<<< попередня ] [ про автора ] [ наступна >>>

Ось так зі слів Богдана Маланюка розігралися події в останні дні війни, які спричинили до роз'єднання родини.

Спробуймо порозмірковувати над тим. Письменник, тверезо оцінюючи ситуацію, розумів, що залишатися у Варшаві - це свідомо приректи себе на загибель. Події на територіях звільнених земель давали чимало підстав у тому переконатися. Ще у грудні 1944 року Петро Одарченко розповів у листі до поета про жорстоку розправу енкевеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів на Яворівщині, що в Галичині.

Відповідаючи Одарченку, Маланюк писав: "Ваші новини нас дуже прибили... Хоч я не можу повірити, щоб доля Липи була така: таж він мав усі можливості від'їхати, а коли цього не зробив, то знав, що робить..." (лист від 31.12.1944). Через призму цього листа видається нелогічним, на перший погляд, намагання Маланюків залишитися в Чехії, у Кунштаті.

Хоч таке рішення можна пояснити. Євген Маланюк покинув Чехословаччину ще у 1929 році. Отже, його тут не знали, і, очевидно, родина й вирішила перечекати кілька місяців закінчення війни у глибоко провінційному містечку, загубленому в Моравії, далеко від великих міст і культурних центрів. Наївна недооцінка енкевеесівського відомства. Ще задовго до вступу радянських військ на територію Чехословаччини були складені надзвичайно повні списки "антирадянських" елементів з числа білої та петлюрівської еміграції.

Побутує думка, що невільно злу послугу НКВС принесла унікальна енциклопедична праця Семена Наріжного "Українська еміграція. Культурна праця української еміграції в 1919-1939", видана у Празі 1942 року. Сотні імен, названих у книзі, включаючи і список 140 жертводавців на здійснення видання книги, стали для НКВС одночасно і своєрідною картотекою, і підставою для вироку. Це вповні стосується і Євгена Маланюка, якому Наріжний приурочив не одну сторінку в своїй книзі.

Але навіть тоді, у травні 1945 року, від'їзд Є.Маланюка не сприймався трагічно. Жила надія, що це тимчасове розлучення і поет ще зможе повернутися до Кунштату. Ніхто тоді не думав, що радянські війська залишаться в Чехословаччині на довгі десятиліття.

Коли ж стало очевидним тривале перебування військ, тоді, як свідчить Богдан Маланюк, мати спробувала перетнути кордон із сином нелегально. Не посвячуючи у свою затію сина, вона, прибула в район Шумави на кордон з ФРН, проте була затримана. Обійшлося поясненнями, що вони заблукали.

У 1963 році Євген Маланюк пом'янув свою дружину, яка дочасно відійшла, поезією-спомином того злощасного травневого дня 1945 року, коли "розчахнулося дерево родини".

Рішали не години, не хвилини,
Рішала мить, яку зловило Зло.
Так розчахнулось дерево родини
Й дикірієм скаліченим зросло.

Прости. Не знаю, чи простити можна,
Але прости: Ти зможеш там. Не тут,
У царстві Зла, де навіть твердь - порожня,
Де й смерть тремтить під тягарем покут.

Від того травня 1945 року листування було єдиним спілкуванням родини. Спершу були листи із Регензбургу (ФРН), згодом - зі США.

<<< попередня ] [ про автора ] [ наступна >>>