Слідами Сенсації ("Вечірня газета", 1994 р., № 22)Матеріал про скарби кіровоградського колекціонера Олександра Борисовича Ільїна, поданий у "Вечірній газеті" за 14 січня цього року, миттєво облетів увесь світ. Люди дізнавались, що у колекції маловідомого кіровоградського електрика зберігались експонати, які на сьогоднішній день оцінити практично неможливо, а деяким унікальним речам міг би позаздрити будь-який із найбільших музеїв світу. А тому немає нічого дивного, що знайшлися незацікавлені в тому, щоб інформація потрапила до преси. Іноді їхні методи зводилися до брутальних погроз про фізичну розправу над журналістами. Та все ж матеріал з'явився. Першим його подала "Вечірня газета". Потім підхопила українська преса. Іноді це були відверті передруки, але частіше авторські матеріали з посиланням на першоджерело — "Вечірню газету". Кіровоград став містом паломництва журналістів, як із ближнього, так і з далекого зарубіжжя. "Комсомольская правда" присвятила О.Б. Ільїну майже дві газетні полоси. Відчувши солодкий присмак слави, деякі члени комісії по вилученню скарбу Ільїна, ще зовсім недавно залякані і з міцно зімкнутими устами, стали охоче ділитися інформацією. Та все це було пізніше. А в січні місяці лише "Вечірній газеті", використовуючи офіційні і неофіційні джерела, інколи користуючись напівлегальними методами, вдалося підготувати матеріал, який і став першоджерелом сенсації. У березні до редакції зателефонували із московського представництва американської щоденної газети “Лос-Анжелес Тайме”. — Це ви писали про скарб Ільїна?
— запитав співрозмовник.
Кері ГОЛДБЕРГ Власник скарбу України (“ Лос-Анжелес Тайме”, 1994 р.,28 березня. Переклад з англійської Валентини Полуні)Як якийсь звичайний електрик уник переслідувань Совєтів і зібрав таємний скарб рідкісних книг та ікон? Дехто говорить, що пристрасть до колекціонування змушувала Олександра Ільїна не зупинятись ні перед чим заради здійснення бажаного. КІРОВОГРАД. Україна. Мало відвідувачів будь-коли допускалось до старого будинку Олександра Ільїна, що у цьому хліборобському місті. Коли хазяїн помер, люди дізнались — чому саме.Ільїна знали в місті як неохайного чоловіка, що був електриком у місцевих їдальнях. Видовжене обличчя і пекучі очі робили його схожим на худющого вампіра. У своїх старезних черевиках і потертому пальто він скидався на неробу. Виказували його очі. Людина мала таку жагучу недозволену пристрасть в очах, що ніщо — ні КДБ, ні злочинний світ, ні кайдани радянської ідеології не змогли їй перешкодити.Коли він нарешті помер у 73-річному віці, офіційні особи прийшли до будинку Ільїна з наказом заарештувати його власність до виявлення дійсних спадкоємців. У них були підозри, що там можна дещо знайти. Кожен у місті знав, що Ільїн був колекціонером. Але вони ніколи не могли уявити розмірів та цінності залишеного ним скарбу, пам'ятника особливій винахідливості справжнього колекціонера, який, збираючи свій скарб, зміг обійти все — навіть репресії комуністичної поліцейської держави, що не визнавала приватної власності.Ільїн зробив, мабуть, неможливе. Він нагромадив цілий музей — десятки тисяч рідкісних книг поряд з іконами в золотих і срібних оправах, картини і антикваріат — і це за радянського режиму. В його запаснику були і книги ХVІ-го століття, видані російським Гутенбергом — Іваном Федоровим, і томи цінних рукописів у шкіряних обкладинках.У Радянському Союзі не було аукціону, подібного Сотбі, але про деякі методи Ільїнських надбань можна здогадуватись. Він дешево купував коштовні речі у колись знатних сімей і нужденних пенсіонерів, жертв революції, війни і бідності. Обмінювався з менш обізнаними колегами. На думку багатьох, він також підкупляв керівників бібліотеки і музею, щоб здобути вибрані експонати. Міг мати справи зі злочинцями. Кіровоградці хитають головами у спантеличеному здивуванні від розмірів його зібрання. "Він був колекціонером найвищого рангу, — сказав бібліотекар Олександр Чуднов, який особисто знав Ільїна, а тепер складає каталог колекції. -— Люди часто порівнюють любов до книжок з любов'ю до жінки. Він знав ціну книжкам, і в деякій мірі ця любов переходила в жагу, в "МОЄ"!"