<<< Повернутись |Початок | Далі >>>

ти підбираєш їх і входиш у дрімотну м’яку теплінь, вже збезсилений і роздягнутись— ось ти і вдома; чіпляєш обмерзлу, обреп’яшену куртку на вішалку, чіпляєш вогкі гонучі на підвішену палицю для просушки біля груби, взуваєш сухі шкарпетки і думаєш: чого б ковтнути? калганівки чи прополісної? чи теї й другої? а потім ще пригубити з грамину настоянки чаги? закусь: сухарі з часником і салом; тепер тобі нічого приховувати від звіра свій разючий віддих; ти наливаєш коньячну двадцятиграмову чарочку; раніше в тебе була дідова, стародавня, огранена, на цибатій ніжці, справжня мисливська чарка, якою стільки пили за удачу й після невдачі, що тільки потримати її— і вже проймало благородним, чистим хмелем! да-а десь уграли чарчину; ну, нічого, причастимось і з цеї: за всіхнє здоров’я! за тих, хто вертає з поля! за холодінь на дворі; за просту радість теплої хати; хрумкаючи сухарями, розпалюєш грубу і думаєш: а чи не внести з погреба мочених яблук? так набродився, що лінь і висовуватись на подвір’я; потім внесу, коли передрімаю трохи; вогонь помуркує як старий ледачій кіт— і все здається просяклим втомою, сонливою легкою знемогою; ти чуєш голод, але лінуєшся варити картоплю на газовій плитці, згадуєш свої припаси, відхиляєш дверку продуктової шафи і між кульків з мукою, з крупою, з сушеними грибами, з лавровим листям знаходиш консерву, килька в томаті, і ще наливаєш повну чарку; насухо такого їдла не вб’єш у шлунок; ще пригадуєш: варто було б сходити на тижні в сільмаг по хліб, але випічка в нього така глевкава, ніби пекли його з лободи і всякої неїстивності за рецептом тридцятьгиблого року; як звикли тоді— так і не здужають перевчитись; краще дозимую на сухарях, а там, у місті, насушу нових, свіжіших; добренні сухарики; консерва відкрита; облизуєш ножа; треба ще покришити цибулину і плеснути олійки; да, можна жити, як приказують старі люди, озираючись на минулішнє; ось і вогонь прокинувся, і згуркує нетерпляче весняним на пригріві голубом; так! ще одну порцію чагової, запити холодним м’ятовим чаєм і спати; але перед відбоєм ще підкинеш на палаючі в грубі березові полінця грубезних ясенових ковирдяк,— тоді й горітиме довше і жар триматиметься міцніший; якраз повинно вистачити, щоб не тратити розпалку знов, коли прокинешся ранньою ніччю— змахнеш на долоню крихти з стола і сядеш перекурити навпроти піддувала; вікна з призахідного боку взолочені блиском снігів, але сутінь вже тутай, вкублена скрізь по хаті: в порожній, скляній, синій хлібниці на столі, в дранті на вішалці, в козиній шкірі, розп’яленій на стіні коло ліжка, в побитій міллю білячій, вохристій шкірці в кутку під стелею, в ягдташі, почепленому на гвіздок, у чоботях, що вкупі з розпалкою сохнуть на грубі, в картатому запиналі над дверима, котрі ведуть на веранду, в м’яких шкарпетках, в розлитому під ногами теплі, в малиновій напівтемряві розжареної внизу духовки; докурюєш «трусардину» і загашуєш об дно відра, куди мав вибрати попіл і полінувався; підпираєш дверцяту груби совком— щоб жар не просипався від почмиху полум’я— і човгаєш до ліжка; ще прочитати якусь сторінку і відбитися на пару годинок; але перед самим сном знов захмелить полювання, знов пригадається кожна хитрощ зайця, який переждав, коли ти минеш його, і з-під самих ніг вивергнувся з снігового надуву і дернув ріллею, полем, полем, ще зовсім близько, ще твій він, ще вспієш хитнути стволом трохи вбік, напереріз йому, але він раптом ковзає в борозну,- рука в неловкій шкіряній перчатці ковзає на рушничну скобу, палець усе прошилюється до курка, зіскакує, гадство, заєць прищулено шпарить, як у кіно пригнутий солдат по траншеї, палець таки потрапляє на спуск, але цілитись ніколи, ти гарячкуєш, бахкаєш, бахкаєш, бахкаєш, тільки гільзи сікають направо, в сніг, бахкаєш вже прицільніше, зайця обсіває земляним пилом, чи то так здалось тобі зопалу? нічогісінького йому нема, біжить, пильгучить далі, пірнає в ложбину і потім вигулькує на недосяжній відстані; і так тобі прикро знову, що й тепер, пригадавши, ладен зірвати з себе волосся, як тоді зірвав пітну, підв’язану назад од вітру, кролячу шапку; і треба ж нап’ялити ці перчатки, десять раз би вони згубились, згоріли! скільки ходив там у в’язаних пальчатах— і не було там, на тому надувові, ніякого зайця! а вдягнув ці, шкіряні, і як на зло— на тобі! є він! і так осрамитись! це закон підлості! це ще той закончик! і що мене смикнуло на цей шкіряний непотріб?! і після цього не вір у долю! так йому було написано, тому зайцеві, коли якісь перчатки його врятували! а вдягнув би в’язані...; от, ти скажи, яка напасть! як хто зурочив! і кому скажеш?! ніхто не повірить; а-а, нехай собі ті зайці плодяться, може то зайчиха— вони завжди підпускають ближче, особливо в золку, глуху відлигу; хоч на вуха їм наступай; да-а, дурні зайчихи, більше схильні затаюватись, бо так вони оберігають виводок і відводять від нього небезпеку, підманюючи ворога на себе; до зайченят ще довго, та вони однак затаюються; ти так з’азартнів, що геть забув про це; іншим разом, на тому тижні ти піднімеш такого зайчидла, такого зайця! він од тебе не дінеться; нехай собі; а тепер спати. Тут ти перериваєш стенограму спогадів, адресованих собаці, що тікає краєм ріки і ледь чує твій голос за тривожним виттям звідусюди, за підземельним гулом; він тікає, як твоя уява з майбутнього цих прирічних навколиць, цих полів, оцих сіл, закиданих чмихами молотарки і пилом окрадення, чорною мукою з ядучих ріжок; ти хочеш вірити: йому знайдеться місце, затишніше і добріше цих гиблих, непевних місць! не може бути, щоб душа найвірнішого друга заблукала в нетрях щезання! він знаходив тебе в лісах, в болотах, хурделигою в непроглядному полі, коли за піднятим звіром гнався чортійкуди і повертався захеканий і щасливий: не може бути, щоб він не мав душі! бо звідки ж така братолюбна приязнь струмувала до тебе від нього? радісний і невтомний дух його— як у кмітливого слуги— ні, не може пропасти; і нащо тобі переконувати себе? пес твій вічний, як вірність одного справжнього серця, полеглого за тебе, за твою справу, яка їм прикрила, яку вони ненавиділи— от і знайшли беззахисну, вразливу частку твого життя, твого собаку і отруїли чимось; чим? тобі байдуже; а потім знову взялись за тебе, правда, інші, впертий, рогатий, хоча і змікроблений народець; ти вивчав його під мікроскопом, а він вдячно плював із підставки, щоб влучити тобі в око; чума гомосовєтікізму: невмируща бубонка; ти прищеплював злихоманеним частку свеї душі, як найновішу вакцину, а вони впивалися зубенятами в руку з шприцом і надією; ти віддавав душу, а тобі вертали смерть і зрадиво; ну, це й при твоєму людинолюбстві та схильності до дослідництв і жертв, так не могло тривати завжди; замість того щоб рознароднюватись, розкидати себе, мов екзезіастівські камені, ти надумав вернутися до пракоренів вірності, до пам’яті про собаку— і на його прикладі воскресити добре, прекрасне, превічне, вдихнути мужність в серця і вирівняти горбатих, немов змалку примагнічених домовинами; ти тільки перепочинеш— і сядеш писати; про чесні і сповнені гідності справи: про полювання, про звичаї тварин, про всякі повадки звіра, про його здатність вгадувати, відчувати міру небезпеки; а поміж цим, повнокровним,— нікуди не дітися— мусиш, як дзвоники в кінську гриву, вплітати всілякі буденні враження, брязкальця, уривки з розлогої саги про сажу з твоїми власними коментарями, з примітками й посиланнями на першоджерела, що закидані досі реакторним попелом, але твої сучасники пам’ятають, скільки експедицій ти відрядив туди, в задротинену зону, щоб по черепках, по глиняниках, по рештках спалених променистими обставини поховань, по шаблях, стременах і бусах у тих могилах встановити, до якого історичного часу й племені належали ті народи, що ринули в нові кочів’я: до радимичів, до печенігів, до булгар, до хазар того останнього століття, коли їхня панівна верхівка прийняла іудейство і вони щезли навіки? ні Ітиля тобі, ні Беленджеру, столиць їхніх, стертих піском і водою; жодних суттєвих пам’яток матеріальної культури! якісь шаблюки, уламки цегли, скелети, позбавлені ступнів, зотлілі ножі, черепки та ще всього лише три епістоли, писані на єврейській; а який був народ достославний, напівкочівний, напівпаразитарний, що жив за рахунок транзитної торгівлі, вигідно користуючись своїм положенням (як пояснив тобі один недурний академік); одже, між доповідями своєму слузі, собаці, ти мусиш тут перейматися