<<< Повернутись |Початок

Кілька років довкола снувалась тиша— недобра, липка, павутиниста— а потім десь там урвався терпець (бачити й слухати велосипедні вилазки в поля по правду) десь там плюгаві змовились: і поїхало і поперло; що вони тільки не погнали на тебе! що ти проти рівності й братства, проти свободи і содомії, проти володарства жінки в суспільстві! проти наших абортів, наших роздовбаних задниць, наших розпідарасених, альтернативних культур, наших мілєньких наркоманчиков, наших прілєсних лєсбісток, наших нєвінноулибчівих гоміків, наших прикольненьких шалунішок, наших заманливих егей-парадіков, таких наших милих протєстів проти насильства й жорстокості в світі: ми протєстуєм аморалізмом на ваш тупий традиціоналізм; ми протів ужасів дємагогії! ми, дзявкократики, хочем кушати і поротись! поротися й кушать— і нєт проблєм! немає трагедій! ми хочемо понаслаждаться; і тільки попробуйте нам заткнути рота! людство проти! людство втомилося шукати правду і воювати! людство з нами— а тутай якийсь вухналь, якийсь гнулий цвях із польської підкови, якийсь сільський лох, якийсь зачуханець у прогноєній кухвайці, якийсь просмердюжений силосом колгоспник, якийсь протруєний бурячихою і кінським потом споконвічний їздовий, пройдисвіт, шарить під інтєлєхтуала і пробує учить нас жити; мало того! просто задовбує свею простотою! ми тут німношко ковтнули, пооралились, солідарно попідаризувались, а це мурло під’їхало на велосипеді під вікно і кричить про якусь обікраність! про якесь просіяне з підвід зерно і пропарощений чорно нуклеїдний засів! от скатіна! от дебіляка тупорила! от хамидло! безкультурна лічность! стало і верещить, верещажить на всеньку пельку— і заважає нам інтілєхтуально бєсєдувать на цьому сімпозіумі; ми тут зібрались, щоб обсудити подальші інтехробаційні процеси, дальнєйшу свободізацію, дєвократізацію, гробалізацію, поснідали в ресторанчику, пообідали в ресторанчику, повечеряєм в ресторанчику і візьмемось за культурну програму; ось тільки пригубили винця з бокалів, аж стало, вхопилось за того велосипеда, як злидень за останню сорочку— і волає до неба; ми тут одразу і прийняли колективне рішення: замовчати, не звертати уваги, вдавати, що такого нема; немає і всьо тобі; він так скоріше надірве пупа! нехай верещить, нехай собі! він так скоріше порве жили на шиї, викричить легені з гноєм і кров’ю; а нам спішити нікуди: довечеряєм, сьорбнемо ще по бокальчику, засмакуєм скромним, тисячедоларовим, винця букетиком, і в очікуванні кавусі далі продовжимо, далі поведем іронічні і толєдрантні інтєліктуальні бєсіди; нехай покричить, охрипне, поумнішає трохи! люди добрі! та воно надривається з голодухи й заздрощів! воно до нас за стіл проситься! а куди такого підпустиш! ми, хоч і ділократи, і хоч зараз можемо з мужиком по проспєкту пройти під ручку, але всьому є міра! такого чухана запрошувати в культурне опшество! ну, ви знаєте, тоже зарапортувалися із свободами; нехай кричить! може хто з іноземних гостей не чув?— це такий національний звичай тут, такий спосіб випрошувати милостиню; ну, там одні народи грають на гітарах на площі, крутять шарманку, співають пискляво у гондолах, а ці тільки тоскним звірючим риком кричать ведмежо— і страшними лапами хочуть видерти якусь цукрину чи копійку; не зважайте, друзі, продовжимо нашу вечірку, а потім у нас ще серйозні і пресерйозні бісєди: як окультурити охлос?! як до нього донести цвілізацію і світло свободи? нехай покричить собі; нє-е!!! він задовбав таки! ну він дождеться! так! німєдлінно! перекрити кисень! припинити трансляцію! малчать! к стєнкі! руки за голову! задрав бугаїна! ніде його ні пічатать! не іздавать! не згадувать! не пускати на екрани, не допускати до мікрофонів, не брати інтерв’ю, викреслити з довідників, з підручників, замалювати в сільрадівській книзі дату його народження, закрити церкву, де його хрестили, устроїть йому тридцятьвєчну голодовку, нехай вівсом, вівсяними бубками нехай похарчується з-під продзагонівських коней! оголосити йому повальну відразу, як біснуватому й лепракові одночасно— і хто з нас оступиться від бойкоту, викидати з обойм і списків, з депутяжництв і грантососень, з урочистих прєзидій і штатних прохвостень, з совєцких квартір і дачних посьолків, і так само оголошувати біснуватолепруками! і тоді всякий затямить, що свобода і дємокракія це не просто трахання в задниці! ми можем так пролібердалити, так проінтєлєктуалити, так перемити кості, так проклеймити відсталістю й зачуханством, що грецьким платонікам на тому світі стане соромно за себе як обпісяним пацанятам! ми всякого, хто посміє пискнути, оголосимо дурником на цілий світ— таким смішним, нєкультурним, неотесаним, але, іноді, очінь небезпечним дурілкою; він звихнувся на загостреному потягові до правди— так він, напевне, компенсував брак статевих зносин; дурілка! прийшов би зразу, розказав нам— ми б його навчили; а тепір ми вимушені— а хто б на нашому місці допустив м’якотілість?— затягнути його в гамівну сорочку, забити кляпом пельку, в шияку кийком, у шияку його, щоб він не покусав нас, своїх лікарів, і для його ж блага виставити його на всіобще обозрєніє; як дуже показатєльну фігуру; дивіться люди! і знайте, до чого доводить потяг до правди вмєсто бісексуальних потягів! дивіться, як це непріятно, а там, на свободі, де-небудь, де кому зручніше: одна пріятность! хіба це не ясно! І так вони пританцьовували і казились безмежно,— звісно на американські грошики, бо який чорт ще влаштовує інтелектуальні підарасники на чолі з криптолесбіюгами?!— так вони зловтішалися, доки за тебе не вступились фантоми спалених напалмом у в’єтнамській бойні (вони линули їм межи очі палаючого фосфору: нехай повилазить вам, якщо не бачите або відвертаєтесь од правди; хай ваша вжаханість її узрить, щоб ви, хоч трохи, очистились перед сконом, вишмарчки, і вкрай не засмерджували тогосвіття ) та, головне, за тебе вступились штатівські негри, здоровенні, м’язисті, у заношених кепках чолов’яги: вони задерли футболки і показали спини— в білих мітках, білих пропазуреннях і білих покусах та погризах псів, якими цькували їх білі люди на батьківщині сучасної, найлібердальнішої дем-окрадії, тепер скрізь розвішеної, як соплі на заборі; вони показували нашим, підгодованим на бавовняні грошики, інтелектуалам правдиву ціну тих грошей, на які нині попиває, побазікує, пошпокується розкута публічка на всяких культурних симпозіумах, конференціях, плєнарних акціях, обсуждаловах, обговоривах прискорених обдемокрячень, ударних шокореформ тривалістю в декілька світових війнюг і ще стількох громадянських боєнь; на які такі грошики вони виставляють усміхнені білособачі зубки? на кого їх знов нацьковують? на того, хто стільки неміряних гонів і стільки століть, виростаючи з німоти земної, їхав з пучком очерету за спиною, схожим на дороговказну зірку? ось він під’їхав на велосипеді, просто став біля вікон і заглянув всередину— і сумний його вигляд так жахнув ваші брехні, що ви верескнули разом і верещали страшно, страшенно, верещали, переконуючи себе, що це він за вікнами щось кричить вам образливе і брутальне! це він кричить, це він, він!— і його треба скрутити, зв’язати, скувати по руках і ногах, вгамувати врешті; поки не наспіла «швидка», ви верещали і тикали на нього пальцями,— аж поки не переконали пів світу, що він замахується на основи основ дірократичного, як всі нулі усіх грошей, світу; світу!— уявіть собі тільки! а якщо він згукає послідовників?! якщо дорветься до газетних шпальт?! до трибун і круглостолів?! до телекамер і мікрофонів!! і пустить свій звіриній гвалт в ефіри?! що настане?! сплошна анархія і здичавіле правдошукання; а там можна дошукатися, хто кого образив ще до того, як нас кишнули з раю; і –тоді-ну-таке-почнеця-!!!-плакали-наші-пасідєлкі-!-злиплися-наші-дупи-?от-безсовісний-!