НАУКОВА ДОВІДКА

250 років тому, 24 грудня 1751 року, вийшов указ імператриці Єлисавети Петрівни "О принятии в подданство Сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками, о назначении на границе со стороны Турецкой выгодных мест к поселению; об определении жалованья по окладу Гусарских полков конным, а пешим оклада полков пехотных, и о подчинении оных полков Военной Коллегии".

З цієї дати починається офіційна історія Нової Сербії - військово-землеробської колонії, територія якої тепер майже повністю знаходиться у Кіровоградській області. Створена для оборони південної України від нападів турків і кримських татар, Нова Сербія становила собою ряд захищених земляними укріпленнями (шанцями) поселень і охоплювала територію між річками Синюхою та Дніпром, на півночі була обмежена польським кордоном, який проходив по річках Великій Висі та Тясмину, на півдні - прямою лінією від гирла річки Кагарлика (притоки р. Синюхи) до гирла річки Омельника (притоки р. Дніпра). Тільки невеличкі частинки колишньої сербської колонії опинились в інших областях України - у Черкаській (між селами Вершацями і Стецівкою, які до 1954 р. теж були кіровоградськими), у Полтавській (Крюків і Кам'яні Потоки) та у Дніпропетровській (між річками Омельником і Дніпром).

Новосербські поселенці прийшли сюди з так званого Військового кордону - вузької смуги землі, яка простягалася по південній окраїні Угорського королівства, що входило до складу Австрійської імперії. Серби і хорвати з кінця XV ст. охороняли кордон з Турецькою імперією, першими приймали удари чисельних ворожих вторгнень, віками накопичували досвід аванпостної служби та ненавість до ісламських агресорів. Поселені за річками Савою, Дунаєм, Тисою та Моришем, слов'янські прикордонники (граничари) утворили щось на зразок козацьких ліній і отримали військовий устрій під управлінням угорського, потім - австрійського уряду. В адміністративному відношенні Військовий кордон поділявся на ротні та полкові округи, які складали спочатку три генералати - Карлштадтський, Вараждинський (Славонський) та Банатський. Пізніше їх кількість збільшилася. Нову Сербію заселяли граничари переважно з Потиського та Поморишського кордонів. Створені при імператорі Леопольді І (1640 - 1705), генералати управлялися Військовою радою та Віденською палатою.

Боротьба імператриці Марії Терезії (1717 - 1780) з Фрідріхом II Великим (1712 - 1786) сприяла посиленню угорського впливу при віденському дворі, що створило можливість Угорщині повернути під свою юрисдикцію облаштовані сербами прикордонні території. Угорці обіцяли австрійському уряду поселити там 40-тисячне військо, яке зобов'язувалися утримувати своїм коштом, з умовою, що воно буде нести тільки прикордонну службу, а сербські граничари повинні бути обернені на звичайних селян. Складений у 1747 р. проект про передачу угорцям земель по річках Дунаю, Тисі та Моришу викликав гостре незадоволення сербів, які вбачали в ньому грубе порушення раніше даних ним прав і гарантій. Австрійці, щоб задовольнити обидві сторони, у 1748 р. запропонували сербам влаштуватися на новій прикордонній лінії. Але залишити добре обжиті оселі і знову починати з нуля службу державі, яка не дотримувалася своїх зобов'язань та ще й часто потурала усіляким релігійним утискам православних сербів, для багатьох з них було неприйнятливим і образливим. Найбільш непримиримі вирішили переселитися до одновірної Росії, яка мала значну потребу в стабільному заселенні прикордонних з Туреччиною степів та в надійних їх захисниках. Охорона цієї території запорожцями, яка здійснювалася головним чином пікетами (по-козацькі - бекетами), вже не відповідала тогочасним потребам, козаки ж не хотіли міняти уклад свого життя на поселенський. У них, як писав М.В.Гоголь, "були незахищені безтурботні кордони, на видноті яких татарин показував прудку свою голову та нерухомо дивився турок у зеленій чалмі своїй." Тому ідея посилити прикордонну службу сербськими граничарами була як ніколи доречною.

