ІСТОРІЯ ФОРМУВАНННЯ КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Кіровоградщина! Постійно пульсуюче середохрестя України з життєдайними артеріями Дніпра, Інгульця, Інгулу, Синюхи та Південного Бугу. Географічне диво, що поєднало у собі чарівливі кручі дніпровського узбережжя, таємничі нетрі Чорного лісу, золоті лани Поінгулля, яблуневий розмай Східного Поділля. Священний Екзампай, потайник державної бронзи, Степова Еллада!

Перші люди на території сучасної Кіровоградщини з’явилися дуже давно. Племена давніх мисливців, скотарів та землеробів у ході історичного поступу та законів природи безперервно змінювали один одного на цій не завжди гостинній землі. Про найдавніші віхи історії краю свідчать численні викопні пам’ятки, відкриті археологами.

Трипільські поселення, які представляють одну з найяскравіших археологічних культур доби енеоліту, виявлено біля сіл Данилової Балки, Луполового та Сабатинівки Ульяновського району. Знайдене археологами давнє поселення біля села Сабатинівки навіть дало назву археологічній культурі пізнього періоду бронзової доби. Сабатинівська культура існувала у XIV-XII століттях до нової ери, мала характерну кам’яну архітектуру, розвинуту, як на той час, металургію та хліборобсько-скотарське господарство.

У 1949 році в Чорному лісі, біля села Богданівки Знам’янського району, було виявлене давнє городище, дослідженням якого займався професор О.І.Тереножкін. Передскіфську культуру, одним із важливих центрів якої було знайдене городище, за топонімічною прив’язкою знахідки археологи охрестили чорноліською. Чорноліська культура являє собою перехідний етап від бронзового до залізного віку та охоплює значний відрізок історії краю. Характеризується орним землеробством, скотарством, високим розвитком ремесел, серед яких особливе місце посідала бронзоливарна справа. У VII столітті до нової ери чорноліські племена, перебуваючи під сильним впливом скіфської степової культури, дали початок новому середньодніпровському землеробському народу – скіфам-орачам, перші писемні згадки про яких знаходимо ще у батька світової історії Геродота.

Взагалі, Кіровоградська земля багата розгаданими і нерозкритими ще таємницями, це наче непрочитана книга, що терпляче чекає на свого мудрого і дбайливого читача. Літера за літерою, рядок за рядком вітчизняні науковці старанно і наполегливо вчитуються у загадкову і, безперечно, багату історію українського степового краю.

Перший крок у вітчизняних наукових дослідженнях археологічних пам’яток краю було зроблено у 1763 році, коли за наказом останнього командира Нової Сербії генерал-поручика О.П.Мельгунова в урочищі Кучерові Байраки (тепер – у Знам’янському районі) розкопали скіфський курган під назвою Лита Могила (початок VI століття до нової ери).

Найдавнішим з відомих за своєю назвою народів, чиє перебування (з XI століття до нової ери) на території Кіровоградщини зафіксоване істориками, були кіммерійці. У VII столітті до нової ери Кіммерію підкорили східні племена скіфів, що спромоглися створити власну державу з ефективною військовою організацією та самобутньою культурою.

До Великої Скіфії як окрема її область входила земля скіфів-орачів, що лежала у межиріччі Дністра і Дніпра. На південь від території скіфів-орачів між Гіпанісом (Південним Бугом) і Борисфеном (Дніпром) простягалася земля алазонів. На межі цих двох народів знаходилася загадкова місцина Ексампей (Екзампай), яку греки називали Священними Шляхами, бо саме тут був загальноскіфський сакральний центр, де сходилися шляхи з усіх країв Великої Скіфії. Давньогрецький історик Геродот записав, що в Ексампеї стояв велетенський казан, відлитий за наказом царя Аріанта з наміром своєрідного перепису населення – кожний підвладний йому скіф мав принести по наконечнику стріли, з яких і був відлитий пам’ятник величі й могутності скіфської держави та її володаря. Місцевість Екзампай займала вододіл Чорного Ташлика та Мертвоводу, вершина якого з позначкою 269 метрів над рівнем моря знаходиться біля села Вільні Луки Кропивницької сільради Новоукраїнського району області. Це узвишшя серед степів і було центром скіфського Космосу, де ніби-то стояв священний казан Аріанта. Сакральний центр співпадав з географічним центром Великої Скіфії, описаної Геродотом як тетрагон, що майже вписується у межі сучасної України. Не випадково, що й географічний центр нашої держави (за однією з методик його визначення) знаходиться біля селища Добровеличківки – центром сусіднього з Новоукраїнським району. Очевидно, Екзампай – найдавніша назва нинішньої Кіровоградщини.

