Але що так вразило Петра Заболотька? Чому цей нібито далекий від громадських пристрастей ескулап раптом опиняється в центрі уваги цілого міста, причому - зовсім не як медик, а як “апостол нових істин”?

В.Винниченко із властивою йому схильністю до вкрай заплутаних морально-психологічних вузлів і “переускладнених” сюжетів і цього разу залишився вірним собі.Заболотькові й справді не позаздриш: усе змішалося в його сім'ї, де, здавалося б, панують здоровий глузд і розміреність. Брат Данько, гімназист, - хворіє на сифіліс, яким його, як він вважає заразила Тоня, донька двірника, а тепер приймачка Заболотьків. Хлопець ладен покінчити з собою і навіть записується “до клубу самогубців”. Його, схоже, зовсім замучила нав'язлива думка про власну порочність, неповноцінність, непотрібність...

Надрив, психологічна капітуляція перед самим собою та обставинами невблаганно женуть Данька до прірви, і Петро Семенович, жахнувшись відчайдушному становищу брата, кидається йому на поміч.

Проте виручати доводиться й сестру Марту, яка не навчилася розпізнавати брехню і, зрештою, перетворилася в безвольну ляльку, яка дозволяє своєму колишньому чоловікові Тимощуку регулярно приходити до неї і фактично купувати тілесні втіхи. А є ж іще й Їжакевич із його нібито серйозними щодо Марти намірами...

Немає спокою і в родині Гарбузенкових. Виявляється, що старий господар теж ... сифілітик, а Гарбузенков-молодший, Ніка, “постановив убити себе”, оскільки колись, будучи в тюрмі, він зрадив двох товаришів і тепер мучиться тим своїм гріхом. Про зраду Ніки знає “соціаліст” Шапкін, який згоден мовчати, але за своєрідну плату: він вимагає, щоб сестра Ніки Саня стала його коханкою. Саня ж небайдужа до Петра Заболотька. І, до речі, вона теж сподівається, що він чимось зуміє зарадити...

А на довершення - історія з Тонею, яка раптом кидає Заболотьків, зникає, виїздить в Одесу, а потім виявляється,

що вона все ж повернулася і подалася в публічний дім... Повернулася, “бо більше не могла бути не там, де ... ви”, - трохи згодом зізнається Тоня Петрові Заболотькові, якого вона давно потай любить.

Воістину, “страшна каша”, як подумалося одного разу Петру Семеновичу. Альтруїстична душа його буквально розривається, адже треба якось привести до ладу, узгодити почуття, думки і вчинки. Ось тут якраз і починається бунт Заболотька проти усталених норм та уявлень. Усе лихо - в забутті “законів природи”, у фарисейських законах моралі, вирішує він: “Мораль наших батьків лицемірна, несправедлива й жорстока до всіх упосліджених, експлоатованих, нещасних. От з цією мораллю

треба боротись!” (с.148).

Боротися ж означає кинути виклик. І Петро Заболотько починає вибудовувати свою “теорію”. Спочатку - в листах до Данька, що їх він шле з-за кордону, де практикується в спеціалістів з сифілісу. Ті його настанови досить характерні: “Треба перед самим собою бути чистим (! - В.П.), щоб жити з певністю та гідністю” (с.69), - наполягає Петро Семенович, і Винниченків читач упізнає в цих його словах уже добре знайомий принцип “чесності з собою”.

Та й інші настанови легко вписуються в ту систему цінностей, що її проповідували герої п'єс і романів В.Винниченка, які передували “Заповітам батьків”. “Хто, Даню, чесний, шановний? Той, хто корисний для інших. ... Життя, Даню, - ось що й страшне, і цікаве, і дороге”. Петро Семенович хоче відмовити брата від самогубства, нагадуючи тому про необхідність бути мужнім і робити щось корисне для людей.

Новим тут у “матеріаліста” Заболотька є передусім те, що його все більше починає цікавити “душа”. Свідомо чи інстинктивно він робить акцент на тому, що негаразди і біди людські - не тільки від “соціальних умов”, а й від самої людини, її недосконалої природи, неготовності до самовиховання. Цей поворот у світогляді Петра Заболотька змушує згадати деякі з суперечок героїв “Злочину і кари” Ф.Достоєвського на дуже схожу тему (прикладом можуть бути хоч би й згадувані вже монологи Разумихіна).