Одним з лідерів переселенського руху був полковник Йован Хорват з Куртича (тепер - невелике місто в румунському повіті Арад). У 1751 р. (за іншими джерелами ще у 1750-му) він звернувся до російського посла у Відні графа М. П. Бестужева-Рюміна з пропозицією виведення до Росії сербів у кількості, достатньої для формування 4-х полків і створення ними військово-поселенської округи на кшталт генералату австрійського Військового кордону.

28 вересня 1751 р. граф М. П. Бестужев-Рюмін відправив до Петербурга реляцію, яка включала прохання полковника Й. Хорвата. Проект був погоджений імператрицею Єлисаветою і затверджений іменним (24 грудня) та сенатським (29 грудня) указами. Перша партія сербів у кількості 218 осіб на чолі з Й. Хорватом прибула до Києва 10 жовтня 1751 р., цією ж датою він був конфірмований у генерал-майори російської служби і став іменуватися Іваном Самійловичем Хорватом. У кінці року сербів у Києві рахувалося вже 424 особи, у тому числі 277 чоловічої статі. З початком весни 1752 р. вони стали розселятися на виділених їм (площею у 1 421 000 десятин) задніпровських землях, які за пропозицією Сенату (указ 29 грудня 1751 р.) були названі Новою Сербією. Поступово, зі збірного пункту в м. Петроварадині, що біля Нового Саду (тепер столиця Автономного Краю Воєводина у Сербії) через Сентамаш (тепер - Србобран), Сегед, Токай, Золочів, Броди, Фастів, Васильків і Київ потяглися до Нової Сербії валки сербських переселенців.

Іван Самійлович Хорват сформував спочатку один гусарський (кінний) та один пандурський (піший) полки. У зв'язку з тим, що австрійський уряд у 1752 р. почав чинити перешкоди переселенню (11 березня 1752 р. імператриця Марія Терезія спеціальним "Патентом про покарання" заборонила вербування переселенців) і воно продовжувалося (вже нелегальним шляхом) дуже повільно, тільки у 1759 р. І. С. Хорват укомплектував ще два гусарських полки - Македонський та Болгарський, по 1178 шабель у кожному. Новосербські гусарський та пандурський полки були посилені на той час до 4254 осіб кожний. У 1760 р. генерал-поручик І. С. Хорват сформував ще один гусарський полк силою у 1204 шаблі. Таким чином, ствердження дослідників про те, що І .С. Хорват не виконав свої зобов'язання по формуванню полків, безпідставні. Загалом під його керівництвом на українські землі було переселено біля 16 000 осіб. Етнічний склад переселенців був дуже різноманітний - серби, волохи, молдовани, чорногорці, македонці, боснійці, герцоговинці, далматинці, болгари, угорці, навіть записані сербами українці. Але всіх їх об'єднувала одна віра та надія на кращу долю на новому місці.

Кожний з двох новосербських поселенських полків складався з 20 рот, які займали визначені ділянки території з ротними поселеннями у центрі. Більшість поселень було влаштовано на вже заселених місцях, жителі яких (4008 дворів), згідно сенатського указу від 29 січня 1752 р, повинні були продати свої будівлі прибульцям і повернутися в місця, звідки самі прийшли на ці землі.

Переселенцям було дозволено перейменовувати на свій лад відведені їм селища, але найбільші й найдавніші з них зберегли свої першоназви:

Новомиргород - адміністративний центр Нової Сербії, головне поселення гусарського полку, де знаходилися його штаб та 1-а рота;

Архангельськ - 7-а рота гусарського полку;

Цибулів - 15-а рота гусарського полку;

Крилов - головне поселення пандурського полку, де знаходилися його штаб та 1-а рота;

Табурище - 2-а рота пандурського полку;

Крюків - 3-а рота пандурського полку;

Кам'янка - 4-а рота пандурського полку.

Іншим ротним поселеленням, на згадку про батьківщину, переселенці дали назви своїх рідних місць, завдяки чому можна встановити географію витоків новосербських колоністів. Значні перекручення назв у різних джерелах ускладнюють цю справу, але уважний порівняльний аналіз назв населених пунктів колишнього Військового кордону зі списками новосербських шанців дає можливість знайти зарубіжні прототипи сіл, які у 1752 - 1764 рр. були ротними поселеннями Нової Сербії.

