Актуальність теми. З початку 1930-х рр. і до кінця 1980-х рр. творча спадщина Володимира Винниченка була вилучена з нормального культурного обігу: твори його не друкувалися в УРСР і не вивчалися. Винниченкознавство як літературознавча ділянка існувало й розвивалося лише за кордоном - завдяки дослідженням Г.Костюка, М.Мольнара, С.Погорілого, Л.Онишкевич, В.Ревуцького⁽¹⁾ (хоча погляд на Винниченка-письменника крізь політичну призму нерідко давався взнаки і там)...

Що ж до “материкової” України, то тут варта згадки спроба повернення спадщини В.Винниченка в середині 1960-х рр. (це питання ставилося О.Гончарем на 5-му з’їзді письменників України та І.Дзюбою в його трактаті “Інтернаціоналізм чи русифікація?”). Спроба ця - з огляду на несприятливі суспільно-політичні обставини - виявилася невдалою, після чого штучна пауза затяглася ще на два десятиліття. Перший етап у вивченні феномена Винниченка після реабілітації письменника наприкінці 1987 р. мав ту особливість, що з’ясовувалися передусім обставини його політичної біографії (до речі, з акцентом на моментах “пробільшовицької” орієнтації Винниченка!), визначалися

загальніконтури й масштаби творчої спадщини, його місце в історії українського письменства. Цим питанням були присвячені публікації П.Федченка, І.Дзеверіна, М.Жулинського, М.Слабошпицького та інших дослідників.⁽²⁾ Жанри нарису й огляду домінували - і в цьому була своя закономірність.

З початку 1990-х рр. стали з'являтися вже не тільки публікації нарисового характеру, а й студії типу “життя і твор-чість” (монографія О.Гнідан та Л. Дем'янівської “Володимир Винниченко. Життя, діяльність творчість” - К., 1996). монографічні дослідження спадщини письменника під кутом зору певної проблеми (напр., праця Л.Мороз “Сто рівноцінних правд”.Парадокси драматургії В.Винниченка” - К., 1994, в якій переконливо розкрито зв'язки драматургії письменника з філософськими ідеями доби, а також “новою драмою” кінця ХІХ і початку ХХ ст.ст.).

Визначаючи в 1971 р. - з нагоди 20-річчя з часу смерті В.Винниченка - найактуальніші завдання винниченкознавства, Г.Костюк наголошував, що одним із них є “вивчення Винниченкової творчости в ширшому порівняльному аспекті світової літератури”. “Критика, - констатував дослідник, - кидала різні думки про впливи чи співзвучність творів В.Винниченка з різними авторами світу: тут і Ф.Достоєвський, і М.Горький, і М.Арцибашев, і Л.Андреєв, Леся Українка вказувала на співзвучність з мотивами А.Чехова і Гавптмана. Один німецький критик ... в рецензії на “Брехню” ... висловився був, що героїня драми Наталя Павлівна “загадкова жінка, яка постала за допомогою Ібсена і декількох французів. Не можна обійти і Метерлінка, драматурга, до якого пильно приглядався завжди Винниченко, п’єси якого сусідували і конкурували з Винниченковою “Брехнею” в репертуарі знаменитої італійської Емми Граматіки; навіть назву для своєї нової п'єси “Великий секрет” (1926 ) Винниченко запозичив від Метерлінка”.⁽³⁾

Необхідність розгляду творчості В.Винниченка в порівняльному аспекті тим більш очевидна, що сама вона є переконливим доказом того, що український культурний розвиток був, за словами Д.Чижевського, “складовим елементом загальноєропейського”: “Коли український культурний розвиток проходив ті самі стадії, що й європейський взагалі, то не тому, що на Україну приходили ззовні “впливи”, на Україні чинять “чинники”, “фактори” чужого походження, а тому, що Україна яко частина європейської культурної цілости переживає ті самі внутрішні процеси, що й цілість, до якої вона належить”.⁽⁴⁾

З'ясування характеру творчого діалогу В.Винниченка з М.Горьким і Ф.Достоєвським, Г.Мопассаном і Г.д'Аннунціо, Ф.Ніцше та Г.Ібсеном, Е.Золя і К.Гамсуном дає можливість істотно доповнити картину взаємодії української літератури перших десятиліть ХХ ст. з іншими літературами; розкрити суттєві особливості творчої індивідуальності В.Винниченка, домінанти його художнього мислення; визначити внесок українського прозаїка й драматурга в осмислення актуальних “питань доби”; відповісти на низку питань щодо зв'язку творчості В.Винниченка з художніми течіями кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст. - як усередині української літератури, так і за її рамками.