У будинку і прибудові Ільїна, що розмістилась на півакрі (0,2 га) землі, немає ні водопроводу, ні центрального опалення, як і в більшості домівок сільської місцевості на Україні. Але чиновники, що прийшли описувати власність, побачили обидві будівлі напхані майном так, ніби то був багажний вагон. Купи стародруків від підлоги до стелі, готові завалитися від найменшого дотику, деякі зіпсовані вогкістю і погризені мишами.Племінниця Ільїна Ірина Подтьолкова та її чоловік жили разом з колекціонером, тому й були проти втручання держави. Але то було сильніше за них. “ Ступаєш, ніби у завал, — розповідала Оксана Нельга, бібліотекар, що допомагала пакувати і описувати колекцію Ільїна. — Спочатку жах, потім здивування від загорнутого в ганчір'я срібла”.Скарби Ільїна зробили сенсацію. Місцева преса, цитуючи надмірно емоційних посадових осіб, заявила, що книжки та інші коштовності оцінюються в дуже перебільшену суму — 40 мільярдів доларів. Це більше, ніж державний бюджет України за останніх кілька років.Їх справжня ціна невідома. Рідкісні російські книжкові колекції раніше продавалися за мільйони рублів, хоча то могли б бути мільйони доларів, як повідомила Олександра Гусєва із відділу рідкісних книг Московської бібліотеки ім. Леніна. Але Херрі Ліч ,
фахівець з російських видань Бібліотеки
Конгресу США, гадає, що для таких книг тепер
існує малий ринок.
Однак: “Я б не применшував культурної цінності зібрання, — відзначив Ліч, підкреслюючи, що відкриття величезної приватної колекції є "важливою подією історичною і культурною. Через зрадливість історії їх існує не так багато".Зібрання Ільїна, яке директор краєзнавчого музею Павло Босий оцінив у кілька мільйонів доларів, ще не каталогізоване, і справжність деяких найрідкісніших книг треба перевіряти. Але керівництво Кіровоградського музею, який обслуговує провінцію з населенням 1,5 млн. чоловік, гадає, що колекція Ільїна перевершує їх колекцію.Дехто вбачає в цій людині грабіжника, який скористався труднощами своєї країни. Інші сприймають його як фантастичну особу. Ця колекція відображає величезне перекручення цінностей відповідно до радянської комуністичної догми, перекручення, яке Росія тільки починає виправляти, разом з історичним відродженням. Більшовики переслідували священиків, руйнували церкви і переслідували віруючих. Вони вбачали мало цінностей в іконах — портретах святих візантійського стилю, як правило, намальованих на дереві і обрамлених золотом чи сріблом."У сталінські часи Ільїн бачив, як працівники музею розламували сокирою ікони, здираючи срібні оклади і розрубуючи дерево, щоб потім спалити в печі", — розповів Іван Анастасьєв, колега-колекціонер з Кіровограда.А далекоглядні люди рятували і дбайливо зберігали їх. Люди з Заходу довго вивозили ікони з Росії, а Ільїн збирав їх навіть тоді, коли радянські громадяни могли зазнати переслідувань за володіння іконами. “ Бог знає як, але він зібрав і зберіг те, що мало зникнути, — розповідав Анастасьєв. — Те, що все це знаходиться тут, — подвиг”.Більшовики також не схвалювали всього того, що тхнуло духом пихатого світу аристократів, яких вони нищили. Коли селяни-бунтівники громили родові гнізда дворянських сімей, награбоване добро можна було купити за безцінь. “ Логіка режиму виходила з того, що все, що було до 1917 року, неправильне, — зазначив Валерій Репало, голова державної комісії у справах колекції Ільїна. — Тільки те, що стосується радянської епохи, має цінність”.Ільїн любив стилі бароко і рококо у мистецтві дореволюційної Росії. До його зібрання входили розкішні книги, такі як “Візантійські емалі” ціною 12 тисяч сріблом у 1892 році та “Великокняже і царське полювання в Росії”, пишне видання, розміром столика для кави, надруковане у кількості близько двохсот екземплярів з чудовими ілюстраціями.