1.2 Риси психологічного портрета В.Винниченка

У спогадах матері В.Винниченка, зафіксованих дружиною письменника, є чимало деталей, які “дублюють” історію Федька-халамидника. Збігаються й контури характеру. У часи свого єлисаветградського дитинства Володимир Винниченко був схожим на свого майбутнього героя. Сусідських дітей “тримав трохи ... в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й волевий, упертий”.⁽²²⁾ Курити почав, ще будучи дитиною. Надзвичайно любив волю, повітря, рух. Був гордим, збитошним, незалежним у вчинках і рішеннях правдолюбцем.

“Я був хворобливо вразливий на образи”, - каже про себе поет Андрій Халепа з роману В.Винниченка “Хочу!”. Судячи зусього, ця ж риса була і в характері молодого Винниченка, імпульсивного й честолюбного. Його дух противенства виявлявся нерідко у формі виклику. У гімназії йому нагадували: “Мы тебя учим на чиновника, а не на свинопаса”, - а він навмисне підкреслював своє “мужицьке” походження, розмовляв по-українськи, що вже само по собі було порушенням “стандарту”. На зверхність і спроби принизити його відповідав екстравагантними вчинками. Закінчилося це численними непорозуміннями з адміністрацією гімназії і тим, що В.Винниченку атестат зрілості не видали: довелося екстерном складати випускні іспити у Златопільській гімназії. Але й там В.Винниченко шокував викладачів: йдучи на іспит, одяг солом'яного бриля, вишиту сорочку, на руку взяв кирею...

Оця його схильність до епатажу, до “мефістофельської” гри з оточенням та обставинами виявлятиме себе згодом не тільки в суто житейських ситуаціях, - у літературі теж.

Не останню роль відігравала його подиву гідна затятість, помножена на самовпевненість, віру в безмір власних сил, постійну готовність бути в опозиції до всіх. Опір оточення чи обставин викликав у нього бажання ще активнішої дії - так було і в революційній діяльності, і в творчості, і просто в житейських ситуаціях. Є.Чикаленко мав достатньо підстав написати в одному з листів: “у вас натура - як у тура”. Характерною є та упертість, з якою В.Винниченко ні на йоту не бажав поступитися, коли, починаючи з 1907 р., усі його найближчі друзі й прихильники (Є.Чикаленко, С.Єфремов, Леся Українка, С.Петлюра, В.Леонтович...), не кажучи вже про недоброзичливців, узялися лаяти його за ризиковане експериментування у сфері “нової моралі”, за надмір публіцистики у п’єсах і романах, за “проповідництво”... Як наслідок - наростання конфлікту з українською громадою, читацькою публікою, гарячковите намагання довести своє все новими й новими варіаціями одних і тих же мотивів, виступи з відкритими листами, зверненими до опонентів...

І все це - з непідробною щирістю, якоюсь аж демонстративною відвертістю, боязню бути запідозреним у лицемірстві, що виливалися в спроби сформулювати для себе (але й для інших - теж!) етичний принцип “чесності з собою”. Він мав означати передусім повну внутрішню гармонію. Найменша невідповідність між почуттям, словом і вчинком - не допускалася, принаймні - самонастанова була саме такою. Цим своїм принципом В.Винниченко віддавав певну данину індивідуалізмові, адже його “чесність з собою” виключала обов'язковість якихось вимог, етичних нормативів з боку суспільства. Головне - бути в ладу із самим собою, а не в ладу з суспільною мораллю, фарисейською, прогнилою, “буржуазною”...

Тут виявлявся ще один Винниченків “пунктик”. Він органічно

не терпів віджилих, старих, “зношених” форм життя, ставлячись до них із фанатизмом “полум'яного революціонера”. Цей свій фанатичний дух заперечення він приніс і в літературу.

Втім, не лише заперечення. Винниченко не обмежувався відкиданням віджилого - його, здається, ніколи не покидав потяг до універсальних, масштабних питань, до проблеми удосконалення життя, до пошуків “філософського каменя”. Сучасники письменника дружно відзначають його схильність до фантастичних проектів, які багато кого шокували своєю нездійсненністю, утопічністю, часом - наївністю, крізь яку інколи могло проглядати й щось моторошне. Коли почалися селянські грабіжки 1902-1905 р.р., В.Винниченко носився з ідеєю влаштувати підпали панських маєтків за одну ніч по всій Україні, і був дуже “огірчений”, коли друзі-революціонери не підтримали його. Епізод цей вельми красномовний. Винниченкова бурхлива уява намалювала йому вражаючу картину: старий світ воднораз згорає в полум'ї, щоб оновитися в огні. Емоційна, легко збудлива, художня натура штовхала молодого революціонера, політика до негайної дії, до втілення фантастичного плану, - і що там реалії конкретної ситуації, практичний розрахунок, можливі наслідки...