У III столітті до нової ери скіфські народи були підкорені й асимільовані войовничими племенами сарматів. Виникла нова держава – Сарматія, котра відігравала важливу роль на міжнародній арені античного світу.

У першій половині III століття нової ери сарматські завойовники повторили долю скіфів, будучи підкореними племенами готів. Готія набула могутності у середині IV століття нової ери за правління короля Германаріха, довгий час залишалася впливовим гравцем античної історії, вдало воюючи з таким військовим гігантом, як Рим, проте супроти об’єднаного союзу східно-слов’янських племен – антів виявилася заслабкою. У 375 році ослаблена і виснажена постійними війнами Готія була розгромлена азійськими племенами гунів.

Легендарний цар гунів Аттіла у V столітті нової ери створив могутню і величну державу, терени якої простягались від Волги до Рейну. Сарматія ввійшла до її складу під назвою Припонтійської Скіфії, управління якою жорстокий цар доручив своєму старшому синові – Еллаку. Після смерті Аттіли (453 рік) імперія гунів розпалася.

Колишня Скіфія опинилася під владою нових завойовників – племен обрів (аварів). Далі естафету підкорення цих земель перехопив Хозарський каганат – федерація прикаспійських і причорноморських племен.

Найвизначніша археологічна пам’ятка VII-VIII століть знайдена на Кіровоградщині біля села Глодоси Новоукраїнського району – знаменитий Глодоський скарб, поховання, за деякими висновками, слов’янського багатого і знатного вождя з великою кількістю срібних і золотих речей.

У IX столітті у південних степах з’явилися угри та вони невдовзі були витіснені войовничими печенігами. У середині X століття в результаті жорстокої війни зі слов’янами зникають і печеніги. Натомість у XI столітті сюди прийшли половці, які постійно нападали на Русь, що певною мірою спричинило її розпад на окремі князівства у першій половині XII століття. У 30-х роках XII століття північна окраїна сучасної Кіровоградщини належала до Київського удільного князівства. Але основна її територія перебувала у складі Половецьких земель, які об’єднав у єдину державу знаменитий хан Кончак.

У першій половині XIII століття князівські міжусобиці стали фатальними для руської землі: монголо-татарські завойовники розбили розрізнені війська руських князів, на території від Дунаю на заході до Обі та Сирдар’ї на сході постала одна з наймогутніших імперій світової історії – Золота Орда на чолі з ханом Батиєм. Завойовані монголо-татарами руські князівства не входили до складу Золотої Орди, але перебували у васальній залежності від неї. Половецька ж земля була повністю поглинута Батиєвою імперією. Улусом, розташованим між Дніпром та Дністром, управляв онук хана Джучі темник Куремса. У 1256 році замість нього був призначений темник Бурундай. Підвладну намісникам територію й називали за їх іменами. Звичайно, Кіровоградщина не може претендувати на казкову Берендею, хоча свого часу існувала під схожою за звучанням назвою.

У 1362 році Київська земля на правах автономного удільного князівства ввійшла до складу Великого Литовського князівства – єдиної на той час сили, спроможної протистояти зростаючій могутності Золотої Орди. Ординці не хотіли миритися з втратою, але у битві при Синіх Водах, де 1363 року полчища трьох ординських ханів зіткнулися з литовсько-руським військом, очолюваним князем Ольгердом, потерпіли поразку і до складу Литви відійшла більша частина Поділля. Є вагомі наукові аргументи, що Синьоводська битва сталася на річці Синюсі неподалік від містечка Торговиці (тепер у Новоархангельському районі). Але якщо ця подія і мала місце в районі античної Ольвії на берегах синіх вод Дніпро-Бузького лиману, як вважають деякі автори, то незаперечним фактом залишається переміщення традицій цього давнього торговища в район Синюхи, де ще впродовж кількох століть сходилися рубежі найбільш потужних держав Європи (Росії, Польщі і Туреччини).

1370 року великим князем Ольгердом було приєднане й південне Поділля. Якщо поглянути на сучасну карту, литовсько-ординський кордон у межах Кіровоградської області проходив по ледь вигнутій лінії Вільшанка – Світловодськ.