-от-наглючий-провокаторюга!!! неграм, або, як вони запопадливо називали їх нині, афроамериканосам, ця їхня жебракувата тарабарщина була, як горох об стіну; вони осмикнули на спинах футболки, заправили їх у джинси, затягнули пояси і розповіли про той перший час, коли їх вивантажили з трюмів і погнали на плантації; вони втратили рідніх, втратили своїх найближчих і поночі, перед бараками, випрацьовані всмерть, вони втрачали і людську мову; вони не могли балакати, наловлені, де попало, різноплемінні люди,— хтось схлипував першим, хтось не стримувався й собі, і згодом ніхто з них не здужав витримати і всі вони заходились вити, завивати тоскним передсмертним воєм, сплетеними руками й тілами, навсидячки, погойдуючись у такт відчаю, незримого повіву, що нагинав до землі, а вони щоразу відгойдувались і вили трохи тихіше, але пронизливіш, із такою лютою тугою, що німіли й собаки на прив’язі, й наглядачі у вартівні, і тихнув пташиній спів над полем бавовнику, білим, аж цинковим, у мертвоті повномісячного світла; да-а, якби не в’єтнамці й негри, ці свободолюбці точно відправили б тебе на миловарню, як стару шкапину, що гупає й гупає, ходить і ходить, безхозна, під вікнами— і не визнає ніякого світопорядку! вони б тобі висвободили душу,— як багатьом вже випустили, і пишаються вельми,— але трохи їм перебили патетякання; трохи їх остудили правиттям негрів, прабатьків, прарабів процвітаючого, преуспішного континенту; ті вгноїли собою грунт процвітання, а тепер ваша черга,— гноїтись і вити, і ставати підніжжям для великої зверхності, для великоуспіху демолюбів; і коли наступлять на шию, ще й пробувати лизнути чобота; підрозгубились умнявкаючі свободолюбці, що тільки й вправляються в безкінечних злободах похоті, в обжераловах, в оббрехаловах, у лжемудрстві і лизаннях, і все за грошики,— аж язикуга їх часом зраджує, як мантачка, що проскакує повз щербату косу— тож так, ненадовго, відчепились од тебе; да-а, все таки незлопам’ятні, праслов’янські, проспоєні, прогульбанені, проблуднені, прозраджені, пробезчеснені, прозневірені, віками пропшикані душі; правда, ти так і не зміг пояснити їм: ти, якщо проти чогось, то проти того, щоб розділяти людей на білібердалів, демокряків, сучалістів та комуняк, як на породи собачі; під цими формами ти бачив приниження людини— до рівня похоті чи батрацтва— приниження вищої сутності, просвітленої зором Провидіння; всі ці форми, державні устрої, означення й назви, ешелони списаного паперу в обозах ідеологовійн, вся ця даремщина давно не означає нічого; ніякого духу; нічого конкретного; ніякої справжньості; ніякої суті; нічогісінького, крім того, що ми збилися з дороги, і забейхані, обреп’яшені назвами боїмось потикатись на очі світла, на очі призначеного, на суд і милосердя Всевидющого зору. Окрилені таким поворотом подій— в’єтнамо-негритянським демаршем— за тебе вступилися американські президенти, жертви фемандізму; тепер вони жили в оазі гицельства на окраїні міста і згадували тебе виключно як доброго самаритянина, що перший подав їм руку; перший дав приклад дієвого милосердя, виніс щось перекусити,— кусень копченого сала, вареної картоплі, свіжих огірочків з городу, хліба, насипав солі в сірникову коробку! і це після того, як ми, лінчовані, пішки пройшли пів світу і нам тільки плювали в спини; плювали ці озвірілі від демоклятії фемандістки з онаністами, вже не кажучи про сексменшини— насправді, давно сексбільшини, але вони приховували свою орієнтацію, аби підтримати статус гноблення— від тих, взагалі, потрібно було кілками відбиватись; на словах вони за свободу, а стріньсь на безлюдді— живцем роздерли б; тоді-то ми й почали прозрівати, й переконуватись день у день: не все так райдужно й димократизовано, не все так дивократично по наших колоніях, як доповідали оонівські держиморди; тут, на знаменах, і наш орел обскубаний, немов щойно витягнута з морозильника жирна курка; так населення тих країн боготворило ніжки буша— воно тільки плямкало й просило «дайте!» фактично, вкорінювало жебрократію; та що там казати! було нею,— владою жебраків від найменшого до найвищого, владоюхапуг, папуг, здирників і хапуженят менших! та в них руки змалку просто з кишень виростали, так вони перенавчились торгівлі, переспродуючи з роду в рід тих декілька підснарядних, з відкидними ручками і замками, добротно шпунтованих, дощаних ящиків гандонів, за які ми в них виміняли всю ядерну, тактичну і стратегічну, зброю, всі ливарні, трубарні, лихварні, невгасимі, роками палаючі, шахти-трупарні, всі родовища, половіючі чорним житом поля, вовчевиючі, вовчетужні овиди, попелищні вихори, здрагловілі од вікового трему, від розкопитнень лавинних орд, степи, яри, оповзні, почорноблені пущі, криваво потьмарені на диво частими сонцезатемненнями небеса, лиху безлюдь доріг і протяги на кордонах; і , звідколи ціннішого в зникраїні вже не траплялось нічого, то вони перепродували, перелатували, перемінювали на хліб, на обмотки й дрантя, тих кілька ящиків протиснідової гумдопомоги, підкинутих з благородною метою шокореформ, утвердження дивократії і збереження популяції, та вони, заторгувавшись так легко здобутим, відвикли від конкуренства, відійшли від виробництва, не змогли вийти на зовнішні ринки і тим підірвали впень економіку — а наші намісники вводили нас в оману! таким, простягнутим, був історичний розвиток у євгробах і євгрязіях, доки ми не прибились до кордонів вигнанства; вірите? нічим було закропити душу; нас впізнавали на вулицях і трусили, мов гаманці, приймаючи за якихось інвещурів, що приколумбились було раніш, глянули, наобіцяли і з’якорились, відчалили в сторону індій; а нам тримай відповідь! ніхто і чути не хотів, що ми голодні й виснажені; ось-ось попадаєм, вже другий тиждень їмо жолуддя, потовчене й спечене на хліб, їмо щавель, назбираний при дорозі, їмо печених слимаків і річкових беззубок, налапаних на обмілині, їмо всяку всячину, аби напхати рота, їмо й їсти хочемо, їмо вві сні, їмо подумки, їмо, заламуючи в молитвах руки, їмо своє невситиме бажання їсти, їмо найхрумкіші спомини про чіпси й припечену, золотистожирну на індичці шкірку, їмо назгадані сосиски, стейки, булки, кетчупи, їмо пресолодкі, преніжносмакотні, прешоколадні, кремові торти й тістечка, неосяжні як супермаркети, їмо скрізь і всюди, їмо себе поїдом, вперше так нутряно розуміючи, що ж таке голод— і як то велось народам, що доживались до нього— ми ледве тюпаєм із присохлими до спин животяками, а вони, ощасливлені нами державки, вискакують назустріч з прапорами і гаслами: дайош курятіну! дайош ножкі буша! отоді ми й задумались: на скільки ці раси одскочили од мавпи?! вони називають себе християнами і опаплюжують милосердя; вони перевчилися слова «дай!»— і всякий американець у них ототожнюється з грошовим знаком; вони ввели культ наших грошей і ворожили на них, немов на прадавніх, прациганських картах; викликали духів, кадили з них кісткам померлих, ставили, як потаємні в узголів’ях іконки, новобранцям на шиї чіпляли, мов ладанки, клали в горілку і закопували до старості, щоб, настоявшись, помагала від заздрот і немочі, зашивали в подушки, щоб закоханіш, свіжіше спалося, молились на збільшені ксерокопії в окладах з-під давніх образів, хотіли й загадували тільки грошей, і тим накликали на себе й своїх дітей ще злиденніше, ще пропащіше безмайбутнє; звиклі злидарювати, вони всі наші натяки на нужденність піднімали на глузи; обступали кругом, обдивлялися нас зусебіч, торкали нас вилами й древками списів під ребра, і гиржали задоволено, запанібратськи; діти й жінки їхні присідали од сміху, потім котрась із них впізнавала в нас сановну особу, розжалувану за позовом жіночої статі й вигнану з батьківщини на розтерзання променистих обставин— котрась узнавала і давай чехвостити як попало! і такі й ми й пересякі,— приставали до бідних дєвучок у своїх країнах— там вам і треба, сволоцюги! вон воняка ми із наших дівократєй! погляньте на них: викапані фашизоїди, фанатики, ізвіргі! приставали з приборами до бідних женщин! а сюди їх! дайте, дайте— ми їх докастріруєм, кнурів таких! от борови; там наказилися і сюди приперли! та в нас давно вже порядки то шо нада,— ми знаємо, шо паложено, а шо нєлібердально; ми вас відучимо від паскудних привичок: бачити в нас рабинь для сєксу; тепер, када ми стали на путь слободної лісбіяно-підарастії, ми не позволимо себе ганьбити так, принижувати і ввергать в дикунство; тут нє мєсто отбросам опшества; тут живуть порадошні люди— ви ж цього хотіли? ми фемандізувались, розкувались, скинули сімейні кандали, порвали брачні й внєбрачні пута, живьом, гульбаним, спідуєм собі, а тут нам підкинули цих провокаторів, цих блудюг, цих виродків, що зиркають статево голодними баньками і просять їсти; а погляньте на них— як вони з’їбались на нитку! ці ізвіргі, ці насильники, ці безсовісні, ці пребезстижі баболюби! та вони прочінгісханилися сюдою гірше орд монгольських, перезапліднили, перепсували етнос, підірвали чистоту генофонду, напились нашої кров’яки— і корчать святу невинність, от сморчки слизькі! да-а, паскудяги і є паскудами; правильно вас здоми виперли! правильно вигнали на розтерзання променистих обставин! там, то точно, дадуть вам раду вже; ми вас і залишимо цілими тільки для того, щоб там позбиткувались над вами вволю,— та туди й з пекла їдуть переймати ударний досвід!— отак ідіте, ідіт дорогою, потім степом, потім ярами, знов полем, потім городами і натрапите на пофарбовану в зелений колір веранду одного з посіпак; там його літня резиденція, подарована за геройства й доблесть хазарським каганом— там він обмислює долю просторів, полює й пише, пише; так от, вам ясно? дорогою, степом, ярами, знов полем, городами по межі— і будете в нього на прийомі: від нього залежить чи ще пожити вам, чи в страшних корчах згинути; ступайте; ми йшли і йшли, як порадили нам племена, і точно— бачимо: є межа! ось він, рубіж потерпання! тільки стали на м’яку, трависту доріжку, гойдливу і легку, немов летючий килим, нас обняла полегкість, піднесеність, ніби йдемо ми не на вірну плаху, не на четвертування, не на кару на сосновому кілкові, зазубленому всередину навподобі ялинки,— ідем не на смерть у корчах, а на вечерю до дитинства друга; і щоб ви думали?