НОВЕ СЛОВО... БАГАТОЛІТНЬОЇ ДАВНОСТІ
Штрихи до творчості Дмитра Чижевського

Наприкінці минулого року, виступаючи в трьох читацьких аудиторіях м. Олександрії, я питала в людей: чи знають вони щось про свого земляка, сина колишнього мера Олександрії, вченого із світовим іменем, що довгий час жив і творив у еміграції, — Дмитра Чижевського! На жаль, ніхто — нічого, співрозмовниками були люди, причетні до освіти і культури. Але, мабуть, не винні вони в тому, що гордість наша за уродженців нашого краю така ще несмілива.

Думаю з гіркотою: чому ж ми так мало знали правди істинної? Та тому, що передова українська література жила як та шевченківська захалявна книжечка. Крадькома ту істину творили наймужніші тут — і ховали в шухляди, а хто не ховав — починав життя на чужині, за залізною завісою, чи вдома, але — за колючим дротом... Але звідти мало що просочувалось до наших очей, вух, думок і душ. А виходить, те прозріння, що тільки-но приходить до мене сьогодні, в еміграції і за дротами, в таборах, не переставало живити людей надією на торжество правди. Серед тих постатей, що представляли в цивілізованому світі інтелект і духовність України, і наші земляки — Є.Маланюк, Ю.Дараган, Я.Славутич. І — Дмитро Чижевський. Суть і місія цих правооборонців лише сьогодні поступово вимальовується перед нами...

Не знаючи правдивої історії української держави і того, що зв'язано з моєю професією, — історії і літератури, я, як читач і пропагандист літератури, завжди відчувала якийсь прихований комплекс неповноцінності щодо рідної літератури. Вузько, односторонньо викладали її нам і в школі, і у вузі, обмежуючи невеликим колом найвідоміших імен і найхрестоматійніших творів... Сковорода — Катерина — Чіпка — Гуща — прапороносці — дуже куцим виходив той ряд героїв і героїнь. А що діялось до того, після, навколо, в світах? — Зась! Сьогодні ж, коли повертаються із забуття (дай-то, Боже, — в безсмертя!) все нові й нові імена замовчуваних, замучених, вигнаних, закреслених — за неблагонадійність, — відтворюється реальна картина нашої рідної літератури. Ні, вона не пасла задніх! "Архипелаг ГУЛАГ" О.Солженіцина, цей "до небес кричущий протокол мартирологи розкуркулених, засланих і переслідуваних" (так назвав твір літературознавець українського зарубіжжя Ю.Шевельов) написано в 1958-67 рр. А "Сад Гетсиманський" І.Багряного — що потряс мене, як ні один досі читаний в українській літературі твір, — в 1950-му. І ще кілька було творів, досі мені невідомих — Д.Гуманної та Т.Осьмачки, що теж до Солженіцина мужньо показали світові нашу хвалену систему і нашу таємну механіку викорчовування "ворогів народу".

... Отож, читаю книгу Ю.Шереха "Друга черга (Література. Театр. Ідеології)," видану зарубіжним видавництвом "Сучасність" ще в 1978 р., і ще глибше прозріваю.

Коли прислухатись до його голосу з минулого, то почуємо вельми цінну інформацію і про нашого земляка. Ю. Шерех наголошує на тому, що до виходу в світ "Історії української літератури від початків до дати реалізму" Д.Чижевського літературознавство, як офіційне радянське, так і еміграційне, було народницьким.

На прикладі кожного твору нас вчили розуміти і вбачати письменницьке народолюбство: до страждань народу, до пригноблених трудящих мас, до уярмленої нації (різні літературознавці використовували різні означення). Ю.Шерех пише: "І раптом в "Історії літератури" Чижевського не стало народу, не стало трудящих мас, не стало уярмленої нації. Ми лишилися сам-на-сам з літературними творами, і нам кажуть не плакати і не вболівати, а думати й аналізувати естетичні цінності. Нас учать, що література — це стиль, а історія літератури — історія зміни стилів". У цьому — новаторство вченого Д.Чижевського.

Хоча були в нього й деякі попередники з окремими статтями (А.Ніковський, Ю.Савченко, А.Шамрай, М.Зеров). Останнього називає і сам Чижевський. Була й історія літератури М.Грушевського, але в ній вік був "передусім історик і соціолог", як вважає Ю.Шерех. А "Історію літератури" Д.Чижевського він назвав (у 1956 р.) "першою нашою ненародницькою і протинародницькою історією літератури".

Для нас незвично (а для когось, може, і взагалі — неприйнятне) те, що: "Головні герої книги Чижевського — не народ і навіть не письменники, її герої — стилі. Українська література для нього, поза деякими другорядними або недорозвиненими явищами, — це зміна шістьох стилів: монументального стилю Київської Держави, стилю Ренесансу й Реформації, Барокко, Класицизму й Романтики".

Дуже толерантні оцінки і критика цієї оригінальної праці у Ю.Шереха. Він зауважує, що все-таки Чижевському не вистачило радикалізму, бо роль особи в історії той не зважився заперечити до кінця, в т. ч. зробивши поступку традиції і читачеві. Справа науковців — дискутувати, приймати чи ні ці нові твори і їхні нові оцінки. Мені ж як читачеві просто імпонує нова грань пізнання, особливо — роздуми про українське барокко.

У статті Шереха виразно проступає позитивна оцінка праці Чижевського як такої, що вперше в історії літератури показала її як зміну стилів. Відзначено, що "книга Чижевського вперш подала великий матеріал про відгомін українського письменства поза межами України". Читач (західний) цієї книги (коли-то ми її побачимо?) вперше одержав матеріал про використання українських творів у інших країнах.

Заключний розділ статті — "Нове слово і куди пролягає шлях"— мені хотілось би процитувати якнайповніше.

"Чорна робота — розчистити Авгієві стайні історії української літератури після… господарювання там епігонів народництва — виконана з блискучим успіхом. Вперше ми бачимо перед собою українську ЛІТЕРАТУРУ в її послідовних станах від початку історичної доби до середини 19 сторіччя. Широта охоплення матеріалу величезна... Естетичні оцінки, змістовні і написані рукою справжнього вченого. Нове слово сказане...

... До книжки Чижевського взагалі не можна було думати про історію української літератури. Тепер створити її стає можливим завданням. Ми вже на риштованнях історії української літератури". Нагадаю — сказано в 1956 р. Цікаво, коли ж уже ми матимемо "будівлю" цієї історії? Адже, по-моєму, — все ще лише риштування...

Антоніна КОРІНЬ, старший редактор
обласної наукової бібліотеки імені Н. Крупської
"Народне слово", 25 січня 1992 року