Омелян Пріцак, Ігор Шевченко

ПАМ'ЯТІ ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО
(23 березня 1894 p. — 18 квітня 1977 р.)

18 квітня 1977 року в Гейдельберзі (Німеччина) пішов з життя Дмитро Чижевський, один з останніх славістів-універсалів, провідний авторитет у царині української літератури та філології. Впродовж кількох десятиліть його потужна особистість горувала над усіма основними напрямками славістичних студій, надто в Німеччині — країні, що дала йому притулок.

І

Дмитро Чижевський народився 23 березня 1894 р. в південноукраїнському містечку Олександрії (Кіровоградська область), колишньому запорізькому зимівнику Усівці. Його родина належала до нового українського дрібномаєтного панства з козаків. Родоначальник Чижевських, Петро Лазарович, простолюдець за походженням, володів чудовим тенором. Так само, як інших музично обдарованих молодих українців (наприклад, Розумів-Розумовських), його одібрано до Імператорського хору в Санкт-Петербурзі в часах "уміркованого" царювання Єлизавети Петрівни (1741-1762). Невдовзі Петро зробився знаним "придворним тенористом" і в 1743 р. дістав винагороду — дворянський титул.

У XIX-XX ст. рід Чижевських розгалузився на дві павіті — Полтавську й Олександрійську. Найцікавішим представником першої був Павло Іванович Чижевський (1860-1925), послідовник Михайла Драгоманова (1841-1895) та дядько Дмитра Чижевського. Вкупі з своїм університетським однокашником Володимиром Вернадським (1863-1945), згодом усесвітньовідомим ученим і філософом, першим президентом Української Академії наук у Києві та батьком історика Юрія Вернадського (1887-1973), Павло допомагав потай переправляти на Україну з Женеви нелегальну літературу. Від Полтавської губернії Павла Чижевського було обрано до Першої Думи (1906), де він організував Українську фракцію. Жваву діяльність розгорнув під час української революції, а в 1919 р. очолив українську торговельну місію до Швейцарії, де колись був навчався. 1921 року у Відні вийшла друком його теоретична праця "Основи української державності".

Дмитрів батько, Іван Костянтинович Чижевський, належав до Олександрійської павіті роду. В 1887 році, за реакційного режиму Олександра ІІІ (1881-1894), ліберальні погляди Івана обійшлися йому арештом та дволітнім ув'язненням. Потому його переміщено на північ Росії, а відтак вислано до Олександрійського родового маєтку. Чижевські, як і загалом дворянські сім'ї на Україні, проводили "світський сезон" у Петербурзі. Тут Іван Чижевський познайомився з yкраїнською дворянкою, художницею Марією Єршовою, котру пошлюбив після заслання, їхній син Дмитро народився в маєтку батька.

Дмитро Чижевський любив казати, що від батька він успадкував інтерес до науки й політики, а від матері — захоплення літературою, малярством, музикою. Освіту незвичайно здібний хлопчик здобував

Переважно вдома, хоча й ходив до місцевої початкової школи, а з 1904 по 1911 рік — до Олександрійської класичної гімназії, де викладалися грецька й латинська мови. Опісля Дмитро згадував, що гімназійне вчительство не сприяло розвиткові його зацікавлень, натомість широке підґрунтя для них становила батьківська бібліотека, багата на філософську, наукову та художню літературу.

Хлопчик зростав у неспокійний час — час першої російської революції (1905) та придушеної спроби встановити в імперії конституційний лад. Його батько знову поринув у політику, цим разом як член Російської конституційно-демократичної (кадетської) партії, і був обраний мером Олександрії. Поступування власних політичних зацікавлень підштовхнуло Дмитра створити в шкільному середовищі літературний та політичний гуртки — легальний і нелегальний. У 1912 році, як згадує його товариш, згодом історик, Панас Феденко (нар. 1893 p.), Дмитро успішно очолив змову проти священика-русифікатора.

Навесні 1911 року Дмитро Чижевський з відзнакою склав іспити на атестат зрілості. Восени того ж року він вступив до Петербурзького університету, де впродовж наступних двох літ (1911-1913) студіював математику, астрономію і, другою чергою, філософію. В 1912 р. видрукував свою першу наукову розвідку — з астрономії, в новому журналі "Известия Русского общества любителей мироведения". Однак найдужче приваблювали молодого студента лекції з метафізики, що їх він слухав у професора філософії Миколи Онуфрійовича Лосського (1870-1965).

Упевнившись, що, хоч математика й "знає", але насправді рушить людським життям лише філологія, словесність, — Чижевський вирішив, що його дослідницькою цариною має бути філософія, сполучень з літературою. Відтак, полишивши Петербург, подався до Києва: тутешній університет був тоді одним із кращих в імперії. Тут допитливий молодий студент міг удовольнити свої різнобічні наукові інтереси. Навчався в Київському університеті з 1913 по 1917 роки, присвятивши себе головно філософії та російській філології, а також, другою чергою, індоєвропейській лінгвістиці й слов'янській філології.

