Уже прочитавши в пресі численні протести колег-літераторів, М.Горький 27 жовтня 1913 р. опублікував у “Русском слове” нову свою статтю - “Еще о карамазовщине”. В.Ленін назвав її “ответом на “вой” за Достоевского”.

“Горький не против Достоевского, а против того, чтобы романы Достоевского ставились на сцене”, - дещо коригує свою позицію автор “Буревестника”. А далі повторює вже знайому тезу: “Не Ставрогиных надобно ей показывать теперь, а что-то другое. Необходима проповедь бодрости, необходимо духовное здоровье, деяние, а не самосозерцание, необходим возврат к источнику энергии, - к демократии, к народу, к общественности и науке”.⁽¹¹²⁾

Володимир Винниченко познайомився з Горьким навесні 1908 р. Можливо, це сталося в Женеві, де йому, між іншим, пропонували писати для тамтешньої “російської газети, де беруть участь Ленін, Богданов, Луначарський, Горький” (лист В.Винниченка до Є.Чикаленка від 4 березня 1908 р. - Інститут рукописів НБУ ім.В.Вернадського, фонд 293, справа 73-183). “Я дав згоду, - повідомляв В.Винниченко “буржуєві” Є.Чикаленку, своєму меценатові, - але не знаю, чи дам коли що-небудь, хоча вони пристають, щоб неодмінно дав до першого номера”.

Мине менше місяця - і В.Винниченко оселиться на Капрі, де всі, кого згадано в листі, мешкали поруч. З О.Богдановим В.Винниченко приїхав на острів майже водночас. М.Горький з”явився на кілька тижнів раніше (власне, жив він тут і в 1907-му, цілими місяцями мешкатиме і в наступні роки), А між 10 і 17 квітня 1908 року до Горького в гості нагодився і В.Ленін. Удвох із Горьким ходили до Неаполітанського музею, оглядали руїни Помпеї, піднімалися на Везувій...

Саме в ті дні - 15 квітня 1908 року - В.Винниченко пише Є.Чикаленкові про літературну вечірку в М.Горького, на якій він читав своє оповідання. При цьому не без задоволення зауважує, що “було багато “звездной” публіки”, що оповідання⁽¹¹³⁾ всі “найшли “несомненно художественным”, а його автора - “большим талантом”. Проте похвалою все не обмежилося: напрям, пафос твору гостям Горького не сподобався. Вони розцінили його як індивідуалістичний. Розгорілася суперечка на тему “особа і колектив”, про яку В.Виннииченко розповідає так: “Я ... старався довести їм, що вбивання, приниження одиниці во ім'я колективности принижує саму колективність”, “реальність - не громадянство, не клас, а індивід...”

Як ці судження соціаліста Винниченка розбігаються із соціалістичним же за своїм походженням “культом маси”, який набере розмаху пізніше, вже тоді, коли теорія перейде в площину політичної практики!

І ще один характерний пункт незгод. “Їм не подобається, що товариші (йдеться про революціонерів - героїв Винниченкового оповідання. - В.П.) можуть ненавидіти в камері один одного”, - розповідає В.Винниченко. І тут же іронічно коментує позицію опонентів: “Цього не може і не повинно буть з соціалістами...” (підкреслення наше.- В.П.).

Усе це дуже нагадує реакцію Л.Андреєва на критику А.Луначарським його оповідання “Тьма” і драми “Цар-голод” у збірнику “Литературный распад” (1908 р.). “Мені прикро не за себе, - писав Л.Андреєв М.Горькому на Капрі. - Мені прикро за справу, якій служать так, як Луначарський, - по-лакейському. Говорять про себе, як про людей нового, досконалого життя, нової психології, а пишуть і думають, як у “Новом времени” (підкреслення наше. - В.П.)⁽¹¹⁴⁾

Це нещасна доля всіх великих ідей, що вони попадають до маленьких людей. …Ми актори. ...Я не хочу бути чиновником революції...”⁽¹¹⁵⁾

Тільки у випадку з робітником Тарасом Щербиною В.Винниченко “прискіпливо вглядається у феномен стихійного, люмпенського екстремізму, досліджує склад соціального і психопатологічного грунту, який живить квіти зла, буйні пагони насилля”.⁽¹¹⁶⁾ Цей Винниченків персонаж і справді дає підстави говорити про психопатологію. Розладнана психіка, зруйноване в тюрмах здоров'я, нужда й принизливе становище нахлібника в родині Кисельських, а до цього всього ще й болісне відчуття своєї сексуальної неповноцінності, вічні душевні терзання, викликані як партійними, так і любовними чинниками...