На Потиській ділянці колишнього Військового кордону знаходяться:

Чонград, Угорщина - прототип шанця 17-ї роти Новосербського пандурського полку, тепер с. Велика Андрусівка Світловодського району, назва ЧОНГРАД імовірно перекладається як МІСТО ЧОВНІВ;

Мартонош, Югославія (Автономний Край Воєводина) - відповідник шанця 8-ї роти Новосербського гусарського полку, тепер - с. Мартоноша Новомиргородського району, назва похідна від угорського варіанту імені Мартин - МАРТОН;

Каніжа, Югославія (АК Воєводина) - шанця 10-ї роти гусарського полку, тепер - с. Каніж Новомиргородського району, назва походить від угорського слова, що означає шуліку або від сербського, що означає піхви;

Сента, Югославія (АК Воєводина) - шанця 11-ї роти гусарського полку (назва пізніше зрусифікувалася у форму СЕНТОВ), тепер - с. Родниківка Олександрівського району, походження назви не з'ясоване;

Бечей, Югославія (АК Воєводина) - шанця 12-ї роти пандурського полку, тепер у межах м. Олександрії, назва можливо походить від угорського слова БЕЧ, яке означає шану, повагу, те, що високо цінується та дорого коштує;

Сентамаш (Сентомаш), тепер - Србобран, Югославія (АК Воєводина) - шанця 20-ї роти пандурського полку, відповідне село Кіровоградської області не визначене, назва утворена на честь святого Фоми (угорською - Тамаша);

Турія, Югославія (АК Воєводина) - можливий аналог однойменного села Новомиргородського району, етимологія імовірно пов'язана з назвою первісного бика;

Фельдвар, тепер - Бачко-Градиште, Югославія (АК Воєводина) - шанця 13-ї роти гусарського полку, назва була перекручена у форму ФЕДВАР, тепер - с. Підлісне Олександрівського району, в перекладі з угорської ФЕЛЬДВАР означає земляну фортецю, тобто шанець;

Мошорин, Югославія (АК Воєводина) - шанця 16-ї роти гусарського полку, тепер с. Мошорине Знам'янського району, назва угорською мовою означає болотисту місцину (до речі, річка Бешка, на якій розташоване Мошорине, також має аналог у Югославії - за 20 км на південь від воєводинського Мошорина на невеличкій правій притоці Дунаю Ярчині стоїть місто Бешка, але можливо обидві назви просто випадково мають спільне тюркське походження).

На Подунайській ділянці колишнього Військового кордону знаходяться:

Сомбор, Югославія (АК Воєводина) - закордонний прототип шанця 18-ї роти гусарського полку, тепер с. Диківка Знам'янського району, якщо назву перекладати з угорської, вона означає кизилове вино, якщо з сербської - одиноку сосну;

Вуковар, Хорватія - шанця 12-ї роти гусарського полку, назва збереглася у кумедно покрученому вигляді - Букварка, село Олександрівського району, сербською мовою означає фортецю Вовка;

Бешка, Югославія - можливе джерело назви річки, на якій розташовані с. Мошорине Знам'янського району, с. Нова Прага та с. Головківка Олександрійського району, в с. Новій Празі (Петриківці) в період Нової Сербії був шанець, а с. Головківка, яке знаходиться нижче за течією, навіть засноване у той час (середина XVIII ст.) під назвою БЕШКА;

Сланкамен (Стари-Сланкамен), Югославія - аналог шанця 11-ї роти пандурського полку, село з такою назвою знаходилося навпроти с. Марто-Іванівки, на протилежному (лівому) березі р. Інгульця, тепер це передмістя м. Олександрії, СЛАНКАМЕН сербською мовою означає солоний камінь;

Земун, Югославія, місто в агломерації м. Бєлграда - прототип шанця 5-ї роти пандурського полку, тепер с. Успенка Онуфріївського району, назва сербською мовою означає земляну споруду, тобто шанець;

Панчево, Югославія (АК Воєводина) - шанця 9-ї роти гусарського полку, тепер с. Панчеве Новомиргородського району, назва походить від сербського слова, що означає пеньок, тобто в буквальному українському перекладі може звучати як ПЕНЬКОВЕ;

Смедерево, Югославія - шанця 10-ї роти пандурського полку, відповідність сучасному населеному пункту не визначена, назва означає якесь дерево - каштан (СМЕ сербською мовою може означати прикметник КАШТАНОВИЙ) або іншу породу темного кольору (порівняймо з однокорінним українським словом СМЕРЕКА);

Ковин, Югославія (АК Воєводина) - можливий (інший варіант - м. Кувин у Румунії) прототип шанця 9-ї роти пандурського полку, тотожність сучасному населеному пункту Кіровоградщини не з'ясована, походження назви очевидно має відношення до ковальської справи;

Вршац, Югославія (АК Воєводіна) - шанця 20-ї роти гусарського полку, тепер с. Вершаці Чигиринського району Черкаської області, назва сербською мовою означає вершину якогось узвища.