— так і сталось; він, цей уважний, добропривітний юнак, сидячи на веранді, на дивані, обкинутому величезною, ще, либонь, саблезубого лева, шкурою— поки прислуга на стіл накривала і цокала дорогими візантійськими тарелями— він нас розпитав про дорогу, про враження, про здоров’я і справи усіх американських класиків, починаючи від Марка Твена; виявляється, він з ними в прегарних стосунках: бував на полюванні, плавав на теплоході, ловив рибу з яхти; дехто приїздив до нього, до декого він довідувавсь на запрошення ліги безсмертних; словом: свій, живий, не затьмарений цвілізацією, чолов’яга; доступний своєму народові і пришельцям; любить і побалакати, й пригубити калганівки, і просто дружньо посидіти за чаєм з меліси й деревію; наш, простолюдний, ковбойський хлопець! простодушний, хоч і заглиблений, немало замислений над недолями світу, над зловолею не людства, воїн слова, поставлений захищати, навертати і громовержити; а коли почав цитувати напам’ять наших літераторів, то приємно послухати: ерудит! і до того ж сповідує декілька простих істин і моральних приписів, заповіданих тим нашим, як його, ну тим, що написав «Світло в серпні»; ми й грамоту в нього бачили, «пророк своєї вітчизни першого ступеню», надається з врученням залацканного знаку; а це вам не шутєйне діло; ми скільки світів зійшли— такого, признаємось, не бачили; та чи й бачила сама історія-матінка: щоб у своїй вітчизні тай визнали? з одного цього скажемо: це визначне духовне явище; і, виявляється, треба всього лиш навсього згадати декілька приписів, стільки повторюваних нашим класиком— а ми забули бідні; і тепер от караємось; а з другого боку це й добре: зустріли в літній ставці такого уважного чоловіка; він повернув нам віру в людство; він пригостив нас, дав відпочити в своїх апартаментах, перевдягнув, перевзув, своєму їздовому дав розпорядження на ранок ладнувати шестерик коней і одвезти гостей під столицю: там збудували недавно чудове пристанище; жизь прекрасна! нам постелили на веранді, на шкурі нібито саблезубого тигрюки; насправді ж, як часто коїться з нашим братом, презинтентами, ми помилялись, це була – й полоскочувала руку – шкура леопарда, описаного Хемінгуеєм у “Снігах Кіліманджаро”, пригадуєте, ”майже при самісінькій вершині західного шпилю лежить висохлий, змерзлений труп леопарда; що знадобилось леопардові на такій висоті? ніхто пояснити не може”, так от, наш дбайливець нам привідкрив таємницю; виявляється, свого часу, на запрошення вождя масаїв, він консультував їхнє плем’я, чи справді західну верховину гори, звану ними Нгайє-Нгайя, слід дослівно вважати домом Бога? звісно, ні! розвіював він сумні пережитки – Бог обіймає всесвіти, створені Ним, як приймачі й перетворювачі Його всеживильної наденергії, Його Любові; Всевічний і Єдиносущий, як велика Людина, безмежно могутніший, неуявимо масштабніший всього, сформованого з Його почуттів і всевідань, з Його Божественної Любові й Мудрості, випромінюваних наповсюди; древні високий стан прийняття Його Любові, височінь умиротворення, піднесеність до безстрашності милосердя, до бажань діяти задля ближніх і Господа, древні цей могутньолагідний стан оживленої душі порівнювали з станом піднесення на узгір’ях, і тому, Бог у них жив на вершинах; так мовилось по співвідносності земних образів і небесних станів; насправді ж, Бог живе, як і жив, у натхненні, в любовесилі кожної зреченої для добродіяльності людини, що справами милосердя уподібнюється Йому; тому Господь, відкривши учням ознаки кінецьсвіття, кличе в днину відомщення в гори втікати, вгору!! так, в годину непевності, він яснив призабуте, масаї німо слухали, десь скрикувала гієна, палахкішав від прохолоди вогонь, відкидаючи в ранню ніч довгасті, видовжені від списів тіні; мешканець рівнинного бушу, леопард, здіймавсь того вечора гірськими протоптами, усе вище й вище, мов здоганяючи тиху теплінь і світло, яке ще промінилось, ще жило в снігах, ще дніло в горах; звір ішов, увігнувши голову, ішов непоспіхом, звичнорозсудливо, вибираючи найприступніші місцини і подовгу роздивляючись, притишуючи хід, не з обережності чи з небажань сполохати небезпеку, ковзнути в урвище, обламуючи кігті, чи проламатися з крижаним настом у льодяну тіснину, звір частенько пристоював, як кожен з тих, хто в незворотній дорозі прощається з навіки зжитим; звір ішов так, ніби напивавсь висоти повногруддям і, сповнений рішучої легкості, переносився через громаддя слизенних брил, через все ненадійне, хитке, заманливе й легко доступне; звір, самою вже вдихнутою надсилою, відторгав зухвальство і небезпеку, йшов, то, виважуючи підошвою передньої ноги уламистий камінь, то, в мить його зрушення різко кидаючись вперед і перестрибом долаючи непролазність, ішов, жоднораз не вслухаючись зверхньо, як тьма позаду гуготіла смертельним полум’ям, ішов, чим вищий над світом, тим менший, чим повносиліший, тим непомітніший собі, ішов так, ніби сам відгомін лавини, відголосок дії здіймався ввись і вищав там, по новому підкликав до себе, нагадуючи про всездоланність, ішов, не знаючи відступу, силою вдихнутого, майже, позбавлений себелюбові, йшов, нелякливий і незгероєний, йшов, як і належить іти на чистий поклик, і так, напоєний висотою, не раз забитий, скалічений, але позбавлений знесиль гіркопам’яті, бо там жила, там живильніла радість призначення, звір опинився на прискельному плато, звідки просторіла вся внизу долина; звір сам почувався горою тоді; піднесений до надрадості й витомленої безтривоги, давненно, задовго до підйому, призначених йому; вони ввіллялися в нього давно, але всерадісною безтривожністю забриніли в тілі лише в мить досягнутого, в промельк здійснення, мов омили безсмертям, і все лихе й жадобне щезнуло; звір зріднився з дією заради вищого, з рішучістю й лагідносилою піднесення в ньому; йому знадобилось видертись так височенно, бо внизу він розчув, як пострілює із рушничик, чергова, гієн нагліша, тічка вічнопронирливих американців, очолювана бородатим, “показушні герої, удавані горе-мисливці, яких штовхає на лови не здоровий голод, не потреба добути здобич, щоб поділитися з близькими, а пхає в спиняку ситезна одур, аби без малого ризику доказати переситілій решті свою найгеройськість, свою найкращість, бо змогли одірвати сідниці од круглих стільчин біля бару стойки, змогли в літаку пролетіти над океаном, машиною прибуксувати в савану, і машинально, як все у них, смикнути за курок рушницю; вони змогли це! вклякайте їм! а потім, напиті, нагуляні, дадуть своїм догоджальникам, своїм, найнятим із місцевих, служкам пива, по кілька ковтків із слиною, допити з пляшок; ті гольнуть і побіжать ловити родичів, аби всеньким скопом виманювати оденків і зелених, мов цвіллю побитих, грошей, що смерділи щурами, сирими коморами, поцвіленими від наддостатку; сірозелені, мов вкриті памороззю, спилюжені на стількох дорогах, грошики та присмажені, в пахучих консервах, недоїдки і гіркого хмелю недопивки підбивали їхніх вождів продаватися із племенами й саванами, з бусами й брязкільцятами, з хлипанням наостанку, з геройсько переказами, якими ж преславними їхні батьки були; а ще потім, оситілі, впиті і вжерті, узрівши, що їдла меншає, консерв малувато, дров настає нехватка, зженуть собі у прислугу цілі племена, цілі народища, і пошлють їх вбивати; пошлють виловлювати; пошлють вирізати; пошлють все живе й згораюче, все привільне, в клітях, вивозити на узбережжя”; звір лежав на обталому валуні, головою на витягнутих передніх лапах, лежав, ніби дотягуючись вперед, туди, де зрідка зметалось вгору вогнище і, пробиваючись над туманами, млявів димок та знагла дерлися в небо постріли; леопард лежав так і ніч, і день, знов опівніч, знову полудень, лежав відчужений і невразливий, лежав, пригрітий думою про врятунок, лежав, не радісний і не байдужий, лише приколисаний думкою, що їм його не дістати; тільки зрідка, коли вогонь внизу розгорався, шкура на ньому поїжачувалась і викручувало в суглобах лопатки; так млоїло знаття, що скрізь, де тільки він бачив їх, вони по всьому живому, преслізно рідному, залишали квітуючі попелища, цвіль якусь, гидь якусь, зажиріле лінивство, освиніле глитайство, важке здихайливо, гірке непотребство, зжаблене отупіння, ядучий розпач у безвиході довгого живоскону, неїстивну якусь падлятину, яку вони так піднесено, так захопливо поіменовували цвілізацією; людоїдів гірша цвілізована дикунота хоче звідати й взнати все, крім наймудрішої волі Творця, Єдиноживого Господа; хоче всього, крім визнання Його Закону; цвілізовані рабчуки в своїх марнопрацях так нічого не уникають, як дії згідно Його — і тільки Його — священних призначень; цвілізовані карли нічогісінького так не прагнуть, як тільки себе звеличнювати, зміцнювати грошвою, славою: з кривавих горлянок тих, що, нахлиставшись недопивків, порізаними язикугами, з гарячих консерв, нализались продимлених, млоснопахнючих недоїдків, дозапивають їх свею кров’ю і щасливенні донесхочу; цвілізованим ненаситцям нічого так не охота , як тільки себе визнавати батьками добра, щасть дарителями, отцями святості, владиками земного й вічного, життя й смертюги; тільки б