<<< Повернутись |Початок | Далі >>>

щуватись, проростати і вони його використовували для примітивних потреб, як ми гранітну мучку; люди милі! сплеснеш ти руками— оце так достаток! оце благоденствіє! їхати чи не їхати? однозначно: це зрада ідеалів! історія тобі не вибачить запобігання! та з площини доречності— згідно натхнень, згідно настанов небесного вісника , що на початку осені викликав тебе на пошту і вручив повноваги опікуна над осклерозеним століттям та заповів дбати, дбати і дбати всіма переможними засобами,— з площини доцільності ти мусив, звичайно, з’їздити, допитати й тамтешніх свідків, а учасників притягнути за барки впритул і посвітити настільною лампою їм межи очі, може щось і згадають просвітлілим од ситості мозком; звичайне, мусив поїхати: прийняти розкаяння, взяти розписки і банківські шифри, полегшити перед відходом душі; але щось тебе стримувало, щось осмикувало, щось підмовляло серцю: саме тут і нині ти зобов’язаний вислуховувати, сповідатись за всіх, утверджувати волю Слова; виходило: ти був прикутий до вітчизни гірш прометеївського, встократ самотніше, бо той орел, що довбав печінку, давно полисів і здох, відколи ти нуклідами й творчістю заліковував свій туберкульоз, свій залацканний орден, вгероєний, вручений тобі за мужній крик і запальність; да-а-а, бідна пташка, одкинула кігті! а ти терпиш, пишеш, жереш ці стронціаніти й ураніти вкупі з антибіотиками з пригорщі, ти храпотиш ними, як кінь буряками в шаньці— і запиваєш жовчю й плітками своїх незліченних заздрісників; тут не один орел загнувся б! тут ланцюги б розлізлися, як киші в здохлятині, і сама скеля зчервивіла, як застрелений давно собака; а ти гориш, ти прикутий— і нема тобі спасу; їхати чи не їхати?! їхати, це справа честі! як же покинути тих недопитаних, тих невисповіданих, і прирікти їх на вічнопекельні муки! або, ще гірше, прирікти на гнів всевишній! ти мусив їхати, щоб врятувати Захід; щоб звільнити їх підсвідомість від скоєного, розпроклятілого з роду в рід; їхати! бо якщо не ти, то хто тоді! але й сила обов’язку не розбивала вагання, і, коли надходили візи й виклики, скажімо, на Тридентський собор— покласти і своє серце на боротьбу з білібердалами, єретиками, реформацією як початком вселюдської зараженості— коли тебе закликали до габсбургського двору часів розквіту австрійської імперії, аби ти оспівав, розгомерив, так би мовити, їхню велич, то, чесно кажучи, ти, як всякий мисливець напередодні полювання, розбивався в здогадах: куди податись! підеш туди, а весь звір, вся цікавість пригод, вся історія зіб’ється в іншому, глухішому місці— і ти повернешся з поля, убивши ноги та так і не бачивши ні шерстинки! то ж ти собі й далі сидів біля груби, підкидав поліняччя на жар, весною просиджував на пригріві на пеньку коло хати, осінню сидів на порозі, мов спорохнілий гриб, рано старився, дитинів безнастанно, дописував, виправляв сторінки, а все, що чворилося в світі й шелестіло по смрадіо, нагадувало пересипання міри порожнього в безмір пустого, з пустелі в пустелю, з темряви в темінь: ніч так предовго трусила зірками, мов гральними костями, що їй аж зсудомило пальці— й тобі не випаде виграш; все довкільне, озвучене смрадіом, виказувало марнотність, одержимий нестрашний жах, розваги й ігрища подурілих комп’ютерів; все віддалене від подвір’я на неуявні гони, гналося одне за одним, мов тічка собак, скаженіючи з жиру— і чим би ти там займався, непідлаштований під злу гонитву? головною ж відразою була несправжність і спроби віднайти справжнє в дикуваватий спосіб (вони на твоєму прикладі хотіли опроститись, але скількох, скількох вже твоє знання завело на манівці й перетворило в недоуків!) вони здамократилися до того, що вимагали відставки прем’єр-міністра, який мовляв то запропастив штатного, пикатого, як сальтисон, кота з резиденції, і чварламент на повному серйозі лихоманило під час слухань: де подівся наш котик! наш національний символ! наша гордість! котик, котик, де він! їхні леді, здавалося, мріяли