Після Кревської унії 14 серпня 1385 року почалося політичне зближення між Литвою та Польщею. Удільні князівства на території Великої Литви було ліквідовано, замість них постали області на чолі з литовськими намісниками. Намісника Київщини було призначено 1394 року. У 20-х роках XV століття литовський князь Вітовт розширив межі свого князівства, завоювавши стратегічно важливий вихід до Чорного моря.

У 1440 році Київське удільне князівство, в якому тоді перебувала північно-східна окраїна нинішньої Кіровоградської області, було відновлено у складі Литви, а у 1471 році здобуло статус Київського воєводства Великого Князівства Литовського. Брацлавське Поділля (частиною якого тоді були землі сучасної Кіровоградщини, розташовані за річкою Синюхою) ще на початку 1430-х років ввійшло до складу Великого Князівства Литовського, а у 1566 році стало основою Брацлавського воєводства.

Утворене 1449 року внаслідок розпаду Золотої Орди Кримське ханство, претендуючи на ординську спадщину, поступово прибрало литовські причорноморські володіння. В 1478 році кримські татари визнали себе підвладними султанській Туреччині, що значно посилило їхні військові потужності. З XVI століття тут, у степах так званого Дикого Поля, почали селитися козаки – український військовий і селянський люд, який переходив на вільні землі, щоб позбутися зростаючого феодального гніту польсько-литовських магнатів. Козацька колонізація краю відбувалася в умовах жорстокої боротьби з татарсько-турецькими суперниками.

Сумнозвісний Чорний шлях, котрим користувалися кримські татари для грабіжницьких набігів на Правобережну Україну, йшов із півдня і повертав на захід між верхів’ями Інгульця і Тясмину (тепер території Знам’янського та Олександрівського районів). Уже в XVII столітті на Чорному шляху стояв польсько-козацький форпост Верблюжка, який запобігав несподіваності татарських нападів на українські села.

За Люблінською унією 28 червня 1569 року Литва і Польща об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту. Згідно з адміністративним поділом терени сучасної Кіровоградщини відійшли до Королівства Польського: землі сучасних Гайворонського, Ульяновського, Голованівського, правобережні (відносно річки Синюхи) частини Новоархангельського і Вільшанського районів – до Звенигородського повіту Брацлавського воєводства, північні виступи територій Новомиргородського та Олександрівського районів – до Чигиринського староства Київського воєводства, решта – до козацької автономії Запорозької Січі.

З початком Визвольної війни 1648-1654 років полум’я козацьких повстань знищило польську адміністрацію і на українських землях був запроваджений полковий адміністративно-територіальний устрій. За ним території сучасних Гайворонського, Ульяновського, Голованівського і правобережна частина Новоархангельського та Вільшанського районів відносилися до Уманського полку, північні окраїни Новомиргородського, Олександрівського, Знам’янського та Світловодського районів – до Чигиринського полку, який був основою війська та держави Богдана Хмельницького. Пізніше правобережна частина теперішнього Новоархангельського району відійшла до сформованого гетьманом Петром Дорошенком Торговицького полку.

Чимало населених пунктів Кіровоградської області пов’язані з козацькою славою. Село Торговиця було центром Торговицького козацького полку (1669-1674), Крилов і Власівка – сотенними містечками Миргородського полку. Криловська сотня виникла ще у складі найстарішого козацького Чигиринського полку і відома з 1625 року, Власівська – заснована 1676 року. Весною 1648 року біля Табурища та Крилова гуртувалися загони озброєних повстанців, які приєдналися до запорожців. 6 травня 1648 року біля урочища Княжі Байраки (поблизу с. Попельнастого Олександрійського району) повним розгромом польського загону Стефана Потоцького завершилася Жовтоводська битва – перша перемога повсталого козацького війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Творець Української держави володів землями на річці Тясмині, зокрема Бірками (тепер в Олександрівському районі), де мав ставку, в якій збиралося для походів його військо, там же було місце перебування козацького військового обозу. У липні 1661 року біля села Торговиці загін полковника Івана Сірка дав відсіч татарам, які зчиняли грабіжницькі набіги на східну Брацлавщину. У 1663 році в урочищі Цибульнику біля Крилова козаки знищили десятитисячне військо кримських татар і ногайців. У 1664-му загони кошового отамана Івана Сірка, що базувалися поблизу Торговиці та на Побужжі, забезпечили охорону цієї території від нападів спільних польсько-татарських військ.

Деякі населені пункти Кіровоградщини виникли на місцях козацьких і чернецьких промислів – рибних ловів, пасік тощо. Це переважно села, розташовані у смузі лісів Чути і Чорного, де мав пасіку і Богдан Хмельницький. Пам’ять про володіння останнього ще довгий час зберігалася у назвах балки Богданки і Хмелевих байраків, де згодом, у часи масового заселення краю, постали села Богданівка і Хмельове (нині відповідно – Знам’янского та Маловисківського районів).