нажаблюватись, надуватись, накрасивлюватись одне перед одним, булькаючи у накоштовніших лахах, у найблискучіших залізяках; тільки б пестити себе розвагами і прилюблених своїх увагою; тим то й не мають вони нічого дорожчого в серці, від хотінь наживатись, злягатись, знов наживатись — і проживати лукавством нажите, витріщаючись на краєвиди; де б не були вони, щоб не коїли, їх одне смокче: тільки б впиватися насолодами, всіма звеліваючи, всіх приневолюючи своїй пожираючій дрібноволі; на противагу Його найвеличнішій, найжертовнішій, благодатній волі; цвілізовані нещастя так опотворили, так звироднили себе, що їм невідчутні й незрозумілі радості, від черевних і скотських глибші; для них невловимі радощі чистої вселюбові, чистої добродії; для них неземні блага й істини — як аскаридам тепло і яскравінь сонця; і все їх розніжене, накрасивлене, ледачосите нинішнє — лиш мить приховування їх злодухом, що напозавтрім очікує їх у найгидезніших смердярнях пекла! звір лежав із прищуленою до ніг головою і так поволі холонув, вичахав зсередини, тьмянів очима, вмерзав у мерзлотенний камінь; слухняний тій волі, що привела його, винесла в стан недосяжної чисторадості, яскравішої від всього звіданого і всього намріяного напотім, слухняний поклику однораз, він вже не міг відступити; своїм відхідництвом всьому живому і чорно снуючим, сновигаючим у цвілій димурі внизу леопард підмовляв пильнувати, стерегтися зла в нехижій подобизні, остерігатись підступностей, принесених, як благодійства; звір захищав останнє —дорогу до вершини — одним своїм риком, голосом над безоднями, зупиняв мерзотину: пронирливу злоцікавість тих, кого жене, палить палом самозвеличнення, розвага й вигода; опісля них — тільки запах смаленого, живцем горілого, та гіркотінь згарищ, та розпачу попіл; звір зупиняв наповзаючий прагматизм і до всього вишнього скепсис, спиняв найгиблішу впевненість, зловіру тих, що бачать себе на небі, а всим єством у гнояці; тих, що заклято вірять у свою найкращість, найрозумнішість, найуспішність, не знаючи і півздогадом про гидковигляд зла в собі, в кортячках і хитрощах; тих, що палять себе земножадоби звичками, не приймаючи істиннішого, не відаючи про живильний вогонь – милосердя дух — неба сяйність всередині; тих, що вірять у свою небом обраність, не бажаючи і півмиттю знати, як небо в кожному — живодух його — твориться з найчистіших мрій і замислів, з прагнень відземніти, зла зрікатись, для інших дбати; вірні лиш власнорозуму й власнообранству вірять лиш в те, що потай улюблене їм, коять лиш те, що приємне, лестливе, вигідне їм, мріють лише про те, що додасть тілесам вдоволення і лінивствам комфортності; і, збезвільнені власнолюбством, збезглуздені мертвознайством, западають у гноєжадоби, нікчемства й збочива; в невіданні іншорадостей вважають свою мертвотінь, свій здір смердезний на роздутих кишах — найнедосяжнішими надуспіхами; свої тельбуги — їх надвершинами; свою розперту хіть і можливість легко, жадно її вдовольняти — найвищоблагами; ознаками царственності; і ще впертіше пруться в обраність: владарювати й карати ослуханців, неприслужних, не вмить послушних їх прихотям — нагліше цвілі, безсоромніше всих вонярень смрадила, пнуться запосісти собою небо: уповання кожнісінького на них; і мертве тягнеться до мертвот, смертне тяжіє до вбивчого, як оживаюче до живого; так леопард, клекочучи люттю, гнівом праведним на цвілокаліч внизу, приспиняв до сокровенного підступ; звір — слово правди, поклик спражньості: над порожнезними душами! над прірволюддям!! — обзивався доти, доки над урвищем не влігся морозний туман, мов сірчаної цвілі повінь; доки холонучий язик і паща не обкипіли інеєм, що обтиснув давким, сталешипастим намордником; звір потягнувсь, напружився, мотнув головою, мов прокидаючись, — і різко видихнув ніздрями; таким, самотньо пильнуючим, прозірно уважним, недосяжним і незнищенним, витягнутим привільно, як поплямований іржею крові меч, таким його і знайшли масаї, і, щоб не робити з нього опудала, зжалілися над ним: зняли й згорнули шкуру, й подарували наставникові, як знак великої міцноти, як доказ непереможності того, хто стійкий в малому обов’язку; так от звідки, пропахла снігами й роздоллями, розлаписта, розкинута, як обійми, шкура на дивані на веранді! лиховісний речдоказ! коли й дикий звірило ласти сплів! пав жертвою цвілої американізації, то що зітхати про кволі, збожеволені в похотях, обзаздротнені нами народики? горе зажадобленим! як прорік у подібному випадку дельфійський оракул: Спарта згине! коли в ній знову пробудиться надлюбов до багатства! горе нам! і поки ми спали в його домі, вперше з часів вигнання спали безтривожно й нишкло, поки ми набирались сил, пес його оберігав на порозі наш спокій; щоб і злі, демонічні сни до нас не влетіли; і далі наше життя почалося з чистої сторінки; а тепер ми чуємо,— з усіх мас-ко-медій— якісь посміховищні, підозрілі наганяї; ми підозрюєм, проти нього зварганили пропагадиську кампанію і хочуть виставити, як пугало, на пострах іншим; це наші недруги вже й сюди добрались; ми закликаєм— люди, будьте пильними!— ці фашизоїди під личинами слобод хочуть його виставити смішним і скаженим; мовляв, тому так кипить, так лютує на неправду він; ми знаємо цю людину, як достойника, що ввесь свій недремний час дбає та дбає, все пише та переписує, все мислить та розмислює, все теше вітрильника і рветься ввись! все вперто думає та ще гіркіш передумує, як і, чи вдасться, викувати з цього жирносморідного матеріалу мечі для захисту чеснот, заповіданих нам релігіями і окремими речниками? а ви заходились поливати його, паплюжити; — ех, вітчизна. Це було друге авторитетне втручання— не сказати, щоб сильно помогло, проте відстали до часу й дали серцю спокій.

Ти думав— вже все— та де там! вони і мертвим— щоб ті перестали снитись— підрізали руки, мов крила, а ти захтів, щоб так собі відступили від напівживого?! цим свободюгам тільки дай свободу! зразу їх тягне на насильства й збочива! на єхидства й хіханьки; на маніакальні паплюжництва й по живому терзання! а що не обгидять, не об’єхиднять, не перекрутять на свій копил, а що не подужають вгризти чи пазюрвою подерти, те виставлять хуторянським і забитим, таким, про що треба змовчувати і встидатись; свободовиродків найлегше розпізнавати на ставленні до безхитрістного, простосердого, сільського: до того злидожиття й збідованості, де ще трапляються залишки милосердя; а від чистоти й невинності свободюги, схильні тільки до себелюбства, розгнузданства, собісвободи — до милосердь навпаки — беленіють до осатаніння: вся злоба з душак закипає жовчпіною, всезнущальне не людство криваво плямить лиця! а коли, відтіпавшись, відзловтішавшись, відтупавши страшно ногами, затихають, мармизи їхні, липучозелені у відверті, стають ще холоднішими й неприступнішими, мов обригані жабуринням; у всякому щиродоброму служінні вони вбачають замах на те, аби тільки їм, тільки їм, розпрекрасним і розпремудрим, тільки їм, розуспішним і ненаглядним, тільки їм, несрамнєнним, служили; коли ж не вчувають постійної собікористі, відпадають скорчено, як припалені п’явки, і лізуть шукати довірливішого, легковажного; так от, ти сидиш, дещо звільнений від кровососів (правда, й себе попалив немало) сидиш у селі, почухуєшся, нікому нічого не винний, слухаєш смрадіо; покрутив, покрутив ручку, ніби тебе згадують— так і є: держдепартамент сполучених штатів виступив з офіційним запереченням твоїх писань, вбачаючи в них неспростовні диктаторські замашки; держдеповчамент зазначив — прогресивне людство протестує аморалізмом на твій тупий традиціоналізм; людство втомилось шукати правду і воювати; людство хоче понаслаждатись— і, де хтось, хоч словом, обідив якогось підараса, лесбіярку чи фемандістку, де хтось попробує вчить нас жити, ми проти ужасів дімагогії виставим права людини: ми направим мізки в ширіньку і научимо, про що треба думати; деякі твоїзадумиречник держдеволаменту однозначно називав спробою підірвати американські інтереси в регіоні; про все пронюхали кляті янкі! якщо вони доумілися сканувати думки, то як же доять вони під’єднаних до комп’ютерної мережі?! так обкрадати й блюзнірити! та вони показилися з жиру— , обпалений у війні з кровососами, та духом нетлінний, ти був готовий сісти за стіл і розписувати їх так повчально, як Бог черепаху не розписував! але, схильний до справедливості, вирішив дослухати; голос держдебедламенту бринів, схвильований, і погрожував економсанкціями; так, це їхня улюблена пісенька: тільки що не до шмиги їм: душити злиднями, морити голодякою, підштовхувати народ до бунту; вони замислили обмотати нас колючим дротом, приоонити свої війська і визнати за державку, що сприяє терогризмові, і все тому— що хтось проти їхнього смів подумати; оце дивократія! оце свободка! оце, я розумію, пафосяга! вони про кожного думають, як про ріднє дитинчатко! як тут їх не полюбиш? такі усміхнені, чемні, милі, такі привабливі, просто сексі, і кивають пальчиком— ну-ну-ну— як їм можна відмовити, і не зректися творчих замислів? по дезактивації вітчизни; і знов