Дитячі університети.

Народжений в українських степах в єврейській родині, Левко Бронштейн мав дитинство, характерне для сільського хлопчика.

Рід Бронштейнів — вихідців з Полтавщини — у пошуках кращої долі на початку XIX століття переселився на Єлисаветградщину, щоб зайнятися землеробством. Разом з іншими євреями вони заснували тут сільськогосподарську колонію Громоклій (за назвою місцевої річки, притоки Бугу). Як свідчить Єврейська енциклопедія, у 1898 році тут мешкало 254 євреї-землероби.

1879 рік, коли народився Левко, був особливим у житті його батьків. Саме цього року Давид Леонтійович став власником сільця Янівки, розташованого за чотири версти від Громоклея, та 300 десятин землі. Як і більшість хлопчиків його віку, Левко полюбляв ловити за допомогою розплавленого воску на нитці, що опускалась в нірку, павуків-тарантулів; брав участь разом із водовозом у полюванні на ховрахів. За кожного знищеного гризуна земство платило копійку. Щоб отримати гроші, слід було пред'явити лапки тварини. Спочатку, згадує Лев Давидович, приймались хвости, але хитруни навчилися вирізати із однієї шкірки до десяти хвостів.

На Пасху Левко отримував від тітки Раїси дві гарні писанки, якими грався з ровесниками у "цок", — чия виявиться міцнішою, а на Різдво були ряжені та вертеп. Тривалий час Бронштейни жили у звичайній хаті під соломою з незліченною кількістю пташиних гнізд у стрісі. То вже значно пізніше, коли Левкові виповнилося 17 років, батько побудував двоповерховий цегляний будинок під залізом, новий кам'яний млин. Жовтнева революція застала Давида Леонтійовича багатою людиною. Назавжди у пам'яті Льва Давидовича залишилися улюблені вислови батька українською мовою, які він наводить в автобіографічній книзі. "Хай ще полежить, зерно їсти не просить", "Я грошей не люблю, але я не люблю, коли їх нема. Біда, коли грошей треба, а їх немає", "Та я щось не чув, щоб була озима нікополіка. Може, у кого є, а в мене нема. У мене — сандо-мирка..."

У 1921 році, коли батько, врятувавшись від білих та червоних, дістався до нього в Кремль, Лев Давидович жартома нагадав йому його вислів, що "царських порядків ще на триста років вистачить". На що Давид Леонтійович "...лукаво посміхнувся і відповів по-українськи: "Нехай на сей раз твоя правда старіша".

Перша школа.

Початкову освіту впродовж декількох місяців 1886 року Левко здобував у Громокліївській школі, де його навчали російській мові, арифметиці та початковим знанням про Біблію. Перший учитель на прізвище Шуфер навчив його читати та писати, за що він зберіг про нього вдячний спомин. Щойно навчившись писати, семирічний Левко почав складати вірші та разом з двоюрідним братом Сенею Ж-ським видавати журнал. Левко навіть спробував записати "ті особливі слова, які чув у майстерні та на кухні і котрих в родині не вживали". Вони спокушали хлопця своєю забороненістю. Та коли його "вправи" помітила старша сестра і мати наполягла, щоб Левко показав написане, він заліз під диван і, палаючи від сорому та давлячись слізьми, розірвав папірець на дрібні шматочки.

У 1888 році Левка відправили учитися до Одеського реального училища Св. Павла. Вперше за дев'ять років хлопчик надовго полишав рідну домівку. Це була надзвичайна подія. "Прощались довго, — згадує Троцький, — плакав я дуже, плакала мати, плакали сестри, і тут я вперше відчув, як дорога мені Янівка з усіма, хто в ній". Це зворушливе, сентиментальне зізнання Лев Давидович зробив на п'ятдесятому році життя у вигнанні.