У Києві на Дмитра мали великий вплив двоє навчителів філософії. Це, по-перше, Василь Васильович Зіньківський (Зенковський, 1881-1962), молодий доцент із по-гоголівськи розполовиненою душею (російською й українською водночас), що став Чижевському другом на ціле життя. Коли вони познайомилися, Зінківський саме видрукував свою першу значну працю, "Проблема психічної причинності", в якій, усупереч Дюркгеймові та Фрейду, обстоював незалежність релігійного досвіду. Прихильник "філософії серця", розробленої в Московському університеті українським філософом Памфілом Даниловичем Юркевичем (1827-1874), Зіньківський прилучив Дмитра Чижевського до творчості Юркевича, а також Григорія Сковороди (1722-1794), Миколи Гоголя (1809-1852) і Тараса Шевченка (1814-1861). Другим філософом, який впливав на Дмитра, був Олексій Микитович Гіляров (1856-1938), дослідник Платона й Фєхнера, котрий розробив власну софіологічну систему синехології.

Георгій Іванович Челпанов (1862-1936)-психолог, логік, автор блискучої праці "Мозок і душа" — викладав у Києві від 1892 року аж доки не перебрався до Московського університету — до 1907-го. Хоч ніколи не співпрацював з ним, Дмитро Чижевський, однак, уважав себе за Челпановського учня і зберігав інтерес до логіки впродовж усього життя. В пору свого київського студентства Дмитро також пильно вивчав Гегеля, а згодом зацікавився новою течією західноєвропейської філософської думки — феноменологією Гуссерля.

В галузі так званої "російської" (тобто давньоруської й давньоукраїнської) літератури та філології Київ був у імперії провідним центром. В 1903-1914 pp. відповідною кафедрою в Київському університеті керував Володимир Миколайович Перетц (1870-1935), котрий з 1907 р. провадив свій славетний літературний семінар. Спраглому знань молодому дослідникові, що саме приступив до занять під Перетцовим началом, не поталанило: на 1914 р. Перетца вже було обрано членом Імператорської Академії, тож він виїхав до Петербурга. Однак п'ятеро його колишніх студентів розподілили між собою наставникову царину й продовжили традицію. Один з них, Олександр Андріянович Назаревський (1883-1977), написав монографію про Пушкіна й Гете, котра вочевидь спонукала Дмитра Чижевського простежити вплив Фрідріха Шіллера на російську літературу.

Своєю популярністю в Києві тематика західноєвропейських літератур значною мірою завдячувала порівняльному дослідникові германських та романських літератур Миколі Павловичу Дашкевичу (1852-1908), який викладав у Києві з 1877 по 1908 роки. Слов'янську ж літературу як навчальний предмет тут запровадили двоє провідних у цій галузі науковців — Олександр Олександрович Котляревський (1837-1881) з 1875-го і Тимофій Дмитрович Флоринський (1854-1919) — з 1882 року. Слов'янська філологія була доменою Миколи Кузьмича Грунського (1872-1951), що 1910 р. здобув на ній професуру. Порівняльну індоєвропейську лінгвістику викладав санскритолог Федір Іванович Кнауер (1849-1918).

Університетські екзамени Дмитро Чижевський склав у Києві 1918 року. Його магістерську дисертацію на тему філософської еволюції Шіллера написано 1919 р. — один розділ із неї згодом побачив світ німецькою мовою (Zeitschrift fur slavische Philologie. — 1929. — № 6, S. 1-42).

"Студентом Дмитро Чижевський брав активну участь у революційному русі. Подібно до багатьох молодих дворян, він став марксистом. Через організаційну діяльність серед робітників та членство в Російській соціал-демократичній партії (меншовиків) у 1916 р. потрапив до числа політв'язнів. Покарання відбував до Березневої революції 1917 р., потому впродовж року редагував меншовицьку газету, 1919 року одружився з товаришкою по партії, майбутнім лікарем, киянкою Лідією Ізраелівною Маршак. Під час української революції був членом Російської фракції в комітеті Центральної Ради (Малій Раді). Там, як один із чотирьох представників "меншості", стояв біля керма історії, 22 січня 1918 р. голосуючи проти проголошення незалежності Української Народної Республіки.

Політична причетність Дмитра Чижевського до російської, а з 1921 р. також до німецької соціал-демократії тривала до 1924 р. В 1926 р. Чижевський розірвав свої політичні зобов'язання й прилучився до Німецького християнського екуменічного руху, до якого й належав до самої смерті.

1920 року викладацтво Київського приватного жіночого інституту Жакуліної обрало Дмитра Чижевського доцентом загального мовознавства. Наступного року його alma mater, Київський університет, що саме зробився був Київським Інститутом народної освіти, запросив його на посаду доцента філософії. Не встиг, проте, Чижевський відчитати й першої лекції, як був заарештований і направлений до табору для інтернованих. Утік він чудом, за обставин, що їх описав перший студент-філософ Чижевського в Німеччині, д-р Вольфганг Беркефельд, в ювілейному збірнику Orbis Schriptus (Мюнхен, 1966, с. З0). Нелегально перетнувши польсько-радянський кордон, 13 травня 1921 р. прибув до Гейдельберга.

Полишаючи батьківщину, Дмитро Чижевський спинив свій вибір на Німеччині з міркувань, яких торкнемося нижче. Сам по собі Гейдельберзький університет як науковий заклад його не вабив — приїхав сюди єдино тому, що в Гейдельберзі мешкав його шурин, соціолог Джекоб Маршак (1899-1977), учень Макса Вебера (1864-1920), змушений перегодом перебратися працювати до Сполучених Штатів. В Гейдельберзі Чижевський зостався тільки на два семестри (весна 1921 — осінь 1921) — відвідував лекції філософа, психолога, засновника екзистенціалізму Карла Ясперса (1883-1969). Важив, одначе, податися до Фрайбурга-в-Брізгау, де викладав засновник феноменології Едмунд Гуссерль (1859-1938), чия філософія захопила Дмитра ще в часи київського студентства. Замір здійснився навесні 1922 p.: Чижевський переїхав до Фрайбурга, де замешкав по зиму 1923-1924 pp.