брязкітливим,— вплутувати в гриви вітру дзвінкоголосий час, щоб врятувати від заблукань своїх стільки жданих, палких читачів, схилених над сторінками, подібними на туман, в якому видзвонюють коні. Перш ніж заснути, ти знімеш з гвіздка на стіні важкенького, довгововняного кожуха, вкриєшся ним до підборіддя і відчуєш справжній затишок, справжню впевненість, що ти живий, що ти вдома; о-о, це ще той кожушина! це ціла історія! коли ти закінчив першу частину роману, вітчизна по заслугах дала орден туберкульозу першого ступеню, а щоб зігріти душу, накинула старого тарасового кожуха, на якому щомісяць наростала вовна; ти стриг його, пряв нитки і роздавав, здебільшого, задарма,— правда й спродував дещо, аби підтримати підупалі сили,— ти роздавав всякі вовняні речі, роздавав сусідам, погорільцям, старчихам, до краю опущеним алкашам, сиротам, вдовам, митарям, ветеранам татаро-монгольських побоїщ, інвалідам ледарства, матерям-одиночкам, пролетаріям, що одною рукою жали, а другою били молотком по снопах, колгоспничкам, що боялися власності на землю, як вскаженілий на останній стадії розкладу мозку лихоманно боїться води, пожежникам, вічним вахтерам, постовим при дорогах, одірваним од гілляки, прибитим з-за рогу мішком, деяким криваво запіненим заздрісникам, учням профтехучилищ, контролерам в метро, муміфікованим креозотом, міцним, як шпали, нестаріючим залізничникам, у яких дорога й швидкі пасажирські поїзди викрали поспіх, викрали час і тепер їм несила постаріти; роздавав теплі речі всім зустрічним, словом, народові, щоб якось, хоч так, зігріти його, що на місяці твеї хвороби був позбавлений твого теплого, співчутливого слова; а на кожусі вовна знов наростала; ти вкривався ним наніч, коли найдужче морозило, трусило, виламувало кістки і ти не міг спати лежачи, так хрипіло й різало в грудях; славний орден,— за нього треба і треба попотіти! ти не міг влежати довго, так знесилював постійний піт, мов тебе пражать уже на якихось пекельних решітках, так пропащо, втуманіло, вчаділо витікав глузд, імунітет і віра в те, що ти колись допишеш обірвану на півслові сторінку— і тільки запах кожушини, густоялиновий, лісовий, вовчий дух шерстистої ночі, що росла і просторіла скрізь, лоскотав ніздрі надією, як ніздрі хижого звіра лоскоче тепла й жадібна пахнінь вже близької здобичі; вовна на кожухові наростала за ніч, немов сама пітьма, замогильність пропарощувалась на твоєму тілі, скорченому при стіні, де ти й куняв навсидячки, в полуснивах, одне від одного гибліших; марилось: то ти розпалюєш сирим м’ясом піч, то хтось знадвору, з імли, кличе голосно, раптово тебе по імені, мов просить вийти, то покійна бабця вкриває ковдрою з дерновинної землі, то чалий кінь, фиргнувши, проламує копитом грудну клітку; вовна на кожухові сіріла вранці під колір вимерзлої стерні, чи перелинялої шерсті вовчої— але скоріше і того й другого, бо від тіла ішла мерзлятина страху, і безстрашність, безвихідність вовка, що закапканений гризе кість ноги, гризе метал, шарпається з потаском і обламує, стирає до щелеп, ікла об сталеві дуги— і, сидячи на ліжку, сам один, у зачиненій від лишніх відвідувачів, щоб чого доброго не заразились, у добрій, низенькій, дідівській хаті, ти мав роботу до полудня: куделити вовну, сукати нитки, в’язати теплі речі для змерзлого в безгомінні, в безслів’ї, позбавленого співчуття народу; за час недуги ти й не такому навчився: як безболісно й так, щоб потім не було гулюмах, робити собі уколи— сідати на краєчок стільця і, відтягнувши жижку, різко штрикати голкою і вганяти під шкуру стрептоміцин, від кінських доз якого ти наполовину оглухнув, опух, ходив із почорнілим, немов якийсь падлоїд, язицюрою; та іншої не було ради, як тільки два місяці колотися стрептоміцином і, вкупі з зажертими ще чотирма антибіотиками, збивати запалення, пригашувати діру, в якій, все дужче роз’їдаючи легені, кишіли туберкульозні палички, плодились, плодились, хотіли їсти, їсти, розщіплювали білкову масу, і за кожним виходом під кущі ти висцикав себе в буквальному розумінні; але ти ж мав поправитись! вижити! а для того чимало чого мав навчитись; як пройти вулицею прямо, коли тебе всього гойдає, мов учаділого до півсмерті? оце і є хіміотерапія, стонадцять отрут, увігнаних в мозок, в легені, в найменшу клітину тіла; тебе гойдає, а ти мусиш дійти до залізниці, перебрести колії, перон, знову колії, знов перон, знову колії, знов перон, знову колії, розпашілі на сонці,— а від інфрачервоних променів рідні тубпалички починають множитись і бродити, аж тебе ще дужче сколочує всього,— ти підходиш до сільмагу, купуєш бухінця і якихось цукерок, щоб віднадити потяг до куріння, знов розжарені колії в покидьках і мазуті, розпечена, ковзка між шпалами, щебінка, перон, знову колії, ще перон, ти одійшов од станції, звідки тебе бачать люди, повно людей, скупчених з торбехами перед приходом електрички; в спину немов хтось довбанув ломом і ворушить там повільно— лопатками неможливо зітнути, рухи некординовані, заносить, заточує, але плювати, байдуже; ти біля провулку,— хто тут тебе побачить? ти злякався тоді, коли стрептоміциновий чад якогось ранку,— коли надпилював ампулу з новокаїном і впорскував рідину з шприца в пляшечку з білим порошком,— занив у тобі солодким передчуттям, що треба, треба скоріше вколотись й лице запухатиме повільно від тупості і солодкого вглухання; мозок, твій хитрий недруг, вже відчув приємність в затруєнні і та його частина, якій підвладні насолоди, попискувала пташиньо, тихо, але так, що багатьом забракне сили волі для заперечень—вколись, вдурій, тобі все однаково здихати— вколись, вдурій, ходи вчамрілий, глухни і заривайся в подушку; але ти пересилив ту подразнену, зніжену частину мозку— і примусив себе ненавидіти ліки, лікуючись ними; потім почав сідати зір, точніше кажучи, почала звужуватись ширина погляду, все вужчало перед очима— бачиш і водночас не бачиш; спершу ти не міг добрати: що це? можеш читати, зблизька ніби нормально бачиш, коли товчешся по хаті, а на чистій відстані, коли глупим вечором, при вигаслій спеці, велосипедиш непоспіхом по полях, чіткості нема ніякої; а ти ж минулої зими розрізняв зайця, що кілометрів за два пластається сніговою рівниною і різко заклякає, і, присівши, поводить головою на дорогу, на село, прислухається до собак, і думає, куди безпечніше йому втікати? а оце в сутіні, їдучи з повним речмішком наповнених баклажок від кринички з цілющою водою, ти не впізнав в обличчя якусь літню жінку, що привіталася з тобою— хто вона? ти навчився по двічі, по тричі перечитувати мисливські журнали ще дідівських часів, і знаходити там все корисніші поради, і подумки готуватись до видужання, до полювання; ти підеш на качок, підеш на бекасів, на перепілок,— ти доживеш до літа і підеш всюди. Насниться, ніби йдеш старезним, темним, неісходимим лісом; по низу стелиться папороть, деінде, на вогких місцинах, мох м’яко пружинніє під ногами, чагарі драпахів чіпкими колючками деруть за рукави штормівки; ти давно вже блукаєш тута, і, щоб вибратись на чистину, всякій зустрічній деревині даєш наймення, знов колом обходиш зачаровані місця і вкупі з дорогою, ледь зримим протоптом у мохові, забуваєш і накинуті деревам назви; тиша стоїть заслухана, немов у той день творіння, коли ніщо не мало назвиська і ждало слова; ти кружеляв по вирубках, по мілких болітцях з шпичакуватими сухостоїнами сосон на купинах і думав, що так караєшся, так блукаєш ти за втручання в небесну творчу волю,— бо тільки вона, всевидюща Воля, дає імена— все мусить мати назву; Бог все розрізніє і поокремішньо любить кожне дерево і всякий подих; так само і з досвідом, ніщо не втрачає імені; кожнісіньке почуття, випадок, зжите даремно і сама недаремність надії, кожне безсмертне тремтіння душ живе так само, як найщасливіший трепет щойно, сьоночі, розбрунькованого листя живе і квилить, і хвилиться на вітру зіллятим воєдино, м’якозеленим тремтінням лісу, таким ж незміряним, таким ж відчуженим і самотнім у всесиллі глибини, як і вимісячене море— кожна оказія й стовбур на твоєму шляху вже мали свої назви і ти хотів поновити їх, вернути їм справжність, хотів гукнути по імені і тим збудити цю здубовілу покинутість, це дуборилля пеньків і байдуже тупе чекання, нагніт сили, потім спотрібленої на домовинні дошки й тирсу; ти хотів якнайкращого, але в поспіху, видно, дещицю й сам наплутав, бо дерева ще дихали доброзичністю, а повітря було ворожим; і ти знову і знову називав стовбуриська іменами майбутнього, іменами сподіваного, щоб і собі, з