І все ж, заклик Заболотька бути “чистим перед самим собою” - то лише початок його бунту. В епіцентрі сюжету невдовзі виявляються двоє: Петро Семенович - і “добра, чула, розумна” Тоня, яка фактично є Винниченковим аналогом Соні Мармеладової. Ось де головна мука Заболотька: “проститутка”

Тоня, її надщерблена доля, як, втім, і долі мешканок сумнозвісних Красногорських вулиць загалом. В.Винниченко віддавав певну данину “моді”, ведучи свого читача в будинки розпусти, детально виписуючи деталі побуту, звичаї і типаж “господинь” та приваблених світлом червоних ліхтарів “гостей”. У російській літературі вже був роман Л.Толстого “Воскресіння”, була повість О.Купріна “Яма”, були численні твори, в яких проблеми “вільного кохання”, шлюбу, проституції ставилися авторами в центр сюжетних подій. (Варто згадати і ранні твори В.Винниченка, поему “Повія” та оповідання “Народний діяч”, де акцент робився саме на варіантах шляхів, що ведуть жінку на панель). Характерним було й вельми поширене в літературі демократичного спрямування протистояння загальноприйнятій моралі, а також прагнення відшукати якісь конструктивні альтернативи їй. “Я находил, что пролетариат уже теперь идет к уничтожению всякой морали...” - міркує герой роману-утопії “Червона зірка” (1909 р.) О.Богданова, капрійського знайомого В.Винниченка. І це тільки крапля в морі подібних висловлювань, у потоці ідей, які бродили в умах соціалістів початку століття.

Петро Заболотько у “Заповітах батьків” В.Винниченка - герой із “теорією”. Друга половина роману взагалі переповнена “програмовими” монологами Заболотька, або ж дискусіями. Ясна річ, не обійшлося без “нових людей” - соціалістів. Вони в романі В.Винниченка, щоправда, лише номінальні, оскільки показані поза сферою своєї партійної практики. Винятком є хіба що Михайло, ще один брат Петра Заболотька. Його суперечки з “ апостолом нових істин”, зрештою, теж можна зарахувати до професійного пропагандистського активу цього героя. Цікаво, що навіть Михайло зустрічає братову “теорію” холодно-настороженими запереченнями, адже Петро Заболотько цілком серйозно говорить про необхідність створення профспілок проституток, береться виголосити в народному домі цілу лекцію, в якій хоче викласти свій “новий” погляд на мораль, шлюб, проституцію...

“Теорія” Заболотька виявилася сумбурною, кінці в ній не сходяться з кінцями, початкові ідеї обертаються гримасами, і це шокує соціаліста Михайла. “Це - благословення на розпусту, це підштовхування слабкодухих до ковбані, - гарячкує він. - ...Ти наміряєшся безглуздою проповіддю виправдування проституції якимсь чином знищити її” (с.155).

Схоже, що соціаліст (який і сам ладен викинути “буржуазну мораль” на смітник історії!) раптом жахається тієї ризикованої стихії, тієї моралі “без берегів”, яка має постати натомість старих “ідолів”. І в цьому його несподіваному “консерватизмі” куди більше здорового глузду, ніж у неконтрольованому, демагогічно-наївному “революціонізмі” Петра Заболотька, який спочатку намагається довести, що “проституція теж служить сучасному ладові, ... а коли служить, коли потрібна йому, то має право вимагати й собі того, що мають інші” (с.157), - а потім береться картати Михайла і йому подібних: “Ви не справжні соціялісти та не революціонери. Мозком, теоріями ви, може, і соціялісти, а життям, а серцем, а чимсь... чимсь ... унутрішнім ви ще там, з батьками, з прадідами, з їхніми заповідями, скрижалями та всякими їхніми святощами” (с.с.157-158).