Ґрунтами біля міста Крилова володіли гетьман Данило Апостол та його син полковник Петро Апостол.

Брат останнього українського гетьмана і чоловік імператриці Єлизавети Петрівни генерал-аншеф граф Олексій Григорович Розумовський мав хутір біля містечка Цибулева.

За Білоцерківським мирним договором, укладеним між гетьманом України Богданом Хмельницьким і польським урядом 18 вересня 1651 року, козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство, а у Брацлавське воєводство повернулося польське управління. Та вже у травні 1652-го гетьман анулював умови цього договору.

Після фатального проголошення рішення Переяславської ради 8 січня 1654 року про утворення воєнно-політичного союзу між Україною та Московією спалахнула московсько-польська війна 1654-1667 років.

Внаслідок невдалих спроб одного з найтрагічніших українських гетьманів Юрія Хмельницького продовжувати державотворчу справу свого великого батька (Слободищенський трактат 17 жовтня 1660 року) правобережні полки знову потрапили під владу королівської Польщі.

За Андрусівською угодою 9 січня 1667 року Правобережна Україна (крім Києва) залишилася за Польщею, а Лівобережна ввійшла до складу Московського царства. Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем Варшави і Москви.

За Бучацьким мирним договором 18 жовтня 1672 року, яким закінчилася польсько-турецька війна 1671-1672 років, Польща втратила Поділля, а Брацлавщина і південь Київщини перейшли під владу гетьмана Петра Дорошенка. Існують перекази про перебування П.Дорошенка у кінці 1660-х – на початку 1670-х років у Торговиці та про існування там козацького монетного двору.

У квітні 1673 року відмова польського сейму затвердити умови Бучацького договору стала приводом до нової війни (1673-1676 років). Вона закінчилася Журавненським мирним договором 17 жовтня 1676 року, за яким Поділля лишилося у складі Османської імперії, значна частина Правобережної України, за винятком Білоцерківського і Паволоцького полків, визнавалася козацькою територією під протекторатом Туреччини. Цей договір також не був ратифікований польським сеймом, але наслідки його виявилися для українського козацтва трагічними. У результаті взяття турками Умані та окупації території були ліквідовані Торговицький (1674), Уманський (1675) і після руйнування Чигирина Чигиринський (1678) полки. Пізніше Уманський та Чигиринський козацькі полки відновлялися, та не надовго. Останню крапку в їх історії поставила Прутська угода 1712 року.

Після російсько-турецької війни 1677-1681 років Бахчисарайський мирний договір 13 січня 1681 року закріпив Брацлавщину і південну Київщину за Туреччиною, а Лівобережну Україну та Запоріжжя – за Московією. Обидві сторони – польська і турецька, домовилися не заселяти землі між Південним Бугом і Дніпром. Бахчисарайський та наступний договори значною мірою загальмували заселення нашого краю. З якого боку не були спроби тут осісти, супротивна сторона нищила всі починання.

«Вічний мир» між Польським королівством і Московським царством, підписаний у Москві 6 травня 1686 року, підтвердив умови Андрусівської угоди стосовно Правобережної України і закріпив входження Лівобережної України і Запоріжжя до складу Московської держави. Поділля при цьому залишалося під владою Туреччини, а Брацлавщина і південна Київщина мали стати незаселеною нейтральною територією.

За рішенням Карловицького конгресу, підписаного 16 січня 1699 року, Польща повернула собі Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. У червні того ж року польський сейм ухвалив постанову про ліквідацію територіальних полків у Київському та Брацлавському воєводствах.

Після війни 1686-1699 років, внаслідок довгих дипломатичних переговорів і проведення розмежування російських і турецьких володінь, 22 жовтня 1705 року був укладений Межевий трактат, за яким територія між Синюхою, Південним Бугом і Дніпром відійшла до Росії.

14 травня 1709 року за підтримку козаками переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла XII згідно з наказом Петра І була ліквідована Запорозька Січ. Тим самим Москва втратила важливого союзника у протистоянні Порті й 1711 року програла чергову турецьку війну. Внаслідок цього Запорозькі землі втратилися на користь Туреччини, що було обумовлено договором від 5 квітня 1712 та затверджено 13 квітня 1713 року. Таким чином територія краю, за винятком Брацлавської та Київської частин, підпала під владу Османської імперії.