Об'єкт дослідження - творчість В.Винниченка 1902-1920 рр. (сім романів, сімнадцять п'єс і близько півсотні оповідань, епістолярій, статті). Локалізація матеріалу зумовлена масштабами літературної спадщини письменника, а також тим, що період останньої його еміграції (1920-1951) має свої істотні особливості. М.Зеров цілком резонно виділяв цей період як окремий етап творчої еволюції письменника.

Об'єктом дослідження у дисертації є також європейська проза і драматургія кінця ХІХ - початку ХХ ст.ст., філософські праці Ф.Ніцше.

Тема дисертації затверджена також координаційною радою Інституту літератури НАН України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві досліджено розгалужені генетичні і типологічні зв'язки творчості В.Винниченка з творчістю провідних європейських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століть. Ця проблема розглянута з урахуванням закономірностей літературного розвитку як в Україні (перші два десятиліття ХХ ст.), так і в інших країнах Європи (рубіж століть, початок ХХ в.)

З'ясовано естетичні ціннісні орієнтації молодого Винниченка (українська класика, М.Горький, зарубіжні літератури). Комплексно вивчено систему взаємодії прози і драматургії В.Винниченка з творчістю М.Серванеса, Ф.Достоєвського, К.Гамсуна, Г.Ібсена, Е.Золя, Г.Мопассана, Г.д’Аннунціо, філософськими ідеями Ф.Ніцше. Шляхом порівняльного аналізу п'єс та романів В.Винниченка і творів Г.Мопассана та Г.д'Аннунціо визначено характер запозичень і ремінісценцій, що зустрічаються в українського письменника. Якщо в літературній критиці початку ХХ ст., а також у дослідженнях вчених української діаспори було лише поставлено питання про сходження, точки дотику між Винниченком і Достоєвським, Винниченком і Ніцше, то в даному дисертаційному дослідженні ці питання з'ясовані всебічно.

Вперше розглянуто такі важливі аспекти проблеми, як “Винниченко і Ібсен” та “Винниченко і Золя”. Істотно доповнено уявлення про художні течії в українській літературі початку ХХ ст., оскільки творчість В.Винниченка в сучасних дослідженнях про український модернізм і реалізм представлена лише побіжно. Значна увага приділена з'ясуванню стосунків Винниченка-художника з українською літературною традицією у контексті “боротьби генерацій”, а також із неореалізмом, неоромантизмом, символізмом, натуралізмом.

У дисертації по-новому осмислюються риси творчої особистості В.Винниченка (парадоксальність художнього мислення, внутрішня суперечливість, викликана гострою колізією між утопізмом і антиутопізмом; амбівалентність стосунків автора і героя тощо).

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що результати й висновки дослідження можуть бути:

1. використані в лекційних курсах історії української літератури ХХ ст., під час читання спецкурсів та спецсемінарів з проблем взаємодії української літератури з європейськими літературами, еволюції творчості В.Винниченка, художніх течій початку ХХ ст., а також при написанні розділів підручників, посібників для вищої та загальноосвітньої шкіл.
2. Дисертація є самостійним дослідженням її автора.

Публікації. Основні результати викладені у монографії “Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 рр. у європейському літературному контексті” (Кіровоград, 1998. - 15 д.а.), авторському збірнику статей “Магічний кристал. Сторінки історії українського письменства” (Кіровоград, 1995. - 14 д.а.), а також у 19 статтях, опублікованих у періодичних виданнях.