Уява виявлялася дужчою за реальність, “охудожнюючи” її, змушуючи весь час прагнути до трансформації цієї реальності, “підтягуючи” її до бажаного зразка...

У щоденнику В.Винниченка майже немає спогадів. Минулий час - майже відсутній. Автор діаріуша цілковито спрямований у будущину, його думки належать їй. Потік життя сприймається як матеріал для творчості, а поведінка самого В.Винниченка часом виглядає як експеримент, “провокування” сюжету. Життя стає в такому разі літературою, а література втручається в житейську практику, “підказуючи” ті чи ті варіанти розвитку подій.

Схильність до конструювання моделей майбутнього (як у політичній, так і в літературній практиці), постійна заклопотаність питаннями загального щастя й гармонії вели В.Винниченка на стежку утопізму, і він таки виходив на неї, часом ставав заложником власних ідей і проектів, хоча далеко не завжди і далеко не в усьому це був захмарний мрійник. У випадку з Володимиром Винниченком маємо справу з винятково суперечливим характером. Імпульсивний і темпераментний “порушник правил”, він водночас відчував постійну потребу в самоорганізації й самодисципліні. Затятий і самовпевнений, він бував і безжальним до себе, про що свідчить наявність гострих самооцінок у щоденнику. Людина індивідуалістського складу, цей письменник змушений був брати на себе ношу революційного лідера, провідника нації, “вождя”...

Ця вічна нетотожність самому собі була виявом яскравої, динамічної, духовно багатої, артистичної натури. Винниченко був апологетом сили й цільності, а тим часом знаком його особистості була стихія, що добре розумів Є.Чикаленко, який одного разу не втримався від вигуку (в листі до В.Винниченка від 9 липня 1908 року): “Ви по щирості своїй вельми талановита людина, але, вибачайте, - дика, анархистична, руйнуюча сила”. ⁽²²⁾

“Буйний, різнобічний талант Винниченка”⁽²³⁾ відзначався парадоксальністю, і це теж випливало з його динамічної, темпераментної натури , а не лише з особливостей складу розуму. Характерна деталь: у багатьох своїх творах (особливо написаних у перші десять років літературної праці) Винниченко явно зловживає словом “чудний”, - але в тому то й річ, що його як художника постійно цікавила, притягувала до себе химерія життя, дивні метаморфози, що відбуваються з людиною чи масою людською,екстравагантні, “чудні”, ірраціональні вчинки. Життя відкривалося йому своїми парадоксальними виявами, а слово “парадокс” первісно (в грецькій мові) якраз і означало “несподіваний, дивний”. Якщо ж мати на увазі ширший зміст цього поняття, то парадокс є абсолютною суперечністю, судженням, яке доводить як істинність, так і неістинність певного твердження. Про парадоксальність Винниченка-художника можна говорити і в цьому розумінні. Амбівалентність його авторської позиції (передусім у драмах і романах) - тому свідчення, про що мова ще буде йти далі.

Окремого дослідження заслуговує питання про світогляд В.Винниченка, тобто - про систему його поглядів на світ і людину в ньому. Проте на трьох головних компонентах, що ними визначається світогляд, варто зупинитися бодай коротко. Ними є ідеали, переконання й ціннісні орієнтації.

