Томас Манн вказував на аналогії між дендізмом Оскара Уайльда (1854-1900 ) та імморалізмом Фрідріха Ніцше; багато які з одягнених в афористичну форму парадоксів Уайльда, вважав він, “могли б вийти з-під пера Ніцше”.⁽¹⁴¹⁾ І самого Т.Манна (1875 -1955) не обминула магія думок його співвітчизника-філософа, зокрема, стосовно співвідношення мистецтва і життя. Вплив Ніцше (як і Шопенгауера) “виразно позначився ... на “Будденброках”, а ще більше на “новелах про митців”, де протиставляються як антиподи мистецтво і життя, митці,носії духа і “червонощокі”, бездуховне й грубоутилітарне буржуазно-міщанське середовище”.⁽¹⁴²⁾

Перегуки з Ф.Ніцше помітні також у творчості ще одного німецького письменника - Герхарда Гауптмана (1862 -1946), якого з автором “Заратустри” зближували “відмова від етичного ідеалізму, відкидання буржуазного моралізаторства, визнання егоїзму головною рисою людини буржуазного суспільства”.⁽¹⁴³⁾

Ідеї Ф.Ніцше дали поштовх ідеології надіндивідуалізму; перший же за часом і найяскравіший тип надлюдини в художній літературі дав Станіслав Пшибишевський (1868 - 1927; ідеться про Еріка Фалька з роману “Homo sapiens”).⁽¹⁴⁴⁾ Поза комплексом ідей Ф.Ніцше годі уявити творчість Г.д’Аннунціо (1863 -1938) з його культом героїзму (боротьба) та естетизму (захоплення красою).⁽¹⁴⁵⁾

Власне, цей ряд можна продовжувати мало не безконечності, адже й справді, кажучи словами Т.Манна, під впливом Ф.Ніцше “сформувалося духовне життя цілої епохи”.⁽¹⁴⁶⁾ Ніцше спричинився до появи в художній літературі певного типу героя - сильної особистості, індивідуаліста, “надлюдини”, і це, можливо, найголовніше. В українській літературі чи не першою подібний тип героя (героїні) явила в своїй прозі Ольга Кобилянська. Це закономірно, адже була вона “вихованкою німецької культури”, оскільки виростала в маленькому буковинському місті, “де єдиним вогнищем культури була бібліотека, яка складалася майже виключно з німецьких книг”. Саме “німеччина” відкривала О.Кобилянській “світ ідей, познайомила зі світовою літературою і навчила любити й розуміти мистецтво”.⁽¹⁴⁷⁾

“Великий замолоду вплив на неї мав Ніцше з його ультра-індивідуалістичною філософією, - стверджував С.Єфремов, - і Кобилянська в своїх творах стала вірною його ученицею. ...Герої Кобилянської - це все-таки “аристократи духа”; вони хочуть вживити в собі ідеал надлюдини: “бути передусім собі цілею” і “не дбати о загал”; для такої надлюдини “не можуть істнувати права”, тобто ніякі певні обов'язки й повинности до громадянства; вона хоче ізолювати себе од громади, нехтує нею й кидає їй повний ганьби і презирства виклик”. ⁽¹⁴⁸⁾

С.Єфремов ставився до “надлюдей” із ранніх повістей О.Кобилянської іронічно, вважаючи, що вони, зрештою, мало чим відрізняються від зневажуваного ними “натовпу”. Натомість - Леся Українка була значно прихильнішою до героїнь ”Людини” (1894 р.) і “Царівни”(1896 р.), вона вбачала в них “тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого середовища австрійської буржуазії, яка потонула в безнадійному філістерстві”.⁽¹⁴⁹⁾ Пориви такої жінки ins Blau Леся Українка резонно пов'язувала із “сильним впливом (на О.Кобилянську. - В.П.) філософії Ніцше”. І ось що особливо важливо: “парадоксальний дух Ніцше розвинув у молодої буковинської письменниці значно більшу сміливість думки й уяви, ніж ми звикли бачити в більшості письменників-русинів”.⁽¹⁵⁰⁾

