олекса ізарський: ІЗ СТАРОЇ КНИГИ ПРО НАРБУТА

Видана сорок років тому (1923) в Берліні, книжка спогадів Г. К. Лукомського, Е. Ф. Голлербаха і Д. І. Мітрохіна про Юрія Нарбута потрапила в руки автора цих рядків на початкові 1963 року: несподіваний подарунок естонського поета, літературознавця й історика мистецтва А. Ранніта. З того часу минуло кілька місяців, але сорок сторінок спогадів про українського мистця — зшиток ілюстрований, і густо, шедеврами Нарбута, найбільше його чудо-силюетами — все ще не меркнуть у пам'яті, навіть не думають збиратися на призначене їм місце на книжковій полиці...

І все це діється напевне тому, що книжка стала вже рідкістю, але рідкістю призабутою, хоч ніколи вичерпно не використаною в мистецтвознавстві... Кожен з трьох авторів її добре і здавна знав Юрія Івановича. Кожен з них писав про його творчість уже за десятиліття до передчасної, зумовленої тільки тяжким побутом революційних часів, смерти мистця у І920 році. Але в радянській, ще дуже мізерній літературі про Нарбута уникають використовувати книжку емігрантську, берлінську. Навіть у відносно широкій монографії П. Білецького (дивись “Сучасність” за травень 1962) згадуються спогади С. Чехоніна, видані теж у році 1923, в Петрограді (“Аргонавти” ч. 1), але не Лукомського, в яких читач знайшов би цікавий матеріял про приватне життя Нарбута, про атмосферу імператорської столиці напередодні війни й революційного Києва. Крім того, Лукомський взявся у своїх спогадах, не випадково озаглавлених “Єгор Нарбут. Мистець-графік”, оцінити твори мистця, українського мистця. А українське мистецтво було і його фахом. Ґеорґій Крескентійович Лукомський написав низку досліджень з історії українського мистецтва: “Старовинні садиби Харківської губернії”, “Українське барокко”, “Волинська старовина”, “Луцький замок”, як також реорганізував Музей західнього мистецтва Ханенків. Нарбут був не тільки його приятелем чи співробітником, але також і його “темою”.

Ось кілька уривків зі спогаду Ґ. Лукомського про Нарбута:

“Ми познайомилися на виставці „Світ мистецтва" в 1910 році, зимою. Перше враження — і найсильніше: зовнішність Нарбута — багато типу українського, полковницького, стародубського. Щоки повні, чоло лисе, волосся він зачісував від лівого вуха через все чоло до правого. Про Чернігівщину нагадує кожен порух його. Вимова лі

нива і не “ґ”, а “г”, м'яка, гортанна. Посмішка з іронією: до всього відношення легке, веселе. Проте був не без самолюбства: зачепи — спалахне...

... 1912 рік. Нарбут перебирається до мене. Я мешкав тоді в невеличких кімнатках на першому поверсі 22 лінії Василівського острова. Із вікон видно було паркани і, за ними, крислаті верби... пейзаж підміський. В одній з кімнат оселився Нарбут. Небагато речей привіз з собою: всього одну корзинку.

Працював уночі. Вдень відвідував знайомих і музеї, заглядав до редакцій і друкарень. Любив сам переглядати кліші своїх творів ... Прийде десь біля одинадцятої й всядеться... до шостої ранку. Працює, та як виводить щіткою найтонші штрихи...

Мешкав у мене місяців 3-4. Настала весна. У квітні я поїхав до Батурина. Він — на своє мешкання.

...Швидко вияснилося, що Нарбут одружується. Оселився він біля Тучкової на Олександрівському проспекті.

Рік ми не зустрічалися. Зайшов я до нього пізніше, коли він уже влаштувався з дружиною в затишному мешканні. — На стінах і гравюри Піранезі, і акварелі, подаровані друзями. Іграшки, модель Троїцької лаври, кокосове чортеня (чи, може, божок), вятські глиняні свистуни, дерев'яні підробки Талашкіна.