1.1. Боротьба генерацій

Літературна молодість Володимира Винниченка збіглася з початком нового - ХХ століття. Узявшись за перо під час свого навчання в Єлисаветградській класичній гімназії, він дебютував як прозаїк уже після того, як був відрахований з числа студентів правничого факультету Київського університету (за участь у протиурядових виступах) і служив “вольноопределяющимся” у 5-му саперному батальйоні, розміщеному в Києві. Перше оповідання В.Винниченка - “Сила і краса” – з'явилося на сторінках журналу “Киевская старина” (кн. 8-9).⁽⁵⁾

Саме тоді, коли єлисаветградський гімназист робив перші проби пера, Іван Франко констатував, що однією з характерних тенденцій культурного життя в Європі стала “інтернаціоналізація літературних уподобань та інтересів”.⁽⁶⁾ Вона означала, що наприкінці ХІХ ст. стали очевидним “розпанахання давніших географічних і державно-етнографічних границь, величезний зріст комунікації, безмірне розширення літературних горизонтів, спільність ідей і ідеалів в писаннях одної генерації в різних краях, однаковість літературного смаку в певних суспільних верствах різних народностей, панування певних предилекцій і певної літературної моди в цілому цивілізованому світі в даній добі”.⁽⁷⁾

Йшлося в статті І.Франка 1898 року, по суті, про взаємо- дію і взаємне збагачення літератур. При цьому, важливо вслід за критиком повторити, що інтернаціоналізація не означала уніфікації національних письменств. Навпаки: “розпанахання границь” і “зріст комунікації” сприяли “націоналізації кождої поодинокої літератури”, тобто - увиразненню її національної самобутності.

Українська література, будучи частиною загально-європейського культурного організму, не залишилася осторонь тих процесів, що про них І.Франко говорив як про характерний “знак доби”. Проблема зміни естетичних орієнтацій, подолання етнографічно-побутової “старосвітщини” заради розширення художніх горизонтів з усією очевидністю постала на перехресті ХІХ і ХХ століть, коли в Україні з'явилася молода літературна генерація. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, молодь (“Молода Україна”, як називав її Іван Франко) досить різко протиставила себе “батькам”, заперечуючи багато що в їхньому досвіді.

Прапором “Молодої України” стало гасло європеїзму .”Тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке “западничество”, що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу, - писала в 1891 році Леся Українка своєму духовному батькові Михайлу Драгоманову. - ... Я надіюсь, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній”.⁽⁸⁾

Запорукою розвитку, оновлення літератури один із чільних ідеологів модернізму М.Євшан оголосив “боротьбу генерацій” - Ця його “формула війни” прозвучала зі сторінок журналу “Українська хата”, позиція якого стосовно українофільства, “патріотично-романтичної жвачки”, тобто - літератури народницького типу, була особливо різкою. Конфлікт поколінь, боротьба між народницькими й модерністськими уявленнями про природу й завдання літератури, таким чином, на початку століття набрали гостроти.

Микола Євшан і Сергій Єфремов - ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках “Української хати” і газети “Рада”. Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейських літератур, зокрема - на модерністські течії в них. Вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості, їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді “певних громадських або партійних інтересів” мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі “популярних брошур” і “копіювання дійсності”.⁽⁹⁾ Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь “під прапор мистецтва”⁽¹⁰⁾, маючи на увазі, що воно саме собі ціль. (“Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність”, - писав Ш.Бодлер, і ці його слова М.Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання “Івану Франкові”). Якщо М.Євшан у своєму підході до літератури дотримувався принципу естетичного, то в статтях С.Єфремова обгрунтовувався принцип соціологічний: у літературі його цікавили передусім ідеї, призначення письменства вбачалося критикові в служінні народові, в тому, щоб бути учасником суспільних змагань.

С.Єфремов (як і загалом “радяни”) модерністських новацій не визнавав і пристрасно полемізував з тими, то їх обстоював...

І все ж полеміка між “хатянами” і “радянами” була хоч і вельми суттєвим, але тільки фрагментом того “конфлікту поколінь”, який знаменував об'єктивну потребу якісного оновлення української літератури. Леся Українка не входила до кола “Української хати”, але в своїх листах вона так само шпетила “старих” (найчастіше - I.Нечуя-Левицького). Михайло Коцюбинський приятелював із засновником газети “Рада” Євгеном Чикаленком, однак і він закликав побратимів по перу братися за нові для української прози теми - психологічні, філософські, історичні, - і за нові способи їхнього художнього вираження.

Характеризуючи літературну ситуацію в Україні на початку ХХ ст., важливо зважати на нюанси.

По-перше, творчість представників “Молодої України” не вичерпується шуканнями в рамках модернізму.