Цікаво, що О.Кобилянська залишила коментар до подібних суджень: “Щодо Ніцше, то правда, що він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я так дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні. Попросту з причини, що не могла його дістати, і деякі місця були мені “затуманні”. Ібсена брала я заповерхово в той час, коли він був цілком новий - отже, пишучи всі свої дотеперішні твори, я писала їх без впливу Ібсена або Ніцше, хіба що в “Царівну” вкладала деякі його гарні, великі й далекосяглі цитати. Читала би-м його і тепер, але лише по-українськи, та що в нас нема жодних перекладів чогось справді великого - так не читаю...”⁽¹⁵¹⁾

Зацікавленість О.Кобилянської філософією Ф.Ніцше дещо випереджала в часі аналогічні тенденції в російській літературі. В Росію Ніцше прийшов на початку 1890-х років. М.Горький згадував, що інтелігенція познайомилася з його ученням за статтями в журналі “Вопросы философии и психологии” в 1982 р. Сам він, прочитавши Ніцше, наділяв своїх босяків, а також Якова Маякіна з повісті “Фома Гордєєв” рисами “анархізму переможених”, прикметами “ніцшеанства”.⁽¹⁵²⁾

М.Горький не був самотнім у своєму інтересі до творця Заратустри. Особливо популярним у Російській імперії цей філософ став на початку ХХ століття, коли почали з”являтися переклади його праць, зарясніли публікації типу “Гауптман і Ніцше”, “Шопен і Ніцше”, “Достоєвський і Ніцше”, “Толстой і Ніцше”... Про Ф.Ніцше пишуть російські філософи Л.Шестов, Є.Трубецькой, С.Франк, В. Соловйов... У художній літературі замиготіли “біляві бестії” в косоворотках. Причому, інтерес до Ф.Ніцше виявляють письменники різних поколінь і різних художніх напрямків - від М.Михайловського до Л.Андреєва й М.Арцибашева...

Чи ж дивно, що В.Винниченко, сидячи в київській тюрмі, взявся за переклад трактату “Так промовляв Заратустра”, що і в його творчості зазвучали ніцшеанські мотиви?

Вище вже було перелічено героїв-ніцшеанців із п'єс та романів В.Винниченка. Їх своєрідність з-поміж “братів” Заратустри, створених художньою уявою інших письменників, полягає передусім у симбіозі ніцшеанства й соціалізму, симбіозі, що стає для них керівництвом до дії. Важко навіть сказати, чого більше в Мартина з “Дизгармонії”, Мирона Купченка з “Чесності з собою” і Вадима Стельмашенка з роману “По-свій” - типового соціалістичного революціонізму чи демонстративного ніцшеанства. Приналежність до партій, які опонують самодержавному режимові, у них суто номінальна. Читачеві майже не дано знати, як вони реалізують свої революційні програми. Зате ледь приховані цитати з Ніцше раз у раз зблискують у їхніх програмових монологах, у суперечках з опонентами. Та й сама лінія поведінки цих літературних героїв красномовно свідчить про те, що вони ретельно “чистять” себе “під Заратустру”, якщо перефразувати відомі слово поета.

протиставлення особи - суспільству; моральною орієнтацією якого є “егоїзм, що нерідко опирається на критерії утилітаризму чи гедонізму і в крайніх формах призводить до анархізму, цинізму і нігілізму”.⁽¹⁵³⁾ Той самий, який визнає абсолютні права особистості, її свободу і незалежність від суспільства та держави”.⁽¹⁵⁴⁾

На початку ХХ ст. у Європі “течія індивідуалізму” набрала сили як у філософії, так і в літературі. Пов”язано це було з тим, що з минулого, ХІХ ст. “особистість вийшла ... з почуттям своєї незадоволеної туги, з жагою вищого ідеалу, з думкою про свої протиріччя із суспільством”.⁽¹⁵⁵⁾ Усвідомлення самоцінності кожного людського життя і кожної - неповторної, незамінної - особистості вступало в суперечність із закостенілою суспільною мораллю, а також із новомодним соціалістичним культом “Ми”. Саме з цього соціально-психологічногогрунту виростали індивідуалістські філософські моделі. У художній же літературі проблему “Я” і “Ми” підняв на щит новоромантизм із його гаслом “визволення особистості”. “Кожна особистість суверенна”, - ці слова Лесі Українки з її статті про прозу молодого В.Винниченка були, по суті, гаслом цілого - новоромантичного - напряму.