Під цю пору в цьому невеличкому університетському містечку на півдні Німеччини склалася унікальна інтелектуальна атмосфера завдяки провідним філософам і талановитим студентам, що звідусіль постікалися сюди під начало Гуссерля. У Фрайбурзі Чижевський зміг навчатися не лише в Гуссерля, а й у Мартіна Хайдеггера (1889-1976), засновника філософії "сенсу буття", котрий 1928 р. став Гуссерлевим наступником; у Йонаса Кона (1869-1947), представника неокантіанського перцептивно-критичного ідеалізму та визнаного авторитету в галузі естетики; у Ріхарда Кронера (1884-1974), неогегельянця, що розробив новий підхід до німецької філософії в період від Канта до Гегеля; в Юліуса Еббінхауса (нар. 1885), гегельянця, котрий одмінився на непохитного кантіанця. Товаришами Чижевського у навчанні були німецько-російський філософ Федір Степун (1884-1965), що став Чижевському довічним другом, та польський феноменолог і теоретик літератури Роман Інгарден (1893-1970).

Чотири семестри філософування в славному гурті, очоленому Гуссерлєм, — якраз стільки міг собі дозволити вигнанець: відтак Чижевському довелося роззирнутися в пошуках якогось прибуткового заняття. Докторську дисертацію про Гегеля в Росії, розпочату 1924 р. під керівництвом Кронера, він викінчив і захистив аж 5 липня 1933 p., в Галле. Його новим офіційним "доктор-фатером" став професор Адгемар Гельб (1887-1936), уродженець Москви, гештальтпсихолог Берлінської школи. Трьома обов'язковими дисциплінами Чижевського були філософія, індоєвропейська лінгвістика та конфесійна історія. Свої студії він завершив з "найвищою похвалою".

На початку 20-х pp. українські політичні емігранти, що осіли в Празі, заснували, при фінансовій підтримці чехословацького уряду, кілька приватних вищих навчальних закладів, поміж них Український вільний університет (1920) та Високий Педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (1923). Інститут потребував фахівця з філософії і в 1924 р. запросив Дмитра Чижевського до викладацького складу. Розпочав Чижевський рядовим викладачем, невдовзі ставши доцентом (1925 р.) та професором (1926 p.). На черзі було завершення кандидатської дисертації "Гегель і французька революція", яку він захистив в Українському вільному університеті 1929 р. Завдяки цьому здобув в університеті статус "приват-доцента" з правом безкоштовного викладання. В 1932 р. університет надав йому звання, рівнозначне ад'юнкт-професорському.

В добу між двома війнами Прага була напрочуд привабливим для інтелігенції містом. Столиця новоствореної країни — культурно найрозвиненішої з-поміж слов'янських, розташованої в центрі Європи, з демократичним урядом, на чолі якого стояв учений-філософ Т.Г.Масарик (1850-1937), — Прага зробилася Меккою для політичних біженців із Східної Європи. До двох її діючих університетів, чеського й німецького, додалося чимало навчальних закладів, у тому числі й Український вільний університет та Російський народний університет, Жваву діяльність провадили в тих часах Українське історико-філологічне товариство та Російське філософське товариство. Дмитро Чижевський вступив до них обох, і ці зв'язки спонукали його написати історію та історіографію української філософії.

В 1926 р. утворився Празький лінгвістичний гурток. Нове товариство сприяло оригінальним розробкам з теорії інформації, надто з лінгвістики (структуралізм) та з літератури (формалізм). Серед його фундаторів і активних діячів — Вілем Матезіус (1892-1945), Ян Мукаржовський (1891-1975), князь Микола Сергеєвич Трубєцкой (1890-1938) і Роман Якобсон (1896-1982). Небавом з'ясувалося, що гурткові дебати — чудова нагода для взаємного інтелектуального збагачення. З листів голови гуртка, князя М.Трубецького, видно, що Чижевського тут шанували як авторитет в галузі логіки та психології мови . Зі свого боку, Чижевський пізніше свідчив, що чимало нового з лінгвістики й теорії літератури він перейняв од гуртківців князя М.Трубецького, Р.Якобсона та Я.Мукаржовського.

Працюючи в Празі, Дмитро Чижевський підтримував зносини і з німецькими науковими установами та угрупованнями. Його обрали членом двох престижних філософських об'єднань — Гегелівської спілки й Кантівського товариства. Від часу заснування в Берліні, в 1926 p., Українського дослідного інституту він позаштатний співробітник цього закладу. З 1927 р. стає постійним автором провідного славістичного журналу Zeitschrift fur slavische Philologie; з часом рідко який номер часопису виходить у світ без його матеріалів. Між Чижевським і Максом Фасмером (1886-1962), головним редактором журналу, зав'язалася щира приязнь. Згодом Чижевський розповідав, як дуже його збагатила ерудиція цього видатного філолога й славіста. Безперечно, і їхня приязнь, і участь у Празькому лінгвістичному гуртку, а в подальшому ще й викладання російської мови - все це сприяло тому, що інтереси Чижевського скерувалися від філософії до слов'янської філології.