обліпитись сумнівними п’явками; виручила уява: вони вже завезли напалм— ще один їх улюблений аргументик— і на найближчих натівських базах розмістили його в бочках для оселедців, призначених дипломатам; будь-якої миті могли приперти його сюди і— в разі твоїх подальших вилазок у поля по правду і надривних волань до неба— без сумніву пішли б на докрайні заходи: випалити до щенту степові дороги, вітрильні овиди, вітрюжно виючі, вовчеслізні горби, кудою, в сорочці нарозхрист, ти велосипедився з пучком очерету, подібним на дороговказівну зірку; випалити ці яріючі вогнезолотом, волаючі про воздання, небеса в ранніх сутінків синяві: внизу жаристі, вогненніші, вгорі глибоченно пресвітлі, прелагідно іншосвітні, обтяті хмаристою гранітносиззю; випалити яснорадісні, впотьмах незгораючі, небокраї — над мраковинням крилатіючі, нетлінною яснотою вгору, в пронизливу вічновись, кличучі обрії; випалити мороз і січневу темряву, коли ти надумаєш простелитися в ніч, пролітописніти одним з непересічних димів вітчизни; випалити рукописні, сирітські, всиновлені поля і пагорби, що так радісно збігали за тобою в прохолоду долин і відхекувались на кам’яному місткові; випалити в пилюці сліди підвід, що прокурликали до узбереж і станцій лихоліття тому, випалити на обочинах непропарощені, вкам’янілі з прокльонів, зернини, випалити в ріллі засів чорних ріжок, так званої спориньї, що колись росла на житі, а тепер колоситься скрізь і слугує наркотичною речовиною, яку фанатики пруть на Захід, з метою поширення деграданства; випалити все, що надихало, наснажувало, кликало до справжньості і будь-коли, будь-кого з цих дикунів, з цих дикарлів, могло надихнути, наснажити, розправити спини, звеличити, піднести, покликати в обраність— і тоді знов починай з початку?! ...ач, плюгаві! так блефувати... знали, що народ не видасть їм твого місця на карті (бо звідколи ти намацав ледь блимаючий пульс історії і взяв його в свої руки, на картах, починаючи від чорнзлобильських річищ аж до скирд за твоїм городом, друкували одну білу пляму, суцільне інкогніто, і давали примітку: там, на початку доріг, сонце вибілює нахромлені на палі черепи іноземців) ач, мокрі тютьки, підмочені по в’єтнамських хащах, вирішили тебе залякати; дилетанти; ще не встигли вони пошушукатися в овальному кабінеті і скласти офіційну побрехеньку для преси— про твою добровільну відставку— як вуха твоїх читачів все підслухали й доповіли тобі; що й до чого; народ їм тебе не видасть; проте, бочки з оселедцями могли потрапити в руки воєнщини, в лапи шакалояструбів — могли постраждати невинні дороги, тріпочучі першопроталинним маревом, чорнолаткасті поля, безпритульно зимові нічні дими, пагорби, мов поковізлі, зігнуті під торбами, сирітські постаті!— і, щоб виграти час для закінчення роману, ти вступив у затяжні переговори: віддаєш їм чортобильську зону під п’ятдесят-енний штат і навіть не претендуєш на пост губернатора; привозьте своїх оглядачів, радників, влаштовуйте чесні вибори і нехай переможе сильніший; чудову нагороду вислужитись отримали їхні шістки: тепер уже через них преса длубалась в твоїй білизні і винуватила в диктаторських замашках, в тому, що твої вилазки в поля порушують міжнародні домовленості про неперегляд історії; підривають становлення грабринкових відносин і суперечать інтересам держдебардаменту в регіоні; стара пісня! вигадали б щось новіше; на зустрічі президентів перерозвинутих країн дехто хотів протягнути рішення щодо твоїх велосипедних прогулянок, та вхопив облизня; з рішучим запереченням виступила Японія; як завжди, коли йдеться про традиції, твердо змовчала Франція (не даремно ти листувався з А.Камю і з ліво-правих пошуків схилив його до стрімкої і всеохопної міфологеми прощання) знайшлися й інші совісні люди, здатні, принаймні, змовчати— і тобі дали спокій з твоїм велосипедом і тінню собаки; з животрепетом спогадів, з сторінками вселюдських розмов і розпачів, що, мов списані сіллю й сонцем тонкольняні вітрила, мов долоні осліпленого пустелею, тремтять, підставлені під перлиновий вистук зливи; дали забуття сторінкам, що орлиньо, прощально, в простягненій б’ються руці; вітрильніють, напнуті вітрами безсонних поглядів; дали відмашку, бо події розвивались обурхливо; за тебе вступилось пів того світу— і мертві і ненароджені узріли виразника і заступника інтересів недоношених, третьосортних країн, якими нас зробила історія-мачуха; нас, народжених, де попало й від кого прийшлось, народжених із переляку, зопалу, з одного того, що пізно було вже нас абортувати, закопувати на смітниках і забуватись назавжди; нас, народжених від удару прикладом по животі, народжених кволими, скарлюченими, з гачкуватими пальцями, приреченими на дрібне злодійство в своєму домі, у самих себе; нас, придистрофлених війнами, тюрягами й голодовками так, що ми жили одним мертвим духом, й жили так довго, аж виїли вщент повітря, залишили одну непевність, маревні корчі обріїв, і навіть космічний камінь, вринувши в цю надвакуумну яму, пробує щось кричати, щось вихрипіти прощальне, хоче спинитись і в страхові задкує назад, побачивши в одну мить злих див і пітьмави більше, ніж за всю попередню, блукальну змандрованість; щось закликає діяти, дбати, рятуватись, та тут його на льоту, ще теплим, підхоплюють і рвуть на кавалки рученята наших заглищенців, наших засранців, наших, спритних на дармове, постояльців, наших катюг, волоцюг, жебрацюг, наших п’яндиг, доздих, погорільців, наших підтоптаних порхавок, наших сумних вуркаганів, наших немитих, замшілих бомжар, наших інвалідів столітніх воєн, наших сліпих ударників комунгробиля-крематоро-чортобиля, наших заслужених діячів охудоблення, наших снайперів, героїв по відстрілу опухлих селян за три колоски за пазухою, наших ідеологів світлонезбутнього, наших незгойних, нещасних, скарлючених, вщент побитих, злиднюг, варнацюг, сволоцюг, що сім століть не торкались хліба, і весь цей час виглядали його всліпу, навпомацки, лапаючи безвітря, як щойно осліплений, з жахом і радістю, що не вбили, налапує вихід із розбійної печери; так ми й отримали небатьківський дарунок,— камінь навзамін хліба; нас, народжених недолею, історія ще й виховувала— одним мотузком— і давала їсти одне лиш грубе господарське мило, заставляла дивитись одні кіножахи, порнухи, скотоложства, щоб ми подуріли вже вкрай, перегвалтувались і перевішались, намиливши собі мотуззя, накинувши на шияку чорний нуль дірократій; чорнезний зашморг порожніх назв, зсуканий із ділократій, тьмократій, демокрадій і демоклятій; петлюку старих душогубств із підновленим поганялом! історія, м’яко кажучи, була для нас нерідньою— і от знайшовсь чоловік, що пробує узагальнити і сказати про всіх нас правду! правду про те, як нам приперли якийсь сучалізм і змусили живцем загризати одне одного; заради світлого незбутнього! правду про те, як на нескінченних возах, під курликіт прощання, вивезли все зерно, геть до останньої золотини-бубки, і вцілілих знову стравили одне на одного, щоб доїдали поїдом; а тих, що й потім вціліли, сердитих, затятих, покусаних загнали в колгоспи й привчили сіяти чорні ріжки, сіяти чорне спориння, паразитичні нарости, що колись уражували зав’язь злаків, а нині, у вітчизні злих див, колосяться в зріст людини; нас привчили пекти чорноріжковий хліб, щоб наші жінки перестали народжувати— м’язи матки судомило так, що наставало задушення плоду; тих, що вціліли в гризотнях, привчили дякувати й дякувати, і тим чамренним хлібом довели до того, що ми сіяли по городах одні лиш кизяки коров’ячі— і з них проростало щось схоже на соняшники; і, пощитай, на одному гімняччі й трималися! засохлими стовбурами палили в печах і в грубах, з насіння чавили олію, листя кидали в борщ, коріння вживали замість гострих приправ до м’ясного; нам пояснили: гімноїдство дуже корисне для організму— зникає процес окислення клітин і всяке старіння; нас навчили плоди кизячні класти на сон під подушку, обкурювати гледчики, всипати замість синьки в ночви з замоченою білизною, накришувати в чай навзамін лимона (ми відмовились від ввозу цієї заморської дряні і на зекономлені кошти провели скромні олімпійські ігри,— в піку гнилому, м’ясоїдному Заходові— нехай подивляться на наших атлетів і позаздрять, каліч гнилокишка) ми були на порозі безсмертя, біологічного, живого безсмертя, а не якихось теорійок; ми лиш розправляли крила, щоб вторжествити кругом свої ідеали, свої порядки, як тутай ті спритники, що в минулі віки винайшли сучалізм і привезли нам цілі ешелони з колбами, тепер ті діловари під виглядом прав людини і гумового клею для протиснідових засобів,— під вивіскою таких благородних, гуманних цілей!