Українські поселення на південь від річки Тясмин, як і придніпровські села Правобережної України, згідно з політикою Петровського згону насильно були переведені на лівий берег Дніпра. Лише поодинокі оселі залишалися під виглядом пасік, сіножатей та інших промислів, ведення яких допускалося вищезгаданими договорами.

З 1725 року ці території почали самовільно займати поляки, які до 1728 року захопили майже всі землі на межі з Чигиринським староством. У 1732 році у відповідь на зухвалі дії заповзятих сусідів, Росія повернула собі втрачену внаслідок невдалого Прутського походу 1711 року територію. З метою зміцнення російських позицій та освоєння територій під протекторатом київського генерал-губернатора графа Йоганна Бернгарда фон Вейсбаха ці землі почали активно заселятися українськими переселенцями з Польщі та прилеглих сотень лівобережних полків Гетьманщини. Проте вже протягом 1735-1739 років ця територія була спустошена черговою російсько-турецькою війною, населення, що тільки почало обживатися на нових місцях, знову перевели на Лівобережжя.

Ця війна відзначилася тяжкими втратами і незначними результатами. В її боях і походах загинуло понад 100 тисяч російських вояків та запорозьких козаків. Головна стратегічна мета, здобуття виходу до Чорного моря, не здійснилася. Винуватцем невдачі можна вважати союзну Австрію, яка у самий кульмінаційний момент кампанії підписала мирну угоду з Туреччиною, тим самим самостійно вийшла з війни, залишивши союзника наодинці з ще сильним ворогом. Але для нашого краю наслідки цих кровопролитних змагань були корисними – територія звільнилася від офіційного підпорядкування Оттоманській Порті, зафіксованого міждержавними документами 1712 та 1713 років. Треба зазначити, що провідну роль у війні 1735-1739 років зіграв російський генерал-фельдмаршал граф Бурхард Христофор фон Мініх, який порозумівся із запорозьким козацтвом і прозорливо зіперся на його силу. На початку травня 1737 року командувач військами в Україні Б.Х.Мініх переправився через Дніпро біля Кременчука та крізь наш край здійснив похід на Очаків, який захопив штурмом 12 липня. Цей перехід зафіксований у тогочасній мапі, яка є цінним джерелом вивчення історії цих теренів.

Бєлградським мирним договором 18 вересня 1739 року, ратифікованим у Константинополі (Стамбулі) 28 грудня того ж року, запорозькі землі були повернуті до складу Росії. Ще до початку цієї війни, у березні 1734 року, запорозьке козацтво (депутація Олешківської Січі) отримало від російської імператриці Анни Іоаннівни дозвіл на відновлення Запорозької Січі. З ентузіазмом відбудовників козаки заснували Нову Січ, яка після війни була розділена на паланки (округи). За часів попередніх Січей паланками називалися козацькі форпости, а у період останньої вони вже стали адміністративно-територіальними одиницями. Терени між Бугом з Синюхою та Інгульцем належали Бугогардівській, між Інгульцем і Дніпром – Кодацькій паланкам. Треба зазначити, що фактично до січових паланок потрапила тільки південна окраїна території теперішньої Кіровоградщини, основна її частина контролювалася малоросійськими полками Гетьманщини та російськими військами. У цей період ними командували визначні воєначальники генерал-поручик Федір Штофельн (у 1739 році) та брат шотландського лорда генерал-аншеф Яків (Джеймс) Кейт (у 1740 році), який мав права малоросійського гетьмана.

Кордон з Польщею йшов по річках Синюсі, Висі й Тясмину, а з Голти (тепер частина Первомайська) лунали по степу і Бугу муедзинські заклики на молитву. Кордон із Туреччиною на Правобережній Україні визначив укладений на річці Великому Інгулі (Інгул тоді називався Великим, а Інгулець – Малим Інгулом) російськими і турецькими комісарами 4 листопада 1740 року так званий Інструмент (акт), який відновив кордон, затверджений конвенцією 22 жовтня 1705 року. Розмежування володінь було затверджене Константинопольською конвенцією 26 серпня 1741 року. У 1740 році була складена мапа, на якій позначені російсько-польський та російсько-турецький кордони і територія, відвойована 1739 року. На цій мапі серед поселень, що існували до 1735 року, значиться слобода Цибулів (тепер – село Цибулеве Знам’янського району). Тут герой Полтавської битви генерал від кавалерії граф Й.Б. фон Вейсбах домовлявся у 1735 році зустрітися з кошовим отаманом Запорозької Січі Іваном Малашевичем для спільного походу на татар, та його передчасна смерть зашкодила цьому.