По-друге, художня практика завжди багатша за декларації й теоретичні гасла сторін, які відстоюють різні, навіть полярні естетичні позиції. На початку століття це означало, що “не кожен автор, який заявляв про свої “модерністські” чи навіть новаторські експерименти, тобто прагнення змінити характер культури, спромагався хоча б частково виконати таке завдання”.⁽¹¹⁾

в тім наріканні, та є й зерно правди” (тобто, в наріканні на те, що слідування моді стало чи не важливішим за наявність таланту. - В.П.). І.Франко ж настирливо нагадував саме про талант, художню якість: “... бездарність, удрапована в філософію всіх песимістів та “надчоловіків”, у тумануваті фрази та звуки всіх символістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту”.⁽¹²⁾

І якщо С.Єфремов (як автор статей “В поисках новой красоты” - 1902 р. та “На мертвой точке” - 1903 р., надрукованих у журналі “Киевская старина”) не мав рації, залишаючи за українською літературою право лише на народницький варіант, то в обгрунтованості естетичних претензій стосовно конкретних творів конкретних авторів йому не відмовиш. Так само, як не відмовиш І.Франкові у влучності його скепсису, з яким він висловлювався про манірні “плакси” молодомузівців. Франкова критика 1907 року ніяк не перегороджувала дорогу українському модернізмові, вона лише нагадувала екзальтованим апологетам “нового містичного неба” про грішну “землю”, а заодно й про такі незайві речі, як художній смак, талант… ⁽¹³⁾

Та що С.Єфремов й І.Франко, коли й сам М.Євшан (як було сказано - ідеолог модернізму), визнаючи цілком закономірними і благодатними для української літератури її творчі контакти з сучасними європейськими літературами, разом з тим, сумно іронізував з приводу примітивного “телячьего восторга” та сліпого копіювання чужих зразків: “...з другого боку, треба ствердити, що всі майже наші екскурсії в “Європу” були нещасливі та схиблені. Ми або губились там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно цінним, а більше з відпадками багатого стола і старалися в себе вмовити, що дійсна “Європа”, дійсна культура куди богатша від нашої “питомої”. В обох випадках очевидно, ми виходили як найгірше. З одного боку наші “яничари” тратили вповні розумінь, народної душі і літератури, навчилися гулюкати на своїх Коцюбинських, Стефаників, Українок чи Кобилянських як на провінціалів, протиставляючи їм елеганцію якого-небудь сутеринового літерата з “Європи”, - з другого ж боку наші “просвітителі” насильно почали імпортувати чужу тандиту, не уміючи орієнтуватися серед дійсно цінних добутків західної культури, та вмовляти в публику, що се “первий сорт”. А взагалі, для одних і для других українська література була панною в “короткій сукенці”. Хотячи зробити її тільки рафінованою, учили її всяких штучок з літературного “півсвітка” Європи.

... Отже, головна річ в тім, щоб, заходячи в тісніші зносини з чужими літературами, не затрачувати оригінальних прикмет своєї і не примушувати її надягати на себе чужі їй костюми - хоч би й які вони були принадні,- щоби замісць скріплення рідної літератури елементами чужих течій не вносити розлад на отрую”.⁽¹⁴⁾

Все це було в “живому житті” української літератури 1900-1910-х рр. Картина перелому в сфері естетики й художньої практики - строката й суперечлива, але головні вектори руху - при всіх накладних витратах - були спрямовані на якісне оновлення й збагачення українського письменства. Цьому сприяло загальне національно-культурне піднесення, стимульоване обставинами певної лібералізації, що намітилася в Росії після 1905 р., відміною Емського указу (і - як наслідок - розвитком журналістики, книговидання), активізацією українських політичних та громадських організацій, які домагалися утвердження прав рідного слова. Російський уряд різко обірвав цей процес у 1914 р., одразу після початку першої світової війни.