Про свій ідеал, тобто - заповітну й вирішальну життєву мету, сам В.Винниченко цілком вичерпно висловився в одному з листів до Є.Чикаленка (від 21 січня 1908 р.): “Будьте певні, Євгене Харлампійовичу, що поки я почуваю в собі сили, я постараюсь зробити все, щоб прислужитись нашій національній справі. Всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати нарівні з передовими націями. Це мета, для якої варто жити й працювати”.⁽²⁴⁾

Перебуваючи наприкінці 1907 року в Женеві, В.Винниченко пише Є.Чикаленку про те, що почав брати уроки французької мови і ходити слухати лекції з літератури. “Крім того, думаю проштудіювати теорію і історію світової науки, філософії і літератури, - повідомляє 27-літній політичний емігрант своєму пораднику і благодійнику. - Я ж - неук, як і більшість наших письменників. Через це почасти ми й не можемо конкурірувати з російськими і європейськими письменниками, хоч здатности,може, й не менші маємо...” ⁽²⁵⁾

Коли М.Горький влітку 1908 року “забракував” оповідання В.Винниченка “Те ж саме”, той принципово відмовився друкувати свій твір і в українських виданнях: “Я не хочу, щоб в українській літературі появлялось щось моє, чого не схотіли б в російській літературі. Українська література не повинна буть смітником, куди можна скидати все негодяще”.⁽²⁶⁾

французькою мовою своєї п’єси “Базар”, сподіваючись, що вона побачить паризьку сцену. Можливою популярністю і матеріальними статками все не вичерпується: “мені здається, що це матиме вагу не тільки для мене одного, а й для всієї нашої літератури”.⁽²⁷⁾

Ось, зачеплений критичними закидами Є.Чикаленка щодо “публіцистики” в його п'єсах, вирішує стояти на своєму, протестуючи суто по-винниченківськи: якщо ця моя п”єса погана, то я знищу її і напишу кращу (таке в нього траплялося не раз: переписувати, “шліфувати” свої твори не любив, волів узятися за щось нове, аніж “дотягувати” те, на чому поставив крапку). “В мені починає загорятись завзятість. Цю п'єсу знищу, але не покладу пера в цій сфері до того, поки не признаюсь сам собі, що не можу писать п”єс. Хай ще дві-три проби, але мушу ж я схопити те, що із філософських трактатів робить п”єси. Гауптман, Ібсен теж беруть ідею і воплощають її в дію й образи...”⁽²⁸⁾ Це - з листа В.Винниченка до Є.Чикаленка від 5 листопада 1910 р.

Прагнення звірити себе з Ібсеном і Гауптманом - досить характерне. В.Винниченко обирав позначку на належній творчій висоті і тоді, коли йшлося про українську літературу загалом. І, треба сказати, був строгим, прискіпливим (і навіть несправедливим, коли мати на увазі конкретні оцінки й персоналії!) арбітром. У травні 1918 р., задумуючись не раз над гіркою українською історією, яку “треба читати з бромом”, він писав у “Щоденнику” слова скрушні і різкі: “до чого ж ми убогі! ... Через безлюддя, бідність на культурні сили і Грушевський серед деяких патріотів у генії попав. “На безлюдді і Хома дворянин”, - і Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівняєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми - гній майбутніх геніїв нашої нації”.⁽²⁹⁾

(а переконання - це і є стійкі погляди) був соціал-демократом, і то було знаком доби, прикметою цілого покоління українських інтелігентів, активне громадське життя яких починалося на світанку ХХ ст. Соціалістична ідея тоді визначала політичну моду. В українських партіях вона поєднувалася з національно-визвольними прагненнями. Історик І. Лисяк-Рудницький з цього приводу дотепно зауважив: “На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й з “Кобзарем” у другій”.⁽³⁰⁾

Безпосередньо стосовно В.Винниченка цей висновок повторив Я. Пеленський, стверджуючи, що його політичне мислення - це “нешлюбна дитина Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею”.⁽³¹⁾ Треба лише зауважити, що таких “нешлюбних дітей” у колах української революційної молоді було тоді багато...

За свідченням сучасника, “в РУП ніколи, здається, не вмирали тенденції до можливого тіснішого об'єднання з РСДРП, при умові признання за нею права обстоювати в рямцях єдиної загальноросійської партії свої ідеологічні позиції на признанні за РУП як цілістю автономних прав у соціял-демократичної партії цілої Росії”.⁽³²⁾ Зрозуміло, що й вплив ідеології російської соціал-демократії на РУП (а потім - УСДРП) був великим.

“Цілком соціялістично-революційною” була й студентська громада Київського університету з її лідерами. За словами М.Галагана, “ота вся соціялістично-революційна більшість членів громади була прихильниками марксизму”.⁽³³⁾ Проте й національна ідея у програмах українських політичних партій початку століття завойовувала собі все помітніше місце.