Нарбут працює 1913, 14, 15, 16 роки вже як графік самобутній... У Нарбута витворюється власний стиль. Він полюбив військові атрибути, зброю, геральдику, прапори, герби, арматуру... Багато книг ілюструє, прикрашає віньєтками, обкладинками. Манера цієї епохи — епохи розквіту Ю. І. Нарбута, може, найкраща в новітній графіці Росії. М'яка, пружна, еластична й стилізована.

Вона не нагадує манери дерев'яної гравюри, яку імітують тепер такі мистці, як Кравченко й Конашевич. Манера не пера й не різця, які стали типовим засобом мистців графіків в наш час...

Найпрекрасніші силюети — праця, над якою Нарбут зосередив свою увагу в 1915 і 16 роках, були виконані ним для книги в планованому виданні „Вільне мистецтво" — „Російська садиба". Низка силюетів з поміщицького життя, виконаних з зворушливістю найніжнішою і з знанням поміщицького життя надзвичайним.

Інше видання („Столиці й садиби", В. П. Кримова) — збірник моїх надрукованих в журналі статтів — теж мусіло бути прикрашене ілюстраціями Нарбута. Обкладинка — червоно-чорна з золотом уже була готова...

В епоху війни Нарбут був мобілізований, як службовець. Працював у комісії військової здобичі, їздив до Царського Села, до полковника Ломана в Феодорівський городок... Мешкав у цей час (1916-17) Нарбут в Ертелевім провулкові. Родина — на селі... Але сама війна, фронт, як і Лансере та інших мистців, його не цікавить. Баталістичного в собі він не знаходить нічого. З натури він не робить жодного малюнка, жодного начерка.

Очевидно зорова пам'ять у нього така велика, що він не потребував начерків з натури. Все що завгодно — небо, тварин і найрізноманітніших людей, в будь-якому ракурсі, найскладніші ракурси архітектурні, перспективні нагромадження колон — ну, справді, як у Біб'єнна або Ґонзаго! — він виконує з пам'яті, „з голови", фантазуючи і без перерисовки... Здібності у нього були вражаючі. Не слухавши жодних курсів з історії мистецтв, архітектури і т. п., він володів величезним матеріялом, ерудиція його була невичерпною. Він засвоював закони перспективи, архітектурне проектування — з найбільшою легкістю. Пам'ятаю, як він любив всілякі хитромудрі скорочення, наприклад, паркет вигадливого малюнка в перспективі.

Нахил до Піранезі став у нього в 1915 році розвиватися все дужче й дужче. Пізніше, у київських композиціях 1918-19 років я побачив у нього втілення цих сюжетів у великих картинах.

Революція застала Нарбута в Петербурзі. В березні, починаючи з перших же днів, він віддається роботі... Але не довго продовжувалася його праця в Пітері. Потягнуло його на батьківщину, до Києва. Там ішла підготовча праця до Центральної Ради, „самостійний" (залишаю текст згідним з оригіналом — О. І.) рух розвивався бурхливо. З Україною Нарбута, глухівського уродженця, що приїхав до Петербургу на 22 році життя, пов'язувало багато ниток.

І в травні він покидає Петербург, друзів, змінює столицю, зв'язки, замовлення — на тоді ще провінційний Київ... Прибувши до Києва і переконавшися, що палац абсолютно ніякої охорони не заслуговує, Нарбут їде до Чернігова. Там він зустрічається з своїм приятелем Модзалевським. Мешкає у нього. І разом з ним працює в архіві, разом переїжджає, запрошений П. Я. Дорошенком, до Києва. У Києві гетьманщина. Нарбут товаришує з Дорошенком П. Я. Дорошенко — це патріарх чернігівської шляхти. І знавець старовини — і особливо побутової, портрета українського, срібла, меблів. Скоропадський вибирає його головою „Головного управління в справах мистецтв". Міститься воно на Бібіковському, в гімназії. Дівчатка, хлопчики, гамір, гомін. Три-чотири кімнати відведено для управління. Павлуцький, Зайцев, Модзалевський „служать": хто ліпше, хто гірше. Всі не любляггь Павлуцького. Гіляров (помічник) приходить пізніше до мене й інтриіґує: чи не можна забрати Павлуцького? Нарбута вибирають ректором Академії мистецтв. Заснували її, власне, Мурашко, Кричевський. Але адміністративне вміння, розум, такт, настирливість дають Нарбутові право одержати місце ректора. Правою рукою Дорошенка був він в усіх справах пластичного мистецтва,. Працює, виконуючи замовлення на складання малюнків грошей, надзвичайно багато. Крім того, компонує картини.