Д.Донцов хоч і перебільшував (на догоду власній ідеології), стверджуючи, що гаслом самої Лесі Українки “стали знані слова Ніцше: “Війна і мужність довершили більших діл, як любов до ближнього. Не милосердя ваше, але відвага ваша рятувала досі нещасних”, - проте для висновку про те, що “її герої, не маси, а одиниці” (підкреслення наше. - В.П.), він мав цілком достатньо підстав.⁽¹⁵⁶⁾

Одиниці Лесі Українки протистоять загалові - Кассандра, неофіт-раб, Мавка, Антей, не кажучи вже про ліричну героїню її поезії, яка чує в собі достатньо волі, щоб сказати: “я вийшла сама проти бірі...”. Якщо й можна говорити про пафос індивідуалізму в поетеси, то з неминучою поправкою: в ньому немає нічого від банального цинізму, егоїзму чи пошуку насолод для себе. - є саможертовна вірність власним максимам, життя через “не можу”, вольовий виклик відчаю, безнадії, рабській покорі. Одиниця для неї - не нуль, недарма ж “співрозмовниками” Лесі Українки в її поезії виступають Прометей, Жанна д'Арк, Марія Стюарт...

Якщо “аристократки духу” з ранніх повістей О.Кобилянської замикаються у вежі своєї гордості, протиставляючись філістерському оточенню і зосереджуючись на власних неясних пориваннях, то в Лесиних “одиниць” переважає не рефлексія, а дія (чин, кажучи улюбленим словом Д.Донцова), дія, підпорядкована якійсь великій ідеї, що є смислом життя, рубіконом непоступливості. Серед інших літературних героїв їм ближчий Брандт Г.Ібсена з його цільністю, силою волі й вірністю обов'язку. (Марк Нордау користувався навіть поняттям “ібсенізм”, наполягаючи на думці, що популярний норвезький драматург є “поетом егоїзму” і що “життя за власним законом виступає в Ібсена у формі індивідуалізму”⁽¹⁵⁷⁾, - але тут уже знову доречною є суперечка про терміни і про різне ставлення до одних і тих же понять).

Проте Ібсенів Брандт, як і герої Лесі Українки, постав поза впливом Ф.Ніцше, тим часом, як наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.ст. у літературах на європейському терені виникла ціла галерея “сильних особистостей” ніцшеанського зразка, зокрема - в творах А.Стріндберга, С.Пшибишевського, К.Гамсуна, М.Горького...

В цьому ж ряді слід назвати й В.Винниченка. Його “ніцшеанці-соціалісти”, звичайно, є людьми, для яких ego - в центрі світу. І якщо “одиниці” Лесі Українки, “аристократки духу” О.Кобилянської, бунтар Брандт Г.Ібсена володіють магією людської привабливості, то герої В.Винниченка, які представляють згаданий тип, мають вельми монструозний вигляд: їхній цинізм, готовність в ім”я голого принципу переступити через матір (Мирон Купченко), сина (Василь Кривенко), люблячу жінку (Вадим Стельмашенко), відлякують ближніх.

Вони - заложники власних ідей, які засліплюють їх, спонукаючи весь час позирати в дзеркальце того Принципу, за яким проглядає ... лик Заратустри. П.Христюк із цього приводу зауважував, що й сама формула “чесності з собою” запозичена В.Винниченком у Ф.Ніцше; що означає вона передусім “усе дозволено” і що вчинки героїв “Дизгармонії”, “Щаблів життя”, “Memento” виглядають “немов тільки ілюстрація до думок Ніцше”.⁽¹⁵⁸⁾

Справді, “чесність з собою” для них означає, крім усього, культ сили. Варто послухати монологи й репліки Мартина з “Дизгармонії”: “Мораль видумана дужими для безсилих. Коли безсилі робляться дужими, вони заводять свою мораль...”; “брехня, насильство неморальні тільки тоді, коли не мають сили для того. Дужого брехуна бояться й поважають, а з безсилого сміються й зневажають...”⁽¹⁵⁹⁾

Що таке щастя? Коли відчуваєш, як зростає сила...”⁽¹⁶⁰⁾

Людину в собі вони долають успішно, але “надлюдьми” не стають.⁽¹⁶¹⁾

У фіналі “Чесності з собою” - зовсім у згоді з Ніцше - сильні тріумфують над слабкими, любов торжествує поруч із трупами (по суті, в буквальному сенсі слів), - але в тому тріумфові немає людського тепла, немає життя, а є лише умоглядна схема, зіперта на “дарвінську” тезу Ніцше: “хай згинуть слабаки й невдахи, а ми їм ще допоможемо зникнути з лиця землі”.