— приперли ще якусь плюгавщину; ми не встигли й запам’ятати назву її, як всіх нас викосило; стільки збігло відтоді! і от один чоловік про нас обізвався— мав мужність подати художні звіти, ескізи, пейзажі, грав’юри й цілі епічні полотна! не диво, що тут його звинуватили у всіх смертних прагріхах; не дивно, що так з’ївся на нього держдепадламент, мовляв, він пробує пливти проти течії історії, тоді як інші народи... мовляв, його безпардонні вилазки в поля з собакою приносять серйозну шкоду гавкології, в час гніздів’я підривають степову тишу як атомні вибухи, тоді як законодавствами інших країн передбачено... мовляв, він вишукує по озерах радіоактивну сировину і під виглядом чорних, товстих п’явок хоче продати її іранцям для створення бомби; він виношує в пучку очерету за спиною мрії про світове панування, тоді як рада безпеки ще два роки тому прийняла резолюцію, і закликала, і закликає, і готова на санкції...; проте, далі закликів вони не рипнулись; деякі експерти виступили за те, щоб його включити у велику вісімку і запросити на зустрічі глав перерозвинутих держав, чий запал призводить до перегріву планети, а творчість цього автора все більше впливає на гробальний клімат; вона з сяючих вершин доносить нам крижану правду і здатна остудити перегріті фондові ринки, біржі й гарячку цвілізаційного аморалізму; прибиті скандалами й суперечками довкіл його імені, їхні видавці— галлімари й букери— змовились поки що виждати й не помічати його як абортовану молекулу з космічних навколиць, як того, кого нема, не було і просто не може бути; їхні партнери все зробили, аби ще його прадідів і дідів залляло кип’ячою, смоляною пилюкою за продзагонівськими підводами; звідси, із світу небіжчиків, нам добре видно: видавці, владарі газет і журналів, тільки він вистромиться, забивали його, мов цвяха в підошву, щоб не муляв ходи історії; тоді як інші народи...; вона, історія-мачуха, йде в прийми до нового удівця і примірюється до його діток, а тут, бач, якесь небрите, нечесане хамидло встає на дорозі з пошарпаним велосипедом і щось кричить, чимсь погрожує, ціпиться з пучком очерету за спиною, немов із сагайдаком отруйним стрілищ— упертий до божевілля, в сірому, на останній гудзик застебнутому від сльоти й вітру, кителі з обрізаними петлицями і погонами, в сіросукняних, заправлених у вичовгані чоботи, штанах, у крислатому капелюсі, стоїть і вичищає патиком болото з-під переднього щитка; стоїть, з виду розгублений, що так сталося, що він опинився впоперек ходи історії, але це тільки з першого погляду! насправді ж, він подумки волає до неба! волає аж сюди— до редакцій, до держлепетаменту— чути; стоїть, длубає під щитком, виглядає з сутінків відбіглого за куріпками собаку— стоїть укопано, і ні обійти його, й не об’їхати; от провокатор! і ще не ревнула команда в навушниках— под гусєніци єво!— як збіглися сердобольники з камерами і в наших мироносних шоломах прозвучало «відбій», білий джип спостерігачів крутнув на місці і вшився геть собі, а нас відкликали на пилораму: пиляти дошки для троянських коней; ми взнали його родинну любов до цих тварин і сподівались: він допоможе нам подолати променисті обставини і ворожість на дорогах його вітчизни. І саме тоді за тебе вступилася більша частина потойбіччя— стріпнула пилюку з агресорів, і привела їх до тями: вдосталь напорядкували, досить! несподівано за тебе вступився орел, що давним-давно прометеїв тобі печінку і, як свідчили очевидці, бо сам ти був прикутий до збитого з грубих дощок ліжка, орел той відкинув кігті— бідна пташка— а виявляється, він вижив; вижив, дякуючи бажанню злетіти, звідати, що ж воно значить їсти пригорщами стронціаніти, ураніти, антибіотики і писати, писати за так, по дванадцять, по чотирнадцять годин на добу? це поставило його на ноги— яка ж велика сила в пізнанні!— і тепер, перероджений з шуляка, замерзлого на ялині, він де може, популяризує твою дороголюбну творчість, твій опрощений спосіб життя, і на прикладі твоїх репортажів з гільйотиною на шиї вчить дітей як любити вітчизну; чи то на семінарі для викладачів Оксфорду, чи то на зустрічі з випускниками військової академії у Вест-Пойнті, орел скрізь доказував: яку смішну й повчальну, дороговказну книжку вдалось тобі написати! пучком очеретяного світла в степовій поночі! яких стрімких висот досягнуто там! звідти, з розгорнутих двох долонь, видно всеньке століття! з притаманною білоголовим птахам тягою до рекламних перебільшень, він іноді перехвалював твої здобутки, більше ніж скромні, з огляду на поставлене завдання: дати міфологему прощання і водночас жезл, який,— доки ти пишеш, епістоляриш в нікуди,— поміг би маловірним розправити спини, підвести очі, вчитатися і вдихнути спокій першої перемоги; своє попереднє ставлення до тебе орел пояснював обов’язком солдата, обставинами холодної війняки; необхідно було взяти проби печінки і готувати війська до променистих обставин— і тривалого залягання перед атакою; і прорікав далі: внесок цього письменника у справу миру тепер очевидний всякому; він жертвував собою, щоб зупинити гонку озброєнь! а нині знаходяться примітиви, що навішують йому культ простоти і пропаганду сили; дешеві пігмеї! звичайно, як всі значні особистості, він мав свої, зумовлені звірствами його часу, недоліки; але хто їх не мав із великих?! і як би ви заспівали на його місці, з його відповідальністю, мої шановні? він стільки пожертвував задля миру! це тоді, коли серед вас більшість боялась підставити пальця для аналізу і тупо дивилася в ящик: коли його покажуть? як він там? чи ще думає про нас? чи пише епічні енцикліки? чи продовжує репортажити з тим блискучим, прекрасним, як накрохмалене середньовічне жабо, дивним приладом на шиї? чи тримає він руку на пульсі? і, щоб бува не покинув, відлучившись на заробітки? і щоб не стало нас паркінсонити, як дику грушу в ураганному полі? тепір, звичайно, легко його винуватити— хіба всім догодиш? десь допускав перегиби, нечемності, але, повторюю, його творчість вимагала сили волі і сили обов’язку; тут було не до посткультурних сюсюкань— на ту клейку падь вдосталь мух позліталося; він проти танкомордої історії виставляв протитанкову прозу, свої романяки-міни; тут вимагались рішучість і праця, і землеробське стожилля! з особистого спілкування з ним,— продовжував орел перед випускниками військової академії,— з особистого, так би мовити, контакту з цією людиною я виніс сильні й здорові враження; що вам сказати? це ерудит, патріот всього людства і зацькованих малих вітчизн, послідовник стоїцизму, гідний учень Марка Аврелія, в побуті й розмовах— простий сільський хлопець і, повірте мені, не має нічого спільного з пугалом, яке витворила з нього пропаганда! ми з вами не діти; ми знаємо, як і для чого це робиться! друзі...— казав орел на завершення, а ти потім переглядав його виступ по інтернетові— повірте старому солдату: п’ята з його книг, це армійська знахідка; це путівник для пластуна, це бомба для диверсанта! його спостереження, його поради, його карти променистих обставин, його досвід і переможний пафос повинні стати найпершим, що ви вкладете в душі воїнів після статуту; дерзайте, друзі! Орла було не впізнати; з простого могильщика став таким шанувальником художньої літератури! і навіть вижив, черпнувши з неї силу волі; да-а, орел нині був парняга! а який стратег, який тонкий політик, який інтелектуал,— як він їх усіх обдипломатив?! як розвіяв їх наглі брехні! як зично й впевнено подав свій високий голос?! та, кажучи по правді, його ти ледве пригадував; скільки нездар вгризалися тобі в печінку, що ти б міг звихнутися, якби їх всіх впам’ятовував; так, крізь туман, пам’ятаєш ніби: да, прилітав якийсь, спускавсь на стіну ночами, коли ти був прикутий до ліжка і спав навсидячки; да, прилітав— а чи брав якісь проби? хтозна; ти й так був закльований невдачами й злиднями— візьми, розберися зранку, де чиї мітки; було не до того; а потім преса звинуватила, що бідна пташка відкинула кігті! все через тебе! через отруйні сумніви, через наклепи на справжній хід історії; але орел врятувавсь— і сам загорівся правдою: вдвох і прометеїти легше; ти листівно запросив його в гості— з попутним міфом— і отримав відмовну відповідь; він пояснив, що не в праві тебе відривати од праці і від безлічі зобов’язань: вслухатися в пульс доби, очолювати опікунську раду над осклерозеним століттям, провадити телесеанси мануальної терапії і своїм рукописом, наче праскою, розгладжувати лібердалам спини, репортажити, втепляти непересічним димом ніч, перегортати партитури луговим коникам, шукати достойний матеріал для мечів, дбати і дбати; і скільки ти не запрошував, так орел і не з’явився; видно, й сам був добряче зайнятий,— будив громадську думку— бо щодень надходили нові й нові результати; значна частина побожного єврейства вступилась за тебе як за уроженця станції між Бердичевом і Полонним— між цими двома оазами, що в їхній духовній історії зіграли більшу роль, ніж Вашингтон і Нью-Йорк, котрі в час зародження хасидизму були завбільшки з прив’язь і довблене корито для ковбойських коней— вони кабалістичним способом якось провзнали, на бердичівсько-полонській осі десь знаходиться одна з літніх ставок кагана, а з хазарами в них тісна містична сув’язь; добре знаючи— як з візантійських хронік, так і з сирійських літописів, не кажучи вже про такого авторитетного автора як імператор Констянтин Порфирородний— знаючи про твою дипломатичну співучасть у листуванні кордовського