1742 року на Правобережжі для охорони від вторгнень єдисанських і буджацьких татар була створена Архангелогородська сотня Миргородського козацького полку з центром до 1750 року в Архангельському городку (тепер – Новоархангельск) і до ліквідації сотні 1752 року – у Новому Миргороді (тепер – Новомиргород). 1743 року Задніпровські місця були офіційно закріплені за Миргородським і Полтавським козацькими полками. Осадчі козаки Миргородського полку заснували Архангельськ (Новоархангельськ), Новий Миргород (Новомиргород), Усівку (Олександрію), десятки інших населених пунктів. На початку 1745 року ці землі належали Архангелогородській, Криловській (відновленої 1744 року), Власівській, Кременчуцькій, Потоцькій сотням Миргородського полку та Келебердянській сотні Полтавського полку. 1748 року понад Чорним шляхом була сформована Цибулівська сотня (центр – слобода Цибулів, тепер – село Цибулеве). Межею між Архангелогородською та Цибулівською сотнями була річка Інгул. Серед чисельних новозаснованих козачих слобод і хуторів, у цей час тут доволі комфортно почували себе також пасіки київських монастирів – Видубицького і Михайлівського Золотоверхого, не говорячи вже про володіння та займища більш близьких Мотронинського та Пиво-Городиського монастирів. Активному заселенню краю сприяла по суті не займана природа, багата лісами, байраками та степовим різнотрав’ям. Однак, українським козакам хазяйнувати тут довелося недовго. 1752 року задніпровські Криловська, Цибулівська та Архангелогородська сотні були скасовані.

24 грудня 1751 року, вийшов указ імператриці Єлизавети Петрівни «О принятии в подданство Сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками, о назначении на границе со стороны Турецкой выгодных мест к поселению; об определении жалованья по окладу Гусарских полков конным, а пешим оклада полков пехотных, и о подчинении оных полков Военной Коллегии». З цієї дати починається історія військо-поселенської області, названої за етнічною ознакою основного ядра переселенців Новою Сербією. Заснована імператрицею для оборони південних рубежів від нападів турків і кримських татар, Нова Сербія являла собою ряд захищених шанцями (земляними укріпленнями) поселень і охоплювала територію між річками Синюхою та Дніпром, на півночі була обмежена польським кордоном, який проходив по річках Великій Висі та Тясмину, на півдні – прямою лінією від гирла річки Кагарлика (притоки річки Синюхи) до гирла Омельника (притоки Дніпра).

Новосербські поселенці були вихідцями з так званого Військового кордону – вузької смуги землі на південній окраїні Угорського королівства, що входило до складу Австрійської імперії. Вибір Єлизавети пав на сербів не випадково – серби і хорвати з кінця XV століття охороняли кордон з Турецькою імперією, першими приймали удари численних ворожих вторгнень, віками накопичували досвід аванпостної служби та ненависть до ісламських агресорів.

Російський уряд швидко порозумівся зі зневаженими внаслідок угорсько-австрійської домінанти сербами – останні потребували поваги до своїх звичаїв і віри, обіцяних в одновірний православній Росії. Російська імперія у свою чергу мала потребу в охороні прикордонних земель. Контролювання цієї території запорожцями, яке здійснювалося головним чином пікетами (по-козацькі – бекетами), вже не відповідало тогочасним потребам, козаки ж не хотіли міняти уклад свого життя на поселенський. У них, як писав М.В.Гоголь, «були незахищені безтурботні кордони, на видноті яких татарин показував прудку свою голову та нерухомо дивився турок у зеленій чалмі своїй». Тому ідея посилити прикордонну службу сербськими граничарами була доречною.

28 вересня 1751 року граф М.П. Бестужев-Рюмін відправив до Петербурга реляцію на основі прохання одного з лідерів переселенського руху, полковника Йована Хорвата щодо формування на російській території сербської військово-поселенської смуги у складі чотирьох полків на кшталт австрійського Військового кордону. Імператриця погодила проект.

Етнічний склад переселенців був дуже різноманітний – серби, волохи, молдавани, чорногорці, македонці, боснійці, герцоговинці, далматинці, болгари, угорці, навіть записані сербами українці. Але всіх їх об’єднувала одна віра та надія на кращу долю на новому місці.