Те ж саме в “Memento”, те ж саме - в “любовній” історії

революціонера-засланця Вадима Стельмашенка й нещасної Наташі (“По-свій”). Кожного разу смерть, смерть, смерть - як плата за експерименти... О вже ці ніцшеанствуючі соціалісти!

Ф.Ніцше або ж його Заратустра кілька разів згадуються у творах В.Винниченка. Вадима Стельмашенка після його повернення із заслання зустрічають (у родині Микульських) словами: “Невже ви, справді, такий ніцшеанець? Нам, українцям, здається, ще рано до цього... Ні?”

Далі відбувається коротка розмова на модну, як можна здогадуватися, тему:

“ - Я - не ніцшеанець, - сказав Стельмашенко.

- Як?! Хіба ви - не іммораліст? Я читала ваші...

- Так, я - іммораліст. Коли хочете так називать, але Ніцше - не іммораліст.

- О?? - ніби аж здивувалась Діна.

Стельмашенко довірчиво й просто подивився на всіх, немов шукав, хто ще крім його що зна про те, що Ніцше не був імморалістом. Таких не було - всі дивились на нього з чеканням.

- Ви, здається, не згодні зо мною? - промовив він не без задоволення. - А це так ясно. Він - такий же мораліст, як і ті, кого він так висміював і лаяв. Тільки перевернутий догори ногами мораліст. Ні? Ви цього не думаєте?”

Настає момент, коли діалог переходить у монолог Стельмашенка - він викладає свій погляд на мораль, перевершуючи в радикалізмі суджень вже й самого Ніцше: “...Ніцше був той же філістер, але з манією величности і розлючений на тих, хто не визнавав за ним його геніальности. Ось хто він був по суті! “По той бік добра і зла”! Дурниця! Фраза! Ніколи він там не був...

Цікаво, що ці інвективи на адресу Ніцше Вадим виголошує вже після історії з Наташею, після свого конфлікту з колом таких же, як він, засланців, які оголосили йому бойкот, осуджуючи поведінку Стельмашенка. А сам поет тим часом “долав у собі людину”, бунтуючи проти “темних сил сивої, давно померлої старовини” (тобто - батьківського інстинкту), плекаючи в собі нічим не обмежену волю і гордість. Щоденникові записи Стельмашенка, зроблені на засланні, сповнені ледь прихованих цитат із Ніцше: у своїй апології сили й індивідуалізму він цілком щирий послідовник Заратустри. Вадим і сам це усвідомлює: “Перечитав те, що вчора написав: чистий бред якогось Заратустри...” (с.166).

Це вже згодом, повернувшись, як блудний син, додому, він збагне, що його “теорії” - надто умоглядні. З того й почнеться поступове повернення Вадима по цей бік добра і зла.

Про Заратустру згадує й Данько Заболотько з роману “Заповіт батьків”. А скільки ще є непрямих згадок та алюзій!

4.2. “Сильна особистість” - по цей бік добра і зла

(роман “Хочу!”)