І все ж, питання про пріоритетність соціальної чи національної програм у колах РУП-УСДРП тлумачилося неоднозначно. Різне його розуміння вело до розколів у Революційній Українській Партії, яка в жовтні 1905 р., зрештою, реорганізувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію.⁽³⁴⁾ В.Винниченко став одним із лідерів УСДРП.

Українській соціал-демократії перших двох десятиліть ХХ ст. був добре знайомий цей дуалізм, в основі якого лежало прагнення згармонізувати соціальну й національну ідеї. Сповідуючи євангеліє класової боротьби, вона водночас жадала й національного визволення, намагаючись поєднати одне з другим. Звідси - роздвоєність, яка чималою мірою пояснювалася самими реаліями України тієї пори.

“Це був час (перед вибухом революції 1905 р.- В.П.), - згадував пізніше Ісак Мазепа, - коли в поступових колах Росії панував погляд, що необхідно зосередити всі революційні сили для знищення насамперед самодержавного режиму. Всі інші завдання відсувалися на задній план, як менш актуальні.

Вважалося, що в демократичній Росії настануть кращі умови життя для всіх народів, що входили до складу Російської імперії. Тому й серед української революційно настроєної молоді був поширений погляд, що, мовляв, треба нам спочатку здобути для Російської держави волю політичну й соціальну, а там національне питання вирішиться “автоматично”. І ще в цьому ж зв'язку: “Українська національна свідомість була в той час навіть серед активних українців ще дуже мало розвинута”, газета “Рада”, наприклад, мала біля 3 тисяч передплатників на 40 мільйонів українців, “українська ідея в цей час ще не мислилась як щось цілком ясне й безсумнівне”.⁽³⁵⁾

Все це варто пам'ятати, щоб краще зрозуміти й становище та політичні орієнтації Володимира Винниченка, стосовно якого загальна ситуація доповнювалася деякими суттєвими відтінками, що про них точно сказав Є.Чикаленко, який дуже добре знав вдачу свого літературного ”хрещеника”: хоч Винниченко і належав до соціалістичної партії, писав Є.Чикаленко, проте “я вважаю, що по вдачі своїй він швидше анархист”.⁽³⁶⁾

Малася на увазі вічна Винниченкова опозиційність, конфліктність (в ЦК УСДРП він мав складні стосунки з М.Поршем, у літературному середовищі - з С.Петлюрою й М.Грушевським, майбутніми своїми соратниками в часи УНР, - та й хіба тільки з ними?).І.Лисяк-Рудницький уже значно пізніше зауважував, що “Винниченко-політик мав ... великі недоліки, що корінилися почасти в його характері, а почасти в інтелекті. До хиб характеру треба зарахувати Винниченків непогамовний, “степовий” темперамент, що кидав його в екстреми... Інтелектуальною ж вадою його було доктринерство, адже екстреми мають звичку перетворювати переконання людини в догми. І справді: “в духовості Винниченка реаліст перебував у постійному неусвідомленому конфлікті з доктринером”. Він “належав до людей, які не можуть жити без утопії”⁽³⁷⁾, і саме тому не раз виявлявся заложником власних ідей і проектів, про що вже було сказано вище.

Художник у Винниченкові нелегко уживався з проповідником (чи доктринером, як сказав би І.Лисяк-Рудницький). Раціоналістичні побудови в нього часом вступають у суперечність із подихом життя, ідеологічна настанова - з блискучою художницькою інтуїцією...

Соціаліст Винниченко ненавидів старий (буржуазний!) світ з його соціальними контрастами і кривдами, національною безправністю України. Внутрішня установка на боротьбу за світ новий, який малювався в уяві з усіма крайнощами соціалістичного утопізму (фізичне знищення панівних класів, встановлення диктатури пролетаріату, ліквідація приватної власності, заперечення “буржуазної” моралі, відкидання інституту сім'ї, “перебудова” людини...), - була органічною для В.Винниченка, якого, здається, ніколи не покидала ідея загальної гармонії, щасливого облаштування життя.