тим сподіваним, вирватись на узлісся і впасти втомленим; ти знову і знову намагавсь якнайкраще передати, вловити сутність побаченого, однак воно, напевне, мало древніші назви, древніші й дороги звідси; ти блукав і, принаймні, чесно робив що міг: називав живе живим і сухостійне, захламне придатним тільки для полум’я; досі ти думав, що попередні історичні лиха всього лиш більмо, нажите в побоїщах або зумисне набуте, щоб потім, коли трапиться лютіше лихо, не бачити вже нічого, окрім минулих бід, нічого і не шукати для порятунку, а мирно й отуплено гинути; ти думав так, а тепер думаєш— скільки важить назвати правильно! і вкарбувати назву в пробуджену пам'ять зросту; візьмись, спробуй ще раз, прокидайся— діло варте того; ти прокинешся й пригадаєш як після заморозку, теплим полуднем, останнє між гілляк, вощаноспіле яблуко вдивлялося навсибіч і висіло тільки для того, щоб ним замилувалися, щоб похвалили: яке красиве! і потім впало в спільну даремність загниваючих у жухлотрав’ї садка своїх напарників, своїх посестер— але в твоїй пам'яті воно й досі висло, як зимова мрія побачити щось живе й світлорадісне, на гілляці за вікном, де давно безлистяно й голо вже; візьмися, спробуй, вставай— і ти ковзаєш ступнями на холодну підлогу, налапуєш тапки, кляцаєш вмикачем, непривітна яскравість вгризається в очі, накидаєш куртку на плечі, виходиш на двір: свіжість, свята й недоторкана, дихає, накипає зорями, як молоком, що от-от має збігти; дихає сніг на похилих гілках малини, дихає безгоміння глибокої ночі, дихає і скрипить суглобами витка, неглибока стежка, вікна кругом погаслі, село давно спить, поснули обмерзлі важкі ланцюги і солома в собачих будах, тихо— і ти починаєш дихати всіма снами й видіннями, простертими до виднокола; аж раптом камінь— обірваний зрак космічного мороку— прометеорює небо навскіс і, набачившись за одну мить над землею дива, жаху і пітьмави більше, ніж за всю свою попередню, мільйонолітну блуканину, раптом спалахував і вирячено, безголосо кричав, і пар валував позад нього і його засторог у морозному повітрі над обрієм; тут, над землею, де вогніючий каменепад кричить про загроженість, хіба почують тебе, одного з малих димів вітчизни? тут, де каміння заговорило вогняним голосом і посічене, дірчате небо нагадує томограму легень сухотника, тут хіба має надію щось взагалі і твоя писанина зокремішньо? їхні вуха поглухли й наллялись отрутою, як гриби-трутовики на хворому дереві; навчились мекати «маєм, що маєм» і ніби моляться Богу, а вірять собі й телевізору; про ніч здогадуються лиш виючі ліхтарі та треті півні, що подуріло, невтомно, за якусь мить надихатимуть на давню зраду, але й самі обдуряться передчуттям ранку; більшість із родини ссавців приймає ніч за насмолені зашморги, за чорні кола в очах від виснажливого вдивляння в безнадію та спотьмареність глузду— тільки зрак неба волає, прометеорившись навскіс, і ти входиш у хату, сповнений сил, пізнавши в навскісності власний почерк, яким ти одрубував шиї проклять і переконував Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами вдихнувши мужність в серця і чесну силу в руків’я. З чого ж почати далі? ти думаєш про невпинність сповідей, розмов, волань, розіллятих в дельті часу і тому неохопних; думаєш про свої вбогі здібності і підкидаєш на жар поліняччя в грубу; з чого почати нині? з того як Господь насилав сарану, щоб пожерла всю зав’язь, залишену після граду в Єгипті? розжарений вітер дув цілий день і ніч, а коли заясніло надрання, вітер надніс із собою зелені хмари, зелений дощ, що знищив геть усю листяну зелень і всі плоди на деревах; в хатах закривали ставні, щоб сарана не проникла в дім; річки й потоки були закидані мертвою саранчею так, що вода смерділа падлом, і звір і людина відмовлялися її пити; в донських степах, де ти приживсь ненадовго, ще на початку віку зупинялися поїзди, бо в розчавканій жижі з саранидла пробуксовували колеса паровозів, мов у кнура з перебитими, простреленими лапами, що гребеться лісовим багном і харчить запінено, люто; селяни по тижнях не пекли хліб, бо печі були забиті зеленими перепончатокрилами завбільшки з ковбасистий палець; запах тіста в діжках змішувався із пахом невситимої агресії і сам хліб, данина перетворенню, воскреслості любов’ю, отримував ненажерну вбивчу лютощ; щойно випечений і покраяний ставав крицевим, мов білувальний ніж, і кожна скибка лежала як знаряддя вбивства, здирництва; хлібини з саранчевим смородом відмовлялися брати і жебраки на папертях, кажучи, що з такої випічки настає голод і лють людожерлива; так і сталося. Нині ж тебе цікавило інше: чому з тисяч і тисяч видів сарани лиш деякі— близько п’яти— збиваються в агресивні хмари і зважуються на кочів’я? як казав тобі один із серйозних знавців цієї проблеми, Гржимек, коли ви їздили в Африку на поминки хемінгуеєвого родича Мекомбера— пристрасть до пересувань нападає на сарану час від часу, і, що найсуттєвіше, тільки в певних районах земної кулі; це стало підтвердженням твоєї тези, що існують прокляті території; і от вони вирушають, зелені, стрімкі літуни кольору американських асигнацій, і страшна сила заздрості й жадоби криється в їхніх хітинових щелепах: чавкати й чавкати, жерти і жерти, загиджувати собою і молоді врунні поля, і скорботу покинутих цвинтарів; вони насувалися як цивілізація,— погибель культури— в п’яному чаду всесиль, в шалі безкарності, й радісно, регітно лізли далі, далі, шукаючи, де б що пожерти ще? і земля щулилася й свербіла, мов до м’яса розчухана, коростява шкіра; Гржимек тобі розказував— коли ви брили від підніжжя Кіліманджаро літаком на Арушу— без води сарана обходиться, але повинна добувати вологу звідусюди: з листя й трав, з напівзасохлого бадилля; в стадії личинок вона вибирає місця з температурою близько сорока і підвищеною вологістю; вона, особливо червона сарана, ніколи не піднімається в повітря при навколишній температурі нижче плюс двадцять; рідко летить вище двадцяти метрів; здіймається на крило, коли повітря прогрілося до тридцяти і вітер помірний; до того як стати летючою, сарана п’ять разів линяє, аж поки в неї не виростуть крила— і от, окрилена, змінивши забарвленість на лимонно-жовте в самців і на солом’яно-жовте в самок, сарана збивається в хмари, повні всесилля і відчаю безвихідної мети, того стану, що зрідні вибухові, який нічим не втримати: безсилий знищити сам себе він випліскує скажену лють назовні; та спершу самки розривають пісок і в ямки відкладають яйця, заливаючи їх піною— і через два місяці земля вкривається повзучою черв’якоподібною масою, що перековзує долини й горби і рухається в чітко обраному напрямі— і пожирає зустрічну зелень так затято, мов коїть мсту за тіла втрачених, що полягли, долаючи перешкоди; незворушна, затята, вона й вогонь перевершує в невситимій злобі; непомітно видозмінюючись— щоб приховати мсту— вона, врешті, отримує хітиновий покрив, розгортає ще складені трубочками крила і наливається мстивим чеканням, мовби в розплату за попередні приниження, за незугарний вигляд, за зчерв’ячніле плазування, за те, що її так багато, а світ нехтує її красу і силу; і тоді вона мститься; вона, замислена як справедлива кара, призвана бути летючим мечем, викрадає в світу найпроклятіше, найгірше, себто безкарність, і сама по собі безпричинно зринає ввись, щоб множити хаос і відсутність кари; тоді байдуже— червоного вона кольору чи зеленого?