Ці Заболотькові інвективи, по суті, продовжують монологи Грицька із “Дизгармонії” й Тараса Щербини із “Чесності з собою”. “Збираєтесь трони валити, капітал гнуздати, церкви руйнувати? А самі з своїх душ ікон не повикидали? “- продовжує наступати Петро Семенович. Він і не помічає, що в своєму благородному гніві, у намаганні повикидати “ікони” з душ доходить до крайньої - страшнуватої - межі. Немає, каже лікар Заболотько, “ні єдиної моралі, ні аморалізму, а тільки мораль пригноблених і мораль гнобителів. І все, що помагає пригнобленим, - моральне, що шкодить їм - неморальне” (с.159). І коли Михайлова дружина перепитує: “І красти, вбивати, брехати, обманювати - все буде моральне?” - Заболотько після паузи виголошує свій найголовніший, найбільш моторошний постулат: “Що ж, коли бути послідовним до кінця, то й це все для вищої мети буде моральне” (с.159). На що Михайло цілком резонно зауважує: “Наш Петро запізнився на кільки століть: єзуїти давно вже сказали - “мета виправдує засоби” (с.159).

Дивно, що вождь більшовиків, читаючи “Заповіти батьків”, звернув увагу лише на ідею організації проституток: у монологах Петра Заболотька є й те, що зовсім скоро, буквально через кілька років, повторить, ставши Головою Раднаркому, сам поронінський емігрант: “Моральне все те, що служить інтересам революції” (порівняйте у Заболотька: ”все, що помагає пригнобленим, - моральне, що шкодить їм - неморальне...”)⁽¹²⁷⁾ Нечаєвщина у героя В.Винниченка - мимовільна, у В.Леніна - свідома. За спогадами В.Бонч-Бруєвича, Ленін захоплювався Нечаєвим, кажучи, що “... титана революції Нечаєва треба всього видати... Достатньо згадати його (Леніна. - В.П.) відповідь в одній листівці, коли на запитання - “Кого ж треба знищити з царюючого дому ?“, Нечаєв дав точну відповідь: “Всю велику єктенію... весь дім Романових...” Адже це просто до геніальності!”⁽¹²⁸⁾

І М.Горький у 1918 р., роздумуючи над ходом більшовицької революції, згадав Нечаєва, та ще й цитуючи при цьому “Біси”: “Володимир Ленін вводить у Росії соціалістичний лад за методом Нечаєва - “на всіх парах через болото”.⁽¹²⁹⁾ Мовляв, “вища мета” виправдає методи і ціну...

В.Винниченко закінчив свій роман зовсім “по-достоєвськи”: Петра Заболотька судять (він пішов на ризикований лікарський експеримент, внаслідок чого пацієнт помер), відправляють у “далеке північне місто”, а невдовзі до нього в далеку мученицьку дорогу вирушає Тоня, яка стає дружиною. арештанта. Все - як у випадку з Раскольниковим і Сонею. Заболотько йде назустріч стражданням, проте якогось душевного тягаря в нього немає - навпаки, є передчуття чогось нового й важливого в житті, є любов і є сподівання, що в далекому північному місті він нарешті заживе тією простою “мораллю пригноблених”, про яку він, утім, має вельми приблизне й умоглядне уявлення.

Сам Заболотько про своє майбутнє говорить з пафосом: “До фабрик, до всіх тюрем праці та низів життя, - ось куди треба йти. Там зрозуміють і повинні зрозуміти необхідність знищення цього подлого, мерзенного ладу, разом з його “душами” та святинями, що ними він себе цементує. До справжніх революціонерів та руїнників старого життя треба йти!” (с.191).

Все змішалося в цьому дивному пориві Петра Заболотька: саможертовність, свята простота, наївність, фанатична віра в свою нову “релігію”...

Винниченків герой, хотів того автор чи ні, не викликає достатньо серйозного до себе ставлення. Йому не відмовиш у щирості, але ж надто багато в ньому чудернацького, утопічного, того, що породжене “підняттям і відірваністю від світу” (с.175). Ще одна химерна доля, джерело химерності якої - у жорсткому підпорядкуванні себе “теорії”, “конструкції”, “ідеї”, хай навіть і правильній, благородній у своїй основі, проте ж - умоглядній!

Щодо авторських акцентів, то вони, як це часто буває у В.Винниченка, важковловимі. Нелегко судити і про призначення “діалогу” з автором “Злочину і кари”. Проте сам факт його - незаперечний.