На Поморишській ділянці колишнього Військового кордону (р. Мориш на території Угорщини називається Марошем, а в Румунії - Мурешем) знаходяться:

Петрово Острово (тепер можливо перейменоване), Румунія - прототип шанця 3-ї роти гусарського полку, тепер с. Петроострів Новомиргородського району, назва означає ОСТРІВ ПЕТРА;

Шоймош, Румунія - шанця Шольмош 16-ї роти пандурського полку, тепер с. Стецівка Чигиринського району Черкаської області, до цієї ж роти відносилося с. Колонтаїв (тепер у Світловодському районі), назва походить від румунського ШОЙМ - сокіл;

Павлиш, Румунія - шанця 18-ї роти пандурського полку, тепер однойменне селище Онуфріївського району, назва походить від імені Павло;

Кувин, Румунія - імовірний прототип шанця Ковин 9-ї роти пандурського полку;

Єно (Єнопольє), тепер Інеу, Румунія - шанця Янів 15-ї роти пандурського полку, тепер с. Іванівка Світловодського району, назва ЄНОПОЛЬЄ можливо означало ОВЕЧЕ ПОЛЕ;

Суботиця, тепер Самбатені, Румунія - шанця 14-ї роти гусарського полку, тепер с. Суботці Знам'янського району, назва походить від дня тижня або від чоловічого імені СУБОТА;

Мандорлак, тепер Миндрулок, Румунія - шанця 19-ї роти пандурського полку, яке це тепер село Кіровоградської області невідомо, МИНДРУЛОК румунською мовою означає гарне, чудове місце;

Глоговац, тепер Владимиреску, Румунія - шанця 14-ї роти пандурського полку, тепер с. Косівка Олександрійського району, назва сербською мовою означає глодову (бояришникову) палицю;

Вілагош (тепер перейменоване, можливо - Ширія), Румунія - шанця 6-ї роти пандурського полку, тепер с. Деріївка Онуфріївського району, назва в перекладі з угорської означає світле або мирне;

Печка, тепер Печика, Румунія - шанця 2-ї роти гусарського полку, тепер с. Коробчине Новомиргородського району, на сербській мові це слово означає дві речі - піч і плодову кісточку;

Семлак, Румунія - шанця 6-ї роти гусарського полку (назва часто вживалася в перекрученому вигляді як СЕМЛИК), тепер - с. Скелева Новоархангельського району, назва угорською мовою означає невелику оселю;

Надлак, Румунія - шанця 4-ї роти гусарського полку, тепер однойменне село Новоархангельського району, назва угорською мовою означає велику оселю;

Чанад, Румунія - шанця 7-ї роти пандурського полку, відповідне йому сучасне село не знайдене, походження назви не з'ясоване.

Центром Вараждинського генералату було місто Вараждин ( тепер у Хорватії). Шанець Вараждин (13-а рота пандурського полку) - тепер с. Протопопівка Олександрійського району, назва угорською мовою означає чарівне місце.

Недалеко від хорватського Вараждина, тільки вже в Угорщині, на автомагістралі, що веде до озера Балатон, знаходиться місто Надьканіжа - теж можливий претендент на хрещеного батька кіровоградського Каніжа. НАДЬКАНІЖА угорською мовою означає великого шуліку або, якщо допустити угорсько-сербський суржик, великі піхви.

У деяких джерелах шанець 9-ї роти пандурського полку називається Благоватом. Населений пункт з назвою Благоват на зарубіжних мапах знайти не вдалося, можливо він перейменований або дуже маленький. Сама ж назва типово південнослов'янська, сербською мовою слово означає поняття багатий, заможний. У Сербії, на лівій притоці Дунаю - річці Пек, розташоване місто з цим коренем у назві - Благоєв Камен.