Кожний з утворених двох новосербських поселенських полків складався з двадцяти рот, які займали визначені ділянки території з ротними поселеннями у центрі. Більшість поселень була влаштована на вже заселених місцях, жителі яких (4008 дворів), згідно із сенатським указом від 29 січня 1752 року повинні були у примусовому порядку продати свої будівлі прибульцям і повернутися туди, звідки прийшли сюди у пошуках кращого життя.

Переселенцям дозволили перейменовувати на свій лад відведені їм селища, але найбільші й найдавніші з них (Ново-Миргород, Архангельськ, Цибулів, Крилов, Табурище, Крюків, Кам’янка, Дмитрівка, Глинськ) зберегли свої назви. Та за розпорядженням князя Г.О. Потьомкіна, який управляв цим краєм у 1774-1791 роках, завезені з-за кордону назви були замінені на місцеві. Хоч деякі з них устигли органічно прижитися на українській землі: села Надлак, Мартоноша, Панчеве, Каніж, Букварка (Вуковар), Суботці (Суботиця), Мошорине та Павлиш. Вже за радянських часів були перейменовані колишні новосербські шанці Сентове (Сента) – на Родниківку та Федварь (Фельдвар) – на Підлісне. Кілька сіл і досі місцевими старожилами називаються за номерами гусарських рот часів Івана Хорвата: Друга – Коробчине, Третя – Петроострів, Четверта – Надлак, П’ята – Кальниболота…

У 1754 році для захисту новосербських поселень з півдня була побудована фортеця Святої Єлисавети, що відразу стала серцем нового міста, яке згодом отримало назву Єлисаветграда.

Указ про створення на правому березі Інгулу фортеці підписаний імператрицею Єлизаветою 11 січня 1752 року. Проект затверджений 30 липня 1752 року. Вибір місця для нового укріплення обумовлений стратегічними розрахунками – воно було майже на рівній відстані від вже існуючих фортець – Архангельської на річці Синюсі та Мішуриноріжської на Дніпрі, що в комплексі з новосербськими шанцями та козацькими форпостами створювало цілісну систему оборони краю.v

Місце для фортеці обирав артилерії генерал-майор І.Ф.Глєбов, затверджувалося воно на засіданнях Сенату 21 березня та 1 квітня 1753 року. Проте у зв’язку з напруженою зовнішньополітичною ситуацією будівництво було відкладене. Урочисте закладання цитаделі відбулося 18 червня 1754 року. Будівельними роботами безпосередньо керував інженер-підполковник Л.І.Менцеліус під загальним контролем генерал-майора артилерії І.Ф.Глєбова.

Фортеця складається з утвореного земляними валами шестикутника бастіонних фронтів з шістьма равелінами поперед куртин. Вся фортифікаційна система оточена глибокими сухими ровами, вздовж зовнішнього периметру яких проходила фортечна дорога, прикрита шістьома гласісами. На березі Інгулу, для охорони водозабору, в 175 сажнях від фортеці знаходився окремий горнверк – шанець Св. Сергія. Бастіони мають форму п’ятикутників із відкритими на фортечний плац горжами, равеліни - форму ромбів. Всі верки (захисні споруди) у відповідності з останніми вимогами фортифікації споруджені земляними.

У фортеці було троє воріт зі сторожовими вежами та кордегардіями – Троїцькі (головні, тепер виїзд на Новоолексіївку), Пречистенські та Всесвятські. Бастіони фортеці названі іменами святих – Петра (перший від Троїцьких воріт за стрілкою годинника), далі послідовно – Олексія, Андрія Первозваного, Олександра Невського, Архістратига Михаїла та Катерини. Равеліни також мали святих покровителів – Анни (навпроти Троїцьких воріт), потім по колу – Наталії, Іоанна, Пресвятих Печерських, Миколая та Федора.

Стурбована появою серйозного опорного пункту небезпечного супротивника, турецька Порта заявила протест Росії на підставі відповідних статей останнього мирного договору. Не дивлячись на 100-верстову відстань від свого кордону, турки вважали фортецю Їлдизбеш (Зірка-гора), як вони її називали, такою ж важливою, як Бєлград на Дунаї. За донесенням особливого турецького емісара паші Девлет-Алі-Сеїт-Аги, який здійснив огляд фортеці Св. Єлисавети у вересні 1755 року, вона була вже побудована «міцно і надійно», але вали невисокі, у деяких місцях до 2 аршинів, а де й менше.