Результат - озлобленість на всіх і вся, пошук свого місця й виходу для власної ненависті в середовищі анархістів. Разом з ними Тарас готує терористичний акт - вибух в університетській аудиторії, який має струснути свідомість суспільства “жахом ... кров”ю й смертю”. Втрата сенсу життя, спопеляюче почуття ненависті, посилене тотальним розчаруванням в усьому, у що донедавна вірив, - ось Тарасів фінал. Останньою краплею в довгій серії розчарувань виявився цілковитий крах міфу про соціалізм і соціалістів. Передсмертний лист Тараса Щербини - це моторошна інвектива, прокляття лукавим “гіпнотизерам”, які “обіцятимуть при соціалізмі все те, що самі мають т е п е р” (с.247), які забувають про дух на догоду “тілові”. А водночас - це й апологія стихії тотального руйнування, хвороблива маячня, якій протиставлено надсадно-мажорний фінал роману.

У романі “Чесність з собою” взагалі багато надриву, жорстких альтернатив, зрештою - моральних конструкцій, “спроектованих” рукою імпровізатора, якого не особливо турбує гармонія між наміром і результатом. Викривач лицемірства й “гіпнотизерства” Тарас Щербина раптом і сам постає в якійсь “бісівській” іпостасі, хоча в його інвективах (як і в монологах Грицька з “Дизгармонії”) є одкровення, які розділяв - судячи, знову-таки, зі “Щоденника” й публіцистики, - автор “Чесності з собою”.

Але у В.Винниченка все балансує, мерехтить, роздвоюється. Цілком можливо, що він би запротестував, прочитавши про свій твір ось цей висновок літературознавця: “що таке в повісті Винниченка оця псевдоорганізація нібито-революціонерів, як не сонм бісів і бісенят, що таке їхні псевдореволюційна метушня, гризня, суєта навколо страйку, від яких, як виявляється, виграє хто завгодно, тільки не робітники, їхнє базікання про соціалістичну мораль, соціальну гігієну, моральні принципи - що це, як не чистої води бісівщина? Але бісівщина вже здрібніла, потьмяніла, облізла, бісівщина тріскучих фраз, пустих амбіцій, інтриганства. І самі біси - це дрібні біси, ні верховенських, ні шигалєвих немає серед них...”⁽¹¹⁷⁾

Об’єктивно все в романі виглядає саме так. Верховенських і шигалєвих тут немає, проте сцена партійного “суду” в Кисельських над Мироном Купченком та його поглядами вельми схожа на зібрання “бісів” у Віргінського (глава “У наших”).І в одному, і в другому випадку - амбіційна, об”єднана відчуттям власної обраності, публіка, зайнята обговоренням проектів “виправлення життя”. Це мовби про неї сказано вже знайомі нам слова С.Франка щодо “дерзотного свавілля, в силу якого людина порушує природний порядок речей і посягає на місце і значення, їй не властиві”, - слова, якими цей філософ характеризував прикмети утопізму з його неминучою еволюцією “від святості до садизму”.

Персонажі Винниченкового роману дискутують навколо відносно “безневинних” питань: “пробний шлюб”, вільне кохання, проституція, стосунки інтелігенції й робітництва... У “Бісах” же Ф.Достоєвського Шигалєв пропонує цілу “систему устройства мира”¹ - не більше й не менше! “Выходя из безграничной свободы, я заключаю безграничным деспотизмом” (с.378), - чим це не шлях (згідно з формулою С.Франка - цілком закономірний) “від святості до садизму”?

У “Чесності з собою” Миронові Купченку дістаються певні авторські симпатії, і то немалі. Ф.Достоєвський же дає волю сарказмові, недарма його “Бісів” не раз називали романом-памфлетом. Причому, шигалєвські ідеї фактично є продовженням, похмурим розвитком “теорії” Раскольникова. І цей герой Достоєвського, “длинноухий Шигалев с мрачным и угрюмым видом” (які характерні епітети, - мовби зі “Злочину і кари” перекочували! - В.П.), має намір поділити людство на дві нерівні частини: “Одна десятая часть получает свободу личности и безграничное право над остальными девятью десятыми. Те же должны потерять личность и обратиться вроде как в стадо и при безграничном повиновении достигнуть рядом перерождений первобытной невинности, вроде как бы первобытного рая” (с. 379).