Не знайшовся на мапах і населений пункт під назвою Пілажниця - аналог шанця 8-ї роти пандурського полку. Назва його можливо походить від кореня ПИЛ, який означає полум'я. Порівняймо з румунським PALALAIE - заграва, полум'я.

Колишня 5-а рота Новосербського гусарського полку, тепер село Кальниболота Новоархангельського району, яке місцеві жителі й досі по-старому називають П'ятою Ротою, не має аналогічної назви за кордоном, але вираз КАЛНИ БЛАТО зі сербської мови можна перекласти як ЗАБОЛОЧЕНЕ ОЗЕРО (КАЛНИ - БАГНИСТИЙ, БЛАТО - архаізм ОЗЕРО).До речі, саме у такій, характерній для південнослов'янських мов неповнозвучній формі КАЛНИБЛАТ назва шанця зустрічається в деяких списках рот Новосербського гусарського полку. У Воєводині, за 30 км на схід від м. Панчево, знаходиться місто з подібною назвою - Делиблато. Існування ж у сусідній Київщині (у Звенигородському повіті) більш давнішого села з тотожною назвою - КАЛЬНИБОЛОТО, перйменованого пізніше на Катеринополь, залишає етимологію назви загадковою.

Проблематичне також походження назви колишнього шанця 17-ї роти Новосербського гусарського полку, тепер с. Дмитрівки Знам'янського району. Вона може бути і місцевою (село виникло раніше Нової Сербії), і принесеною з-за кордону. Гусари цей шанець називали Димитровицею і його аналогом певно могло бути місто Сремска-Митровица (офіційна назва за часів австрійського панування - Sanct-Demetr) - старовинне європейське місто, яке у I ст. до н. е. - IV ст. н. е. було центром римської провінції Сирміум, у період Військового кордону - граничарським шанцем Славонського генералату на р. Саві, тепер у складі АК Воєводини СРЮ.

Здавалося, ніяких сумнівів не викликає тутешність походження назви с. Глинська (тепер у Світловодському районі) - колишнього шанця 19-ї роти Новосербського гусарського полку. Але існування Глинського граничарського полку в Банійському генералаті Військового кордону з центром в м. Глині (тепер у складі Хорватії) створює для цього суттєву підставу.

Існує проблема атрибуції кількох шанців (8-ї - 10-ї та 17-ї - 20-ї рот) пандурського полку при відсутності у доступному науковому обороті докладних мап Нової Сербії. Справа в тому, що ці роти були заселені значно пізніше інших, проіснували недовго і не залишили по собі пам'яті на місцях. Ось чому пандурські шанці Чанад, Пілажницю, Ковин, Смедерево, Мандорлак і Сентамаш складно ототожнювати з сучасними населеними пунктами.

Нова Сербія проіснувала до 1764 р., коли новосербські полки були переформовані, гусарський полк - у Чорний гусарський , а пандурський - у Жовтий гусарський полки, колишні новосербські шанці продовжували функціювати як ротні поселення, тількі кількість рот була скорочена до 16 у кожному полку. В 1776 р. полки знову реформувалися, стало їх більше, але вже 6-ескадронного складу. Тільки 28 червня 1783 р. гусарські поселенські полки були ліквідовані, а їх поселення стали цивільними селами.

У 1776 р. генерал-губернатор Новоросії князь Г. О. Потьомкін видав розпорядження замінити іноземні назви колишніх новосербських шанців російськими. Але деякі з них настільки прижилися і стали звичними, що їх чужеземне походження вже не помічалося. Наприклад, вже у першій половині XIX ст. назва Надлак пояснювалася як селище, що розташоване над ляхами, тобто на польському кордоні, і це було досить зрозумілим. Таким чином до наших днів збереглися (деякі - у перекрученому вигляді) свідки невеликого, але дуже важливого для історії заселення краю періоду - назви Надлак, Мартоноша, Панчеве, Каніж, Букварка, Суботці, Мошорине, Вершаці, Павлиш, Іванівка, можливо також Глинськ, Дмитрівка, Кальниболото. Вже в радянські часи були втрачені назви Сентов і Федвар.

