимо сорвал голосовые связки, горло охватывает саднящая боль… Пробуксовывая в песке, бегу навстречу испуганным лицам немцев… Еще бы не испугаться – мы в буквальном смысле из-под земли, из-под песка выросли и обезумевшей лавиной несемся на них. Некоторые торопливо перезаряжают свои автоматы, на большинстве же лиц выражение полной растерянности. Наверное, один вид наш был способен содрогнуть психику. Странное дело, но мне самому делается страшно оттого, что я вызываю такой ужас. Это трудно рассказать. Я вижу оцепенелый ужас в глазах человека, этот ужас переплескивается в меня, растет во мне, удваиваемый ответным взглядом. Не в силах разъединить со встречным взглядом свой взгляд, бегу быстрей и быстрей, чтоб скорей покончить с этим разрастающимся до невыносимости состоянием… убить!… Не устаю повторять: будь проклята война! Многие среди бегущих рядом со мной падают… Но солнце ослепило немцев и они бьют неточно. Вижу немца, который уже бросился наутек – карабкается на противоположный борт траншеи. У офицера в крике открыт рот, он стреляет из пистолета, и солдат куклой сваливается обратно в траншею. Но всех не перестреляешь – уже другие выкарабкались и бегут… Мы прыгаем сверху на плечи самых отчаянных или просто парализованных ужасом немцев… Топчем и давим их каблуками и пальцами, отбираем автоматы… Вон наш солдат сидит верхом на фрице и ездит на нем взад и вперед… Я своим заклинившим автоматом работаю, как дубиной, наконец срываю с убитого фашиста исправный автомат, и теперь мне сам черт не страшен – стреляю в убегающих фрицев…

До самой воды очистили мы себе пятачок в траншеях, все вооружились немецкими автоматами. С правого и левого флангов кидаются на нас немцы, как бешеные собаки, но у нас и гранаты есть, и пулеметы»^{185}.

Гіркий келих розгрому оминув дивізію генерала Якшина через збіг та взаємодію низки суттєвих чинників:

По-перше, затримка з уводом у бій на 2-3 доби не могла не вплинути на масштаби солдатських жертв;

По-друге, вже з перших годин перебування на острові десант знаходився під захистом хай невеликого, але надійного артилерійського щита, мінометної батареї лейтенанта Суворова та взводу 45-мм гармат лейтенанта Баранова^{186};

Нарешті, по-третє, контратакувальний потенціал ворога послаблювався обмеженою кількістю резервного контингенту, що знаходився у розпорядженні німецького командування.

Одначе, 4-денне перебування на Піщаному завдало 66-ій гвардійській стрілецькій дивізії надзвичайно дошкульного удару. Станом на 9 жовтня 1943-го року замість штатних 10 596 осіб у ній нараховувалось 3 756 військовослужбовців, зокрема 193-й полк мав більш вражаючі показники: замість 2 173 в лавах зосталося 609 (з них 141 офіцер, 172 сержанти, 296 рядових) осіб^{187}.

Не менших втрат зазнали й інші з’єднання багатостраждального корпусу. Нерівна борня за острів “Каска” коштувала 97-ій дивізії генерала Анциферова всього її офіцерського цвіту. На заюшеному кров’ю піску полягли заступник командира дивізії зі стройової частини полковник Кашляєв, полкові командири підполковник Панський та майор Полухін, заступник начальника політвідділу дивізії капітан Шаповалов, заступник командира 298-го полку капітан Каюков, помічники начальника штабу 298-го полку капітани Білоусов та Єгоров, агітатор того ж полку капітан Клюєв^{188}. Болючою втратою для командувача 13-ою гвардійською дивізією стала загибель власного заступника полковника Гаєва та заступника командира 34-го гвардійського стрілецького полку з політчастини підполковника Данилова^{189}. До того ж небезпечне поранення ледь не вкоротило віку командирові 42-го полку Герою Радянського Союзу підполковнику С.П. Березіну.

Лист ветерана Великої Вітчизняної війни В.С. Степанова на адресу гуртка “червоних слідопитів” світловодської школи №8 проливає світло на маловідомі обставини врятування життя видатного радянського командира: “… Никогда не забыть мне сапера нашей роты сержанта Лагутина. Он был невысокого роста, в моих годах. Он был очень упорный (как бык, я бы сказал). Всегда шел первым. И вот, когда с того берега (когда уже берег был занят нами) передали сюда, что тяжело ранен Герой Советского Союза Березин, потребовался смелый солдат. Сержант Лагутин тут и оказался. Он один на лодке средь белого дня под артиллерийским и снайперским огнем немцев поехал туда и перевез этого раненного начальника. Лодка его была несколько раз пробита пулями и осколками. Он порвал на себе все рубашки, позатыкал ими дыры в лодке. А раненного высокого начальника доставил на наш берег...”{190}

На жаль, постать Онисима Олексійовича Лагутіна залишається “білою плямою” у царині військово-історичного краєзнавства. Набагато більше відомо про земляка та однополчанина безстрашного сержанта – Івана Федоровича Черняєва. Либонь, керівний досвід не раз ставав у нагоді колишньому колгоспному бригадирові у нелегких ратних буднях фронтового сапера. Так було й у ніч проти 3 жовтня 1943-го року при форсуванні Дніпра поблизу с. Максимівки. Тоді гвардії молодший сержант Черняєв, незважаючи на поранення і бойові втрати, здійснив на чолі обслуги вантажного понтону двадцять один рейс^{191}. Незайве зауважити, що указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944-го року про присвоєння звання Героя Радянського Союзу учасникам Дніпровської битви разом з уродженцями Волгоградщини О. Лагутіним та І. Черняєвим Золотих Зірок були удостоєні архангелогородець Олександр Седунов та харків’янин Іван Підкопай (останній – посмертно)^{192}.

Поряд із цим навряд чи доцільно із етичних міркувань акцентувати увагу лише на долях зореносців, адже звитяжна жертовність всіх без винятку гвардійців, що клали голови “за други своя”, гідна слугувати за взірець духовного подвижництва. Повсякденний героїзм був нормою поведінки не тільки солдатів та офіцерів штурмових інженерних підрозділів. До кінця вірність військовому обов’язку зберегли і представники служб забезпечення. Так, завдяки організаторським якостям полкового інженера, гвардії капітана М.Д.Катренка 465 поранених червоноармійців були евакуйовані на лівий берег. {193} Легендарні оповідки про самовідданість зв’язківців С. Виборного та І. Кононова, мужність бойових “сестричок” Г. Плеханової та К. Хакімової, відвагу радиста Баліна і кухаря Ченцова стали невід’ємною частиною дивізійного солдатського епосу^{194}.

Отже, зробимо спробу підбити проміжні підсумки.

Деріївський плацдарм – першопричину всієї так званої “удаваної переправи” і точку розгортання головних сил генерала Конєва врешті-решт пощастило відстояти. Наступ, що невдовзы розпочався, мав за кынцеву мету здобуття стратегічно в важливих Кіровограда та Кривого Рогу. Проте, досвідчений Е.Манштейн, оперуючи резервами зміг нанесенням потужного контрудару по армії Жадова стабілізувати фронт у басейні р.Інгулець. Прикре фіаско спричинили, не в останню чергу, згубливі прогалини у кадровому складі 5-ої гвардійської армії. Мобілізовані спохвату на звільнених територіях підлітки не зуміли компенсувати загибелі сотень досвідчених бійців. Здобуті ж ціною їхніх життів піщані плацдарми зрештою були залишені ворогу. Доказом цього сором’язливо замовчуваного офіційними джерелами, факту може слугувати текст нагородного листа до наказу по 32-му гвардійському стрілецькому корпусу за № 021/н від 22 жовтня 1943-го року: “...командир пулеметного расчета 193 гв. Стрелкового полка 66 гв. Стрелковой дивизии… Тов. Шамрай в бою 8.10.43г. на правом берегу Днепра, когда немцы при смене нашего полка другими частями пошли в контратаку, вместе с другими товарищами из ручного пулемета открыл ураганный огонь по противнику, уничтожив своим метким огнем до взвода немецких солдат и офицеров. Отбил контратаку фашистов, чем дал возможность смене боевых порядков. Захватив с собой два пулемета, переправился в свою часть…”^{195}

Уважний аналіз цього документу дозволяє зробити висновок саме про відвід радянських військ з плацдарму. Спеціальний термін “зміна бойових порядків” у даному випадку покликаний затінити непривабний прецедент здачі позицій ворогу, зважаючи на їх цілковиту тактичну непридатність. Рештки кулеметного взводу (на той час із 10-и бійців в живих лишилося троє^{196}), вели типовий ар’єргардний бій, метою якого був зрив ворожого переслідування відступаючих частин. Інакше кажучи, Василь Шамрай з двома товаришами були останніми захисниками о. Піщаного.

7 жовтня 1943 року, коли над островами Смерті ще лунала канонада, командарм Жадов завізував наказ за № 0121/ОП, в якому піддав нищівній критиці дії своїх підлеглих :

Проверкой подготовки войск к форсированию водного рубежа 1 и 2 октября 1943 г. выявлены следующие недочеты:

1. Подход и сосредоточение войск к пунктам переправ происходили без соблюдения мер маскировки (шум, крик, ненужное хождение по берегу в пункте переправы), отчего была потеряна внезапность форсирования; например: в ночь с 30.9.1943 г. на 1.10.1943 г. противник заранее обнаружил подготовку и сосредоточение в пункте переправы 34-го гвардейского стрелкового полка 13-й гвардейской стрелковой дивизии и при форсировании вел массированный артиллерийский и минометный огонь, при высадке на берег забрасывал гранатами и расстреливал в упор пулеметным и автоматным огнем.

В ночь с 1 на 2.10.1943 г. в результате шума и крика в пункте переправы 17-го гвардейского стрелкового полка 6-й гвардейской воздушно-десантной дивизии противник заранее обнаружил готовящуюся переправу и встретил переправляющиеся группы организованным пулеметным и минометным огнем, в результате чего переправляющиеся группы понесли большие потери и успеха не имели.

2. Ложных переправ не было организовано.

3. В период подготовки к форсированию не было организовано командирского наблюдения и изучения системы огня противника на правом берегу р. Днепр; во время форсирования не были подавлены огневые точки противника, отчего войска несли ненужные потери и не выполнили поставленную задачу (95-я гвардейская стрелковая дивизия и 6-я гвардейская воздушно-десантная дивизия).

4. Подготовка переправочных средств и подвоз их к пунктам переправ происходили очень медленно, с большим опозданием, из-за чего в 95-й гвардейской стрелковой дивизии в ночь со 2 на 3.10.1943 г. форсирование реки было сорвано.

5. В пунктах переправ не был назначен комендант, ответственный командир штаба, в результате чего отсутствовали организованность и порядок. Подразделения зачастую блуждали в поисках пункта переправы и опаздывали.

6. При подготовке к форсированию части не были предварительно натренированы к посадке и высадке с лодок, не была организована очередность посадки, не произведен боевой расчет лодок, из-за чего при посадке и высадке подразделения затрачивали много времени и под огнем противника несли ненужные потери.

7. При форсировании реки, в результате плохого подбора гребцов, некоторые лодки уносило по течению и они не достигали правого берега (20-й гвардейский стрелковый полк 6-й гвардейской воздушно-десантной дивизии).

8. При форсировании водного рубежа офицерским составом (95-я гвардейская стрелковая дивизия) была проявлена нерешительность, безинициативность и нежелание выполнить боевой приказ – в ночь с 3 на 4.10.1943 г., несмотря на наличие переправочных средств во время форсирования, при первом обстреле со стороны противника лодки возвращались назад (290-й и 287-й гвардейские стрелковые полки).

9. Штабы дивизий при получении задачи на форсирование несвоевременно доводили приказ до частей (в 97-й гвардейской стрелковой дивизии полки получили приказ на форсирование в 23.00 2.10.1943 г., по которому форсирование должны были начать в 19.30 2.10.1943 г.).

ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Командирам корпусов и дивизий все вышеизложенные недочеты немедленно устранить.

2. При форсировании водного рубежа вести тщательную разведку и наблюдение за противником, соблюдать все меры маскировки, демонстрировать ложные переправы, применять дымы – тем самым вводить в заблуждение противника о действительном пункте переправы.