А позаяк фінансове становище наукових закладів еміграції дедалі гіршало, то Чижевський зрештою прийняв запрошення вченої ради Галльського університету на посаду викладача російської мови. В 1932 р. він повернувся до Німеччини. За рік, проте, його шанси на успіх у цій країні різко підупали: до влади прийшов Гітлер. Між тим Чижевський був не тільки чужинцем, а ще й одруженим з єврейкою — judisch versippt. Аж до кінця другої світової війни він залишався позаштатним викладачем, якого мали право звільнити без попередження. Від серпня 1941 по 1945 рік йому було заборонено виїзд із міста Галле без спеціального дозволу гестапо.

Та попри все, на час закінчення війни Чижевський ствердився в Галле й Ієні (тут він викладав у 1935-1938 pp. безкоштовно) як провідний фахівець із славістики. Його курси охоплювали всі аспекти славістичних студій — мову, літературу, філологію, інтелектуальну історію, історію релігії. Отож до Чижевського, хоч він і не був так званим "ординарним", себто повноправним, професором, тяглися здібні студенти, зацікавлені цими дисциплінами. Аби вдовольнити їхній інтерес, він приватно збирав у себе два гуртки — філософський, котрий діяв до 1941 p., і славістичний , звідки вийшло кілька відомих славістів, як-от Дітріх Герхардт та Людольф Мюллер. До 1939 р. Чижевський міг розвивати й празькі зв'язки: з німецьким Карловим університетом — як член-кореспондент Німецького товариства славістичних досліджень з 1931 р. — та з чеським Карловим університетом - як член Слов'янського інституту з 1932 р. В 1934 р. Український науковий інститут при Варшавському університеті видрукував монографію Чижевського "Філософія Г.С.Сковороди". Через два роки завдяки цій праці Чижевського обрано членом на той час найпрестижнішої української наукової інституції-Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Прикінцеві воєнні події змусили Дмитра Чижевського виїхати з Галле, де він зібрав величезну фахову бібліотеку. Подався до Марбурга-на-Лані — там викладав історію східних церков його друг Ернст Бренц. У листопаді 1945 р. Чижевський дістав призначення на викладача слов'янської філології й керівника новоствореного славістичного семінару при Марбурзькому університеті. В 1949 р. Чижевський, на прохання Гарвардського університету, погодився прочитати там курс на факультеті славістики. Він затримався в Гарварді до 1956 р. — викладав славістичні (в тому числі українознавчі) дисципліни, спілкувався з колегами як давніми — Романом Якобсоном, проторієреєм Георгієм Флоровським (1893-1979), Олександром Гершенкроном, — так і новими — Горацієм Дж. Лантом, Віктором Вейнтраубом, Юрієм Шевельовим.

А проте Дмитро Чижевський був надто глибоко закорінений у німецьку академічну традицію, щоб безболісно прижитися в американському середовищі. В 1956 р. він повертається до Німеччини — посісти славістичну кафедру в Гейдельберзькому університеті, своїй першій німецькій alma mater. Через шість літ, у 1962-му, його обрано дійсним членом Гейдельберзької Академії наук, а незабаром і Хорватської Академії наук у Загребі."

Над Чижевським тяжів фатальний приділ, що так і не допустив його до становища, здатного забезпечити матеріально. Десь між 1938 і 1941 pp. його кандидатура була предметом ділових обговорень у Брненському, Віденському та Братіславському університетах, але політичний статус Чижевського перегородив для нього ці шляхи. В 1939р. Колумбійський університет запросив його до себе професором-консультантом, однак на заваді стала війна. Після 1945-го Чижевський знову найвідповідніший для кількох німецьких університетів водночас кандидат на завідувача кафедрою славістичних студій. Проте волею випадку та непорозумінь він розминувся зі слушною нагодою на всіх цих кафедрах, з Марбурзькою включно.

На лихо під ту пору, коли Чижевського було зараховано до штату Гейдельберзького університету (1956 p.), вчений уже переступив поріг 60-ліття, а це унеможливлювало здобуття професорського звання. Він так і зостався професором-консультантом — без права на пенсійне забезпечення. Отож, вийшовши у відставку в 1964 p., змушений був до самої смерті клопотатися заробітками, то підряджаючись на тимчасове, з погодинною оплатою, викладання в Кельнському (від 1968 р.) та Гейдельберзькому університетах, то за угодою з Мюнхенським видавництвом Вільгельма Фінка працюючи як науковий редактор .

ІІ

Відповідаючи на святкуванні власного 70-ліття на тост свого друга Федора Степуна, Дмитро Чижевський зауважив: "Коли 13 травня 1921 року я вперше прибув до Гейдельберга, то склав собі список праць, які мушу зреалізувати в майбутньому. Наразі майже всі позиції цього списка вже вийшли друком, за одним тільки вийнятком: з праці про Шіллера в Росії я зміг оприлюднити хіба що фрагменти... причиною цьому — брак у європейських бібліотеках потрібних джерел" (Orbis Scriptus, c. 25). Це власне свідчення Чижевського сповна показує, яким він був невтомним дослідником, що працював у строгій відповідності із заздалегідь наміченим планом, дотримуючить суворої дисципліни. Втім, од такого досконалого логіка, як він, іншого чекати й не доводилось.