Міста-прототипи новосербських шанців мають свою цікаву історію. Наприклад, біля міста Сланкамена 19 серпня 1691 р. відбулася велика битва, в якій цілком самостійний сербський корпус (10 тисяч воїнів) Йована Монастерлії разом з австрійською армією принца Людовика Баденського розбили сильне турецьке військо. Місто Сента знамените битвою 1697 р., коли австрійське військо, значну частину якого складали серби, знищило 10 тисяч турків. Старовинне угорське місто Надьканіжа також славиться героїчною боротьбою захисників прикордонних областей з османськими завойовниками - у 1532 р. на неї напали війська султана Сулеймана, після чого протягом десятиріч не припинялися напади турків, та тільки у 1600 р. надьканіжська фортеця, побудована ще у XIII ст., впала і була відбита лише через 90 років. Місто Вуковар в останні часи стало відомим у зв'язку з сумними подіями сербсько-хорватської братовбивчої війни 1991-1992 рр., які талановито зображені у драматичному фільмі Боро Драшковича "Вуковар" (1995 р.). Назва Панчево скорботно зазвучала під час американських бомбардувань Югославії у 1999 р. Можна ще багато чого узнати про інші події та про інші міста-прототипи, міста-побратими, побратими не умовні, а історичні. Та чи цікавляться ними жителі колишньої Нової Сербії? Чи щеміло в кого серце, коли звідти доходили трагічні повідомлення? Чи буде взагалі Кіровоградщина відмічати 250-річчя Нової Сербії? Таких великих ювілеїв буває чотири на тисячоліття, і це перший, наступний буде через десять поколінь. В Автономному Краї Воєводині, з якого були родом більшість сербів-переселенців, цю подію вже відсвяткували. Запрошували і кіровоградців з цієї нагоди - офіційний лист з Нового Саду з пропозицією про обмін візитами та налагодження співробітництва надійшов до Кіровограда ще 30 березня 2000 року. На жаль, одній з сторін не вистачило коштів не тільки на поїздку, а й на звичайну дипломатичну відповідь з поздоровленням і висловом сподівань на майбутні взаємовідносини.

Майже всі дослідники, які торкалися історії Нової Сербії, сходяться на тому, що вона не мала великого значення. Але це був погляд у контексті загальної історії, в кращому випадку історії України, і їх можна зрозуміти. З точки ж зору історії краю, і краєзнавства особливо, Нова Сербія мала суттєве значення. Спробуємо сформулювати його головні чинники:

І. Створення Нової Сербії дало значний поштовх процесу заселення краю - зайняття новосербськими поселенцями вже майже освоєної на той час території спонукало їх попередників заселити нову смугу земель, заснувати цілий ряд нових селищ, які організувалися у Новослобідський козачий полк; таким чином з феноменальною швидкістю була заселена центральна частина майбутньої Кіровоградщини.

2. Переселення представників різних народів, які згодом майже всі, за винятком невеликих болгарських та молдавських громад, були асимільовані українцями, збагатило культурний, ментальний і генетичний фонд жителів Кіровоградщини. Існує теорія позитивної метисації, за якою етноси, що зазнали певного інородного припливу, виділяються значною кількістю талановитих представників. Все це має пряме відношення і до Кіровоградщини, яка завжди славилася талановитими людьми, а також надзвичайними красунями, в яких сплавилася любов співучих і веселих степовиків та гордих і гарячих балканців.

3. Нащадки сербських переселенців зайняли гідне місце в різних галузях культури, мистецтва, науки. Можна назвати цілі династії знаних сербів - Хорватів, Депрерадовичів, Милорадовичів, Шевичів, Вуїчів, Екскузовичів та інших. Сербська кров текла в жилах визначного українського поета Євгена Маланюка (1897 - 1968) - його мати, Гликерія Яківна Стоянова, була донькою офіцера з новосербських чорногорців), сербського походження була перша дружина корифея українського театру Марка Кропивницького (1840 - 1910), Олександра Костянтинівна Вукотич.

4. Існування Нової Сербії збагатило і топоніміку краю, що й стало основною темою цієї статті.

10.12.2001.

К. В. Шляховий,
старший науковий співробітник
Кіровоградського обласного краєзнавчого музею.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА:

Атлас мира. Второе издание. - М.: ГУ ГиК при СМ СССР, 1967.