Пропонується ще один експеримент - тільки тепер уже не над самим собою і старою процентницею, а над цілим людством! Наслідком його має стати “земной рай”, дорога до якого пролягає через “всеобщее разрушение”, зрізання мільйонів голів, пускання пожеж. Повільний шлях відкидається Шигалєвим в Верховенським. Для них альтернатива можлива хіба що в риторичному сенсі: “черепаший ли ход в болоте или на всех парах через болото?” (с.384).

Вони, як і Раскольников, теж готові до своєї проби, - слово це недарма вигукує хтось із гостей Віргінського. Читачеві Ф.Достоєвського, таким чином, ще раз дається можливість повернутися пам’яттю до проби петербурзького екс-студента Родіона Раскольникова , який, ідучи (на початку твору) до процентниці, здійснював свою страшну репетицію. І тут, у “Бісах”, теж репетиція, поки що словесна, але не менш моторошна, тим паче, що замах робиться на встановлення всезагального “земного раю”.

“Мы сделаем такую смуту, что все поедет с основ” (с.391), - обіцяє Петруша Верховенський Ставрогіну.

Мирона Купченка і компанію у В.Винниченка теж дратують основи, правда - масштаб їхнього соціалістичного прожектерства обмежений поки що лише мораллю (хоча на практиці і сфера соціально-політичної боротьби їм не чужа).

А в Шигалєва і Верховенського готовий універсальний сценарій. “У него шпионство,- пояснює Верховенський Ставрогіну суть шигалєвського “земного раю”. - У него каждый член общества смотрит один за другим и обязан доносом. Каждый принадлежит всем, а все каждому. Все рабы и в рабстве равны. В крайних случаях клевета и убийство, а главное - равенство. Первым делом понижается уровень образования, наук и талантов. Высокий уровень наук и талантов доступен только высшим способностям, не надо высших способностей! Высшие способности всегда захватывали власть и были деспотами. Высшие способности не могут не быть деспотами и всегда развращали более, чем приносили пользы, их изгоняют или казнят. Цицерону отрезывается язык, Копернику выкалывают глаза, Шекспир побивается каменьями - вот шигалевщина! Рабы должны быть равны: без деспотизма еще не бывало ни свободы, ни равенства, но в стаде должно быть равенство, и вот шигалевщина! Ха-ха-ха, вам странно? Я за шигалевщину!” (с.392).

Нетерплячий фанатизм Верховенського шукає виходу через негайну дію, він уже малює картини майбутнього раю: “Надо устроиться послушанию. В мире одного только недостает: послушания. ... Мы пустим пьянство, сплетни, донос, мы пустим неслыханный разврат, мы всякого гения потушим в младенчестве. Все к одному знаменателю, полное равенство. ... У рабов должны быть правители. Полное послушание, полная безличность, но раз в тридцать лет Шигалев пускает и судорогу, и все вдруг начинают поедать друг друга. ... Мы сначала пустим смуту. ... Мы проникнем в самый народ. ... Ах, как жаль, что нет пролетариев! Но будут, будут, к этому идет.

... Ну-с, и начнется смута! Раскачка такая пойдет, какой еще мир не видал... Затуманится Русь, заплачет земля по старым богам...” (с.с.392, 394, 395).

Ю.Карякін вважає, що у “Бісах” є “різке відмежування соціалізму від верховенщини-шигалєвщини (Шигалєв про себе: антисоцаліст, Петро Верховенський: “я мошенник, а не социалист”, Віргінський про верховенщину: “не то”)”.⁽¹¹⁸⁾

Але в тім то й річ, що різкого розмежування соціалізму й верховенщини-шигалєвщини у Ф.Достоєвського не-ма-є. У Ю.Карякіна - суперечність. Він же й сам щойно намагався пояснити упередженість Ф.Достоєвського, який “змішує революціонерів, соціалістів, справді до кінця відданих народові, - з кар'єристами, єзуїтами від революції, від соціалізму, із сліпими фанатиками й циніками, здатними на будь-яку брехню, підлість, насилля - заради своєї влади...”⁽¹¹⁹⁾