— в ній, головне прокинулась сліпа войовничість, те приховане ненависництво однієї особини до подібної собі, настрій великого скупчення, що зроджує ненависть до когось іншого, третього, четвертого, неуявного, незліченного і приневолює шукати його і вигублювати дощенту; і, навіть, якщо вдома, там, де сарана зродилася, вдосталь соковитої зелені, сама безвихідна туга скупчення підбиває сарану кочувати, підносить над рівниною, мов ядучий зелений випар— і посилає вбивати; особини, що в звичайних умовах уникають одне одного— як твої улюблені цвіркуни, наприклад— під тиском скупчення перетворюється в солдатів, у виконавців безжальності. Так само просториться й цивілізаційність з її примітивними пошуками— і що ти годен їй протиставити? чим протидіяти? дим виривається з комина в сніговий, вітряний, вселенський морок здовкола хати і над полями, над світом тоненько в’ється, мов сиза імлавінь гнотика над пороховою бочкою; ти мусиш багато ще звіритись тисячолітній тиші, засвіченій відблисками ясеневого жару з піддувайла; щоб перепочити, на деякий час сідаєш за свою улюблену справу: за старі мисливські журнали, старі, наївно ілюстровані книжки з полювання, наповнені справжністю життя й поетизмом справжнім більше, ніж мляві брошурки зачитаних, знаних тобі поетів; простий селянин, розповідаючи якусь придибанку на ловах, якусь хитрину з капканами, приміром, як краще підвішувати приманку для норки, простий собі дядько виказує більше життєвої снаги, аніж ті, чиє призначення-- життя уславлювати; сідаєш за журнали, прихилившись до холодної стіни і слухаєш повуркування вогню, як розсердженого в дуплі лозиною куна, самця куниці; вгадуєш за стінами неозору тишу села довкіл і гортаєш сторінки: медвідь на вівсяному полі, медвідь над розтерзаною тушею; звідки б взяти грошей на ліцензію? сісти в засідку і лупонути по ньому, коли він, вгодований, сидячи на задніх лапах, передніми запихає в пащу вівсяні мітелки і обшморгує їх кивком голови наліво; гортаємо далі, знайдем щось простіше й для себе; ось про хортів тази; от би завести парочку! і скільки добірних годин з невтомними і стрімкими друзями! тази, на відміну від ягдтер’єрів, одні з найдревніших собак, лишились деінде в Азії, ловці завзяті; беруть, на відміну від звичайних хортів, звіра нюхом по сліду, побуджують і женуть витривало, і наздоганяють, хоч у чистому полі, хоч у лісі— і не розбиваються на скаку об дерева, як хорти російські; і не рвуть здобич до підходу господаря; славні собачки! слухняні й чемні, відчайдушні й прудкі, саме такі, як потрібно, та де їх взяти? да-а, розмріявся! а був же час, коли ти ставився до мисливських собак, як дурний перехожий— і мало не копав їх ногами; до всього треба дійти самому! ти купив Удава за зелену двадцятку на пташиному базарі в Києві, купив янчливим тримісячним цуценям, і того ж вечора перед електричкою купив на вокзалі це одного, кудлатого, як виявилось потім, ердельтер’єра, якого ти назвав за поважність Борманом; ти віз їх нічною електричкою в коробці, запихнутій у рюкзак, вони повискували там, але калюж не робили; а це немало значило— з вихованих порід собаки; а зранку ти прокинувся в звичній самоті від благального шкработу на веранді— і згадав про купівлю!— і вже хуткіше вдягнувся, щоб зготувати їм їжу; це тобі не боки облежувати, брати відповідальність за безпомічне мале життя, тобі раптом ввірене; двоє цуценят скавуліли на веранді і обнюхували кутки, безсилі второпати, куди їх привезли? ти зготував їм кашу, вистудив за порогом, розмішав її з ложкою тушеного м’яса і вніс дві тарілки на веранду; а чого потім вартувало їх догледіти й виходити? ти розривався між містом і селом, оббив подвір’я високими дошками і, поки вони були малі, то трималися двору; згодом Удав навзвбавки з розмаху переплигував метрову загородь, і ти зачиняв їх у хліві, покидав повний баняк варива, каші з м’ясними відходами, плівами, кістками— і довго, до самої залізниці чув їхнє скиглення й шкрабіт об двері; Удав той скоріше— бо він норчак— навчився рити підкопи під порогом і щораз, від’їзджаючи, ти боявся, що його хтось зловить на вулиці і продасть на станції за пляшку; як хутко ти встигав упоратися з мороками в місті! купляв на базарі свіжих м’ясних обрізків, хліба, масла, і вплигував у останню електричку! як легко, чекально збігало п’ять годин їзди! і ось ти вдома; випущені з хліва собаки плигають тобі в руки, лижуть долоні, одбігають під пліт і ще радісніше кидаються під ноги! ти починав розуміти, чому пани тримали по багато собак і з легкістю обмінювали кріпосних на знатних гончих— собаки відданіші й чесніші од всякої підневільної людини; на їхньому місці— коли б вернувся той час— ти б половину закріпачених сельчан обміняв на рябих гончаків-англорусів, а другу половину найняв би в ловчі, в псарі, в доїзджачі, щоб доглядали й правили в полі зграєю; да-а, була б потіха! а так маєш двох цуценят, із них один, як виявилось, сторожовий, немисливський; Бормана, дещо підрослого і кудлатого, як вівця, ти віддав на село батькам, щоб там учився вартувати хату; був він винятково прив’язливий і апетит мав вовчий; добряк добряком, налупиться, ляже в затінку біля хліва і з-під густенних брів подивляється лагідненько, хто куди пішов, що поніс, чи не поклали на літньому столику шмат свіжини, кусник сала, торбинку з сиром, пригніченим двома кружками— щоб його де поцупити?! лагідним злодійським поглядом він позиркував і на дійницю, коли мама йшли до корови в хлів і пілка,— щоб витерти вим’я,— тріпотіла од вітру на дужці; Борман— це був парняга! кудлатий і з вигляду страшний, як лев, характером він був сумирніший від овечки, бо та вівця, що жила на хазяйстві, буцкала його і часом відгонила від хлівчика; героїчною, левиньою рисою його була та, що за один присіст міг ум’яти шматець підчеревини кіл на чотири, коли сало, хоча б на мить, покидали бездоглядно в літній кухні з прочиненими дверима чи на дворі, на столику; він міг їсти, стільки не дай йому— кисляк, помиї, варену для свиней картоплю, охлапи з вечері, позавчорашній борщ, щойно видоїне молоко з піною, зачерствілий хліб, пожовтіле сало з банки, варені курячі киші й лапи, сирі качині голови, хвости з оселедців, залишки холодцю, що підтік в тарілці, вінегрет, захололі шкварки, засохлу в каструлі гречку, кисляк, помиї, варену картоплю, їсти все, що даси, їсти жадібно, буцім вирвався з голодного краю, та, скоріше всього, з такого, як кажуть, гнізда, де ніколи не бачили їжі вдосталь, і жадоба йому передалась генетично; добродушний і лагідний він швендяв за всіма слідком і, тільки на перший погляд здавалося, що він шукає, де б під’їсти, лигнути якого охлапину, а насправді, він так прив’язавсь до сім’ї, як сирота, якого забрали з дитбудинку— і він пам’ятає, як було йому там; не з медом; коли ми з середнім братом завели аж чотири мисливських пси, постало питання— кудись збути Бормана; бо він один петлює за трьох свиней, а всі разом вони з’їдають стільки баняків каші, як добра свиноферма! віддали його в люди; день нема, другий нема, третій нема— і от прибігає: вихудлий мало не на скіпку! щасливий! цибає як! він ж не повірить, що його зрадили! що йому пожаліли їдла! ось, дивіться: як він вас любить всіх! як качається по дворі і підстрибує відразу на чотири лапи, і цибає так довго, мов грайливе лошатко! він там голодав і вив на прив’язі, голодав, не їв нічого, відмовлявся їсти і схуднув так, що стягнув ошийника через голову— і от він знову з вами! щоб не думали, ніби він ненажера; більше його нікуди не віддавали; правда на тиждень було відвезли на дачу, щоб сторожував од злодіїв, але й там він відмовлявся їсти, худ і скучав до сім’єю; його забрали назад— і лагідний, добродушний вдень він лежав під хлівчиком, лежав у затінку, грав на балалайці, тобто сік за вухом бліх, а наніч вірно і віддано простягавсь на бетоні при порозі хати; йому простеляли там мішковину чи фартуха, і за кожним нічним, підозрілим скрипом біля хати він підводився на передні лапи й випинав груди, мов сфінкс; виглядом був страхітливий; безстрашно й обгавкував всякого зайду, хоч вдень і побоювався вівці— тепер, коли ніч була люта й загрозлива для поснулих господарів, кидався мужньо на всякого, хто впізні, непрохано наближався до хати; так він проводив літа свої: вдень під хлівом, вночі під порогом хати, нездвигний, непереступний, невблаганний, мов сама відданість; а вдень боявся навіть старої кицьки, що чмихала на нього і відгонила від каструлі з наїдками; боявся й відскакував від всякого різкого, необачного поруху людини; вночі ж зорив сфінксом і виглядав справжнісіньким левом; на третю зиму його проживання там морози вдарили люті; біля порогу йому поклали мішка, набитого м’яким сіном, бо будь-де в іншому місці він відмовлявсь ночувати; морози стояли такі, що дерева репали й вибухали на всю околицю, а кудли на ердельтер’єрові біліли від інею і він нагадував якогось священного, викупаного в молоці, бараняку; тоді, мабуть, він і простудивсь, і занедужав люто і почав худнути, й страшенно смердіти— смердотніти так, що неможливо пройти повз нього поряд; коли ти приїхав до батьків, на початку літа, сам хворий, висушений хворобою, то вжахнувсь і заплакав поночі— до тебе, ледь переступаючи на облізлих, ліловогнійних, роз’ятрених лапах, підійшов якийсь байдужий скелет; він хотів виказати радість, але не годен був і поворухнутись, не те, щоб підстрибнути; шерсті на тілі майже не було, а висіло злипле від гною, стручкувати клоччя і зяяли виразки; очі були навпіл заліплені гноєм; собака не міг зворухнутись, постояв, пізнав тебе, відмовивсь, навіть не глянувши, на піднесену з хати їжу— кусник