3. Требую от офицерского, сержантского и рядового состава смелых, решительных и инициативных действий при форсировании и строго наказывать за нерешительные действия.

4. Командирам корпусов и дивизий потребовать от своих штабов четкой работы и постоянного контроля за выполнением отданных распоряжений.

5. О принятых мерах и получении донести.

{197}.

Слід зауважити, що трагічна доля 5-ої гвардійської армії менш за все є винятковим явищем. Так, учасники боїв за здобуття плацдарму в районі с.Деріївка та Успенка мали всі підстави для того, щоб назвати цю місцину Долиною Смерті. Як згадував колишній політпрацівник 375-ої Уральської стрілецької дивізії Сергій Хусаїнович Айнутдінов, «… место форсирования, природные условия предполагаемого плацдарма, силы противника были плохо или совсем не разведаны, не изучены. Что толкнуло их (командування 53-ою армією. – В.С.) форсировать Днепр там, где с гребней высот вся долина, то есть будущий плацдарм, просматривалась и простреливалась? Правый берег, куда планировалось наступать дивизии, был крутой, высота обрывистых склонов достигала 100 -150 метров. Их могли достичь только альпинисты, но не солдаты под огнем противника. Только после почти двухнедельных кровопролитных боев была понята бессмысленость наступления здесь и отдан приказ о его прекращении…» {198} Закінчити розповідь про мученицьку долю захисників безіменних островів варто словами відомого письменника О.Дмитренка : «Але де не було смертельних боїв – неймовірних, безприкладних, на якому відрізку Дніпра від драговинних Мшар до Смоленська, від Орші й Могильова, від Букрина до Бородаївки, від Канева й Чернечої до давніх, затоплених дніпрових порогів побіля Хортиці й до Чорного моря – лиману? Де не було їх?..» {199}





Розділ другий

Палаючий плацдарм.

Відвід на вихідні позиції залишків 32-го гвардійського стрілецького корпусу став завершальним актом трагедії «власівського гамбіту». Всі три дивізії жадовської армії протягом наступних днів були пере­дислоковані в район сіл Деріївки та Куцеволівки. До речі кажучи, це й був той самий плацдарм, заради збереження якого наклали головами безіменні герої боїв на островах Смерті. Проріху, що намітилася у бойових порядках фронту, «закрили” частини сусідньої 4-ої гвар­дійської армії.

Оскільки у визволенні краю її бійці та офіцери приймали найбезпосереднішу участь, буде не зайвим приділити трохи уваги історії виникнення, командному складу, оперативним підрозділам. Почесне гвардійське найменування армія отримала у квітні 1943-го року на відзнаку про сталінградські заслуги. Після цього протягом тривалого часу з’єднання перебувало у другому стратегічному еше­лоні і безпосередньої участі в бойових діях не брало. Остаточну прописку у складі Степового фронту армія дістала лише напередодні дніпровського форсування, 2 жовтня 1943 року, згідно наказу Верховного Головнокомандуючого за № 30204.

Саме в ці вересневі дні протягом одного тижня вона двічі зазнавала зміни командуючого. Першим командиром 4-ої гвардійської армії був не хто інший, як колишній маршал й ко­лишній Герой Радянського Союзу Г.І.Кулик, розжалуваний у генерал-майори за чисельні поразки. Старий рубака залишався вірним собі і після чергової невдалої операції був замінений генерал-лейтенантом О.Зигіним. Кілька днів по тому під час рекогносцировки автівка новоспеченого командарма натрапила на випадкову міну. 28 вересня 1943-го року командуючим 4-ою гвардійською був призначений генерал-лейтенант І.В.Галанін.

Через низку обставин його ім’я мало про що говорить пересічному читачеві. Багато в чому до цього спричинило «випадіння із обійми» внаслідок хвороби напередодні ви­рішальних битв Другої світової війни. Вкрай нерівне командування ввіреними частинами лише сприяло перетворенню обдарованого генерала на таку собі фігуру умовчання. Дійсно, кар’єра цього воєначальника багата на яскраві перемоги та катастрофічні провали. Майбутній кава­лер ордена Кутузова за № 1 народився 13 липня 1899 року в с.Покровка (Нижегородська губернія). Першого військового досвіду він набув у лавах 25-ої стрілецької дивізії, а пізніше як червоний курсант брав участь у придушенні Кронштадтського бунту 1921 р. Після закінчення Академії ім. М.В.Фрунзе Іван Галанін одержав службове призначення на Да­лекий Схід, де відзначився у боях на Халхін-Голі. Блискуче керівництво 57-ою мотострілецькою дивізією було відзначено орденами Бойового Червоного Прапору СРСР та МНР. Гітлерівське вторгнення застало генерал-майора Галаніна на посаді командира 17-го стрілецького корпусу (Київ­ський Особливий Військовий Округ). Перші воєнні роки залишили по собі вельми неприємні спогади. Колишній герой Халхін-Гола двічі усувався від керівництва спочатку 12-тою (ділянка Дніпропетровськ-Запоріжжя, Південний фронт^{200}), а потім 59-тою (Волховський фронт) арміями з убивчим формулюванням «не впорався ыз командуванням».. Після річного перебування на посадах заступника командирів кількох великих з’єднань, восени 1942 р. у долі напівопального генерала блиснув світлий промінчик. Очолена ним 24-а армія Донського фронту відмінно зарекомендувала себе у волзьких степах. Звання генерал-лейтенанта та новісінький орден Кутузова 1-го ступеню стали заслуженою нагородою її командуючому. В мемуарах колиш­ніх підлеглих генерал Галанін змальований як "...холоднокровна, дуже смілива людина, не тільки особисто, а й при вирішенні оперативних питань… "^{201}„..у оперативному відношенні дуже підготовлений, із живим та хватким розумом”^{202}.

Попри всі свої чесноти, І.В.Галанін був генералом сталін­ського гарту, що далося взнаки під час боїв за хутір Вертячий. Перед ко­мандармом - 24 було поставлено завдання взяти за будь-яку ціну цей тактично важливий оборонний пункт. Перші атаки захлинулися, і зі Ставки блискавично надійшло резюме зі страхітливим підтекстом : «Галанін діє мляво. Вжити заходів, щоб до 24 листопада (1942 року - В.С.) був у Вертячому»^{203}. Ось тоді-то розгублений генерал і припустився фатальної помилки, вирішивши ввести в бій резервний 16-й механізований корпус. Радянські танки пішли в лобову атаку крізь мінні поля. Від колись боє­здатного корпусу протягом лічених годин лишилася жменька непошкоджених машин... Відчайдушну спробу врятувати гинучих танкістів зробив коман­дир 214-ої стрілецької дивізії полковник М.Бирюков. Відважний комдив буквально бомбардував Галаніна проханнями змінити напрямок головного удару заради збереження людей.

Наприкінці вересня 1943-го року генерал-майор Бирюков очолював один із двох (20-й) гвардійських стрілецьких корпусів, що входили до складу галанінської армії. Разом з іншим комкором, генерал-лейтенантом П.Фоменком він мав стати надійним помічником новопризначеному командарму. Обидва кор­пусні командири за спогадами колишнього товариша по службі, генерала Горбатова вирізнялися «своїм кругозором, знанням тактики, вмінням швидко і вірно оцінювати бойову обстановку».^[204}

У майбутньому учасник Параду Перемоги та автор напрочуд правдивих мемуарів, восени 1943-го Микола Бирюков був одним з наймолодших корпусних команди­рів Червоної Армії. Безвусим 19-річним курсантом він воював з антоновцями у неспокійних тамбовських лісах.Через півтора десятки років доля закину­ла його у далеку Іспанію, охоплену полум’ям громадянської війни. Досвід боїв під Теруелем дався взнаки командиру 186-ої стрілецької дивізії (62-го корпусу 22-ої армії, Західний фронт) у липні 1941-го року. Тричі поспіль Микола Іванович виводив свою частину із оточення протягом кількох тижнів! Неабиякі здібності знайшли найкращий вияв під час боїв під Сталінградом^{205}. Підвищення по службі у вигляді призначення командиром стрілецького корпусу слід було розглядати як чималий аванс. У порівнянні зі своїм молодшим колегою етнічний українець за походжен­ням Петро Іванович Фоменко мав більш поважний вигляд. В доробку цього 46-річного генерала значилися кадрова служба у царській армії, активна участь у громадянській війні, три поранення й двадцять років перебуван­ня у кавалерійських частинах. Тільки перед війною комбриг П.Фоменко одержав генеральські зірки та посаду командира моторизованої дивізії. Обидва керманича мали в своєму розпорядженні по дві гвардійських диві­зії : 5-у й 7-у повітряно-десантні - Бирюков, 8-у повітряно-десантну та 69-ту стрілецьку - Фоменко. Командирами дивізій були досвідчені бойові офіцери - генерали Микеладзе, Богданов, Джахуа та полковник Іванов. Щодо ж 80-ої гвардійської стрілецької дивізії, то вона мала статус особис­того резерву Галаніна. Щоправда, у кількісному відношенні кожне з цих формувань становило лише третину від штатного розпису мирного часу (бл. 4.500 тис. солдатів).^{206} Проте в бойовій майстерності бійцям армії, як й їхнім сусідам-жадовцям важко було відмовити. Позаяк генерал Галанін фактично зас­тупив на посаду 3-го жовтня, тобто перед самісіньким наступом, пальму першості у розробці плану операції мають ділити начальник штабу армії генерал-майор Корнєєв та начальник оперативного відділу полковник Чернявін^{207}. Враховуючи характер місцевості (панівний правий берег, чисельні острови між руслами річки) було визнано за доцільне нанести удар силами 8-ої повітряно-десантної та 69-ої й 80-ої стрілецьких дивізій протягом 27-кілометрової смуги між островами Складний та Букарешти і оволодіти плацдармом на ділянці Кожарки, Рацево, Калантаїв, Велика Андрусівка.

Дивізії мали переправлятися силами 2-х стрілецьких полків кожна (третій полк згідно з тодішніми тактичними розписами залишався у резерві). Порядок форсування дзеркально повторював дії 5-ої гвардійської армії. Первісна висадка розвідувально-саперних груп на острови мала за­безпечити безперешкодний транзит живої сили та бойової техніки на правий берег. Успіх прийдешньої битви повністю залежав від непохит­ності батальйонів другої хвилі десанту. Саме їм доручалося за будь-яку ціну відбити ворожі контратаки до прибуття основних сил. Висадці штурмових частин передувала велика організаційна робота. Було визначено 6 місць переправи. Згідно з плановою таблицею війська першого ешелону мали переправлятися таким чином :

Назва частини	Засоби для переправи	Інженерні частини, що забезпечували переправу	Кількість людей та бойової техніки, що перправлялася протягом одного рейсу	Кількість рейсів
8-а гвардійська повітряно-десантна дивізія	Десантних човнів – 5, Місцевих човнів – 50, Човнів на 10 осіб – 2, Човнів на 20 осіб – 1, Човнів на 30 осіб – 1, 5-тонних паромів на 70 осіб - 1	Дивізійний саперний батальйон,полкові сапери, 27-й окремий штурмовий саперний батальйон	320 осіб, гармат 45 мм. – 1, гармат 76 мм. - 1
69-а гвардійська стрілецька дивізія	Човнів «А – 3» - 20,місцевих човнів - 25	Дивізійний саперний батальйон, полкові сапери, 48-й армійський інженерний батальйон	245 осіб, гармат 45 мм. – 2, гармат 76мм. - 2	25
80-а гвардійська стрілецька дивізія	Десантних човнів – 20, місцевих човнів - 20	Дивізійний саперний батальйон, полкові сапери, 27-й окремий штурмовий саперний батальйон	350, гармат 45 мм. – 1, гармат 76 мм . - 1	20

{208}.

Допоміжне забезпечення переправи покладалося на 452-й та 1317-й винищувальні протитанкові артилерійські полки, 96-й гвардійський та 466-й мінометний полки, роту собак-винищувачів танків.{209} Розвинути успіх мали 5-а та 7-а гвардійські повітряно-десантні дивізії, які розташувалися в районі Мозоліївка-Пронозівка та Градизька відповідно.{210} У третьому ешелоні армії знаходилися 20 артилерійських дивізіонів.

Особливості ландшафту островів надавали чималого приводу для оптимізму. Великі, вкриті смугами лісонасаджень, острови Колодовий й Гусячий як найкраще підходили для непомітного десантування. Окрім цього, розміщення дивізійних дозорних пунктів та (що більш важливо) засобів артилерійського прикриття сповнювали надією на добрий ре­зультат.

Завдячуючи вищезгаданим чинникам військам 80-ої та 69-ої гвардійських стрілецьких дивізій вдалося в цілому успішно подолати водну перешкоду в районі с.Максимівка. Зокрема, у ніч з 4 на 5 жовт­ня 1943 року розвідувально-саперна група молодшого лейтенанта Кожевнікова зайняла острів Колодовий, чим створила передумову для просування на о.Задубок. Цей острівець мав неабияке значення для гіт­лерівців, бо саме тут розташувалися дві передових оборонних лінії. Штурм Задубка розпочався у ніч на 6 жовтня. Висадку гвардійців 230-го стрілецького полку підтримував вогнем дивізіон майора Слуцького,до складу якого входило 22 гармати. Перший, найлютіший контрудар ворожих автоматників прийняли солдати 3-го батальйону під проводом ка­пітана М.Зарянова. Вогневий бій неодноразово переходив у криваві рукопашні сутички, в яких відзначилися сержант Сидоров, автоматники Кузнєцов, Олексієнко, Бердников, медсестра Кальченко.{211} Нарівні з бійцями в них брав участь їхній 23-річний комбат. Відчайдушно сміливий, справжній шибайголова, молодий офі­цер на ту пору вже став легендою дивізії. Про його конфлікт з колиш­нім командармом Куликом та відверте бойкотування щодо відзначення державними нагородами красномовно свідчили відсутність будь-яких бойових відзнак при шости пораненнях.^{212} Багато в чому причиною тому була його їжакувата непоступлива вдача, що навряд чи могло додати прихильності з боку керівництва.^{213} Двічі подання на Золоту зірку Героя губилися у звивис­тих кулуарах армійських канцелярій. Зате рядові солдати щиро пова­жали свого заповзятливого комбата. Відбивши всі атаки гітлерівців, штурмові загони дивізії забезпечили швидку переправу всього осо­бового складу протягом 7 - 10 жовтня 1943-го року. Підсумком кілька­денних боїв стало закріплення на вузькому (2 - 3 км.) клаптику правобережжя між хутором Шумейки й селом Старе Липове. 3атьмарювала переможний настрій загибель багатьох ветеранів дивізії, в тому числі колишнього учасника Зимової війни 1939-1940 років лейтенанта Приглєбова. Під час пе­реправи він очолював авангардний підрозділ 230-го гвардійського стрі­лецького полку. Близький вибух ворожого снаряду вивів з ладу весла, і човен, в якому плив лейтенант з кількома бійцями, віднесло за течією. Ізольований від своїх маленький загін у складі автоматників Артамонова, Судакова, Діраглазова, Тогана, Сеніна, зв’язківців Гайдая та Ігнатова, санінструктора Михайличенка, сапера Кукліна вступив у бій з гітлерівською сторожовою охороною. Переважна більшість десантників, в тому числі командир групи, загинула. У ході боїв за плацдарм отримали поранення командири батальйонів Микола Зарянов та Олександр Марченко, командир 230-го полку полковник П.Камишников та інші.

На північний захід від 80-ої дивізії полковника А.Яковлєва долали ворожу оборону солдати 69-ої гвардійської стрілецької. Очолював їх генерал-майор К.Джахуа. Кирило Кочійович ступив на свій славний шлях в 1926 році, коли молодого офіцера призначили командиром взводу. За бездоганне командування ввіреним підрозділом в 1936 році він був нагороджений орденом Леніна і відправлений на навчання у Академію ім.Фрунзе. Через три роки командир полку Джахуа воює на фінському фронті, а з початку Великої Вітчизняної бере участь у цілому ряді битв.^{214} 3а орієнтир для полків першого ешелону - 208-го та 204-го слугував хутір Змитниця. Оточений піщаними кучугурами урочищ Царина і Будакове, розташований на косо­горі, він обіцяв стати для радянських воїнів міцним горішком. Зачином грядущого двобою став недовгий, проте запеклий бій 37 розвідників під проводом молодшого лейтенанта Вороненка за острів Гусячий. Оволо­діння ним дозволило використати його як трамплін для стрибка через Дніпро. На чолі штурмових колон стояли досвідні офіцери-старший лей­тенант Вахотін та капітан Жуков. На жаль, в історичній літературі не знайшлося місця детальному опису бойових дій 69-ої дивізіі за хутір Змитниця. Порізнені джерела (переважно газетні публікації) дозволяють вибудувати загальну канву подій. Достеменно можна стверджувати, що батальйон лейтенанта Вахотіна форсував Дніпро північніше Змитниці в ніч на 6 жовтня. З невідомих причин висадження решти 204-го полку розтяглося майже на дві доби, що призвело до трагічної розвт’язки. Вранці 6 жовтня на крихітний плацдарм прибуло підкріплення, очолю­ване лейтенантом Жихарєвим. Виходячи з скромного військового звання керманича, новоприбулий загін навряд чи перевищував 100 багнетів. На цей час Вахотін вже вибув зі строю, отримавши надзвичайно важкі поранення у стегно та плече. Капітан Сотніков, що замінив його, був смертельно поранений під час чергової контратаки. Після загибелі лейтенанта Жихарєва командування перейшло до помічника командира взводу сержанта Кубаньова. Вранці 7 жовтня 1943 року на вкри-­
тому трупами плацдармі в живих лишилося шестеро радянських бійців.^{215} Серед них був 18-річний богатир Анатолій Парфьонов. Про подвиг, здійснений ним, трохи згодом розповів колишній кулеметник Євген Батхін:"Гітлерівці розмістили вогневу точку на бугрі, неподалік крайньої хати села (Нове Липове - В.С.). Як потім з’ясувалося, від цієї хати до кулеметного гнізда вела глибока траншея... Анатолій, як тільки стемніло, поповз у бік ворога... Понад годину сміливець повз в зарослях потемнілого бадилля кукурудзи. І ось він в спалаху чергової ракети побачив спини двох фашистів, що схилилися над кулеметом... Солдат міцно стиснув кулаки і поповз до кулеметного гнізда. Ближче, ближче. Потім блискавкою метнувся на постаті фашистів, схопив за коміри шинелей і з усієї сили вдарив їх голова об голову. Гітлерівці важко звалилися на землю. Тоді гвардієць схопив ворожий кулемет і, ступивши через бруствер, дав умовну ракету... Бійці рвонулися вперед, а Парфьонов уже поливав хату, з якої вискакували фашисти, їхнім же кулеметом».^{216} За мужність і героїзм, виявлені при форсуванні Дніпра, молодший сер­жант Парфьонов, сержант Кубаньов, капітан Сотніков були відзначені вищими державними нагородами СРСР - орденами Леніна.

Чудеса звитяги виказали бійці та офіцери батальйону гвардії капітана Жукова. Протягом доби вони стримували натиск двох полків мотопіхоти у супроводі 20 танків. Перипетії нерівного бою викладені у біографіч­ному нарисі «Люди проти танків», уривок з якого наведено далі: «Гітлерівці йшли впевнено. Вони вважали : у радянських солдатів немає танків, немає артилерії, а людина проти броні безсила. Але не так мір­кували Жуков та його гвардійці. Вони не злякалися сталевих громадин, зустрівши їх біля окопів гранатами... Запалав один танк, потім інший. Автоматники під вогнем кулеметів залягли. Лава атакуючих зупинялася, відкочувалася назад, потім знову насувалася на гвардійців, шукаючи слабке місце... Деяким танкам поталанило зайти на позиції звитяжців, але бійці, сховавшись у траншеях, не відходили і, обравши зручного моменту, підпалювали танки. Фашисти, які нічого не домоглися, втрати­ли близько півтора батальйону та десять танків. А ввечері надійшло підкріплення”^{217}.

Селянський син, Василь Жуков не з розмов знав тяготи солдатської служби. Він належав до славетної генерації офіцерів фронтового призову, які прийшли на зміну знищеному протягом перших воєн­них років кадровому складу Червоної Армії. Два бойових ордени свідчи­ли про чималий фронтовий досвід. Тямовитий і розважливий зроду-віку, комбат Жуков був дійсним «батьком для солдатів».

Завдяки подвигам бійців Вахотіна й Жукова до 10 жовтня 1943-го року уся 69-та дивізія переправилася на правий берег. Але головні випробування були попереду. Свіжі, гарно озброєні підрозділи 11-ої германської танкової дивізії зливою криці та вогню обрушилися на ледь підготовлені окопчики вже досить втомлених радянських солдатів. Неоцінну допомогу того жахливого дня надали піхотинцям підрозділи «бога війни» – артилерії.

Зоряним часом став цей день для гвардії лейтенанта Анісічкіна. Очолюваний ним вогневий взвод 7-ої батареї 139-го артполку ще напередодні відзначився знищенням близько десятка ворожих вогневих точок. Судний день 10 жовтня запам’ятався молодому лейтенантові переможним поєдинком із п’ятьма гітлерівськими танками, в тому числі, двома «тиграми.^{218}

Вражаюча міць духу дозволила вижити у шаленому герці з ворожими панцерниками командиру взводу 45-міліметрових гармат 75-го гвардій­ського окремого артдивізіону старшому лейтенанту М. Горбунову. Масована атака кількох десятків броньованих машин, що мала місце того ж 10 жовтня, була відбита злагодженими діями батарей капітанів Суботова, Говорова й Григоренка та роти ПТР на чолі з капітаном Василенком. Про напругу сутички свідчить загибель коман­дира дивізіону майора Степанова, комроти Василенка, командира взводу роти ПТР лейтенанта Шацького, а також половини особового складу ­частини.

Сорок років по тому, гвардії капітан у відставці Горбунов згадував: «Особливо скрутним було становище мого вогневого взводу. Кілька ворожих машин спрямували вогонь своїх гармат проти двох на­ших сорокап’яток. Та герої Сталінграда сміливо вступали у нерівний бій. Командири гармат Іван Стадник та Іван Чефонов, влучно б’ючи по броньованих потворах, що лізли на них, підпалили один танк, другий, третій… Та в цей час ворожий снаряд влучив у гармату Стадника. За­гинули командир гармати і заряджаючий Микола Казанцев. Упав, мов ско­шений птах, шофер гармати Василь Звягінцев. А вороги все лізуть та лізуть... Залишилась у моєму взводі лише одна уціліла гармата. Та ворожі танкісти засікли її, спрямувавши проти неї шквал вогню. Осколком одного із фашистських снарядів, що вибухнув на вогневій, було важко поранено в голову командира гармати Івана Чефонова. А ще через якусь мить загинув навідник Микола Чистяков. Перев’язавши рану Івану Чефонову, я став виконувати обов’язки всіх членів гармати, один за одним посилаючи у ворожі машини гвардійські «гостинці...».^{219}

Притаманна радянській військовій тактиці часів Другої світової війни заідеологізованість знайшла застосування навіть при проведенні локальної Змитницької операції. Незадовго до форсування на настійну вимогу армійського політвідділу (нач. - генерал Д.Т.Шепилов) з особо­вого складу дивізій були виділені спецгрупи солдатів-членів ВКП(б) та ВЛКСМ. Кожній з них ставилося за мету піднести червоний прапорець з написом «Дайош Дніпро!» на бруствер ворожої траншеї. Група, яка пер­шою вправлялася з завданням, в повному складі нагороджувалася орде­нами, а її керівник мав отримати Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Переможцем цього сумнівного за своєю сутністю змагання став уродже­нець с.Сасикіно, що на Рязанщині, рядовий стрілець 208-го гвардійсь­кого стрілецького полку Михайло Циганов. Його бойові товариші - Земляков, Фатхісламов, Кудров, Порфирьєв, Іваникін, які прикривали вогнем прапороносця, були також відзначені державними нагородами.^{220} Ложкою дьогтю для генералів Фоменка та Галаніна стали вкрай невдалі дії 8-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії генерала М. Богданова. Першим і водночас останнім успіхом стало зайняття острова Пединиха. Залишені без підтримки, десантники капітана Татаркіна нев­довзі повернулися на лівий берег. В свою чергу, штурмові роти 25-го та 29-го гвардійських повітряно-десантних полків не змогли через несприятливі ландшафтні умови просунутися далі острова Підкобилок та озера Хрещатого. Таким чином, наступ у напрямку села Коропівка розвинути не вдалося.

Станом на 11 жовтня 1943 року радянські війська закріпилися на невеликому (14 км.вздовж фронту та 5 км. вглиб) плацдармі, що утворився внаслідок просування двох атакуючих дивізій. Німецький військовий історик Курт Тіппельскірх приділив цьому факту кілька рядків своєї фундаментальної праці. Зокрема, у 8-му розділові «Історії другої світової війни» він писав про захоплення військами 2-го Українського ффронту невеликого плацдарму на південь від Черкас. {221} Подальший розвиток успіху зірвали вчасно введені у бій свіжі полки 389-тої гітлерівскої піхотної дивізії, терміново перекинуті з Франції. Спроба нейтралізувати створену гітлерівцями перевагу й розширити плацдарм за рахунок залучення резервної, 7-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії генерала Микеладзе успіхом не увінчалася. Просування вперед поступово зупинилося, радянські війська перейшли до стратегіч­ної оборони. Наступні півтора місяця пройшли під знаком статичного, «позиційного» ведення бойових дій. Своєрідний «тайм-аут» радянське командування використало на власний розсуд. Три гвардійських дивізії (7-а та 8-а повітряно-десантні, 80-а стрілецька) вибули на інші ді­льниці фронту, зокрема в р-н с.Чечелеве. Ця рокіровка мотивувалася необхідністю створити міцний ударний кулак на південний схід від Кре­менчука. Решта, тобто 5-а повітряно-десантна та 69-а стрілецька диві­зії, мали тримати під контролем величезну смугу від Кременчука до Мозоліївки. На дальніх підступах до Новогеоргіївська розпочалися бої міс­цевого значення. Сенс цього хитромудрого евфемізму полягав у невилаз­ному окопному сидінні, яке іноді порушувалося розвідками боєм з мізер­ним кінцевим результатом. Зокрема, 23 - 24 жовтня 1943 року частини 5-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії здійснили спробу нас­тупу, який завершився взяттям села Колаборок. Гітлерівці нанесли удар у відповідь за тиждень по тому. Остаточно руїни колишнього села були відвойовані у німців 7 листопада 1943 року, в чергову річницю Ве­ликої Жовтневої соціалістичної революції. Серйозною втратою стала за­гибель під час однієї з атак талановитого офіцера - командира 16-го гвардійського повітряно-десантного полку майора Ф.Орєхова. Локальність сутичок зумовлювалася крайньою малочисельністю радянського угруповання (не більше 10 тис. бійців на 40-километрову лінію фронту), виграшним розташуванням ворожих позицій та низькою щільністю сил в районі бойових дій. Так, дільницю Власівка - Кременчук захищав лише один стрілецький батальйон неповного складу, а саме місто - взагалі тільки рота. Основні сили 5-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії зосереджувалися на захід від Власівки, поблизу о. Яцків. До недавнього часу бої за цей піщаній клаптик поміж дніпровських русел подавалися у трактуванні воєначаль­ників, зокрема генерал-майора І.Г.Попова.^{222} Прискіпливе вивчення сол­датських спогадів дає більш повну, реальну картину. Яцків (інші назви Яцков, Язков) залишався чи не єдиним островом, на якому вдалося закріпитися солдатам 5-ої гвардійської армії. 9 жов­тня 1943 року їх змінили два батальйони 1-го гвардійського повіт­ряно-десантного полку (ком. - майор І.Попов). Досить великий за розмірами (1 км. вздовж фронту, 600 - 700м. вглиб), він лише наполовину належав радянській стороні. Південна частина залишалася під впливом німців. З огляду на військову тактику, розташування червоноармійців явно було програшним. Від лівого берега острів відокремлювався глибоким (до 7 м.) та широким (не менш 300 м.) головним дніпровським руслом. З правого ж берега до Яцкова можна було дістатися убрід. До пори до часу гітлерівці якось мирилися з присутністю радянської залоги на спірній території і лише обстрілювали непріятельські позиції. Щоправда, через артобстріл щоденно радянські лави рідшали в середньому на 10 - 15 бійців. Закінчення активних бойових операцій на Старолипівському плацдармі поклало край терпцю командуванню 198-ої піхотної дивізії окупантів. Над батальйонами старшого лейтенанта Єгоричева та капітана Мильникова почали згущатися хмари. Грім вдарив 17 жовтня. На цей час в кож­ному з батальйонів нараховувалося від 60 до 80 бійців. Попередня артилерійська дуель залишилася за гітлерівцями. Всі шість гармат прик­риття радянського десанту протягом години (з десятої до одинадцятої ранку) були виведені з ладу. Командир батареї старший лейтенант Губін загинув. Подавивши артилерійський заслін, німці пустили на приречених червоноармійців танковий підрозділ у супроводі автоматників. Гвинтівки та кулемети не змогли на рівних протистояти броньованим машинам…. Особливих втрат зазнав батальйон лейтенанта Єгоричева. Крім комбата, чесну солдатську смерть зустріли на Яцкові, обидва його заступники старші лейтенан­ти Лисіманов та Цупрунов, ротні командири старші лейтенанти Анциферов й Жучків, комсорг молодший лейтенант Куяцов та інші. У полон потрапило 32 десантника. Останніми захисниками острова Смер­ті стала жменька гвардійців на чолі з взводним командиром старшим лейтенантом Китаєвим. Всі вони полягли під німецькими кулями на бе­зіменній піщаній косі у марній спробі переправитися на лівий берег. Звідти безпорадно за останніми хвилинами життя звитяжців спостерігали обслуги важких гармат батареї старшого лейтенанта Керімова. У гармашів… не було набоїв.^{223}

^{Батальйон капітана Мильникова спромігся відбити 7 атак ворожої мотопіхоти. При цьому відзначився 17-річний уродженець полтавського села Опішня Іван Нагірний. Станковий кулемет, навідником якого він був, розташувався на пагорбі і прикривав фланг роти. Його влучні черги знешкодили дві вогневі точки та спостережний пункт гітлерівців. Відважний юнак особисто вивів з ладу ворожий кулемет, закидавши з близької відстані гранатами. Отримавши внаслідок вибуху міни важке поранення останнім зусиллям волі !ван Нагірний спромігся відбити чергову атаку фашистських автоматників. Бійці роти згодом нарахували біля знепритомнілого героя безіменної висотки 48 знищених ворогів.{224}}

З остаточною втратою острова Яцкова десантники поверну­лися на береги Тясмину. Там разом з 69-ою дивізією генерала Джахуа тримав оборону півторатисячний «загін полковника Іванова». Ядро цієі напівцивільної військової частини складалося з мобілізованих меш­канців прибережних полтавських сіл. Аж до 24-го листопада 1943 р. дві регулярні дивізії, разом з ополченцями, забезпечували недоторка­ність Старолипівського плацдарму. Цієї днини, згідно наказу генерала Конєва, на плацдарм прибула 138-а стрілецька дивізія у складі 344-го, 650-го та 768-го стрілецьких полків. Протягом 25-27 листопада ці підрозділи намагалися штурмувати с.Вітрівка і втратили 136 чоловік вбитими та 507 пораненими. {225}

В боях за оволодіння Вітрівкою відзначився рядовий 2-го батальйону 650-го полку Анатолій Ракчеєв, який ціною важкого поранення вивів з ладу ворожий станковий кулемет.{226}

Згодом, в ніч з 27 на 28 листопада 1943 року підрозділи дивізії вирушили за маршрутом Старе Липове-Максимівка-Кривуші-Кременчук-Крюків. Ще раніше туди було передислоковано 5-у гвардійську повітряно-десантну дивізію. Наближалися останні дні гітлерівського володарювання в Новогеоргіївщині.

Розділ третій

Фінал трагедії

Тим часом лінія фронту, перетнувши Дніпро, впевнено повзла далі й далі на захід. Зрештою, з розширенням Крюківського плацдарму (на пів­денний схід від Ново-Георгіївська), виникли цілком реальні передумови для зайняття міста. Здобутий ціною сотень життів Старолипівський плацдарм становив для новогеоргіїйського гарнізону приховану загрозу з півночі. Навіть побіжного погляду вистачало, щоб зрозуміти небезпеку мож­ливого оточення внаслідок обопільного удару в змичному напрямку. Тому вже в 20-х числах листопада 1943 року розпочався відвід частин 389-ої німецької піхотної дивізії у напрямку Чигирина.Тримати оборону мали переважно допоміжні військові частини – угорські та румунські підрозділи, загони РВА («власівці») тощо. {227}

Після майже місячного перепочинку знов розгорілися запеклі бої за розширення деріївського плацдарму. 20 - 21 листопада 1943 року війська 5 - ої гвардійської та 53 - ої загальновійськової армій 2 - го Українського фронту перейшли у вирішальний наступ в напрямку Павлиш - Олександрія. 25 листопада передові загони 66 - ої гвардійської стрілецької дивізії генерала С.Фролова вийшли на близькі підступи до сіл Свинарка та Свердлівка. В боях за оволодіння цими населеними пунктами відзначилися бійці кулеметного рою гвардії сержанта І.Авдонічєва.{228} Безпосереднє визволення Новогеоргіївська було покладено на 20-й гвардійський стрілецький корпус, який у складі трьох дивізій зосередився на Крюківському плацдармі. Безпосереднє керівництво опе­рацією здійснював генерал Бирюков. Командарм Галанін координував дії обох ударних груп. Вирішальну роль у визволенні Ново-Георгіївська зіграла 5-а гвардійська повітряно-десантна дивізія (ком.-полковник Ф.Забело). Протягом трьох днів (28-30 листопада) три її полки -1-й, 11-й та 16-й - зайняла позиції у розташуванні 299-ої стрілецької диві­зії. Вранці 1-го грудня 1943-го року розгорілися бої у безпосередній близькості від міста. Головний удар наносив 1-й полк. Без особливих проблем баталь­йон капітана Кульоміна форсував р. Цибульник й перетнув шлях Ревівка-Новогеоргіївськ. Батальйон капітана Новіка, у свою чергу, зумів здолати опір фашистів у с.Табурище. Неабияка заслуга в цьому успіхові належала ініціативному командиру взводу лейтенанту Пігіну. Залишивши перед ворожими очима кількох бійців, цей офіцер з рештою прокрався до центру села і затіяв стрілянину. Паніка, що стихійно виникла серед гітлерів­ців, з успіхом була використана радянськими солдатами.

Вуличні бої у Табурищі були насичені прикладами солдатської звитяги. Так, неабияка

відвага дозволила з честю вийти із складного становища молодшому лейтенантові Д.Книшу. Молодому офіцерові разом з рядовим Я.Яськом вдалося зайняти після нетривалої сутички одну з ворожих бойових позицій. Але успіх виявився небезпечним за своїми наслідками. Сміливці потрапили у вороже кільце і зайняли кругову оборону. Невдовзі після початку бою Яська було поранено у плече, і він за наказом командира рушив на КП прохати про допомогу. Лейтенантові ж довелося витримати нерівний бій з підрозділом фашистів. Підмога надійшла вчасно...{229}

Швидкому визволенню села сприяла чітка взаємодія різних родів військ. Зокрема, кілька вогневих точок на табуриських висотах знешкодила радянська авіаційна ланка. Під час вогневого двобою гітлерівці підбили літак лейтенанта Краснова.Після звільнення Табурища шлях на Новогеоргіївськ було відкрито. На плечах відступаючих ворогів гвардійці увірвалися на міські око­лиці. Тоді ж зі сходу та північного сходу до Новогеоргіївська підійшли інші полки: 16-й та 11-й відповідно. На сьому годину ранку 2 груд­ня 1943 року оборонні порядки німців були остаточно зломлені.{230}

До одинадцятої у самому місті тривали вуличні бої. В той же самий час з півночі перейшла в наступ 69-а гвардійська стрілецька дивізія. Опинившись між двох вогнів, недобитки гітлерівського арьєргарду на­гально ретирувалися у напрямку Мала Андрусівка - Калантаїв – Галаганівка. Заступити їм шлях й воднораз убезпечити фланги штурмуючих місто полків ставилося за обов’язок 66-ій гвардійській та 138-ій стрілецьким дивізіям.

Варто відзначити, що вирішальне значення для перемоги радянських військ мало вчасне введення резервів 1-го полку, а саме роти автоматників, роти ПТР та батальйону з другого ешелону. Ввід цих підрозділів приз­вів, зрештою, до вирішального зламу. Як і під Табурищем,бездоганно ді­яли гармаші полкової батареї 45мм. гармат («сорокап’яток») старшого лейте­нанта Федора Голубенка. Їхні влучні залпи рознесли вщент кілька во­рожих оборонних рубежів. 3 грудня 1943 року в Новогеоргіївську було відновлено радянську владу.

Першим військовим комендантом Ново-Георгіївська став капітан В.П. Месхі. А наступного дня на шпальтах газети «Правда» було надруковано нарис відомого радянського письменника Б.Польового «Новогеоргиевск», текст якого наводиться далі :

Удар, нанесенный врагу у города Крюкова, значительно расширил наш плацдарм в заднепровье и отодвинул линию фронта вверх по Днепру. Следующим пунктом, за который крепко уцепились немцы, был крупный районный центр на Днепре – Ново-Георгиевск.Город этот, расположенный на высотах, господствующих над Днепром (который здесь разделяется на много узких и широких проток с заболоченной, заросшей камышом поймой), представлял собой сильный естественный бастион, хорошо защищенный от атак со всех четырех направлений. Вот почему, когда наши войска захватили на северо-западе от Ново-Георгиевска целую сеть хуторов и сильно укрепленное село Колаборок, расширение этого плацдарма задержалось у высот, окружающих НовоГеоргиевск. После того, как немцы были сбиты с Крюковского плацдарма, Ново-Георгиевск стал точкой, опираясь на которую и бросаясь в сильные и частые контратаки, немцы пытались задержать наши части и прекратить дальнейшее расширение заднепровского плацдарма. Бои у Ново-Георгиевска интересны большой маневренностью наших частей, которая отличает всю проведенную здесь операцию. Именно благодаря этой маневренности этот очень сильно укрепленный пункт на Днепре, прикрытый со всех сторон узлами сопротивления, был взят быстрым и сильным ударом, без тяжелых и затяжных боев. В то время, как одна наша часть, занявшая небольшой прибрежный плацдарм северо-западнее Ново-Георгиевска, вырвалась на днепровскую шоссейную рокаду, соединяющую Ново-Георгиевск с Черкассами, и стала угрожать большаку Ново-Георгиевск – Чигирин, другая часть начала приближаться к городу, двигаясь вдоль течения Днепра. Ново-георгиевский гарнизон немцев отчаянно сопротивлялся. У него еще были сильные позиции, много артиллерии, минометов. Его танки и самоходные орудия, курсируя по окрестным высотам, составляли надежный заслон города. Тогда другая наша часть, развивая свое наступление на северо-запад и расширяя и удлинняя клин, вышла на соседние коммуникации, соединяющие Ново-Георгиевск с Александрией и Знамянкой. Ново-георгиевская группировка немцев была разобщена с остальными немецкими группировками, лишена тесного взаимодействия. И хотя в руках немцев оставлись еще обходные полевые дороги и полного окружения города не было, сама угроза окружения, нависшая над ново-георгиевским гарнизоном, ослабила силу сопротивления, дезорганизовала его. Сегодня утром наши части, сосредоточившиеся северо-западнее и юго-восточнее Ново-Георгиевска, начали штурм города. Немцы сопротивлялись. Они сопротивлялись жестоко и отчаянно. Но комбинированный удар расщепил их силы. Наступающие нажимали тремя группировками. Немцы метались. Они не могли угадать направления главного удара. Вследствие этого бесполезными оказались и построенные ими у города укрепления. К полудню немцы не выдержали натиска. Они стали отступать. Штурмующие удвоили энергию. Отступление превратилось в бегство. Наши части вступили в Ново-Георгиевск. Тактика маневра и тут дала свои плодотворные результаты. Город почти цел. Немцы не успели эвакуировать награбленное добро. Нашим войскам достались богатые склады с продовольствием, боеприпасами, даже с кожами, в которых особенно нуждается немецкая армия. Единственное, что успели немцы сделать, это заминировать эти склады. Но саперы уже взялись за свое трудное дело. Освободители Ново-Георгиевска продолжают свое наступление.{231}

.Водночас відбувалося визволення території району частинами 4 - ої гвардійської та 53 - ої загальновійськової армій. Кожна з радянських дивізій у своєму шляхові на захід просувалася за певним маршрутом. Так, 138 - а стрілецька дивізія полковника В.Рутька звільнила Бабинівку та Бабичівку. 66 - а гвардійська стрілецька дивізія оволоділа Золотарівкою, Перехрестівкою та Черниківкою.{232}

Війська 53 - ої армії генерала І.Манагарова прийняли участь у очищенні центральних та південних сіл краю. Миронівка, Талова Балка та Захарівка стали місцями жорстоких боїв з гітлерівцями воїнів 116 - ої Харківської стрілецької дивізії генерала І.Макарова. Про надзвичайну напругу тих далеких подій свідчить факт поранення поблизу с.Срібне командарма Манагарова.

5 грудня 1943 року воєначальник знаходився на спостережному пункті комдива Макарова. Ворожа розвідка спрацювала бездоганно. Влучним потраплянням фашистського снаряду було обірвано життя керівника артилерійського штабу армії полковника Семенова. Свідок трагічного випадку, Володимир Васильович Арбузов згадує : "Я привез с передовой в плащ - палатке только голову, часть рук и ног, да еще нашел карман гимнастерки, в котором был зашит партбилет истинного патриота и коммуниста. Похоронили полковника под артиллерийский салют зениток на площади в г.Крюкове..." {233}

Крім Манагарова, до тіла якого потрапило 14 уламків, було поранено також генерал - майора Макарова й ще кілька осіб. В польовому шпиталі, розташованому у Павлиші, командарму зробили термінову операцію. {234]

Відверте нехтування елементарними нормами фронтової обережності призвело до втрат у командному складі 5 - ої гвардійської повітряно - десантної дивізії. 1 грудня 1943 року, напередодні зайняття Новогеоргіївська, командир дивізії полковник Ф.Забело, начальник її штабу полковник І.Кожушко та командир 1 - го гвардійського повітряно - десантного полку підполковник І.Попов були поранені поблизу села Ревівка під час безпосереднього керівництва атакою. {235}

Рух радянських військ раз у раз загальмовувався, наштовхуючись на польові укріплення 282-ої та 389-ої гітлерівських піхотних дивізій поблизу сіл Яремівка, Клочкове, Семигір"я. Захопленню цього населеного пункту в немалій мірі сприяли штабні офіцери 20-го корпусу, які за наказом генерала Бирюкова змінювали дислокацію у безпосередній близькості від ворожих позицій. Штабну автоколону помилково було прийнято за регулярне підкріплення діючих військ. Командування залоги вирішило не ризикувати і віддало наказ про відступ до Стецівки.{236}

Маловідомим наразі залишається факт участі у визволенні Новогеоргіївщини військ 5-ої гвардійської танкової армії генерал-полковника П. Ротмістрова. Славетне механізоване з»єднання зіграло неабияку роль у остаточному розгромі загарбників у межах краю.

Після прориву гітлерівського фронту в р-ні с.Петрове (середина листопада 1943 р.) гвардійські танкові корпуси ринули по тилах супротивника і нанесли кілька відчутних ударів по ворожих комунікаціях поблизу Косівки, Диківки та Березівки у самий розпал Олександрійської операції. 5-й гвардійський Зимівниківський механізований корпус генерал-майора танкових військ Б.Скворцова отримав автономне завдання. З метою встановлення контролю над західними шляхами сполучення знам»янського ворожого угруповання корпусу ставилося за мету нанести фланговий удар в напрямку Федірки-Вершаці-Івангород. {237}

Під час рейду одна з танкових бригад корпусу зійшлася у герці із значним механізованим з’єднанням гітлерівців. Подробиці двобою викладено у нарисі фронтового кореспондента газети "Правда" Б.Польового "Бій за Знам"янку".

"Біля села Федірки відбувся зустрічний танковий бій. Німці зосередили тут велику танкову частину і вдарили у фланг клину. Але наш артилерійський заслін відбив контратаку з великими для ворога втратами. Тоді він рушив свої танки, серед яких були переважно "пантери", а також декілька "тигрів". Село Федірки шість разів переходило з рук у руки. Нарешті мистецтво наших воїнів взяло верх. Поле бою залишилось за нами. Ця битва обійшлася німцям у 30 машин". {238}

За участю партизанів з’єднання ім К.Є.Ворошилова було звільнено крайню західну точку району - село Іванківці (наразі - у складі Знам"янського району). Раптовий нічний напад штурмових загонів 12 - ої танкової бригади приніс істотні трофеї : діючий вузол зв"язку, три сотні полонених, запаси зброї та ін. До рук радянського командування потрапили штабні документи 282 - ої німецької піхотної дивізії. {239}

Із зайняттям радянськими танкістами Федірок та Іванківців над 106 - ю, 108 - ю та 320 - ю гітлерівськими піхотними дивізіями , що тримали оборону вздовж лінії Глинськ - Велика Андрусівка, постала загроза оточення. Тому командуючий 11 - м армійським корпусом генерал В.Штеммерман віддав наказ про відступ на територію Чигиринщини та Знам’янщини. Одна з колон, що відходила із Глинська в напрямку с.Дмитрівка, була перехоплена й знищена танкістами 31 - ої бригади під час переправи через р.Інгулець.{240}

До 10 грудня 1943 року на території Новогеоргіївського району не лишилося жодного ворожого солдата. Перемога радянських військ була здобута тисячами загублених солдатських життів. Учасник визволення Кіровоградщини, колишній командир відділення мінометників 64 - ої механізованої бригади 7 - го механізованого корпусу Є.Янкелевич разом з товаришами перебував у другому стратегічному ешелоні. Ось яка картина постала перед очима необстріляних бійців, коли їхня військова частина вирушила місцями нещодавніх боїв :" Буквально с первых же шагов на передовой война показала мне свое зловещее лицо. Как только мы перевалили через склон Днепра, как передо мной предстала чудовищная, немыслимая картина. По голой степи, насколько хватало глаз, лежали сотни убитых солдат. Как они шли, так и упали. Не представляю, как можно было выдержать, чтоб не разреветься. А мы, как роботы, шли и шли, иной раз обходя, а то и переступая через тела убитых ребят".{241}

Ледь почало сходити на спад загальне піднесення, як на краян вже ча­тувало нове страхітливе випробовування. У райцентрі відновив роботу мобілізаційний пункт. Призову підлягали всі мешканці чоловічої статі у віці від 18-и до 60-и років. Протягом грудня 1943 року до діючої армії були відправлені 5543 осіб. Зокрема, 945 було призвано із Новогеоргіївська, 460 – з Таборища, 381 – з Великої Андрусівки, 291 – із Калантаєва, 275 – із Свинаро-Павлівки, 240 – з Глинська, 158 – із Крилова, 126 - із Ревівки, 119 – із Подорожньго, 116 – з Миронівни, 100 – із Янова тощо.^{242}

Певну частину рекрутованого конгломерату складали «оточенці», тобто колишні червоноармійці, які влітку 41-го за різних обставин відбилися від своїх частин й осіли в районі у вичікуванні кращих часів. Відомо, що серед них були вихідці з Тамбова, Новоросійська, Курська, Москви та Ленінграда. Найменш придатні до несення стройової служби нап­равлялися у розпорядження 14-го, 19-го та 25-го відділків Управління ВПБ (Військово-Польове Будівництво). Решта поповнили лави 210-го запас­ного стрілецького полку. Спокутою чужих гріхів стала для багатьох з них кривава різанина поблизу кількох сіл Олександрівського району (Великі Верещаки, Цвітне та ін.), що тривала протягом 17, 18, 19 грудня. Колишній житель с.Калантаєва І.П.Рак згадував, як “... 14-го грудня 1943 року ненавчених, майже беззбройних, непереодягнених у військову форму юнаків і чоловіків серед­нього віку колонами під грубими і образливими окриками визволителів погнали через село Стецівку Чигиринського району в напрямі сіл Малі і Великі Верещаки під кулеметний і мінометний вогонь фашистів…”^{243} .Смерть кількох сотень бідолах на затиснутому поміж крутоярих пагорбів мальовничому видолинку менш за все скидалася на героїчну заги­бель на полі брані. Це було безжальне й безглузде вбивство чужими ру­ками. Особисту відповідальність за цей злочин несе командуючий 66-ою гвардійською стрілецькою дивізією генерал-майор С.Фролов, оскільки саме підпорядкований йому підрозділ мав за мету зайняття верещацьких висот...

Відлунням війни стало створення при Новогеоргіївському відділку НКВС винищувального батальйону. Бійці, юнаки 1927/28 років народження під проводом старшого лейтенанта Іванова забезпечували громадський порядок у нічний час, брали участь у ліквідації бандитизму, охороняли важливі об’єкти (державні та партійні установи, електростанцію тощо), конвоювали заарештованих до кіровоградської в’язниці і т.д.^{244}. Участь у операціях коштувала життя кільком «ястребкам» (Іван Бонда­ренко, Микола Христенко, Іван Васильєв). Батальйон проіснував до кінця вересня 1944-го року. Першого жовтня бійці сіли за парти, а командир батальйону, старший лейтенант Сіновозов приступив до безпосередніх обов’язків.

Ейфорія досить швидко поступалася місцем тверезому аналізу наслід­ків чужоземного панування для краю. Підбиття підсумків знайшло відо­браження у «Акті про звірства фашистських загарбників у Новогеоргіївському районі». Згідно з ним, тільки за перші п’ять місяців оку­пації (серпень 1941 - січень 1942 рр.) нацистськими каральними орга­нами розстріляно більше 600 мирних громадян(переважно етнічних єв­реїв). За весь час панування гітлерівців було замордовано 1500 жінок, стариків, дітей, а також 800 військовополонених в таборі смерті (с.Са­мусіївка Подорожненської сільської ради). Знищення громадян гітлерів­ські бузувіри проводили в різних місцях і за різних обставин. Так, наприклад, громадян єврейського походження підвозили до дамби на річці Тясмин і розстрілювали біля ям. Одяг та взуття забитих ділилися між катами, переважно місцевими поліцаями. Комуністів та партизанів розстрілювали за містом поблизу салотопні, в ярах, у пожежному сараї в центрі міста. Військовополонених розстрілювали у лісі, знищували голодом та холодом, виганяли напівровдягнених на мороз.^{245} Значних збитків було нанесено господарству міста та району. Підір­ваний промзавод «Більшовик», знищена заводська електростанція, зір­вані меблева фабрика, млин, олійниця, лісопильня; перетворені на стайні шкільні приміщення - стали сумними «пам’ятниками» недавнього лихоліття, пережитого мешканцями Ново-Георгіївська. У Німеччину було від­правлено із сіл району 23.255 тис. голів худоби, 9.125 тис.коней, 43.272 тис. голів птиці. Вивезено 121.701 тис. центнерів хліба. Комісією по розслідуванню фашис­тських злодіянь також було встановлено, що за роки окупації місту Ново-Георгіївську та Новогеоргіївському району нанесено збитків на загальну суму 879 742 354 карбованців.^{246}

Але ніякі матеріальні збитки не йдуть у порівняння з людськими втрата­ми. З фронтів не повернулися 7.026 тис.солдатів та офіцерів - уродженців краю. Приблизно ж стільки військовослужбовців Червоної Армії знайшли вічний спокій у визволеній ними наддніпрянській землі.

З перших днів визволення почалася відбудова народного господарства міс­та та району. Вже до 15 грудня 1943 року були відремонтовані районний вузол зв"язку й клуб ім. В.І.Леніна. Фронт проходив ще зовсім недалеко і жителі міста щодня виходили на будівництво оборонних укріплень. Зокрема, дві тисячі молодих новогеоргіївців брали участь у відновленні мостів. Поступово відроджувалася місцева промисловість. Протягом 1944 року були відбудовані електростанція, артілі «Вирішальний», «Дніпровський керамік», ім.Е.Тельмана, «Граніт», окремі цехи заводу “Більшовик”. Розпочали роботу райпромкомбінат, рибколгосп, млин, пекарня, пивзавод. Навесні 1944-го року в поле вийшли хлібороби. Проблема нестачі техніки вирішувалася колгоспниками за рахунок використання власної худоби. Широкого розмаху набуло збирання коштів на розбудову танкових колон і авіаескадрилій. Так, на спорудження танків для колон «Кіровоградський комсомолець» й «Визволена Кіровоградщина», а також ескадрильї «Призовник Кіровоградщини» населення міста та району внесло коштів на суму понад 0,5 млн. карбованців^{247}.

Станом на лютий 1945-го року трудящі міста та району внесли на виго­товлення танкової колони «Подарунок в річницю визволення Кіровоградщини» 1 509 000 карбованців грішми та 2 950 000 облігаціями держав­них позик минулих років.

Колгоспники району додатково внесли до фонду Червоної Армії 247380 пудів зерна та 30300 пудів картоплі.

Тривала відбудова шкіл та медичних закладів. Згідно з постановою збо­рів активу Новогеоргіївської районної комсомольської організації, станом на травень 1944-го року в районі працювало 52 школи, в яких нав­чалося 6452 учнів^{248}. 36 медичних закладів продовжували надавати послуги населенню краю.

Згодом, протягом 1945-1946 років, до рідних осель повернулися 2552 репатрійованих особи.{249}

Місто над Тясмином та навколишні села, попри нанесені війною рани, поступово входили у но­ве,мирне життя.

1.Кіровоградський обласний партійний архів (КПА) ,ф.429, оп.1,

спр.368, арк.5.

2.Державний архів Кіровоградської області (ДАК0), ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.3.

3.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Документы и материалы в трех томах. т.1. Украинская ССР в первый период Великой Отечественной войны (22 июня 1941г.-8 ноября 1942г.). - К., 1980. - С.19-20,22.

4.КПА, ф.429, оп.1, спр.478, арк.162-163.

5.КПА, ф.429, оп.1, спр.421, арк.129; спр.367, арк.34

6.КПА,ф.429,оп.1,спр.421,арк.132.

7.ДАКО, ф.-р.5928, оп.1, спр.10, арк.90.

8.ДАКО, ф.-р.5928, оп.1, спр.10, арк.92,94

9.ДАК0, ф.-р.5928, оп.1, спр.10, арк.18-19.

10.ДАКО, ф.-р.5928, оп.1, спр.10, арк.131-141

11.ДАКО,ф.-р.5928,оп.1,спр.10,арк.21,23,26-27,29-33,35-38.,40,43, 45,47,50-52,57,59-72,74,76-79,82-87,95-118,121-128,131-144

12.КПА, ф.429, оп.1, спр.421, арк.134

13.Там же.

14.КПА, ф.429, оп.1, спр.367, арк.471.

15. Мягков М.Ю. Вермахт у ворот Москвы, 1941 – 1942. - М.,1999. – С.181 – 182.

16.КПА, ф.429, оп.1, спр.421, арк.134.

17. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945…т.1. - К., 1980. - С.269.

18. « …Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособнков…». Красные партизаны Украины, 1941 – 1944 : малоизученные страницы истории. Документы и материалы. – К., 2006. – С.81 – 82.

19. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны… - т.1. – С. 311.

20. Рукопис спогадів Я.І.Дементієвої зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

21. КПА, ф.429, оп.3, спр.12, арк.86.

22. Леонід Кобзар. Погляд у минуле і не тільки... Книга перша.- Житомир. Видавництво «Волинь». ПП «Рута» – 2006. - С.47.

23.Повний текст спогадів Лідії Андріївни Макей зберігається у фон­дах Свїтловодського міського краєзнавчого музею. Більш детальніше про евакуацію дитячих будинків розповідається у спогадах Галини Дмитрівни Соболевської(Сергети), які зберігаються у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

24. Исаев А.В. От Дубно до Ростова. – М., 2004. – С. 675.

25. Лето 1941. Украина. Документы. Материалы. Хроника событий. - К., 1991 - С.309.

26. Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника Генерального штаба Сухопутных войск 1939 – 1942 гг. – т.ІІІ. - М., 1971. – С.231.

27. Исаев А.В. От Дубно до Ростова. – С.419 - 420.

28. Книга памяти Украины. Кировоградская область. т. І. Кіровоград 1995 .- С.21.

29.Типпельскирх К. История второй мировой войны.1939-1945. -

М.:АСТ., 2001 .- С.252

30. Исаев А.В. От Дубно до Ростова. – С. 73.

31. Центральний Архів Міністерства Оборони Російської Федерації (ЦАМО РФ), Ф.251, оп. 646, спр. 482, арк.. 218.

32. Василевський О. Справа всього життя - К., 1989. - С.128.

33. Тюленев И. Через три войны. - М., 1960. - С.147.

34.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны..., т.1 - К., 1980 - С.102

35. ДАКО, ф.-р.5928, оп.1, спр.10, арк.1; спр.9, арк.1,26-99,

36. Випадки мародерства, що захлеснули місто та район 5-6 серпня 1941 р., відзначаються й іншими свідками. Л.Кобзар у вже цитованій книзі «Погляд у минуле і не тільки...» пише: про «безладдя, паніку, масові грабунки продовольчих та промтоварних крамниць...»(С.46) Йому вторує уроженка с.Бабичівка, Устинія Артемівна Журавель. яка ,відпо­відаючи на запитання шкільної анкети, визнавала, що «...в районі були погроми та грабунки державного та кооперативного майна...» (Оригінал анкети зберігається у Світловодській загальноосвітній школі № 3).

37. Оригінал рукописних спогадів І.А.Артемьєва зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею: о/ф, інв. № 545.

38. Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза. Хроника событий. - К., 1985. - С.6З

39. Гальдер Ф. Военный дневник. – С. 248.

40. Исаев А.В. Котлы 41 – го. История ВОВ, котоую мы не знали. М., 2005. – С.116.

41. Оригінал зберігається у фондах Світловодського краєзнавчого музею.

42. Книга скорботи України. Кіровоградська область. том І. - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2003. - С.520,522,523.

43. КПА, ф.429, оп.З, спр.66, арк.2.

44.Секретний звіт про підпільну партійну роботу та партизанську боротьбу у Кіровоградській області, КПА, ф.429, оп.З, спр.3, арк.13-14.

45.Стенографічний звіт про бесіду керівника Кіровоградського підпільного обкому М.Скирди з завідуючим інформаційним сектором відділу пропаганди та агітації ЦК КП(б)У І.Слиньком. - КПА, ф.429, оп.З, спр.12, арк.72.

46.Рейхскомісаріат «Україна» був створений 20 серпня 1941 року.

47.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.1, арк.19.

48.Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної Війни 1941-1945. Збір­ник документів і матеріалів. Дніпропетровськ, 1965. - С.67.

49. ДАКО, ф.-р. 2477, оп.1, спр.1, арк.1.

50.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.13.

51.КПА, ф.429, оп.3, спр.143б, арк.31.

52. Постанова Новогеоргіївської райуправи № 103 від 8.09.1942р.-ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.44.

53. Постанова Новогеоргіївської райуправи № 101 від З1.08.1942р.- ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.40.

54. Постанова Новогеоргіївської райуправи № 77 від 15.07.1942р.-ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.35.

55 .ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.55.

56.Постанова Новогеоргіївської райуправи № 107 від 15.09.1942р.-ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.49.

57.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.64.

58. Постанова Новогеоргіївської районової управи № 78 від 21.07.1942р.-ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.27, арк.29.

59.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.309.

60.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.358.

61.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.341.

62.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.323.

63.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.328.

64.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.332.

65.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.28, арк.334.

66.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.29, арк.84.

67.КПА, ф.429, оп.З, спр.12 , арк.8.

68.ДАКО, ф.-р. 2477, оп.1, спр.1, арк.2.

69. ДАК0, ф.-р.2476, оп.1, спр.43, арк.10З.

70.Секретний звіт про підпільну партійну роботу та партизанську

боротьбу в Кіровоградській областІ. - КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк.16.

71.КПА, ф.429, оп.3, спр.12, арк.91.

72.ДАК0, ф.-р.2476, оп.1, спр.43, арк.103.

73.ДАКО, ф.-р.247б, оп.1, спр.26, арк.42.

74.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.26, арк.64.

75. Секретний звіт про підпільну партійну роботу та партизанську

боротьбу у Кіровоградській області. КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк.20.

76.Там же,арк.І7.

77.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.49, арк.6.

78. ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.49, арк.6 – 7.

79.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.49, арк.8,1З,34,40.

80.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.8, арк. 77.

81.КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк.17.

82.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.30, арк.13,20,21

83.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.30, арк.48-49

84.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.30, арк.110.

85.Кількість персоналу становила 3 особи.Крім завідуючого,у ветпункті працювали статистик Н.Мельникова та санітарка Ламтєва.

86.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.2, арк.57-58.

87.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.36.

88.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.39.

89.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.41.

90.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.44.

91.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.45.

92.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.54.

93.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.51, арк.5,8,10,21,32,47.

94. ДАК0, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.З.

95.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.14.

96.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.6 - 7.

97.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.16.

98.ДАКО, ф.-р.247б, оп.1, спр.21, арк.5О

99.»Українські вісті». - Кіровоград. - 1942 р. - 11 березня.

100.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.21, арк.15.

101.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.38, арк.31.

102.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.38, арк.33.

103.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.38, арк.7

104.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.38, арк.13.

105.Залесский К. СС. Охранные отряды НСДАП. – М., 2005. – С.79.

106. Кобзар Л. Вказ. твір. – С.61 – 62.

107.Повний текст спогадів,записаних Л.І.Петренко,зберігається у фондах Світловодського краєзнавчого музею., Книга скорботи України. Кіровоградська область. т.2. - Кіровоград , 2004.-С.

108.Детальніше див.:Історія села Глинськ Кремгесівського району Кіровоградської області на 1 червня 1964 року. - Рукописний варіант зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

109.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.5.

110.КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк..23.

111. ДАКО, ф.-р.2481, оп.1, спр.1, арк.8.

112. Анкети колишніх остарбайтерів зберігаються у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

113. Перекладено з німецької – ДАКО, ф.2546, оп.1, спр.1, арк..31.

114. Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941 – 1944). – М., 1974. – С.282.

115. КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк..1

116.Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941-1944., кн.1:Борьба в подполье. - К., 1985. - С.31.

117.Там же. - С.40

118. КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк..3.

119. КПА, ф.429, оп.3, спр.12, арк..4

120. КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк..3.

121.КПА, ф.429, оп.1, спр.363, арк.17.

122.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.5.

123.Спогади зберігаються у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

124.КПА, ф.429, оп.3, спр.145, арк.7-8.

125. Диксон Ч., Гейльбрунн О. Коммунистические партизанские действия. – М., 1957. – С.98 – 99.

126.Шкирай Л. Історія Захарівки у спогадах односельчан. – Світловодськ, 2003. - С.37.

127.Журавський В. Іванівка (Янів). – Світловодськ , 2000. - С.58.

128.В 50-ті роки ХХ ст. колишній шуцман Х.Жуков очолював гірнозбагачувальний комбінат у Норільську.

129.Факти біографії І.Діброви подаються згідно з матеріалами Захарівського історичного музею (Світловодський район).

130.Кіровоградщина в роки... - С.102-103.

131.Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941-1944., кн.2. Партизанская борьба. - К., 1985. - С.210.

132.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.102.

133.КПА, ф.429, оп.3, спр.50, арк.10-14.

134.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.51,107.

135.»Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников…». – С.

136.Наумов М. Степной рейд. - К., 1985. - С.163-164.

137.КПА, ф.429, оп.3, спр.66, арк.26,79.

138.Наумов М. Указ.соч. - С.164-166.

139. Барвинок Г., Евселевский Л.,Пустовит П. Слышишь, Днепр! Документальный очерк. – Х., 1979. – С.119,125

140.Караката М. Давнє минуле Андрусівки. - Світловодський міський краєзнавчий музей. ,о/ф, інв.№ 1325, С.92.

141.Керівник СС у Миколаївському гебіті (станом на березень 1943 року).

142.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.33, арк.35.

143.ДАКО, ф.-р.2476, оп.1, спр.32, арк.23.

144.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.63.

145.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.65.

146.КПА, ф.429, оп.3, спр.110, арк.65-66.

147.КПА, ф.429, оп.3, спр.3, арк.27.

148.Серед активних учасників насильницької реквізиції продовольства під час голодомору 1933 р. на Новогеоргіївщині свідки згадують ім’я Оникія Качковського.

149.При висвітленні подій, пов”язаних із загибеллю радянської розвідгрупи автор використав спогади місцевих жителів Степана Степановича Павленка (с.Подорожнє) та Миколи Федоровича Риженка (м.Світловодськ).

150.КПА, ф.429, оп.3, спр.16, арк.9.

151. Кучер В. Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні 1941 – 1944. – К., 1983. – С.202.

152.Базилевський В. Ці довгі суворі зими. – К., 1979. – С.187.

153. Под гвардейским знаменем. – М., 1992. – С.

154.Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни. - С.209-211

155.Там же.

156.КПА, ф.429, оп.3, спр.50, арк.152.

157.КПА, ф.429, оп.3, спр.50, арк.119.

158.КПА, ф.429, оп.3, спр.50, арк.152.

159.Свідчення мешканця с.Іванківці Петра Михайловича Рубана.

160.Залесский К. Вермахт. Сухопутные войска и верховное командование. - М., 2005. - С.120.

161.От Волги до Эльбы и Праги. - М., 1970. - С.111.

162.Манштейн Э. Утерянные победы. - М., 2005. - С.573.

163.Науменко Ю. Шагай,пехота! - М., 1989. - С.109.

164. Астафьев В. Сначала снаряды, потом люди // Родина. – 1991. - № 6 – 7. – С.52-56.

165. Лубченков Ю. Сто великих полководцев второй мировой. – М., 2005. – С.86.

166. ЦАМО РФ, ф.240, оп.14668 сс, д.5, лл.35 – 39.

167.Военный энциклопедический словарь. - М., 2002. - С.781.

168.История второй мировой войны 1939-1945. - т.7. - Завершение коренного перелома в войне. - М., 1976. - С.207.

169. Жадов А. Четыре года войны. - М., 1978. - С.128.

170.Копія листа зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею. - інвентарний № 1869. - о/ф.

171.Олейников А. Рожденная на землях запорожских. - К., 1980. - С.94.

172.Настасьєв Г. Тих днів не змовкне слава... - К., 1993. - С.69-70.

173. Перекладено за виданням : Жадов А. Четыре года войны. – М., 1978. – С.65.

174.Руденко Г. Танго гвардії капітана Гайди. //Світловодськ вечірній. - 1997. - 24 вересня. - С.2.

175.Соболевський В. На острові Каска. //Світловодськ вечірній. – 1986 .- 3 грудня. - С.3.

176.Науменко Ю. Шагай,пехота! - М., 1989. - С.118.

177.Егоров В. Герои остаются с нами. – Харьков, 1986. - С.90.

178.Науменко Ю. Шагай,пехота! - ... - С.118.

179.От Волги до Эльбы и Праги. - М., 1970. - С.116.

180.Бакланов Г. Вітер воєнних років. - К., 1985. - С.189.

181.Родимцев А. Твои,Отечество,сыны. - К., 1974. - С.237-239.

182.Черняк И. Так воевал Иван Подкопай // »Время». - Харьков. - 1975. - 8 мая. - С.2.

183.Подвиги во имя Отчизны. – Харьков, 1985. - С.422.

184. Золотые звезды северян. – Архангельск, 1971. – С.193 -194.

185.Абдулин М. Страницы солдатского дневника. - М., 1990. - С.130.

186.Под гвардейским знаменем. - М., 1992. - С.82.

187.Исаев А. Антисуворов. Десять мифов Второй мировой. - М., 2005. - С.127.

188.Самчук И. Гвардейская Полтавская. - Йошкар-Ола, 1987. - С.75-76.

189.Бакланов Г. Вітер воєнних років... - С.169.

190.Оригінал листа колишнього фронтового сапера,мешканця с.Вікулове Тюменської області Валентина Степановича Степанова від 17.01.1974 р. зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

191.Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. - т.2. - М., 1988. - С.728-729.

192.Днепр - река героев : Свидетельства всенародного подвига. - К., 1988. - С.339,356,363,377.

193.Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах другої світової війни. – К., 1996. - С.345.

194.Детальніше див.: От Волги до Эльбы и Праги.... - С.119.;Самчук И. Гвардейская Полтавская... - С.75.;Под гвардейским знаменем... - С.82-83.;Егоров В. Герои остаются с нами... - С.92.;Карант І. Санінструктор Катя // Наддніпрянська Правда. - 1983. - 3 грудня. - С.2.

195.ЦАМО РФ, ф.33, оп.690155, д.1810, л.333.

196.Шамрай В. Форсування Дніпра біля Власівки // ”Кремінь”. - Кременчук. - 1992. - 26 вересня. - С.2.

197. ЦАМО РФ, ф.328, оп.11818с, д.9, л.70.

198. Айнутдинов С. В памяти и в сердце. – Екатеринбург, 2000. – С.232.

199.Дмитренко О. Увіходимо в полум’я. – К., 1979. – С.140.

200.Рябышев Д. Первый год войны. - М., 1990. - С.81

201.Бирюков Н. Трудная наука побеждать. - М., 1975. - С.114.

202.Катышкин И. Служили мы в штабе армейском.- М., 1979. - С.1З.

203.Батов П. В походах и боях. - М., 1974. - С.214 - 215.

Більш детальніше про хід бойових дій в районі х.Вертячого див.: Рокоссовский К. Солдатский долг. - М., 1985. – С.21 - 25.; Самсонов А. Сталинградская битва. - М., 1989. - С.4ОЗ.

204.Горбатов А. Годы и войны. - М., 1983. - С.212.

205.Самсонов А. Сталинградская битва. - М., 1989. - С.99-102,502.

206.Бирюков Н. Трудная наука побеждать. - М., 1978. - С.119.

207.От волжских степей до австрийских Альп. - М., 197І. - С.232.

208. ЦАМО РФ, ф.320, оп.224904с, д.14, л.28.

209. ЦАМО РФ, ф.320, оп.224904с, д.14, лл.25-27.

210. ЦАМО РФ, ф.320, оп.224901с, д.13, л.29.

211. Венцковський М. Гвардійці. // Наддніпрянська правдв. – 1971. – 13 липня. - С.3.

212.Бирюков Н. Трудная наука побеждать. - М., 1975. - С.50.

213.Свідчення колишнього сослуживця,мешканця м.Світловодська Олексія Васильовича Нагдаєва.

214.Гвазава-Сванадзе Т. Вони билися за Дніпро. - К., 1977. - С.70-71

215.Батхін Є.Безсмертя. // Наддніпрянська правда. - 1975. - 25 березня. - С.3.

216.Батхін Є. «Я той Парфьонов!” // Наддніпрянська правда. - 1973. - 9 травня. - С.2.

217.Перекладено з російської за виданням:Долгов И. Золотые звезды калининцев. - М., 1983. - т.1. - С.363 - 364.

218.Центральний Архів Міністерства Оборони Російської Федерації ф.ЗЗ, оп.793756, спр.2, арк.179.

219.Горбунов М. На плацдармі. // Наддніпрянська правда. - 1983. - З грудня. - С.2-3.

220.Батуркин П., Николенко Л. В огне войны. – Рязань, 1983. - С.192-194.

221. Типпельскирх К. История второй мировой войны 1939-1945. – С.440.

222.Попов И. Батальоны идут на запад. - М., 1977. - С.140 – 149.

223. При відтворенні подій на острові Яцков використані спогади ве­теранів 5-ої гвардійської повітряно-десантної дивізії Володи­мира Шведова, Миколи Чорнорука,Тимофія Стецюри, Михайла Сала. Оригінали зберігаються у фондах Світловодського краезнавчого музею.

224.Нам дороги эти позабыть нельзя. Воспоминания фронтовиков Великой Отечественной. – К., 1980. – С.178-180.