халіфа, АбдаррахманаІІІ, точніше його придвірного, єврея Хасдай Ібн-Шафрута з царем загубленої десь у південних степах держави, що за слухами була іудейською; перший післанець Хасдая— Ісаак-бен-Натан— що хотів через візантійського імператора передати листа в ту країну, вернувся з Константинополя ні з чим; імператор слушно послався на страшні утруднення й небезпеки, що чигали на мандрівника до Хазарії як на суші, так і на морі; самі ж євреї вважали, що християнська Візантія вкрай вороже поставилася до спроби контакту з іудейським царством, не бажаючи зв’язку європейських євреїв з хазарськими; придвірний Хасдай вже намітив новий шлях гінців— із Єрусалима в Месопотамію, через Вірменію, Албанію (теперішній Азербайджан) і звідти вже рукою подати до Ітиля, столиці хазарської— але в цей час із послами Германії в Кордову прибуло двоє єврейських вчених, що визвались переправити листа через Угорщину, Русь і Болгарію, і таким чином отримати відповіді на питання, що їх цікавили: походження того народу, політичний устрій, економіка краю, сила і кількість війська, сусіди Хазарії і що її подвинуло до іудаїзму? так от: цього листа доправляв ти; власноніжно, на свому велосипеді, в супроводі грізного собаки— і, як видно з історії, тодішній каган дав вичерпні відповіді, які ти передав адресатам; сама переписка тривала з 954 по 961рік; ти, як зараз, пригадуєш: від Гурганського моря (Каспію) країна та простилалась на схід на протязі чотирьох місяців їзди і жило там дев’ять народів; з південного боку на протязі двох місяців їзди, аж до Чорного моря, жило п’ятнадцять народів; із західної сторони жило тринадцять народів; звідти, від чорномор’я, кордон повертає на північ, до великої річки Юз-г, народи тут живуть по степах і країна простилається на чотири місяці шляху; «народи— як писав у листі каган Йосип— багаточисельні і всі платять мені данину, і всі мені служать»; щодо служби: ти згоден; своїм літописним пером і знанням околиць— все таки ти обвелосипедив карколомні простори!— ти заслужив у власність злих див вітчизну; не на правах рабовласника, кріпосного пана, голови колгоспу, а на правах дбайливого батька! так, ти платив данину! тут нічого соромитись; такі були порядки; ти платив золотом щирості в своїх літописних сувоях; як стільки є— куди ж його діти? це при тобі за щедрість додаровувалося життя, а скнарство каралось; вкупі з прихованим добром вкладали спати в сирі й великі могили— і скнари там ночували до повного розкаяння; і ніхто, крім тебе й кагана, не мав права використовувати при будівництві обпалену цеглу,— як м’якоглиняні, слабкі люди; однак ти збився з розповіді... за тебе вступились євреї, бо знали про твою незамінність у променистих обставинах, через які пролягає півріччя шляху до місця, під лупу вивченого істориками і так і не знайденого понині; всяке може трапитись— черговий розподіл світу, зміна земель обітованності— і хто проводирем туди виступить? тільки ти, в звітрильненій вітром, натхненній сорочці; з голосистим собакою, з пошарпаним веловітрильником і пучком очеретяних китиць за спиною. Своє рішуче «ні» на твій захист сказали сірі й зелені коники в прижухаючому серпневому різнотрав’ї— ні!!!— і по світі настала тиша; стало чути як сердито посапують невігласи і наглюки, сопуть, немов реактивні, мов ковальські міхи, що роздмухують жар і ненависть, замірені викувати на тебе якусь катівну приспособу; ні!!! ще раз змахнули навощеними багрянцем смичками сірі й зелені коники в лугах і по стернях— і їм одразу заціпило; вони прийняли вимоги страйкуючих; вони там, по держверещаментах, по радах небезпеки, визнали: ти їздив на велосипеді в поле не з метою випробування ядерних пристроїв; просто так; але на землі, збарабаненій війнами, кожен виїзд і крок так резонансить дороги, що їхні сейсмографи зафіксували вибухи, вибухи, вибухи, і вони мали всі підстави твердити,— ти проводиш атомні випробування; вони засікли те місце і підзирили з супутників, як ти в озертяті, стоячи в гумовому костюмі по пояс у воді, друшляком наловлював п’явок; ми подумали: видобутий з них плутоній піде іранцям на бомби! аналізи ж спростували підозри: нуклідів і важких елементів у тілах безхребетних було достатньо, але не стільки, щоб використовувати їх у військових цілях; ми не могли й припустити, що духовидець історії так озлиденнів і ладен продати, з метою продовження репортажів, своє найдорожче: кровопийну черву вітчизни; ситих, рудих і чорних п’явур, які смоктали все живе в тій землі весь вік і потім вметаморфозилися йому в смокчучу різачку під лопаткою,— і прогризли легені; разом з примітивними організмами він хтів продати і гросбухи самих досліджень, корчі п’явок, їхню судомну жадобу крові, їхню вроджену ненасить, чимось навіть прекрасну, мов спрагле першої зливи вруно; продати чорну гойданицю з мілководь, все примітивне існування, що одбирає нам силу, мов чорноп’явчані, зварикознені на ногах вени; продати все ворухке, жваве, зболотніле і придатне, мов лікувальні грязі, для зцілення обрезклого, зморшкуватого, зістарченого в совісних муках світу,— ми заборонили, бо не могли повірити, що така людина і так бідує чорно; аж ладна продати найдорожче в своїй вітчизні; тут щось не так; тут якісь транскорпораційні маклі; головне, щоб це не зашкодило в регіоні американським інтересам; доки не проведем спеціального слухання в конгресі, на вивіз поліських п’явок існуватиме ембарго; на нас тиснуть виборці, преса, повірте, дозволь ми йому продати нам кілька десятків безхребетних, то з нас би самих на другий день цвиркнуло, як із розтоптаної п’явки— закінчував тремтячий голос представника держвиправдаменту; доки тривали страйки сірих і зелених коників, цих пронизливих музикантів, на твій захист у дельтах Дону й Нілу вишикувались об’єднані полчища сарани, таких, як і ти, невдомних бродяг, колись тобою увічнених так живо і переконливо, що виявляється серед незчисленних їх легіонів тебе визнавали за єдиного, хто уник агресивної стадності і здатен верховодити над полчищами; це твої профілі їхні воїни розмічали з висоти, а потім видовбували на неприступних скелях, використовуючи як місця для посвячення тих, що на чолі хмар повинні сунути з гарячим вітром, назустріч світові; і там проливатись зеленим дощем, пожирати всю спліснявілу зелень землі і всі почорнілі плоди на деревах, м’якою зеленою масою зупиняти ешелони, щоб колеса паровоза пробуксовували і марно греблись під гору, мов на прострелених, перебитих ногах кнуряка, який гребеться лісовим багном і харчить червоною піною; сарана, замислена, як небесна кара, призвана бути караючим летючим мечем, викрала в світу найпроклятіше й найгірше, світову безкарність, і віднедавна зринає ввись сама по собі, щоб множити хаос і плодити безкарність; сарана, чия войовничість зроджена надвеликим скупченням і ненависництвом одної затиснутої особини до іншої, другої, третьої, неуявної, незліченної — і це приневолює її зринати ввись і вигублювати свою безвихідь дощенту, — сарана, виконавець безжальності, солдат цвілізації у зеленоплямистій формі, розправленій у стрімких кочів’ях, сарана й та прозрівала від твого слова, каялась і пригадувала своє покликання; бути небесним мечем; вона вбачала в твоїх сторінках заклик до справедливості і тепер, коли імітатори справедливства вбрали зеленим кольором свої гроші і засівають ними поля, щоб вигубити сарану непоживним, тепер, коли ті бевзі щось десь підле ляпнули проти тебе, армади стрімких літунів вишикувались в бойовій готовності, ладні летіти на їхні поля й луги, бо вдома в себе вони не смітять своїми отруйногрішми; летіти й морити їх жахом, як вони їхнього дорогописця пробували вморити злиднями; він описав нас так поетично, натхненно, що тепер саранячі яйця, зариті в пісках, вилуплюються вдвічі скоріше— щоб пройти ряд перетворень, розправити крила і звідати справжнього поетизму рішучості; він надихнув нас на нові злети, вказав на відступництво від головної мети, від покликання— карати й милувати— він повернув нам первісну радість дійства, а тутай якісь сальтисонні нікчеми, опухлі від ліні й жиру, сміють його залякувати; його, якого вони обікрали ще до народження і стільки разів помагали, аби він не з’явився на світ, а він народивсь та ще й пише щось, докопується до істини— і це їх показило; його поїздки на велосипеді в звітрильненій вітром, претонкій, як відлітаюча душа, сорочці, з пучком очеретяних блискавиць за спиною; його розмови з собакою, коли людей не стало зовсім; коли подумки чи насправді він ввесь час вертався додоми, і все щось плутав, все щось збивало з дороги—з дороги до правди, з дороги праведності— то вози впоперек колій, то танкоморда історія на сутінковій грунтовці; казили й бридили його розповіді про села, де по сто літ самотніють в одних обгноєних гумових чоботиськах; з чотирьох ранку ходять на роботу в колгосп і ждуть заплату вже котре століття; їм все обіцяють і підморюють голодом, щоб менше платити; їх змушують засівати поля чорними ріжками, сухим кизяччям, а оце віднедавна ще й отруйними асигнаціями замість пестицидів; та всеєдино ніщо не родить; і без війни, без чуми їхні діти в школах падають без свідомості, бо їхні батьки на синьо спиті, привчені тільки вкрасти й зжерти, на сей раз приросли головами до столів і їх добудитись несила; він пробував їх описати— і з висоти принижень цих сіл знову вигукнути: немає правди в світі! він, чий стиль увібрав усю довжину й надкаторгу довгих бурякових рядків, яким кінця й краю немає в полі,— під сонцем, під зливою, під розжареним суховієм, однаково нагинці і однаково задарма,— він, що дружив із кожним зеленим коником на стерні і був утішителем йому в передзим’ї, він тепер оголошувавсь ворогом людства; ще один натяк, ще одне горбате слово, ще один день його потерпань— і ми злітаємо, начувайтесь! тобі довелося прикласти немало зусиль, щоб впомірнити запал окрилених друзів— на зустрічі в дельті осінню армади сарани вітали тебе так, як царя царів Ксеркса не вітали війська перед походом— ти передав їм запевнення, що сам все розставиш на місце, і вони згодились почекати; невдовзі наспіла телеграмоцитата від В.