Я приїхав 17 листопада 1918 року до Києва. Місто надзвичайно пожвавлене. Тут „весь" Петербург, Москва. Рух на вулицях, блискучі крамниці в той час, як у Петербурзі вже був голод. Іду до академії. Не застаю Нарбута в колишньому Терещенківськоіму шкільному домі на Великій Підвальній. Їду до нього додому. Вузенький, стрілецький Георгіевський провулок. Напроти паркана мур Софійського собору (див. мою книжку „Вінок на могилу п'яти діячів мистецтва"), двоповерховий дерев'яний будиночок. З вузенькими балясинами поруччя — сходи. Такий будиночок, яких у Твері, Чернігові, Сумах — тисячі. Тхне осінню, промерзають стіни зимою, тече дощ зі стелі. Сходи нахилились: східці вбік, пахне кішками. Вкриті в мороз льодом вікна, тече з них. Підлоги фарбовані. Зі скрипом відчиняються вхідні двері, — з середини оббиті цератою й, навхрест, тасьмою, - гвіздки мідні з головками.

Дзвоник — і відчиняються двері. Модзалевський з посмішкою просить заходити. На підлозі — смугасті мати, як на інтер'єрі Зелен-цова або Ф. П. Толстого. Вішаю пальто, заходжу. Невеличка зала. Повно книг, фігурок. Підібрав за рік Юрій Іванович і меблю карельську, чудову. Що за канапа, якої довжини! Добрі побутові портрети. Ліворуч кімнатка, сповнена книг, — це робоча келія Модзалевського. Разом і оселилися в Києві обидва друзі. А ось і сам господар: у перському халаті, як пан сорокових років. У фесочці. З посмішкою, зі своїм говорком „хохлацьким".

Відходить і ця влада. Настає радянська. Юрій Мазуренко на чолі мистецтв. Нарбут на посту. Приїжджаю до Києва, їду зранку до Нарбута. Миється ще. Кажу йому: обов'язково треба призначити охоронця музею Ханенка. У місті неспокійно. Йдемо до Біляшевського, директора Міського музею. Потрібен „папір" від Мазуренка. І я переконую Нарбута стати на чолі комісії охорони музею з тим, що я, як представник її, мешкатиму на місці. Усе влаштовується. Нарбут буває в музеї. Діло пішло. Він цікавиться упорядкуванням майна й прекрасно співпрацює з Біляшевським. Це — апогей влади Нарбутової, як адміністратора. Швидко став він на чолі художньо-промислових шкіл, відділу художньої освіти наркомату освіти.

Встигає працювати і над своїми композиціями. Це його останні праці. Над ними треба зупинитися детальніше. На листкові ватманського паперу складні побудови: руїни, аркади, обеліски; вдалині — луки, на яких бродять тумани, блакитні гори на видноколі, чагарник на скелях. І — видива, його передбачення: до римської руїни прилипла маленька хатка українська, і балкончик готичний; крізь кольорові шибки готичного плетива його л'ється проміння від лампи з абажуром біля стола, де сидить ціла родина.

Спогади і мрії... Буяли думки, враження від давніх переживань, — може на селі, в маєткові. На одній картині — і життя хлопчика, і враження від старовини, від ренесансу (цікаво, що Нарбут був у Мюнхені, де і вчився, але не був в Італії). Форми чіткі, точні, виразні, а поруч також і романтизм, мрія, меланхолія і смуток від шуму очерету над рікою... Романтизм типу Швінда, Фрідріха й ін. У цьому виявився все ж Мюнхен. Ціле життя, кажуть, у потопаючого вмить проходить перед очима. — Нарбут передбачав свій кінець. І останні 3-4 реки його сповнені візіонерської сили — його найкраща автобіографія, лебедина пісня його чудової творчості.

... У липні зібралися ми у професора академії Бойчука, на Куренівці. Маленький особняк у Татарському провулкові. У ньому і лабораторія, і затишні тераси, і пусті, непривітні спальні. Принадність садиби була не в будиночкові, а в садкові біля нього. Прохолодою запашною повіяло в ньому, коли липневим вечором вийшли ми з тераси на порослі травами стежки садка. Привільно розрісся бур'ян, розрослися кущі порічки. На дереві блистіли останні чорні вишні, виглядаючи з-за кошлатих гострокінцевих листків.

А далі і груші рум'яні, і сливи рожеві, і червоне яблуко раннє. На білі стовбури покірно похилилися берізки, тихо розливаючи свої пахощі. Алея кленова обрамлювала сад понад сірим, моховитим парканом. Між дашками проглядають луки й сосновий лісок. У садкові сиділи учні „майстерні" Бойчука, дружина Нарбута, у першому шлюбі Модзалевська, Б. К. Реріх, Волгін-Філатов, Вольський, М. Трубецька. На жаровні — миска з вишневим варенням.

На столі тераси розставлено страви — галушки з сиром, „узвар" (пшенична каша з картоплею й салом), вареники — вареникам нєсть числа... та все з великими рожевими вишнями, та сметани глечики. Весело було. Раділи всьому. Забули про сум, турботи. Темніло. Неспокійно було на вулицях вночі: нещодавно забили Мурашка. Усі заспішили додому. Напитися води захотіли. Не всі. Тільки Нарбут і ще один маляр. Отруту пили: холодна вода з колодязя була повна бацил тифу.

Незабаром обидва захворіли. Однаково. І довго Нарбут мучився у тифові. Наприкінці серпня я зайшов до нього, коли він вперше встав з ліжка. Не впізнав я дебелого показного полковника стародубського, Ґеорґія Уваровича. Перетворився він на сухого ченця. Жовтий, безсилий. Пили чай. Всього йому хотілося. І їв, що йому заборонялося. Незабаром — поворотний тиф. Зліг знову. Минуло 10-11 місяців і, не поправляючись уже, так і зійшов у могилу. А за ним, заразившись від нього, й Модзалевський. Сирітками залишилися діти.

Уже під час поправки, після першого періоду хвороби, став Нарбут до розпродажу свого „музейчика" готуватися. Склали каталог, оцінили все. А коли добровольча армія прийшла, тут уже Нарбут зовсім засумував. Ліквідація низки організацій, у яких він головував, його не турбувала. Але те, що академія залишилася без кредитів, що вона могла й далі якось існувати тільки дякуючи підтримці Дніпросоюзу — пригнічувало його. Після всіх розкошів художнього життя Києва влітку 1919 року — настав застій. Київ перетворився в провінційне або, в ліпшому випадкові, в обласне місто.

Не було у Нарбута замовлень. Як українця, що працював за Скоропадського, його переслідували, як співробітника Директорії — теж, а ще більше — за співпрацю з радянською владою... Нарбуту довелося, щоб уникнути дурних інцидентів, сидіти вдома. До цього ж спонукала й слабість.

... На жаль, вручені в Петербурзі Ріхтеру братом моїм для передачі мені в 1921 році чудові оригінали Нарбута не дійшли до свого призначення. Якийсь то капітан пароплава Шліпман так і не передав їх Б. Ґ. Скімоні до цього часу”.

Шість сторінок спогадів Голлербаха написані у зв'язку з посмертною виставкою творів Нарбута в Петербурзі 1922. У замітці багато загальновідомих фактів з біографії мистця, в тому числі й вказівка на мюнхенського вчителя Нарбута: Голоші. Але варто згадати деякі думки Голлербаха про творчий доробок нашого графіка:

“Незмінною рисою його учнівських, так і зрілих праць являється висока техніка, рівна, чітка майстерність. Його малюнки дев'яностих років по суті мало різняться від малюнків останніх років: у них однакова вишуканість, однакова впертість, однакова чіткість. Опочатку митець віддавав перевагу мозаїчним прийомам, пізніше цілковито віддався лініям і скнарим плямам, — оце і вся різниця. Кумирами його були Дюрер, Федір Толстой, Набгольц. Наслідуючи дерев'яні ґравюри Дюрера, він довго й настирливо вчився витягувати безконечно довгі лінії. Слідом за Ф. Толстим він надавав кожному витинові цих ліній незрівняної витонченості...

... У передсмертні роки у Нарбута з'явилася пристрасть „скорочувати" чорні плями й лінії, культивувати шляхетну скнарість: його графіка ставала все оголенішою, сухішою, холоднішою. Він начебто прагнув до чистої, незайманої білизни паперу”.

“І так як перед митцем стояли завдання ясні й захоплюючі, то працював він без відриву „з ранку до вечора" (звичайно, навпаки: з вечора до ранку), не відходячи від великого обіднього столу, одна половина якого була зайнята великим листом паперу Шеллерсгаммер (любимий ґатунок), олівцями, перами, акварельними щіточками, флаконами рідкої туші й ґвашних фарб. Не раз, щоб виконати свою роботу, Нарбут сідав за малюнок зранку, працював увесь день, всю ніч, не лягаючи спати, а тільки викурюючи гори цигарок, працював ще зранку і до обіду здавав малюнок. Витривалість, посидючість й впертість його були надзвичайні Така неймовірна працездатність, не російська якась, швидко зробила його майстром, визначним виконавцем і зображувачем шрифтів, віньєток, обгорток і чудесних своєю винахідливістю, дотепністю і ледве помітною усмішкою ілюстрацій до дитячих книг. Оволодівши технікою, Нарбут з надзвичайною легкістю й швидкістюмалював чорні безконечні комбінації штрихів і плям із невичерпної скарбниці уяви й пам'яті.

Малюючи для книжки дитячих пісеньок, він в один вечір зробив десяток віньєток, бездоганних технічно. Малював за годинником, поклавши годинник перед собою на столі віньєтку за 25 хвилин.

І працював тим охочіше, чим більше було довкола друзів і розмов за столом.

... В роботі був Нарбут просто ненаситним, не відмовлявся ні від яких замовлень. Малював незчисленні зображення, ескізи для розпису стін (малоросійська кімната на Єлисаветинській виставці в Академії малярства), для ситценабивальної фабрики (хустки), для фабрики шпалерів, малював штампи для обкладинок, форзацний папір, проекти поштових марок.

Працював пером, вставленим у коротку ручку. І не виймав його цілими роками: воно ставало, його слово, добре „обїждженим" і покірним. Але потім все частіше малював щіточкою. Перші свої ілюстрації фарбував, покриваючи спершу весь контурний кістяк суцільно сірим або бузковим тоном. Потім уже плоско накладав на цей ґрунт кольорові плями. Пізніше все більше й більше став залишати чистого, не покритого паперу, і фарбу від фарби від контура відтушовувати, зводити нанівець. Згодом знову перейшов на щільну ґвашну фарбу, густо вкриваючи нею вже раніше намічені контури.

В його малюнках, як і в характері, сполучалася урочистість, офіційність з надзвичайно простим, сердечністю і ласкавістю...

... В невеликому мешканні (ч. 19) на Олександрівському проспекті Петербурзького боку, в будинку ч. 21, на стінах висіли в синіх з золотом рамцях власні праці, ескізи пером і щіткою, графіка для „Аполлона"; в скляній шафі стояли барвні іграшки кустарні. Книг не було багато, але все вважалося необхідним для постійної, безнастанної праці.

З найменшого приводу, на різдво ж особливо, любив Ґеорґій Уварович влаштувати вечірку. Тут прокидалася його привітна веселість, жести ставали ширшими, розмашистішими, вбирався в тут же вигадані гротескні вбрання і гостей вбирав.

... Потрапляючи з холодного міста до любої, багатої, з м'яким українським кліматом, Нарбугівки, мистець дивився, спостерігав, помічав у пам'яті, впивався очима в форми й фарби, щоб потім за робочим столом, зимою, перенести на папір їх живу й спрощену схему. Малювати ж з натури під сонцем не мав він сили. Це вчувається і в рядках його листа, написаного в квітні 1915 року: “Тут так добре. Спека весь час страшна. Ось зацвітуть дерева й квіти. Погода така, що я зовсім не можу працювати"”.

© Copyright ОУНБ Кіровоград 2000