Його революціонізм стосовно старих суспільних форм мав іще одне (окрім соціалістичних ідеалів і програм) потужне джерело - філософію Фрідріха Ніцше з її всепроникним гаслом “переоцінки всіх цінностей”. Таким чином виявлялася - переломлюючись у системі переконань конкретної людини - загальна закономірність: “На зламі століть в українській літературі і критиці з'являється ніцшеанський дискурс”, який “розвивався паралельно з соціалістичним. Мода на соціалізм була не меншою, ніж мода на Ніцше”.⁽³⁸⁾

Не варто говорити про вплив Ф.Ніцше на В.Винниченка, оскільки так звані “впливи” ніколи не зводяться до простого пасивного сприйняття, до безвольного відбиття і засвоєння чужих ідей. “Вплив” зумовлюється не тільки значимістю, силою і виразністю того, що впливає. Він завжди є також результатом активної волі й вибору, актом переваги. “Впливає” на людей те, що соціально їм не чуже, більше того,те, що їм треба і, отже, цікаве”.⁽³⁹⁾

Коли Фрідріху Ніцше взимку 1882-1883 р.р у горах, що оточували бухту Раппало, явився його Заратустра, Володимир Винниченко ще тільки вчився ходити на подвір'ї батьківського будинку в Єлисаветграді. Проте літературна молодість його збіглася з піком популярності Ніцше в Росії. Залишатися осторонь від модних філософських ідей було не в звичках В.Винниченка, тим паче, якщо вони виявлялися суголосними його уявленням і поглядам.

Таким чином, у процесі накопичення життєвого досвіду в молодого В.Винниченка сформувалася цілком визначена система ціннісних орієнтацій, які утворювали “вісь свідомості, що забезпечує стійкість особистості, спадкоємність певного типу поведінки й діяльності, яка виражається у спрямованості потреб та інтересів”.⁽⁴⁰⁾ Усвідомлені цінності стають, як відомо, переконаннями.

Ієрархія цінностей, які сформувалися в процесі життєдіяльності В.Винниченка, мала такий вигляд: політичні цінності - всебічне (тобто - соціальне і національне) визволення суспільства шляхом руйнування Карфагена російського самодержавства. Власна участь у цьому процесі здійснювалася Винниченком у двох формах - безпосередньої політичної діяльності і літературної творчості. Причому, творчість уявлялася не лише як спосіб самовираження чи впливу на умонастрої суспільства, а і як можливість піднесення національної гідності українства (“я хочу возвеличити собою українське...”); філософські цінності - повнота життя з її яскравістю, насиченістю, природністю, без чого неможливе людське щастя. Але для його досягнення потрібна й суспільна гармонія: Винниченко уявляв, що досягти її можна, облаштувавши суспільне життя на соціалістичних засадах. Пройшовши через захоплення ідеями Ніцше, він тривалий час вважав, що універсальним філософським ученням є марксизм. Пізніше ж, уже в останній своїй еміграції 1920-1951 р.р., Винниченко, розчарувавшись у радянському варіанті соціалізму, напише великий філософсько-етичний трактат “Конкордизм”, у якому викладе власні розуміння гармонії у стосунках між різними політичними системами, злагоди людини з самою собою, досягнення нею фізичної і духовної досконалості.⁽⁴¹⁾ Г.Костюк мав підстави стверджувати, що світоглядна еволюція В.Винниченка була вельми стрімкою - “від радикальних соціал-демократичних позицій перших двох десятиріч ХХ сторіччя до цілковитого їх заперечення новою утопійною синтезою старого Фур'є й модерного Ганді”⁽⁴²⁾; моральні цінності - принцип “чесності з собою” як етичний постулат “нової моралі”, власні моделі якої В.Винниченко намагався протиставити моралі “старій”, з його погляду - буржуазній, фарисейській, облудній. Звідси - Винниченків революціонізм у питаннях моралі (культ природності, (індивідуалістські тенденції, вільні стосунки між статями, ідея пробного шлюбу тощо); естетичні цінності пов'язувалися у В.Винниченка, передусім, з європейським художнім досвідом, інтенсивне засвоєння якого мало стати запорукою якісного оновлення національної літературної традиції.