вареної ковбаси— і пошкутильгав під хлів; видно й він знав про запах свій і не хтів просмерджувати ним коло хати; ти бачив— це якесь гнійне запалення— і знайшов у каструлі свіжоварене м’ясо, запихнув у нього кілька протисухотних своїх пігулок; антибіотики мусили подіяти; собака з’їв їх і на ранок став веселішим; ти вважав,— це якась шкіряна недуга— і щодень обмивав собаку остуженим відваром пижма, багна, деревію; рани на тілі поволі гоїлись, ти давав йому з м’ясом таблетки, собака оживав, очистились від гнойників очі, хребет став гнучким, рухливим; він навіть пробував гавкати, але вдавалося йому це тяжко; ти поїхав за ліками собі і попросив давати йому звичайні, малосильні антибіотики, і обмивати трав’яним відваром; ти чомусь затримався в місті, обдзвонював ветлікарні, ніхто не міг сказати певного: яка це хвороба? радили його привезти сюди; але як, яким способом, коли він в такому жахливому стані; потім ти кілька тижнів мешкав на станції і якоїсь суботи середній брат приїхав на рибалку, ви пробалакали цілий вечір— де яка риба може ловитись? як добути барсука, чий жир помічний при сухотах? яка буде погода на завтра? які брати снасті— потім, вже постелившись, він сказав, що Бормана не стало, і додав, «це останній із могікан»; так останній; останній із тих собак, яких було у вас п’ятеро; двох отруїли, одного десь вбили вночі, бо не вернувся додому, лайка пропала в лісі, заблукала і збилась зі сліду; цей останній; ти відчув: смерть стоїть поряд і забирає відданих, чесних, безвинних; ще тільки вчора здається привозив їх безпорадними, довірливими, малими— і не вберіг тих, що берегли твою віру в справжні чесноти; ось він медведкуватий, закудланий ердельтер’єр по-діточому зиркає в шпарину між досками і німо жде, коли ти надійдеш по стежці з городу; ось він купається на мілководді в ставку; ось вайлувато біжить за велосипедом, але відразу за станцією лягає в пилюку і відмовляється бігти далі, так зріднений із подвір’ям; ось зустрічає тебе будь-звідки, зривається од порогу і лобом буцкає об твої ноги; ось лежить, зкорцюбленим бубликом, на втоптаному снігу подвір’я, і шерсть на морозі й на животі від подиху засріблюється інеєм; ось стоїть перед тобою вночі, освітлений лампочкою над одвірком, весь висохлий, скелетний, в струп’ї і стручкуватій, злиплій шерсті, стоїть, безсилий поворухнути хвостом, стоїть на облізлих цибатих ногах, жалісно й безнадійно хилить голову,— і ти відчуваєш, як тяжко йому її тримати,— стоїть, не втрачаючи віри в добру силу господаря, що може йому допомогти, підтримати в ньому не стільки тварне життя, як обов’язок бути мужнім проти всякої небезпеки, стоїть з розчухмареними виразками, смердючий, з випнутими ребрами, і тебе душить за горло спершу безсилля, а потім ненависть до природи, до чогось більшого й страшнішого смерті, до якогось розлитого в цих променистих обставинах звиродніння, що відбирає найкращих; згодом ти якось перечитав супровідну писульку до своїх ліків; там йшлося про те, що вони застосовуються, крім сухот, ще й при менінгіті; так от що було в собаки! якби ти знав тоді! ти б віддав йому свою пайку, собі дістав би ще— і на тривалому лікуванні може б вдалось його виходити? тому він почав оклигувати, а потім, на слабших антибіотиках, хвороба його зжерла зсередини; лякливіший вівці, з виглядом прирученого лева, вдень застраханий, а вночі безстрашний, він стане тобі взірцем чесно виконаного обов’язку; і невже ви не стрінетесь з ним ніколи? хоч ненадовго? щоб ти подякував йому, бо в людей неможливо навчитися справжнього й відданого до скону; щоб ти сказав йому, пояснив на мигах— який він непереможний хлопець! він виконав своє по справжньому і ти своє виконай; збери волю в троєперстя, що обтискає перо; сідай і пиши; до рання далеко.

Яким дурним ти був! і не каявся; час, відпущений на земні справи, — на виховання дитини, на догляд собак— ти потратив на всяку довкіллітературну вовтузняву й шарпанину; щоб когось підтримати, когось врятувати, комусь догодити, щоб потім ті, кого ти підтримував, рятував, і кому догоджав, коли ти відхопиш по заслугах залацканну дірку в грудях, у радісному чеканні проковтнули язики і боялись підняти телефонну трубку: вже? чи ще тільки? боялись злякати твою погибель— і свою удачу; не заходили й не дзвонили; ти знав духовний рівень еліти, її самолюбство, її пиху, її зловтішність: крім шкури ближнього, її ніщо на любов не запалює; яким же дурилом ти був! святі, земні, обов’язкові справи сплутав з обов’язком щовечора тягнути на горбі чергового, п’яного до всцикачки і щось трагічно пасталакаючого поета; час, коли твоя дитина підростала, твоя душа маліла, терпла, твої собачата скавчали в хліві і гризли соснові двері, ждучи тебе на станції, час молодості і дерзань ти вгробив, похмеляючи всяку наволоч по редакціях,— всяких редакторів, коректорів, недрукованих геніїв, роздрукованих архігеніїв, авторів аж кількох віршенят, художників, критиків, прикумків; скільки виставив їм горілки по хатах, з чесним серцем відгукуючись на благальне, мовлене вишептом, впритул на вухо, але так, що вся вітчизна ставала навшпиньки й прислухалась «там такий-то геній гине... запив... треба щось робити... він в такому запої, що не може вийти...» так, ніби він сидів у заваленій шахті, і пробував підняти кілометрову стелю, і заробляв ліричну грижу; кожен, хто займався писанням віршів— бо хто не грішив цим змолоду?— підтвердить, що це зайняття висмоктує гірш недуги; самі вірші можуть бути кращими або гіршими, талановитими або дубовими, цікавими або наївно-вбогими, але сам стан поезописання, стан присутньості в наднапрузі завжди однаковий,— рівнозначний гарячці, постійній засмиканості, тривожній, роз’ятреній вразливості, що з часом, обов’язково, переростають у відлюдництво і гординю; поезописемництво для носія цієї немочі не завжди згубне, а для оточення гірш упирства; звичка римувати, верлібрити, як всяка шкідлива звичка, постає з банальних, дурних причин,— з бажання сподобатись жінці чи парубкові, звірити йому статеву тугу, а потім переростає в постійну рефлексію; на тисячі й тисячі осоловілих базік трапляється, іноді, один совісний мученик і потім ті, забазікані, пустослівні, ті, що вкоротили йому віка, піднімають його, мов прапор над своїм лицедійством; показово, що професійні поети, які перейшли на прозу, зрікаються своїх попередніх занять і згадуть їх із жалем за втраченим часом; всякий, хто спостерігав за поетами, помітить, як їм, справді, тяжко жити: щось їх гризе, щось смоктюжить зсередини, так звана «недосконалість світу», щось мучить постійно і безпричинно; то вони зашугані злидарством, то герояться понад міру, то пишуть любовні послання й плазують на пузі перед одною музою, то плюють на неї і переповзають до другої, третьої, двадцять четвертої; поспілкувавшись із ними немало, ти сам занедужував: відразою до життя, чистоплюйством, позерством, грою в класика і, сором сказати, якоюсь розчуленою ніжністю до себе; яка це зараза— надвразливість і зніженість— яка це солодка п’явура на серці! хіба дурний був Платон, кажучи, що вся гнилятина в суспільстві починається з поетів? філософ знав, що каже! а ці пуцьвірінки теперішні, пліснява, здатна тихцем пожерти і нетлінні слова і могильні плити, ці нещасні поезодурники і їхні підгавкувачі, критики, виставили мудрого дурнем; о, вони вміють по плечі поплескати, мовляв, старий помилявся, зараз нові часи, нові звичаї, нові призначення віршарства: скільки в ньому краси й милозвучання! скільки перлів! але дух гризотняви, пихи й нудьги, дух самоїдства, гордині, відрази до дару життя, дух лицемірства і книжництва, впроклятий з часів євангелійських, дух самолюбного пекла однаковий; але тоді, коли тобі казали «геній гине... в запої... не може вийти... тра рятувати», тоді ти ще й сам не йняв віри мудрому і поспішав, як один з добровольців у палаючу, завалену шахту, і бачив те ж саме, самозакохане в якусь вигадану самотрагедію лице, наливав йому похапцем,— повного стаканюру горілки— і довго й уважно вислуховував сповідь; біда, себто причина накваситись, дорівнювала яєчній шкорлупайці— але що коїть з людиною безперервна уява! ти довго вмовляв, як дитину, довго втішав, як сироту, та його мордувало найдужче: де б ще добавити? на вулиці ж вечоріли вісімдесяті роки, непитуща епоха, коли спиртне прирівнювалось до стратегічної зброї і стереглось відповідно; іноді, правда, продавали— по талонах, по картках, з відмітками в паспортах, по спецзапрошеннях із спецпідрозділів по боротьбі з іншодумством,— словом, тоді добути пляшку, та ще й вночі, означало те ж саме, що й вкрасти атомну бомбу; це було надзавдання; але ж на тебе дивилась вітчизна і один з її кращих героїв, на тебе чекали— і ти йшов на ризик, пускався у всі нелегкі брехні, завчені по світах, пробирався крізь закамарки і чорні ходи до сановного вигляду вантажників, продавців, завмагів, вбалакував без жодної посвідки, жодного талона, жодного спецзапрошення, просто повторював, нам треба, і дивився очима усміхненого кулеметника, свого хлопця, запихав дві гранати за пояс і мчав щодуху назад: якби хоч не ґеґнув страгічнений! посоловіла душа всим виглядом, всим скаламутнілим зором, кожною тютюниною на обвислих губах питала: є?!!! і вся трагічність щезала від солодкомлосного знаття, що й завтра й позавтрім прийдуть рятувати, виручать; і, поки містом точились плітки, мовляв виштурать його з роботи, назовсім покине жінка, поки на вустах співчутливців був черговий запій легкобита, всі інші трагедії і чиїсь інші біди сором’язливо нишкли; ...