Ще один Винниченків ніцшеанець, поет Андрій Халепа (роман “Хочу!”), якого можна назвати двійником Вадима Стельмашенка, теж кілька разів апелює до афоризмів Заратустри. “Коли я не борюсь з ворогами, то борюсь з собою”,

- цитує він одного разу Ніцше, називаючи ці його слова прекрасними.⁽¹⁶²⁾

Роман починається зі спроби Андрія Халепи покінчити з собою Мотиви самогубства він викладає в довгому листі до жінки, яка завдала йому душевних мук своєю жорстокою (і цинічною?) легковажністю. Але справа не стільки в ревнощах Халепи до Ліди Баранової, скільки в невдоволенні поета самим собою і в розчаруванні недосконалістю “планети людей” загалом. Його лист до Ліди - це, по суті, парафрази з “Так казав Заратустра”. “Так, ми свідомі люди, “останні люди”, як казав Ніцше, інтелігенти, знаючі й розуміючі, що зорі не суть очі янголів, що смерть не є баба з косою, що життя є іспит до вступу в рай чи пекло, - ми блощиці... Ах, як я тужив один час за людиною, що померла в мені! За цею голубою височінню, за побожним трепетом, за жагучим бажанням заслужити посміх Вищого судії! ... Хіба ми поводирі, а не мавпи, що потішають юрбу?.. Ми - стоячі ставки...” (с.с.24,25,57).

І далі - в тому ж величаво-сповідально-скорботному дусі: гордий самітник вирішує, що далі жити немає сенсу, оскільки й “останні люди” не в силі подолати в собі людину, вони запобігають перед юрбою, потурають власним слабинам, великим і дрібним порокам...

Життя Халепи, що мало обірватися в готелі якогось російського міста, рятує щасливий випадок. І саме з цього моменту бере початок його повільне повернення по цей бік добра і зла. Мовби повторюється історія Вадима Стельмашенка. Андрій Халепа - теж “блудний син”, який осягає прості, випробувані життям істини, впускаючи їх у свою свідомість і душу замість умоглядних “теорій”. Після невдалої спроби самогубства він зближується з родиною Сосненків, пориваючи з нібито аристократичною, а по суті - напівбогемною літературною компанією. Це - поворот у долі молодого російського поета Андрія Халепи, який втрачає холоднуватий заратустрівський лик, зате знаходить для себе важливу життєву мету.

Під впливом старого Сосненка в ньому пробуджується національне “Я”, починається болісний пошук своєї української ідентичності. Андрій приїздить на Україну, в місто на березі Дніпра, оточене степами (в ньому, до речі, вгадується Дніпропетровськ, де В.Винниченко мешкав саме в той час, коли задумувався роман “Хочу!”). В.Винниченко цікаво й точно відтворює процес пробудження національної свідомості в обрусілому українцеві. Деякі сторінки роману, як свідчить щоденник письменника, писалися від “Місячну сонату” Бетховена. Можливо, якраз ті, на яких ідеться про тужливу мелодію ностальгії, про радість упізнавання рідних краєвидів людиною, яка повертається в світ власного дитинства, воскрешаючи в собі батьківську мову, тони і барви степу, невловимий лад того буття, який вона вбирала змалку, а потім втратила.

Повернення Андрія Халепи до власних українських витоків означає, що він не є послідовним ніцшеанцем, оскільки сам Ф.Ніцше “пророкував близький кінець національної культури”, яку заступить “європейська або ж європейсько-американська культура”.⁽¹⁶³⁾ У Винниченкового ж героя потреба стати на захист своєї приниженої, скривдженої нації виростає у важливу життєву цінність. Можна сказати, що величезну роль у цьому процесі відіграє старий Сосненко з його пристрасним проповідництвом, самовідданим (хоч, може, часом і наївним за формою) бунтом проти малоросійства і стихійного чи свідомого російського шовінізму. Андрієві доводиться вислуховувати його дивовижну усну публіцистику, тобто - болісні монологи про українську історію, “нещасну націю”, національне відступництво, український індивідуалізм та інші слабини національної вдачі, про невідкладну роботу по відродженню українства...

Але й самому ніцшеанцю Андрію Халепі невдовзі випадає вступати в дискусії щодо проклятого “українського питання”. Це теж, так би мовити, Винниченкова “публіцистика” - оті суперечки його героя з колом російських літераторів, які приїздять на Дніпро відпочити.

Так з'являється в романі тема боротьби “двох культур”, російської й української, яка має очевидні політичні відтінки, оскільки питання національно-культурні в обставинах Російської імперії завжди легко переходили в площину більш широку, ту, що стосувалася буття і перспектив нації як такої. Тому й чуємо ми в тій суперечці на березі Дніпра репліки, які моделюють типову ситуацію взаємин двох культур, виявляючи типову ментальність російського інтелігента 1914 року (час дії в романі В.Винниченка - весна й літо 1914-го).

