В. Сергеєв

На зламі.

Нарис історії придніпровських територій Олександрійського повіту

Херсонської губернії напередодні та під час

Національно-визвольних змагань 1917 - 1920 років.

Слово до читачів

Я зголосився написати передмову до книжки Віктора Сергєєва із цілком зрозумілих причин: світловодський люд дві каденції поспіль обирав мене своїм народним депутатом. Причому робив це у найважчий період, коли з тріском розвалювалася радянська імперія, закривалися заводи, розпочиналося безробіття, адже місто було прив'язане до союзного військово-промислового комплексу, котрий тепер втратив своє значення.

Вісім років тодішнього бурхливого життя - це ціла епоха із велелюдними мітингами на схилі Дніпра, який назвали "Пагорбом Яворівського", із запеклою політичою боротьбою, із повільним відродженням патріотизму та національного духу. Я щомісяця приїздив на свій Світловодський округ, вів прийоми людей, намагався в міру своїх повноважень вирішувати проблеми моїх виборців.

Тому це місто і цей край України є справді рідним для мене, я маю тут багато друзів...

Віктор Сергєєв - історик вже нового, справді українського покоління, котре не лише виправляє старі ідеологічні штампи та перебріхування нашої української історії, а й опановує, досліджує, відновлює ті фрагменти національного життя, на які донедавна було накладено комуністичне табу.

Одна з найбільш замовчуваних радянською цензурою сторінок нашої національної пам'яті - героїчний опір "совєтизації" та зросійщенню українськими патріотами у центрі та на сході і півдні України. Нещодавно талановитий письменник Василь Шкляр написав і видав художній роман "Чорний ворон" на цю тему. Віктор Сергєєв здійснив документальне дослідження про патріотів - східняків, котрі за двадцять років до створення Української Повстанчої армії в Галичині підтримували дух нації і чинили опір московським окупантам. Радянська пропаганда назве цих лицарів "бандитами" і майже на століття про них забудуть. Те, що зробив для української історії українець із Світловодська, "вирівнює" патріотизм східняків стосовно галичан.

Отож, прочитайте цю талановиту книгу.

Володимир Яворівський,

грудень 2009 року

Від автора

Метою даної краєзнавчої розвідки є висвітлення соціально-економічних та суспільно-політичних процесів, що мали місце на придніпровських територіях Херсонської губернії під час Української національної революції 1917 - 1920 років. Звісно, відтворити абсолютно цілісну картину тих подій ввижається неможливим з-за вкрай низького рівня діловодства у революційну добу. Певний дефіцит історичних відомостей спонукав до більш ґрунтовного аналізу загальногубернських суспільних явищ.

Використання індуктивного підходу було в умовах, що склалися, єдино можливим методологічним засобом. Літературна обробка інформаційних даних, здобутих внаслідок опрацювання відповідних фондів Кіровоградського, Миколаївського, Полтавського та Херсонського обласних архівів, а також Кременчуцького, Олександрійського й Світловодського краєзнавчих музеїв, пропонується нині увазі читачів. Всі цитати, що наводяться, подано мовою оригіналу.

На початку ХХ-го століття землі нинішньої Світловодщини були розпорошені поміж кількома адміністративними одиницями Херсонської губернії. Це масштабне (367 верст зі сходу на захід, 271 верста з півночі на південь) територіальне утворення Російської імперії станом на 1 січня 1914 року мало загальну площу 6 470 360 десятин (або 62,2 тис.кв.верст). Маючи спільні межі із 6-ма губерніями (Полтавською, Київською та Подільською – на півночі, Катеринославською – на сході, Таврійською – на південному сході, Бесарабською – на заході) та вихід до Чорного моря, Херсонщина займала вигідне економіко-географічне становище. До того ж, на її території розташувалися провідні підприємства суднобудівної та машинобудівельної галузей – заводи “Наваль” та “Руссуд” (м.Миколаїв), Одеські залізничні майстерні, завод Ельворті (м.Єлисаветград). Аграрний сектор характеризувався великою кількістю латифундій з широким використанням найманої праці(1).

Внутрішній адміністративний розподіл Херсонської губернії будувався за схемою “губернія – повіт – волость”. Згідно з даними “Памятной Книжки Херсонской Губернии на 1910-й год” до її складу входило 6 повітів (Ананьївський, Єлисаветградський, Одеський, Олександрійський, Тираспольський та Херсонський) та 2 окремих градоначальства (Миколаївське та Одеське). Херсон у якості губернського міста мав окремий статус(2). Саме в ньому знаходилися найважливіші місцеві державні установи (канцелярія губернатора, губернські земські збори, губернська земська управа, акцизне управління, казначейство тощо).

З-поміж інших найвіддаленішим від губернського центру був Олександрійський повіт. Його площа сягала 855 455 десятин (8,5 тис.кв.верст), що становило 13,8 відсотків загальної площі губернії. Чисельність населення повіту на 1 січня 1914 року складала 517 215 осіб (258 905 чоловіків та 288 310 жінок).

Майже всі губернські владні структури дублювалися на повітовому рівні. Так, у кожному з повітів функціонували повітові земські збори, повітова земська управа, повітове казначейство та ін. Саме земство займалося вирішенням нагальних проблем місцевого комунального господарства, благоустрою, фінансуванням закладів соціальної сфери. Держава ж опікувалася в першу чергу дотриманням громадського спокою на теренах повіту. Найвища поліцейська влада належала повітовому справникові. В межах повіту було виокремлено сім станів, на чолі кожного з яких перебував становий пристав. Крім того, повіт поділявся на дільниці мирових суддів та земських начальників. Нинішня Світловодщина входила до складу 7 волостей Олександрійського повіту (Глинської, Іванківецької, Косівської, Миронівської, Новогеоргіївської, Павлиської та Стецівської). Всього ж повіт нараховував 31 волость (див. додаток 1).

На початок 1917 року у межах вищевказаних волостей розподіл за дільницями мирових суддів, станами, ділянками земських начальників та поштовими установами мав такий вигляд:

Волості	Дільниці мирових суддів	Стани	Ділянки земських начальників	Поштові установи(поштово-телеграфні відділки та контори позначені +
Глинська	11	3	3	Глинськ+
Іванківецька	11	3	3	Іванківці
Косівська	1	1	2	Косівка+
Миронівська	1	4	2	Миронівка
Новогеоргіївська	9	4	2	Новогеоргіївськ+
Павлиська	1	4	1	Павлиш+
Стецівська	9	3	3	Калантаїв

На довершення розповіді про місцеві органи державного примусу варто відзначити, що квартири приставів 3-го та 4-го станів знаходилися відповідно у Глинську та Павлиші, а помешкання земських начальників 1-ої, 2-ої та 3-ої ділянок у Павлиші, Косівці та Глинську. Заштатне місто Новогеоргіївськ було резиденцією мирового судді 9-ої дільниці, а також пристава, чиї повноваження простягалися на Миронівську та Братолюбівську волості.

Згідно з даними Всеросійського сільськогосподарського перепису 1916 року у зазначених волостях склався такий стан речей: (3)

Волості	Територія у десятинах	Число господарств	Кількість чоловіків	Кількість жінок	Всього населення
Глинська	19 441	1 941	4 509	5 839	10 348
Іванківецька	13 975	1 375	3 031	4 036	7 067
Косівська	27 724	2 509	6 424	8 095	14 519
Миронівська	10 055	1 031	2 433	2 733	5 166
Новогеоргіївська	25 386	3 238	7 743	9 328	17 071
Павлиська	18 632	1 981	5 139	6 035	11 174
Стецівська	27 829	3 279	7 344	8 956	16 300

( Більш детальніше див. додаток 2).

Ретельний аналіз джерел дозволяє дійти висновку про стрімкий розвиток землеволодіння у Північній Херсонщині протягом першого десятиріччя ХХ-го століття. Адже станом на 1900-й рік у деяких волостях Олександрійського повіту соціальний склад мав такий вигляд: (4)

Волості	Кількість десятин	Дворяни та поміщики	Купці	Міщанство	Селяни та солдати	Євреї	Селянські товариства за сприяння Селян. Банку	Селянські товариства за власний кошт
Глинська	7 353	24	-	16	14	-	7	2
Миронівська	7 277	6	-	3	7	-	55	-
Новогеоргіївська	4 529	18	1	2	37	1	23	41

Розмір земського збору з однієї десятини землі у Олександрійському повітові в напередодні Першої світової війни становив 49 копійок (5).

Саме за рахунок цих коштів утримувалися земські училища та лікарні. (Детальніше про стан закладів освіти у волостях див.Додаток 3.)

Підростаюче покоління новогеоргіївців здобувало середню освіту у чоловічій (завідуючий - колезький асесор В. Соколовський) та жіночій (фундаторка Ю. Козлянінова) приватних прогімназіях, а також чоловічому 4-класному (інспектор – колезький асесор К. Хаджи-Кансєв) та жіночому 2-класному (завідуюча – П. Карпінська) училищах.

Розповідь про крайову освіту буде неповною без висвітлення такого важливого аспекту, як ремісниче навчання. Місто Новогеоргіївськ нарівні з Миколаєвом, Одесою, Єлисаветградом, Кременчуком та Вознесенськом було визнаним центром навчання бондарному ремеслу(6). Більш того, непоказне місто над Тясмином мало почесний статус кузні гончарських кадрів для всієї Херсонської губернії. Адже вироби новогеоргіївських потомственних майстрів здобули визнання навіть в Катеринославщині та Таврії. Неабияку роль у попиті на їхню продукцію відігравала висока якість місцевої глини. Далі увазі читача пропонуються витяги із раритетного дореволюційного видання, що містять детальний опис розвитку гончарства у Олександрійському повіті.

Отже, «… Глина, служащая основанием существования промысла, в настоящее время, если только ее нет на надельной земле, нигде даром не достаётся.

Цена её бывает весьма разнообразна и не всегда зависит от большего или меньшего спроса. Но, помимо платы за самую глину, гончару приходится расходоваться еще и на доставку ее, так как она не всегда находится тут же, вблизи поселения, и иногда привозится за десятки верст… В Александрийском уезде, в м. Ревовка, за воз глины платится 1 руб.5 коп., доставка ее стоит 1 руб., в Скубиевке воз глины обходится в 2 руб. 55 коп., в этих же поселениях покупают глину и Новогеоргиевские гончары. Она им с доставкой обходится 3 руб. за воз, на Табурищенской надельной земле глина продается ямами (длина 1,5 аршина, ширина 1 аршин, глубина 8 саженей) по 100 руб., в течение года выбирается 2 ямы. Для покупки их образуются товарищества из гончарей ближайших сел. В Новогеоргиевском районе, где имеется, быть может, лучшая в губернии глина, она залегает на значительной глубине и добывается с большими затруднениями. Доходят до нее шурфами в аршин шириной и уже в слое добываемой глины устраиваются «печеры» (шахты). Спускаются в шахты и поднимаются из них без особых приспособлений – в стенах колодца поделаны углубления, в которые рабочий становится ногами и локтями и довольно быстро опускается и карабкается вверх. Для поднятия глины наружу приспособлен ворот, глина поднимается в корзинах. Чтобы набрать воз глины, требуется работа двух человек. Обыкновенно гончар нанимает подводчика, который с ним и добывает глину. В зависимости от расстояния до глинища подводчик получает 1-2 руб., ценится и извоз, и работа подводчика. Когда из копи выбрана глина так, что грозят обвалы – яма засыпается…» (7).

Подвірний перепис 1885 року зафіксував проживання в межах повіту 396 гончарів (із них 290 мешкало у Новогеоргіївському гончарному районі). По двадцяти роках ці показники зменшилися до 218 та 165 відповідно. Близькість до Тясмину як річкової торгівельної артерії робила Новогеоргіївськ важливим транзитним пунктом лісопромислового бізнесу. Меблеві вироби, вікна та двері, фургонні вісі у великій кількості проходили крізь 8 міських великих складів на своєму шляху до ярмарків та базарів губернії. Протягом 1913 року із Новогеоргіївська було відправлено вантажу загальною вагою 375 тис. пудів та отримано 1 697 тис. пудів ( в т.ч. хлібопродуктів 183 тис. та 132 тис. відповідно). Для порівняння, за цей же термін з Табурища відправлено 153 тис. пудів вантажу. Міцними на внутрішньому ринку вважалися позиції новогеоргіївських стельмахів. Зокрема, у дореволюційному виданні «Ремесла и промыслы Херсонской губернии» йдеться про те, що “…промысел подеревщиков, изготовляющих фургонные ходы и колесников дает хороший заработок в тех поселениях, вокруг которых на близком расстоянии нет еще подеревных мастерских, в поселениях же, где этот промысел установился давно и имеет много мастеров, он находится в угнетённом положении, в местечке Аджамка, например, промысел заглушается мастерами г. Новогеоргиевска. В описываемом производстве выделяется еще особая специальность, токарная - выделка ступиц для колес, но мастера этой специальности встречаются только в Ново-Георгиевске и в двух немецких колониях Одесского уезда… Токарь работает на материале заказчика, получая 7 – 7 с половиной коп. за каждую ступицу, которых в день выделывает от 20 до 40 штук. Заработок такого мастера превышает в среднем 2 руб. в день…» (8).

Загалом по північним волостям Олександрійського повіту станом на 1905-й рік склався такий стан речей: (9)

Бондарство

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Іванківці	Іванківецька	3
Косівка	Косівська	3

Гончарство

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Скубіївка	Новогеоргіївська	60
Павлівка	Павлиська	35
Талова Балка	Миронівська	17
Свинарка	Павлиська	15
Ревівка	Новогеоргіївська	6
Новогеоргіївськ	Новогеоргіївська	5

Ковальство

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Іванківці	Іванківецька	6

Кравецтво

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Стецівка	Стецівська	20
Павлиш	Павлиська	17
Іванківці	Іванківецька	10
Андрусівка	Стецівська	8
Ново-Георгіївськ	Новогеоргіївська	8
Калантаєво	Стецівська	5
Косівка	Косівська	5
Талова Балка	Миронівська	5

Теслярство

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Павлиш	Павлиська	7
Іванківці	Іванківецька	6
Косівка	Косівська	6
Талова Балка	Миронівська	6

Ткацтво

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Стецівка	Стецівська	300
Глинськ	Глинська	200
Іванківці	Іванківецька	200
Калантаєв	Стецівська	150
Янів	Глинська	85
Косівка	Косівська	50

Шевство

Назва села	Волость	Кількість майстрів
Ново-Георгіївськ	Новогеоргіївська	27
Іванківці	Іванківецька	12
Павлиш	Павлиська	6
Глинськ	Глинська	5
Косівка	Косівська	5

Окрім значних покладів глини грунти Новогеоргіївської волості були багатими на граніт. Так, варто відзначити родовище поблизу села Табурище (наразі Хмельницький мікрорайон м. Світловодська). В 1913 році зусиллями 15 каменярів приватного підприємця П.М.Певного було здобуто 137 куб. саженів бутового та 1970 куб.саженів тесового каміння на загальну суму 46 712 карбованців(10). Інші ж родовища, зокрема поблизу Ново-Георгіївська, мали переважно місцеве значення і розроблялися в межах попиту внаслідок віддаленості від залізничних магістралей. Перспективне будівництво залізничної гілки Бурти – Ново-Георгіївськ було перерване світовою війною.

Напередодні її початку у Ново-Георгіївську мешкало 15 334 особи (з них 7 715 чоловіків та 7 619 жінок)(11). Посаду міського голови займав представник торгівельних кіл Павло Іванович Попов. Його помічниками були члени міської управи П.К. Коссов та М.Є. Федоров. Обов’язки поліцейського пристава виконував колезький секретар І.М. Розов. До міської еліти належали також завідуючий поштово-телеграфною конторою таємний радник Г.К.Нізяєв, завідуючий земською лікарнею М.С. Самбург, городовий лікар колезький радник І.Я. Лісогоров, директор міського банку полковник Ф. Зінкевич(12). Господарче життя Ново-Георгіївська красномовно відображено у кошторисі надходжень та витрат, що міститься у “Статистико-экономическом обзоре Херсонской губернии за 1913-й год». Згідно з ним, надходження до міського бюджету у сумі 69 825 карбованців розподілялися за такими розрядами :

1.Збори - оцінний з нерухомого майна – 2 899

• з торгівлі та промислів – 1 138

• винагорода від держави внаслідок запровадження казенного продажу міцних напоїв - 598

• з трактирів – 1 313

• з візництва - 882

2.Мито за засвідчення скарг та актів на стягнення - 187

3.Доходи – з міських земель, що здаються під землеробство – 8 392

• з інших угіддь сільськогосподарського характеру – 5 181

• з міських будівель – 2 581

• з міської різниці – 4 428

• з міських капіталів - 72

• з інших оброчних розрядів – 4 038

4.Допомога від казни – на витрати щодо розквартирування – 7 301

на інші потреби - 11 947

від земства - 540

від міських займів 13 760

від спеціальних капіталів – 2 549

5.Різні штрафи, пені, нарахування, стягнення - 786

випадкові надходження – 1 233.

Витратна частина бюджету м.Ново-Георгіївська у 1913-ому році становили 66 469 карбованців і мала такі складові, як

• утримання урядових установ – 1 327

• утримання міського громадського управління – 6 834

• утримання міської поліції – 7 977

• утримання пожежних команд – 1 309

• облаштування та ремонт бруківки, тротуарів та набережних – 3 169

• освітлення міста - 890

• заходи щодо благоустрою міста - 59

• початкова народна освіта – 4 450

• медична та санітарна частина - 787

• ветеринарія - 770

• сплата податків – 3 226

• утримання громадських будівель, пам’ятників – 2 072

• утримання, придбання та купівля нерухомого майна – 4 367

• військова квартирна повинність

наймання квартир та виплата “квартирних” коштів - 169

ремонт та утримання військових приміщень – 4 365

інші видатки – 4 191

• сплата боргів – 18 379

• інші витрати – 981(13).

Можна помітити, що 13,2% міського бюджету з’їдало утримання військових частин. Перебування у Ново-Георгіївську армійських підрозділів менш за все скидалося на випадковість. Адже первісно, з початку ХІХ століття, колишній Крилівський шанець ( з 1821 року Ново-Георгіївськ) був невід’ємною ланкою у системі російських форпостів на Середньому Подніпров’ї. Одна з його слобідок, Приліпки, здавна була військовим містечком. За часів Першої світової війни тут квартирували Кримський та 8-й запасний кавалерійські полки.

Проте, у 1913-му році державні субвенції на утримання залоги суттєво зменшилися ( 7 301 карб. проти 9 830 у 1912р.). Видатки ж на розквартирування військ зросли у порівнянні з 1912-м роком на 7% (8 725 карб. замість 8 152). Населенню також доводилося нести тягар доріжної, підвідної та арештантської повинностей. Збереглися відомості про норми арештантської табелі напередодні Лютневої революції. З 1 вересня 1916 року у повітах Херсонської губернії вводилися нові розцінки утримання в’язнів (14)

Повіт	Табельне призначення до 1.9.16 року	Табельне призначення після 1.9.16 року
Єлизаветградський	12 копійок	18 копійок
Анан’ївський	14 копійок	16 копійок
Олександрійський	12 копійок	17 копійок
Тираспольський	14 копійок	16 копійок

Але відчути повною мірою наслідки цього заходу мешканцям повітових буцегарень не судилося. У березневі дні 1917-го року всі вони отримали довгоочікувану волю.

Настрої, що домінували у тодішньому українському поспільстві напередодні революції, надзвичайно ємко відобразив М. Плешко у своїх спогадах «Из прошлого провинциального интеллигента». « … в обществе, под влиянием наших военных неудач, душевная подавленность, глухое недовольство правительством, которое обвиняют в измене, увеличивающееся к тому времени дезертирство из войск быстро повышало преступность, упавшую было очень в начале войны. Чувствуется, что так продолжаться не может. Нужна гроза, которая бы освежила атмосферу, нужно что-то, что могло бы дать новые силы для борьбы, необходимо влить бодрость в души уставших и упавших духом…»(15). А втім, на шпальтах офіціозних “Херсонских губернских ведомостей” знаходили місце лише довжелезні номенклатурні списки, оголошення про конячий пригул та повідомлення на кшталт:

“…По акту, совершенному 17 января с.г. по реестру № 40 у Новогеоргиевского нотариуса А.П.Щигельского мещанин Алексей Иванович Шавшунов продал мещанам Шнееру и Вульфу Пинкусовым Каневским право на 1/24 долю в лесопильном заводе и мельнице в г.Новогеоргиевске.

18 января с.г. по реестру № 46 нотариусом г.Новогеоргиевска А.П.Щигельским совершен мещанам Андрею Григорьеву Грицаю и Шлеме Беркову Бауху товарищеский договор для производства торговли хлебным зерном в г.Новогеоргиевске…

Нотариус г.Новогеоргиевска А.П. Щигельский объявляет, что по акту, засвидетельствованному 26 января с.г. участник полного товарищества под фирмою “М.Ю.Юдицкий и К” в г. Новогеоргиевске, личным трудом и инициативой, без денежного вклада Борох Эльев Экслер выбыл из товарищества, переуступив все права и обязательства своим остальным членам товарищества. Предприятие от долгов свободно…”(16).

“…Нотариус г.Новогеоргиевска объявляет, что 28 февраля с.г. им совершен договор Полного Товарищества, учрежденного жителями г. Новогеоргиевска Янкелем Мордковичем Черейкиным, Зельмаком Абрамовым Звенигородским и Дувидом Иоселевым Каневским на один год для изготовления и поставки повозок, ходов, арб и принадлежностей к ним в г. Новогеоргиевске…”(17).

Телеграфна звістка про скинення Миколи Другого блискавично надійшла до великих міст Херсонської губернії. Зокрема, в “Одесских новостях” інформація про повалення царату з’явилася вже 2 березня 1917 року. В двадцятих числах місяця згідно рішення Одеського виконавчого комітету новоутвореної Ради робітничих депутатів до найвіддаленіших куточків Херсонщини вирушили кілька десятків агітаційних “летючих загонів”. Ці імпровізаційні формування мали забезпечити організацію селянських сходів для виборів до нових органів самоуправління - місцевих комітетів. У офіційному ж губернському часописі тексти телеграми останнього російського імператора про відречення, листа великого князя Михайла Олександровича про відмову від престолу, а також перші укази столичного Тимчасового уряду побачили світ тільки 29 березня (11 квітня за н.ст.) 1917 року. У цьому ж номері було розміщено Звернення Державної Думи до сільського населення колишньої імперії.

«Граждане России, жители деревни!

Нет больше старой власти, расточавшей народное достояние. Могучим порывом народа она низвергнута. Государственная Дума, в согласии с народом и армией создала новое правительство для того, чтобы установить новый государственный строй и поднять народное хозяйство. Каждый из нас должен работать с этой целью не покладая рук, стараясь помочь общему делу, чем и как может. Пришла ныне пора всем сынам великой нашей Родины еще более напрячь все свои силы на защиту матери России. Вам, землепашцам, надлежит немедленно помочь снабжению армии и нуждающегося населения зерном, крупою и прочими продуктами. Без хлеба нельзя воевать, как нельзя воевать без пушек и снарядов.

Братья! Не дайте России погибнуть! Везите немедленно хлеб на станции и склады! Ваши братья и сыны там, в окопах, будут голодать, если вы не дадите им хлеба. От вас зависит победа. Не выдайте родины! Везите и продавайте хлеб, не ожидая особых распоряжений. Везите его добровольно и помогайте этим общему делу – этого требует от вас пролитая на полях брани кровь ваших сынов и братьев. Помните, что поражение наше приведет к прежнему старому порядку. Верьте, что к свободе, к счастью России путь один – победа!

Везите хлеб ваш сейчас-же. Накормите армию и дайте новые силы для борьбы с врагами. С Божьей помощью за дело!

Председатель Государственной Думы РОДЗЯНКО

7-го Марта 1917 года» (18).

Патетичні заклики маніфесту в жодному разі не були для селян одкровенням. Суворі реалії трирічної світової війни вже встигли перетворитися на усталену норму для мешканців Херсонської губернії. Ще у серпні 1914-го близько вісімнадцяти тисяч уроженців Олександрійського повіту одягли солдатські шинелі, щоб захистити «віру, царя та вітчизну» від «тевтонських орд». Зокрема, із Новогеоргіївська та Табурища на фронт пішли 1 235 осіб(19). Ті ж, що лишилися вдома, несли тягар продовольчої розкладки на потреби діючої армії. Так, згідно з цифровими даними, схваленими Особливою Нарадою із продовольчих питань та затвердженими тимчасовим керуючим Міністерством Землеробства Г. Грудистовим, Херсонська губернія мала протягом січня-лютого 1917р. постачити 313 294 пудів м’яса та 27 492 пудів сала.

Взагалі ж, згідно циркулярів херсонського губернатора Ветчініна, напередодні лютневих подій ціни на продовольство у Олександрійському повіті мали такий вигляд:

Борошно ( у карбованцях за пуд)

• пшеничне сортове

1 сорт – 3.77

2 сорт – 2.97

3 сорт – 2.20

• пшеничне відсівне з виходом 85% - 3.06

• житнє простого мливу з виходом 98,5% - 2.20

• житнє відсівне з виходом 85% - 2.40

Велика рогата худоба у карбованцях)

• живою вагою 15 пудів – 8.60 за пуд,

• живою вагою 16 пудів – 8.70 за пуд,

• живою вагою 20 пудів – 9.10 за пуд,

• живою вагою 40 пудів – 11.10 за пуд.

Вівці ( у карбованцях )

• за 1 пуд живою вагою – 8.00. У разі придатності овчини для виготовлення кожуха передбачалася бонусна виплата(20).

Встановлення стійких цін на продовольство стало одним з останніх у кар’єрі царського сановника. В перших числах березня колишній єгермейстер двору його імператорської величності Віталій Георгійович Ветчінін зійшов з політичної сцени. До обов’язків херсонського губернатора приступив колишній голова губернської земської управи П.Д. Горич. Щоправда, тепер він мав “революційний” титул Херсонського губернського комісара. Його помічником (або “товаришем”) був призначений директор Херсонського Взаємного Кредиту К.Д. Сосновський. Зміна вищого керівництва стала першою ластівкою у низці докорінних змін у всіх царинах крайового управління. На місцях запроваджувалися посади повітових комісарів, які особисто підпорядкувалися П. Горичу і зосереджували виконавчу владу в межах ввіреної території, здійснюючи нагляд над діяльністю новостворених волосних дум та управ. Інші новації стосувалися в першу чергу вирішенням продовольчого питання. Виникли губернські продовольчий та земельний комітети, які координували дії повітових й міських продовольчих та повітових й волосних земельних комітетів відповідно. У травні 1917 року почала функціонувати Губернська Продовольча Управа, що мала контролювати закупівельну діяльність повітових продовольчих комітетів, сприяти наданню кредитів, затверджувати форми ведення діловодства тощо. Діяльність управи могла бути ефективною за умови співпраці із головноуповноваженим Міністерства землеробства у Херсонській губернії С. Гербелем. Саме цей високопосадовець мав право видачі нарядів на відправку продовольства до інтендантського відомства. У його веденні перебувало також транспортування хлібопродуктів морським та річковим транспортом(21).

Серед питань, якими опікувався Херсонський губернський продовольчий комітет, одним з найболючіших було збереження обсягу посівних площ. 28 березня (10 квітня за н.ст.) 1917 року було видано циркуляр голови комітету І. Зубенка за № 20, в якому волосним продовольчим комітетам пропонувалось скласти реєстр всіх земель, що не можуть бути оброблені за рахунок зусиль місцевих жителів. Проблема недостатньої кількості робочих рук мала вирішитися внаслідок залучення австро-німецьких військовополонених. Крім того, 15 ( 28 н.ст.) травня того ж року на засіданні губпродкому було проведено розподіл солдатів тилових частин російської армії на польові роботи у губернії(22). Але використання примусової праці зовсім не слугувало панацеєю від майбутнього неврожаю. Часопис “Свободное слово” повідомляв у липні 1917-го про те, що “… по Александрийскому и Елисаветградскому уездам по всем хлебам треть показаний указывают на среднее состояние посевов и две трети плохое” (23).

Спроба знайти вихід зі скрутного становища зафіксована в газетних повідомленнях, що наводяться далі:

“… Из различных уездов Херсонской губернии поступают в губернский продовольческий комитет запросы относительно выдачи задатков по закупкам урожая 1917г. Управы жалуются на то, что производители осаждают просьбами авансировать их за реализацию хлеба, ибо рабочие руки непомерно возросли, а в пленных ощущается острый недостаток. В связи с подобными ходатайствами Херсонский губернский продовольственный комитет возбудил ходатайство перед министерством о предоставлении губернскому комитету права выдавать ссуды под хлеб на корню в размере 40% с тем, чтобы когда хлеб будет собран в амбары,эти ссуды были увеличены до 80%. Выдачу авансов предполагается производить через уездные продовольственные комитеты, а финансирование производителей и сбор зерна через кооперативы. В своем ходатайстве Херсонский комитет подчеркивает важность срочного разрешения затронутого вопроса, ибо частными банками, а также государством ссуды под залог хлеба не выдаются, а уборка в нынешних условиях сопряжена с громадными затратами…” (24).

Крім спроб поліпшити ситуацію у продовольчому питанні, у діяльності керівництва Херсонського губернського комітету громадського спокою та безпеки на чолі з новопризначеним замість П. Горича відомим газетним діячем, есером Сергієм Петровичем Юріциним простежуються такі складові, як:

• проголошення амністії всім дезертирам царської армії у разі явки з повинною терміном до 15 травня 1917р,(25)

• надання волосним земським зборам власної статті доходу - волосного земського збору у розмірі 3% від повітового збору. Для цього вводилася посада волосного збирача, який призначався повітовою земською управою,

• інформаційне сприяння під час проведення серед краян Позики Свободи на підставі постанови Тимчасового уряду від 27 березня 1917р. Згідно з нею, у широкий обіг пропонувалися позичкові облігації номіналом у 50, 100, 500, 1 000, 5 000, 10 000, 25 000 карбованців, які мали приносити власникам 5% річних. Виплата мала відбуватися протягом 49 років, починаючи з 1922р. (26)

• заходи щодо попередження ексцесів соціального характеру на селі. Із оголошення виконуючого обов’язки Херсонського Губернського Комісара К.Сосновського “… Министр Председатель Князь Львов телеграммой сообщил мне, что в последнее время к Временному Правительству поступают телеграфные и личные заявления об арестах и самовольных действиях отдельных сельских обществ и волостных комитетов, лишающих возможности землевладельцев как крупных так и мелких исполнить свой долг перед Государством – обсеменить принадлежащие им земли… Как выход – через посредство уездных комиссаров - довести до ведома волостных управ о недопустимости посягательств на личную собственность без решения судебной власти…”(27)

• демократизація громадського життя. Так, під тиском ліберально налаштованого крила земської управи командуючий Одеським військовим округом генерал от інфантерії Ебелов наказом за № 3 074 від 27 березня 1917 року скасував дію власних постанов заборонного характеру

• № 12 470 від 24.08.1915р. про заборону утримання так званих “будинків для побачень”,

• № 9 269 від 19.06.1915р. про заборону демонстрацій,

• № 13 753 від 22.09.1915р. про заборону вивезення горілчаних виробів за межі округу,

• № 1 216 від 22.01.1916р. про заборону вивезення цукру за межі округу,

• № 12 454 від 26.08.1916р. про заборону влаштування зібрань без відома адміністративної влади,

• № 16 362 від від 14.11.1916р. про заборону демонстрування в ілюзіонах кінострічок,що зображують злочинні дії,

• №№ 11 280, 16 736 від 6.08.1916р. та 23.11.1916р. про заборону піднімати кузови візницьких екіпажів за відсутності дощу або снігу чи за холодної погоди тощо(28).

Проте,багатообіцяючі починання урядовців не змогли призупинити сповзання країни у прірву громадянської війни.

Варто навести свідчення сучасників тих подій: «Февральский переворот, упавший так неожиданно на головы граждан, не испугал… Была глубокая уверенность в том, что Временное Правительство достаточно сильно, чтобы удержать настроение граждан в русле стремления воевать до победного конца. Но прошло очень мало времени и в душу стали закрадываться смутные опасения…Сразу же стала чувствоваться слабость правительства, не сумевшего поднять настроение народа для творчества, самоограничения, выдержки и терпения, столь необходимых во время войны. Толпа поняла свободу в смысле права на разрушение. И первой, под ударами никем не обуздываемой жаждой разрушения, пала полиция… - орган охраны и исполнения, взамен не было ничего создано, и центральная власть осталась без связи со страной, попавшей сейчас же в руки преступников и хулиганов. Заменить полицию вновь возникшая милиция, конечно, не могла. В милицию бросились служить все, кому не лень, кто материально нуждался, кто захотел хотя бы маленькой власти…Народ творил с молчаливого согласия советов солдатских и рабочих депутатов свою волю, а правительство было бессильно…»

«…О провинции никто не заботился. Все эти маленькие уездные Александровски, Павлограды и Бахмуты жили своей отдельной жизнью; как-то по своему переделывали житейские формы на новый революционный лад: забытые центром, лишенные авторитетной и определённой власти уезды быстро катились к самой страшной анархии. Всякий уезд, каждая волость создавали для себя особые им выгодные законы. Губернская власть, занятая собственными заботами и, в свою очередь, не получавшая никаких указаний из Петрограда, распространяла свои действия и мероприятия только в масштабе губернского города и всё видимо катилось к пропасти…» (29).