“Головна упередженість, - доводив Ю.Карякін, - у зображенні, в найменуванні всіх соціалістів, усіх демократів, усіх революціонерів без винятку, без будь-якого розрізнення будь-яких відтінків, - з бісами, у повній і безумовній анафемі їм усім”.⁽¹¹⁸⁾

Зрештою, вже сам факт категоричного неприйняття “архискверного Достоевского” більшовиками, а також та обставина, що будівництво соціалізму в СРСР значною мірою відбувалося за сценаріями, передбаченими автором “Бісів”, - свідчать про те, що “упередженість” Ф.Достоєвського була дуже відносною.

“Вой” за Достоевского”, кажучи словами вождя більшовиків, уже в 1913 р. мав принциповий характер. В.Ленін тоді солідаризувався з М.Горьким, який не хотів бачити “Біси” та інші романи Ф.Достоєвського на театральних сценах, виходячи з інтересів “соціальної педагогіки”.Це вже пізніше, відразу після жовтневих подій 1917-го, М.Горький жахнеться жорстокої революційної практики більшовиків, - так з'являться його “Несвоєчасні думки”, у яких він заговорив ... мовою Достоєвського, бунтуючи проти догматизму, нечаєвщини, деспотизму більшовицької влади, проти руйнування Росії. “Я верю, что разум рабочего класса, его сознание своих исторических задач скоро откроют пролетариату глаза на всю несбыточность обещаний Ленина, на всю глубину его безумия и его нечаевско-бакунинский анархизм...”⁽¹²⁰⁾ Тепер уже й М.Горький - услід за Ф.Достоєвським - заговорив про нечаєвські гримаси російської революції...

Але поки що (у 1913-му) він воює з “карамазовщиною”. Поки що (у 1908-1910 роках) так само завзято - як і належить “правовірному есдеку”! - критикує Володимира Винниченка. Причому - з тих же позицій, що й Ф.Достоєвського.

Рішуче неприйняття М.Горького викликала п”єса В.Винниченка “Базар” (1910 р.). ”Талантливый Вы человек, Владимир Кириллович, но чрезвычайно любите парадоксы - мне это кажется весьма печальным, особенно когда Вы выдвигаете на сцену такой опасный парадокс, как в Вашем “Базаре”. “Всякая красивая женщина для мужчины, кто бы он ни был, - “самка”. Таков Ваш тезис? Чтобы защитить его, Вам пришлось сделать почти всех людей, окружающих Марусю, скотами. А люди эти - революционеры.

Положим, за последнее время и с-дек Вересаев, и эсер Савинков всячески сдирает с русского революционера романтические и идеальные покровы, но я не могу считать их спор с русской историей победоносным для них - не могу! И буду рассматривать эту размолвку с действительностью как борьбу индивидуализма, возрождающегося для последней предсмертной схватки, с тою творческой, новой силой, которая скоро навсегда придушит его.

Революционеры Ваши - не социалисты. ... Мне не хочется ставить Вас в ряд с Вересаевым, Савинковым и другими ликвидаторами революции. Я позволю себе посмотреть на Ваш труд как на недоразумение Ваше, как на ошибку. ... Человек Вы даровитый, и, вероятно, найдете в себе сил выбраться из той путаницы, которая, мне кажется, одолевает Вас”.⁽¹²¹⁾

Революционеры - люди лучшие, умнейшие, более отзывчивые, больше страдавшие, но не более как люди, подчиненные всем естественным законам. Если же они обладают недостатками, то не прикрывать их нужно, а обнаруживать. И опять же обнаружение обнаружению рознь. Можно обнаруживать, злорадствуя и злобствуя, можно и скорбеть, обнаруживая. Не думаю, чтобы в моем обнаружении были злобность и злорадство, ибо, обнаруживая других, я себя обнаруживаю. А сам я слишком люблю людей, слишком понимаю, что смысл моей жизни в людях, в их благе, слишком, наконец, я хочу торжества революции, чтобы ликвидировать ее и деятелей ея. Действительно, я несколько иначе понимаю пути к социализму, я хочу, чтобы Я не было затерто Мы, чтобы Мы было составлено из больших оригинальных Я, чтобы был синтез Я и Ты, а не абстрактное бескрасочное Мы. Уничтожить искание, инициативу, творчество я не хочу. А ищут и творят те, которые недовольны и сильны”.⁽¹²²⁾

Общее впечатление (от) повести таково: нет на свете людей извращеннее, распутнее, бессовестнее и глупее, чем русские революционеры”.⁽¹²³⁾

“Барикадна” реакція М.Горького і людей з його кола мала, отже, свою логіку. Та й естетична вразливість Винниченкових п'єс і романів, у яких порушувалися проблеми “нової моралі”, давала підстави для критичних оцінок...

