Державний муж і патріот України

Дев'ять десятиліть минули від створення гетьманської держави 1918 р. Відтоді вона залишається об'єктом уваги науковців, публіцистів, політиків, безперечно, з різним ступенем інтенсивності і особливостями оцінок радянської доби.

Легенди та міфи супроводжували останнього українського гетьмана протягом усього життя. Навішуючи йому всілякі образливі ярлики, намагалися дискредитувати гетьмана не лише в очах власного народу, а й перед усією нашою історією.

Працюючи в еміграції над “Споминами”, Павло Петрович Скоропадський писав: “Я пішов тим шляхом, до якого найближче лежало моє серце. Цей шлях вів до України”.

Павло Скоропадський — нащадок давнього українського козацького роду, представники якого упродовж трьох століть вписували свої імена в славетну історію Вітчизни.

Він прийшов до влади, коли Україна перебувала в умовах австро-німецької окупації. Цей факт політичні супротивники гетьмана одразу спробували використати проти нього, наголошуючи, що переворот був повністю спланований німцями й позбавлений будь-якої підтримки в українському суспільстві. Гетьман Скоропадський прагнув навести в країні лад, щоб розпочати справжню розбудову держави.

Серед здобутків гетьманату — стабілізація фінансової системи й створення повноцінного державного бюджету України.

Особливу увагу Павло Петрович приділяв розбудові української армії, добре усвідомлюючи, що тільки національне військо може бути справжнім оборонцем Вітчизни і не зрадить її інтересам.

Найзначніших успіхів було досягнуто на культурно-освітній ниві: відкрито 150 українських гімназій, два державних українських університети у Києві та Кам'янці-Подільському, надруковано понад 2 млн. українських шкільних підручників. Вершиною діяльності гетьманату стало відкриття Української Академії наук у Києві, президентом якої став учений зі світовим іменем В. Вернадський.

У ці часи Українська Держава мала значні здобутки в зовнішній політиці. Протягом восьми місяців вона відкрила 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території — 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав. Сучасник тих подій, військовий аташе при австро-угорському посольстві Спанокі, оцінюючи тогочасне становище в Україні, писав до Відня: “...якщо справа піде таким шляхом хоч кілька років, то ми справді читатимемо в географії Європи про Українську Державу”. Проте 14 листопада 1918 року гетьман зробив найсуперечливіший крок за весь час свого перебування при владі: він видав федераційну грамоту до всіх українських громадян. Що змусило гетьмана зректися ідеї самостійності? Розглядаючи такий крок П. Скоропадського в контексті історичних подій листопада 1918 року й аналізуючи всю його попередню діяльність в ім'я України, можна дійти лише одного висновку: це рішення він прийняв під тиском політичних обставин, не маючи іншої альтернативи.

Федераційна грамота не виконала своєї місії, вона лише прискорила падіння гетьманату.

14 грудня 1918 року Українська Держава П. Скоропадського припинила існування. Гетьман підписав зречення від влади на користь Директорії УНР і виїхав за кордон.

Діяльність Павла Петровича в еміграції була плідною і багатогранною. Він організував у Берліні Український науковий інститут, українську громаду, допомагав українським студентам та емігрантам. До кінця життя залишився патріотом України і вірив у її майбутнє.

У квітні 2003 року вперше заслуги гетьмана перед Україною було пошановано на найвищому державному рівні. Сьогодні одна з вулиць Києва носить ім'я Павла Скоропадського, на його честь створено й музей.

На виставці, що працює в читальному залі, - книги про життя і діяльність легендарної особистості, патріота і державного мужа України — Павла Петровича Скоропадського: П. Скоропадський “Спогади” (Київ — Філадельфія, 1995);

І. Вислоцький “Гетьман Павло Скоропадський в освітленні очевидців” (Торонто, 1940); П. Феденко “Влада Павла Скоропадського” (Лондон — Мюнхен, 1968); В. Савченко “Павло Скоропадський — останній гетьман України” (Харків, 2008); О. Реєнт “Павло Скоропадський” (Київ, 2003); Б. Мартос “Гроші Української Держави” (Мюнхен, 1972); “Сто великих українців” (Київ, 2008) та ін.

Читайте і переосмислюйте нашу історію, відвідавши Канадсько-український бібліотечний центр!

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