На превеликий жаль, документи, що висвітлюють кількісний та соціальний склад Рад Олександрійського повіту протягом 1917-1918 рр., фактично не збереглися. Як стверджує український радянський історик Б.Бабій: «…Кількісний склад Рад і їх виконкомів у різних містах був різний. Це й зрозуміло : він залежав від кількості робітників і солдатів, які обирали депутатів, а також від норм представництва, які встановлювалися на місцях. Якихось єдиних норм представництва, природно, тоді ще не було»(30). У якості прикладу можна навести Кременчуцьку раду, яка складалася з 200 депутатів. З їхнього числа було обрано виконком (45 осіб)(31).

В умовах затяжної невдалої війни діяльність рад безумовно сприяла поширенню загальнодержавної кризи. Фактична влада губернського комісара С. Юріцина поширювалася на територію міста Херсона. Такий же стан речей спостерігався у повітових Єлизаветграді та Олександрії. Яскравий нарис провінційного повсякдення міститься у доповідній записці члена виконавчого бюро Херсонського губернського комітету рад солдатських і робітничих депутатів Ф. Чинчіса про становище у Олександрійському повіті.

“ 28 сентября 1917 года.

…С каждым днем население ждет известий о мире…, но за отсутствием литературы лишено узнать что-либо…

Особенно остро обстоит со снабжением населения мануфактурой, керосином, железом, кожей и др…

…Положение безвыходное…детей, за отсутствием одежды, лишены возможности посылать в школу…

…В связи с этим настроение низов страшно вялое…Уездный Совет очень слаб…причины тому – отсутствие работников, а главное – средств к существованию…До сего времени совет совершенно не пользовался авторитетом у местных учреждений…Земская Управа пополненна, половина крестьянами, не далеко ушла от старой цензовой… фактически делами уезда управляют те же самые лица, что и раньше, видя слабость совета проводят то, что они находят «целесообразным»…и на протесты совета даже иногда не отвечают…

…по уезду земских почт осталось очень мало, большинство закрылось, и когда приходится ехать по уезду экстренно, надо нанимать частных лошадей. Телефонная сеть тоже всюду испорчена, характерно, что у помещиков почти всех имеются телефоны и всегда исправны, что у крестьян вызывает злобу, и были такие случаи, что крестьяне разрывали провода, говоря, «пусть и их телефоны не работают…» (32).

Невпинна соціальна руйнація супроводжувалася бурхливою, навіть гарячковою громадсько-політичною активністю. Протягом кількох місяців тільки на губернському рівні відбулася низка установчих з’їздів, зокрема, селянські з’їзди у Херсоні (3 - 4.04.1917р.) та Миколаєві (30.04 – 04.05.1917р.), з’їзди рад селянських депутатів у Одесі (14 – 17.08.1917р.) та Херсоні (25 – 29.09.1917р.),.обласний селянський зїзд в Одесі (6 – 8.04.1917р.) та з’їзд громадян-хліборобів у Херсоні (23 – 25.04.1917р.), український національний з’їзд (28 – 30.06.1917р.) та з’їзд Рад робітничих та селянських депутатів (17 – 21.08.1917р.) у Одесі тощо.

Політичні уподобання широкого депутатського загалу мали яскраво виражений “угодівський”, тобто помірковано-демократичний характер. Так, офіційне радянське видання нарікає на “эсеро-меньшевистское засилье» серед учасників Херсонської конференції робітничих та солдатських депутатів (18-19 травня 1917р.), у якій нарівні з представниками Ново-Воронцовки, Скадовська, Гаврилівки та Каховки прийняли участь делегати з Новогеоргіївська (33).

За всіма тогочасними правилами переважна більшість цих заходів перетворювалася на кількаденну говорильню з обов’язковим прийняттям резолюцій декларативного змісту та з мізерним прикладним значенням. Заради прикладу варто навести повний текст програми Херсонського губернського селянського з’їзду (квітень 1917р.)

« 1. Текущий момент

• Земельная политика.

• Рабочая политика.

• Продовольственная политика (организация и контроль над промішленностью и торговлей)

• Финансовая политика.

• Самоуправление.

• Общегосударственная и внутренняя политика.

• Национальная политика.

• Война и мир.

• Вопрос о власти.

• Организация Советов Крестьянских, Рабочих и Солдатских Депутатов.

• Выборы депутатов от Херсонской губернии в Всероссийский Совет Крестьянских Депутатов.

2. Учредительное собрание

• Политический строй.

• Автономия и федерация Национальных единиц.

• Основной закон о земле.

• Борьба с милитаризмом.

• Законодательство, регулирующее производство и обмен.

• Народное образование.

3. Выборы в Учредительное Собрание

• Отношение Херсонского крестьянства к политическим партиям.

• Выборы кандидатов в Учредительное Собрание от крестьян Херсонской губернии»(34).

Щодо проведення виборів до майбутнього російського парламенту на теренах Херсонщини у фондах Державного архіву Херсонської області зберігається дещиця документів. Так, згідно циркуляру відділу з підготовки Установчих Зборів Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад Робітничих та Солдатських депутатів за № 664 від 17.10.1917р. інструкторські повноваження в межах Херсонської губернії покладалися на службовця відділу Кирила Трохимовича Говорова (35). Це відрядження стало відповіддю на звернення голови Херсонського комітету РСДРП(б) В. Липшиця до ЦК партії із проханням надати відповідну агітаційну літературу(36). Свідомо рутинна підготовча робота ускладнювалася чисельними периферійними чварами, про що свідчить документ, що наводиться далі:

“ Резолюция № 6

Исполнительного Комитета Совета Солдатских, Рабочих и Крестьянских Депутатов 18 Сентября 1917 года.

Принимая во внимание,

1. Что в комиссию по распределению сумм, отпущенных на подготовку населения Александрийского уезда в выборах в Учредительное Собрание и внешкольное образование не были приглашены Александрийской уездной Земской Управой представители от Новогеоргиевского Совета Солдатских, Рабочих и Крестьянских Депутатов, выбранного 8-тысячным гарнизоном, 1,5 тысячи рабочих и крестьян соседних сел и деревень,

2. Что на Губернском совещании в городе Одессе по распределению указанных сумм Совет имеет своего представителя, коим были внесены сметы по подготовке к выборам в Учредительное Собрание и внешкольному образованию от Новогеоргиевского Совета и социалистических партий,

3. Что Александрийская уездная Земская Управа была поставлена об этом в известность и ею обещано было пригласить представителей,

4. Что при распределении денег Александрийской уездной Земской Управой обойдены были революционно-демократические организации социалистичекие партии уезда, при чем представители таковых в комиссии от гор. Александрии подвергались механическому заявлению, большинство комиссии приверженцы Земской Управы.

5. Что из назначенных Земством инструкторы по подготовке населения по выборам в Учредительное Собрание не имеет определенной политической окраски и не принадлежат ни к революционно-демократическим организациям, ни к политическим партиям, почему и является безответственными в своих выступлениях.

Совет Солдатских, Рабочих и Крестьянских Депутатов постановил

1. протестовать против подобного состава комиссии по подготовке населения Александрийского уезда по выборам в Учредительное Собрание,

2. признать распределение денег для вышеуказанной цели неправильным,

3. предусмотреть революционно-демократическим организациям отозвать из комиссии своих представителей, считая присутствие их бесполезным и указав этим населению Александрийского уезда, что Земская Управа устранила демократию от участия в предвыборной кампании,

4. ходатайствовать перед Губернским Земством об отпуске средств на подготовку населения Александрийского уезда к выборам в Учредительное Собрание Новогеоргиевскому Совету Солдатских, Рабочих и Крестьянских Депутатов, при котором имеется хорошо организованная культурно-просветительная секция, которая выбрала план для вышеуказанной подготовки.

№ 864 Председатель Совета Солдатских, Рабочих и

Крестьянских Депутатов г. Новогеоргиевска

22 сентября 1917г. Секретарь (37).

Голосування, що відбулося протягом 12 – 14 листопада 1917 року, виявило незаперечний авторитет серед мешканців Херсонської губернії ідеологічних принципів партії соціалістів – революціонерів (понад 50% голосів). Друге місце зайняв блок українських національних партій (27,9%). Більшовики, попри зусилля пропагандистів, зазнали дошкульної поразки (10,2%)(38). Такий непоказний підсумок багато в чому зумовлювався вкрай незадовільним організаційним рівнем губернського партійного осередку. Протягом перших місяців влади Тимчасового уряду невелика (15 осіб) Херсонська організація РСДРП(б) була відвертим аутсайдером громадського життя. Суттєво перешкоджало зростанню політичних амбіцій місцевих більшовиків перебування разом з «меншовиками» та «інтернаціоналістами» у лавах коаліційних «громадських об’єднаних організацій”. Курс на розкол соціалістичного альянсу, започаткований згідно з ленінськими Квітневими тезами, зрештою призвів до виокремлення партійних осередків РСДРП(б) і перетворення їх на самостійних суб’єктів політичної діяльності. Наприкінці вересня започаткував свою роботу більшовицький губернський комітет, обраний на Одеській партійній конференції. За неабиякий тактичний успіх потрібно вважати тенденцію до збільшення питомої ваги пробільшовицького контингенту в управлінських органах рад всіх рівнів аж до губернського виконкому Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів включно, що намітилася восени 1917-го року.

До речі, маловідомим лишається той факт, що протягом тривалого терміну ця поважна інституція пербувала у стані перманентного безгрошів’я. Про це свідчать чисельні листи, один з яких пропонується увазі читачів

“ Херсонский Губернский

Исполнительный Комитет

Советов Рабочих и

Солдатских депутатов

Сентября 12 1917г.

№ 44 В Исполнительный комитет

Советов Солдатских и Рабочих

Г. Новогеоргиевска

Прилагая при сем копию постановления Херсонского Губернского Исполнительного Комитета Советов Рабочих и Солдатских Депутатов о средствах для содержания исполнительного Бюро просим Вас -

1. Срочно ассигновать единовременный денежный взнос в зависимости от Ваших средств.

2. Регулярно отчислять 5% от всех поступающих в Совет сумм.

3. Временно впредь до получения Губернским исполнительным Комитетом денежных средств, сохранить за членами Губернского Исполнительного Бюро содержание, выдававшееся им Советом.

При этом убедительно просим Вас принять все меры к усилению Губернского Исполнительного Комитета, от чего зависит успешность работы Губернского Комитета.

Подписал Член председательской коллегии

Сармак (39).

Заради об’єктивності слід додати, що подібні епістоли надходили до провінційного містечка й з інших поважних установ. Ось типовий взірець стандартної відповіді

“ Совет Солдатских,

Рабочих и Крестьянских

Депутатов г.Новогеоргиевска

Херсонской губернии

30 сентября 1917г.

№ 931 В Херсонский губернский

исполнительный комитет

Совета Солдатских депутатов

Согласно Вашего сношения за № 116, сообщаем, что в настоящее время Совет сам нуждается в деньгах.

Получено в октябре Секретарь

Вход. № 57 “ (40).

З плином часу губвиконком перетворився на провідну політичну силу у тодішньому громадському розмаїтті. Напередодні Жовтневого перевороту йому разом із славнозвісним “Румчеродом” (Центральним Виконавчим Комітетом Рад та солдатських й матроських комітетів Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського військового округу) належала пальма першості у майбутньому перерозподілі влади. До пори до часу у їхніх взаємовідносинах панувала конструктивна співпраця. Адже серпневий Одеський з’їзд Рад Робітничих та Селянських депутатів, на якому було обрано губвиконком, був скликаний саме за ініціативи керівництва Румчероду.

Як свідчить авторитетне енциклопедичне видання, представницькі межі дорадчого органу військово-політичних осередків регіону простягалися на увесь Південь теперішньої України та Республіку Молдову (тодішні Бесарабська, Херсонська та Таврійська губернії)(41). Попервах, в умовах остаточного розвалу армії Румчерод намагався перебрати на себе повноваження колишнього генерал-губернатора Ебелова. Підтвердженням цьому слугує телеграма № 4141 від 10 жовтня 1917 року на адресу Олександрійської Ради робітничих та Селянських Депутатів, в якій пропонувалося в усіх містах повітового підпорядкування створити особливі комісії по боротьбі з погромами та організувати загони місцевої самооборони(42). Не цуралося румчеродівське керівництво й запровадження благодійних акцій, зокрема, тижневого збору теплого одягу для солдат діючої армії (відношення № 3 507 від 19 вересня 1917р.). Листування з регіональними демократичними організаціями проводилося персоналом секції зв’язку. Нарівні з іногороднім відділом ВЦВК Петрогадської Ради Депутатів, інформаційним відділом Ради Солдатських Депутатів КВО та іншими “грандами” медійного простору революційної доби ця пропагандистська агенція відрізнялася доволі широким спектром дії. Вчорашніх союзників розвів по різні боки барикад державний переворот 25 жовтня 1917 року у Петрограді. Через день після арешту Тимчасовго уряду до Новогеоргіївська надійшла телеграма за підписом голови Румчероду. Столичні події викладалися у різко антибільшовицькому висвітленні. Зокрема, В.І. Леніну закидалося “підсилення розриву між фронтом і тилом”(43). Безперебійне постачання окружних військових частин всім необхідним в умовах політичного хаосу мало забезпечити щойно організоване за участю представників Румчероду, Української обласної Ради тощо Тимчасове революційне фронтове бюро. Кінцеві рядки документу провіщали близьку руйнацію державності:

“… Момент грозен. Над страной веет ужас гражданской войны, а вместе с нею и контрреволюция, которая может погубить все завоевания революции. С полным спокойствием и всей силой демократия должна встретить грядущее испытание. Никакие вызовы войск и выступления на улицу без призыва временного революционного бюро не должны быть допущены. Виновные в том, равно как и исполняющие приказания лиц и организаций право на то имеющих, будут караться со всей революционной строгостью. Все постановления Временное революционное бюро поддержит всей военной силой, в его распоряжении имеющейся. В крайнем случае не остановится перед вызовом войск с фронта…»(44). На противагу новоствореному бюро губернське керівництво Рад оголосило про підтримку рішень 2-го Всеросійського з’їзду депутатів та його боротьбу “за створення однорідної соціалістичної революційної влади”(45). При цьому всі депутатські громади губернії мали змогу приєднатися до даної ідеологічної платформи. Про становище у Новогеоргіївську та загальний перебіг дожовтневих подій у місті йшлося у доповіді провідного партійного функціонера Михайла Новікова на розширеному засіданні Херсонського губернського виконавчого комітету 26 жовтня 1917 року.

М.Новіков, пряма мова:

“…Советом организованы профессиональные союзы, а также организован К.С., с которым достигнуто слияние. Совет был на высоте и пользовался большим авторитетом среди населения. Вся власть была в руках Совета. Но после Корниловского мятежа, когда часть представителей была отозвана из Совета уходящей частью войск, престиж Совета стал падать.

Беспорядки, возникающие в связи с недостатком мануфактуры, были улажены в корне. В гарнизоне образовалась Украинская рада, которая до разрешения Совета не имела никакой силы. В настоящее время стала чувствовать себя настолько сильной, что бы выносить свои постановления, в частности о возвращении офицеров, арестованных в связи с Корниловским мятежом.

Средства Совет получает с обложения капиталистов, а так же от устраиваемых спектаклей.

В предвыборной кампании в Учредительное Собрание Советом приняты самые энергичные меры , с этой целью по деревням командировано около 20 инструкторов, каковым поручено вести обширную агитацию...» (46).

Вплив Центральної Ради на політичні процеси у межах Херсонської губернії прогнозовано зріс після петроградського тріумфу більшовиків. З падінням Тимчасового уряду у владній вертикалі національних окраїн колишньої імперії виникли зяючі прогалини, що й було з успіхом використано Польщею, Фінляндією, країнами Балтії, що миттєво проголосили про власний суверенітет. Український національний парламент, в свою чергу, використав посилення відцентрових тенденцій у власних цілях, видавши 3-й Універсал, що проголошував нові, федеративні стосунки з Росією. Відтепер де-юре влада нового українського уряду поширювалася на 9 губерній Південного-Західного краю, в тому числі і на Херсонщину. Потрібно зазначити, що попри відсутність навіть номінальної юрисдикції у дожовтневий період губернія знаходилася у полі зору Генерального Секретаріату. Так, протягом 28-30 червня 1917р. у Одесі тривав губернський український національний з’їзд, в роботі якого взяли участь представники волосних комітетів безпеки, продовольчих комітетів та селянських спілок. Коло інтересів доповідачів стосувалося переважно питань культурно-просвітницької площини(47).

Проте, на дворі був вже Жовтень. Політизація суспільства поширилася на армію, сягнувши тим самим крайньої межі. Солдати та офіцери,особливо тилових частин, стали повноправними учасниками боротьби за владу. Зокрема, для встановленням 29.10.1917р. у Ново-Георгіївську влади національно свідомої Української Ради вирішальне значення мала позиція командування 8-го запасного кавалерійського полку. Далі наводяться уривки з тексту унікального документу, що зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України

ПРИКАЗ

По 8 запасному кавалерийскому полку

№ 362

29-го Октября 1917 года. На театр войны.

… П.2

На семь объявляю резолюцию общего собрания Украинцев при участии представителей Мусульман, Молдаван и Поляков Новогеоргиевского гарнизона, состоявшегося 29 сего Октября. Объединенное заседание Украинцев и представителей Мусульманского и Молдаванского комитетов:

Выслушали доклад, что в этот тяжелый час Всероссийского безладия и анархии, когда в Петрограде часть временного Правительства арестовано, а по другим сведениям неизвестно где находится, для спасения от гибели и разорения Украинского края вся власть на Украине с включением губерний: Харьковской, Херсонской и Екатеринославской принять в руки Украинской Центральной Рады, ответственным органом перед которой является учрежденный в городе Киеве при Раде Краевой Революционный Комитет по охране революции и общего порядка на всей территории Украины и которому в порядке охраны подчиняются все органы власти, расположенные на территории Украины, вследствии этого и на основании распоряжения этого комитета, переданного через представителя Украинского Войскового Генерального Комитета вся власть в городе Новогеоргиевск должна перейти к демократической организации Новогеоргиевской Украинской Рады, в состав которой должны войти представители от всех учреждений и организаций Новогеоргиевского гарнизона. Общее собрание единогласно постановило:

1. Всю власть в городе Новогеоргиевске, как военную, так и административную передать в руки Новогеоргиевской Украинской Рады.

2. Предложить всем учреждениям и организациям города Новогеоргиевска и его гарнизона командировать своих представите лей по одному от каждого учреждения и организации для совместного участия в работах Рады для поддержания порядка и охраны революции от посягательств на ее завоевания от кого бы таковые не исходили.

3. Послать телеграмму Краевому революционному комитету в город Киев и Центральной Раде о принятых мерах установления власти и порядка.

4. В случае нежелания отдельных лиц и организаций признать власть Украинской центральной Рады, уполномоченной и ответственной перед которой является Новогеоргиевская Украинская Рада, не останавливаться перед принятием самых решительных мер до применения оружия включительно и объявления Новогеоргиевска на осадном положении.

5. Так как Совет солдатских депутатов ведет вредную для организации агитацию, а отдельные его члены стоят прямо таки во враждебном отношении к украинцам, предложить Совету передать все дела в Новогеоргиевскую Украинскую Раду в течение 3-х дней, так как функция Совета будет теперь исполняться Радой.

6. Охрану всех цейхгаузов, казенных учреждений и имущества в городе Новогеоргиевск возложить на Украинские части.

7. Так как полковой комитет до настоящего времени проявляет недоброжелательные отношения к украинскому движению, вследствие чего члены Украинцы были отозваны с комитета, просить командира полка о назначении новых выборов членов в полковой комитет.

8. Настоящую резолюцию объявить населению города Новогеоргиевска и просить всех граждан отнестись спокойно к переживаемым событиям и быть уверенными, что Украинская Рада, идя всегда навстречу населению на родной Украине имеющими достаточными у нее средствами установить порядок и оградить неприкосновенность личности и имущества каждого свободного гражданина.

9. Просить командира полка объявить в приказе об украинизации 8 запасного кавалерийского полка, как об этом вынесено постановление на общем собрании 29 сентября сего года.

10. Предложить всем воинским чинам 8 запасного кавалерийского полка, для которых неприемлемо служить в украинизированных частях, заявить об этом в полковую канцелярию в 3-х дневный срок. Решение это принято единогласно

Подписали:

Голова Новогеоргиевской Рады Подполковник Адамович

Писарь Рады Корниенко

П.3

Во исполнение настоящей резолюции объявляю 8 запасной кавалерийский полк украинизированным…

П.5

Предписываю всем г.г. офицерам, врачам, чиновникам и воинским чинам, которые не находят возможным по своим взглядам продолжать службу в Украинизированных частях сообщить об этом в 3-х дневный срок в полковую канцелярию.

П.6

Чинам полка, отстраненным от должности в дни Корниловского выступления, вступить в исполнение своих прямых служебных обязанностей с сего числа и об исполнении сего донести мне.

Подлинный подписал:

Командир полка полковник Попов

Верно: полковой адъютант корнет Колнийчук» (48).

Наступного дня збільшовизовані солдати полку на чолі із урядником Бондарєвим самовільно залишили Новогеоргіївськ і згодом увійшли до складу Крюківського червоногвардійського загону.

До речі кажучи, станом на початок листопада 1917 року солдати та офіцери полку вже зазнали згубного впливу наслідків «наказу № 1» Петроградської Ради Робітничих та Солдатських Депутатів, впровадження якого протягом лічених місяців перетворило потужну російську армію на небоєздатну масу озброєних людей з великим відсотком мародерів та дезертирів. Створені полковий та ескадронні комітети фактом свого існування унеможливлювали дотримання наріжних принципів армійської єдиноначальності та дисципліни. Про це свідчить тематичний спектр доповідей для заслуховування на конференції Рад гарнізонів та запасних полків Одеського військового округу:

« Примерный план докладов

1. Об отправке пополнений.

2. О занятиях в части.

3. О несении гарнизонной службы.

4. О выполнении нарядов на различные работы.

5. О дезертирстве и самовольных отлучках.

6. О соотношении списочного и наличного состава и причинах расхождения.

7. О взаимоотношениях солдат и офицеров.

8. О деятельности дисциплинарных судов.

9. О состоянии части в хозяйственном отношении.

10. О настроении солдат и офицеров, их отношении к зимней кампании и текущим политическим событиям.

11. Работа войсковых организаций, ее характер и направление.

12. Взаимоотношения организаций и командного состава.

13. Взаимоотношения войсковых организаций между собой и формы организации в губерниях(49).

Певна річ, що прецедент втручання самопроголошених військових організацій у стратегічно важливі царини армійського управління крив у собі небезпеку майбутньої мілітаризованої охлократії у вигляді «містечкових диктатур» М. Григор’єва, С. Коцура тощо.

Поки що ж дестабілізуючим елементом суспільного життя виступали розбійницькі "експедиції" люмпенізованих матросів, які буквально тероризували населення великих міст та вузлових залізничних станцій. У джерелах збереглися відомості про такий собі "Ешелон Анархія" сформований у Херсоні. Особовий склад цього панцерника складався із неприторенних шибайголів, для яких ультрареволюційні гасла на кшталт "грабуй награбоване!" були зручною ширмою під час " революційних експропріацій". Зокрема, прибувши до Кременчука, керманичі ешелону висунули ультиматум з вимогою надати "контрибуцію" з "контри" у розмірі 1 000 000 карбованців. Лише втручання місцевих більшовиків врятувало кременчуцьких міщан від небезпечних зайд.

У переважній більшості населених пунктів Олександрійського повіту конкретна політична ситуація визначалася специфікою місцевих чинників. За свідченням С. Караміна, загалом у повіті протягом чималого терміну після Жовтневого перевороту Олександрійські земська дума та управа спромоглися утримати громадські процеси під контролем (50).

Ескалація протистояння між новопроголошеними київським Генеральним Секретаріатом та петроградською Радою Народних Комісарів знайшла відображення у кількох документах Державного архіву Херсонської області. Зокрема, у відозві Президії Херсонської губернської Ради селянських депутатів від 14 грудня 1917 року разом з невдоволенням діями ленінського уряду сусідить різкий протест щодо бойкотування продовольчих поставок до діючої армії з боку керівництва УНР(51).

В умовах прогресуючої конфронтації двох урядів волосні, повітові та губернські політичні осередки Херсонщини не відзначалися одностайністю політичних уподобань. Більш того, протягом першої декади листопада 1917 року претензії на найвищу владу в губернії висунули Одеський обласний Військово-революційний комітет, Тимчасова Рада Народних Комісарів Херсонської губернії та Губернський революційний комітет Центральної Ради(52). Якщо до цього додати ворожнечу поміж пробільшовицьки налаштованим губвиконкомом Рад та поміркованим керівництвом Румчероду, стане зрозумілою подальша майже хрестоматійна відокремленість провінційних подій від надважливих соціальних процесів національного масштабу. Специфічною рисою політичного життя окраїнних територій Херсонської губернії слід визнати мізерний вплив нечисленних осередків РСДРП(б). Їхня діяльність до пори до часу зводилася нанівець завдяки несхитному авторитетові партій ліберального табору і була гальванізована початком активних воєнних операцій з боку армій В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова. 4 січня нового, 1918-го, року один з найактивніших учасників повалення Радянської влади у Ново-Георгіївську полковник Попов відправив до штабу Одеського військового округу телеграму такого змісту:

« - ОДЕССА НОВОГЕОРГИЕВСКА ВОЕННАЯ ОДЕССА

06244 – ВВЕРЕННЫЙ МНЕ ПОЛК УКРАИНИЗИРОВАННЫЙ В ВТОРОЙ ПИДСТАВНЫЙ КИННО-КАЗАЦЬКИЙ ПОЛК тчк СОЛДАТЫ МОЛДАВАНЫ И УКРАИНЦЫ БЕССАРАБСКИЙ ОТДЕЛЬНО ВЫДЕЛЕНЫ И ОТПРАВЛЕНЫ В ГОРОД КИШИНЕВ зпт КРЫМСКИЕ ТАТАРЫ ВЫДЕЛЕНЫ И ОТПРАВЛЕНЫ В ГОРОД СИМФЕРОПОЛЬ зпт ПОЛЯКИ ВЫДЕЛЕНЫ И НА ДНЯХ БУДУТ ОТПРАВЛЕНЫ В РАСПОРЯЖЕНИЕ КОМАНДИРА ПОЛЬСКОГО КОРПУСА тчк ВСЕ ОСТАЛЬНЫЕ НЕ УКРАИНЦЫ УВОЛЬНЯЮТСЯ В ОТПУСКИ ПО ОКОНЧАНИИ КОИХ БУДУТ ЯВЛЯТЬСЯ СВОИМ ВОИНСКИМ НАЧАЛЬНИКАМ тчк ПОЛКОВНИК ПОПОВ»

За збігом обставин саме цієї днини у Харкові маріонетковий Народний Секретаріат оголосив війну Центральній Раді. На українському обрії виразно постав грізний привид національної усобиці…

Пафосний евфемізм «тріумфальна хода Радянської влади» тільки з певною натяжкою може бути вжитий до насильницького експортування нового соціального ладу на території Олександрійського повіту. Першим і визначальним чинником перемоги прорадянських сил стала військова присутність добровольчих формувань Червоної Гвардії та Червоного Козацтва. 10(23 за н.ст.) січня 1918 року нечисленний загін у кількості 150 бійців під командуванням Олександра Бєлєнковича вирушив із тільки-но зайнятої військами М.Муравйова Полтави на південь, у кременчуцькому напрямку. Експедиції ставилося за мету сприяти встановленню Радянської влади на території Херсонщини. Не зустрічаючи серйозного опору, протягом 2-х тижнів червоногвардійці відновили або започаткували роботу десятків місцевих Рад, в тому числі у Єлизаветграді та Херсоні. Очільник загону, Олександр Михайлович Бєлєнкович, на той час займав провідне місце у харківських революційних колах завдяки успішній експропріації приміщення газети «Южный край » на потреби новоствореного Народного Секретаріату. (Детальніше див. Додаток 4). Треба зауважити, що бойові маневри червоногвардійців та їхніх супротивників обмежувалися залізничними шляхами сполучення. Такий засіб ведення збройної боротьби отримав у історичній літературі назву «ешелонної війни». Ветеран армії УНР Б.Гнатевич визначив її сутність таким чином:

«…Всупереч міліонових армій того часу, що сунули наперед суцільним фронтом і займали безперервні позиції на тисячі кілометрів, у цій війні переважає незвичайна рухливість та зручне маневрування невеликими відділами на просторій території. Війна йшла звичайно вздовж залізничних шляхів за вузлові станції. Котрий із противників виявив кращу ініціативу та захопив залізничний вузол – був паном території на десятки кілометрів від залізниці. Спершу головним засобом у провадженні тогочасної війни були панцирні поїзди. Звичайно на панцирній валці була одна або більше гармат, кілька скорострілів і невелика залога. Обабіч залізничного шляху, на просторі кількох кілометрів, оперувала піхота. Кінноти взагалі було ще небагато. Її вживали до обходу ворога, укріпленого на залізничних станціях, щоб нищити залізничні шляхи, а також до розвідкової служби. Військо, чи в відступі, чи в наступі, перевозили залізними валками під охороною броневиків. У часі наступу броневики переважно їхали наперед, коли мости і шлях не були дуже понищені, та справляли знищений ворогом залізничний шлях. Звичайно в залозі кожного панцирного потягу були сапери враз із необхідним технічним приладдям, що дуже вміло та незвичайно скоро справляли шлях і ставляли провізоричні мости. Коли броневик увійшов у бій з ворогом, піхота, що їхала позаду, виходила з поїздів, посувалася за броневиком, утворювала коло залізничного шляху бойову лінію та допомогала наступі своїм панцирним поїздом. При відвороті броневики їхали позаду відділів, що відступали, зчиняли бій із ворожими броневиками, що наступали, та нищили за собою залізничний шлях.

В цій дуже рухливій війні грала велику роль ініціатива поодиноких комендантів та негайне виконання боєвого завдання, не зважаючи на чисельність ворога. В бою рішали несподіваний наскок на ворога та особиста хоробрість…»(53).

Яскравим прикладом «ешелонної війни» у безпосередній близькості від Новогеоргіївська можуть слугувати оперативні маневри військ О.Бєлєнковича та П.Єгорова, пов’язані зі встановленням Радянської влади у Кременчуці. Зайнявши 11(24 за н.ст.) січня 1918р. цей населений пункт, більшовицькі панцерники рушили на Крюків, Павлиш, Лікарівку. Кінну розвідку під час рейду проводив 3-й курінь червоних козаків під проводом Р.Сіверса (молодшого)(54).15(28 за н.ст.) січня війська Бєлєнковича увійшли до Єлизаветграду. Щоправда, незабаром для їх безпосереднього тилу виникла вагома загроза. Створений ними більшовицький революційний комітет (ревком) був розігнаний 20 січня (2 лютого) солдатами так званого "Полку Свободи". Це стихійно зорганізоване збройне формування складалося із колишніх військовослужбовців 35-го Брянського й 36-го Орловського полків колишньої російської армії. Під час бойових дій вони проходили дійсну службу на Румунському фронті. Після розвалу армії, під впливом національно налаштованого офіцерства кілька сотень вояків - уродженців Кременчуцького повіту вирушили у антибільшовицький рейд на батьківщину. Втрата важливого транспортного вузла, яким був Кременчук, спонукала головкома В. Антонова-Овсієнка до створення потужного угруповання з кронштадтських матросів та полтавських робітників з метою здійснення лобової атаки. Для нанесення удару по заколотниках з боку Олександрії було терміново відкликано загони катеринославських червоногвардійців та чорноморських моряків під проводом П. Єгорова та О. Полупанова, які на той час занурилися вглиб повіту і знаходилися поблизу станції Користівка (Косівська волость). Обопільним ударом з двох боків фронтовики були розгромлені і зрештою капітулювали 26 січня (8 лютого).