Болокан Г., Медведева Т., Воронцова Т. Румынско-русский словарь. - Москва - Бухарест: Русский язык - Научно-энциклопедическое издательство, 1980.

БЭ. Т. 1. - СПб.: Просвещеніе, 1903.

БЭ. Т. 4. - СПб.: Просвещеніе, 1903.

БЭ. Т. 5. - СПб.: Просвещеніе, 1903.

БЭ. Т.15. - СПб.: Просвещеніе, 1904.

Веди-Аз. Новая Сербия и крепость св. Елисаветы //"Елисаветградский вестник" № З1от 21.IV.І877 (Передрук - "Єлисавет" №№ 11, 12 від 14-го та 28-го жовтня 1992 р.).

Венгерско-русский словарь. - Москва - Будапешт: Русскиий язык - АНВ, 1974.

Венгрия. Путеводитель. (Ред. Иван Больдижар). - Будапешт: Корвина, 1958.

Всемирная история в десяти томах. Т.V. - М.: Издательство социально-экономической литературы, 1958.

Гавриил (Розанов В. Ф.). Хронологико-историческое описание церквей губернии Херсонской. Материалы для истории Херсонской епархии //Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям №№ ІЗ, 14 за 1878 г. - Одесса: Типографія П. Францова, 1878.

Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область. - К.: УРЕ, 1972.

Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII - первой половине XIX в. (1719 - 1858 гг.). - М.: Наука, 1976.

Magocsi P. R. Ukraine: A Historical Atlas. - Toronto: University of Toronto Press, 1985.

Маgуаrоrszag роlіtikаi terкepе 1918-ваn (аz 1942-еs hаtarоккаl). - Mаgуаr foldrаjzi intezet R. T. Metszese es nyomasa.

Макаревский Ф. Материалы для исторического описания Екатеринославской епархии. - Днепропетровск: Дніпрокнига, 2000.

Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997.

Маринковиh Влад. Карта aдминистративне поделе краљевине Jугославиjе. - Београд: Заjедничко издање Свесловенске књижарнице.

Никифоров В. Очерки Александрийского уезда Херсонской губернии //Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям №№ 22, 23, 24 за 1876 г. и №№ 18, 19, 20 за 1878 г. - Одесса: Типографiя П. Францова, 1876, 1878.

Пашутин А. Н. Исторический очерк г. Елисаветграда. - Елисаветград:

Лито-Типографія Бр. Шполянских, 1897.

Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Т. XIII. 1749 -1753. - СПб.: Типографiя II Отделенія Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830.

Полонська-Василенко Н. Заселення Південної України в половині ХVІІІ ст. // "Вежа" №№ 1/1996, 2/1996, 3/1996, 4-5/1997, 6-7/1997, 8-9/1997. - Кіровоград: Друкарня газети "Народне слово", 1996, 1997.

Rоmanіа pe judеtе сu noua оrgаnіzare аdmіnіstrаtіva. - Вrаsоv:

Іnstitutul саrtоgrаfіc "Unіrеа".

Рябков П. З. Карта Александрийского уезда. - Одесса: Литографія Э. Шмида.

Рябков П. Карта Елисаветградского уезда. - Елисаветград: Литографія Гольденберга, 1894.

Скальковский А. А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского: На основании подлинных документов Запорожского Сечевого архива. 3-е издание. - Одесса, 1885-1886.

Тимофеенко В. И. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. - К.: Н.д., 1992.

Толстой И. И. Сербскохорватско-русский словарь. - М.: Русский язык, 1976.

Шишмарев В. Ф. Романские поселения на юге России. - Л.: Наука, 1975.

ЭС. Т.І. - СПб.: Семеновская Типо-Литографія, 1890.

ЭС. Т.VI-A (12). - СПб.: Типо-Литографiя И.А.Ефрона, 1892.

ЭС. Т.ХХІ (41). - СПб.: Т.-Л. И.А.Ефрона, 1897.

ЭС. Т.ХХІV-A (48).- СПб.: Т.-Л. И.А.Ефрона, 1898.

ЭС. Т.ХХVІІ (73). - СПб.: Т-фія Акц. Общ. Брокгауз - Ефрон, 1903.

Югославия. Справочная карта. - М.: ГУГК, 1976.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. - Т.І. - К.: Н.д., 1990.