За життя Чижевського колеги часто подивляли незвичайну широту його інтересів та енциклопедичний характер освіти. Джон Фізер навіть схарактеризував Чижевського в некролозі як "людину ренесансу в неренесансову добу". Одначе слушність такої оцінки може видатися сумнівною, надто коли розглянути основні засади діяльності вченого.

Замолоду головні зусилля Чижевського скерувались на те, щоб осмислити сучасну інтелектуальну атмосферу своєї держави — Російської імперії та свого народу — українців. Цю атмосферу визначала секулярна думка, котра почала проникати в Східну Європу в XVІ-XVІІІ ст., але пустила тут коріння аж на початку XIX ст., коли в імперії було засновано університети західноєвропейського взірця. Для вивчення цієї секулярної цивілізації дослідник мусив спиратися на знання про матеріальний світ (з астрономії та інших природничих наук), про теоретичні концепції (з філософії й теології) та інструментарій мислення (з логіки й мови), а також добре знатися на інтелектуальних надбаннях Західної Європи почавши з доби Ренесансу.

Чижевський присвятив свої перші наукові спроби астрономії та математиці (1912-1914), відтак звернувся до філософії, особливо пильно — до грецької та до німецького трансцендентального ідеалізму, і до філології. Від самих початків свого студенства Чижевський був винятково обдарованим бібліофілом-бібліографом. І хоч його перу належить низка розвідок з таких теоретичних дисциплін, як логіка, етика, філософія мови, філософія історії та психологія мови (що дало його вчителеві Зіньківському підставу "відчути" в цих творах певну систему), все ж розробляти свою власну філософську систему Чижевський не вважав за потрібне. Філософські студії розглядалися ним лише як наближення до справдешнього пошукового терену — духовної історії Східної Європи.

На думку Чижевського, інтелектуальний портрет України, та й цілої Російської імперії, склався під впливом двох визначальних чинників німецького походження: німецької трансцендентальної (ідеалістичної) філософії XVIII — початку XIX ст. та німецького містицизму і пієтизму XVI-XVIII ст. Французький раціоналізм та Просвітництво, зосібна картезіанство в тому вигляді, як воно постає у Ніколя де Мельбранша (1638-1715), відіграли тут роль другорядну. Відповідно в 1921 p., коли Чижевський мав змогу оселитися в Парижі (Франція була на той час Меккою для емігрантів з Російської імперії, до того ж тут мешкала його теща), він надав перевагу Німеччині — осереддю інтелектуальних витоків своєї батьківщини.

Ці витоки — німецька ідеалістична філософія й німецький романтизм — знайшли уособлення в постатях своїх представників, котрі в XIX-XX ст. мали значний вплив на теоретичну свідомість Російської імперії. Йдеться про поета, драматурга й мислителя Фрідріха фон Шіллера (1759-1805) та засновника феноменології руху Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). До творчості Гегеля і, трохи меншою мірою, Шіллера Чижевський звертався впродовж цілого свого наукового шляху. Як уже зазначалося, філософія Шіллера була темою його першої, магістерської дисертації, а Гегеля — темою двох академічних дисертацій, кандидатської й докторської. Остання, вийшовши в світ виправленим і доповненим виданням під заголовком "Гегель у Росії", стала головною працею в науковій біографії Чижевського.

В роки навчання Чижевського з-поміж усіх філософських теорій Німеччини найдужче вабила до себе уми феноменологія Гуссерля. Чижевський зацікавився нею ще студентом, у Києві. А проте, опинившись у Фрайбурзі, обрав собі за наукового керівника не Гуссерля, а Ріхарда Кронера, визначного фахівця з німецької ідеалістичної філософії, зокрема з Гегелівських концепцій.

Іншим поважним претендентом на роль Кантового наступника був Фрідріх Вільгельм Йозеф фон Шеллінг (1775-1854), чия "Натурфілософія" в першій половині XIX ст. здобула широке визнання в Російській імперії, а надто на Україні, в Харківському університеті. Декілька розвідок Чижевського спеціально присвячено рецепції Шеллінга. Крім того, на сторінках Zeitschrift fur Slavische Philologie регулярно з'являлися його розвідки й повідомлення, де йшлося про впливи німецького романтизму то на Пушкіна, то на Тютчева, то на Гоголя, то на Достоєвського.

До XIX ст. єдиною видатною постаттю в східнослов'янській філософії був українець Григорій Сковорода (1722-1794), що надав своїй філософській системі подобу художньої літератури. Твори Сковороди, написані в барокковому стилі, просякнуті ідеями німецького містицизму й пієтизму. З тих же ідей переважно живилася й німецька ідеалістична філософія.

Німецький протестанський містицизм став першою формою містицизму, відомою українцям і росіянам. Чижевський виявив, що Сковорода був знайомий з творчістю німецьких поетів-містиків XVI-XVІІ ст. — Валентина Вайгеля (1533-1588), Йогана Арндта (1555-1621), Якоба Бьоме (1575-1624), Ангеліуса Сілезіуса (1624-1677), а також німецьких пієтистів XVII-XVIII ст., зокрема Готфріда Арнольда (1666-1714) та Фрідріха Етінгера (1702-1782). Принадність німецького містицизму для православного східноєвропейця можна витлумачити двома чинниками. По-перше, за своїм характером він був — принаймні позверхньо-протестантським, а не католицьким. По-друге, і це важить далеко більше, він зберіг досекулярну природу своїх джерел: з одного боку, німецького середньовічного католицького містицизму, явленого Майстером Екхартом (між 1260-1328), Йоганном Таулером (між 1300-1328) і Генріхом Зайзе (між 1296-1366), а з іншого боку — неоплатонізму.