В межах Косівської та Павлиської волостей Олександрійського повіту більшовицький контроль над залізничними вузлами встановлювали бійці "Крюківського ударного загону по боротьбі з контреволюцією" на чолі з етнічним кавказцем, 17-річним Симоном Текнеджанцом. Його ім'я стало широко відомим після вдалого роззброєння військового козацького ешелону. 4 січня 1918 року "летючий" розвідувальний підрозділ загону під орудою І.Січного зайняв Бурти, Павлиш та Лікарівку.

На відміну від індустріальних центрів (Херсон, Єлизаветград), морських портів (Одеса) чи вузлових залізничних станцій (Знам’янка) , міста, подібні до Новогеоргіївська, лишалися поза колом першочергових інтересів сил вторгнення.

За браком архівних даних, дату проголошення на території Новогеоргіївської волості Радянської влади у більшовицькому варіанті можна визначити орієнтовно між 16(29 за н.ст.) та 30(12 лютого за н.ст.) січня 1918 року. Швидким захопленням влади над містом новогеоргіївські більшовики зобов’язані Січневому повстанню київських пролетарів, на придушення якого було відправлено щойно створений із залишків 8-го запасного кавалерійського полку добровольчий полк «Вільна Україна». Тим самим у вирішальний момент місцева Українська рада позбавлялася своєї єдиної опори. Щоправда, безпосередньої участі у вуличних боях солдати полку не брали. Наприкінці січня 1918 року у лавах цієї військової частини лишилося тільки троє військовослужбовців (із 300)(55). Розпуск міської ради без ускладнень провели бійці доморослої Червоної Гвардії на чолі з Семеном Варшавським. (Детальніше про червоногвардійські формування Херсонської губернії див. Додаток 5). Запроваджені на місцевому рівні якісно нові адміністративні органи (ревкоми) швидко витіснили започатковані Тимчасовим урядом волосні земства, вади яких знайшли відображення у полемічному нарисі одного з дописувачів єлизаветградської газети «Голос Юга». Уривок подається мовою оригіналу:

« ВОЛОСТНОЕ ЗЕМСТВО И НАРОД

…Деятельность некоторых волостных земств уже оправдала их назначение: хлеб, сахар, керосин, мануфактура и другие предметы первой необходимости хотя и в недостаточном количестве, но все же стали продаваться по болем удешевленным ценам.

Кажется, следует только порадоваться и пожелать лучшего, но – увы! О лучшем думаешь с тревогой и грустью. Дело в том, что большинство волостных земств управляются в полном составе гражданами, лишенными хотя сносной грамотности. Дело плохо налаживается, а дело серьезное, требующее работников дельных, хорошо грамотных… Идёт погоня за «жалованьем». Сосед выбирает соседа, «вин бидный чоловик – нехай заробэ». «Бидный чоловик» занимает место в волостном земстве. Дело новое, сложное. Форма в сторону, бланки долой, письмоводство сдается «скорому пысанни» и пошли писать «скоро да густо». Но это пол-беды… Вся беда в том, что сосед, выбиравший соседа, является на «сход» и лаконически заявляет: «годи, Иван Степанович, послужыв мисяць, заробыв трохы, дай заробыть и другому бидному». Идут новые выборы, появляется «новый состав» волостного земства. Проходит месяц и выборы для «заработка» идут новые…»(56).

Спірним лишалося питання верховного підпорядкування території Олександрійського повіту. Формальна вища влада над всіма українськими територіями належала Народному Секретаріатові. Проте, самопроголошений 17(30 за н.ст.) січня 1918 року уряд Одеської радянської республіки ігнорував рішення більшовицького українського уряду, визнаючи виключний авторитет петроградської Ради Народних Комісарів. Офіційні межі впливу республіки поширювалися на землі Бессарабської та Херсонської губерній. Її уряд, Одеську Раду Народних Комісарів очолював уродженець Новогеоргіївська, професійний революціонер Володимир Григорович Юдовський. Стислий опис його життя міститься у біографічному збірникові «Борці за Жовтень»(Одеса, 1957). Далі наводиться витяг із цього раритетного видання.

«…Народився В.Г.Юдовський в 1880 році. Навчання у фельдшерській школі уже було зв’язане з першими кроками в революційному русі. В таємних гуртках знайомиться 17-річний юнак з поглядами Маркса, тут зміцнюється в ньому бажання присвятити себе боротьбі з режимом деспотизму, сваволі і пригноблення. Перші обшуки, нагляд поліції тільки загартовували волю і готовність до боротьби. Після відбуття військової повинності Володимир Юдовський бере активну участь в революційному русі у Воронежі, потім в Тулі. З 1903 року В.Г.Юдовський, якому було в цей час 23 роки, вступає в Російську соціал-демократичну робітничу партію більшовиків і зв’язує з нею все своє життя.

В 1907 році В.Г.Юдовський був заарештований і виїзним засіданням московської судової палати засуджений у справі Тульської організації РСДРП(б). Після звільнення у 1910 році – знову підпільна революційна робота, потім новий арешт і заслання в Вологодську губернію. З заслання В.Г.Юдовському вдається втекти за кордон. Після короткочасного періоду політичної еміграції у Франції в 1914 році В.Г.Юдовський повертається в Росію і провадить активну революційну роботу спочатку в Серпухові, а потім у Петрограді.

В 1916 році В.Г.Юдовський знову був заарештований і засланий в Іркутську губернію ,де його і застала Лютнева буржуазно-демоократична революція 1917 року. Після повернення з заслання більшовик Юдовський обирається до складу Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, а також членом Петроградського комітету партії, перебуває в самій гущі революційних мас. Згідно вказівки ЦК восени 1917 року В.Г.Юдовський направляється на революційну роботу в Одесу. Тут разом з керівним ядром Одеської більшовицької організації П.Старостіним, О.Хмельницьким, П.Заславським, П.Мізікевичем, Г.Ачкановим та іншими він провадить невтомну роботу по підготовці соціалістичної революції…»(57).

Варто додати, що Володимир Юдовський очолив Румчерод після докорінної його більшовизації у грудні 1917 року і саме в цій іпостасі приймав активну участь у збройному повстанні проти військ Центральної Ради у Одесі. Щодо реального впливу Одеської РНК слід зауважити, що її рішення мали більш-менш стійкий авторитет у самій Одесі, а також трьох південно-західних повітах Херсонської губернії – Одеському, Ананіївському та Тираспольському. Решта ж губернської території взагалі не мала централізованого управління внаслідок остаточного розбалансування колишньої адміністративної системи. Владна палітра у населених пунктах Олександрійського повіту мала надзвичайно строкатий вигляд (більшовицькі ревкоми, ради селянських депутатів, осередки Вільного козацтва, земські управи,волосні комітети тощо). Поширення у суспільстві екстремістських ідей на кшталт «грабуй награбоване» суттєво дестабілізувало громадський спокій на селі. Головними провідниками цього вибухонебезпечного гасла стали демобілізовані солдати російської армії, які повернулися додому на рубежі 1917-1918 років. Тенденція насильницького перерозподілу колишніх поміщицьких землеволодінь поміж членами сільських громад намітилася значно раніше. Так, у вересні 1917 року селяни Глинської волості спершу змусили поміщицю Вуїч віддати їм 2/3 землі за зниженою ціною, а згодом взагалі відмовилися від будь-яких виплат(58). Наприкінці січня 1918 року експропріація поміщицького майна набула системного характеру. Зокрема, у Великій Андрусівці (Стецівська волость) за ініціативи уродженця села, делегата 2-го Всеросійського з’їзду Рад від Першого запасного кулеметного полку І.Г.Зайця було розподілено майно садиби князя Еристова. У Миронівці за наполяганням волосного ревкому було започатковано сільськогосподарську комуну. Загалом у повіті станом на початок лютого 1918 року відбувся перерозподіл земельного фонду та облік наявного реманенту та худоби. Про це свідчить повідомлення інформаційного бюро при Народному комісаріатові землеробства РРФСР від 30.01.18(59).

Ідеологічну роботу з населенням проводили «Червоні Просвіти». Використовуючи мітинги, лекції, читання пропагандистської літератури на кшталт «Азбуки комунізму», ці агітаційні осередки намагалися залучити до соціальних перетворень якомога більше симпатиків.

Подальшому розгортанню комуністичного експерименту завадила німецько-австрійська окупація, що проходила у рамках Берестейської угоди між УНР та Центральними державами. Їхній наступ, що розпочався 18 лютого, проходив за всіма правилами «ешелонної війни». Зокрема, у безпосередній близькості від Новогеоргіївська та прилеглих до нього територій окупанти просувалися по магістралях Одеса – Бобринська – Черкаси – Золотоноша, Миколаїв – Знам’янка – Кременчук – Бахмач, Тарнополь – Жмеринка – Вапнярка – Знам’янка – Кременчук (60).

Невдовзі після вторгнення головнокомандуючий більшовицькими військами на Україні В.Антонов-Овсієнко призначив командуючих Полтавською, Бахмачською та Знам’янською фронтовими дільницями. Ними стали відповідно Кіквідзе, Примаков, Коляденко(61). На останнього покладалося завдання захищати залізничну гілку Бобринська – Знам’янка – Єлизаветград і тим самим нейтралізувати можливий вихід німців до Катеринослава та Кременчука. На крайньому правому фланзі військ Коляденка, в районі Новогеоргіївськ – Чигирин, розташувалися червоногвардійські загони Мангустова і Акимова. Про притаманні подібним формуванням зразка весни 1918 року риси правдиво розповіла у книзі спогадів колишня народний секретар Євгенія Бош:

«…Отряды отправлялись на участки фронта наспех сформированные, плохо вооружённые и почти не снабжённые. Спайки среди них не было. Старые солдаты, взявшиеся снова за винтовку, были в этих отрядах в громадном меньшинстве, распылялись в общей массе и теряли свою боеспособность. Отряды, формировавшиеся спешно, часто представляли из себя крайне разнохарактерную массу, не признающую ничьего авторитета, кроме своего командира отряда. Командиром в этих отрядах был тот, кто сформировал их, и назначение командира штабом грозило развалом отряда. Весьма часто среди этих командиров встречались авантюристы, пьяницы и совершенно чуждые Советской власти лица. Да и командиры отрядов, формировавшихся штабом, весьма нередко назначались из случайно подвернувшихся людей, за отсутствием своих кадров работников, и мало чем отличались от самоназначенных командиров… Вновь формируемые отряды, приходя на фронт, в большинстве случаев не усиливали создавшуюся в первые дни группу войск, а вносили дезорганизацию и при малейшем удобном случае спешили скрыться в тыл, где они могли беспрепятственно разъезжать по железнодорожным линиям и угрозами добывать себе всё необходимое на местах остановок…»(62).

(Правоту слів Є. Бош ілюструє доля червоногвардійського очільника Мангустова [за іншими джерелами - Монгустова]. У революційному сум'ятті йому вдавалося протягом певного терміну приховувати своє небездоганне дореволюційне минуле. Але невдовзі його таємницю було розкрито, і колишній ротмістр царської жандармерії наклав головою за особистим наказом головкома В. Антонова - Овсієнка.)

Звісно, що за такого стану бойової підготовки червоногвардійців просування кайзерівських військ відбувалося надзвичайно швидко. 26 березня 1918р. внаслідок зайняття німецькою дивізією фон дер Гольца залізничної станції Кременчук над загонами Мангустова й Акимова нависла загроза оточення. Щойно створену за наказом Антонова-Овсієнка оборонну лінію Кривий Ріг – Олександрія – Градизьк довелося залишити(63). Власне кажучи, відомостей про активні бойові діі на території Олександрійського та Єлизаветградського повіту у джерелах, що зберіглися, не зафіксовано. Натомість є згадки про активну антибільшовицьку діяльність осередків місцевого самозахисту, в тому числі загонів Вільного Козацтва. Так, вже 2 березня 1918 року збройний виступ місцевої варти ліквідував повноваження місцевого ревкому у повітовій Олександрії. Зміна влади не обійшлася без жертв з боку мирного населення. Зокрема, випадкова куля увірвала життя відомого міського освітянина, члена земської управи Сошкіна(64).

Протягом кількох днів німецька дивізія генерал-лейтенанта фон Арніна блискавично пройшла Єлизаветградщиною, змітаючи на своєму шляху слабкі більшовицькі застави. У безладній метушні військових невдач та квапливої евакуації губилися звернення одеських та херсонських установ на кшталт:

Товарищи крестьяне!

Немец шуток не любит. В союзе с австрийцами идут сюда немцы наводить «порядок». Они хотят взять в неволю рабочих, отнять землю у крестьян, отнять волю у народа. Они хотят выкачать хлеб и продовольствие в Германию, хотят задушить Украину и Россию. Таковы цели германских и австрийских помещиков и капиталистов. Из-под палки идут против нас австрийские солдаты. Они на своих штыках несут неволю России.

Теперь не время слов. Надо действовать. Крестьяне, обильно снабжайте Херсон и борющихся там за землю, волю и хлеб насущный солдат всеми продуктами. Теперь поздно обучать новобранцев, но все, кто был на военной службе, кому не надо уже обучаться военному делу, все записывайтесь в рабоче-крестьянскую Красную Армию. Запись принимается в канцелярии воинского начальника (город Херсон, Крепость). В тех местах, куда пришли австрийцы, крестьяне должны показать, что они подобно нашим предкам, боровшихся с нашествием иноплеменников, не должны давать им продовольствия, заморить их голодом, жечь скирды хлеба, но не давать его германцам.

Все придите на помощь Херсону, борющемуся с германским нашествием!

3 апреля 1918 года Оперативный штаб Херсонского

Военно – Революционного

Комитета» (65).

Усі силкування української більшовицької влади відстрочити власне падіння пропали даром – наприкінці квітня 1918 року їй було покладено край. Аналітичний зріз пануючих у тодішньому українському поспільстві настроїв та загального соціально-економічного стану УНР міститься у доповідній записці урядовця Міністерства закордонних справ Німеччини К. Росса.

«…Уся держава поділена на низку окремих областей, обмежованих кордонами повіту, міста, а іноді й осібними селами. Влада в таких областях належить різноманітним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам та диктаторам. Можна побачити оперезані шанцями села, що ведуть між собою війну через поміщицьку землю. Осібні отамани володарюють у областях, підкоренням яких вони зобов’язані допомозі своїх прибічників та найманців. У своєму розпорядженні вони мають кулемети, гармати та панцерники, і взагалі багато зброї розтягнуто населенням…

Україна справляє враження держави, що не відчуває ні в чому нестатку… Єдиним продуктом харчування, нестача якого відчувається у містах, є хліб, оскільки селяни не везуть його до міста. Проте м’ясо можна знайти повсюдно в будь-якій кількості. За словами жителів, у селах маються великі запаси схованого збіжжя… Але доступ до нього буде пов’язаний з великими складнощами. Селянин, що має у своєму розпорядженні значні запаси збіжжя та грошей, не бажає нічого продавати.

Кількість кредитних білетів, завдяки необмеженому друку, настільки велика і їхня цінність настільки впала, що володіння ними не має для селянина жодних спокус. До того ж, він не знає, що і коли він зможе отримати за свої продукти і тому вважає за доцільне тримати їх у схованці.

Велику роль відіграє антагонізм між містом та селом. За умов жахливої недостачі пересувного складу селянин не може придбати у місті будь-що, в чому має потребу. І навіть за дуже високої ціни на хліб важливим буде схилити селянина до продажу значної кількості їстівних припасів. Але він охоче обміняє їх на товари, яких йому бракує. Це сільськогосподарські знаряддя, шкура, посуд, одяг та чоботи. Другою підставою для небажання продавати хліб є заборона продажу алкоголю та відміна урядової винної монополії. Горілка, як і взагалі алкоголь, є на Україні надзвичайно ходовим товаром і у містах її можна придбати лише за неймовірні гроші. Разом з тим, всі селяни виготовляють самогон. А оскільки ціна на зерно не перевищує 18 карбованців за пуд, а із пуду зерна можна отримати 3 пляшки горілки цінністю в 90 карбованців, то самогоноваріння є для селян новою підставою не продавати зерно…

Усі представники великого землеволодіння наголошують на тому, що селяни обробляють землю тільки для власного споживання і що надлишок для вивозу (на потреби Центральних держав – Авт.) може бути отриманий тільки за допомоги великого землеволодіння. Частина маєтків були засіяні восени і дали гарний врожай. Але для подальшого ведення господарства немає необхідних засобів, оскільки селяни захопили живий реманент та знаряддя. Окрім того, в маєтках ніхто не хоче сіяти, не знаючи, хто буде збирати врожай. Подальшою перешкодою для ведення господарства у великих маєтках є висока оплата праці. Вона, а також складнощі під час пошуку робочих рук є головною перешкодою для економічного розвитку України. Воно зумовлено деморалізацією народу і тим, що він відвик від будь-якої роботи…

Яким би великим не було політичне сум’яття у державі, все ж втома від війни та революції й потреба у спокої у всіх прошарках населення є надзвичайно сильною. Можна сказати, що будь-який уряд,що здобуде прихильність більшості населення та буде в змозі забезпечити громадський лад, зможе закріпитися…»(66).

Відновлений за допомогою кайзерівських багнетів, соціалістичний кабінет В.Голубовича «нічого не забув і нічому не навчився». Низка прорахунків (продовження політики «соціалізації» землі, конфлікти з німецьким командуванням, відсутність зворотного зв’язку із регіонами) знищила залишки народної довіри до щойно відновленого уряду УНР. Небувалих розмірів набув бандитизм. На сумну норму перетворилися такі повідомлення:

«В Александрийском уезде в селе (назва нерозбірлива – Авт.) разбойники забрались в дом крестьянина, владельца 80 десятин земли К. Хударенко, убили хозяина, его жену и 14-летнюю девушку, находившуюся в качестве прислуги. Ограблено 2000 рублей»(67).

Відомий краєзнавець-аматор М. Караката згадував:

«З часу захоплення України німцями грабіжницькі банди відчули безвідповідальність через відсутність по селах твердої влади. Озброєні гвинтівками, обрізами, револьверами, шаблями і всякою холодною зброєю, переважно нечисленні складом (5-10 осіб), діяли вночі, нападаючи на заможницькі сім’ї, грабували матеріальні цінності, не лише золоті чи срібні речі та гроші, а й взуття, одяг, матерію, полотно тощо, а пограбованих хазяїв безжально вбивали. Так, в Андрусівці, було вбито лісопромисловця Ярцева, в Калантаєві поміщика Дейнеку, в хуторі Чернечому вирізано сім’ю Єлисея Юшки…»(68).

Боротьбу із злочинністю намагалися вести губернські правоохоронні органи. Відлунням їхньої діяльності залишилися повідомлення про розшук на кшталт:

«На основании 846, 847, 848 и 851 ст. уст. угол. суд., по определению Елисаветградского Окружного суда отыскивается крест. с.Мироновки, той же волости, Александрийского уезда, Херсонской губернии, Семен Лаврентьев Беличенко, обвин. по 13, 3ч. 1654 ст. ул. о наказаниях. Приметы отыскиваемого: 31 год, среднего роста, волосы и брови темно-русые, нос ровный умеренный, лицо смуглое, телосложения плотного.

Всякий, кому известно местопребывание Семена Лаврентьева Беличенко, обязан указать Суду, где он находится, установление, в ведомстве которых окажется имущество Семена Лаврентьєва Беличенко, обязаны немедленно отдать его в опекунское управление»(69).

Мало переймаючись розгулом кримінальщини, центральний уряд тішив себе грандіозними державотворчими прожектами. Зокрема, закон від 6 березня 1918 року скасовував «старорежимний» поділ УНР на губернії та повіти. Замість цього планувалося утворення 32 «земель». Територія Олександрійського повіту мала відійти до «Низу» (центр – у м.Єлизаветграді)(70). То ж, єдиним гарантом відновлення в Україні громадського спокою виступали німецько-австрійські війська. Вже перший наказ єлизаветградського коменданта генерал-майора Зака був показовою демонстрацією сили. Селяни мали в триденний термін здати озброєння, що лишилося в них після розвалу царської армії, а також негайно повернути поміщикам усе майно, захоплене взимку 1917 – 1918 років. Наостанку генерал Зак пропонував краянам терміново розпочати польові роботи (71). В 10-их числах квітня, згідно з попередньою домовленістю про розподіл сфер впливу, на території Волинської, Подільської, Херсонської та Катеринославської губерній відбулася заміна німецьких військ на підрозділи 2-ої австро-угорської армії фельдмаршала Е. Бем-Ермолі(72). Єлизаветградський та Олександрійський повіти окупували частини 7-ої кавалерійської дивізії(73). (Детальніше про диспозицію австро-угорських військ див. Додаток 6). Іноземна військова присутність попервах суттєво знизила рівень злочинності. Натомість почала зростати напруга у стосунках поміж місцевим населенням та окупантами. Про це свідчить доповідна записка херсонського губернського комісара Г.В. Нянчура на ім’я головного окружного комісара Херсонщини, Таврії та Катеринославщини:

« 3 апреля 1918 года

Мне часто поступают от крестьян разных уездов Херсонщины заявления и жалобы на то, что немецкая и австрийская военная власть вмешивается во внутреннюю жизнь земских управ и земельных комитетов, а также без разрешения и даже согласования с местной Властью украинской реквизирует у крестьян продовольственные продукты и разное имущество, как лошадей, коров, свиней и др., выдавая за это неофициальные клочки бумаги на немецком языке, с которыми предлагают обращаться за платой к немецкому штабу в Одессе. Когда же крестьяне обращались к этому штабу, то им отвечали, что нет денег.

Таким образом общественные институции приостанавливают свою работу, а крестьяне остаются без скота и денег, что приводит к возмущению крестьян против немецких войск и создаёт на селе панику.

Поэтому прошу обратиться к немецко-австрийскому командованию с предложением об издании отдельного приказа войсковым частям не вмешиваться в общественные дела населения и не производить никаких реквизиций без согласования с местной Властью, также, чтобы реквизиционные квитанции были подписаны, утверждены нашими комиссарами или институциями. При этом необходимо ясно указывать, куда нужно обращаться за деньгами и что делать, если немецкий штаб по тем или иным причинам отказывается платить деньги.

Обо всём этом прошу уведомить меня,а также если немецким командованием будет издан соответствующий приказ, или может быть такой уже издан, то указать мне № такого приказа для руководства в каждом отдельном случае на месте.

Губернский комиссар Нянчур» (74).

Державний переворот 29-30 квітня 1918р. призупинив політичну кар’єру не тільки Гордія Васильовича Нянчура, а й інших губернських та повітових комісарів УНР. До речі, самі ці посади також зникли з політичного ужитку. Згідно закону гетьмана П.Скоропадського від 16 травня 1918 року на місцях запроваджувалася владна інституція губернських та повітових старост. Протягом місяця після гетьманського перевороту відбулася кардинальна кадрова ротація Так, 14 травня 1918 року херсонським губернським старостою було призначено екс-голову Олександрійської повітової земської управи Семена Григоровича Пищевича. Маючи чималий життєвий та управлінський досвід, колишній депутат Державної Думи 4-го скликання вигідно відрізнявся з-поміж інших губернаторів діловою хваткою та розпорядливістю(75). Йому безпосередньо підпорядковувалися повітові старости Верещагін (Єлизаветград), Ключніков (Олександрія) та ін. Замість міліції громадську безпеку мали забезпечувати загони Державної варти. Крім того, з числа демобілізованих військовослужбовців на території Херсонської губернії було організовано 8 добровольчих офіцерських сотень.

Чергову зміну влади населення губернії сприйняло доволі пасивно. Перші симптоми загальної політичної апатії спостерігалися під час проведення виборів до Українських Установчих Зборів 7-9 січня 1918 року. Репортер газети «Голос Юга» вимушений був констатувати: «Выборы проходят чрезвычайно вяло. Население не обнаруживает интереса к выборам и у избирательных урн пустота»(76). Кілька місяців по тому населення Херсонщини переймалося перш за все повсякденними господарськими турботами та перерозподілом земельних площ. Наприкінці липня 1918 року було створено Олександрійську повітову земельно-ліквидаційну комісію. До її складу увійшли повітовий староста, представники міністерств землеробства, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, державного контролю, а також місцеві земці. Комісії ставилося за мету завдання визначити розміри поміщицьких збитків, спричинених реквізиціями 1917 року, та порядок їхнього стягнення із селян(77). Репресії тільки посилювали вороже ставлення до знов прибулих. На адресу С.Пищевича стали надходити скарги про панське свавілля(78). Персональна відповідальність за належний збір врожаю з подальшим відправленням певної його частини до Австро-Угорщини змушувала херсонського губернатора творчо використовувати досвід Тимчасового уряду. 11 липня 1918 року Пищевич підписав наказ за № 4, в якому окреслювався спектр допомоги австро-угорських військ під час жнив. До переліку послуг входили:

• придушення можливих безпорядків (відмова від роботи, псування реманенту);

• доставка паливно-мастильних матеріалів та запчастин до сільськогосподарської техніки.

Певна річ, що послуги надавалися в обмін на частину врожаю (20% від загальної кількості) (79).

Слід додати, що населення губернії підпадало під юрисдикцію австрійських військово-польових судів за слідуючі дії:

• надання притулку дезертирам;

• зловмисне пошкодження залізничних колій, телеграфних та телефонних мереж;

• підпал;

• вбивство;

• розбій;

• крадіжка;

• розтрата;

• образа вартових;

• зберігання зброї та вибухових речовин(80).

До слова кажучи, вилучення зброї у місцевого населення було серед першочергових завдань повітової та губернської влади. Значна кількість рушниць та кулеметів, придбана свого часу селянами у демобілізованих російських солдатів, несла потенційну загрозу внутрішній громадській стабільності. 29 червня 1918 року губернський староста С. Пищевич завізував розпорядження такого змісту:

« В виду того, что население Херсонской губернии, несмотря на неоднократные распоряжения Украинских властей, всё же утаивает у себя разного рода оружие и снаряды, я по соглашению с Австро-Венгерским командованием приказываю:

1. Всё военное оружие, охотничьи ружья, пистолеты, револьверы, сабли и штыки, а также машинное и огнестрельное оружие, амуницию (военные снаряды), ручные гранаты, бомбы и взрывчатые вещества, непременно сдать до 12 часов дня 20 сего июля (по новому стилю) ближайшим военным или жандармским постам.

2. Все до сих пор выданные разрешения на оружие считаются недействительными. Выдача новых разрешений поручается Повитовым Старостам и Начальникам Державной Варты в согласии с австро-венгерским высшим командованием, находящимся в данном или ближайшем к нему месте. Разрешение на ношение оружия должны быть выдаваемы только известным благонадёжным лицам, причём за каждое разрешение взимается плата в размере 20 рублей. Вырученные деньги подлежат передаче Губернскому Старосте для благотворительных целей.

3. Лица, состоящие на службе в украинских войсках и Державной Варте, имеют право без особых разрешений хранить оружие, но при этом они должны иметь при себе свидетельство о состоянии на указанных службах. Украинским почто-телеграфным служащим и украинским железнодорожным служащим, а также охране украинских государственных банков также разрешается оставить у себя оружие, при условии снабжения их подлежащим начальством соответствующими свидетельствами.

4. Всякий, кто после 20 июля 1918 года, будет уличён в преступном владении оружием или амуницией, будет предан полевому суду (немецкому) и наказан за проступок (преступление) против военной власти, по военному уголовному закону.

5. Все обитатели домов обязаны ручаться за то, что все лица, живущие в домах, сдают своё оружие и амуницию и о тех, кто откажется стать таковое, должны известить ближайший жандармский пункт.

6. Все обитатели селений, хуторов и усадеб должны солидарно ручаться за сдачу оружия и амуниции, находящихся в их владениях.

7. Преднамеренное несообщение о таких лицах влечёт за собою кару, указанную в п.4 приказа. Если же это упущение было непреднамеренно, то лица, ручающиеся солидарно по пунктам 5 и 6, должны уплатить следующие денежные штрафы. За одно ружьё, пистолет, револьвер или штык – 100 рублей; за машинное оружие – 500 рублей; за военный снаряд – 5 000 рублей; за один пуд взрывчатого вещества и т. далее – 100 рублей. Собранные денежные штрафы поступают: половина в пользу немецкого воинства и половина в пользу Украинского государства.

8. На города и местности в случае пассивного сопротивления в сдаче оружия и амуниции будут возложены особые контрибуционные деньги и эти деньги поступят всецело в немецкую военную казну»(81).

По закінченні визначеного терміну до містечок і сіл губернії вирушили австрійські каральні загони. Про візит одного з таких підрозділів до Новогеоргіївська йдеться у датованій 3 серпня 1918 року доповідній записці олександрійського повітового старости на ім’я міністра внутрішніх справ Української Держави:

«21 липня с.р. вдосвіта з села Павлиша підійшов до м.Новогеоргієвська ескадрон 10 Драгунського Австро-Угорського полку й, оцепивши місто та встановивши гармату в напрямку міста в1/2 версти, вистрілив два рази в повітря. О 4 годині ранку командуючий ескадроном ротмістр Говинер запросив до себе в.о. Міського Голови м.Новогеоргієвська Вороніна й запропонував йому зібрати в 11 год. дня все мужське населення від 16 років й, коли все було виконане, він, Говинер, оповістив населенню через того ж Вороніна зібрати й видати йому до 3-х годин дня 500 рушниць, інакше місто буде обстрілюватися бойовими снарядами й обкладено контрибуцією в 250 000 крб. О 3-й годині того ж 21 липня мешканцями було принесено всього 3 рушниці, на підставинах чого почався обстріл міста, котрий рідко продовжувався до 5 год. дня. Вистріляно 14 снарядів, при чім опісля кожного гарматного вибуху вчинявся кулеметний вогонь. В 7 годин вечора, коли Міський Голова з представниками від міста: генералом Покрасовим, підполковником Кюблером і громадянами Борисом Екслером, Петром Нестеровим та Павлом Пановим з’явився до австрійського коменданта ротмістра Говинера для условлення, то останній розклав контрибуцію таким чином: на місто Новогеоргієвськ 135 000 крб. та 40 сорочок й на окраїни міста Новогеоргієвська – д.д. Закаміння і Приліпки Новогеоргієвської волості – 90 000 крб. та з кожного двору по одній сорочці.

На другий день, 22 липня, о 12 год.дня, представники міста внесли повністю виможну суму грошей й 240 сорочок; представники деревень Закаміння й Прилипки внесли усього 30 000 крб. та 120 сорочок. З внесеної суми по проханню делегації через 3 дні повернено Говинером: місту – 35 000 крб., котрі й звернені до міської каси; д.д. Закаміння й Прилипки повернено 20 000 крб. За для виконання накладеної контрибуції постановою Новогеоргієвської Міської Думи 21 липня ввечері була зібрана вимагаєма з мешканців міста сума розкладним чином: по 11 крб. з чоловіка обого полу, 53 000 крб. тимчасово взяті в міської каси, в д.д. Закаміння й Прилипки речі та кошти одбиралися. За час обстрілу міста, вбита дочка місцевого громадянина І.Удовенка – Гапка, 17 років, тяжко поранений в груди громадянин Василій Матвійович Клюєв, котрий поправляється, легко поранені: син Клюєва Василь, 12 років, дівчина Соня Абрумовна Рабинович, 18 років й громадянка Явдоха Василівна Никитенко, 60 років. Зіпсовані в м.Новогеоргієвському помешкання: 1) Купріяна Івановича Шатацького – одбитий вугол дому, розбито 2 вікна й 5 шибок. 2) У Василя Клюєва пробита стіна дому, розбито одне вікно й окремо 6 шибок. 3) У Донченка пробитий наскрізь вугол будинку, зібрана частина стелі, знищена піч, вікно, побита дрібними осколками стіна. 4) У Якова Леонтійовича Обушка пробита наскрізь стіна дому, пошепчений коридор, 4 дверей, та 10 шибок у вікнах. 5) У Пилипа Яковлевича Донченка пробита в 3 місцях стіна столярної майстерні і розбито 4 нових скрині. 6) У Василя Микитовича Микитенка вибито вікно з рамою, пробита стеля й пошепчена частина стіни.

Зброя знесена така: рушниць – 62, рушниць для полювання – 65, самопалів – 6, холодної зброї – 66, ручних гранат – 2, газових масок – 2. Недодані спочатку 160 сорочок від м.Новогеоргієвська тепер видані австро-угорському комендантові»(82).