Найбільш очевидним підтвердженням, по-перше, є аналогія між Заболотьком і Тонею - та Раскольниковим і Сонею. Фінал роману “Заповіти батьків”, по суті, є “цитатою” з Достоєвського. По-друге, В.Винниченко зосереджується на дотичній стосовно “Злочину і кари” проблематиці (способи “виправлення” недосконалостей як суспільних, так і тих, що криються в природі людській, моральні аспекти цього “виправлення”). По-третє, з Ф.Достоєвським його споріднює й установка на зображення людського “підпілля”, на “вивертання” всього темного, похмурого, що є в героях. Причому, винятку не робиться й для “нових людей”, соціалістів, і ця остання обставина могла сприйматися частиною читачів (зокрема, й таким читачем, як В.Ленін) як данина досить поширеній у російській літературі “ганебного десятиліття” тенденції приземлення революціонерів.

І все ж, художні достоїнства роману “Заповіти батьків” не надто високі. Є в ньому очевидні, нав'язливі самопереспіви , повтори одних і тих же тем, ситуацій, колізій. Є все та ж “розмитість фокусу”, наївність “проповідництва” й моралізаторства. Є сюжетна переускладненість, яка залишає відчуття штучності, сконструйованості. Здається, саме в цю пору (1912-1913 р.р.) В.Винниченко, відірваний вимушеною еміграцією від рідного грунту, від стихії того життя, яке залишалося для нього “за шеломянем”, з особливою гостротою відчував нестачу безпосередніх вражень і спостережень. Як художник він завжди був сильний здатністю до моментального новелістичного малюнка, умінням по гарячих слідах явити в слові “шматок життя” з його парадоксами , гострими соціально-психологічними й моральними колізіями, колоритом матеріалу, предметного світу, виразністю характерів, зухвалим виходом у “заборонені” зони.

У “Заповітах батьків” натомість відчутні втома, ходіння по колу, те саме проповідництво, яке межує з соціальним прожектерством, згодом дотепно спародійованим у “Народному Малахієві” Миколою Кулішем (і Малахій Стаканчик, і Петро Заболотько зайняті одним і тим же - “реформою людини”, тільки за різних суспільних обставин: як-не-як, а між ними цілих п'ятнадцять років, та ще й яких!)⁽¹³⁰⁾

3.5. Висновки

моя”.⁽¹³¹⁾

Художній приклад Ф.Достоєвського давав В.Винниченку більшу свободу тоді, коли треба було висвітлити душу людини, яка ставить на собі експеримент. Це ж і стосовно його героїв можна повторити слова В.Вересаєва, сказані про героїв Ф.Достоєвського: “Кожен перетворив свою душу в якусь лабораторію, зосереджено обмацує свої хотіння, вимірює їх, сортує, спотворює, безперервно ставить над ними химерні досліди, - і зрозуміло, що безпосереднє життя відлітає від змучених хотінь”.⁽¹³²⁾

4.1. Тінь Заратустри. Симбіоз ніцшеанства й соціалізму

У 1907 - 1916 роках Володимиру Винниченку не раз доводилося чути й читати закиди на свою адресу щодо імморалізму та індивідуалізму. Цікаво, що подібні докори лунали з вуст як “старих” українофілів (І.Нечуй-Левицький), російських соціал-демократів (М.Горький), так і українських демократів різних політичних відтінків (С.Єфремов, С.Петлюра, М.Гехтер та ін.). Першим подразником виявилася драма В.Винниченка “Щаблі життя” (1907 р.), прозовим варіантом якої став роман “Чесність з собою” (1910 р.). Проте й багато інших творів письменника не раз викликали полемічні збурення, змушуючи критиків якось пояснювати природу, витоки отого Винниченкового “імморалізму” й індивідуалізму. Закономірно виникало питання про те, наскільки близьким В.Винниченку був комплекс ідей німецького філософа Фрідріха Ніцше, законодавця моди в європейській літературі на рубежі ХІХ і ХХ століть. Зрештою, 1913 року в журналі “Українська хата” (№5) з'явилася стаття П.Христюка з красномовною назвою “В.Винниченко і Ф.Ніцше”, в якій коротко викладалися основні постулати популярного німецького філософа, а також розглядалися деякі аспекти “діалогу” українського письменника з Ф.Ніцше. Невдовзі ж настали часи, коли й сама “Українська хата” перестала існувати. З початком світової війни російський уряд влаштував погром українства; було вже не до Ф.Ніцше і не до резонансу його ідей в українській літературі.