Характерною в цьому розумінні є лектура В.Винниченка, про яку можна скласти часткове уявлення на підставі його листів і “Щоденника”. Сліди Винниченкового читання зустрічаються тут не так і рідко. У вересні 1908 р. він просить свою кореспондентку Люсю Гольдмерштейн надіслати йому романи Ф.Достоєвського “Брати Карамазови” та “Злочин і кара”. У січні 1909 р. кілька разів згадує (в листах до Софії Задвиної) польського модерніста С.Пшибишевського, причому - в контексті роздумів про стосунки між статями: “Не всякая пара людей может сходиться, не всякую женщину тянет к известному мужчине и наоборот. Должно быть большее или меньшее родство их тел и душ, должен быть гармонический темп их существ. Не в метафизическое влечение я верю, а в это. Оно не необходимо, - другие силы могут нейтрализовать его, можно развить его до метафизики. Пшибышевский яркий выразитель этой идеи”.⁽⁴³⁾

Судячи з усього, інтерес до С.Пшибишевського у Винниченка був досить глибоким і тривким. У 1909 р. він навіть виголошував у Парижі реферат про творчість цього письменника. А в 1911 р. нотував у “Щоденнику”: “Загадки таїть Пшибишевський". І там же: “У Пшибишевського нема акції, а тільки життя душі”.⁽⁴⁴⁾

У щоденникових записах 1911 р. зустрічаються його думки про Гамлета (герой Шекспіра - “приклад великого інтелекту і не дуже сильних бажань”). Серед нотаток 1914 року - враження про прозу норвезького письменника А.Гарборга: “Його “Загублений батько” наганяє на мене думливість. ... Він щирий, сердечний, дійсно шукаючий, дійсно страждучий”.⁽⁴⁵⁾ Записи січня 1915 року свідчать про знайомство В.Винниченка з творчістю Б.Бйорнсона.

Характерною особливістю творчої лабораторії письменника Винниченка (принаймні, після 1907 р.) було те, що він, беручись за п'єсу чи роман, спеціально студіював праці з філософії, психології, біології... Про роботу над перекладом Ф.Ніцше вже згадувалося вище. А ось і ще один красномовний запис у “Щоденнику” (1911 р.): В.Винниченко нотує перелік книжок для читання, серед них - “Наука и нравственность” М.Бертеля, “Развитие наследственности” О.Геровича, “Любовь в природе и развитие любви в живом мире” Бельше, праці Вагнера, Ренана, А.Бергсона... Коло читання визначається, як бачимо, інтересом В.Винниченка до проблем спадковості, ролі інстинктів, підсвідомості, моральних аспектів життєдіяльності людини...

Як свідчать архіви, В.Винниченко студіював наукові праці вельми уважно, роблячи численні виписки з них (зберігся, наприклад, його розлогий конспект дослідження М.Гюйо “Происхождение идеи времени. Мораль Эпикура и ея связь с современными учениями”. - Спб, 1899). Таким чином “підживлювалися” ті “теорії”, що їх проповідують герої деяких п'єс та романів В.Винниченка. Є.Чикаленко вважав, що перенесення в літературні твори тих чи тих наукових ідей, дискусій обертається у В.Винниченка публіцистикою, і сердито картав його за надмір проповідництва: “Боюсь, що й одповідь критикам (які різко негативно поставилися до п'єси “Щаблі життя”. - В.П.) Ви втнете таку саму, як сю п'єсу. Я вже се бачу з Вашої откритки, в якій Ви кажете, що “штудююєте наукові твори”, на підставі яких будете її писать.

Коли я говорив про Вас, що Вам треба більше читать, ніж писать, то не про таке читання я говорив. Я мав на меті, що Ви взагалі будете учитись, розвивать себе, щоб буть широко освіченою людиною, а не для того, щоб, вооружившись науковою зброєю, доводить критикам, що треба бути “чесним з собою”.⁽⁴⁶⁾ Справді, відсутність систематичної освіти⁽⁴⁷⁾, і то не лише політичної (на що вказував І. Лисяк-Рудницький), тільки частково компенсувалася самоосвітою, якій, до того ж, заважала “революційна метушня” цієї людини, наділеної “небуденними і різноманітними природними здібностями”.⁽⁴⁸⁾ В.Винниченко й сам усвідомлював, що партійна діяльність поглинала його молодість (варто ще раз пригадати його скрушне зізнання Є.Чикаленкові: “Я ж - неук...”), хапався за книжки, брався відвідувати лекції, а безгрошів'я штовхало його до швидко і багатописання, темперамент і амбіції не дозволяли “висиджувати” свої твори (“як Коцюбинський”, - зіронізував він в одному з листів)...

Коло Винниченкового читання цілком закономірне в контексті літературних захоплень перших двох десятиліть ХХ ст. Можна навіть сказати, що воно типове для тодішнього українського інтелігента. Для порівняння можна зіслатися на лектуру В.Стефаника, М.Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської...