22 липня 2002 року виповнилося б 80 років від дня народження письменника-земляка Панаса Висікана.

"Висікан Панас Захарович народився 22 липня 1922 р. в с. Подорожньому Світловодського району Кіровоградської області в селянській сім`ї, - читаємо в бібліографічному довіднику "Письменники Радянської України. 1917-1987" (Київ. "Радянський письменник". 1988). - Учасник Великої Вітчизняної війни. Був літпрацівником газети "Молодь України". Автор книжок прози для дітей "Ігорьок Мережка" (1956), "Дві тополеньки" (1960), "Грудочка цукру" ( разом з М.В.Гнатенком, 1961), "В печері "святої Магдалини" (1963), "Подорож на Вогняну Землю" (1967), "Страховисько з однією зяброю" (1968). Член СП СРСР з 1962 р. Помер 4 березня 1963 року.

Що не кажіть, стисло, навіть скупо подано біографію відомого дитячого письменника-життєлюба, людини неспокійної вдачі, усміхненої душі і щедрого серця.

Але ж живі земляки письменника і в місті, і в селі. Не може бути, щоб ніхто з місцевих жителів його не знав, не пам`ятав. Крок за кроком, день за днем - і от нарешті, пощастило дізнатися, що у світловодському будинку № 38 по вулиці Партизанській проживає рідний брат письменника - Григорій Захарович Висікан.

І от я у нього дома. Господар привітно зустрічає і запрошує до світлиці. Зав`язується розмова.

- Так, - стверджує Григорій Захарович, я брат Панаса Висікана, народився 15 квітня 1927 року в Подорожньому. Я був найменшим, п`ятим малюком в нашій родині, а Панас - четвертим. Батька звали Захар Федорович, а матір - Килина Василівна.

До війни Панас закінчив сім класів. Хотів вступити до театрального училища, але не вийшло. Деякий час працював у колгоспі, пас худобу, допомагав на фермі. Був діловодом при сільській Раді.

У травні 1941 року його призвали на дійсну службу в армію. Невдовзі з Брестської області ми одержали від нього листа, а потім декілька років не мали жодної звістки.

Додому повернувся вже після війни, наприкінці 1946 року. Аж тоді ми дізналися про його нелегку долю.

В бою з німецькими окупантами Панаса було тяжко поранено. І він потрапив у фашистський полон. Поневірявся в одному з концтаборів у Німеччині…

У Подорожньому Панас працював завідуючим сільським клубом. Роботі віддавався сповна. Пригадується, ставили п`єси української класики - знамениту "Наталку-Полтавку" Івана Котляревського, "Украдене щастя" Івана Франка та інші. Вистави аматорського драмгуртка, особливо коли в них був зайнятий Панас (а він таки мав неабиякі акторські здібності) приваблювали сільських глядачів.

А взагалі Панас був дуже невибагливим до себе, не любив вдягатися в модні костюми ( та й де вони могли тоді бути в багатодітній сільській сім`ї ), ніколи не одягав краватку. Скільки його пам`ятаю, носив білу сорочку без галстука, косоворотку. Таким його можна бачити на небагатьох фотографіях, що збереглися.

Панас від природи був наділений почуттям гумору, дотепно жартував. Взагалі, був майстром на всі руки. Навчаючись у школі, він відвідував гурток юних конструкторів, а одного разу власноручно навіть змайстрував патефон.

Любив природу, а вона була чудовою. Давнє наше Подорожнє, яке зараз стало дном Кременчуцького водосховища, було гарне, як Венеція … Брат займався рибалкою, полюванням. Щоправда, мисливець з нього був не такий вже й вдатний. Бувало, ходить-ходить по лісу чи степу, задумається, замріється та й забудеться, чого на полювання вийшов .

Григорій Захарович дістає з шухляди велику фотографію, на якій чітко видніється напис: "Шестой выпуск Киевского училища прикладных искусств, 1948-1951". У першому верхньому ряду віньєтки - фото П.З.Висікана. Тут він теж у косоворотці … Після закінчення училища так і залишився в Києві. Працював художником у проектно-конструкторському бюро, на будовах столиці України, був літпрацівником республіканської газети "Молодь України". Писав і видавав літературні твори.

Були, звичайно, у Григорія Захаровича братові книжки, але пороздавав родичам та знайомим.

- Останній раз Панас приїздив до села у 1954 році, - пригадує Г.З.Висікан. - Затримався на два чи три місяці, певно, були в нього якісь негаразди на роботі. А потім десь восени знову відбув до Києва, цього разу вже назавжди …

Наприкінці 1962 року Григорій Захарович одержав від брата коротенького листа, написаного нерівним почерком. "Добрий день, Гриша! Передай щирий привіт мамі, Марусі і Тані! Гриша! Я недавно отримав квартиру в Києві. Ще не оженився … Напиши мені, як живуть наші рідні і передай мамі велике спасибі за те, що вона так багато зробила для мене хорошого. Вона, бідна, повністю не пошкодувала своїх сил для того, щоб ми вибились в люди … В наступному листі напишу більше. Буваю дуже часто в роз`їздах.

Адреса: Саперно-Слободський провулок, 10, кв. 13. Висікану Панасу Захаровичу.

Гриша, я здоровий і нічим не хворію. Вибачте, страшно спішу".

- Я написав йому одвіт, але відповіді вже не дочекався, - говорить Г.З.Висікан.

Справа в тому, що Панас Захарович тільки писав, що він "здоровий і нічим не хворіє". Насправді все було не так. Давалися взнаки важкі фронтові рани. Він був поранений і в голову. Його був розбив параліч. Але про свої хвороби письменник просто не хотів згадувати, щоб не хвилювати рідних, особливо матір.

- На початку березня 1963 року, - говорить наа закінчення Григорій Захарович, - Панас відійшов з життя. Виклик на похорон надійшов із Спілки письменників України. Ми з дружиною проводжали Панаса в останню путь.

А поховали його на Байковому кладовищі. З промовами, пригадую, виступали його друзі Іван Немирович, Микола Сом, інші письменники.

Серед тих, хто йшов в процесії, був Олесь Гончар.

Григорій Захарович порадив мені звернутись до його троюрідної племінниці Ольги Яківни Таранець, вчительки молодших класів Подорожненської середньої школи, у якої повинні бути книжки письменника.

… Ось я на квартирі у Ольги Яківни (а живе вона поряд зі школою). Це було вранці, вона якраз збиралася на перший урок. У домашній бібліотеці відшукала книжку Панаса Висікана "Страховисько з однією зяброю".

- А друга - в нашому класі, - мовить Ольга Яківна.

Ми піднімаємося на другий поверх, заходимо в класну кімнату, де вчаться 26 першокласників. На стіні - портрет П.З.Висікана. І тут він теж у білій сорочці з відкладним коміром.

Вчителька дістає ще одну книжку письменника - повість "В печері "святої Магдалини". Видання, яке автор не встиг потримати в своїх руках …

До дзвінка ще було декілька хвилин. І Ольга Яківна розповіла, як у школі шанують письменника-земляка, пропагують його спадщину. Торік було проведено літературний вечір, присвячений Панасу Висікану. На нього були запрошені старожили села, які пам`ятають письменника, його родичі. Ведучим вечора був учитель української мови та літератури Володимир Ананьєвич Баглюк. Діти з цікавістю слухали спогади про талановитого прозаїка, в кожному оповіданні якого перлиною сяє крапля дитинства самого автора. Юні аматори поставили невеличку виставу за одним з оповідань Панаса Висікана. Звучав вірш Миколи Сома "Вічне джерело", присвячений матерям Панаса Висікана та Василя Симоненка. У багатьох, хто слухав цей хвилюючий поетичний твір, на очах з`являлися сльози … Та й справді, хіба можна було бути байдужим, сприймаючи такі рядки:

Куди ви, друзі? Чим я вас обидив ? (Душа моя, вгамуйся і не плач). Іде Панас - великий непосида, Іде Василь - розумний посівач. Заждіть! Не йдіть! Зібралися ви рано, Іще в ногах клубочаться тумани, І білий день ще спить на                       небесах. … Всміхнулись дивно. Міцно                       закурили. Від цигарок упав на плечі дим. І затремтів, неначе сиві крила … - Панасе мій … Василю … ви                       куди ? - Йдемо шукать цілющої води. - Води?! - Води … яку звемо живою. - Навіщо вам ? Іще ж ви не                      старі. - Ми не старі, але на полі бою Старими стали наші матері. Тож годі нам копать сиру                       землицю Для тих могил, де хилиться чоло. Якщо копати, то живу криницю, Шукать цілюще, вічне джерело … … Уже світає, і земля, як мати, Лаштує день на праведні труди. Іду під зорі друзів зустрічати, Але вони … не вернуться сюди. … О, де знайти цілющої води ?

Шкода, що творів П.Висікана, виданих ще в 50-60-х роках минулого століття, зараз ні в бібліотеках, ні тим паче в книгарнях і в день із свічкою не знайдеш … То й переходять із рук в руки дві ілюстровані книжки Панаса Висікана, зачитані до дірок …

Лукаві та заповзятливі Висіканові герої часто потрапляють у якусь халепу. Терешка, який задумав нишком покататися на чужих санчатах, бо свої ще влітку поміняв на цукерки, замкнули в сараї (оповідання "Пригода із санчатами"). Яшко за свій обман на все життя дістав прізвисько Лопух ("За що мене Лопухом продражнили"). Хлопчиків тягне на Вогняну Землю …

Образ письменника, людини усміхненеої душі, його юні герої і сьогодні живуть у людській па`яті. І житимуть завжди.

Записав Г. Поздняк
м. Світловодськ

Підготував відділ краєзнавства.