А тим часом порушена П.Христюком проблема залишалася. Малосприятливі для наукових обговорень обставини української історії відсунули її аж до останніх років ХХ століття... Саме час повернутися до подій і атмосфери мало не сторічної давності.

“Не раніше 1901 року мої думки почнуть доходить до вух”, - написав Ф.Ніцше у травні 1887 року. І - помилився: вже в 90-х роках його ідеї набули неабиякого поширення. Привид боголюдини, білявого бестії Заратустри наприкінці минулого століття бродив по Європі, викликаючи цікавість, обурення, захоплення... Важко назвати когось із більш-менш помітних письменників рубежу століть (як у західноєвропейській літературі, так і в російській), який би байдуже пройшов повз Ніцше. Ця мовчазна, вразлива на красу, хвороблива людина, яка закінчила божевіллям, шокувала європейську інтелектуальну публіку своїм пристрасним бунтом - бунтом проти тих цінностей, які здавалися фундаментальними, непорушними, освяченими самим часом.

Цікавою є аналогія, відзначена неокласиком Павлом Филиповичем: “Загально визнаний, хоч і мало ще досліджений, вплив Ніцше на європейську думку і художнє слово наприкінці ХІХ -на початку ХХ століття, був величезний і, мабуть, не менший, ніж вплив Байрона в першій чверті минулого століття”.⁽¹³³⁾

В цьому контексті філософія Ніцше була дуже до речі. Більше того, вона й сама творила цей контекст. “Перший декадент, поет-безумець, поет-пророк”, як називає його Н.Лаврова, і справді “своїм талантом сколихнув ірраціональні пласти європейської культури, які довго дрімали”.⁽¹³⁴⁾ Він був “кумиром європейського модернізму” (А.Шамрай). З його проповідей, що звеличували сильну особистість, постала у філософії течія індивідуалізму. Його яскравий стиль запалював художників слова. Філософія Ніцше, яка без жалю руйнувала всі авторитети, для багатьох інтелектуалів Європи кінця ХІХ і початку ХХ століть була “суворим євангелієм сили, влади і міці”.⁽¹³⁵⁾ Один із перших і найгрунтовніших дослідників Ніцше, німецький професор Г.Вайнінгер виділяв у цій новітній “євангелії” сім головних пунктів, що складали її суть. Причому, назва кожного з них починається з “анти-”:

1) антиморалізм;

2) антисоціалізм;

3) антидемократизм;

4) антифемінізм;

5) антиінтелектуалізм;

6) антипесимізм;

7) антихристиянство.

Йдеться тут про пізнього Ф.Ніцше, який різко протиставився кумирові своєї молодості А.Шопенгауеру. Про Ніцше, в чиїх працях 80-90-х років минулого століття пафос “переоцінки всіх цінностей” став усепроникним. Його “книжка для всіх і ні для кого”, названа “Так казав Заратустра”, є гімном надлюдині. “Людина, - пише Ф.Ніцше, - це те, що треба подолати”, це перехід від звіра до надлюдини. Надлюдина ж - “сенс світу”, вона є творцем, який вписує “нові цінності на нові скрижалі”.⁽¹³⁶⁾

Жадання влади, волю до могутності філософ вважав головним інстинктом усіх живих істот, в т.ч. й людини. Він переносив на людський світ багато тих висновків, до яких прийшов Дарвін. Зокрема, поширював на людське середовище теорію природного добору. Звідси - теза про те, що право на життя має лише сильний. Слабкий же мусить поступитися сильному. Зло - від слабкості, добро - “все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади і , зрештою, саму силу”.⁽¹³⁷⁾