Фолкнера; він поділяв твої побоювання про загроженість свободі і зокрема казав, що «свободу ми підмінили патентом— патентом на будь-які дії, скоєні в рамках законів, які сформульовані творцями патентів і женцями матеріальних вигід... свободу ми підмінили байдужістю до всякого протесту і оголосили, що може бути здійснена будь-яка дія, аби вона лише освячувалась викаструваним словом «свобода»; і в цей самий момент зникла також істина; ми не відмінили істину; просто вона відвернулась до нас спиною; істина,— ця довга, чиста, чітка, неоспорима і сяйлива полоса, по один бік якої чорне— це чорне, а по другий бік біле— це біле— в наш час стала кутом, точкою зору, чимось таким, що не має нічого спільного не тільки з істиною, але навіть із простим фактом і повністю залежить від того, яку позицію ти займаєш, дивлячись на неї; або— точніше кажучи— від того, наскільки тобі вдалося змусити того, кого ти хочеш обдурити або збити з пантелику, зайняти певну позицію при погляді на неї»; як радісно, все таки, знайти підтрим своїм борінням, думам; так, ти згоден; тиранія суспільних свобод, розгнузданість, замінила те первісне, що розумілося під свободою; людина ніде не вільна; немає галузі існування, де б залишилося її особистісне, єдино притаманне їй, індивідуальній людині, єдино цнотливе і таємниче; жертвуючи особистісною свободою заради якихось перегвалтованих падлітиками суспільних свобод, людина мало того, що уніфікується і зжовується, як витирачка,— вона сірячніє на стільки, що всяка культура і все справжнє, людське зачахає в ній, витіснене кількома інстинктами, завжди сильнішими од вікових одухотворень, і тоді серце вгрівається не кров’ю пристрастей, а пухне від рідини, виробленої залозами внутрішньої секреції; тут ви були однодумцями з класиком; і, немов для з’яскравлення правди, раптом камінь— обірваний зрак космічного мороку— прометеорює небо навскіс і, вмить набачившись над землею злих див, злої пітьмави, жаху й відчаю більше, ніж за всю свою попередню історію, раптом вирячено й безголосо зривався на крик; він кричав і пар валував позад нього у морозному небі, у морочному безвітрі; він кричав про загроженість, тобі і всім, кричав, немов би задкуючи від землі— і ти не встиг його втішити, як руки злидоти, простягнені по хліби, руки, століттям скорчені в нужді й чеканні, руки наших п’яндюг, варнацюг, волоцюг підхопили його на льоту і рвали гарячим на шмаття; і в блискавичній з’яві над обрієм, у навскісності лету ти впізнавав вихор прийдешніх святих зиговиць і правильність обраного свого шляху— навскісну стрімкість почерку і шабельних категоричних фраз, якими відрубував шиї проклять і переконував Господа, що не все втрачено, тільки б він зглянувсь над нами, вдихнувши мужність в серця і чесну силу в руків’я; тільки Йому, терплячому з терплячих і сильному з сильних, ковалеві з ковалів, тільки Йому вдосталь часу і засобів, щоб викувати щось вартісне з цього лайна і смальцю— нинішнього людства— але й письменник, якщо він письменник і засвічений духом правдивості, а не злодухом громадських срачів, він зобов’язаний, вдихнувши на повні легені, піддмухнути вогонь в горнилі; інакш він роздмухує саму зневіру, а відьмаків для цього й без нього досить. Поки за тебе заступались, вступались відомі й незнані тобі особи, поки історія десь на пилорамах різала дошки для троянських коней, щоб проскочити крізь вітчизну злих див і променистих обставин, поки все йшло як і йшло, ти проходив крізь час, як нейтринова частка крізь вкам’янілу в скорботі планету; але якщо нейтрино, обпікшись на мить, пролітало її раз і назавжди, й ще швидше хурделило собі далі, летіло радісно й захоплено в нескінченні мандри, то ти, в силу тяжіння слова, вертав по нього назад і знов перепірнав земну кулю з приреченістю піску в годиннику; летів крізь кипінь магматичну, крізь вдень засіяні зорями райські небеса, крізь продимлені сіркою рудники пекла, бачив усіх неспасенних одною вірою, усіх грішних з тачками; ти перепірнав свій час, як неглибоку копанку біля качатника, де дно жовтіло від водяних бліх і ви плавали там, матиляючи ногами і вхопившись за чорні дерев’яні корита з налипом дерті і посіченої зелені; ви плавали там, малі й замурзані, з весни до осені, плавали донесхочу, накупувались до блювачки і після теї каламутини, посинілі й зіщулені, в довгих чорних трусах, перецибуючи скошене, сухе будячиння на березі, бігли обмиватися чистою водою в канаві; потім знаходили чистіше, незагиджене качвою місце на пригірку, і ляскали в карти на висадку, і знову бігли до копанки, і грали у водяного квача, виривали один в одного набряклі, довгі чорні коритища і жовті, налякані всмерть каченята кидались на мілководдя; і вам ставало ще веселіше; на горбі, якраз навпроти водойми, кущився безом і світив синьо пофарбленими хрестами цвинтар, а невдалік, на пагорбку, лежала в лопухах біля нори голодна лисиця; вона перелягала з місця на місце, ждучи, коли ви вшиєтесь, і їй пощастить підлізти до ґвагітливих і дурних, збитих купою каченят при березі; в норі її чекав і поскиглював виводок; вона втекла від нього і з покусаними цицьками лежала в лопушинні, й слухала ваш регіт, і гупання ногами об воду, а коли лисенята висовувалися з нори, вона зіскакувала й била їх мордою, заганяючи всередину; на тому ставку був і місток; ви пірнали з нього, змагаючись, хто пропливе найдалі; торкнувшись лицем об ворухке, всіяне кишінням дно, і вхопивши рукою мулу, ти намагався гребнутись ще далі, ще далі, ще, аж закладало в вухах і повітря тонкою цівкою цвірчало з рота, ще— і випірнувши, ти розтулюєш кулака з болотом; ви плавали, тримаючись за корита, в напрямі до цвинтаря; плавали, міцно стискаючи домовинно товсті дошки лодій, та вас не страхала могильна присутність поряд, вам рано було ще про неї думати, ви просто бовталися в життєрадісному літеплі, перестрибуючи через будяки, бігли до канави, обмивалися, викручували довгі чорні труси, обсихали на сонці, бігли по вишні й смородину в пришкільний садочок, наїдалися яблук-зелепух, з новою радістю гайдабурили з горба, розхапували корита і ще голосніше бовтали ногами; вам найстрашніш було порізати ногу об пляшку чи коли прийдуть старші й почнуть топити,— і тому так знахабніло позиркувала на вас облізла, вся злямчена, лисиця в лопухах на обнірку; з бруду тих вгрітих, заблошивлених мілководь ви виходили з чистою радістю і легким серцем; чого не скажеш про майбутнє, коли жив серед чистоплюїв, чистьох, із тусклими, мов перемитий, алюмінієвий армійський посуд лицями, серед газетних інтєлєхтуалів, всезнайкуватих горожан, жив і бруднився незмивно, мов доторкнувшись до зумисне підкладених, посипаних спецпорошком, провокаторських грошей,— бруднився так, що мусив перепірнати час, щоб відмитись, щоб спробувати, принаймні, змити поміченість у теплих спогадах, вигадках, та клейма огрошівленої цвілізації вростали в шкіру— марно ти силувався згадати золоте дно дитинства— і незмивна проклятість злочасся виштовхувала назад, до світу; та по дорозі між минулим і безвісним ти встигав дещо; встигав нагадати їм: з висоти безпросвітності, котра вища ночі і височіє над смертоліттями, з висоти принижень цих сіл, прибитих убозтвом і п’янством, прирослих до поля, як мертвий головою до столу, з висоти забур’янених пагорбів, диких гір, закляклих, мов вроджене каліцтво, з висоти повільних просторів, наверблюджених, ніби визвольна армія в поході проти лукавства, з висоти курганів і скельних підвишь, мов піднятих за ребро на гакові і так скособочених навіки, з висоти інвалідських, знекровлених, третьосортних країв, зникраїн ти повторюєш просто неба: нема правди в світі; а раз немає— і вас не буде. Ти йдеш по землі в магматичних брижах гнояки, йдеш давно, непробудно і так пражить пітне, розтерзане сверблячкою тіло, немов сама шкіра налипла на тебе, мов гнійна, просякла сірчаною маззю, сорочка екземника— йдеш і чекаєш, коли вечір з’яскравіє блискавками на косину через небо; явися, Господи.

1994 – 1999 – 2007

<<< Повернутись |Початок