народжувати домашніх тварин, котів, іншу безсловесну живність, так зненависніли їхні джентельмени до свого ближнього в подобизні людини; серед садистів, насильників звична перебільшена любов до тварин, це пояснювали тобі знавці кримінальної психіатрії. Одної зими, за північ, повернувшись з села електричкою, ти бачив на приміському вокзалі п’ятьох замерзаючих бомжів; люта, вітряна морознеча, градусів під тридцять, шугала порожньою залою, хляпали старезні двері, в кутку, на підстилці з картонних ящиків, покотом, напівмертво лежали в лахманах п’ять осіб, що нагадували зогнилу купу гички, на бетонній підлозі сіріла випита пляшка з-під дешевенького вина, морознеча була така, що тобі припікало в пальці крізь підошви чоботів; п’ятеро людей ледь позітхували, пройшов міліцейський патруль, упритул не помітивши їх, щоб зранку витягнути за ноги і більш не мати мороки; п’ятеро лиць не виказували ні страждання, ні тваринного жаху, ні, тим більше, благаннь; вони, засинаючи, замерзали, як тихне вода в крижаніючій річці, вони були вже напів, якщо не більше, мертві, поворушувались зрідка, тихо, спроквола, як нагадує про себе велика кротовина; вітер ніс снігову крупу по залі, шерехтів краєм картонного ящика, перекинув порожню пляшку, але ніщо не зрушило землистої тиші, згорбатілої в кутку; гепнули з розмаху двері, люди в закуті поворухнулись,— вони були ще живі і ти не міг їм нічим помогти, зарадити, цим п’ятьом, які колись були дітками, ходили в школу, цілувалися на випускному вечорі, мріяли про життя велике і світле, виїзджали в міста, горбатіли на новобудовах, по двадцять літ стояли на квартчерзі, працювали, тягнули лямку, віддавали в науку дітей, спивалися потихеньку, жінки їхні знаходили молодших, спритніших, таких самих, лише безпрописних, селюків, а скаголених, споєних виганяли, виписували з квартир, доздихувати, доспиватись, догибати, і от вони лежать покотом, на вимерзлому всмерть бетоні, мерзлішому вічної мерзлоти, вони, що недавно боялись ступити в перший клас школи і стояли, мов зайченята, з притиснутими до грудей руками перед учителькою, вони тепер замерзали безбоязно і ти не зміг їм допомогти, навіть словом, бо не почули б вже; а якщо й почули б, то глибше б забилися в закут, у глибину вмерзання; вітер ще дужче рвонув двері з петель, покотив дзвінкою підлогою пляшку, над купою лахів підвелась голова, рука і знов осіла, і ти пішов на останню електричку в метро, сам бездомний, і, коли в теплі зимової квартири колись згадаєш про це,— голова, немов від обуха, втягнеться в шию; від твого сорому з них ніхто тут не оживе; не підведуться народи, дозгноєні чреволюбством, покинуті на доздихання в скавчливій купі; не встануть прямо; не випростаються від зваб смертюги; не звідземніють; не окаються; не оживуть; як і твій вірний Удав, твій мисливський друзяка— і як тобі без нього розплутати ці сліди спогадів, ці свіжі ранкові наброди того, що було недавно, ось пробігало поряд? як тобі розібратися в цих всих споминах, впечатаних легко й нечутно, мов нічний слідок куниці в білопінну порошу! от ти й збиваєшся з сліду, розгадуєш здвійки, петлі, по непарній чи парній кількості вгадуєш: покинув звір нору чи днює в глиняному сховищі пагорба? ти, дошукуючись здобичі,— невловимого часу, подібного на лісову жовтодушку-куницю, що пластається в ніч однаково стрімко і по землі і по вершинах ялинового чорнолісся,— не міг не збиватись, відступати назад, щоб примітити, де звір дернувся на дерево і пішов на махах верхами, отрушуючи кухту, і ти, по смітинах на недоторканому ще снігу понови, розпізнавав його верховітий біг, політ, скрадав далі й далі, по буреломнику, по непролазних хащах аж доки він знову не сковзне на снігову м’якину; тут ти відчуєш його п’янку, з’азартнену як і ти,— в гонитві, в ловах,— заховану, завмерлу десь недалеко в гайні, в дуплі, присутність; час, як і куниця, має звичку затаюватись намертво; це його сама рятівна, вироблена мільйоноліттями звичка— зачаюватись і пережидати нишком; скільки