такий-то запив...; усенародна скорбота; навіть щось більше трауру млоїло серця, щось невситиме, повзуче, зрідніле з відчаєм, мов задавнена болячка— і ти був на стільки дурний, що вірив їм і втішав тих бевзів, налаштованих гинути за рахунок вгробленого чийогось часу; вони примудрялись квасити тижнями і триматись робіт, банячити місяцями, роками і триматись сімей, родинних стосунків, закаголювати з рання до вечора і дбати про дітей, про побутові справи, а ти, що нездужав за компанію пропиячити більше двох днів, не мав ні роботи, ні сім’ї, ані часу довідатись до дитини; все думав— ось врятую чергового, ось домовлюся про видрук чийогось рукопису, ось піду для морального підтриму на зібрання опозиції, і обов’язково довідаюсь; твоя дитина виростала з матір’ю, а ти вирятовував генія за генієм, витріпував від сміття чергового співця помийниць, носив його позеленілі від цвілі й заздрості рукописи по редакціях, вбалакував друкувати інших, напіврозплющених з похмілля геніалят, вони обіцяли подумати, ти біг за пляшкою, другою, третьою, вони обіцяли друканути позеленілі писання і ти біг далі, на літературний вечір, бо пошепки переказали: там повинна така революційна заява прозвучати! там таке про владу! мусиш підтримати, бути присутнім, бо завтра скажуть: продавсь спецслужбам і зрадив націю! п’янюгам легше: всі бачили їхні страждання, їхні муки за народ; їм співчували і захоплювались ними, оспівували в легендах; їм дозволялось нікуди не ходити,— до них самі приходили: з пляшками і мовчазним визнанням героїзму; ти думав— рятуєш вітчизну— а рятував, насправді, чиїсь мерзенні звички; ти позичав на похмілля, тягав упоєних на горбі, слухав нудьгу і заклики на черговому вечорі, просякав несправжнім, як земля отрутою з купи міндобрива, а справжній час неспокутно і незворотньо підростав з дитям, із напівсиротою, з кровиною рідної плоті, підростав, щоб ти згодом змалів до нікчемства прожитого, до німої розпуки і визнання заклятості, бездонної порожнини, утвореної між справжнім і несправжнім, і названої безчассям; тепер, коли воно настало і геніалята доспиваються радісно в забігайлівці, бо нині кругом наливають, а потім спішать на роботи, на служби, в редакції, на телезаписи, в нікуди, звідки ніхто їх не вигнав за прогули, тепер, здається, ти повинен би був охолонути, стишити біг, зрозуміти, що більшість тут зживає себе і душу ближнього, яка вспівчутливіла до нього, зживає біологічно, як звір напівсплячку, байдуже і вчаділо у власному, влежаному смороді нори чи барлоги, тепер, замість того, щоб плюнути, ти затявся тесати книгу-ковчег і вирятовувати з нізвідки минуле й майбутнє; без жодного запиту чи це йому треба; може чорнгробильська позачасовість, ямера безчасся, і є йому найлюбішою, рідною, тією, котру він ждав усевічно, ждав, занадто залюблений в себе, щоб змужніти, і занадто байдужий, розмнямлений, щоб довіритись правді; воскрешаючи одне, ти занапащував інше, батьківські обов’язки; рятуючи від нічийної зради одних, зашмаркано спраглих скону, ти все далі даленів од єдиних, своїх, від рідних, що сиротинніли серцем в ночах і прокидались настрашенно в мороці і беззахисті; і таке непотребство ти, дурний, називав долею, обов’язком письменника, затятою працею і все дужче скидався на тюремного писарчука, що вмоченим у зеленьку квачем виводить хрестоподібні мітки на лобах розстріляних; оце і все його писання! ти змарновував співчуття, так потрібне обопільному напівсирітському болеві— твоєму і далеких ближніх— змарновував на пошуки відбитків пам’яті в часові, буцім молодий капітан з опергрупи, посипаючи сірим спецпорошком зламану злодійвою одверину, і так списував сторінку за сторінкою; відпечатки ж злодійства то ледь проступали на припорошенім косяку, то щезали зовсім— і в домі пам’яті все безпам’ятне, все винесли підчисту і десь перепродали на базарищах; ти писав без надії на видрук чи, боронь доле, якийсь гонорар, писав, підуськаний звичкою та ще декількома причинами, а коли приніс до редакцій, де стільки випито, свій попередній роман, тобі сказали, що він затовстий; сім присохлих до спини, як киші дистрофіка, заголоджених літ, сім сонмищ безвиході по сім раз на ніч ти прокидався будь-де,— на чужих кухнях, на підвіконнях вокзалів, на лавках нічних електричок, в окрижанілій підсобці на якомусь масиві, просто неба з бродяжною сумкою в узголов’ї— прокидався і думав, з чого почати далі сторінку? шукав початок речення, спогаду, звуку і через сім років митарств, бездомності, безпросвітку, сумнівів і обнадійливого схмеління, коли щось вічніше, вище земного часу огортає і старить душу, через сім проваль всездоланного тонко так дорікнули, що ти дурний, далеко погнався, багато захтів, перехитрив хитрих, перепив найп’яніших, обжерся гординею і тому так оббрезкнув, так зажирів, затовстів твій рукопис більш на пів тисячі сторінок; піди напиши щось забойніше, щось для народу, простіше й коротше; з присохлим до спини шлунком і руками, як дві головешки, ти й тут не покаявся; справа була тільки в тому, що для нової книги треба все починати спочатку; треба прожити заново все попереднє життя, всеньке його перевіяти й перезгадати, знайти в тій полові хоча б зернинку, посіяти, доглянути, зібрати колоска і знов засівати уяву, знов і знов, доки не виколоситься поле; знов і знов проживати змарнотнілі радощі, зветхлі надії і до всього прожитого знайти і додати утеклу пристрасть, принуку до праці, легкобитами й самолюбами поіменовану натхненням— знайти, переступити втра чене і впасти так само, як курява, отрушена з апостольських сандалів, як гнівне свідоцтво: про наближеність воздаяння; довгим ключем ти відмикав промерзлу, з інеєм на стінах, хату, розпалював грубу, клав течку на коліно і подумки викликавсь носити воду в дяка, ждати плугатарів із панщини, козачкувати в пана, вчитися малювати, писати, лаяти царицю, потрапляти в солдатчину— і скільки б ти не оренбуржив, не косаралив дарма, аж захалявна книжечка обмуляла ногу, десь далеко, в гадючій вовтузняві тісних застіль, у шатах благочесного захвату зринатиме думочка: скоріше б він здохнув вже— з своїми думами, горем і сумними рядками; да-а, побажання долинали простецькі; в простому людоїдстві ти навіть вгадував певну традицію, але доходило й до трупоїдних потягів; наприклад, твій добрий приятель, як не дивно, поет, довідавшись про вручений тобі залацканний орден, пройшовся з шапкою по редакції радіо— хто скільки може, треба; один із байстрючних нащадків вічних кухаруків і недоношених блюдолизів сказав захоплено, з масляним дрочильянним усміхом, аж мало не цвиркнуло в нього з тімені, запамороченого передсудомним щастям: для нього (себто для тебе) я б склав пожертву на домовину; чого-чого, а трупоїдів і людоїдиськ тут не бракувало ніколи; в цих краях, де мертві воюють із мертвими і котрий вік обдаровують задушеними плодами в утробах, і загнивають там на погибель сущому; де як не повальні, розбоєм накликані, лютіші вовчих, голодиська, то племенні побоїща, гробадянські війнища, й знов конання і доздихалова, чіпляння всієї родини руками за кістлявий, на запліччях і жижках порізаний, обезм’ясений труп рідного батька: він наш! не оддамо нікому! він наш! самі з’їмо!! що ж діяти? не гинути ж на догоду спадковим людоїдам! ти поправляєш рожеву, по краях витерту, теку на коліні— і мимовільно, миттєво починаєш рядок, за мить до першого слова здолавши непевність, злу випадковість, недолю, все зле і даремне, що жде описання, мов пухлина вчасного скальпеля; здолавши