3.4.Роман “Заповіт батьків”: “архискверное подражание”?

1911 року до рук В.Леніна потрапила Винниченкова брошура “Про мораль пануючих і мораль гноблених”. Про це він сам свідчив у листі до І. Арманд (початок листа не зберігся): “...и не в 1912, а в 1911 году мы в редакции “Социал-демократа” получили брошюрку Винниченко на русском языке, посвященную оправданиям по поводу тех обвинений, которым он подвергся от с.-д. за “честность с собой”. Винниченко просил ответить ему печатно и письменно. Я помню, что брошюра произвела на меня впечатление, и мне хотелось ответить, но разные делишки (ох, эти “делишки”, подобия дел, суррогаты дел, помеха делу, как я ненавижу суетню, хлопотню, делишки и как я с ними неразрывно и навсегда связан!! That a sigh more that I am Iary and tired and badly humoared. Generellly I like my proffession and now I often almost have it. ⁽¹²⁴⁾

Мне показалось, что Винниченко искренен и наивен, когда он ставит вопрос: “имеет ли право (!! sic !!) социал-демократ ходить в публичный дом?” И жует этот вопрос всячески, но все время индивидуально. Полуанархист он какой-то или совсем анархист, и впередовцы его с толку сбивать должны. Ведь он читал в Париже как-то реферат о “честности с собой” под председательством Луначарского? Или дела таковы, что Луначарский за Винниченко, а Алексинский - против? I would like to know some more detailes about it”.⁽¹²⁵⁾

Мне пришлось однажды провести ночь с больным (белой горячкой) товарищем - и однажды “уговаривать” товарища, покушавшегося на самоубийство (после покушения) и впоследствии, через несколько лет, кончившего-таки самоубийством. Оба воспоминания - a la Винниченко. Но в обоих случаях это были маленькие кусочки жизни обоих товарищей. А этот претенциозный махровый дурак Винниченко, любующийся собой, сделал отсюда коллекцию сплошь ужасов - своего рода “на 2 пенса ужасов”. Бррр... Муть, ерунда, досадно, что тратил время на чтение...”⁽¹²⁶⁾

В.Винниченко показує свого героя в момент, коли звичний ритм його життя порушується і з'являється “мільйон терзань”. У родині Заболотьків (глава якої - професор біології) на все звикли дивитися з “шлункового погляду”, - тут домінує матеріалізм. І ось Петро Семенович потрапляє в зовсім інший, химерний для нього світ, - у родину Гарбузенкових. “Все тут було проти “шлунку”⁽¹²⁵⁾, - невдовзі констатує він, і вже це породжує в ньому, звиклому до розміреного й зрозумілого життя, сум'яття й непевність. Сам він “у бога не вірив, про мікроби більше думав, аніж про духовні цінності” (с.18), - і ось раптом виявилося, що “загадкові люди з романів існують і в житті”. Гарбузенків дім нагадував ресторан. Вечорами тут читали вірші, слухали музику, обговорювали картини...

Виникає, отже, колізія “тіла” і “душі”, матеріального й духовного начал, - та сама, над якою задумувався і Тарас із “Чесності з собою”.

Петро Заболотько - ще один Винниченків персонаж, який болісно переживає розлад у сфері суспільної моралі, намагаючись вивести власну “формулу гармонії”. “Оголошую війну “душі” та татовому “шлункові” (с.165), - заявляє він врешті-решт. Своє сумне відкриття він формулює так, як це вже не раз робили інші Винниченкові герої: “в людей розлад між їхніми законами та законами природи” (с.144). Потрібно, отже, відшукати лад, - і Петро Семенович вирішує боротися із старою мораллю, шукаючи однодумців, звісно ж, серед соціалістів (“Це люди без забобонів, з новими поглядами на життя, революціонери в усіх галузях...” - с.149).