225. ЦАМО РФ, ф.1361, оп.1, д.5.

226. Венцковський М. Воскресіння. // Наддніпрянська правда. – 1972. – 21 червня. – С.4.

227. Свідчення сучасників окупації М.Ф.Риженка, С.Я.Павленка.

228. Под гвардейским знаменем. - С.91.

229. Попова П. Бойовий епізод. // Наддніпрянська правда. – 1986. – 3 грудня.

230. Бирюков Н. Трудная наука побеждать. – С.130.

231.”Правда, №298. - 1943р. - 4 грудня.

232. Под гвардейским знаменем. – С.91-92.

233. http:// www.rosreserv.ru/classify csp? c _no=343

234. Манагаров И. В сражении за Харьков. – Харьков, 1978. – С.217

235. Бирюков Н. Трудная наука побеждать. – С.130-131.

236. Там же, С.133.

237. Егоров П., Кривоборский И., Ивлев И., Рогалевич А. Дорогами побед. Боевой путь 5-й гвардейской танковой армии. – М., 1969. – С.122.

238. Наддніпрянська правда. – 1977. – 3 грудня.

239. Детальніше про бій у с.Іванківцях див.: Возовиков В., Крохалюк В. Сиреневіе ивы. – М., 1983.

240. Егоров П., Кривоборский И… Дорогами побед. – С.123.

241. Янкелевич Е. Армія 1943-1945 гг. (Воспоминания солдата 60 лет спустя). @ Военная литература, 2003 : militera.lib.ru.

242. Підрахунок зроблено зберігачем фондів Світловодського міського краєзнавчого музею В.Сергєєвим у травні 2006 року на основі архівних джерел Світловодсько-Онуфріївського об’єднаного район­ного військового комісаріату Кіровоградської області.

243.Рак І. У вічному боргу перед полеглими // Світловодськ вечірній. - 1993. - 1 грудня. - С.З.

244. Кобзар Л. Вказ.твір. - С.84 -108.

245.Медоренко А.Чорні дні фашистської окупації.//Світловодськ вечірній. - 1993 . - 1 грудня. - С.2.

246.Книга Скорботи України. Кіровоградська область. – Кіровоград, 2003. - С.514.

247.Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. - К., 1972. - С.707.

248.КПА, ф.438, оп.1, спр.69, арк.6.

249. Підрахунок зроблено директором Світловодського міського краєзнавчого музею В.Сергєєвим у грудні 2008 року на основі джерел архівного відділу виконавчого комітету Світловодської міської ради.

СПИСОК СКОРОЧЕНИХ СЛІВ

ВЛКСМ - Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді

ВО - Військовий округ

МНР - Монгольська Народна Республіка

МТС - Машинно-тракторна станція

НКДБ - Народний Комісаріат Державної Безпеки

ППО - Протиповітряна оборона

ПТР - Протитанкова рушниця

РВК - Районний військовий комісаріат

РК КП(б)У - Районний комітет Комуністичної Партії (більшовиків) України

РНК УРСР - Рада Народних Комісарів Української Радянської Соціалістичної Республіки

РСЧА - Робітничо-Селянська Червона Армія

ЦК КП(б)У - Центральний Комітет Комуністичної Партії (більшовиків) України

ВИСНОВКИ

Територія Новогеоргіївського району була загарбана гітлерівцями на початку серпня 1941 року. Протягом першого півріччя було налагоджено роботу адміністративно-господарчих управлінських структур (районова та міська управи, сільські управи, громадські двори). Одночасно проводилася політика геноциду до певних верств населення (колишні партійні та радянські активісти,етнічні євреї тощо). Рух Опору на новогеоргіївських теренах мав яскраво виражений прорадянський характер. Серед знакових подій боротьби з окупантами в межах регіону слід відзначити активну співпрацю районних підпільних груп (Захарівської, Миронівської та ін.) з партизанським з’єднанням ім.К.Є.Ворошилова,а також дії бійців загону генерала М.Наумова в районі сіл Воронівка-Подорожнє-Велика Андрусівка.

У кількамісячній військовій кампанії за визволення Новогеоргіївщини можна виділити три основних етапи.

1.Форсування Дніпра силами 4-ої (на ділянці Старо-Липове – Змитниця) та 5-ої (на ділянці острів Яцків – с.Табурище) армій Степового фронту (командуючий – генерал І.Конєв) протягом 3 – 10 жовтня 1943 року. Солдати та офіцери цих з’єднань виконували допоміжне завдання, оскільки мали привернути до себе увагу супротивника і дати можливість головним атакуючим силам закріпитися на відвойованих рубежах поблизу сіл Деріївки та Куцеволівки. Підсумком тяжких боїв на піщаних “островах Смерті” стало здобуття невеликого Старолипівського плацдарму на правому березі Славутича.

2.”Бої місцевого значення”, тобто епізодичні збройні сутички, кінцевою метою яких було здобуття тактично важливого пункту: піщаного острова (бої 17-18 жовтня 1943 р. за острів Яцків) або населеного пункту (наступальна операція частин 69-ої гвардійської стрілецької дивізії на с.Колаборок 7 листопада 1943 р.). Тривали протягом 11 жовтня - 30 листопада 1943 року.

3. Рішучий злам у стратегічній ситуації на даному проміжку лінії радянсько-німецького фронту протягом першої декади грудня 1943 року. Після створення в районі с.Крюків потужного наступального угруповання у кількості трьох радянських дивізій доля Новогеоргіївська була вирішена. Опинившись під загрозою оточення. 2 грудня 1943 року гітлерівці залишили місто. До 10 грудня того ж року територія Новогеоргіївського району була повністю звільнена.

ДЖЕРЕЛА:

1.Центральний архів Міністерства Оборони Російської Федерації: ф.240, оп.14668сс, д.5; ф.320, оп.224904с, д.14; ф.328, оп.11818с, д.9, оп.10727сс, д.3; ф.1361, оп.1; ф.5877, оп.21054сс, д.2,3.

1.Кіровоградський обласний партійний архів: ф.429, оп.1, спр.367,368,421,478; оп.3, спр.3,12,16,50,66,110,143,145.

2.Державний архів Кіровоградської області:ф.-р.2476, оп.1;ф.-р.5928, оп.1.

3.Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. Збірник документів і матеріалів. – Дніпропетровськ, 1965. – 306 с.

4.Лето 1941. Украина. Документы. Материалы. Хроника событий. – К., 1991. – 512 с.

5.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Документы и материалы в трех томах. - т.1. - К., 1980. - 554 с.

6.Фонди Світловодського міського краєзнавчого музею, Захарівського історичного музею.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Абдулин М. Страницы солдатского дневника. – М., 1990. – 160 с.

2. Айнутдинов С. В памяти и в серце. – Екатеринбург, 2000. – 432 с..

3. Базилевський В. Ці довгі суворі зими. – К., 1979. – 200 с.

4. Бакланов Г. Вітер воєнних років. – К., 1985. – 304 с.

5. Барвинок Г., Евселевский Л., Пустовит П. Слышишь, Днепр! Документальный очерк. – Харьков, 1979. -

6. Батов П. В походах и боях. – М., 1974. – 528 с.

7. Батуркин П.,Николенко Л. В огне войны. – Рязань, 1983. – 204 с.

8. Бирюков Н. Трудная наука побеждать. – М., 1975. – 352 с.

9. Василевський О. Справа всього життя. – К., 1989. – 590 с.

10.Возовиков В., Крохалюк В. Сиреневые ивы. – М.,1983. – 304 с.

11.Военный энциклопедический словарь. – М., 2002. – 1664 с.

12.Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника Генерального штаба Сухопутных войск 1939 – 1942 гг. – М.,1968 – 1971.

13.Гвазава-Сванадзе Т. Вони билися за Дніпро. – К., 1977. – 142 с.

14.Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. – т.2. – М.,1988. – 863 с.

15.Горбатов А. Годы и войны. - М., 1989. – 365 с.

16. Диксон Ч.Обри, Гейльбрунн О. Коммунистические партизанские действия. – М., 1957. – 291 с.

17. Дмитренко О. Увіходимо в полум’я. – К., 1979. – 475 с.

18.Днепр-река героев. Свидетельства всенародного подвига. – К., 1988. – 391 с.

19.Долгов И. Золотые звезды калининцев. - кн.1. - М., 1983. - 308 с.

20.Егоров В. Герои остаются с нами. – Харьков, 1986. – 142 с.

21.Егоров П., Кривоборский И., Ивлев И., Рогалевич А. Дорогами побед. Боевой путь 5-й гвардейской танковой армии. – М., 1969. – 352 с.

22.Жадов А. Четыре года войны. – М., 1978.

23.Журавський В. Іванівка (Янів). – Світловодськ., 2000. – 112 с.

24.Залесский К. Вермахт. Сухопутные войска и верховное командование. – М., 2005. – 654 с.

25.Залесский К. СС. Охранные отряды НСДАП. – М., 2005. – 656 с.

26.Исаев А. Антисуворов. Десять мифов Второй мировой. – М., 2005. – 416 с.

27.Исаев А. Котлы 41-го. История ВОВ, которую мы не знали. – М., 2005. – 400 с.

28.Исаев А. От Дубно до Ростова. – М., 2004. – 706 с.

29.История второй мировой войны 1939-1945. – т.7. Завершение коренного перелома в войне. – М., 1976. – 552 с.

30.Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. – К., 1972. – 816 с.

31.Катышкин И. Служили мы в штабе армейском.-М., 1979. - 208 с.

32.Книга памяти Украины. Кировоградская область. т.1. – Кировоград, 1995. – 1336 с.

33.Книга Скорботи України. Кіровоградська область. – Кіровоград, 2003. – 640 с.

34.Кобзар Л. Погляд у минуле і не тільки. – кн.1. – Житомир, 2006. – 312 с.

35.Левицкий В. Светловодск. – Днепропетровск, 1981. – 96 с.

36.Лубченков Ю. Сто великих полководцев второй миовой. – М., 2005.

37.Манагаров И. В сражении за Харьков. – Харьков, 1978.

38.Манштейн Э. Утерянные победы. – М., 2003. – 891 с.

39.Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність.Українці на фронтах другої світової війни. – К., 1996. – 568 с.

40.Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941 – 1944). – М., 1974. – 387 с.

41.Мягков М. Вермахт у ворот Москвы, 1941 – 1942. – М., 1999. – 303 с.

42.Нам дороги эти позабыть нельзя. Воспоминания фронтовиков Великой Отечественной. – К., 1980. – 384 с.

43.Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941-1944. В 2-х книгах. – К., 1985.

44.Настасьєв Г. Тих днів не змовкне слава... - К., 1993. – 326 с.

45.Науменко Ю. Шагай,пехота! – М., 1989. – 270 с.

46.Наумов М. Степной рейд. – К., 1985. – 365 с.

47.Олейников А. Рожденная на землях запорожских. – К., 1980. – 178 с.

48.От Волги до Эльбы и Праги. – М., 1970. – 331 с.

49.От волжских степей до австрийских Альп. – М., 1971. – 256 с.

50.Подвиги во имя Отчизны. – Харьков, 1985. – 702 с.

51.Под гвардейским знаменем. – М., 1992. – 143 с.

52.Попов И. Батальоны идут на запад. – М., 1977. – 264 с.

53.Родимцев А. Твои,Отечество,сыны. – К., 1982. – 359 с.

54.Рябышев Д. Первый год войны. – М., 1990.

55.Самчук И. Гвардейская Полтавская. - Йошкар-Ола, 1987. - 128 с.

56. « Создавать невыносимые условия для врага и всех его пособников…» Красные партизаны Украины, 1941 – 1944 : малоизученные страницы истории. Документы и материалы. – К., 2006. – 430 с.

57.Типпельскирх К. История второй мировой войны.1939-1945. – М., 2001.

58.Тюленев И. Через три войны. – М., 1960.

59.Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны Советского Союза. Хроника событий. – К., 1985.

60.Шкирай Л. Історія Захарівки у спогадах односельчан. – Світловодськ, 2003. – 80 с.

61.Янкелевич Е.А. Армия 1943 – 1945 гг. (Воспоминания солдата 60 лет спустя) : @ Военная литература, 2003 : militera.lib.ru