даремщину і сторопіле безслів’я, ти повертав серцю відвертість, долі свій легіонний крок і, поки іскри над хатою сліпили ніч, немов повернені назад зірки сікалися в глибокий морок, поки в грубі палилося і в хаті була теплінь, ти повертав час до його природньої висоти, буцім підпирав рогачилнами гілля яблуні під нестерпною вагою; плодів цих нікому не праглось; досвід цієї землі— важкий і терпкий— згнивав задарма, оббитий зливами і вітрами; важкий, гнилоп’яний запах додавав бражного, хмільного азарту перегорнутим спогадам, вигадкам, сторінкам і ти, вже зміцнений, вже захмелений ними, ще впертіше відгойдував час од землі, обтрушував ламке гілля, плоди лукавства з вічності, яскравий тлін із всенічної, вселюдської приреченості, обтяженої переситом; ти більш не пробував зігрітись морозно згораючим часом, просто виконував свою роботу і цього досить; потім відкладав теку і списані сторінки на стіл, малим кип’ятильником зігрівав воду в залізній кварті, всипав нашморганого з пучків під сволоком листя водяної й собачої м’яти, меліси, ще докидав з десяток ягід шипшини і притискав фарфоровою накривкою з білим бубляшком; розплісканий по хаті духмянок літа змішувався з димом, просиченим із чорної прорізі шибера в грубі, та, зрештою, дух обнадійливого земного супокою витісняв згораючу часову прогірклість; але ненадовго: тепло від груби пахніло нестерпним болем літ, що з сичанням і тріском, із яскравим запалом втікали з кожної поліняки, буцім глухе, всенічне, конаюче терпіння лісу, ламаного бурею, батоженого снігом, безсилого вирватися з землі і знайти щасливішу, захищенішу долю; сичання сирої березини в грубі помалу зливалося в той самий гул, з яким люта віхола розпанахувала галявини й мокрим, налиплим на гілля, снігом витрощувала підлісок— огниста рвійність над дровами виказувала скільки витерпіло кожне річне кільце на полінах, котрі так щасливо, так зречено звільнювали себе в полум’ї і гасли назавжди; ти пив малими сьорбками запашистий чай і думав про мед, яким десь ласує в дуплі куниця— скільки повних вощинного меду дуплавин розкидано по посадках, по старому лісі! скільки всього скарбівного приховано від людських очей і в подяку за довгий пошук дістається звірові!— ти досьорбував духмяне, гіркаве питво, пригадував, про що сьогодні замислював ще написати, з порожньою головою сідав на лавку, а звільнена тривога вогню, до рожевіні напікши духовку, розливалась від груби і останнім жертовним вигуком полум’я змушувала брати на столі обшарпану теку з синіми поворізками, поправляти папір і писати, так само здивовано, як розплющеними очима, впритул, бачити перед собою галявину, білопіщаний закрут дороги в житі, марево над похиленим, спілим колоссям і людей, що поспішливо, мурашиньо дріботять між розгорнутих полів і зникають в неісходимості лісу. Увіч постає ранньожнивне літо, гаряча пухка пилюка на грунтових дорогах, кудою ти стільки виходив, виїздив на велосипеді,— стільки здорового і простого відкривалось довкіл, що аж не вірилось у його зникомість, і та невіра була єдиною, по якій просто і впевнено думалось, все попереду; ти перекурював, збиваючи сигаретний попіл у відро біля груби, в грубі непритомно тихло, як у мертвому зимовому лісі, звідки привезли ці дрова, які стали попелом— ось вона, перед тобою, зрима, ще тепла незворотність!— ти переводив погляд на морочне вікно, за яким просторіло далеко не літо, але ти вже знов пам’ятав усі його запахи, сухий скрип колодязьної корби, запах розплісканої на стежці води, яку повними відрами несли для поливу капусти, запах підв’ялених яблучних дольок на лісці, поставленій на повітку, запах недавно обмолоченої соломи, яку на підстил худобі вивантажують із підводи в провулку, запах останніх, подовбаних шпаками, вишень, запах свіжої коров’янки на обочині, запах ранковосвіжої землі на кротовинах, запахи й запахи всього, що не піддається прямому описанню, але від того ще дужче проситься в серце і янчить на порозі хати; янчить, так само благально, як твої собаки, Удав та Борман, коли малими вони гралися на подвір’ї, то кумедно погиркувалися одне з одним, то залазили під величезні лопухи край плоту і простягалися головами на витягнуті передні лапи, і дивились на тебе слухняно і замилувано, з принишклим дитячим щастям; дивились так віддано й зречено, як блудний син в першу мить повернення не дивився на рідного батька; ти сидів навпроти них, на порозі, підводився, виносив з сіней відро, вливав холодної води в тарілку, заходив у хату, писав, читав, та за якусь хвилю на подвір’ї зчинявся явкіт, собачий плач, а потім долинала приглушена шкрабітня об стіну, об двері, знов об стіну; ти поспішав дописати сторінку, а коли виходив на двір— у стіні жовтів вишкребень і купка глини лежала біля порогу; ти плювався, зітхав, тупав ногою— цуценята забивалися вглиб лопушиння— і йшов до хліва, брав тазика, розмішував глину з тирсою, додавав води, до масляної густини розтирав місиво руками, пурскав воду на вишкріблене і з розмаху, щоб ліпше пристало, плескав глиною в дірюгу; на тиждень вони, насварені, переставали дерти стіну, а потім греблися знову, коли ти засиджувався в хаті, забував за них ненадовго чи засинав, і вони з сирітським вжаханням скавчали, сплакували і шкреблись знадвору; ти був їм один найпотрібніший, один господар, один заступник і грізна сила перед вечірнім світом; прокинувшись на збитому з грубих дошок ложі, ти звішуєш ноги, вслухаєшся, знаходиш пальцями розшнуровані кеди і йдеш відчиняти двері,— впустити собак до себе— але спохоплюєшся: там нема нікого; це минулі несправедливості, минула неувага до них, задивлених на тебе, це гнів колишній живе в тобі, обернений на провину, що ти не вберіг своїх відданих, своїх найщиріших— ніхто не шкребеться в хату; ти сам шкребешся на стіну спогадів, снів, а там, всередині, ніби сьогодні й нема Господаря, лише одна заклопотаність; щоб втишити явкіт, ти з вдячністю думаєш про собак: вони, єдині з живого, досі по справжньому вірні людині, вірні з тієї пори, коли служили пращурам, на полюванні вгризались підраненому звірові в карка, а потім лежали за стійбищем в якості недремної сторожі; розморені ситним їдлом, первісні люди спали, от щось зшелепує на стежці, щось хижо скрадається по сліду— і, розриваючи темряву безстрашним гавкотом, собаки кидали себе в непевність і ніч, назустріч чомусь загрозливому, що ступало ледь чутно на м’яких, опушених шерстю, лапах і великими ніздрями втягувало запах дрімаючих; вірність і відданість— ось що передає найменше собача великій і зневіреній, зрадженій багатьма і собою найперше, людині; ти б міг спілкуватися з мисливськими собаками хоч тисячу літ, а з розбещеною і розніженою, самоїдною породою часом гидував бачитись і пів хвилини; та доля посилала йти до них, треба; серед ночі витягувати з начорно прокурених, кров’ю зариганих, зашмарклених, засцяних витверезників, міліцярень, бомжарень, тюряг, писати всякі благання, клопотання, волання, скарги, звернення, обдзвонювати, набиватись, на прийоми, збирати підписи вічнопереляканих старих бздунів, тіпа видатних громадських нацдєятільов, чемних, киваючих, невтолимо підлих гадючевиплодків з кегебе-інкубатора, витягувати й випрошувати з зажахотнених, наскрізь промерзлих, позіхаючих смертю місць, чим далі, тим менше сподіваючись, що визволення з чергової халепи якогось поета чи горе-редактора вирівняє їм спини до крицевості меча і пошле на святі й справедливі справи; ти не міг не робити того,— хоч, кажучи сповідально, і зарікався не раз— того, що наказано в заповідях; не тому, що ти кращий чи прешся в святі, просто, так ти влаштований і дещо звідав на власній шкурі; біда твоя— в запаленій уяві, здатній відтворити: як кому де ведеться нині; як би там не було, а дерзав ти з дурного запалу— витягував, клопотався, рятував тих, кому давно обридло своє животіння, але вони, опущені, збаблені, розкислі, були не годні й віка смердючого свого вкоротити— дерзав і дерзав ти, здавалось, на благо, а, насправді, перебираючи настрій розкислості й збаблень, настрій всіх самозгуб, що ширяв від знещаснених, мов від ганчірок, якими підтирали в громадських, безплатних сральнях; і жертвою благодійства були ненаписані сторінки та ще осад невдячностей, подібний на холестеринові бляшки, тільки смертельніший і непередбачуваніший речовини, котра затрамбовує судини вщент і з гарячою, як сеча, кров’ю вириває м’ясо з серця; ти був зам'який для того, щоб покинути мертвим хоронити їхніх мерців, покинути позіхаючій, замороченій снами, спросоння підсліпуватій смертюзі, нарешті, привітно всміхнутись їм, покинути цим з’алкоголеним і зміщаненим підтирати собою підлоги загидженого і тісного, так улюбленого їм злосвіту; ти навчивсь більшого; колись навчишся і кидати напризволяще; нехай хоронять себе самі; ти станеш ловчим, що править зграєю гончаків у пана; править всіма цими натасканими на лиса й на вовка англорусами: ось вони, красногони, що в три смички легко затравлюють виводок прибулих і пару старих, матьорих лобанів-вовчидлів! зграєю голосисто загоюють їх по самих гиблих місцях і передушують, як мокрих тютьок; а вже потім, тісним півколом ставши над здобиччю, з срібними чарками в простягнутих руках мисливці пили «на крові» і затравлена звірота лежала поряд з розплющеними, осклілими, але однаково повними люті й гідності очима; ти служив у пана, який був письменником— і фото його розміщувалося в настінному календареві!