Апологія сили відштовхувала Ф.Ніцше від християнства, яке він вважав релігією співчуття. Співчуття для нього - річ недопустима, бо воно породжує слабкість: “Християнське співчуття - це найнездоровший складник нашої хворої сучасності. Зробитися лікарем, виявити безжальність, твердо тримати ножа - наш обов”язок, наша любов до людини, бо ж ми філософи, ми гіперборейці!”.⁽¹³⁸⁾

Цей залізний гіперборейський тон Ф.Ніцше був спрямований і проти “соціалістичних фантазій”, адже соціалістичні гасла проголошували рівність, однаковість людей, тоді як природа створила їх різними, нерівноцінними. З тієї ж причини творець Заратустри скептично ставиться й до демократії, вбачаючи в ній усе ту ж тенденцію рівняти всіх. Апологет сильної, вільної від умовностей суспільства особистості, він погордливо відкидає культ громади, колективу, маси, що його сповідує соціалізм. Він заперечує всяке панування колективу над людською індивідуальністю, адже ідеал його - боголюдина, вінець життя, каста обраних.

Ясна річ, каста особливих, досконалих особистостей має витворити й особливу систему цінностей, в т.ч. - моральних. “Трясовина людської моралі” - не для надлюдини Ніцше! “Тартюфство моралі” - не для аристократа волі, гордого самітника, що живе в горах!..

Щось моторошно-привабливе було в цьому тотальному бунті Ф.Ніцше, в його апофеозі сили й нічим не обмеженої свободи індивідуума. Праці філософа “Так казав Заратустра” (1883), “По той бік добра і зла” (1886), “Сутінки ідолів” (1888), “Антихрист” (1888) перекладаються багатьма мовами. Причому, європейських інтелектуалів кінця ХІХ і початку ХХ ст.ст. притягують до себе не лише ідеї Ніцше самі по собі, а й вишукана форма їх подачі, поезія й алегорії, і навіть незвичайна “сатурналія мови”, яка поставала зі сторінок перед читачами німецького філософа.

З-поміж названих Г.Вайнінгером семи “струн” філософії Ф.Ніцше Володимира Винниченка вабив звук лише кількох. Передусім - йому до душі був пристрасний заклик до “переоцінки всіх цінностей”, що звучав у “Жаданні влади” та інших трактатах німецького філософа. Бунт антисоціаліста Ф.Ніцше проти умовностей, догм, філістерства, покори цілком відповідав мріям соціаліста В.Винниченка про революційне перетворення життя. Заратустра Фрідріха Ніцше прокладав дорогу “новій людині” Володимира Винниченка. Соціалістичні ідеї парадоксальним чином поєдналися в українського письменника з ніцшеанськими. Кажучи словами сучасного польського філософа К. Міхальського, “Ніцше відкрив проблематичність, історичність, крихкість основних понять, які формують наші знання і нашу поведінку (таких, як “правда”,”брехня”, “добро”, “зло”)...”⁽¹³⁹⁾

Проте й письменники старшого покоління, як, наприклад, 60-річний Г.Ібсен, озвалися у своїй творчості на ідеї Ніцше, які входили в моду. В.Адмоні відзначає, що думки Фрідріха Ніцше помітні у змалюванні Хільди, героїні драми Г. Ібсена “Будівельник Сольнес” (1891р.): “Саме в Ніцше зустрічається і осуд кволої совісті, і звеличення вікінгів з їх безжальністю. І безперечно, тут не випадковий збіг. Є всі підстави вважати, щов свої останні мюнхенські роки (а це був кінець 1880-х. - В.П.) Ібсен досить детально познайомився з ідеями Ніцше, хоча б із других рук. Якраз наприкінці 80-х років розгорнуті статті про Ніцше друкують визначні скандинавські критики, друзі Ібсена, Георг Брандес та Юліус Хоффорі, а також відомий данський філософ Харальд Хефдінг. Пройти повз Ібсена ці статті не могли. І відгуки на них, можливо, були вже в “Гедді Габлер”, стаючи цілком виразними у хижій позиції Хільди - тієї позиції, з якою вона приходить до Сольнеса. Більше того, вплив ідей Ніцше відчувається і в образі самого Сольнеса, який хотів би вважати себе людиною обраною, винятковою - певним варіантом надлюдини Ніцше”.⁽¹⁴⁰⁾