Комуністи ненавиділи царів. Ільїн же купував їхні портрети, один з яких, очевидно, виконав славетний художник Дмитро Левицький, котрий помер на початку 19-го століття. Ільїн мав смак, та був і непривабливий відтінок у його збиранні. Він був “не ангел”, як відзначив хтось із біліотекарів. Колекціонування — “це пристрасть, яка поглинає все, — сказав Анастасьєв, — коли людина здатна навіть на кримінальні вчинки, заради ВОЛОДІННЯ”.Комунізм перетворив приватну власність у колективну, а значить у нічию. Крадіжка у держави розглядалась як дрібна провина, а отже, музейних і бібліотечних працівників легко було умовити зробити невигідні обміни чи просто поцупити книжку із запиленої полиці. "Можна було взяти ікону в музеї за пляшку горілки, якщо сам директор був співучасником", — зазначив Павло Босий, який очолює нині місцевий музей.Деякі книжки Ільїна мають на своїх сторінках штампи бібліотеки, як розповідали учасники описування майна. А як повинні вони пояснювати той факт, що у власності Ільїна була та сама Біблія, яку імператриця Єлисавета подарувала місту, коли воно ще називалось Єлисаветградом? А ще ходять чутки про роки Другої світової війни. Деякі говорять, що Ільїн був одним із тих авантюристів, котрі під час 900-денної блокади Ленінграда обмінювали хліб голодним жителям за їхнє майно. Подтьолкова, племінниця, сердито заперечує чутки, стверджуючи, що Ільїн ніколи не служив у Ленінграді. Та війна перевернула країну догори дном, музеї евакуювали на схід, подалі від наступаючих нацистів, а нові скарби линули потоком разом із переможними радянськими військами. "Музеї не починали нормального післявоєнного переобліку до 1948 року", — констатував Босий.Ільїн міг використати хаос у країні на свою користь, а може, й ні. Що він безсумнівно використав, так це комуністичну ідею рівності, що зробила всіх однаково бідними. "В той час, коли розмір пенсії складав 12 рублів на місяць, а потім десь близько 20-ти доларів, якась бабуся могла віддати ікону у сріблі з емаллю і коштовними каменями за 30 рублів. Люди потребували кожної копійки", — згадував Анастасьєв."Ільїна, — розповідав Чуднов, — характеризували як людину-пітона. Він вибирав жертву, про яку знає, що вона щось мала, а потім кружляв навколо, а коли іноді він не міг дістатися ближче, то просто чекав... А,коли людина вмирала, він хапав".Одна з найбільших загадок цієї людини полягала в тому, що він жив як жебрак, їв безплатно у їдальнях, де працював, носив спецівку, яку видавали на роботі. "Він ніколи не одружувався, — згадував Анастасьєв, — можливо, тому, що жалкував витрачатися на сім'ю, коли гроші могли збільшувати його зібрання".Втім, існують ще більші таємниці. Радянський режим насторожено ставився до збирачів рідкісних книжок, і багато кращих колекцій у країні конфісковувалось. Як же вижив Ільїн, недоторканий, особливо якщо, в колекції були ікони і медалі, здатні викликати зацікавлення КДБ і кримінального світу? Подтьолкова розповіла, що Ільїна один раз обікрали, і грабіжників швидко спіймали. На її думку, його не чіпали ні КДБ, ні злочинці, тому що батько Подтьолкової — свояк Ільїна — був високопоставленим прокурором.А у місцевих кореспондентів є інші версії. Можливо, вони гадають, Ільїн був, як говорять у злочинному світі Росії, "вор в законе", ватажок, чия власність у дійсності була "общаком" — спільним володінням, сховищем краму, який накопичила вся банда.Документи ,
згідно з якими Ільїн
деякий час перебував у в'язниці, а проміжок
тривалістю 14
років навіть не зафіксовано в його трудовій
книжці.
Подтьолкова заперечувала, що Ільїн коли-небудь служив в армії, а Чуднов гадає, що цей проміжок може означати або перебування у виправно-трудовому таборі, або службу в Руської Православної Церкви , яка жила окремо від держави, тому це не фіксувалося в документах.