— ти ж знав його більше як заповзятливця, як мисливця: стрункий, худорлявий, у ловких чоботях, у теплій чумарці він по приїздові з міста найперше розпитував про собак: чи котрий з гончаків не збив по підмерзлому чорнотропові ноги? чи не закоростіли ягдтер’єри по лисячих норах? чи не загодовані, не зажирілі собаки? бо тоді ж чуття в них тупіє; і поки пан десь парижився, на тобі лежала відповідальність за цілу псарню, за всіх цибатих, приземистих, муругих, брудастих, підуздих, з вигостреними на мертву хватку щіпцями— щоб жодне, гляди, не прислабло, бо от наспіє пан і, ще й кофію не пивши, боброву шубу скинувши з пліч на ослін, відразу наказує ладнуватись на ранок в поле; в поле! ти ж знав вітчизну, від малого до великого, як гончу зграю в розбігу; а пан ніч не спав, розбиваючись в уяві, куди ж йому вдосвіта на полювання, і от викликає тебе й каже суворо так «Євгене! повторюю тобі! ми нинішній рік срамимося до дев’ятого гудзика,— з поля іноді йдем, ні шерстинки не бачивши! надоїли мені наші скаредні місця, легше, звичайно, по дурницях вправлятися, ніж у справах пристойних, однак це не мій смак... будем брати поле в Верхів’ї», «вже зовсім непролазні місця...», «тим краще! мовчи і слухай моє, готове!», «те, що вертались впорожньо, не наша в тому вина; теплінь же стояла, всяка звір хоронилася, не в риску була... їздили все по білотропу, а сніг під копитом танув; хіба ж це охота? все перемочки, все сира прохолодь! от тепер друге діло— і звір вже з лісу виліз як слід, пізню осінь почувши», вийшли барин— Іван Олексійович Бунін— на ранковий поріг, озирнулись, ну, кажуть, з Бо-гом, на кінь! рушили ми всім нашим багатолюдством, пройшли по вінцю гори, вирівнялись на простір і тут піднялись барин на своєму буланому на тім’я, себто на узвишне місце— і наказали зачинатись полю! йшли ми спершу по дріб’язках, по дрібному, значицця, чагарникові, потім звалилися в береги до лісу; перескочив я риссю береги і став підвивати, тільки відголосу ніякого, ну, думаю, вовки на здобичі; вискочила було лисиця та скотилась в яри і зразу ж понорилась— не стали ми на неї і часу тратити; потім підглянув я русака, цьвохнув гарапником— заклались по ньому двоє хортів, спіють за ним, спіють майже вухо в вухо, тільки став він від них відростати; вони спіють, ще наддали і збили з межі, і покотилися разом, а тутай вже і вся зграя накрила їх; барин гукає: прийми! а я вже давно прийняв— заколов тобто; ох, Іван Олексійович, смертний, завзятий мисливець! він по справах полювання прямо з розуму сходив; так собак любити як він любив, ніхто в окрузі не міг! барин всяке полювання обожнювали— і з хортами, і з гончими; іншим разом цікавились навіть і мокрою, а весною по бризках; болотною, значить; а яких собак тільки в нас не було! були пойнтери, були сетери, були лягаші, а хортам і гончим і лік утратили: їх цілий стан у нас за садибою стояв; ну і я гончих і хортів любив, може, й не менше пана; був я спершу простим доїзджачим, а потім і ловчим став, зграєю правив,— а це скажу вам, не книжку прочитати; тут простого русака ослідити і то розум потрібен; або хоч взяти мисливський поклик— тут не одне хайло потрібне, тут кураж треба мати, а я, бувало як наддам «о-гой!», так весь ліс здригнеться; весь світ обімре, отерпне наскрізним одним чеканням, а згодом якийсь гончак збрехне, подасть голос і вся зграя рине туди й заллється басами по щойно побудженому звірові; тепер ти один— ні барина, ні собак нема— в ранніх сутінках загортаєш книгу з бунінським оповіданням «Ловчий» і згадуєш часи минулі, часи мисливські, панські; згадуєш всіх собак своїх гончих, як ти привчав їх не боятися вовка, вовчого лютого запаху, вовчої лихої присутньості в лісі, вовчого підступного звичаю заманювати в найглухіші місця і, розірвавши на шмаття, ласувати собачатиною; ти знав вірний засіб як відбити в собак вроджений паралітний страх перед вовчарою: малих цуценят примушував повзати, жити по простеленій в кутку вовчій шкурі і їсти сире вовче м’ясо— і такі виростали собаки! красногони! герої! до звіра вскаженілі, а перед хазяїном сама слухняність. Тепер ти один, мов дворняга помийницею, причарований пам'яттю; бігаєш і бігаєш туди, винюхуєш і винюхуєш якісь гниляки, об’їдки, все давно знепотріблене, запропале, бо іншої нема поживи; тепер ти й написане, вигадане приймаєш за частку власного досвіду; ні часу, ні бажань попошукати десь здоровішу поживу не було зовсім; пори року тут, хоч і залежали від уяви, але поважали послідовність: літо змінялось осінню, рибальство полюванням і, тільки-но тебе обирали, чи то головою опікунської ради над осклерозеним століттям, чи просто пророком своєї вітчизни, якого не має бути, тільки-но траплялась історична нагода пересилити потяг до помийниці, як ти згадував, що пора в’ялити в оббитому від мух сталевою сіткою, дерев’яному ящику жирних підлящиків, пора набивати шротом п’ятого номеру набої на молодих крижаків, пора діставати з горища в'язку обіржавлених, брязкітливих капканів на ондатр, пора виварювати їх з водяною м’ятою, щоб перебити залізний запах, пора йти на лови, бо ті невеликі, завбільшки з добру рукавицю, золотопухнасті гризуни досі готують з пожухлого очерету хатки на зиму і там найліпше капкана поставити, ледь зруйнувавши вершину хатки і прив’язавши тросика до найгрубшої рогозини; звірки припливуть вночі і обов’язково відбудовуватимуть хатину, необхідну, як місце для зимового підлідного столування; тут і вся хитрість; тут вони й попадали в капканчики; з літературних зарібків ти не годен був розстаратись і на путню шапку— от і мусив гибіти в гумовому костюмі, по пояс в багні, в зарослому рогозинням заклі: ондатр там водилось чимало, всюди видніла свіжа погризь і столики, де звірки харчувались; ніжним, як інкубаторні курчата, і таким ж писклявим, нав’язливим хекологічним звитяжцям тепер легко винуватити тебе в примітивному дикунстві, в звірствах щодо водяних гризунів тощо; отримуючи пачки зеленої грошви з фондів, заснованих у засипаних зерном країнах, вони й на прабатька Авраама завели кримінальну справу – за те, що батожив овець своїх, - і на тій підставі вимагали перегляду його біблейності, геть до виключення з Писання; о часи, о звичаї! а тутай ще ти, набиваєшся під руку зеленосправедливості з лисами, зайцями, ондатрами; як можна!!! пищать інкубаторні єврокурчата і біжать скаржитись на тебе до свеї американської квочки, вгодованої на зерні, що в тридцятьзленному році прокурликало на продзагонівських підводах. Ти не встигав нікуди— підмахнути угоди на академічне видання з примітками, спогадами і фотографіями, виступити на Тридентському соборі, розгомерити епічно подвиги австро-угорської імперії— не встигав на зустрічі з власними персонажами й історичними реаліями; не встигав просорбонитись, заоксфордитись, вивчити мови, поспілкуватися із наставником на латині; та куди там! за всіма цими рибалками й полюваннями не встигав скласти найнагальніше: маніфест порятунку цвілізіції! бо кому ж вона ще боліла так, як зимовий вітер вночі болить покинутим гніздам і цвинтарям? знов ліхтарі на вітру скиглили й вили так, мов собарнота на шибеника, знов на бруківці, замість слідів, проступали кабалістичні знаки, ландшафт перетворювався на міражі руїн, людина ставала подібною на покруч віслюка і зайця, і всюди на її стойбищах залишалися калюжі кривавих сліз, купи вирватого волосся, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань, аміачна задуха звиродніння, словом, претьмуща тьмократія; горе й смерть давно вмерли, а з ними загинула й справжність людського існування.

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>