Таким робом німецький містицизм прийшов у Московію через українську літературу — через Сковороду; натомість пієтизм торував собі паралельні, незалежні шляхи на Україну і в Московію одночасно. Мандрівки пієтистів до Москви почалися в середині XVII ст. І хоч закінчувалися такі візити незрідка трагічно, — так Квіриній Кульман був убитий у Москві, 1689 р. — та, попри все, пієтистам таки вдалося навести перші духовні контакти між Московією й Заходом. Пієтистський просвітитель Август Герман Франке (1663-1727) зробив свою "сувору школу" в Галле центром пієтистського впливу на слов'янські країни. На щастя, при школі, що офіційно йменувалася "закладом Франке", зберігалися широкі архіви й багата бібліотека.

Коли в 1931-1932 pp. Чижевський стояв перед вибором — викладати в Бонні чи в Галле, він обрав Галле, бо хотів дослідити пієтистські архіви. Тут наполегливу працю Чижевського було винагороджено найбільшим у його житті відкриттям: у 1935 р. він натрапив на сто п'ятдесят літ як утрачений рукопис головного твору чеського реформатора освіти, теолога й поета Яна Амоса Коменського (Коменіуса, 1592-1670), котрий зупинявся в Галле в пору, коли блукав релігійним вигнанцем. Ця праця, під заголовком De rerum humanarum emenda-tione consultatio catholica (скорочено згадувана як "Панагія"), складається з трьох грубезних томів. Вкупі вони репрезентують компендій філософії що обґрунтовує безперечний пріоритет всеохопного, різнобічного знання.

В 1926 р. первісний задум Чижевського — досліджувати українську та російську філософію й духовну історію — розширився, включивши в себе історію філософії інших слов'янських народів, зокрема чехів, словаків і хорватів.

Через вивчення джерел німецького ідеалізму, аналіз творчості Сковороди та відкриття праці Коменіуса Чижевський зайнявся літературним барокко. Пробуття в Празі, особливо ж тривале плідне спілкування з членами Празького лінгвістичного гуртка з питань теорії літератури, стилістики й лінгвістичного аналізу літератури, спонукало Чижевського змістити в своїй роботі акценти з філософського аналізу на літературознавчий. Це зміщення поклало початок його порівняльній концепції слов'янської літератури.

В 1952 p., читаючи курс у Гарвардському університеті, Чижевський сформулював головне завдання порівняльної історії літератури в такий спосіб: "а) Показати хід розвитку, тобто ті зміни в літературному стилі та в змістові літературних творів, котрі періодично відбуваються, і тим самим відповідно поділити історію літератури на окремі відтинки, періоди, епохи, порівняно однорідні за своєю природою, виділені на підставі спільних рис. б) Схарактеризувати інтелектуальну історію й стиль — як мовний, так і літературний — цих епох, тобто виявити риси, притаманні всім творам і письменникам певної доби, — риси, якщо й не вичерпно-описові, то принаймні типові, прикметні для неї".

На відміну від Романа Якобсона, Чижевський вельми скептично розцінював і роль фольклору в розвиткові писемної слов'янської літератури передромантичної доби, і його розуміння як нібито спільного вмістища загальнослов'янської дописемної традиції. Зрештою, Чижевському належить приголомшливе відкриття, котре тільки підсилило цей його скепсис: хоча в паралельних слов'яномовних текстах 75-80 відсотків лексичних одиниць мають однакове етимологічне коріння, проте лише 20 відсотків цих спільних коренів наділені в усіх мовах тим самим значенням. Тож, у кінцевому підсумку, лексичні одиниці, що найближче співпадають, — то не деривати, а запозичені слова.

Провідний історик літератури, Чижевський, проте, не дав у цій галузі власної, спеціально обґрунтованої теорії. Література становила для нього не більше ніж окремішню ділянку духовної історії. Загалом погляди Чижевського збігалися з концепційними побудовами німецької формальної літературної школи, розробленими Карлом Фосслером (1872-1949) у Мюнхені, Оскаром Вальцелем (1864-1944) у Бонні й Фріцем Штріхом (1882-1963) у Цюріху. Літературний твір розглядався ними передусім як твір мистецтва, а відтак і літературні стилі приводилися у відповідність із загальнохудожніми. Отож як істерик літератури Чижевський зосередив свою увагу на стилістичному аналізові характерних творів і письменників, звідки й походить його нормативний підхід до літератури. Така концептуалізація, на гадку Чижевського пояснювала єдність не тільки слов'янської літературної історії, а й літературного розвитку цілої Європи. Крім того, Чижевський вважав, що історик літератури повинен простежити, які філософські течії впливали на літературну творчість та відбивалися в ній, і проаналізувати формальний аспект твору, надто лексикологічний, з тим, аби дослідити художню мову й формальні прийоми (тропи).

Чи не від самих початків вивчення слов'янської філософії йшло в парі з вивченням історії релігії, особливо духовних течій православ'я і взаємин східного та західного християнства. Чижевський вважав, що його особистий внесок у цю царину після появи "Путей русского богословия" протоієрея Г.Флоровського (Париж, 1931) втратив актуальність.