Сторонніми спостерігачами драматичних подій 21 липня стали солдати 2-го запасного кінного полку, розташованого у Новогеоргіївську. Згідно з даними Єлизаветградської Військово-Квартирної Управи, особистий склад частини сягав 900 осіб(83). У лавах підрозділу діяла невелика більшовицька підпільна група, до якої входили К. Бондаренко, Я. Кисельов С. Францин та ін. Загалом, протягом австрійської окупації антиурядові виступи в Новогеоргіївську відзначалися безсистемністю і не становили для залоги великої небезпеки. Фундатор комсомольського руху на території краю Віктор Дмитрович Коршенко згадував: «Вони (новогеоргіївські підпільники – Авт.) роззброювали варту, ліквідовували застави, нападали на конвой і звільняли арештованих, псували телефонний і телеграфний зв’язок. Я, наприклад, як садівник ходив по селах і перерізав секатором проводи польових телефонних ліній австрійських військ»(84).

Значно більшої шкоди заподіяли окупантам та гетьманцям партизанські формування Н. Григор’єва. З огляду на популярність, яку невдовзі здобув цей народний ватажок на Півдні України, буде доречним приділити увагу деяким сторінкам його життя.

Слід зазначити, що прізвище, під яким він залишився у історії громадянської війни, є прибраним. Походить воно від назви села Григор’євка, до якого на початку ХХ-го століття переселилася родина подільського міщанина Олександра Серветника. Малі статки не дозволили його старшому синові Ничипору продовжити освіту після закінчення 2-хкласної початкової школи. Попри скудність отриманих знань він зміг влаштуватися діловодом до олександрійського акцизного управління. В 1906 році, після проходження дійсної військової служби на Маньчжурському фронті, георгіївський кавалер Серветник - Григор’єв повернувся до Олександрії і впродовж восьми наступних років займає доходне місце прикажчика у казенній винній крамниці. З початком світової війни мобілізований прапорщик Григор’єв потрапляє на Південно-Західний фронт. Досвід Японської кампанії став у нагоді під час просування службовими східцями. Завдяки віртуозному володінню вогнепальною зброєю, особистій хоробрості та фатуватій поведінці (чого вартий неодмінний стек у руці під час рукопашних сутичок!) він зажив серед однополчан репутацію такого собі хлопця-друзяки. Сприяла закріпленню цього іміджу й схильність до міцних напоїв та крутого слівця. Природно, що в 1917-му подібні чесноти стали вирішальними у обранні штабс-капітана Григор’єва депутатом фронтового революційного комітету. Особисте знайомство з Симоном Петлюрою дозволило йому швидко увйти до офіцерської еліти армії УНР. Протягом перших місяців гетьманату полковник Григор’єв очолює одну з військових частин Української Держави. Після таємних перемовин з керівниками опозиційної «Української Національної Спілки» він самовільно залишає армійську службу і виїжджає до Єлизаветградщини для організації партизанської війни проти гетьманців. Протягом червня-вересня 1918 року григор’євці неодноразово брали гору у локальних сутичках з окупантами та загонами Державної варти. Ці успіхи не не на жарт розлютили головнокомандуючого австро-угорськими військами у Херсонщині фельдмаршал-лейтенанта фон Меца. Наприкінці жовтня 1918 року проти загонів Григор’єва було кинуто відбірні каральні частини. Під їхнім тиском повстанці змушені були відійти в межі кордонної Іванківцівської волості (нині у складі Знам’янського та Світловодського районів Кіровоградської області). Проте, хащі Чорного Лісу недовго служили пристанищем для григор’євського воїнства. Революції, що поклали край кайзерівській та габсбурзькій монархіям, деморалізували австрійських солдатів та офіцерів. Сили ж гетьманців були надто слабкими, щоб на рівних протистояти партизанам. Самотужки зайнявши Олександрію у листопаді 1918 р., Григор’єв проголосив себе “Отаманом повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя та Таврії». На деякий час він перетворився на удільного князька під номінальною егідою Директорії. Про особливий статус ватажка свідчить документ, що зберігається у фондах Державного архіву Херсонської області.

«Українська Народна Республіка

М.В.С.

Губерніальний Комісар Херсонщини Обіжно!

По канцелярії

Стіл 2

Січня 2 дня 1919р.

Повітовим Комісарам і Начальникам

Міліції м.м. Херсона та Єлисаветграда

№ 3

М.Херсон

Прошу оголосити в містах та повітах Херсонщини, що згідно наказу отамана Григорієва всякі реквізиції військовими частинами, а також і гражданськими інституціями без відома реквізиційних комісій і штабу республіки забороняються і будуть лічитись як мародерські дії, а виновні в цім будуть притягатися до польового суду.

В.о. Губерніального Комісара Антоненко

За управляючого Канцелярією Лазаревич

За діловода Голубович» (85).

Тоді ж по всіх волосних земських управах Олександрійського повіту було розіслано наказ отамана Григор’єва про термінове прибуття до збірного пункту всіх демобілізованих кавалеристів та артилеристів(86). Так формувався становий хребет майбутньої «армії». Колишні селяни, за роки світової війни вони остаточно перетворилися на таких собі революційних кондот’єрів. Їхньому психотипові були притаманні певні властивості, а саме:

• сприйняття насильства за найефективніший засіб досягнення мети;

• презирливе ставлення до мирного населення;

• розуміння революції як права на анархічну вседозволеність.

Ці загартовані професійні вояки слугували «гарматним м’ясом” для владолюбних провінційних ватажків – «батьків» Соколовського, Струка, Ангела, Тютюнника, Зеленого, Коцура, Григор’єва тощо. Подібні «отаманські сатрапії» швидко поширилися взимку 1918-1919 років по всій Наддніпрянщині. Їхнє виникнення стало рецидивом знищення залишків державності на території колишньої Російської імперії.

Губернська адміністрація намагалася приборкати розгул Отаманщини. Про це свідчать накази новопризначеного комісара Г.Нянчура.

« Н А К А З № 2

Губерніяльного Комісара Херсонщини

І.

На підставі данних мені Директорією Української Народної Республіки уповноважень тимчасово призначаю на посади повітових Комісарів Херсонщини такі особи:

Ананіївського повіту Яків Левадній, по Єлисаветградському Дмитро Хорунжій, по Одеському Йосип Антоненко, по Олександрійському – Куций, по Тираспольському Іван Колесников, по Херсонському – Володимир Шохін, по Дніпровському (на Таврії) Василій Курбан. Розпоряження за підписами тільки цих осіб являються законними і обов’язковими до виконання. Розпорядження представників попередньої влади являються незаконними, так само як і підписані ними, но не оплачені ріжного роду асигновки і требованія.

ІІ.

Всі державні інституції та відділи по Міністерствах Внутрішніх і Земельних Справ, які були утворені Гетьманським Правительством на місцях, негайно припиняють свою діяльність, а служащі розпускаються. Книги, ділові папери і майно передаються по описам, по приналежності. Служащі задовольняються жалуванням за грудень цього року повністю. Негайно також увільняються служащі без ріжниці стану і рангу, котрі були прийняті на службу за час після гетьманського перевороту і до 10 грудня цього року по всім підлеглим мені установам та інституціям Міністерства Внутрішніх Справ, задовольнивши їх жалування за грудень цього року.

ІІІ.

Державна Варта і офіцерські добровольчі дружини розпускаються негайно, передавши майно і зброю в завідування Повітових і Міських Комісарів. Замість бувшої Державної Варти Повітовими і міськими комісарами, при участі місцевих само врядувань формується «народна охорона» по штатам і окладам Варти із свідомих і надійних елементів місцевого громадянства. Для охорони порядку і спокою на місцях, до остаточного сформування «народної охорони» чини варти залишаються на своїх місцях і не мають права залишити своїх постів без дозволу комісарів під страхом відповідальності по законам військового часу.

Губерніяльний комісар НЯНЧУР

Грудня 20 дня 1918 року» (87).

«Н А К А З № 3

від 20 грудня 1918 року

Наказую всім повітовим комсарам і начальникам народної охорони широко сповістити населення Херсонщини про те, що Директорія Української Народної Республіки приймає міри, аби негайно відновити зруйновані гетьманською владою селянські господарства і повернути незаконно покривдженому населенню ріжного роду контрибуції. А тому необхідно негайно складати докладні списки по селах і волостям, надсилаючи їх до повітових народних (земських) управ, при котріх будуть утворені особливі комісії для розгляду цих списків і скарг і задоволення пострадавших.

Самочинних вчинків для повернення контрибуції на місцях не допускати, притягаючи винних до відповідальності. Повітовим народним управам пропоную одержувати зазначені вище списки і скарги, заховуючи їх до особливого розпорядження про утворення спеціальних комісій.

Губерніяльний комісар Херсонщини НЯНЧУР»(88).

На виконання цих наказів олександрійський повітовий комісар звернувся до волосних земських управ з вимогою надати списки на заміщення вакантних посад волосних голів та службовців Народної Охорони. Списки мали містити відомості про вік, освіту та попередню службу кандидатів. Посадові оклади встановлювалися у таких розмірах: волосний голова – 600 карбованців, старший охоронник – 300 карбованців, молодші охоронники – по 250 карбованців на місяць(89).

З огляду на майбутнє військове протистояння з державами Антанти та більшовицькою Росією і відповідно до розпорядження міністра продовольчих справ УНР Тимофієва від 25.12.1918 р. земським волосним управам ставилося за мету протягом 2-х тижнів здійснити вилучення продовольчих надлишків у колишніх поміщицьких економіях. Їхнім власникам залишався обмежений запас збіжжя у розмірі 15 пудів жита та 5 пудів круп на одного їдця. Реквізовані припаси мали надійти до військових частин УНР. Разом з тим задля попередження випадків мародерства на волосні управи покладалося завдання провести термінову реєстрацію всіх матеріальних цінностей, що знаходилися у панських садибах(90).

Одним з останніх розпоряджень Г.Нянчура став наказ № 529, датований 31.01.1919р. В документі йшлося про негайний перехід на українську мову всіх державних та громадських установ в межах Херсонської губернії. Загальний спектр українізації відзначався тотальністю, включаючи діловодство, службове спілкування, дверні таблички та ін.(91).

За день до цього всесильний отаман Григор’єв надіслав до командування української армії депешу слідуючого змісту:

«У Києві зібралася отаманія, австрійські прапорщики резерву, сільські вчителі та всілякі кар’єристи й авантюристи, які бажають грати роль державних мужів та великих дипломатів. Ці люди не спеціалісти і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків»(92).

За умов війни з більшовицькою Росією подібний демарш став справжнім «ножем у спину» для військ Директорії. За одну мить Олександрійщина та Єлизаветградщина перетворилися на плацдарм червоного наступу.

Друга більшовицько-українська війна 1919 року мало чим відрізнялася від подій річної давнини. Як і рік тому, московський Раднарком наголошував на своїй непричетності до дій Радянської Армії України. Боротьба велася за ті ж вузлові залізничні станції Бахмач, Лозова, Гребінка, Знам’янка тощо. Неабияку роль у поваленні Директорії знову зіграли збройні виступи трудящих у великих промислових центрах. Проте, у порівнянні з часами муравйовської навали, в військовому мистецтві Червоної Армії визначилися певні новації. Колишній керманич Червоного Козацтва В.М.Примаков згадував:

«В этот период гражданская война отличалась от эшелонного периода. Войска по-прежнему действовали вдоль железной дороги и борьба шла за крупные центры, но войска уже передвигаются не в вагонах, а на подводах и … умеют делать небольшие марш-манёвры. Пехота почти весь поход совершает на подводах, и только штабы дивизий движутся по железной дороге… Борьба велась только за города; промежуточные сёла и мелкие уездные города сами устраивали у себя Советскую власть и вооружённой помощи от армии не требовали. Командование армии давало дивизии направление на губернский город, командование дивизии давало полкам направление на уездные города … и наступление начиналось.

… Дивизии были организованы по типу русских штабов, улучшено качество сотрудников штаба. Некоторые командиры полков отстранены от командования за бандитизм. В полках введён институт комиссаров, в дивизиях организованы политотделы. Самостийные командиры полков были устранены или расстреляны…»(93). Протягом другої половини січня 1919 року частини більшовицької Групи військ Харківського напрямку під командуванням В.Х.Ауссема (94) зайняли усю Лівобережну Україну. Блискавичні перемоги червоноармійців були зумовлені дезорганізацією тила армії УНР, причини якої викладені у мемуарах екс-голови Директорії В.Винниченка: «…фізична сила, військо, лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції або були явними контрреволюціонерами й навіть контр українцями. В цьому ж полягає причина й тих єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії в Київ, потім такою страшною, кривавою пошестю розлились по всій Україні.

Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-революційних лозунгів, отамани мусили чимось підбадьорювати «козацький дух». І «давали хлопцям погуляти», як говорилось тоді…

І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки революції, але й національного руху.

От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної і військової була основною, початковою нашою бідою…» (95).

У складі військ В. Ауссема знаходився й загін червоних козаків В. Примакова. Взаємодіючи з 5-м Українським полком Д. Шмидта, у 20-х числах січня 1919 року поблизу Кременчука «червонці» завдали поразки залишкам Запорізького корпусу отамана Болбачана. Закріплюючи успіх, вони здійснили глибокий рейд по території Павлиської та Косівської волостей і в середині лютого зайняли Олександрію. Їхня присутність тимчасово нейтралізувала можливість ексцесів з боку бійців григор’євського 1-го Задніпровського радянського стрілецького полку, які там квартирували. Після переходу на бік більшовиків загони отамана Григор’єва отримали назву Задніпровської української радянської стрілецької бригади і мали прикривати фланг Київської групи регулярних радянських військ від петлюрівських контрударів. У доповіді на ім’я ВУЦВК від 10.06.1919р. члени Олександрійського повітового виконавчого комітету так характеризували перші дні перебування григор’євців у місті: “С первого момента их появления мы заметили всю плохую сторону их поведения. Уже тогда они занимались пьянством, грабежом и разбоями»(96). Після уходу примаковців на фронт Григор’єв відчув себе повновладним володарем повіту. Однак до пори до часу увагу повстанського комбрига привертав Південь України. Протягом березня 1919 року у боях із військами УНР та десантними французькими та грецькими підрозділами полки Григор’єва дійшли до чорноморського узбережжя. Захоплення Миколаєва, Херсона та Одеси принесло удачливому командирові не тільки лаври «переможця Антанти», а й багату здобич у вигляді величезних запасів спирту, продуктів, мануфактури, зброї тощо. Повернувшись з тріумфом до Олександрії, Григор’єв влаштував показові роздарювання своїх трофеїв мешканцям повіту. Свідок згадує: «Всё пригнали до станцій Олександрія, П’ятихатки, Знам’янка, Користівка. Отаман звернувся до селянства із запрошенням з’явитися за подарунками. Роздали людям готову швейну продукцію, швейні машинки, відрізи матерії, продукти і інше…»(97).

Ясна річ, що нарочитий «революційний альтруїзм» посприяв залученню до лав бригади нових солдатів. До того ж, жалування григор’євців у кілька разів перевищувало платню червоноармійців Олександрійської караульної роти. Популяризувати ім’я отамана була покликана газета «Червоний партизан», що друкувалася у особистому панцерникові Григор’єва.

Зміцнення його впливу на громадське життя у повіті відбувалося на тлі прогресуючої кризи довіри до Радянської влади з боку місцевого селянства. У книзі спогадів генерала А.Денікіна «Очерки русской смуты» є цікавий соціологічний пасаж щодо причин розгортання антибільшовицького руху навесні 1919 року в Україні. Прославлений воєначальник стверджував: «Шесть режимов, сменившихся до того на Украине, и явная слабость всех их вызвали вообще в народе обострение тех пассивно-анархических тенденций, которые были в нём заложены извечно. Вызвали неуважение к власти вообще, независимо от её содержания. Безвластие и безнаказанность таили в себе чрезвычайно соблазнительные и выгодные перспективы по крайней мере на ближайшее время – власть, притом всякая, ставила известные стеснения и требовала неукоснительно хлеба и рекрут»(98).

Ситуацію ускладнювали радикальні заходи проросійського уряду Х.Раковського у загальному руслі політики «воєнного комунізму». Сподівання селян Олександрійського повіту на розподіл поміщицької землі розвіялися після місцевого з’їзду Рад 20-24 березня 1919 року. Дублюючи резолюції ІІІ-го Всеукраїнського з’їзду Рад вищий орган влади у повіті визнав: “…что и в земледелии, как и в промышленности оправдывается известный экономический закон, что крупные хозяйства побеждают мелкие, а потому съезд считает необходимым всячески поощрять добровольно образованные коммуны и артельные обрабатывания…»(99). Внаслідок цього найплодючіші грунти краю було передано новоствореним радгоспам та артільним осередкам.

Офіціозне партійне видання вимушене було констатувати: «В этот период в практике работы местных партийных и советских органов были допущены серъёзные ошибки в деле социалистического строительства, особенно в ходе проведения аграрной и продовольственной политики. Создавая коллективные хозяйства, совхозы, они закрепляли за ними много земли, которая оставалась не обработанной вследствие отсутствия достаточного количества тягловой силы и инвентаря. В то же время ещё не все крестьяне успели получить землю, что вызывало недовольство среди них…»(100).

Іншим каменем спотикання у стосунках українського селянина із більшовицькою владою стала сумно відома «продовольча розкладка», введена з 1 квітня 1919 року на території України(101).

Виходячи з даних про розмір посівних площ та минулорічну урожайність, на кожну губернію покладалося завдання надати певну кількість зерна. Зібране збіжжя мало йти на утримання управлінського апарату, армії та каральних органів. На губернському рівні відбувався розподіл контрольних цифр у повітах, волостях та селах(102). При цьому більшовики свідомо роздмухували соціальну ворожнечу, виходячи із «класового підходу». Зокрема, сільська біднота отримувала привілей у вигляді звільнення від будь-яких поборів. Натомість селяни, що мали у користуванні від 5 до 10 десятин землі, мали віддати державі за фіксованою ціною 10 пудів зерна з кожної десятини. Основний тягар розкладки покладався на плечі найзаможніших селян («куркулів»). Саме за їхній рахунок покривався плановий дефіцит. За умов галопуючої інфляції буцімто закупівельна кампанія перетворювалася на безоплатне вилучання хліба, що не могло не призвести до соціального вибуху(103).

Додатковим подразником для селян слугували створені відповідно до постанови Тимчасового Робітничо-селянського уряду України від 17.01.19р. волосні і сільські комітети бідноти (комбіди). Вони мали право розпоряджатися майном поміщицьких економій та садиб, а також надавали допомогу «продовольчим загонам» у вилученні хлібних надлишків у населення(104). Окрім матеріальних збитків новий лад приніс заможнім селянам ще й політичне безправ’я. Постановою Ради Народних Комісарів України від 5.02.19р. вони позбавлялися права обирати та бути обраними до місцевих Рад. Подібна дискримінація стосувалася також служителів релігійного культу, підприємців, колишніх службовців царської жандармерії та гетьманської варти, душевнохворих, злочинців та дезертирів(105). Разом із ревкомами й осередками КП(б)У волосні і сільські комбіди та Ради мали стати провідниками політики «военного комунізму» на українських землях навесні та влітку 1919 року. У якості прикладу їхньої повсякденної діяльності далі наводиться уривок зі спогадів колишнього радянського активіста, учасника розбудови більшовицької влади у Миронівській волості Івана Андрійовича Забіяки.

«…Весной 1919 года в с.Мироновку по заданию высших партийных органов прибыл старый член партии и участник революции 1905 года, рабочий-столяр, наш односельчанин Руденко Лука Иванович. С прибытием Руденко Л.И. в работу местных советских органов и партийной организации была внесена свежая струя рабочего коммуниста и вся работа заметно оживилась. Председателем волостного партийного комитета был избран Марченко В.Ф… Партийная организация возглавила всю работу волостных советских органов, а это в свою очередь активизировало кулацкий элемент и подкулачников, которые старались пролезть в руководство Советской властью на местах. Вспоминается один эпизод, когда во время проведения одного из общих волостных собраний, которое длилось трое суток, дело чуть ли не дошло до рукопашной драки. Речь шла, насколько мне память не изменяет, о выборах волостного ревкома и перенесении самого волостного управления в с.Таловую Балку. Кто-то из подкулачников выступил на этом собрании с провокационным заявлением о том, что де мол коммунисты нам хотят навязать силой оружия своих кандидатов в волостной ревком. И здесь же он загорланил, что коммунистов нужно разоружить. После этого поднялся в здании волревкома (ныне школа) сильный галдёж и тут же кто-то из коммунистов предложил сделать перерыв. Это был сделан хороший манёвр. Во время перерыва ко мне подошёл Марченко В.Ф. и дал (незаметно для других) мне три нагана и приказал немедленно спрятать оружие в хозяйстве своего отца, что я и сделал. После перерыва вопрос об оружии опять поднял тот же демагог подкулачник, но его поддержали немногие и т.обр. вопрос об отобрании оружия у коммунистов отпал… Волостной ревком и его отделы возглавляли выбранные на волостном собрании коммунисты. Председателем волостного революционного комитета был избран Руденко Лука Иванович.

Нужно сказать, что Руденко Л.И. обладал даром красноречия. При выступлении он всегда был спокоен. Его мысль излагалась им с такой логической последовательностью и так убедительно, что даже отъявленные враги подчас аплодировали ему. Это был человек больших ораторских способностей, с большим партийным подпольным опытом, а это помогало ему убедить любую сельскую аудиторию в правоте дела, выдвигаемого коммунистами.

Заместителем председателя волревкома тогда был избран беспартийный, но честный советский активист Спильник Филипп Семёнович. Председателем сельского ревкома села Мироновка был избран коммунист Гончаренко Иван Игнатович. Членом сельревкома был избран Дудник Василий Лазаревич, молодой способный юноша, который в дальнейшем стал активным строителем Советской власти на селе, а впоследствии вплоть до сегодняшних дней работал на ответственных должностях в Совете Министров УССР. Мироновским волостным военным комиссаром парторганизация выдвинула фронтовика-коммуниста Шитко Василия Яковлевича. Сотрудниками волвоенкомата были назначены активисты: Спичка Фёдор Эрастович и юноши: Забияка Иван Андреевич и Олещенко Трофим Харлампиевич. Земльным отделом волревкома руководил фронтовик-коммунист Кошман Василий Яковлевич, а заместителем его и секретарём земотдела был молодой активист Дудник Андрей Карпович. В волостном комитете труда работали активисты: Олещенко Яков Филиппович и Скрыпник Трофим Фёдорович. Кроме этого в волревком входили и другие отделы как, например, отдел соцобеспечения, отдел наробраза, отдел управления, продовольственный отдел. Всеми этими отделами руководили коммунисты парторганизации. В этих отделах, как и в других, работали и беспартийные активисты. Коротко хочется сказать о работе некоторых отделов волревкома.

Волостной ревком руководил всей работой отделов и осуществлял претворение в жизнь законов и декретов партии и Советской власти на селе. Ревком очень многое сделал для воспитания сельской бедноты и середняка в духе преданности идеям молодой власти. Большая воспитательная работа проводилась с молодёжью и поэтому неслучайно, что подавляющее большинство молодёжи активно участвовало в мероприятиях, проводимых на селе, в частности по проведению учёта имущества, скота, инвентаря, запасов хлеба, семенного фонда, земли и других ценностей, находившихся в собственности крестьян. Нужно сказать, что учёт всего этого богатства проводился со слов хозяина, однако подавляющее большинство селян-бедняков и середняков правдиво показывало о наличии в их хозяйстве ценностей и это было близко к истине…

Волостной военкомат занимался вопросами учёта призывного возраста; проводил всеобщее воинское обучение молодёжи допризывного возраста; проводил мобилизации призываемых в Красную Армию возрастов молодёжи; учитывал и проводил отбор конского состава для армии.

На долю земельного отдела приходилась серъёзная работа по учёту всех земель как помещичьих, так и крестьянских и распределение их на душу населения. Учитывался сельхозинвентарь, рабочий скот, семенной фонд, лесные угодья и сбережение всего этого от растранжиривания.

Волостной комитет труда организовывал работу на территориии волости по осуществлению трудовой и гужевой повинности, наряжал обывательские подводы для перевозок государственных грузов, мобилизовывал и отправлял граждан для заготовок леса на топливо, а также осуществлял ряд других работ, необходимых для страны.

Во всех мероприятиях, которые в те годы проводились на селе по линии всех отделов ревкома, молодёжь принимала живое участие и оказывала практическую помощь местным органам власти. Молодёжь активно участвовала в проведении субботников и воскресников. Проводили, особенно весной, насаждение молодых декоративных деревьев. Занимались уборкой общественных мест, улиц, ремонтировали в селе дороги, убирали и благоустраивали общественный двор (бывшая усадьба помещика Гальченко, ныне двор и дом колхоза). Весьма активно участвовала молодёжь в художественной самодеятельности – делали постановки, выступал хоровой ансамбль. В самодеятельности принимали участие наряду с молодёжью и пожилые люди.

Для обеспечения порядка на территории сел и деревень волости был сформирован «отряд самообороны», который размещался в здании, где сейчас находится правление и Клуб колхоза им.Ленина. (спогади написані у 1960 році - Авт.) Командиром этого отряда был Марченко Василий Филиппович. Отряд вёл борьбу с контрреволюцией, спекулянтами, уголовными проявлениями и другими антиобщественными элементами на территории волости, а иногда выезжал в другие населённые пункты по требованию Александрийских уездных властей. В отряде насчитывалось примерно 50 – 70 человек. Укомплектован он был добровольцами, гражданами сёл и деревень волости…

Хочется немного остановиться на роли Комитета незаможных селян. Председателем этого комитета был избран бедняк, сапожник Молчанов Емельян Савельевич, а его заместителем и секретарём – Дудник Василий Лазаревич (бывший секретарь сельревкома). Комитет бедноты имел в своём распоряжении различные материальные ценности, конфискованные у помещиков (зерно, фураж, сельхозинвентарь, лошади, рогатый скот, свиньи, овцы и пр.) Продукты питания, фураж и проч. Комбедом распределялись среди нуждающейся бедноты. Беднота с первых дней Советской власти увидела и ощутила практически, как о ней заботится Советская власть и поэтому с первых же дней стала на её сторону…»(106).

Нагнітання соціальної ворожнечі (або, користуючись тодішнім лексиконом, «класової боротьби») на селі відбувалося з відома та за безпосередньої підтримки губернського радянського керівництва.

Із телеграми голови Херсонського губернського виконавчого комітету П.М. Любецького від 28 березня 1919 року:

«Всех белогвардейцев, самостийников и представителей крупной буржуазии арестовать и перевести в концентрационные лагеря. Эту меру предписать выполнить всем Совдепам и ревкомам Херсонской губернии»(107).

Із наказу за № 10 завідуючого відділом управління Херсонського губвиконкому І. Кліманова від 4 квітня 1919 року:

«…1. Все лица, бежавшие из мест, в которых восстановлена Советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду революционного трибунала.

2. Всё имущество вышеназванных лиц, в чём бы оно ни состояло, объявляется собственностью Украинской Социалистической Советской Республики.

3. Всё оставленное имущество должно быть немедленно взято на учёт: промышленные предприятия – местными Советами народного хозяйства или заменяющими их учреждениями, дома, квартирная обстановка, торговые предприятия и т.п. соответствующими органами городского хозяйства.

4. Все заместители сбежавших владельцев: управляющие, доверенные, приказчики, или, где таковых не оставалось, прислуга, дворники, соседи обязаны немедленно сообщить об оставленном имуществе в указанные учреждения.

5. Ответственность за сохранность оставленного имущества возлагается в частных квартирах на домовладельцев или, в случае их отсутствия, на управляющих, а за отсутствием последних на дворников. В промышленных и торговых предприятиях на доверенных, а за отсутствием их на приказчиков и фабрично-заводские комитеты.

6. Виновные в нарушении сего приказа будут преданы суду революционного трибунала…»(108).

Поточна діяльність Херсонського губвиконкому навесні та влітку 1919 року майже не відображена у фондах Державного архіву Херсонської області. Станом на квітень 1919 року вищий виконавчий орган губернії складався з 11 відділів:

• управління (зав. Кліманов);

• фінансів (зав.Фельдман);

• юстиції (зав.Бердичевський);

• соціального забезпечення (Селюк);

• народної освіти (Стрельченко);

• праці (Бородін);

• продовольчий (Скляр);

• народного господарства (Левіт);

• охорони здоров’я (Богунов);

• культурно-просвітницький (Грінблат);

• санітарний (Савченко).

Більшовицьке чиновництво намагалося встановити тотальний контроль над усіма царинами крайового життя. Обіжники, загади й директиви тієї пори відзначаються скрупульозними формулюваннями та імперативним стилем. Ось типовий взірець тогочасної документації:

« Приказ всем исполкомам Херсонской губернии

1. Согласно постановления губернской чрезвычайной Комиссии по обсеменению полей, утверждённого губисполкомом, предписывается в целях полного обсеменения полей в Херсонской губернии приступить немедленно к учёту и мобилизации посевного материала на местах с тем, чтобы в случае надобности семена могли быть быстро и своевременно доставлены в нуждающиеся районы.

2. Железнодорожные станции, пароходные и транспортные агентства, администрации пристаней во всей губернии обязуются принимать к погрузке и отправлять в места назначения как и грузы первой категории и вне очереди. Семенной материал, сельскохозяйственные орудия и машины, кузнечный уголь, мелкосортное железо и другие материалы, необходимые для ремонта сельскохозяйственного инвентаря по отправкам, связанным с обсеменением полей.

3. Воспрещается повсеместно в губернии перемол и техническая переработка ячменя и овса на срок по 25 апреля кукурузы, проса, сорго, гречихи на срок по 5 мая сего года нового стиля со дня опубликования сего приказа.

4. Воспрещается повсеместно в губернии пивоварение на срок по 25 апреля сего года нового стиля со дня опубликования сего приказа.

5. Все запасы ячменя, овса и другого посевного материала, находящиеся на пивоваренных заводах, мельницах, складах, в амбарах предприятий или частных лиц должны быть незамедлительно взяты на учёт исполкомами для обсеменения полей.

6. Безусловно и строжайше воспрещается выделка и продажа самогонки, причём виновные немедленно предаются военно-революционному трибуналу.

7. Всем исполкомам городов, уездов и волостей предписывается в срочном порядке организовать выездные агитационные комиссии по обсеменению полей в составе не более десяти человек каждая, на обязанности указанных комиссий возлагается широкая агитация на местах в целях полного обсеменения полей и всемерное содействие местным Земотделам в их мероприятиях по обсеменению полей. При этом агитационные комиссии обязаны согласовывать свою работу с местными Земотделами. Подчиняться общему наказу губисполкома, губземотдела и чрезвычайной комиссии по обсеменению полей от 24 марта 1919 года, определившему обсеменение полей текущей весной, а также своевременно сформировать свои исполкомы или губернскую чрезвычайную комиссию по обсеменению полей…

8. Общая ответственность за исполнение сего приказа возлагается на исполкомы городов, уездов и волостей, причём соответственно компетенции отделов местных советов: совнархозы обязаны немедленно выполнить задания, означенные в пункте 2, 3, 4, 5…»(109).

Ослушників та інакомислячих чекали репресії з боку каральних органів «диктатури пролетаріату» - губернських відділків Робітничо-селянської міліції (зав. Коган) і Надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем (голова Я.Генкін, заступник О.Мінаєв-Цикановський). «Будинок Тюльпанова», де розмістилися херсонські чекісти, невдовзі зажив дурної слави місця тортурів та страт. Денікінська пропагандистська агенція у інформаційному зведенні за № 110195 від 26 серпня 1919 року стверджувала:

«Одесса. Из авторитетного источника сообщают, что в подвалах Одесской Чрезвычайки найдены орудия пыток, много трупов замученных. Среди орудий пыток обращают внимание особые приспособления цепей для растягивания конечностей...

Херсон. Население с ужасом вспоминает зверства большевистской Чрезвычайки, свирепствовавшей с приездом в Херсон двух китайцев, специалистов пыток, препарировавших живых людей, снимавших кожу с ног и рук, втыкавших булавки под ногти. В последние дни большевиками было убито много общественных деятелей с целью парализовать жизнь после ухода большевиков из Херсона…

Николаев. К коменданту являются беспрестанно для регистрации офицеры, укрывавшиеся в окрестных сёлах и деревнях от большевиков. Они рассказывают ужасы. Пылают деревни, зажжённые большевиками. Матросы уничтожают крестьянское добро, сжигая весь хлеб за невозможностью унести его с собой. Расстреливается домашний скот, разрушаются сельскохозяйственные машины. Там, где раньше крестьяне восставали против большевистских властей, большевики, не встречая мужчин в деревнях, переносят злобу на женщин и детей. Например, в одной деревне, где население перебило отряд коммунистов, большевики раздевали донага женщин и с издевательствами заставляли их идти перед пьяной толпой. Найдено много трупов детей с отрезанными конечностями...»(110).