Не зважаючи на дипломатичні дебати, фортифікаційні роботи продовжувалися, але у 1756 році, у зв’язку з початком Семилітньої війни і небезпеки приєднання Туреччини до ворожої коаліції, вони були призупинені. Після війни 1756-1763 років фортеця продовжувала розбудовуватися та озброюватися. Артилерійський парк її тоді вже складався зі 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортир.

На території фортеці зародилося ціле військове містечко, центром якого була дерев’яна Свято-Троїцька церква. Гарнізон фортеці складався з трьох батальйонів і двох команд – артилерійської та інженерної. Тут знаходилися солдатські та офіцерські казарми, будинки коменданта та протопопа, цейхгаузи і порохові погреби, інші необхідні для служби і побуту будівлі. Величезний, на 14 кімнат, будинок резиденції князя Г.О. Потьомкіна, який він купив і перевіз із Миргорода, згодом слугував палатами для поважних осіб і послів, що були тут частими гостями на шляху з Петербурга до Константинополя і зворотно.

Незабаром, 1763 року, у фортеці відкрилася школа для офіцерських дітей, 1764 року – перша в Україні друкарня цивільного шрифту, у 1787-му за ініціативою князя Г.О. Потьомкіна розпочала роботу п’ята в імперії (перша у Москві, друга й третя у Петербурзі, четверта – у Кронштадті) медико-хірургічна школа, котра за необхідністю готувати лікарів для Української й Катеринославської армій та Чорноморського флоту стала першим в Україні вищим медичним навчальним закладом. Одним із відомих її випускників був Є.Й. Мухін – професор Московської медико-хірургічної академії та Московського університету, вчитель геніального хірурга М.І. Пирогова, котрий неодноразово оперував хворих у фортечному шпиталі.

З історією фортеці пов’язано біографії багатьох видатних людей.

Улітку 1769 року тут разом зі штабом 2-ї армії перебував генерал-аншеф П.О. Рум’янцев.

Восени 1770 року фортеця гарматним салютом зустрічала тріумфатора Бендер графа П.І.Паніна. У складі його війська штурмував Бендерську цитадель і хорунжий Омелян Пугачов. Донський козачий полк Є.Д.Кутєйникова, в якому він служив, після цієї надзвичайно кровопролитної баталії відійшов на зимові квартири до фортеці Святої Єлисавети. Звідси незнаний козак відправився на лікування, з якого вже не повернувся до армії, а став знаменитим самозванцем. За іронією долі приборкувач пугачовського повстання граф Петро Іванович Панін перебував тут разом із майбутнім Лжепетром ІІІ (також Івановичем), а потім переслідував його у безкраїх просторах Росії.

У 1779 році у фортеці побував член Військової колегії генерал-поручик І.І Апухтін.

27 вересня 1782 року Єлисаветград вперше відвідав князь Г.О.Потьомкін, який потім подовгу жив у своєму фортечному будинку.

Під час війни 1787-1791 років у фортеці часто перебував генерал-майор М.І. Кутузов, тут проживала його сім’я і народжувалися діти.

Славетний полководець О.В.Суворов неодноразово відвідував фортецю за службовими справами у 1786-1792 роках, після смерті князя Г.О.Потьомкіна (1791 рік) він шефствував над Єлисаветградською медико-хірургічною школою.

Знала фортеця й багатьох представників європейського шляхетства, від австрійського фельдмаршала принца Шарля де Ліня до французького герцога Лаваля де Монморансі, який, до речі, навіть був її комендантом.

Бували тут і кошові отамани (не виключено – й Петро Калнишевський) та січова старшина українського козацтва. Архів і зброя Запорозької Січі після її ліквідації у 1775 році деякий час зберігалися у фортеці.

Безпосередню участь у бойових діях фортеця брала лише одного разу. Сталося це під час російсько-турецької війни 1768-1774 років, перша кампанія якої розпочалася 1769 року навалою кримського хана Крим-Гірея на Єлисаветградську провінцію. 4 січня очолюване ним 70-тисячне турецько-татарське військо перейшло російський кордон біля Орловського шанця і 7 січня зупинилося біля фортеці Св. Єлисавети, в якій перебував начальник провінції генерал-майор О.С.Ісаков із гарнізоном та місцевими жителями. Орду зустрів вогонь фортечних батарей. Крим-Гірей не зважився на штурм, а О.С.Ісаков не міг йому протиставити достатню військову силу для відкритого бою (розклад був приблизно один до десяти). Нападники розділилися на кілька загонів, знищили ближні села і пішли за польський кордон. З фортеці була зроблена вдала вилазка кінного загону князя І.В.Багратіона, який знищив ар’єргард татар.

Далі