У своїх літературознавчих розвідках Чижевський звертав особливу увагу на лексикологію. Від теоретичних питань переходив до таких спеціальних, як слов'янська філософська та містична термінологія. Цікавився також творенням нових ідеологічних понять, збагаченням лексикону коштом семантичних трансформацій і, вірний ідеям Мукаржовського, — поетичною мовою певної епохи та характерних поетів.

Лексикологічні дослідження підохотили Чижевського зайнятися лінгвістичною теорією, зосібна діалектикою мови (фонологією й психологією), та структурними питаннями, як-от побудова, система смислів тощо. Таким робом він завершив коло, повернувшись до вихідного пункту своїх наукових занять, — до теоретичної філософії.

ІІІ

Працював Чижевський хутко, невпинно й продуктивно. Як науковцеві, йому стали у великій пригоді п'ять особистих прикмет: по-перше, феноменальна пам'ять (часто скаржився, що негоден забути номери квитків у громадському транспорті); по-друге, досконале знання культурного процесу й літературних пам'яток як Східної, так і Західної Європи (мав особливе замилування до бібліографії та стародруків); по-третє, здатність негайно орієнтуватися на місці, тільки-но переступивши вперше поріг бібліотеки; по-четверте, неймовірна працездатність; по-п'яте, власна, чітко спланована й поступово вдосконалювана система зберігання нотаток. Спав він зазвичай не більше чотирьох-п'яти годин на добу. Кишені йому завжди надималися від чистих карточок, на котрих примудрявся робити записи за будь-якої нагоди — навіть провадячи розмову з гостем. А проте в трьох випадках цей безмежно заклопотаний, поважний учений виявляв щиру привітність і блискуче почуття гумору: коли власноручно готував усілякі екзотичні страви, коли в супроводі колег чи студентів ходив "попастися" в поблизьких книгарнях і, нарешті, за столом, під час ритуальних вечірок, якими, за німецькою університетською традицією ("Gemutlichkeit"), закінчувались у нього вдома щотижневі засідання семінару.

Дарма що інтелігент і філософ, Чижевський, як і Гоголь, не жартом вірив в існування диявола, якого раз був упізнав у подобі візника. Предмет його особливої чулості становили коти — як хатні, так і приблудні: любив подовгу з ними "спілкуватися", запевняючи, що вони далеко ліпші од людей співрозмовники. Такі були химери цього видатного чоловіка.

Три бібліографії творів Чижевського, що досі побачили світ, охоплюють його наукову продукцію 1912-1965 pp. Ще належить укласти бібліографію публікацій 1965-1977 pp. та недрукованих рукописів.

Загальний обсяг, як видається, має бути грандіозним: не менше тисячі позицій.

Структурно продукцію Чижевського можна розподілити за п'ятьма рубриками: монографії, огляди, Lesefruchte, підручники, передмови (післямови). Головний внесок Чижевського в науку складають його монографії, видруковані окремими книжками або ж, кількома подачами, в наукових журналах і збірниках. Багаті новою інформацією, вони завжди містили й теоретичні відкриття. Окремо варто згадати огляди та рецензії Чижевського, незмінно влучні й посутні, хоч незрідка й нещадні.

Тільки-но натрапивши на щось цікаве, Чижевський квапився оприлюднити свою знахідку тут-таки, незабарне, хоча завше був готовий вносити доповнення й виправлення. Ідеальною формою для таких спішних публікацій стали його знамениті Literarische Lesefruchte, що вийшли в світ трьома серіями: дві — в Zeitschrift fur Slavische Philologie (1931-1955, №№ 1-105 та 1-36), і третя — в Die Welt der Slaven (з 1968 p.). Коли аспірант із Парижа Андре Мазон дорікнув Чижевському, що той попросту гамузом публікує підшивки своїх записів, Чижевський відповів: непевні умови праці вимагали від нього без загайки доносити до вченої громади важливі відомості — хай навіть сирові, необроблені.

Написані Чижевським підручники, а також передмови й післямови до збірників та перевидань досить-таки різняться за своєю якістю й характером. Деякі з них — приміром ті, що стосуються філософії на Україні, — цілком оригінальні, цінні своїми відкриттями та новаторством, інші ж писались із суто фінансових міркувань. Як відверто визнав сам Чижевський у ювілейному збірнику 1964 p., "те, що я надрукував так багато, навряд чи стане мені за чесноту. Радше я змушений був так чинити, оскільки моє матеріальне становище ніколи не було певним" (Orbis Scriptus, c. 25). В тому ж таки збірнику Чижевський оцінив свій гуманітарний вклад таким, чином: "Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи: сюди залічую передусім відкриття рукописів Коменіуса, відтак дослідження церковнослов'янської літератури на чеських землях, ще, можливо, коментарі до чеських середньовічних пісень і роботу про чеську бароккову літературу. Мої земляки-українці, за поодинокими винятками, того, що я роблю не розуміють, так що за минулий рік я навіть відчув за конечне вийти зі складу кількох українських культурницьких організацій. Що ж до моїх розвідок про російських і словацьких поетів та мислителів, то позаяк вони безмежно далекі від марксистської ідеології, їх, у найліпшому разі, пускають повз увагу в обох країнах" (Obris Scriptus, c. 26).