Серед жертв «червоного терору» були колишні царські генерали М.І.Ебелов, М.П.Бірюков, Л.О.Гулькевич, В.Т.Федоренко. Проте, гинули від чекістських куль не лише «представники контрреволюційного офіцерства» та «куркулі». Як стверджує російський дослідник С.Волков, із 73-х страчених за вироками Миколаївської Надзвичайної Комісії осіб 17 були офіцерами, 8 – підприємцями або священниками, 15 – «інтелігентами», 33 – робітниками і селянами(111). Провідний російський меншовик Г.Кучін-Оранський залишив яскраву, хоча й доволі тенденційну, оцінку правління другого українського більшовицького уряду:

«…На разбитой, разворошенной украинской почве большевистский терроризм в этот период вырос в анархическое, антиобщественное явление. Специальные условия места и времени создавали какую-то гипертрофию «военного коммунизма». Деклассированные элементы получали всё большую свободу своего формирования и господства. Делались тысячи нелепостей и преступлений. Кровь лилась потоками бесцельно, как никогда… Быстро сгорали иллюзии и настроения после «петлюровской весны…»(112).

Класові «чистки», грабіжницька продрозкладка, зловживання владою з боку місцевого партійного керівництва спричинили до масових селянських повстань. За даними російського історика В.Шамбарова, у квітні – на початку травня 1919 року в Україні було зафіксовано 121 антикомуністичний виступ(113). Відомий більшовик В.Затонський згадував: «…весной 1919 года вся Украина клокотала и бурлила. То там, то сям вспыхивали крестьянские восстания, каждое село имело свой отряд, оборонявший стратегические подступы к своей деревенской республике, а подчас выступавший в поход против соседнего городка или местечка… Атаманы, только что перешедшие на сторону Советской власти…один за другим поднимали бунт…против коммунистов (понятно, не обходилось дело и без «жидов», которых резали по всякому случаю)… Во всём была презанятная смесь революционности, авантюризма, беспросветной темноты, самого дикого мракобесия, беззаветной отваги и трусливой жадности… Все стороны крестьянской души, веками забитой, тёмной, неожиданно проснувшейся, вечно колеблющейся, и революционной и реакционной в одно и то же время, страшной в своей жестокости и, в конце концов, детски наивной и детски беспомощной – отразились в судорожных корчах мужицкой Украины…»(114).

У суміжній із Олександрійським повітом Чигиринщині утворилася знаменита Холодноярська республіка. В славетному хуторі Суботові підняв чорний прапор заколоту отаман Свирид Коцур. Виступ селян Херсонської губернії очолив герой-орденоносець, червоний командир Ничипір Григор’єв. Перші дні заколоту відображені у спогадах Павла Миколайовича Сорокіна, які пропонуються увазі читача у дещо скороченому вигляді. Отже, як згадував П.Сорокін: «… весной 1919 г. группа землемеров были командированы в Александрийский уезд для распределения помещичьих земель между безземельными и малоземельными крестьянскими хозяйствами… Первые наши переживания – на станции Знаменка. Не успел остановиться поезд, как в него врывается банда, которая среди пассажиров хватает евреев и уводит их за вокзал, после чего были слышны выстрелы. Поезд останавливается дальше. На станции Користовка происходит пересадка на поезд на Александрию. Подают товарный вагон, в котором находятся вооружённые григорьевцы, последние предлагают купить у них золотые часы и вещи, от чего мы категорически отказываемся, чем они возмущены. Перегон небольшой – прибываем на станцию Александрия.

На станции стоит только один состав из международных и классных вагонов, из которых слышны разухабистые песни и музыка. По крышам вагона ходит человек в матросской форме и серъёзно смотрит на небо в подзорную трубу… На перроне и в вокзале во всех помещениях не видно ни пассажиров, ни обслуживающего станцию персонала, лишь одни пьяные солдаты… Входим в пустой вокзал. Из предосторожности стоим вокруг своих вещей, на которые солдаты подозрительно смотрят. Один из наших ушёл в город за транспортом. Ожидаем. К вокзалу подъехала легковая открытая машина, из которой вышел человек низкого роста, довольно плотного сложения, с широким лицом и курносым носом, и, видимо, нетрезвый. Вообщем, отталкивающего вида. На нём кожаная тужурка, под ней длинная шёлковая тёмно-голубая рубашка, а на голове – кожаная фуражка. Останавливается возле нас. Пьяным голосом спрашивает: « Кто вы такие?» Отвечаем: «Землемеры. Приехали отводить землю крестьянам». – «Вот и хорошо». – После чего обращается к нам: «Умеет ли кто-нибудь из вас чертить? Если да, то ко мне требуется в штаб чертёжник; жалованье - 400 рублей, жить в вагонах, всего у меня вдоволь, даже есть артисты и оркестр. Приходите, если кто согласен».

После чего он, пошатываясь, пошёл к своему вагону. Наконец, мы в городе, который наполнен пьяными, шатающимися григорьевцами. В гостинице и в кафе только они. Спрашивается, что из себя представляет всё войско Григорьева? Это частично молодые крестьяне из сёл Пражки, Верблюжки и др. ближайших сёл, обманутые обещаниями и писаниной «Универсал», которые мы видели расклеенными по городу. Крестьяне, которые приходили в отряд Григорьева, получали новое обмундирование, продукты, а в основном стремились взять оружие и уходили обратно в сёла, но потом приходили обратно. Остальную часть войска составляли авантюристы, уголовники, бандиты… В городе частые грабежи и насилия. Вечером и ночью не показывайся на улицу. В домах также не безопасно. Хозяевами города являются бандиты Григорьева, и город отдан им на растерзание. А что делается в гостинице, из которой мы вынуждены были уйти; пьяная банда Григорьева устраивает танцы и песни и дико пляшет под сумбурные звуки пианино, на клавиши которого один из этой орды садится задом?

Пока ожидали направления в сёла, нас предупредили, что Григорьев созывает крестьянский съезд, на котором просит нас присутствовать. Но какие вопросы будут рассматриваться на этом съезде, нам не известно. Наступил день съезда (жаль, дату не запомнил), который открылся в городском театре. На съезд явились с опозданием и шли с неохотой.

Театр был заполнен крестьянами, по нашему мнению, из зажиточных слоёв села… В президиуме сидело 5 человек, представляющие как будто все партии, в том числе и большевиков… Председательствовал на съезде Терещенко – высокий, плотный мужчина; он же представитель штаба Григорьева… Наконец на сцене появляется сам «батько» Григорьев. Его ведут под руки двое молодых людей, одетых в новые френчи и галифе… Подводят Григорьева к столу, он, опираясь на стол, кладёт пистолет… Сопровождающие атамана два молодых человека остаются на сцене за Григорьевым, и стоят, как вымуштрованные солдаты, охраняя «батька». При появлении Григорьева раздаются неуверенные голоса участников съезда: «Слава батьке Григорьеву!»

Слово предоставляется Григорьеву. Но что это была за речь?! Пьяного человека, нечленораздельная, перемежающаяся русскими и украинскими словами… Он говорит со злобой о том, как его не поняли и не оценили его заслуги… Начал он с того, что одесситы его выставили со всем отрядом из города и больше всего обвинял каких-то людей с длинными носами, не называя их (здесь он показал себя заядлым антисемитом). По его словам, ему удалось вывезти из Одессы несколько вагонов с оружием, продовольствием, и почему-то подчеркнул даже – вагон с коньяком… Долго останавливается на вооружении и численности войск, а также на его снабжении. В частности, говорит: «В мене 40 тысяч войск, несколько десятков орудий, бронемашин и пулемётов. Моё войско стоит под Кременчугом». Хвастливо заявляет: «Завтра вам візьму Катеринослав, візьму Харків, Полтаву, Київ і всі вони будуть ваші», - что он идёт «правильним шляхом». Просит выделить несколько человек из делегатов съезда и он покажет на карте расположение его войска. На сцену поднимаются 3 «делегата». Григорьев полушёпотом говорит им, показывая на развёрнутую карту, где, якобы, находится фронт его войск… Пока идёт рассмотрение карты, председательствующий предоставляет одному из делегатов слово, который, между прочим, говорит: «Нащо нам брать Київ, Харків, Катеринослав, коли вони і так наші. Навіщо нам убивать наших братів?» и т.д…

Григорьев волнуется и требует поставить на голосование вопрос о том, доверяют ли ему, что он идёт «правильним шляхом». Председательствующий Терещенко ставит на голосование и спрашивает: «кто за то, чтобы признать правильными действия Григорьева?» Поднимается лес рук. «А теперь – кто против?» И здесь поднимается… рука одного человека, находящегося в конце зрительного зала. В это момент, когда увидел Григорьев голосующего против него, завопил как дикий зверь: «Вони мені не довіряють!» После этого его молодые телохранители быстро побежали в конец зала, чтобы задержать недоверяющего ему.

…Мы решили больше не оставаться и быстро покинули съезд. Не помню, в этот ли день съезда или в другой, за городом были слышны ружейные и пулемётные выстрелы. Делегаты съезда один за другим, как крысы, исчезают из театра. В городе по улицам разгуливают пьяные бандиты Григорьева и начинаются кошмарные еврейские погромы…»(115).

Універсал, про який згадує П.Сорокін, було оприлюднено 7 травня 1919 року українською та російською мовою. Далі подається український варіант документу.

« У Н І В Е Р С А Л

Народе український! Народе змучений!

Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала з твоїх сел кращих синів землі. Межиусобна війна, гетьманщина та петлюрівщина кращих синів твоїх загнали в могили та в’язниці. Коли в тебе збракувало сили більше терпіти, ти залишивши рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов захищати право своє на землю та волю, але й тут політичні спекулянти обманули тебе і хитрими заходами використали твою довірчивість: замісць землі та волі тобі насильно нав’язують комуну, надзвичайку і комісарів із Московської “обжорки» і тої землі, де роспяли Христа. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш у постолях і в штанях з мішка; замісць чаю ти пьєш горячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світлу будучність експлоатують тебе: тобою воюють, зі зброєю в руках забирають твій хліб, реквізують твою скотину, і запевнюють тебе, що все це на користь народню.

Працьовник святий! Божий чоловік! Подивись на свої мозоляві руки і подивись навкруги… НЕПРАВДА, БРЕХНЯ І НЕПРАВДА. Ти царь землі! Ти кормилець світу! Але ж ти раб, дякуючи святій простоті і доброті своїй. Селянин і робітник! Вас девяносто два відсотки на Україні. А хто керує вами?! – все ті-ж кровопивці народні.

НАРОДЕ УКРАЇНСЬКИЙ! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії. Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника. Геть політичних спекулянтів. Геть насильство зправа, геть насильство зліва. Хай живе влада рад народу України.

Перед вами нова боротьба! Борітеся – поборете!

Я, Отаман Григор’їв, і мій Штаб голови свої покладемо за права працюючого люду. Остання ставка. Для себе ми не шукаємо нічого. Дайте нам піддержку і тим спасете право своє.

Ось вам мій наказ:

в три дні мобілізуйте всіх тих, хто здатний володіти зброєю і негайно займайте всі станції залізниць: на кожній станції поставте своїх комісарів. Кожна волость, кожне село формуйте отряди і йдіть в своє повітове місто; від кожнго повітового міста з ваших отрядів по чотиріста чоловік кращих бойців пошліть на Київ і по двісті на Харьків; коли є зброя – зі зброєю, нема зброї – пошліть з вилами, але наказ мій прохаю виконати і побіда за нами. Все останнє я зроблю сам. Головний Штаб наш при мойому Штабові. Тільки з вашою піддержкою ми добьємся права народові. Негайно організуйте владу народню. В кожному селі виберіть селянську раду, в кожній волості волосну раду, в кождім повіті – повітову раду, в кождій губернії губерніяльну раду. В раду мають право бути вибранними представники всіх партій, які стоять на радянській платформі і ті, що признають себе безпартійними, але підтримують радянську владу. В склад рад можуть входити представники всіх національностей, пропорціонально їх числу в Україні,тобто: для українців предоставляється в раді вісімдесят відсотків місць, для євреїв п’ять відсотків місць і для всіх інших національностей пятнадцять відсотків місць. При такому роспреділені не буде засилля не партії, ні нації. Глибоко вірю, що це буде дійсно влада народня.

Хай живе свобода слова, друку, совісті, зібрань, спілок, страйку, праці і прфесій, недоторканність особи, думки, оселі, переконань та релігії. Народ Божий. Любіте один одного, не проливайте братерської крови. Забудьте партійну ворожнечу, преклоніться перед владою чесної праці. Хай живе чесна праця! Хай загине всяке насильство і влада капітала.

Залізничники! Пошта та телеграф! Ви змучились. Зрозумійте нас. – Перемога наша – перемога ваша. Народ Український завойовань по за межами своєї землі не шукає, але своїм браттям по праці, де б вони не були, завжди поможе і іржавою рушницею і останнім шматком хліба.

Уряд авантюріста Раковського і його ставленників просимо йти од нас і не насилувати волю народню. Всеукраїнський з’їзд рад дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо волю його.

Я йду вперед, бо так велить народня совість. Резерв мій – ти, Народе український, і від тебе залежить доля твоя.

Всякі вбивства без суда народнього, мародерства, безчинства, вторження в чужу оселю, не законні реквізиції, агітація проти окремих національностей будуть пресікатись на місці силою зброї. Порядок необхідний – Геть сваволю.

Своїми замістниками призначаю товариша ТЮТЮННИКА, товариша ГОРБЕНКА і товариша МАСЕНКА, котрим довіряю важке завдання.

Отаман партизанів Херсонщини та Таврії

ГРИГОРІЇВ

Горбенко

Тютюнник

Терещенко

Масенко

Ясінський

Бондарь

Павлов(116).

Відозви аналогічного змісту були доволі розповсюдженим явищем у тодішній Україні. Кожний поважаючий себе отаман вважав за честь засвідчити власним підписом «універсал» або «маніфест». Так, на території сусіднього Кременчуцького повіту Полтавської губернії поширювався маніфест отамана А. Шарого – Богунського (Див. Додаток 7).

Хід григор’євського повстання та його придушення детально описані у історичній літературі. Тому доцільним буде зупинитися на відлунні цих подій у придніпровських волостях Херсонської губернії.

Загальновідомим є факт єврейських погромів у містах, захоплених григор’євцями (Єлизаветград, Кременчук, Черкаси, Умань тощо). Знаходячись поблизу від епіцентру заколоту, єврейське населення Новогеоргіївська відбулося легким переляком. Ворожий нейтралітет отаманів Холодноярської та Чигиринської республік В. Чучупаки та С. Коцура знизив оперативну активність у поблизьких волостях. Повстанці обмежилися глибокими розвідувальними рейдами поодиноких загонів в межах краю. Сучасники згадують про перебування григор’євських роз’їздів на околицях Калантаєва, Андрусівки та ін.(117). Випадкова зустріч з одним таких підрозділів поблизу с.Глинськ завершилася трагічно для новогеоргіївського комуніста, 20-річного Михайла Грабовського. Разом із Віктором Коршенком, Петром Код’євим та Наумом Рувінським він стояв у першоджерел створення місцевого осередку Комуністичної Спілки Молоді (комсомолу). Мешканці міста запам’ятали його завдяки виготовленому ним власноруч транспарантові “Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем!», який прикрасив одну з центральних вулиць. Крім цього, М.Грабовський особисто намалював портрет відомого німецького соціалістичного діяча Карла Лібкнехта, ім'ям якого, у дусі тих часів, було названо місцевий клуб (у колишньому будинкові Козлянінова). Іншим культурним осередком, за спогадами Я. Кисельова, стала народна бібліотека. Її фонд складався із книжок, реквізованих у помісті князя Еристова (с. Сакіно).

Стан громадської нестабільності, що панував у 1918 – 1919 роках в Україні, не міг не відбитися на рівні діловодства. У фондах Херсонського та Кіровоградського обласних архівів відсутні будь-які документи, що стосуються роботи новогеоргіївського виконкому протягом першої половини 1919р. Вдалося встановити прізвища деяких його членів: Ястребов (голова), Кисельов (секретар), Карталапов (голова комуністичного батальйону), Чибісов (комісар торгівлі та промисловості), Бондаренко (завідуючий відділом народної освіти), Заєць (завідуючий відділом комунального господарства), Зайцев (завідуючий відділом юстиції), Зборовський (завідуючий відділом управління), Дзиґа (голова міської ЧК), Францин (військовий комісар)(118). Документ за підписом останнього зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

« П Р И К А З № 40

Военного комиссариата г.Новогеоргиевска и его окрестностей.

20-го Июня 1919 года, г.Новогеоргиевск.

1

Приказываю всем нижепоименованным членам партии Коммунистов, сочувствующих и рядовых явиться под страхом строгой ответственности во вверенный мне Комиссариат 21-го сего Июня к 10 час. утра:

1. Резниченко.

2. Карталапов 1.

3. Карталапов 2.

4. Забела.

5. Киселёв.

6. Дехтярёв.

7. Сычёв Гавриил.

8. Грабовский Михаил.

9. Зайцев Михаил.

10. Панков Семён.

11. Зборовский.

12. Найдёнов Пётр.

13. Олифанов Василий.

14. Клоченко Стефан.

15. Мирошниченко Пантелей.

16. Берлик Иван.

17. Высочанская Анна.

18. Литвиновская Лида.

19. Лысенко Фёдор.

20. Яровой Пётр.

21. Чибисов Прокофий.

22. Зайвый Михаил.

23. Зайвый Григорий.

24. Кривенко Ефим.

25. Слуцкий.

26. Найдус Меркус Леонид.

27. Жерняк Иосиф.

28. Левандовский.

2

Лица, упомянутые в списке сего приказа за неявку в назначенный срок мною будут арестованы и препровождены в Уездный Р е в ш т а б.

Военный комиссар ФРАНЦИН»(119).

Комуністи й комсомольці Новогеоргіївська утворили кістяк 1-го зведеного Комуністичного Олександрійського батальйону, який брав участь у розгромі великого григор’євського загону поблизу села Дмитрівка (наразі – Знам’янського району Кіровоградської області. Після бою близько двох десятків полонених були розстріляні, в тому числі один з польових командирів «армії» Григор’єва син цукрозаводчика Терещенко й колишній царський пристав Вищепан(120).

Придушення бунту супроводжувалося ексцесами у червоноармійських частинах на кшталт відмови від участі у боях чи навіть переходу на бік повсталих. Хиткість більшовицького тилу визнавав представник Революційної Військової Ради К.Ворошилов:

«… григор’євщина по даних розгромах ліквідована бути не може. Навпаки, розпорошившись по селах, при співчутті їм селян, популярні й непопулярні авантюристи загрожують затяжною виснажливою війною, до якої ми підготовлені ще менше, ніж до боротьби з компактними силами по залізничних магістралях, як було донині. Григор’євщина довела всю нездатність українського Наркомвоєна і головного командування. У критичний момент не було жодної цільної, стійкої частини для виступу проти Григор’єва. Багато полків одразу перейшло на бік Григор’єва, інші оголосили себе нейтральними, деякі почали виконувати бойовий наказ, але почали з розгрому надзвичайок, єврейських погромів і тому подібного. Нам не вдалося захопити майно і зброю заколотників. Частина залишилася в них, частину вони роздали селянам навколишніх сіл…»(121).

Фактичному розвалу армії посприяла недалекозора політика вищого більшовицького керівництва щодо провідних українських військових діячів. Варто згадати шалену антимахновську пропаганду або свавільну розправу над командиром Окремої Придніпровської «Богунської» бригади Антоном Шарим напередодні вирішального наступу Добровольчої Армії. (До речі, зберіглися уривчасті свідчення про перебування «богунців» у Миронівці).

Отже, розгром григор’євського заколоту став “піровою перемогою» більшовицького режиму в Україні. Деморалізовані тривалою боротьбою з повстанським рухом війська 13-ої (командуючий – А. Геккер) та 14-ої (командуючий – К. Ворошилов) «червоних» армій виявили абсолютну недієздатність перед лицем відбірних «білогвардійських» полків генералів Юзефовича та Штакельберга. Протягом червня-липня 1919 року ударні денікінські підрозділи зайняли Харківську, Полтавську та Катеринославську губернії. Тим самим забезпечувалося флангове прикриття основного наступу на Москву. Проте, самочинний рейд білокозаків 1-ої Кавказької дивізії генерал-лейтенанта А. Шифнер-Маркевича по «червоних» тилах призвів до захоплення важливих залізничних станцій Користівка (27 липня), Знам’янка (1 серпня), Єлизаветград (3 серпня), Цибулеве (4 серпня)(122). Тому командуючий Збройними Силами на Півдні Росії генерал А.І. Денікін вирішив всупереч власному стратегічному планові форсувати Дніпро і поширити вплив на Правобережну Україну. У серпні 1919 року група генерала М. Промтова та 3-й армійський корпус генерала М.Шиллінга вторглися на територію Херсонщини. Протягом другої декади місяця денікінцями був встановлений контроль над Олександрійським та Єлизаветградським повітами. Це коштувало їм мінімальних зусиль, оскільки на той час всі більшовицькі війська разом із радянськими та партійними установами вже евакуювалися в черкасько – київському напрямку. Останні дні агонізуючого режиму відображені у спогадах колишнього миронівського радянського активіста І. Гончаренка:

«…В перших числах липня в Миронівку прибули представники Червоної Армії і звернулися в парторганізацію і волревком з проханням надати допомогу … в мобілізації коней. Волревком дав розпорядження про вивід з усіх сіл волості у Миронівку коней, що стояли на військовому обліку. Була створена спеціальна комісія. Вже на 14 годину наступного дня було відібрано 52 коня, придатних до армії.

До моменту закінчення роботи по відбору коней наша розвідка, очолювана Тимофієм Івановичем Гончаренком, повідомила, що станція Лікарівка зайнята денікінськими військами. В цих умовах парторганізація Миронівки … з представниками Червоної Армії почала відступати на конях в напрямі на Новогеоргіївськ і Градизьк. В Новогеоргіївську ми потрапили в скрутне становище. Виявилося, що представники органів влади міста вже евакуювались, а на пристані не виявилося ні катера, ні баржі для переправки коней через Дніпро. Щоб дістати баржу, ми послали чотирьох озброєних гвинтівками товаришів на чолі з членом бюро осередку П.І. Шитком в район Кременчука – Крюкова. Наступного дня годині о 10 ранку катер з баржею прибув у Новогеоргіївськ і через кілька годин ми відправилися в Градизьк.

В цей час Кременчук був зайнятий денікінськими військами, а через Градизьк відступала перша Кубанська кавалерійська бригада, яка сіяла серед місцевого населення страх і паніку. Як потім вияснилось, ця бригада діяла під лозунгом: «За більшовиків без комуністів». Доречно сказати, що ця бригада під Києвом була роззброєна.

Військову частину, представники якої були в Миронівці, ми догнали на станції Гребінка, передали їм коней, а самі товарними поїздами відправилися в Київ. Але добиратися туди прийшлося поодинці, так як усі поїзди були переповнені евакуйованими…»(123). Нечисленні джерела зберегли уривчасті відомості про важкі ар'єргардні бої поодиноких більшовицьких військових частин з насідаючими денікінцями. Зокрема, поблизу с. Жовнино відбулася запекла сутичка між білокозацьким роз'їздом та окремим кавалерійським ескадроном під проводом "товариша Рудольфа", що прикривав евакуацію із Новогеоргіївська радянських установ у напрямку Градизьк - Золотоноша - Київ.

Виходячи з наявних джерел можна припустити, що Новогеоргіївська, Миронівська, Павлиська та Стецівська волості були зайняті військами 2-ої Терської пластунської бригади генерал-майора В. Білогорцева. Спроба командування правобережної бойової дільниці більшовицької 12-ої армії (командуючий дільницею Лукін) силами 4-ої стрілецької дивізії закріпитися на рубежі Чигирин – Фундукліївка – Новомиргород з подальшим переходом у контрнаступ в напрямку Знам’янки та Помічної завершилася нищівною поразкою(124). Протягом другої половини серпня 1919 року більшовицькі війська залишили Єлизаветградщину та Черкащину.

Нетривалий «денікінський» період крайової історії залишив по собі обмежену документальну базу. Одним із джерел з даної теми є примірники «Херсонских губернских ведомостей», що зберігаються у фондах Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гончара.

Вища громадська влада належала новопризначеному херсонському губернаторові генерал-майору російського Генштабу Володимиру-Карлу Сигізмундовичу де Вейлю. Згідно з «Тимчасовим Положенням про громадське управління містами і містечками, що знаходяться під Верховним Управлінням Головнокомандуючого Збройними Силами на Півдні Росії» він мав право призначати та знімати з посад повітових начальників, міських голів, членів тимчасових земських управ тощо. Про це свідчить повідомлення наступного змісту:

«Приказом губернатора от 17-го октября 1919 года, за смертью Новогеоргиевского городского головы Ивана Михайловича Тищенко, впредь до созыва Новогеоргиевской городской думы и выбора должностных лиц городского общественного управления, на основании правил об упрощённом управлении городским хозяйством, утверждённых Главнокомандующим Вооружёнными Силами на Юге России 6 марта 1919 г., назначается Новогеоргиевским городским головою Сергей Иванович Нестеров; член Новогеоргиевской городской управы Трифон Герасимович Николаенко, согласно просьбе, освобождается от должности, вместо него членом названной управы назначается Никита Ефимович Фёдоров»(125).

Погіршення стратегічного становища Добровольчої Армії восени 1919 року відбилося у зростанні впливу головноначальствуючого та командуючого військами Новоросійської області генерал-лейтенанта М.М. Шиллінга. Оперуючи значними військовими силами (4-а піхотна та Чеченська кінна дивізії, Слов’янський стрілецький та Кримський кінний полки) цей воєначальник намагався приборкати повстанський рух та селянські заворушення, викликані зловживаннями повітової та волосної адміністрації та невирішеністю аграрного питання(126).

Привласнена селянами поміщицька земля тимчасово залишалася у їхньому користуванні за умови виплати компенсації у розмірі 200 карбованців за десятину, тобто на правах довгострокової оренди. Крім цього, колишні землевласники мали право на частину зібраного врожаю у розмірі 1/5 зернових та 1/10 коренеплодів(127). Розглянути та задовольнити у разі потреби претензії селян щодо заподіяних регулярними частинами Добровольчої Армії збитків мала губернська ліквідаційна комісія на чолі з уповноваженою особою генерала Денікіна І. Ронжиним. Серед інших напрямків діяльності військової адміністрації варто виділити:

• реквізиції військового обмундирування, білизни, взуття та сукна казенного зразку у населення;(128)

• передавання на розгляд польових судів справ по звинуваченню у вбивстві, розбої, підпалі, грабіжництві;

• відміна державної монополії на хліб;

• введення «сухого закону»;(129)

• примусова мобілізація місцевого населення до військових лав;

• боротьба зі спекуляцією.(див. Додаток 8)

Таким чином, восени 1919 року на території нашого краю було встановлено досить жорсткий адміністративний режим з елементами військової диктатури. Його непривабний підспідок схарактеризував у своїх спогадах генерал О. Лукомський: «…К сожалению, при продвижении Добровольческой Армии на север… были случаи, когда помещики, под прикрытием войск и при помощи сочувствовавших им офицеров и местной администрации, не только сами отбирали у крестьян скот и инвентарь, ограбленный в их экономиях, но и расправлялись с крестьянами, мстя за своё разорение… Надо признать, что среди назначенных начальниками губерний, а особенно начальниками уездов, оказалось много совершенно не подходящих и не соответствующих лиц. Плохой подбор служащих и ничтожное жалование, дававшееся им и обрекавшее их на полунищенское существование, привело скоро к тому, что среди младших служащих стали процветать взятки и поборы с населения… Деятельность органов контр-разведки вызывала не только серьёзные жалобы, но и всеобщее возмущение. На службу в контр-разведку … шёл худший элемент… грабёж и взяточничество среди чинов контр-разведки процветали… Вследствие неналаженности снабжения и несвоевременного получения всего необходимого, командный состав армии и войсковые части прибегали к реквизициям у населения… Войска называли это «самоснабжением», а фактически, эти реквизиции превратились просто в грабёж, возбуждавший население против армии…»(130).

Утиски не могли не викликати зворотну реакцію у вигляді низки збройних виступів. Повстанський рух, спрямований проти представників повітової адміністрації та каральних військ, мав дві основні течії - національно-визвольну та пробільшовицьку і одну проміжну– анархістську(махновську). Характерною рисою першої з цих течій слід визнати певну стихійність у виникненні осередків опору. Яскравими представниками її на території Олександрійського повіту були загони отаманів Сірка і Штиля, які діяли на півночі Косівської волості (с. Срібне, Янів). В свою чергу, осередки більшовицької підпільної мережі створювалися заздалегідь, за кілька тижнів до денікінського нашестя. До їхніх завдань входило поширення серед населення агітаційних листівок, скоєння диверсій на ворожих комунікаціях силами летючих загонів під проводом І. Діброви (с. Захарівка, Янів), А. Плахотнього (с. Калантаїв), В. Марченка (с. Миронівка, Талова Балка). Зокрема, партизанським загоном В.Ф. Марченка було знищено кілька військових ешелонів поблизу залізничних станцій Лікарівка й Павлиш. Взаємини між представниками обох течій будувалися за принципом: «ворог мого ворога – мій друг». Показовим в цьому відношенні є допомога, надана у листопаді 1919 року отаманом Коцуром повсталим новогеоргіївським більшовикам. Проте, ідеологічна несумісність іноді призводила до трагічних непорозумінь. Так, фіаском завершилася спроба І.Діброви укласти союз з отаманом Сірком для боротьбі зі спільним супротивником. Під час перемовин представники більшовицького загону були схоплені і засуджені до страти. Іллі Даниловичу Діброві пощастило втекти з-під розстрілу. Інші ж парламентери того зимового вечора відійшли у вічність. Покласти край партизанському рухові в межах Новогеоргіївської та Миронівської волостей мав відділок місцевої контррозвідки на чолі з офіцером Бєляєвим. Боротьба між партизанами та карателями супроводжувалася жертвами з обох боків. Зокрема, внаслідок зрадництва були схоплені і згодом страчені у Новогеоргіївську очільники миронівського підпільного партійного комітету Л. Руденко й М. Кошман.

Маловивченою лишається тема «Махно і наш край». Вдалося встановити, що протягом незначного терміну (жовтень-листопад 1919р.) номінальну присутність махновців у краї уособлювала «Середньодніпровська група» Повстанської армії. Її особовий склад налічував 2 500 осіб. Цьому напівстихійному військовому об’єднанню, сформованому на початку жовтня 1919 року за ініціативи начальника штабу махновської армії В. Білаша, ставилося за мету ведення диверсійної кампанії у денікінському тилу. Оперативний простір дій групи простягався від Черкас до Кременчука(131). Очолив групу екс-підпоручик царської армії, георгіївський кавалер Кость Пестушко. Вихований у заможній селянській родині в кращих національних традиціях, 21-річний отаман «Блакитний» (таким було його прізвисько) був «білою вороною» серед махновських польових командирів, вважаючи їх «бандою, що живе сьогоднішнім днем»(132). Фактично одразу ж у стосунках між отаманом Блакитним та емісарами Махна виникло непорозуміння, що згодом переросло у відверту конфронтацію. Далі наводиться уривок із художньо-публіцистичного роману відомого полтавського літератора Ю.Дмитренка-Думича «Український вузол», в якому міститься опис перемовин між Степовим та махновським польовим командиром Гладченком:

«…Степова дивізія повстанців Костя Блакитного отаборилася в лісах під Ново-Георгіївськом. Саме тут у повстанського комдива була призначена зустріч з командиром махновських загонів Гладченком, який мав передати йому якісь важливі накази командарма Махна…Отамани зустрілися в затишній хатині лісника неподалік однієї з махновських продуктових баз, яку якраз і оберігав від сторонніх лісник – самотній п’ятидесятип’ятилітній відлюдник. Розмовляли за столом, уставленим закусками, до яких не торкалися. Як і до горілки, що спітнілим склом, по якому стікали краплі, вабила погляди. Не починали обідати, бо як тільки Гладченко переступив поріг і, виставивши охорону, залишився наодинці з Блакитним, почав кричати:

- Ти чого це не підкоряєшся наказам штабу армії?

Степовий, здивований таким початком розмови, перестав нарізати акуратними кружечками ковбасу й підвів на гостя очі:

- Це ж яким?

- А тим, що я тобі надсилаю…

Кость Блакитний справді отримав зі штабу … кілька безглуздих, на його погляд, наказів, але не розумів, чому має їх виконувати…На той час Степова дивізія підпорядковувалася Українському повстанкому, який створювався зусиллями генералів УНР Юрія Тютюнника та Тиміша Гуленка.