Ось наївно-здивований вигук майбутньої оперної зірки Каті:

На цьому варто зробити акцент ось у якому зв'язку: не виключено, що роман “Хочу!” був своєрідною Винниченковою відповіддю Лесі Українці, яка 1913 року надрукувала в журналі “Дзвін” драматичну поему “Оргія”, генеза якої пов'язана “з поводінням Винниченка”.⁽¹⁶⁴⁾ Леся Українка, як відомо, “досадувала” на заяви Винниченка про його намір “перейти в російську літературу”, оскільки українська критика й читацька публіка не розуміють, не хочуть розуміти його. “Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу”, - написала Леся в одному з листів до матері (19 лютого 1913 року), явно натякаючи на В.Винниченка. Вона й “Оргію” надрукувала саме в журналі “Дзвін”, що видавався “українськими марксистами під патронажем В.Винниченка, мовби вручаючи письменнику, на якого “досадувала”, “дзеркало”, - поему про зламаних і незламних митців, твір, у якому йдеться про колізію еллінської і римської культур, про самотнього й гордого співця Антея, якого світ ловив, але не впіймав, - на відміну від його дружини, учня й друга, які таки піддалися спокусі й перейшли в чужу, римську культуру.⁽¹⁶⁵⁾

В.Винниченко веде кілька сюжетних ліній, в долі його героїв виникають непрості любовні (і псевдолюбовні) колізії; що ж до проекту “визволення праці”, то його майже всі зустрічають з іронією. За логікою речей, усе мало б закінчитися крахом ще однієї умоглядної, відірваної від життя “теорії”, проте В.Винниченко “пожалів” соціаліста з ніцшеанським минулим: у серпні 1914 р. почалася війна, і Халепа потрапляє на фронт. Всі сюжетні лінії на цьому завершуються.

Письменник відчував певну зібганість фіналу, відсутність розв”язки, яка б завершувала логіку подій і випливала із відношень між персонажами. 14 березня 1915 р. він записав у щоденнику: “Скінчив “Хочу!” і страшенне незадоволення гризе і гнітить цілі дні. Дивна річ: поки писав, здавалось, що пишу те, що треба і що хочу. А скінчив і прочитав, - зовсім не те і не так. Кінець я зім'яв і стиснув так, що він цілком не похожий на задумане. Зробив намисно: занадто велика річ вийшла б і де я її помістив би? Та й тепер де помістити? По-російськи ще знайдеться, а по-українськи? Вічна історія!” Настрій творчого невдоволення раптово переходить у щось цілком протилежне, продиктоване... “комплексом повноцінності”: “Занадто я рано родився, мені год на сто треба було б запізнитись, тоді було б місце в українській пресі для того, що я можу написати”.⁽¹⁶⁶⁾

4.3. Автор і герой

Тінь Заратустри переслідує “сильних особистостей” із творів В.Винниченка, - подібно до того, як Гамлета переслідувала тінь його покійного батька. Проте чи означає це, що і в самих цих творах є проповідь індивідуалізму й аморалізму? Шукаючи відповідь на це питання, слід мати на увазі три обставини.

Той епістолярний епізод мав продовження і в творчості В.Винниченка, зокрема - в його п'єсі “Великий молох” (1909 р.). Вельми характерними в ній є дискусії лікаря (і революціонера) Зінька Чупруненка з Абстрактом і Катрею, його “партійними товаришами”. Як запекло відстоює своє “Я” Зінько, не бажаючи приносити його в жертву партійному обов'язкові й “колективности”! “Я - людина, а не якась автоматична машина, начинена голими принципами...”; “хочу собою бути”; “ненавиджу я страховище, яке зветься “Ми”, цей Молох, який по якомусь праву простягає залізні руки і мне, розтинає мою душу, моє “я”...”. Натомість Катря обіцяє Зінькові гармонію двох начал: “Ми хочемо зробити “Я” великим, як “Ми”, широким, як “Ми”, дужим, як “Ми”. Молох? Да, “Ми” є Молох, але великий, прекрасний Молох!” ⁽¹⁶⁷⁾