IV

Хоча Чижевський і мав підстави брати під сумнів добру хіть і спромогу своїх земляків-українців до поцінування його праці, все ж, поза всяким сумнівом, про нього пам'ятатимуть як про одного з найбільших українських вчених. У двох життєво важливих для української гуманістики царинах — в інтелектуальній історії Російської імперії та в тій дисципліні, що для неї сам винайшов назву "славо-германіка", — Чижевський не має собі рівних. Внесок Дмитра Чижевського в україністику новаторський і багатогранний. Це стосується його книг, присвячених як загальним темам — "Філософія на Україні" (Прага, 1929), "Нариси з історії філософії на Україні" (Прага, 1931), "Історія української літератури від початків до доби реалізму" (Нью-Йорк, 1956), — так і спеціальним питанням, як, наприклад, "Філософія Сковороди" (Варшава, 1934) 16 або "Український літературний барок: Нариси. В 3-х т." (Прага, 1941-1944).

Навряд чи знайдеться бодай одна галузь української інтелектуальної та культурної історії, котру Чижевський не збагатив би вагомою статтею чи повідомленням. Діапазон і розмаїття його тематики разючі. Сюди входить український національний характер, компоненти української культури, літературні й культурні справи Київської Русі (такі тексти, як "Повесть временных лет", "Изборник" Святослава 1076 p., "Слово о полку Игореве", Галицько-Волинський літопис, повчання Кирила Туровського, Патерик Києво-Печерського монастиря, і такі питання, як Платон у Давній Русі, давньоруський містицизм, стилістичні прийоми літературних пам'яток тощо), Іван Вишенський, соцініанство на Україні, українські медики XVIII ст., українські стародруки, поетика Т.Шевченка, українські рими, Грушевський як історик літератури, філософія П.Юркевича, філософія В.Вернадського... Та понад усе важать численні монографії й розвідки Чижевського про Гоголя — з-поміж усіх гоголезнавчих праць вони, безумовно, найглибші.

Дарма що молодший на вісімдесят п'ять літ, Дмитро Чижевський, як і Гоголь, був породженням того українського духу, котрий, уперше об'явившись у козацькому барокко, згодом знову, хоч і в значно відміненому вигляді, пробудився в середовищі української старшини — так званого "малороссийского дворянства" — наприкінці XVІІІ та в XIX століттях. Обоє — і Гоголь, і Чижевський — були людьми, зітканими з трагічних суперечностей та парадоксів, "спраглими руху, перемін, мандрів, пригод, трагічної напруги, ба навіть катастроф, гостроти насолод, що їх дають розумові комбінації та хистка рівновага,... націленими на те, як би розворушити, розбурхати людину, вразити її".

Проведений Чижевським безжальний, нищівний аналіз філософської та літературно-критичної творчості Віссаріона Бєлінського (1811-1848) — то не що інше, як "страшна помста" в стилі Гоголя. У книзі "Гегель в России", видрукованій російською мовою, російськими видавцями, для російського читача, Чижевський скинув кумира російської інтелігенції з п'єдесталу. Крок за кроком, він документально довів, що Бєлінський формувався під впливом вторинних джерел, поверхових і непевних. З боку Чижевського це був акт заплати Бєлінському за його презирство до української мови й літератури — цей критик навіть брався був переконувати Тараса Шевченка задля творчого самовдосконалення перейти на російську.

На відміну від Гоголя, в Чижевському, попри всю його бароккову гротесковість, перемогла душа українця. Втім, проявами суперечливого, барокково-ентитетичкого світогляду рясніло ціле його життя. Він належав до тих небагатьох, хто ще перед 1917 роком всіляко домагався чіткого розмежування українсько-російської культурної спорідненості, крім того, він був соціал-демократ — і одначе, 22 січня 1918 p., як нащадок імперського дворянства, проголосував проти політичної незалежності України. В Німеччині він зробився типовим ретельним науковцем, лише в цій країні й здатним почуватися затишно, — а проте не став приймати німецького громадянства, вперто зостаючись, після втрати статусу підданця імперії, апатридом, хоч це й загрожувало позбавленням пенсійного забезпечення. Невдовзі після втечі з України він роз'їхався з дружиною — але так і не оформив розлучення, дарма що за гітлерівського режиму цей фіктивний шлюб перешкоджав його університетській кар'єрі. Був великим естетом, доскіпливим у питаннях форми, — а проте захоплювався творами абсолютно безнадійних графоманів, не тільки скуповував їх, а й позичав читати іншим колекціонерам цього жанру, як-от Освальдові Бургардту (Юрієві Клену, 1891-1947).

Вчинена ним наостанку зміна німецького написання свого прізвища (з Čyževs'kyj) на Tschižewskij яскраво ілюструє всю непередбачуваність і парадоксальність бароккового стилю міркування. В цьому варіанті фонема "ч" передається, згідно з німецькою орфографією, через tsch, тимчасом як друга африката, "ж", пишеться, як заведено в міжнародній слов'янській транскрипції. Голосну "й" Чижевський позначив буквою "і", хоча опозиція "й" — "і" належить до найхарактерніших відмінностей між українською та російською мовами. Зате замість v (або, в крайньому разі, f) перед закритим складом, як годилось би в разі російського звучання, він обрав давнього й сучасного українського відповідника w. Таким робом витворив ту форму свого прізвища, котру вважав щиро давньоукраїнською, — єдино на те, аби подратувати як українських, так і російських, нездатних до бароккового мислення, своїх сучасників.

Переклала з англійської Оксана ЗАБУЖКО