- А чого це ти їх мені шлеш? Ти хто такий? Тебе хто наді мною поставив? – Степовий завівся.

Гладченко сів на лавку біля столу, дістав з планшетки якийсь папірець і простягнув Блакитному. Це був наказ штабу армії Махна, підписаний Білашем, про підпорядкування Степової дивізії начальнику бойової дільниці Гладченку.

У хатині лісника запанувала тиша. Степовий уважно прочитав наказ, з усіх боків обдивився аркуш паперу, на якому він був надрукований. Документ був справжнім. Підписи Білаша й начальника оперативної частини він знав. Але наказ йому не сподобався. З якої радості він має підпорядковуватися якомусь сільському дядькові з Полтавщини…

- Вперше бачу цей наказ. – сказав Степовий. – І чим він викликаний? Я що, погано воюю?

Отаман Гладченко не був дипломатом… Тому зривався на крик, і це було його помилкою. Блакитного не так просто було залякати. Вони так ні до чого й не домовилися. Розгніваний Гладченко пригрозив Степовому трибуналом і, не доторкнувшись ні до випивки, ні до закуски, лаючись, вискочив з лісникового будиночка, скочив у седло й у супроводі десятка повстанців помчався геть…»(133).

Зрештою, спільні зусилля Червоної Армії, махновців, більшовицьких підпільників та національно свідомих повстанців далися взнаки. Тріумфальний похід Добровольчої Армії від Ростова до Орла обернувся на грандіозну воєнну катастрофу. Досі непереможна, на початку грудня 1919 року вона зазнала низки поразок і почала відступати по всій лінії фронту. Генерал М. Шиллінг у рапорті на ім’я командуючого Збройними Силами на Півдні Росії А.І. Денікіна від 29.01.1920р. визнавав:

«К первым числам декабря 1919 г…широкой волной развивалось повстанческое движение на правом берегу Днепра, захватившее районы Черкасс, Чигирина, Кременчуга, Кривого Рога, Березнеговатого и Висунского, а также район Умани. Движение это создавало угрозу тылу войск Киевской области и быстро приближало момент полного разрыва железнодорожной связи между Правобережной Украиной и Северной Таврией (линия Долинская – Кривой Рог – Александровск) была в руках Махно и повстанцев, а линия Бобринская – Знаменка – Катеринослав проходила через районы, уже явно окружённые сетью повстанческих организаций… Усилия красных, давивших на войска Киевской области с севера, явно клонились к форсированию Днепра на участке Кременчуг – Черкассы… К 11 декабря войска Киевской области оставили переправу у Кременчуга и Черкасс и отошли на правый берег Днепра…»(134).

Свідок згадував: «Главное командование постепенно теряло из своих рук нити управления армиями; связь между высшими штабами и отдельными войсковыми частями становилась с каждым днём слабее, пока совершенно не исчезла. Каждая часть начинала действовать на свой риск и страх, отходя куда и когда угодно, не считаясь с общей обстановкой и игнорируя боевые приказы. Сыпной тиф, принявший с наступлением холода угрожающие размеры, и массовое дезертирство солдат, потерявших всякое доверие к командному составу, лишили армию боеспособности и превратили её в какой-то огромный обоз, наполненный семьями офицеров, беженцами из занятых большевиками областей, гражданскими чиновниками, эвакуируемыми вместе с отходом войск, и всяким родом постороннего люда, ничего общего с армией не имеющего и невероятно тормозящего её движение…»(135).

Ведучи ар'єргардні бої з наступаючими червоними військами, через територію Олександрійського та Єлизаветградського повітів просувалися загони генералів Салікова й Склярова. Наприкінці січня 1920 року Радянська влада у північній Херсонщині остаточно утвердилася частинами 60-ої стрілецької дивізії М.Г. Кропив’янського. В історії краю розпочалася нова доба.

Падiння одiозного денiкiнського режиму вiдродило надiї лiберальної громадськостi Херсонщини на конструктивну спiвпрацю iз бiльшовицькою владою. Логiчним було припущення, що уроки Селянської вiйни 1919 року змусять Всеукраїнський Революцiйний Комiтет дотримуватися більш помiркованого курсу. Цi iлюзiї вiдображенi у резолюцiї, прийнятiй загальними зборами херсонського осередку РСДРП 8 лютого 1920 року:

"Принимая во внимание

1) Что власть добровольческой армии являлась явной диктатурой помещиков и старых бюрократов, едва прикрытой лживыми демократическими "рабочелюбивыми" лозунгами,

2) что борьба с белой армией велась под лозунгом советской власти и нет сейчас иной силы, способной сплотить рабочих и крестьян в отстаивании их прав в борьбе с реакцией, стремящейся отнять у рабочего класса его революционные завоевания,

3) что по имеющимся сведениям центральная советская власть отказалась от наиболее отрицательных сторон прежнего советского режима - как чрезвычайки, смертная кара, комбеды и т.п.

Херсонская Организация РСДРП признаёт необходимым одобрить действия членов партии, принимавших активное участие в борьбе с "добровольцами" и вступивших в решительные моменты в боевые советские органы,

продолжать по мере надобности борьбу с последствиями белогвардейщины во всех её проявлениях и участвовать в строительстве советских учреждений.

Но при этом организация считает необходимым не отказываться от критики ошибочных шагов Советской власти и, в особенности, отстаивать единство социалистического фронта, нарушаемое превращением Советской власти во власть коммунистической партии, сохранение независимости от государственной власти пролетарских организаций.

Созыв в кратчайший срок правильно организованных и свободно избранных Советов рабочих и крестьянских депутатов с предоставлением им направления политической и экономической жизни страны"(136).

Проте, у датованiй 22.12.1919р. iнструкцiї Всеукрревкому за пiдписом Г. Петровського вiдверто йшлося про поновлення тактики соцiального розколу, дискримiнацiю заможних прошаркiв населення, запровадження продовольчої розкладки тощо. Водночас всiм радянським працiвникам рекомендувалося "под страхом строгой ответственности самое бережное отношение к украинской культуре и украинскому языку..."(137).

Офiцiйною датою початку розбудови бiльшовицької влади в межах краю слiд вважати 28 сiчня 1920 року. Цього дня було вiдновлено Херсонську губернiю як суб'єкт української адмiнiстративно-територiальної системи. Щоправда, губернський центр переносився до Миколаєва. Протягом лютого-мiсяця були лiквiдованi всi релiктовi iнституцiї мiсцевого самоуправлiння - земськi думи, мiськi управи тощо. Про настрої службовцiв напередоднi розпуску установ свiдчить лист до Миколаївського ревкому помiчника завiдуючого губернською радою народного господарства Ю.Єрва:

"В работе там (у губернськiй земськiй управi - Авт.) полнейший застой. Служащие бродят без дела по коридорам, занимаются разговорами между собой, приходят на службу, когда им вздумается или вовсе не являются, а между тем они продолжают получать жалованье, что является непроизводительной тратой народных денег, если не прямо растратой..."(138).

Номiнальнм очiльником губернiї став бiльшовик Петро Антонович Залуцький. Спочатку фактична влада очолюваного ним губревкому поширювалася тiльки на Миколаїв з прилеглими волостями. У вiддалених повiтах (зокрема, у Єлизаветградському та Олександрiйському) тiльки-но створенi за iнiцiативи вiйськового комiсара 60-ої стрiлецької дивiзiї О. Орлiнського волоснi та сiльськi ревкоми були вiдвертою фiкцiєю(139). Резолюцiї на кшталт прийнятої Олександрiйським повiтовим з'їздом волревкомiв 10 березня 1920 року про повну пiдтримку населенням Радянської влади були лише спробою видати бажане за дiйсне.

На пiдтверження далi наводяться уривки з документiв Державного архiву Миколаївської областi:

"Работа волисполкомов неудовлетворительна за отсутствием политработников... Уездисполком принимает меры по восстановлению телефонной связи с волостями..." (Телеграма голови Олександрійського повітового виконавчого комітету Рашевського, березень 1920 року)(140),

"...вся беда в том, что наши ревкомы разбегаются из-за отсутствия средств. Их место занимают левые эсеры..." (Стенограма розмови голови Ради Народних Комісарів УСРР Х. Раковського із завідуючим відділом управління Миколаївського губвиконкому О.В. Луговим)(141),

"...Некоторые ревкомы в северной части Александрийского уезда под давлением разбрёдшихся банд Кацуры вынуждены были прекратить свою работу. Это было вызвано тем, что члены ревкомов за всё время своего существования не получали жалованья..." (Зведення про діяльність Херсонсько-Миколаївської Надзвичайної Комісії з 15 квітня по 1 травня 1920 року)(142).

Знаходячись пiд постiйною загрозою нападу повстанських загонiв, мiсцевi радянськi активiсти вдавалися до нехитрого прийому, сутнiсть якого виклав у своїй розвiдцi "Давнє минуле Андрусівки" М. Караката:

"Щоб нiхто нi за що не вiдповiдав, голову ревкому...обирали тiльки на тиждень, а пiзнiше, щоб не скликати загальних зборiв для обрання нового голови, то старий голова передавав печатку ревкому i свої повноваження своєму сусiдовi, а той у свою чергу передавав через тиждень своєму сусiдi i так далi..."(143).

За даними сучасного українського iсторика В. Савченка, в першiй половинi 1920 року на територiї Олександрiйського та Єлизаветградского повiтiв дiяли великi загони отаманiв А. Гулого-Гуленка(700 бійців), М. Мелашка(300), Я. Кощевого(500), С. Гризла(300), Л. Завгороднього(200), К. Колоса(250), П. Хмари(200)(144).

Характер їхнiх взаємин з мiсцевим населенням лаконiчно висловив сучасник тих подiй, мешканець с.Золотарiвка В. Головко: "Один прийшов, подай, iнший прийшов - подай!"

Нарiвнi iз повстанцями систематично реквiзували продовольство й фураж бiйцi регулярних частин Червоної Армiї. Неодноразово на територiї краю мiж червоноармiйцями та повстанцями відбувалися збройнi сутички. Так, у вiдомому романi Ю. Горлiс-Горського "Холодний Яр" мiститься опис бою вiйськ Холодноярської республiки з бiльшовицькою частиною особливого призначення. Активну участь у знищеннi карателiв прийняли селяни Семигiр'я, Стецiвки та Чернечого(145).

Крiм рейдуючих територiєю повiту повстанських загонiв пiдiрвати Радянську владу намагалися мiсцевi озброєнi групи I. Плiненка(с.Федiрки), А. Бабенка(Велика Андрусiвка), I. Покотила(Янiв), П. Назаренка(Мала Андрусiвка). Ось як дiяло, наприклад, формування Арсенiя Бабенка: "Вдень вони переховувались в лiсi або у родичiв, а вночi пiднiмали стрiлянину в селi, ходили попiд вiкнами громадян i ревкому, щоб захопити когось з адмiнiстрацiї"(146).

Перспективним вогнищем антибiльшовицького руху у краї могло стати село Янiв. Судячи з джерел, що збереглися, в цьому населеному пунктi iснувало потужне нацiонально свiдоме угруповання. Недаремно саме в Яновi вiдбулася таємна нарада повстанських польових командирiв Олександрiйщини. Згодом прибулий загін повiтової Надзвичайної Комісії придушив зародки заколоту(147).

До боротьби iз рухом антибiльшовицького Опору на територiї Олександрiйського повiту долучилися бiйцi 1-ої Кiнної Армiї. Пiд час маршу на польський фронт будьонiвцi 21-го полку 4-ої кавалерiйської дивiзiї в 20-х числах травня 1920р. розгромили великий (близько 1,5 тис.) загін пiд проводом Петра Коцура. У нерiвному бою, що розгорiвся на теренах Стецiвської волості, загинув повстанський ватажок, молодший брат прославленого отамана "Чигиринської республiки"(148).

Сам Свирид Коцур наклав головою ще за мiсяць до того, потрапивши у чекiстську засiдку(149).

До слова сказати, його стосунки iз бiльшовиками протягом кiлькох революцiйних рокiв вiдзначалися крайньою нестiйкiстю та частою змiною орiєнтирiв. Подiбно до Нестора Махна, чигиринський отаман неодноразово проголошувався "союзником" Радянської влади у разi загострення ситуацiї на фронтах. Коли ж потреба у легкiй маневровiй кiннотi "коцарiв" зникала, партизанський очiльник визнавався "зрадником" та "контрою". Проте, на вiдмiну вiд гуляйпольського "батьки" Коцур був позбавлений стратегiчного кругозору та лисячої виверткості. Врешті-решт ця обставина й спричинила до загибелi "останнього козака" Свирида Коцура. Йдучи по його слiдах, чекiсти не залишали поза увагою всi його контактнi зв'язки. Саме тому у березнi 1920 року з вiдома командуючого 14-ою радянською армiєю П. Мармузова агентами Особливого вiддiлу був заарештований герой громадянської вiйни, новогеоргiївський вiйськовий комiсар Сергiй Iванович Францин. Крім особистого знайомства з опальним отаманом, йому інкрімінувалося також звинувачення у корупції на новогеоргіївських шкіряних підприємствах. На допитi 21 квiтня 1920 року в'язень Францин свiдчив:

"Организовав партизанский отряд по поручению ЦК КПУ с товарищами Панковым, Забелой и др. в конце ноября по ст.ст. в прошлом году мы с боем заняли Новогеоргиевск. По занятии города я, будучи командиром партизанского отряда, дал приказ о явке всех партийных товарищей для мобилизации и в то же время принимал деятельное участие в организации партийной группы.

Получив сведения, что белые наступают на занятый моим полком Новогеоргиевск, не имея в достаточном количестве вооружения, я отправился на фронт, преждевременно позвонив по телефону в Чигирин к Коцуре с просьбой о присылке мне воружения. На другой же день я получил от Коцуры пулемёты, винтовки, патроны и 25 человек кавалерии, сумел во время отбить наступающих белогвардейцев. Таким путём я связался с Кацурой во время Деникинщины, получал от него в нужную минуту вооружение и людей. Из Новогеоргиевска никуда не выезжал до вступления Красных войск, я назначил Третьяка контролёром кожевенных заводов, так как кожа из кожевенных заводов расхищается неизвестно кем. Когда из заводов я предписывал Третьяку отпускать кожу Кацуре, так как фактически в его ведении находилась вся территория, занятая повстанцами и все предписания от него я обязан был исполнять, так как я не в силах был выступать против него за малочисленностью состава моего полка и вооружения.

Когда белые ещё были в Кременчуге, я издавал приказы о запрещении вывоза кожи из Новогеоргиевска. Никакой кожи я с Третьяком не вывозил, а когда я был в Кременчуге в гостинице "Россия", то город был уже занят Красными войсками 12 армии. В гостинице, где я остановился, ко мне пришли заводчики и лесопромышленники Гурович, Одесский, Канеля и др., которые спрашивали совета, можно ли ехать в Новогеоргиевск и не опасно ли там. Я им отвечал, что езжайте скорее домой, потому что имущество ваше расхищается самими рабочими и что пока я в городе, то ничего плохого не будет. Когда кругом ещё были белогвардейцы, я предложил тов.коммунистам организовать инициативную группу по сформированию милиции. Затем я был вызван Кацурой и по приезде через три дня известили, что группа эта уже создана и просили моего разрешения. Утвердив и дав согласие, группа эта приступила к формированию милиции и работала до прихода Красных войск. В группе этой участвовали Панков, Локарев и др., каковых прошу допросить. Никаких распоряжений о разгоне этой группы я не издавал, ибо сам стремился к созданию порядка в городе, так как я сам не имел никакой возможности управляться всем один...

Никаких взяток я от заводчиков не брал, а наложенная мною контрибуция на имущество населения в сумме 150000 руб. расходовалась мною на выдачу жалованья и продовольствия красноармейцам.

Никаких предписаний Третьякову о выдаче моим зятям кожи я не давал.

Третьяк пользовался тем, что в случае раскрытия какого-нибудь преступления на заводе, то будет отвечать старший. Поэтому-то он действовал как хотел. Когда я узнал, что Третьяков совершает хищения кожи и получив сведения от Нискоуса и других товарищей, я Третьяка от занимаемой должности отстранил. К тому времени был создан Ревком, который выделил своего уполномоченного на заводы.

Никакой связи я с атаманом Кацурой не имел и узнал я его только тогда, когда находился в подпольной работе. Больше ничего по делу показать не могу..."(150).

9 червня 1920 року С. Францин був розстріляний у Кременчуці. (Інші документи, пов'язані зі "справою Францина" див. у Додатку 9).

Отже, тривалий час Олександрійщина та Єлизаветградщина внаслідок віддаленості від губернського центру та внутрішньополітичного хаосу становили своєрідну "порубіжну територію".

Внаслідок кількарічної руйнації у жалюгідному стані перебували заклади соціальної сфери. В якості прикладу далі наводиться текст доповіді завідуючого відділом охорони здоров'я Олександрійського повітового виконавчого комітету:

"Отдел Здравоохранения при Александрийском исполкоме по условиям времени лишён связи с уездом. Связь бывает только случайной и несистематической. Поэтому у отдела не было сведений об истинном положении лечебных учреждений, находящихся в уезде. В виду этого отделом были командированы представители в уезд для выяснения на местах положения больниц и их нужд. Доклады представителей, вернувшихся из уезда, рисуют картину полного упадка лечебных учреждений.

Здания больниц и квартиры персонала находятся в полуразрушенном состоянии и требуют большого ремонта. Нет запасов топлива и нет средств приобретать его. Таким образом, перед больницами стоит угроза испытывать зимний топливный голод. Больничные обстановка и предметы оборудования пришли в негодность, частью расхищены местным населением и проходящими войсками. Всюду в больницах испытывается большой недостаток в белье, каковое пришло в ветхость, а также расхищено населением. Инструментарий и вообще предметы медицинского снабжения частью пришли в негодность, а также расхищены населением. Есть больницы, почти не имеющие медикаментов. Нужда в лекарствах огромная и населению приходится отказывать в лечении. Отсутствие средств привело к тому, что больницы существуют почти исключительно за деньги, взимаемые с больных за рецепты, а также со стационарных больных. Благодаря отсутствию связи с центром положение больниц чрезвычайно тяжёлое. Персонал чувствует себя затерянным и забытым, населению кажется, что лечебные учреждения оставлены на произвол судьбы, без всякой поддержки со стороны здравотдела, вследствие этого население теряет доверие к больницам и не идёт им навстречу в их нуждах... Если деньги - десятки миллионов не будут отпущены, то больничное дело будет обречено на гибель..." (151). (Забігаючи наперед, варто відзначити, що на початку липня 1920 року у Новогеоргіївську було відкрито амбулаторію на 10 ліжок)(152).

Безпорадність місцевих ревкомів на тлі безкарних дій "бандитських" загонів змусила П.Залуцького проголосити в губернії військовий стан(153). Наступним кроком губернського керівництва стало проведення наради представників повітових та волосних ревкомів. Позаяк очільники Олександрійського та Єлизаветградського ревкомів проігнорували цей захід, голова губкому особисто виїхав туди з інспекторською перевіркою(154). Наслідком цього стало перерахування на адресу Олександрійського повітового виконкому 4 млн. крб(155). Наданих коштів виявилось недостатньо для нормалізації роботи місцевих радянських органів управління. У середині квітня 20-го року в Олександрії відбувся з`їзд волосних ревкомів повіту. У привітальному листі на ім`я губревкому містилося прохання про надання додаткових субвенцій(156).

Провідниками більшовицької політики на місцях стали сільські ради та комітети незаможних селян (комнезами). Згідно установчих документів сільради утворювалися в населених пунктах, де кількість мешканців сягала 300-х осіб. Від кожної сотні жителів обирався один депутат. Комітети незаможних селян були нічим іншим, як реанімованими комітетами бідноти. До кола обов`язків сільрад входили:

- охорона громадського спокою;

- агітаційна та культурно-просвітницька робота серед населення;

- облік землі та посівів;

- надання допомоги родинам червоноармійців(157).

Крім того, разом із комнезамами ради мали забезпечувати виконання продовольчої розкладки мешканцями на території села (волості). Власне кажучи, повторне її запровадження слугувало основною причиною підйому повстанського руху. Щоправда, навесні 1920 року більшовицька продовольча політика зазнала істотних змін. Усвідомивши наслідки минулорічних "перегинів", що призвели до масштабної Селянської війни, уряд Х. Раковського взяв на озброєння перевірений засіб "батога й пряника". Зокрема, розпорядженням голови Ради Народних Комісарів УСРР від 13 березня 1920 року передбачалася можливість пільгового постачання товарами першої необхідності (цукор, сіль, махорка, сірники) сіл і волостей, які вчасно впоралися з виконанням розкладки. У разі особливих успіхів місцеві активісти могли розраховувати на видачу "премій" у вигляді дефіцитних промислових товарів (цвяхи, підкови, сортове залізо, колісна мазь тощо)(158). Подібні преференції проводилися переважно за рахунок губернських фондів. Так, джерелами зафіксовано відправлення із Миколаєва вагону з сіллю на потреби Олександрійського повітвиконкому.(159) Така увага до потреб пересічного наддніпрянського повіту пояснювалася тим, що Олександрійщина належала до числа 10 основних хлібозаготівельних районів в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки. Узагальнюючи хід хлібозаготівель, голова Ради Української Трудової Армії Й. Сталін доповідав В.І. Леніну:

"...Заготовительная работа протекает более или менее сносно, вывоз из этих уездов хлебных запасов на места потребления (міста, залізниці, військові залоги - Авт.) значительно затруднён по состоянию транспорта и мостов, ввиду чего хлебные запасы попадают в места потребления лишь в размере 40-50%..."(160). Загальна цифра розкладки по Олександрійському повіту становила 5,5 мільйонів пудів зерна (по губернії - 29 мільйонів)(161). У разі саботажу планових поставок зерно вилучалося примусово добровольчими воєнізованими формуваннями - продовольчими загонами. Так, протягом 28-29 червня 1920 року на території повіту діяв Олександрійський продзагін у кількості 150 бійців. Ними було реквізовано 6 175 пудів хліба(162). Неоковирні "операції" доморослих продзагонів викликали масові акції протесту, приборкані за допомоги військ ЧОН. У відповідь Миколаївський виконком розробив та оприлюднив детальну інструкцію відносно проведення розкладки у населених пунктах губернії. Далі наводиться фрагмент цього документу:

"...Мало устранить причину или повод, вызвавший необходимость подавления вооружённой рукой контрреволюционеров в данном селе, также мало изъять явных, злостных, непримиримых контрреволюционеров, которые были во главе выступления и бандитизма. За одно нужно такое село заставить выполнить сполна хлебную и мясную развёрстку, нужно его разоружить во что бы то ни стало, бандитизм и кулацкую склонность к сопртивлению революции труда нужно уничтожить и по крайней мере положить начало классовому расслоению деревни...

Бывают случаи, что несмотря на применение силы, село отказывается выдать оружие и исполнить развёрстку...В таких случаях нужно брать достаточное количество заложников из богатеев и арестовать всех зачинщиков и держать первых до тех пор, пока продовольственная развёрстка не будет выполнена, а оружие не будет сдано, а вторых передать Революционному Трибуналу, но этого тоже бывает недостаточно, поэтому необходимо всеми силами и мерами возбудить бедноту против богатея. Для этого приходится у злостных врагов Советской власти - кулаков и контрреволюционеров конфисковать имущество и передать это бедноте, разделить конфискованный сельскохозяйственный инвентарь, телеги, плуги, бороны, лошадей и скот (без той небольшой части, которая должна поступить в счёт мясной государственной продразвёрстки). При содействии бедноты в сборе продразвёрстки, дать таковой от 10 - 25% из собранного..."(163). В інструкції також наголошувалося на неприпустимість несанкціонованих рейдів продзагонів та зайвого кровопролиття. Верховним координаційним органом з питань проведення продрозкладки у Миколаївській губернії проголошувалася Військово-Продовольча Нарада(164). До неї входили голова губвиконкому Залуцький, секретар губернського комітету КП(б)У Крижанівський, завідуючий відділом управління губвиконкому Луговий, військовий комісар Лешко, голова губернської Надзвичайної Комісії Буров. Провідниками директиви на периферії були повітові й волосні продовольчі комітети, згодом замінені на державні заготівельні контори. Згідно наказу № 16 голови Олександрійської районної особливої військово-продовольчої комісії в придніпровській частині повіту заготівлі проводилися Павлиською (на території Павлиської, Новогеоргіївської, Миронівської та Онуфріївської волостей) та Дмитрівською (в межах Дмитрівської, Глинської, Красносільської, Стецівської волостей) заготконторами. Очолювали контори Михайло Волков та Сергій Медведєв відповідно(165). Штатний розпис заготівельних контор передбачав кошти для оплати праці роз'їздних продовольчих агентів. Ці службовці здійснювали закупівлю збіжжя у віддалених куточках повіту. В своїй повсякденній діяльності вони дотримувалися слідуючих настанов: "1. При закупке продуктов агент должен руководствоваться прежде всего приказами, изданными по этому поводу властью. 2. Продукты стараться покупать по твёрдым ценам, выработанным Губпродкомом... 3. Цены и счета проводить через волостные ревкомы, имея постоянную связь с уполномоченным данного района. 4. В случае каких-либо сомнений или значительного повышения цен сноситься телеграфно с Заготселем Упродкома. 5. При выдаче задатков принимать расписки по установленной форме с удостоверением местной власти. 6. Договоры делать по данному образцу..."(166). Згідно з даними Державного архіву Миколаївської області, навесні та влітку 1920 року закупівельні розцінки на зерно мали такий вигляд:(167)

Назва зернової культури	Вартість (за пуд)
Пшениця	44 копійки
Жито	34 копійки
Овес	34 копійки
Ячмінь	31 копійка
Просо	41 копійка
Гречка	45 копійок

У свою чергу, бакалійні та мануфактурні товари відпускалися за такими цінами:(168)

Назва товару	Відпускна (за пуд у карбов.)	Собівартість
Сіль мелена кримська	60	45
Сіль крупна	40	30
Мазь колісна	90	72
Мило	640	480
Цукор-пісок	720	600
Цукор-рафінад	1000	800
Щілок	60	48
Олія соняшникова	380	300
Дьоготь	75	60
Чай фруктовий	540	480
Чай справжній	2320	1920
Махорка	840	672
Сірники	8 (за коробок)	7

Назва мануфактурного товару	Вартість (у карбованцях)
Ситець 4/4	13 карб. 28 коп.
Полотно 4/4	14 карб.75 коп.
Полотнина	14 карб. 75 коп.
Бумазея	14 карб. 75 коп.

Певна дещиця вилучених у Новогеоргіївській волості харчів надходила до міського підвідділу розподільчого відділу Олександрійського повітового особливого військового продовольчого комітету.(169) Одержати "класовий пайок" мешканці могли виключно при наявності продовольчих карток у розмірах, передбачених відповідними циркулярами наркомату продовольства УСРР.

Норми постачання населення міст України навесні 1920 року наводяться за даними Миколаївського обласного архіву.(170)

Продукти	Загальногромадський (день)	Загальногромадський (місяць)	Група «А»(робітники) ден.	Група «А» (місяць)	Група»Б» (службовці) ден.	Група «Б» (місяць)	Діти 1-5 років (ден.)	Діти 1-5 років (місяць)	Діти 5-16 років (ден.)	Діти 5-16 років (місяць)
Хліб печений	1/4 ф.	7 1/2 ф.	3/4 ф.	22 1/2ф.	1/2 ф.	15 ф.	3/4 ф.	22 1/2 ф.	1 ф.	30 ф.
М’ясо(риба)				7 1/2ф.		5 ф.		5 ф.		7 1/2 ф.
Крупи				3 ф.		2 ф.		2 ф.		3 ф.
Жири				1 ф.		2/3 ф.		2/3 ф.		1 ф.
Картопля		5 ф.		10 ф.		7 ф.		12 ф.		15 ф.
Боби				1 1/2 ф.		1 ф.		1 ф.		1 1/2 ф.

Скарги та пропозиції населення з питань проведення розкладки у повіті розглядала колегія продовольчого комітету Олександрійського виконкому у складі 5 осіб (Зевакін-голова, Заярний, Болгар, Смірнов-члени, Фіртич-секретар). Іноді на її засіданнях обговорювалися звернення мешканців Новогеоргіївщини.

Так, на засіданні 17 лютого 1920р. було відхилено клопотання новогеоргіївської єврейської спільноти щодо одержання з повітових фондів 2 тисяч пудів пшениці для виготовлення маци. Відмова мотивувалася тією обставиною, що Олександрійська єврейська громада завчасно одержала дозвіл на заготівлю зерна для всіх іудейських общин повіту(171). 1 березня 1920 року було розглянуто прохання Глинських волосних зборів знизити показники продрозкладки на 10 564 пуда. У відповідь було запропоновано терміново приступити до виконання первісного наряду(172). Марною виявилася й спроба миронівського волосного продовольчого комітету погасити заборгованість селянам за рахунок перерозподілу продуктових запасів біглого поміщика Гальченка. Колегія заборонила будь-які самочинні експропріаторські дії під загрозою революційного Трибуналу(173). З цим "каральним мечем диктатури пролетаріату" краяни були знайомі не по чутці.

Доля мешканців Миронівки П. Молчанова і В. Мельникова, засуджених за торгівлю зерном у м. Крюкові, змушували їхніх земляків замислюватися про наслідки власних вчинків(174).

Втім, іноді спроби селян покращити матеріальний стан шляхом стихійної комерції завершувалися трагічно без будь-якого втручання з боку репресивних органів. Заслужений вчитель УРСР М. Караката свідчить:

"Не можна не згадати і різанини наших односельців у лісі Сішному (Довжко-Вищепанівська дача). Це було весною 1920 року. У цьому році був недорід, багато народу пухло від голоду. Щоб добути собі хоч будь-якого живлення, велика валка людей, взявши з дому останні цінні речі з пожитків, як спідниці, сорочки, кофти, піджаки, полотно тощо, рано в неділю вирушила в с. Глинськ. На світанку біля лісу Сішного їх зустріла велика банда грабіжників, завела в ліс, забрала у них речі, а людей всіх поголовно порізала. Усього загинуло близько 20 душ. Врятувався лише один хлопець років тринадцяти Мацагиря Єлизар, від якого і дізналися люди нашого села про цю страшну подію. Та обставина, що грабіжники убивали підряд усіх людей свідчить про те, що це вони робили...щоб їх ніхто не міг видати, бо вони були свої односельці і їх всі знали. Як виявилося років через 30, що це робила банда Сороки Данила і що до цієї банди входили бандити з Чернечого, Польської Андрусівки, Калантаєва і нашого села..."(175). Приборкання кримінальної стихії стало першим іспитом на міцність для новонароджених радянських інституцій. При цьому вирішального значення набувала наявність пробільшовицьки налаштованого кадрового потенціалу. За цієї умови стабілізація громадського життя ставала лише питанням часу. Показовим є приклад с. Великої Андрусівки. Спільні зусилля місцевого активу далися взнаки наприкінці липня 1920р. В одному з номерів "Известий Николаевского Губернского Исполнительного Комитета" з'явилася замітка наступного змісту:

"Крестьяне Андрусовки Александрийского уезда искоренили бандитизм, борются с дезертирством. Дезертиры являются добровольно"(176). М. Караката згадував, що згодом андрусівські активісти "взяли участь у повітових і волосних органах Радянської влади. Наприклад, А.М. Кошулька став завідуючим земельним відділом повіту, І.Г. Заєць був замісником голови повітревкому, К.В. Полтавець - завідуючим повітового віділу освіти Олександрії, потім Чигирина, а після головою комнезаму в Черкасах, М.І. Коробка...став головою райвиконкому в Устинівці, В.С. Тишко став завідуючим відділом освіти і земельного відділу в Стецівській волості, а пізніше народним суддею..."(177). Підтвердженням визначальності людського чинника для соціалістичних перетворень на селі слугує приклад розвалу миронівського партійного осередку після вбивства свого керманича В.П. Марченка. Старий більшовик потрапив у засідку поблизу села Занфирівка під час повернення із повітового центру з партією зброї для волосного загону самооборони. Разом з ним були насмерть закатовані волосний військовий комісар В.Я. Шитко та працівник волосного виконкому О.І. Шитко. Винуватець їхньої загибелі, колишній діловод миронівського волосного земельного відділу М.Твердовський , певний час переховувався у загоні місцевого "батьки" Черевячка, а пізніше оселився у Єлизаветграді за фіктивними документами, де і був заарештований.

Оскільки загал антиурядових озброєних фомувань певною мірою складався із колишніх військовослужбовців Червоної Армії, в умовах війни з Польщею було визнано за доцільне розпочати широку пропагандистьку кампанію з метою розколу повстанського середовища. Започаткував її IV Всеукраїнський з'їзд Рад, прийнявши рішення про звільнення з-під варти заручників та амністію для дезертирів у разі їхньої явки з повинною. На виконання цих постанов до кожної сільради Миколаївської губернії було надіслано звернення командуючого 14-ою радянською армією І.П. Уборевича:

" Слушай, дезертир !