Залишається незбагненною й найбільша таємниця — як міг Ільїн допустити, щоб скарби запліснявіли від холодної вологості зими і парноти літа. Працівники музею розповідали, що деякі книги були такі брудні і запліснявілі, що їм доводилось надягти респіратори, щоб перевіряти книжки. "Це людина, яку ми не розуміємо, бо не може бути, щоб він не уявляв їх цінності, а все ж він тримав їх у жахливих умовах, — сказав голова комісії В. Репало. — Це був великий егоїст". Чуднов вбачає в цьому певний садизм, говорячи, що пристрасть колекціонера була достатньо спотворена, аби дати йому право вірити, що він може зробити будь-що зі своїми власними книжками. "Це була надзвичайно складна особистість, якій навряд чи знайдеться паралель у світовій літературі, — свідчив директор музею П. Босий. — Він був віруючим, але брав цінності в церквах; реставрував одні книжки і прирік на загибель багато інших. Використовував сучасні ілюстрації, переплітаючи давні книги". Місцеве керівництво і музей використовують згубне ставлення Ільїна до свого скарбу як моральне обгрунтування своїх дій. Вони базують свої претензії на майно на вимогах закону про те, що зібрання унікальних історичних предметів повинно реєструватись, а Ільїн його ніколи не реєстрував. Практично вони тільки конфіскували колекцію терміном на шість місяців, оскільки Ільїн не залишив заповіту. Але Подтьолкова впевнена, що більшості з того, що вилучено в них, вона вже ніколи не побачить. Ми розмовляли в захаращеній кухні будинку Ільїна, де й досі тхне духом чогось гнилого, вражаючи відвідувачів уже при вході. Будинок усе ще заповнений книжками, тільки, очевидно, найменш цінними, навіть після того, як було вивезено 500 величезних мішків. Весь час сльози наверталися на очі Подтьолковій, коли вона оповідала, як на початку січня міліція заполонила дім, не звертаючи уваги на її протести. "Вони зривали дошки на підлозі і користувались металошукачем, щоб перевірити все до останнього", — розповідала вона. Працівники музею говорять, що деякі речі Ільїна з'явилися у продажу, гадаючи, що племінниця почала їх продавати, не маючи на те юридичного права. А Подтьолкова, яка завжди мешкала зі своїм ексцентричним дядьком, виказує звинувачення, начебто представники влади описали не все, що взяли, для того, щоб самим потім дещо продати. "Я не вірю в нашу демократію, — заявила вона. — Вони можуть дати нам якісь гроші, але ніколи не повернуть речей... Вони прийшли і питають: "О, у вас є ложка Фаберже? Як, адже у нас їх тільки дві — у Києві в музеї". А я хочу знати, чому ми не можемо мати ложку Фаберже?" І племінниця, і керівники музею шукають юридичної допомоги. Подтьолкова не в змозі запросити адвоката з Києва, а місцеві адвокати всі відмовились допомагати їй. Обидві сторони очікують довгих баталій у суді. Подтьолковій боляче від втрати можливої спадщини. Було б достатньо продати хоч частину того всього, аби купити новий будинок, вважає вона. В останній стадії битви між сім'єю та державою Підтьолкова заявила, що Чуднов та інші звинувачують її у тому, що вона вбила свого дядька, і домоглася ордера на експлуатацію. Але на сьогодні зібрання займає кілька кімнат у музеї та кілька кімнат в обласній бібліотеці. Всі кімнати опечатано. Босий і Чуднов ще навіть не закінчили рахувати всього, що в них зберігається. Як говорить Босий, обсяг майна складає понад 300000 окремих предметів, серед яких — срібний кубок, що оцінюється у 30000 доларів. Чуднов у бібліотеці охороняє все — від мішків з розідраними Торами до книг епохи Івана Грозного. "А ось це дійсно святиня — говорить він. — Це все одно, що англійцю тримати в руках перше видання Шекспіра". Йшлося про книжку, надруковану у 1580 році Іваном Федоровим. Відчувається, що він, як і Ільїн, пристрасно захоплюється книжками. Але то інше захоплення, бо наприкінці Олександр Чуднов промовив: "Є бібліофіли, але існують і бібліоманіяки". |