А поки тривала деяка, хай і дуже відносна, “відлига”, почали досить часто з'являтися переклади кращих зразків світової літератури українською мовою, що теж було виявом “інтернаціоналізації літературних уподобань та інтересів”, фактом взаємодії і взаємозбагачення літератур. Яким важким був для

українства, скажімо, 1908 рік, рік чорної столипінської реакції (“За Україною не сумуйте, перетерпіть, дожидайтесь кращих часів, - радив політичному емігрантові В.Винниченку його благодійник Є.Чикаленко за кілька днів до початку 1908 року, - бо тепер таке настало, що за моєї пам”яті ще такого не бувало. Політика помсти і застрашування така, якої ще не бувало”⁽¹⁵⁾, - а все ж саме цього року вийшли переклади драм Г.Ібсена “Нора”, “Гедда Габлер”, “Жінка з моря”, “Росмерсгольм”, Г.Гауптмана “Перед сходом сонця” й “Візник Геншель”, А.Шніцлера “Забавки”, Ф.Шіллера “Вільгельм Телль”, Зудермана “Кінець Содомові” та “Огні Іванової ночі”, М.Метерлінка “В середині”, К.Гуцкова “Уріель Акоста”, “Книги Ле-Гран” Г.Гейне, повісті М.Твена “Пригоди Гека Фіна” тощо.

М. Сріблянський до видавничих здобутків “третього року життя нашої преси” (а це був саме 1908 рік) зараховував також 13 книжок, виданих київською “Просвітою”, 30 книжок видавництва “Час”, 7 книжок “Українського вчителя”, збірки В.Самійленка й С.Черкасенка, що з'явилися у “Видавничій Спілці”.⁽¹⁶⁾

художніх горизонтів усвідомлювалася багатьма українськими літераторами ще в 1890-ті роки. Мовби підхоплюючи гасла Лесі Українки, вілюйський засланець П.Грабовський у “Листі до молоді української” формулював мету, на досягнення якої мало б спрямувати свої зусилля нове покоління українців: “Європейство на грунті українському - то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність (тобто, нація. - В.П.) має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно”.⁽¹⁷⁾

“Лист...” датовано лютим 1894 року, а ще через два роки П.Грабовський у листі до І. Франка висловлювався за переорієнтацію української прози - від описового, бо більш витонченого, модерного психологізму: “По-мойому, предметом белетристичного зображення повинен бути лишень внутрішній, духовний мир людини, а також ті соціально-історичні обставини життєві, що той або інший духовний мир виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії світової. А всі оті “він устав... пішов... сів... почухався...” просто зайва вага, що можна без жалю вишвирнути”.⁽¹⁸⁾

той же час, коли Леся Українка посилала в Болгарію свої листи, адресовані М.Драгоманову, а П.Грабовський звертався з відкритим листом до “молоді української”, популярний норвезький письменник Кнут Гамсун виступив з доповідями “Норвезька література”, “Психологічна література” і “Модна література”. В них він називає головним недоліком сучасної норвезької літератури те, що вона “цікавилась більше звичаями, аніж людьми, а отже суспільними питаннями більше, ніж людськими душами”. Визнаючи заслуги Г.Ібсена, Б. Бйорнсона, Ю.Лі, К.Гамсун, разом з тим, вважав, що вони створили “соціальну”, а не “психологічну літературу”, “характери і типи”, а не “психологічні індивідуальності”. Сучасний письменник, на думку К.Гамсуна, має бути проникливим психологом, який приділяє пильну увагу зображенню “несвідомого душевного життя людини”.⁽¹⁹⁾

Хіба не суголосні ці думки тим закликам, з якими в 1902 р. зверталися до літераторів-побратимів М.Коцюбинський та М.Чернявський? Хіба не про ту ж психологізацію літератури говорив у 1904 р. І.Франко, називаючи В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Винниченка “поетами душі, психологами й ліриками”, для яких “головна річ - людська душа”.⁽²⁰⁾

Наміри далеко не завжди оберталися відповідними результатами. Як стверджує С.Павличко, “потяг до модерності, до оновлення культури на базі заперечення її попередніх традицій”, характерний для української літератури “упродовж цілого ХХ ст.”, проте реалізувався він лише частково.⁽²¹⁾ І все ж - реалізувався. Як у площині теоретичного дискурсу, так і в сфері художньої практики.

Літературна молодість В.Винниченка прийшлася саме на цю пору перелому, прикметну гострою боротьбою генерацій в українській літературі, намаганнями “Молодої України” “прорубати вікно в Європу”, подолати архаїчну традицію етнографічно-побутового письма, а також народницькі уявлення про місію літератури як такої.

© ОУНБ Кіровоград - 2000