Рассуди сам, что выгодно тебе: скрываться или прийти с раскаянием. Помни, что Советская власть предоставляет тебе пока ещё возможность искупить свою вину - и, раскаявшегося сейчас она примет тебя. но смотри же не опаздывай. Есть ещё возможность загладить свою вину перед рабочими и крестьянами, так иди скорей. Не ожидай, пока тебя поймают, тогда будет много хуже.

Дезертир! Вернись в честные боевые ряды!" (178).

Водночас у Харкові розпочала роботу Всеукраїнська Центральна Комісія по боротьбі з дезертирством (головуючий - Артанов). Згідно її постанови від 20.06.1920р. у всіх українських селах мали проводитися щотижневі облави на дезертирів під керівництвом голови сільради та за сприяння призначених ним дільничних фіскалів - "старших". Кожен з них виконував обов'язки наглядача у своєму мікрорайоні (5-10 хат)(179). Загальне керівництво боротьбою з "бандитизмом і дезертирством" в межах Херсонської, Одеської та Подільської губерній здійснював начальник тилу 14-ої армії діючого проти "білополяків" Південно-Західного фронту П. Мармузов. На місцях придушенням повстанського опору опікувалися начальники тилу губерній та повітів у тісній взаємодії з відділками Надзвичайної Комісії і Робітничо-селянської міліції. Зокрема, в Олександрійському повіті персональну відповідальність за ліквідацію антибільшовицького підпілля несли військовий комісар Ларіонов, начальник міліції Руденко й чекістський очільник Діброва. У разі необхідності на допомогу їм мали прийти спецпідрозділи ВОХР, "ЧОН", окремих батальйонів "ВЧК", армійських Особливих відділів тощо.

Подібна концентрація військових сил була зовсім не випадковою. Адже влітку 1920 року розпочалося будівництво стратегічної залізничної гілки Мерефа - Херсон. Про її важливість свідчить телеграма тимчасово виконуючого обов'язки народного комісара УСРР Грановського, у якій йдеться про "нещадну кару по відношенню до голів волосних виконкомів та сільських рад" у разі скоєння диверсій(180). До того ж, у безпосередній близькості від повітового центру продовжувала існувати легендарна Холодноярська республіка. Її польові загони неодноразово наносили дошкульних ударів по більшовицьких військових комунікаціях, в тому числі й на теренах Стецівської та Новогеоргіївської волостей. В свою чергу, більшовицька влада відповідала каральними експедиціями. Одну з таких "акцій відплати" особисто очолив головний чекіст держави Ф.Е. Дзержинський. Цей маловідомий епізод громадянської війни змальовано у спогадах колишнього повстанця Михайла Дорошенка:

"...За планом ЧК чекіст Ф. Дзєржінский з допомогою яничара Баліцького їздили по Україні, нищили національне українське відродження та закріпляли совєтську владу. Саме тепер (у травні 1920 року - Авт.) Дзєржінский мав намір "очистити" Холодний Яр та всю ту округу, щоб відкрити дорогу: Новогеоргієвськ - Чигирин - Олександрівка - Сміла - Бобринська. З цією метою він побував у Кременчуці, зібрав там чекістів та червоного війська і Дніпром на пароплавах та баржах переплив до Новогеоргієвська, де доповнив своє військо якоюсь частиною. Там же він озброївся ще двома гарматами і вирушив на села Андрусівку, Стецівку, Галаганівку та вступив до Чигирина. Був Дзєржінский тут тиждень чи більше. Настановив свою владу із місцевих яничар та "вибранців божих", що люблять чужу кров, і оголосив амністію, але на оголошену амністію ніхто не з'явився. Після цього почалися арешти. По селах чекісти заарештовували запідозрених у націоналізмі людей, звозили їх до Чигирина і тут допитували...

Зібрали вони до двох десятків ні в чому невинних селян і обвинуватили їх в бандитизмі та нездачі хліба. Тут же за наказом чекіста Дзєржінского кількох з них вивели на "пісок" і розстріляли, декого звільнили, а решту арештованих розстріляли, коли Дзєржінский виходив з Чигирина...

Дзержінский вийшов з Чигирина і взяв напрямок на село Медведівку. План лінії оборони, відступу та обходу ворога мав кожен отаман зокрема і був готовий до зустрічі з ворогом. Але Дзєржінский дійшов до Миколаєвського монастиря і спинився. Даремно повстанські частини готувалися дати йому бій. Дзєржінский перейшов Тясмин і не пішов на Суботів, ні на Медведівку, а звернувся на с.Адамівку, а потім на Чаплище і Подорожнє..."(181).

Не встигли відгриміти останні залпи розстрілів на Чигиринщині, як полум'я партизанської війни спалахнуло за сотні верст від бунтівної Медведівки. 12 травня 1920 року у Кривому Розі війну Радянській владі проголосив колишній голова Ганнівського волосного комітету Кость Пестушко (він же отаман "Степовий"). Протягом нетривалого часу під орудою "отамана Блакитного" (таким було його нове прізвисько) утворилося добровольче партизанське об'єднання, що одержало назву "Першої дивізії Повстанських військ Олександрійського повіту". Основними базами живлення вояків були населені пункти, що свого часу слугували джерелом людських резервів для отамана Григор'єва - Верблюжка, Варварівка, Водяне тощо(182). Поява на теренах Олександрійщини загонів Блакитного співпала у часі із новим витком продовольчих реквізицій, викликаних телеграмою голови українського Раднаркому Х. Раковського, надісланої до Миколаєва 7 липня 1920 року:

"До сих пор собрано и заготовлено на Украине около 15 миллионов пудов хлеба, а кроме того, ещё около трёх миллионов армейскими аппаратами, так что в общем около 18 миллионов. Но запасов у нас в наличности имеется всего около полутора миллионов, всё остальное уже давно употреблено. Так как скоро начнутся полевые работы, то перед всеми губисполкомами и паркомами стоит задача использовать этот короткий срок для самой интенсивной продовольственной работы. С продвижением нашей армии дальше (маються на увазі війська, що діяли проти Польщі - Авт.) её продовольствование станет ещё тяжелее, так как она будет двигаться на Западный фронт по сравнительно мало плодородным уездам. Продовольственная работа остаётся в настоящее время главной задачей, которая должна применяться..."(183).

Посилення тягару продрозкладки зумовило різке зростання антибільшовицьких настроїв серед селян повіту. У ситуації, що склалася, деякі місцеві радянські органи тимчасово припиняли своє існування.

Вже цитований І.А. Забіяка зазначав:

"Начиная с середины лета 1920 года на территории нашего Александрийского уезда и нашей волости оперировали разные контрреволюционные банды...При этом они проходили через наше село чуть ли не каждый месяц. Во всяком случае в то время работа в местных органах власти была сопряжена с большими трудностями и опасностями. И каждый раз, когда проходила через наше село банда, она приносила нам несчастье. она громила здания волисполкома, сельисполкома, уничтожала всю документацию, какая была в волисполкоме, а работники исполкома спасались бегством в лес, в огороды и яры. Как правило, банды долго в нашем селе не задерживались, так как они каждый раз почти по пятам преследовались частями Красной Армии. Это не давало им возможности долго оставаться в селе с тем, чтобы разыскать и репрессировать местных коммунистов и активистов..."(184).

Організаційно Степова дивізія складалася із кількох "куренів", що діяли на автономних засадах в межах певної території. Миронівська, Новогеоргіївська і Павлиська волості входили до смуги оперативних дій півторатисячного куріня, яким командував С. Клепач ("отаман Палій"). У 20-х числах серпня 1920 року його бійці здійснили глибокий рейд по містах й селах Північної Олександрійшини (територія сучасних Олександрійського, Світловодського, Знам'янського та Онуфріївського районів Кіровоградської області).

Із документів того часу:

"25 августа: бандитизм разрастается. В уезде оперируют 6 бандитских отрядов под предводительством атаманов Палия-Клипача,Хмары, Пубчика...

26 августа. Большая банда Клипача именует себя петлюровцами. Штаб в Красной Каменке. Банда произвела налёт на Новогеоргиевск. По сведениям новогеоргиевских коммунистов, прибывших в Кременчуг, Новогеоргиевск был сдан..."(185)

"26/VІІІ по дороге из Александрии в Онуфриевку убиты начальник 10-го района милиции Хоруженко, два милиционера, один тяжело ранен. В ночь на 26-е августа банды произвели налёт на Новогеоргиевск, после продолжительного боя с Советскими частями банда отступила в направлении деревни Колоборок и Липовое.

28/VIII были отбиты также вышеозначенные деревни и банда ушла на деревню Подорожное. На станции Липово сняты два бандитских караула 7 человек. Вечером 28-го бандиты перешли в контрнаступление: после двух с половиной часового боя банда была разбита, часть до 80 человек изрублена, остальные разбежались. 28/VIII банда до 30 человек ворвалась в Звенигородский Волисполком, захватила печати, телефонный аппарат, бумаги и скрылась. В местечке Дмитриевка разгромлены Советские учреждения, захвачено до 300 голов скота. Бандитами занято село Онуфриевка, часть милиции захвачена, часть отступила. По непроверенным сведениям, бандитов в означенном районе до 2-х тысяч человек. В районах Павлыша и Лекаревки оперируют банды численностью 1000 человек. Организовано было по уезду 23 волостных и 132 сельских Комнезаможей, работало 22 инструктора. Теперь организованная работа прекратилась из-за бандитизма..."(186).

Отже, наприкінці літа 1920 року радянське державне будівництво на Олександрійщині перебувало у стані катастрофічного колапсу. Нейтралізацією впливу загонів отамана Клепача на суспільне життя у повіті переймався ревком щойно створеної Кременчуцької губернії. 15 серпня 1920 року, згідно декрету Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад до її складу увійшли 6 повітів: Золотоніський, Кременчуцький, Хорольський, Черкаський, Чигиринський та Олександрійський(187). Протягом двох наступних років голова губревкому Пугачевський та його заступник Арбузов доклали чимало зусиль для подолання повстанського опору та стабілізації економіки нашого краю. Проте, період остаточної більшовицької перемоги та зміцнення нових соціальних відносин у придніпровських волостях Олександрійщини лишається поза рамками даного дослідження.

Додаток 1

Список волостей Олександрійського повіту

(станом на 1.1.1917 року)

Аджамська, Бандурівська, Богоявленська, Боковська, Браїлівська, Братолюбівська, Верблюзька, Глинська, Дмитрівська, Звенигородська, Єлисаветградківська, Іванківецька, Косівська, Краснокам”янська, Красносільська, Миронівська, Мошоринська, Мойсеївська, Новгородківська, Новогеоргіївська, Новопразька, Новостародубська, Онуфріївська, Оситнязька, Петрівська, Покровська, Світлопільська, Стецівська, Суботівська, Федварська, Федорівська.

Додаток 2

Структура населення північних волостей Олександрійського повіту Херсонської губернії станом на 1 січня 1917 року згідно з даними Всеросійського сільськогосподарського перепису

Глинська волость

№	Название населенного пункта	Число нал. хоз-в	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние от ближайшего селения
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32	д.Авраховка* Андрусовская казен. обр. ст. д.Анновка* д.Арсеньевка(Веселин.)* д.Арсеньевка(Чорбы)* х.Безрадецкого Д.Н. х.Биркина А.Г. х.Биркина Г.П. х.Биркина П.Г. х.Бондаренко на земле Новогеоргиевского лесничества эк.Вуич А.Н. с.Глинск* с.Григорьевка* х.Грузиных Е. и А. х.Долгой М.А. д.Еремовка* Жабоклицкое товарищество д.Кобзаревка д.Константиновка* д.Ляхово* х.Онейцова Я.Л. х.Оново д.Петро-Ивановка(Антоновка)* д.Петро-Ивановка(Золотаревка)* д.Петро-Ивановка(Картамышево)* х.Писанки В.И. х.Покотило Д.В. п.Садовая д.Семигорье (Вуича)* д.Семигорье (Н.Федоровка)* х.Федоренко В.Д. с.Яново*	52 14 32 64 89 1 1 1 1 1 1 573 183 2 1 81 20 61 20 32 1 22 49 56 10 1 1 5 85 25 1 455	122 45 67 131 224 11 5 3 1 2 15 1 274 413 9 5 192 57 109 67 76 4 59 120 138 17 4 3 9 204 59 1 1 063	148 45 102 190 272 2 7 4 2 8 18 1 705 516 5 5 254 67 151 103 109 7 72 157 164 24 4 3 14 253 70 1 1 357	270 90 169 321 496 13 12 7 3 10 33 2 979 929 14 10 446 124 260 170 185 11 131 277 302 41 8 6 23 457 129 2 2 420	1 в. от дер.Ляхово Вблизи д.Авраховки (100 саж) 3в.от Арсен.(Чорбы) ** ** 5в. от с. Глинск 3в. от с. Семигорье 1в. от Петро-Иванов. (Золот.) 3в.от д.Арсен.(Весел.) 1в. от с.Семигорье 3в. от д.Арсен-Чорбы 5в. от с.Яново 2в. от д.Арсен.(Весел)

Миронівська волость

№	Название нас.пункта	Число нал.хоз.	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние от ближних селений
1	х.Алексеевка (об-во хуторян)*	10	40	51	91
2	п.Бутовский (тов-во)*	56	39	68	107
3	х.Екатериновка (об-во хуторян)*	17	44	62	106
4	эк.Кодинцева П.Т.	1	4	3	7	1в. от Молчановки
5	эк.Кардиналовской	1	1	1	2	-«»-
6	Д.Мало-Скелеватая*	54	147	163	310
7	с.Мироновка*	371	887	1058	1945
8	д.Михайловка*	6	9	15	24
9	д.Молчановка*	96	224	284	508
10	эк.Нестеренко А.Ф.	1	11	5	16	3в. от Таловой Балки
11	эк.Селивановой Н.П.	1	12	21	33	-«»-
12 13	с.Таловая Балка* эк. Титченко М.К.	416 1	1 005 10	989 13	1 994 23	От Малой Скелеватки 1 в.

Новогеоргіївська волость

№	Название населенного пункта	Число наличн. хозяйств	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние от ближайшего селения
1	д.Бабиновка*	31	99	103	202
2	д.Бабичевка*	60	184	182	366
3	д.Бондаревка*	22	38	62	100
4	п.Бугроватый*	42	122	120	242
5	д.Булаевка(Гречен.)*	40	97	111	208
6	д.Булаевка(Макар.)*	18	56	55	111
7	эк.Гангеблова С.Н.	1	24	9	33	От Скубиевки 1 в.
8	эк.Долгого П.М.	1	10	11	21	От Никольского 1 в.
9	с.Золотаревка*	544	1 570	1 589	3 159
10	п.Непрасовка*	17	48	53	101
11	с.Никольское*	353	1 038	1 079	2 117
12	с.Крылов	971	1 803	2 613	4 416
13	Ново-Георгиевская казенно-оброчная ст.	11	31	40	71	От Ревовки 4 в.
14	д.Пеньковка*	10	13	22	35
15	д.Перекрестовка*	17	55	52	107
16	м.Ревовка*	251	599	779	1 378
17	д.Сакиновка*	9	22	27	49
18	д.Скубиевка*	92	182	267	449
19	с.Табурище*	720	1 681	2 076	3 757
20	д.Тясминка*	14	29	29	58
21	эк.Хорват М.Н.	1	3	6	9	От Ревовки 1 в.
22	х.Черниковка*	13	39	43	82

Павлиська волость

№	Название населенного пункта	Число налич. хозяйств	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние до ближайшего селения
1	с.Браиловка*	283	581	795	1 376
2	с.Белецковка*	258	657	799	1 456
3	х.Велецкой*	1	4	2	6	От Белецковки 1 в.
4	х.Жукова Т.Г.	1	7	13	20	От Сметановки 1 в.
5	х.Кругановский(Моисеева)	1	36	34	70	От Павлыша 3 в.
6	эк.Лисогорова(аренд.Панченко)	1	8	11	19	От Павлыша 4 в.
7	х.Лысой А.Е.	1	5	3	8	От Сметановки 1 в.
8	эк.Любовича Ф.Т.	1	87	165	252	От Сметановки 1 в.
9	д.Павловка*	144	479	403	882
10	с.Павлыш*	750	1 804	2 110	3 914
11	с.Свинарка*	142	471	447	918
12	д.Скалевая*	202	519	620	1 139
13	д.Сметановка*	123	296	418	714
14	д.Турунжевка*	72	177	213	390
15	х.Ханько С.Я.	1	8	2	10	От Белецковки 3 в.

Іванківецька волость

№	Название населенного пункта	Число налич.хозяйств	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние до ближайшего селения
1	эк.Августиновича П.П.	1	17	8	25	5 в. от с.Иванковцы
2	х.Бабак С.Ф.	1	1	2	3	- || -
3	х.Бабенко Ф.Мак.	1	8	13	21	Близ д.Арсеньевки
4	х.Бранопольского Л.М.	1	3	5	8
5	эк.Бродовской Н.К.	1	3	2	5	4 в. от с.Яново
6	х.Григорьева М.Н.	1	4	1	5
7	х.Григорьева Н.А.	1	1	2	3
8	х.Джулая Аф.Д.	1	2	2	4
9	х.Жлобинского П.Ф.	1	3	3	6
10	с.Иванковцы*	818	1 686	2 347	4 033
11	х.Карпенко Саввы	1	2	2	4
12	х.Кирнос М.Изр.	1	1	-	1
13	Киевское товарищество	10	35	36	71
14	х.Клен Аф.Кодр.	1	1	1	2
15	х.Кравченко И.Ф.	1	4	2	6
16	х.Красноштан И.Г.	1	1	8	9
17	х.Лубенец Ал.Як.	1	6	6	12	2 в. от Иванковцев
18	х.Мельникова Д.П.	1	1	2	3
19	Маржановская казенно-оброчная ст.	15	39	49	88
20	х.Островского И.Т.	1	1	4	5
21	х.Павличенко И.Н.	1	1	3	4
22	д.Писаревка*	9	21	23	44
23	х.Провизионова Т.С.	1	2	2	4
24	х.Руденко Зах.П.	1	5	3	8
25	х.Сандола Гр.М.	1	2	1	3
26	х.Сидоренко Л.П.	1	2	4	6
27	д.Снежково*	140	295	406	701
28	х.Спиваковского И.А.	1	2	2	4
29	эк.Спиваковского Л.А.	1	-	-	-	2 в. от Яново
30	х.Толчинского Як.Л.	1	1	-	1
31	м.Федорки*	206	509	621	1 130
32	с.Федоровка (Ефимовка)	152	372	476	848

Косівська волость

№	Название населенного пункта	Число налич. хозяйств	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние от ближайшего селения
1	с.Александровка*	139	339	421	760
2	д.Аудиторовка*	37	91	117	208
3	х.Аудиторовцев	28	83	98	181
4	с.Березовка (Орлая)*	133	490	482	972
5	х.Березовская № 2 казенно-оброчная ст.	11	34	41	75
6	х.Березовцев	44	126	154	280
7	х.Воловиков	3	10	14	24
8	х.Волче-Косовская дача	1	3	3	6
9	п.Воробьевка*	48	111	151	262
10	д.Доброполье*	16	63	75	138
11	д.Екатеринополье*	65	144	209	353
12	д.Занфировка*	34	86	110	196
13	д.Захарьевка*	74	158	195	353
14	д.Катериновка*	93	206	300	506
15	д.Константиновка*	135	296	406	702
16	ст.Користовка Южной ж.д.	30	56	81	137
17	с.Косовка*	707	1766	2293	4059
18	д.Лазарополье*	92	211	282	493
19	ст.Лекаревка	10	28	29	57
20	железнодорожные будки на перегоне Лекаревка-Користовка	14	48	45	93
21	эк.Любченко	1	53	185	238	От ст.Лекаревки 1 в.
22	д.Малая Березовка*	55	116	147	263
23	х.Медвежье	8	23	32	55
24	п.Ново-Александровка(Солдатский)	25	54	63	117
25	х.Медеровцев	16	51	60	111
26	х.Парны	3	10	12	22
27	хутор при Александровке	2	5	3	8
28	с.Протопоповка*	562	1 450	1 701	3 151
29	д.Серебряная*	121	293	363	656
30	х.Сотницкий(Байдака)	1	14	18	32	От ст.Лекаревки полверсты
31	х.Хомецкого	1	6	5	11	От д.Аудиторовки 2 в.

Стецівська волость

№	Название населенного пункта	Число налич.хозяйств	Число душ муж.пол	Число душ жен.пол	Всего	Расстояние от ближайшего селения
1	д.Александровка*	17	33	39	72
2	п.Алексеевка(об-во хуторян)*	8	12	25	37	Вершацкая ст.
3	с.Андрусовка*	847	1 949	2 582	4 531
4	сторожевые будки в казенных лесных дачах	9	34	31	65
5	с.Вершацы	604	1 239	1 540	2 779
6	х.Вершацкий	7	21	23	44
7	с.Галагановка*	277	665	722	1387
8	х.Дейнеки С.Г.	1	1	3	4	Вблизи с.Калантаева
9	х.Дейнеки М.Г.	1	1	-	1	Вблизи с.Калантаева
10	х.Ирклей*	13	34	30	64
11	с.Калантаев*	455	1 058	1 309	2 367
12	д.Самбросовка*	44	90	114	204
13	д.Снежкова Балка*	25	56	67	123
14	х.Сокуренко Е.Н.	1	6	5	11	Вблизи д.Чернече
15	с.Стецовка*	833	1 838	2 123	3 961
16	п.Трофимовка*	10	23	28	51
17	д.Чернече	99	208	229	437
18	д.Чигириновка*	21	55	58	113
19	х.Чутка	7	21	28	49

Список населенных мест Херсонской губернии. По данным Всероссийской сельскохозяйственной переписи 1916г.-Издание Херсонской Губернской Земской Управы, Александрия, 1917 год. – С.11-12, 15-18, 21-22, 28-29, 35, 40-41.

Додаток 3

Земські та церковно-приходські начальні заклади Глинської, Іванківецької, Косівської, Миронівської, Новогеоргіївської, Павлиської та Стецівської волостей Олександрійського повіту Херсонської губернії станом на 1908-й рік

Глинська волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Глинськ	Глинське земське училище №1	87
2	Глинськ	Глинська церковно-приходська школа	99
3	Григорівка	Ластухінське земське училище №1	102
4	Яново	Янівська церковно-приходська школа	136

Іванківецька волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Іванківці	Іванківецьке земське училище №1	167
2	Сніжкове	Сніжківське земське училище	56
3	Федорівка (Юхимівка)	Федорівське (Юхимівське) земське училище	71
4	Іванківці	Іванківцівська церковно-приходська школа	98
5	Федірки	Федірківська церковно-приходська школа	61

Косівська волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Косівка	Косівське земське училище №1	157
2	Березівка	Березівське земське училище	70
3	Протопопівка	Протопопівське земське училище №1	96
4	Занфирівка	Занфирівське земське училище	31
5	Воробйовка	Воробйовське земське училище	26
6	Срібне	Срібненське земське училище	45
7	Лазарополь	Лазаропольська церковно-приходська школа	65
8	Олександрівка	Олександрівська церковно- приходська школа	46
9	Костянтинівка	Костянтинівська церковно-приходська школа	35
10	Косівка	Косівська церковно-приходська школа	53

Миронівська волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Миронівка	Миронівська церковно-приходська школа	123
2	Талова Балка	Талово-Балчанське земське училище №1	102

Ново-Георгіївська волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Табурище	Табуриське 2-класне училище	140
2	Табурище	Табуриська церковно-приходська школа	67
3	Ревівка	Ревівська церковно-приходська школа	72

Павлиська волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Павлиш	Павлиське земське училище №1	201
2	Павлиш	Павлиська церковно-приходська школа	61
3	Браїлівка	Браїлівська церковно-приходська школа	93
4	Свинарка	Свинарівська церковно-приходська школа	61
5	Білецьківка	Білецьківська церковно-приходська школа	56
6	Скелева	Скелеватська церковно-приходська школа	33

Стецівська волость

№	Місце знаходження закладу	Повна назва навчального закладу	Кількість учнів
1	Галаганівка	Галаганівське земське училище №1	116
2	Стецівка	Стецівське земське училище №1	110
3	Стецівка	Стецівське земське училище №2	70
4	Андрусівка	Андрусівське земське училище №1	133
5	Калантаєво	Калантаївське земське училище №1	117
6	Вершаці	Вершацьке земське училище №1	83
7	Стецівка	Стецівська церковно-приходська школа	45
8	Андрусівка	Андрусівська церковно-приходська школа	81
9	Вершаці	Вершацька церковно-приходська школа	81
10	Чернече	Чернеченська церковно-приходська школа	55

“Приложения к плану введения всеобщего обучения в Александрийском уезде Херсонской губернии”, Александрия, 1908р. – С. 8-9, 11-12, 16-17, 20-21, 26-27, 32-33.

Додаток 4

Олександр Михайлович Бєлєнкович

(Біографічна довідка)

Народився 30 березня 1897 року у багатодітній родині харківського робітника. У восьмирічному віці був зарахований на навчання до престижної гімназії. Після відрахування (за вільнодумні вислови) розпочав трудову діяльність. Змінив кілька професій (учень слюсаря, вантажник, брат милосердя). У 1915 році мобілізований до лав царської армії. За ведення антивоєнної пропаганди засуджений до смертної кари, заміненої відправленням на передову. Брав участь у Брусиловському прориві, важко поранений у ногу. Повернувшись до Харкова, закінчив курси партійних агітаторів. У серпні 1917 року приймає активну участь в організації загонів Червоної Гвардії на паровозобудівельному заводі. Після Жовтневого перевороту зайняв посаду начальника штабу харківської Червоної Гвардії. Після приїзду до Харкова наркома по боротьбі з контреволюцією В.Антонова-Овсієнка увійшов до його найближчого оточення. У січні-лютому 1918 року приймав активну участь у встановленні Радянської влади на території Херсонської губернії. Під час громадянської війни займав важливі посади у Червоній Армії (командуючий військами П’ятигорського округу, командир Особливої бригади, начальник 1-ої Української Радянської кавалерійської дивізії та ін.). У 30-х роках ХХ-го століття очолює один з перших радянських авіаційних заводів. У липні 1937 року незаконно репресований. Страчений у 1938 році. 19 листопада 1955 року рішенням Військової Колегії Верховної Ради Союзу РСР реабілітований.

(За матеріалами, наданими Харківським історичним музеєм)

Додаток 5

Червона Гвардія та збільшовичені війська на території Херсонської губернії у грудні 1917- січні 1918 років (кількісний склад)

Назва міста	Кількість червоногвардійців	Кількість більшовизованих солдатів
Херсон	1 300
Єлизаветград	400
Миколаїв	3 000	2 000
Одеса	2 000	1 000
Тирасполь	200
Всього	7 500	3 000

(За даними книги Я.Тинченка «Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Додаток 6

Дислокація австро-угорських військ на території України

Номер корпуса	Найменування дивізії	Місце знаходження штабу корпуса (дивізії)
11-й		Маріуполь
	4-а кавалерійська дивізія	Юзівка
	59-а піхотна дивізія	Олександрівськ
12-й		Катеринослав
	5-а гонведна кавалерійська дивізія	Катеринослав
	15-а піхотна дивізія	Павлоград
25-й		Жмеринка
	54-а піхотна дивізія	Вапнярка
	155-а гонведна дивізія	Проскурів
27-й		Херсон
	7-а кавалерійська дивізія	Єлизаветград
	11-а кавалерійська дивізія	Херсон
---------	2-а кавалерійська дивізія	Одеса
---------	30-а піхотна дивізія	Одеса

( Використано статтю Б.Малиновського «Німецький ORDNUNG в Україні в 1918 році // Константи. Альманах соціальних досліджень. – 1999. - №2).

Додаток 7
Звернення отамана А.Шарого - "Богунського" "К крестьянам и рабочим Украины" (фрагменти)

...Эти господа назвали себя "коммунистами" и начали грабить бедное население Украины и вывозить всё со спекулятивными целями в Россию. Таким образом, мы оказались под пятой разных присланных к нам комиссаров, которые ведут себя у нас ещё хуже, чем царские приставы. Наконец, терпение народное оборвалось и началось восстание. Во главе восстания встал Всеукраинский революционный комитет и Главный военный революционный штаб...Мы добиваемся следующего: Украина должна быть национально - культурно и экономически независимой. Что же касается федерации, то она должна быть добровольною, то есть без всякого принуждения и гнёта со стороны других наций...Вся власть на местах принадлежит рабоче-крестьянским советам, а в центре - Совету советов без всякой партийной диктатуры. Для нас нет партии, а есть классовые интересы крестьянства и рабочих...Власть на Украине должна состоять из местных людей, то есть украинцев (всех живущих на Украине), нам не нужны оккупанты и спекулянты на коммунизме...Советская Россия нам должна помогать, но по нашему согласию и без вмешательства в наши собственные дела...Коммуны силою никто не должен насаждать. Никто не имеет права издеваться над верой народа...

(Ткаченко В. Комбриг Шарый - Богунский.//Кто есть кто. - 2002. - №2(29)

Додаток 8

Обязательное постановление Главноначальствующего и Командующего войсками Новороссийской области генерала Н.Шиллинга от 18 октября 1919 года

1) Владельцы всякого рода торговых заведений, торгующих в розницу предметами продовольствия и первой необходимости, обязаны обозначать цены на продаваемых предметах, причём цены эти должны быть обозначены цифрами, а не буквами, понятными только торговцу.

2) Воспрещается лицам, не имеющих оптовых фирм, заниматься продажей фактур на товары, а лицам, не имеющим торговых и промышленных предприятий покупать фактуры на товары, торговлей которыми они не занимаются.

3) Действительная оптовая цена товара должна подтверждаться соответствующими фактурами и при вывозе товаров из-за границы фактуры должны быть засвидетельствованы торговыми агентами Российского Правительства, а где такового нет, местными властями.

4) Каждое торговое предприятие обязано иметь оправдательные фактуры на приобретаемые и продаваемые товары.

5) Все фирмы и предприятия обязаны для контроля предъявлять торговые книги агентам Управления Торговли и Промышленности, имеющим на этот предмет специальное удостоверение от Уполномоченного Управления Торговли и Промышленности.

6) Воспрещается хранение товаров на дому или в каких-либо других помещениях с целью сокрытия их от продажи.

7) Виновные в нарушении настоящего обязательного Постановления подвергаются в административном порядке заключению в тюрьме до шести месяцев или же денежному взысканию до 20 000 рублей, если не будут подлежать по закону более строгому наказанию. ("Херсонские губернские ведомости". - 1919. - 1 ноября.)
Додаток 9 Документи зі "справи Францина"

№1 Революционный Военный Совет 14-й армии "Марта" 13 дня 1920г. № 959 В особый отдел 14-й армии

По приказанию Командарма, при сем препровождается арестованный Новогеоргиевский Военком тов.Францин. Материал ареста будет препровождён дополнительно.

№2

Д.№ 130 15/IV.1920г.
ПОСТАНОВЛЕНИЕ

1920г. апреля 15 дня, я, Военный Следователь Особотдела 14 армии Глик и имея в виду, что гр.Францину Сергею Ивановичу предъявляется обвинение в хищении кожи и связи с атаманом Коцурой.

Постановил: Мерой пресечения способов уклонения от следствия и суда впредь до окончания следственного производства по делу избрать заключение под стражу в Кременчуцкую тюрьму.
Военный следователь /подпись/
Настоящее постановление мне объявлено 1920г. апреля 15 дня. Сергей Францин /подпись/

№3
Справочный лист № 130
Предмет обвинения - разгон инициативной группы коммунистов, в умышленном хищении кожи и взяточничество.
Обвиняемые: -Францин Сергей Иванович -Третьяк Григорий Емельянович Свидетели: -Бондаренко Косьма -Нискоус Никифор -Рябошапка Степан -Полтавец Илья -Одесский Эвель -Гурович Евсель -Милютин Михаил -Пашков Семён
Мера пресечения во время ареста - заключение под стражу. Где содержится - в Кременчуцкой тюрьме. Местожительства - Новогеоргиевский исполком.
Апреля 27 дня 1920г. Военный следователь: /Подпись/

№4
ЗАКЛЮЧЕНИЕ

1920 года мая 8 дня я, Военный следователь РВТ 14-й Армии Н.Чернай, рассмотрев следственный материал по обвинению граждан Францина Сергея и Третьяка Григория в расхищении кожи, во взяточничестве, в разгоне инициативной группы коммунистов и связи с атаманом Кацурой,

НАШЁЛ;

1) Францин Сергей Иванович в начале февраля месяца 1919 года, когда Красными войсками был занят г.Кременчуг был военкомом и членом Ревкома г.Новогеоргиевска. Уже в этот период Францин старался всецело захватить власть в городе в свои руки. Так между Франциным и Комендантом города возникли недоразумения из-за вопроса, кто является старшим в городе: Комендант или военком. В результате этого столкновения, вскорости комендант Евсеенко был убит ночью у себя на квартире "за попытку бежать" /показания ответственных партийных работников/лист д.27/.

Во время прихода Добрармии Францин в связи с отрядом Кацуры вёл партизанскую войну против Деникинцев.

В конце ноября с уходом Деникинцев Францин командует 4-м Надднепрянским Повстанческим Полком и занимает город Новогеоргиевск. Имея начштаба Куксу Бирского и назначив Комендантом города Кукса Александра, родного брата Бирского, а помкомендантом своего двоюродноо брата Петра Францина, Францин С. начинает свою преступную деятельность. Население и в частности еврейская община обкладывается контрибуцией сперва в 50 000 рублей, а затем в 150 000 рублей. Эта контрибуция, собранная на содержание отряда, идёт главным образом в карман Францина, он берёт себе 107 000 рублей, красноармейцы же жалования не получают и положение последних не улучшается /показания Дикова и Третьяка/ лист д.21 и 25/. Кроме этого Франциным берутся взятки с местных кожо-промышленников и начинается широкий вывоз и продажа кож с кожевенных заводов. Стоимость забранных Франциным кож определяется свидетелем Одесским и Гуревич Шовой на сумму более двух миллионов рублей /лист д.30 и 32/. Вывезенная кожа частью продаётся обратно заводчикам, частью вывозится и продаётся на стороне, а частью привозится к зятю Францина Чернову.

Контролёром всех кожевенных заводов назначается Третьяк, ему вручаются ключи от заводов /показания Гуревича, лист д.31/, ему поручается продажа кожи Андрусовскому Обществу Потребителей. Вместе с Франциным Третьяк едет в Кременчуг, где присутствует на собрании кожо-промышленников в гостинице "Россия" у Францина. Вырученные от продажи кожи Андрусовскому Обществу Потребителей 31 800 рублей остаются на руках у Третьяка и по показаниям последнего /лист д.25/ часть этих денег расходуется на содержание отряда Кацуры.

Для этого же отряда Франциным были сделаны наряды на кожевенные заводы, и когда эти наряды не были выполнены, то были взяты с заводчиков Одесского, Гуревича и Милютина деньги /400 000 руб./ Заведывающим хозяйственной частью отряда Кацуры Минским совместно с Франциным и Бирским /лист д.24/.

Третьяк также неоднократно получал от заводчиков денежные субсидии /показания Гуревича, лист д.30/.

Чтоб не быть стеснённым в своей деятельности Францин совместно с Кукса Бирским всячески противился стремлениям инициативной группы коммунистов, организовать по уходе белых Ревком, открыто заявляя "зачем Вам Ревком, зачем Вам власть, дайте городу некоторое время оставить без власти". Когда же вернувшись с именин Кацуры Францин увидел, что за это время организовался Ревком, то немедленно разогнал его /показания Третьяка, лист д.24/.

Дважды группа коммунистов старалась организовать Ревком, дважды их разгоняли Францин и Бирский. Когда Францину указывали на безобразие и ужасы происходящие в городе, он говорил "лучше молчите, а то вам хуже будет". После долгих усилий в начале января Ревком был организован. не имея реальной силы, Ревком был поставлен перед необходимостью принятия Францина в свой состав. Вслед за тем когда была раскрыта кража кожи и начато было ведение следствия членом следкома Бабенко Францин на партийном собрании заявил, "если вы не уберёте Бабенко, то с ним будет то же, что с Евсеенко" /показания лист дела 64/. Также бывали возгласы Францина по адресу инициативной группы и Ревкома, что "я вас могу разогнать и арестовать".

В охранной роте, которую организовал Францин, он открыто агитировал среди красноармейцев против Председателя Ревкома и его членов /показания Рябошапки лист д.19, 20 и показания ответственных партийных работников лист д.29/. К Советской власти согласно показаниям Третьяка Францин и Бирский относились отрицательно ругая часто "широкомандатников" и называя членов партии "империалистами".

Новогеоргиевск в это время был охвачен грабежами и убийствами. Когда обращались к Францину с просьбой о воздействии на красноармейцев и прекращения грабежей, определённо указывая уличных грабителей, то Францин обыкновенно отвечал "это не ваше дело, я за это отвечаю" /показания Бондаренко лист д.44 и показания Локарева лист д.64, 65/.

Точно установить момент, когда порвана была связь Францина с Кацурой установить не удалось, однако согласно показаниям свидетеля Авраменко /лист д.67/ "как-то когда уже в Кременчуге был штаб 14 армии, Кацура передал мне телефонограмму, что я отпустил 30 ящиков гвоздей и 35 пудов подков, предписание это я исполнить отказался и сказал, что теперь я подчиняюсь советской власти, тогда Францин пошёл на телефонную станцию и шифрованно говорил с Кацурой, после этого я сейчас же был арестован кацуровскими солдатами, но благодаря усилиям партизан, которые при отсутствии Францина восставали и я был освобождён".

По показаниям гражданина Сидорова в тюрьме арестованный Третьяк в уборной вёл какие-то разговоры с арестованными кацуровцами.

Привлечённый к следствию в качестве обвиняемого гражданин Францин себя виновным в расхищении, в взятии взяток, в разгоне инициативной группы коммунистов и в связи с Кацурой не признал и показал:

что организовав партизанский отряд по поручению ЦК КПУ он в ноябре п/г занял город Новогеоргиевск, что никакой кожи с заводов он не вывозил и заведывал заводами Третьяк, а распоряжение об отпуске кожи давал по предписанию Коцуры, что никаких взяток он от заводчиков не брал, инициативную группу коммунистов не разгонял, а сам содействовал ей в организации власти, и что по занятии Украины Советскими войсками он уже никакой связи с атаманом Кацурой не имел.

Привлечённый к следствию в качестве обвиняемого гражданин Третьяк виновным себя в соучастии в деяниях Францина, выразившихся в умышленном расхищении кож с заводов не признал и показал:

что приехав в Новогеоргиевск в декабре п/г он был назначен Франциным контролёром кожевенных заводов. Кожу с заводов отпускал исключительно по распоряжению Францина. Получив приказания от Францина он нагрузил две подводы и привёз в Крюков, где по его же распоряжению кожа была сгружена. Отправившись в Кременчуг, он нашёл Францина в гостинице "Россия", где застал его с владельцами кожевенных заводов Одесским, Гуревичем, Каппелем и Милютиным, с которыми Францин о чём-то говорил, вечером того же дня ему было приказано Франциным вернуть эту кожу владельцам, что им и было исполнено.

Получая от Францина деньги, он расходовал их на роздачу авансом в счёт жалования рабочим.

2) Подшиты в Особом отделе добавочный в деле материал добавочные листы 1-30 с документами Антонова и Гаврильева не имеют ничего общего с делом Францина и Третьяка, а, очевидно, относятся к делу 5 ремонтной комиссии /дело № 405/ бывшему тоже в следственном производстве Реввоентрибунала 14 армии.

Принимая во внимание всё вышеизложенное,
ПОЛАГАЮ: А) 1. Францина Сергея Ивановича 24 лет, как обвиняемого а) в разгоне инициативной группы коммунистов б) в связи с Кацурой в) в расхищении кож и продажи их с кожевенных заводов г) в взяточничестве
2. Третьяка Григория Емельяновича 31 года, как обвиняемого в соучастии в расхищении Франциным кож и продажи их, а также в связи с арестованными коцуровцами
предать суду Реввоентрибунала 14 армии. Б) Добавочные в деле листы 1-30, как не имеющие никакого отношения к делу отделить и присоединить по принадлежности к делу 5 ремонтной комиссии.
В) Мерой пресечения до суда в отношении Францина и Третьяка оставить содержание под стражей.
Свидетели: 1) РЯБОШАПКА ИВАН МИХАЙЛОВИЧ, 26 лет, с.Андрусовка, Стецовской волости, Александрийского уезда, Херсонской губернии. 2) ДИКИЙ АНТОН ВАСИЛЬЕВИЧ, тот же населённый пункт. 3) НИСКОУС НИКИФОР РОДИОНОВИЧ, Новогеоргиевский исполком. 4) БАБЕНКО АРСЕНИЙ ПОРФИРЬЕВИЧ, член следкома при Новогеоргиевском Ревкоме. 5) ГУРОВИЧ ШАВЕЛЬ ЛЬВОВИЧ, 56 лет, Новогеоргиевский Исполком. 6) ГУРОВИЧ ОВСЕЙ ЯНКЕЛЕВИЧ, 28 лет, Новогеоргиевск, 7) ОДЕССКИЙ ЕВЕЛЬ, 45 лет, Новогеоргиевск, ул.Торговая. 8) МИЛЮТИН МИХАИЛ, 23 года, Новогеоргиевск, ул.Новопроложная. 9) БОНДАРЕНКО КОСЬМА АВГУСТОВИЧ, Новогеоргиевский Исполком. 10) СИДОРОВ - красноармец кар.роты Особого отдела 14 армии. 11) ПАНКОВ СЕМЁН ФЁДОРОВИЧ, 29 лет, Новогеоргиевский Исполком. 12) ЛОКАРЕВ ЛЕОНИД ГЕОРГИЕВИЧ, 25 лет, Новогеоргиевский Исполком. 13) АВРАМЕНКО ТИХОН ФЁДОРОВИЧ, 33 года, военком Новогеоргиевска. 14) ПОЛТАВЕЦ ИЛЬЯ, Новогеоргиевский Исполком. 15) Заиц И, Новогеоргиевский Исполком.
Военный следователь Н.Чернай /подпись/
№5 ПРИГОВОР

Именем Российской Социалистической Федеративной Советской Республики июня 6-7 дня 1920 года Выездная сессия Революционного Военного Трибунала 14 Армии в составе председателя ШАРГЕЯ, членов ЕГОРОВА и ГЕНИОНДРИНА при секретаре МАНОХИНЕ, слушал по обвинению гражданиниа ФРАНЦИНА СЕРГЕЯ 1) - в разгоне инициативной группы коммунистов, 2) - в связи с атаманом Кацурой, 3) - в расхищении кож из кожевенных заводов, 4) - в незаконном наложении контрибуций.
и ТРЕТЬЯКА ГРИГОРИЯ 1) - в соучастии в расхищении кожи, 2) - в связи с арестованными коцуровацами,
и установил:

1) - что гр.ФРАНЦИН, опираясь на вооружённую силу командуемого им полка во время партизанского захвата г.Новогеоргиевска и ухода Деникинских банд взял в свои руки всю власть в городе и всячески противодействовал организации Ревкома,

2) - что окружив себя родственниками и приспешниками, гр.ФРАНЦИН старался использовать своё влияние и власть с единственной целью извлечь как можно больше материальной выгоды,

3) - что в тот же период гр.ФРАНЦИН, являясь органической частью Коцуровщины, не признающей никакой организованной власти, в корне не пресекал все попытки партийных товарищей внести порядок в тот хаос, который творился в г.Новогеоргиевске,

4) - что гр.ФРАНЦИН, будучи членом Коммунистической партии, опираясь на вооружённую силу партизан, развращённых им полнейшей безосновательностью за грабежи и насилия над мирным населением, позволил себе на партийном заседании диктовать свою волю, угрожая распрями, намекая на убийство бывшего коменданта Евсеенко,

5) - что гр.ФРАНЦИН, будучи командирован ЦК КПУ для работы в подполье и обязанный, как коммунисти в соответствии с оказанным ему доверием, показать везде и всюду пример дисциплины и организованности, первый нарушил это, противодействуя организации власти и потворствуя данной вакханалии грабежа и насилия,

6) - что гр.ТРЕТЬЯК, будучи тогда же и там же контролёром кожевенных заводов, помогал Францину расхищать с заводов кожу, сбывая заводчикам,

7) - что гр.Третьяк по собственной инициативе продал кожу обществу потребителей, присвоив себе вырученные деньги,

8) - что участие гр.ТРЕТЬЯКА в остальных деяниях ФРАНЦИНА ничем по суду не доказаны,

9) - что связь гр.ТРЕТЬЯКА с арестованными коцюровцами ничем не установлена, а потому, руководствуясь революционой совестью и социалистическим правосознанием,

ПОСТАНОВИЛ:
1) гр.ФРАНЦИНА СЕРГЕЯ ИВАНОВИЧА, 24 лет, подвергнуть высшей мере наказания - расстрелять, 2) гр. ТРЕТЬЯКА ГРИГОРИЯ ЕМЕЛЬЯНОВИЧА, 31 года, подвергнуть лишению свободы с применением общественных принудительных работ сроком на 5 лет.
№6
№ 234 Июня 9 - 1920г. т.Руденко

С получением сего предписываю Вам немедленно привести в исполнение приговора Выездной Сессии Реввоентрибунала от 7-го с.м. сего года по делу ФРАНЦИНА СЕРГЕЯ ИВАНОВИЧА и ПОПЫТАЙЛЕНКО АНДРЕЯ СЕМЁНОВИЧА, приговорённых к высшей мере наказания - расстрелу, с точным соблюдением приказа по сему Трибуналу от 3-го ноября 1919 года за № 78 пар.1. Об исполнении донесите.
Председатель Выездсессии Реввоентрибунала 14 /Шаргей/
№7
ТЕЛЕГРАММА
Харьков из Кременчуга № 129 9/VI 15 час. 54 мин.
КОМУ: Москва, Реввоентрибуналу Республики МЕСТОЖИТЕЛЬСТВО АДРЕСАТА: Харьков - СРОЧНАЯ - КУДА: два адреса реввоентрибунала Югозападного фронта предцека

= Сын мой Сергей Иванович Францин старый партийный работник коммунист выездной сессией Реввоентрибунала штаб армии 14 шестого июня город Кременчуге приговорён расстрелу свидетели указанные сыном моим трибуналом не вызваны защита не была допущена смертью сына я старый беспомощный пролетарий лишаюсь последней опоры помощи умоляю приостановить исполнение приговора передачи дела Реввоентрибуналу Югозападного фронта= Иван Францин Штамп Реввоентрибунал Получено 10/06/1920
№8
ТЕЛЕГРАММА
ВОЕННАЯ КРЕМЕНЧУГ ПРЕДСЕДАТЕЛЮ ВЫЕЗДНОЙ СЕССИИ РЕВТРИБУНАЛА 14 АРМИИ ШАРГЕЮ ХАРЬКОВ 12 ИЮНЯ 1920 ГОДА СРОЧНО ТЕЛЕГРАФИРУЙТЕ ПРИВЕДЁН ЛИ ИСПОЛНЕНИЕ СМЕРТНЫЙ ПРИГОВОР СЕРГЕЕМ ФРАНЦИНЫМ Точка Нр. 4513.../
ПРЕДРЕВВОЕНТРИБУНАЛАЮГО-ЗАПФРОНТА РУТМАН
№9
ТЕЛЕГРАММА
В СЕКРЕТАРИАТ В.В.С. ЮГЗАПФРОНТА
С ПРЕПРОВОЖДЕНИЕМ НАСТОЯЩЕЙ ПЕРЕПИСКИ СООБЩАЮ, ЧТО СОГЛАСНО ТЕЛЕГРАФНОГО ДОНЕСЕНИЯ ПРЕДСЕДАТЕЛЯ Р.В.Т. 14 АРМИИ ОТ 12 СЕГО МЕСЯЦА ЗА № 456 ПРИГОВОР НАД ФРАНЦИНЫМ ПРИВЕДЁН В ИСПОЛНЕНИЕ В 24 ЧАСА 9-ГО ИЮНЯ С.Г.
ПРЕДСЕДАТЕЛЬ (подпись) СЕКРЕТАРЬ (подпись)
№10
ЗАПРОС
В Г.П.У. г.Харьков

В дополнение к № 41/3 от 28/ІІ-25г. ОО ОГПУ ЧФ вторично просит сообщить все имеющиеся сведения о ликвидированной особым отделом 14-й армии в 1920г. банде Коцуро, один из главарей которой Третьяк Григорий Емельянович опознан нами в Севастополе. Главари банды Коцуро, Францин и Бабенко были арестованы одновременно с Третьяком ОО 14-й армии и первые три были расстреляны, а Третьяк, по сведениям, был осуждён трибуналом на пять лет, однако, как-то наказания избежал и по проверяемым сведениям был амнистирован. Третьяк всё своё прошлое скрывал и сделал попытку вступить в ряды РКП(б), но был опознан и ныне содержится в Исправдоме. Необходимо срочно в архивах ОО 14-й армии разыскать дело банды Коцуро, по которому проходил Третьяк, каковое направить в ОО ЧФ, параллельно в архивах Кременчуцкого Трибунала отыскать копию приговора в отношении Третьяка Григория Емельяновича, если таковой действительно судился и выяснить обстоятельства, при которых Третьяк от наказания был освобождён, проживая с 1921г. в г.Севастополе и скрывая своё прошлое.

Третьяк житель Новогеоргиевска, уроженец с.Андрусовка.
Пом. нач. ОО ОГПУ ЧФ Баранов /подпись/ Зам. нач. 1-го отделения Ушаков /подпись/
(Галузевий Державний Архів Служби безпеки України, спр. 4789)

Примітки

1. Великая Октябрьская Социалистическая революція. Энциклопедия. / Под ред. П.А.Голуба, Ю.И.Кораблева, М.И.Кузнецова, Ю.Ю.Фигатнера. – М., 1987. – С.565.

2. Памятная книжка Херсонской губернии на 1910-й год. – Херсон, 1910. – С.141.

3. Список населенных мест Херсонской губернии. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. – Александрия, 1917. – С.11-12, 15-18, 21-22, 28-29, 35, 40-41.

4. Движение частного землевладения Александрийского уезда в 1865-1900гг. – Александрия, 1900. – С.82, 88, 92.

5. Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1913-й год. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. – Херсон, 1915. – С.140.

6. Ремесла и промыслы Херсонской губернии. Издание Херсонской Губернской Земской Управы. – Херсон, 1905. – С.42.

7. Емельянов В. География Херсонской губернии. – Херсон, 1914. – С.161.

8.Ремесла и промыслы Херсонской губернии… - С.32.

9. Там же., С.115-116.

10. Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1913-й год. – Херсон, 1915. – С.110.

11. Там же. – С.180.

12. Памятная книжка Херсонской губернии на 1914-й год. – Херсон, 1913.

13. Статистико-экономический обзор Херсонской губернии за 1913-й год. – С.160-161, 168-169.

14. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 24 февраля.

15. Плешко Н. Из прошлого провинциального интеллигента // Архив русской революции. В 22-х томах. Т.9. – М.,1991. – С.201.

16. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 20 февраля.

17. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 30 марта.

18. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 29 марта.

19. Історія міст і сіл Української РСР. Кіровоградська область. – К., 1972. – С.603, 704.

20. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 15 февраля.

21. Свободное Слово (Херсон). – 1917. – 7 мая.

22. Свободное Слово. – 1917. – 9 мая.

23. Свободное Слово. – 1917. – 8 июля.

24. Свободное Слово. – 1917. – 11 июля.

25. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 12 апреля.

26. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 17 апреля.

27. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 26 апреля.

28. Херсонские губернские ведомости. – 1917. – 10 апреля.

29. Плешко Н. - … // Архив русской революции. В 22-х томах. Т.9. – М., 1991. – С.202., Арбатов З. Екатеринослав 1917-22 г.г.» - Архив русской революции. – Т.12. – М.,1991. – С.84

30. Бабій Б. Місцеві органи державної влади Української РСР в 1917-1920 рр. – К.,1956. – С.23.

31. Там же. – С.22.

32. Державний архів Херсонської області (ДАХО), ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.56.

33. Великая Октябрьская Социалистическая революція и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. В двух частях. Часть первая. Большевики во главе трудящихся Украины в период борьбы за победу Великого Октября. Февраль-октябрь 1917 года. – К., 1977. – С.198.

34. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.20.

35. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.115.

36. Великая Октябрьская Социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. В двух частях. Часть первая. Большевики во главе трудящихся Украины в период борьбы за победу… – С.609.

37. ДАХО, ф.Р. – 1099, оп.1, спр.1, арк.31, 32, 32а.

38. Великая Октябрьская Социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника важнейших историко-партийных и революционных событий. В двух частях. Часть вторая. Большевики во главе трудящихся в период борьбы за установление Советской власти на Украине. Октябрь 1917 – февраль 1918 гг. – К., 1982. – С.213 – 214.

39. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.8.

40. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.44.

41. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К., 1987. – С.501

42. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.70.

43. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.126 – 128.

44. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.129 – 130.

45. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.2, арк.95.

46. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.2, арк.94.

47. Свободное Слово. – 1917. – 24 июня.

48. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф.1705, оп.1, спр.7.

49. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.1, арк.43.

50. Дмитренко – Думич Ю. Український вузол. Художньо-публіцистичний роман. Нашестя (Хроніка подій : від Жовтневого перевороту в Росії 25 жовтня 1917 – до державного перевороту в Україні 29 квітня 1918). Частина ІІІ. – Лубни, 2000. – С.1074-1076.

51. ДАХО, ф.Р.-1099, оп.1, спр.2, арк.96.

52. Великая Октябрьская Социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Хроника… - Ч.2. Большевики во главе трудящихся в период борьбы за установление… - К., 1982. – С.119, 154.

53. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Нашестя. Частина ІІІ. – Лубни, 2000. – С.1163 – 1164.

54. Дубинский И. Летопись памятных дней. – К., 1967. – С.25.

55.Тинченко Я. Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). – http://vijsko.milua.org./Tinchenko.-IUBV.5/htm.

56. Голос Юга (Елизаветград). – 1918. – 19 января.

57. Борці за Жовтень. Збірник коротких біографій активних діячів Жовтневої революції і громадянської війни в Одеській області. Вип.ІІІ. – Одеса, 1957. – С.25 – 26.

58. Очерки истории Кировоградской областной партийной организации. – Днепропетровск, 1981. – С.44.

59. Великая Октябрьская социалистическая революция и победа Советской власти на Украине. Часть вторая. Большевики во главе трудящихся в период борьбы за установление Советской власти на Украине (октябрь 1917 г. – февраль 1918 г.). – К., 1982. – С.841.

60. Какурин Н. Как сражалась революция. Том 1. 1917 – 1918 гг. – М., 1990. – С.117 – 118.

61. Директивы командования фронтов Красной Армии (1917 – 1922 гг.) Сборник документов в 4-х томах. Том 1. Ноябрь 1917 г. – март 1919 г. – М., 1971. – С.94 – 95.

62. Бош Е. Год борьбы. – К., 1990. – С.278.

63. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. Т.2. – С.77.

64. Голос Юга. – 1918. – 21 марта(3 апреля).

65. Родной край(Херсон). – 1918. – 3 апреля.

66. Перекладено з російської за виданням. – Архив русской революции. В 22 томах. Т.1-2. – М., 1991. – С.288 – 294.

67. Вісник комісаріату Херсонщини (Херсон). – 1918. – 5 квітня.

68. Голос Юга. – 1918. – 4(17) апреля.

69. Караката М. Давня історія Андрусівки. Рукопис. (Зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею).

70. Вісник комісаріату Херсонщини Української Народної Республіки. – 1918. – 4 лютого, Вісник комісаріату Херсонщини Української Народної Республіки. – 1918. - 27 квітня.

71. Голос Юга. – 1918. – 4(17) апреля.

72. Белан Ю. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 году. – К., 1960. – С.80.

73. Малиновський Б. Німецький ORDNUNG в Україні в 1918 році. // Константи. Альманах соціальних досліджень - 1999. - № 2 (11). – С.22.

74. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Нашестя. Частина ІІІ. – Лубни, 2000. – С.1172 – 1173.

75. Могилянский Н. Трагедия Украины (Из пережитого в Киеве в 1918 г.) // Революция на Украине по мемуарам белых. Сост. С.Алексеев. – М. – Л., 1930. – С.127.

76. Голос Юга. – 1918. – 9 января.

77. Голос Юга. – 1918. – 21 июля (3 августа).

78. Голос Юга. – 1918. – 27 июня (10 июля).

79. Голос Юга. – 1918. – 1 (14) июля.

80. Голос Юга. – 1918. – 31 мая (13 июня).

81. Херсонские губернские ведомости. – 1918. – 5 июля.

82. Детальніше див.: Тимощук О. Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918р.). – Харків, 2000.

83. Херсонские губернские ведомости. – 1918. – 6 ноября.

84. Бойова юність. – К., 1958. – С.171.

85. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.20.

86. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.3.

87. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.17.

88. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.14.

89. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.4.

90. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.11.

91. ДАХО, ф.Р. – 321, оп.1, спр.1, арк.24.

92. Савченко В. Двенадцать войн за Украину. – Харьков, 2008. – С.164-165.

93. Примаков В. Борьба за Советскую власть на Украине. - // Этапы большого пути. Воспоминания о гражданской войне. – М., 1962. – С.197-198.

94. Гражданская война на Украине 1918-1920 г.г. Сборник документов и материалов. – К., 1967. – Т.1., кн.1. – С.552 – 553.

95. Винниченко В. Відродження нації. Частина третя. Доба гетьманщини. Розділ VІІ. Приглушення революції й кінець Директорії. – http:// exlibris.org.ua./vinnichenko./vin 307. html.

96. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 – серпень 1919). – К., 1962. – С.597.

97. Повний текст спогадів М.І.Савенка зберігається у фондах Олександрійського міського краєзнавчого музею ім.А.Худякової.

98. Деникин А. Очерки русской смуты. Т.5. Вооружённые силы Юга России. – http:// militera.lib.ru

99. Радянське будівництво на Україні… - С.577.

100. Очерки истории Кировоградской областной партийной организации. – Днепропетровск, 1981. – С.58.

101. Савченко В. Измена «Батьки» Махно и «Железная метла» Л.Д.Троцкого (Причины и следствия махновского мятежа 1919 г.) http:// www. makhno. ru/ st/106.pnp

102. Советская историческая энциклопедия. Т.11. – М.,1968. – С.598 – 599.

103. Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. – М., 1966. – С.177.

104. Радянське будівництво на Україні… - С.52 – 55.

105. Там же, - С.68 – 73.

106. Оригінал спогадів І.А.Забіяки зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

107. Радянське будівництво на Україні… - С.581.

108. Известия Херсонского губернского исполнительного комитета Советов. – 1919. – 4 апреля.

109. Там же.

110. http://www.liveinternet.ru/journalshowcomments

111. Волков С. Трагедия русского офицерства. Глава 3. Офицерство после катастрофы русской армии. – http://militera.lib.ru./research/volkov 1/index.html

112. Деникин А. Очерки русской смуты. Т.5. Вооружённые Силы Юга России. Глава 5. Большевистское наследие в освобождённых районах. Повстанчество и махновщина. – http://militera.lib.ru./denikin_ai2/app5.html

113. Шамбаров В. Белогвардейщина. – М., 2002. – С.259.

114. Затонский В. Водоворот(Из прошлого). - // Этапы большого пути… - С.155 – 156.

115. Оригінал спогадів П.М.Сорокіна зберігається у фондах Олександрійського краєзнавчого музею ім. А.Ф.Худякової.

116. Оригінал Універсалу отамана М.Григор’єва зберігається у фондах Олександрійського краєзнавчого музею ім. А.Ф.Худякової.

117. Рак І. Історія села Калантаїв. - Світловодськ, 2000. - С.21.

118. Прізвища працівників Новогеоргіївського виконкому встановлені за спогадами Я.Кисельова.

119. Оригінал документу зберігається у фондах Світловодського міського краєзнавчого музею.

120. Коршенко В. Юність комсомольська моя(Про пережите й пройдене) // Наддніпрянська Правда. – 1987. – 18 грудня. – С.4.

121. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Отаманщина. Хроніка подій з 1 травня по 15 листопада 1919 року. – Глобине, 2001. – С.455.

122. Власов А. О бронепоездах Добровольческой Армии – http://www.dk.1868.ru/history/VLASOV 1.htm

123. Гончаренко І. Революційна Миронівка // Наддніпрянська Правда. – 1966. – 20 вересня. – С.2.

124. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Отаманщина… - С.573.

125. Херсонские губернские ведомости. – 1919. – 28 октября.

126. Волков С. – Указ.соч.

127. Херсонские губернские ведомости. – 1919. – 13 сентября.

128. Херсонские губернские ведомости. – 1919. – 8 ноября.

129. Херсонские губернские ведомости. – 1919. – 28 сентября.

130. Лукомский А. Из воспоминаний. // Архив русской революции. Т.6. – С.152 – 154.

131. Белаш А, Белаш В. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С.311.

132. Коваль Р. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. – К., 2006. – С.83.

133. Штейнман Ф. Отступление от Одессы(Январь 1920 г.) // Архив русской революции… - Т.2. – С.87.

134. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Повстанські вихори. – Кременчук, 2001. – С.688 – 690.

135. http:// www. dk 1868.ru

136. ДАХО, ф.Р.-37, оп.1, спр.1, арк. 3а.

137. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919 - 1920). Збірник документів і матеріалів. - К., 1957. - С.26 - 30.

138. ДАХО, ф.Р.-37, оп.1, спр.1, арк.12.

139. ДАХО, ф.Р.-37, оп.1, спр.7, арк.41.

140. Державний архів Миколаївської області (ДАМО), ф.Р.-916, оп.1, спр.3, арк.107.

141. ДАМО, ф.Р.-152, оп.2, спр.4, арк.31.

142. ДАМО, ф.Р.-152, оп.1, спр.10, арк.13.

143. Караката М. Давнє минуле Андрусівки. - С.82.

144. Савченко В. Авантюристы гражданской войны: Историческое расследование. - Харьков, 2000. - С.236 - 237.

145. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. - Львів, 1994. - С.169 -171.

146. Караката М. Вказ.твір. - С.78.

147..Журавський В. Іванівка (Янів). Нариси з історії села. - Світловодськ, 2000. - С.32.

148. Будённый С. Пройденный путь. Книга вторая. - М., 1965. - С.66 - 67.

149. Савченко В. Авантюристы гражданской войны... - С.220.

150. Галузевий державний архів Служби безпеки України, спр. 4789.

151. ДАМО, ф.Р.-76, оп.1, спр.22, арк.44.

152. Известия Николаевского губернского исполнительного комитета. - 1920. - 4 июля.

153. Известия Николаевского губернского революционного комитета. - 1920. - 17 февраля.

154. ДАМО, ф.Р.-152, оп.2, спр.4, арк.6.

155. ДАМО, ф.Р.-152, оп.2, спр.4, арк.3.

156. Крестьянская беднота (Николаев). - 1920. - 16 апреля.

157. Крестьянская беднота. - 1920. - 19 апреля.

158. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.56.

159. ДАМО, ф.Р.-916, оп.1, спр.3, арк.178.

160. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919 - 1920)... - С.82.

161. Известия Николаевского губернского исполнительного комитета. - 1920. - 27 августа.

162. ДАМО, ф.Р.-916, оп.1, спр.3, арк.227.

163. ДАМО, ф.П.-26, оп.1, спр.2, арк.3.

164. ДАМО, ф.П.-26, оп.1, спр.24, арк.6.

165. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.37.

166. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.39.

167. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.7

168. Там же.

169. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.31.

170. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.2.

171. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.11.

172. ДАМО, ф.Р.-1126, оп.1, спр.18, арк.19.

173. Там же.

174. Там же.

175. Караката М. Вказ.твір. - С.82.

176. Известия Николаевского губернского исполнительного комитета. - 1920. - 24 июля.

177. Караката М. Вказ.твір. - С.74.

178. Известия Николаевского губернского исполнительного комитета. - 1920. - 8 июля.

179. ДАМО, ф.Р.-152, оп.2, спр.19, арк.1.

180. ДАМО, ф.Р.-152, оп.2, спр.4, арк.14.

181. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Вогонь Холодного Яру. Роман-хроніка (1 березня - 22 листопада 1920 року). - Кобеляки, 2001. - С.342 - 343.

182. Коваль Р. Коли кулі співали... - С.84 - 86.

183. ДАМО, ф.Р.-152, оп.2, спр.4, арк.11.

184. Друкується за рукописними спогадами І.А.Забіяки.

185. Державний архів Полтавської області, ф.Р.-2289, оп.1, арк.4.

186. Дмитренко-Думич Ю. Український вузол: Вогонь Холодного Яру. - С.770 - 771.

187. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919 - 1920)... - С.477 - 478.