разів бувало на твоїй мисливській пам’яті: ось лісова жовтодушка, куниця з яскравозлотим підгорлям, заховалась, занишкла в дуплі старезної ялини (жиле дупло від нежилого, або тимчасового, різниться тим, що воно вичовгане до блиску, з налиплими на живицю тонкими, виткими, сріблявими вискубнями з підшерстку і довгими смоляними, вирватими з хвоста, волосинами, а також присутністю свіжого посліду: завбільшки з вказівний палець круциків на віднозі грубезної гілляки; приховуючи рисканину, куниця і оправляється біля житла, надто в снігову зимову пору) ти відчуваєш, ось вона! близько! поряд! собака розривається від гавкоту, з розгону вицибує на дерево, дере кору, зіскакує на бік, знов розганяється, знов цибицькає; вище, вище! кидається на дерево ще і ще, захлинається, мов плаче з радості— от вона, хитрюга, що стільки нас виводила, надурила! от вона, сучара!— заходиться зірваним на виск, тонкоголосим дзявкотом, аж тобі закладає вуха, ти вилазиш на дерево, дивишся вниз, у прямовисне дупло, а там нічого й нікого; ти б’єш обухом сокири по стовбурі,— жодного поруху, жодного відзвуку; ти пробуєш низ дупла лозиною, щось ворухке, м’якеньке, проте лежить мертво; ти виймаєш лозину, обстежуєш розмочалений зумисне її кінець, щоб начіплялося, якщо звір там, всередині, пуху з підшерстку; так і є! ось він! ось вони! срібляві з рудизною волосинки! але куниця всередині нишкне ще дужче, собака внизу, під ялиною, аж охрип, хекає з висолопленим язицюрою і тоскно, безсило звискує, за мить віддихався і ще лютіше, азартніше, в п’янкому засліпленні, стрибає на стовбур — і сіється чорна, лускоподібна кора на витоптане котовило; ось вона! ось вона! однак, нічим себе не виказує і тільки, коли їй набридне геть,— і знавіснілий гавкіт, і шпирхання тупим патиком під боки,— вона підніме голову і зиркне назовні, на світло: два зелено яскравих ока з дна темряви раптом виблискують: одні з найщасливіших, одні з найдорожчих, одні з найпронизливіших зблисків! бо так пронизує звідти, з теміні, пара очей з якимось магічним, ядучим, а, насправді, загнаним і безвихідним блиском; це миттєвість, коли позбавлений всякої кволі й страху, мужній, чесний хижак вперш відчуває своє безсилля, приреченість і коротко, зле погиркує— голови не бачиш, тільки пара зеленоядучих, пронизливих цяток кидається з боку в бік, завмирає і плавно гасне: це звір, розвернувшись в дуплі, збігає ще нижче, вкутується там, на підстилці з трухлявини, м’яким при корені і грубуватим, мов з кінської волосіні хвостом, і пропадає в незримості; може впірнути в бічну дупловину і зачаїтись там наглухо й пересиджувати, заткнувши тілом діру, клуби диму, який ти розвів, прорубавши отвір у стовбурі; тоді потрібно вдатись до професійних заходів; та головне: це вроджене, терпеливе, безстрашне вміння зачаюватись, споріднене з хижим зачаєнням часу! і ось ти сидиш під грубою, намагаючись не глянути туди, де колись подрімував на простеленому мішку собака, сидиш і розплутуєш із перемінним успіхом теперішні враження і минулі сліди, голодний рік і постчорнобильські осені, своє смертовідчайне бездомів'я, митарство і стежки в засипаних зерном країнах; розплутуєш, збиваєшся з нариску, деінде переметеного снігом, деінде пролеглого по мельхіоровій санній колії, і тоді геть незримого, непомітного, але ти то знаєш: звір вибрів на чужий слід, щоб десь обережніше, раптово, зробити скидку і залягти на днювання; тут-то й підходь— і бери його голими руками; ти підкидаєш дровенят у грубу, подумуєш— чи ще не випити?— закурюєш, ходиш по хаті, набираєш квартою воду і вмикаєш кип’ятильника, крутиш ручку радіоприймача, що за час твого ліричного відступу втратив хвилю і збився на шельпіт, шелест, однотонний із вітряним пошелепування верховіття ялини, під якою ти снігом одтирав ледь поцятковане, тепле, м’яке, недоторканно ніжне, хутро щойно впольованої куниці; та от звиснуло: хвиля знайдена, в хату п’яною безпардонною ґерелицею ввалилися голоси, новини, звичаї далекого заможного світу; та, щоб вони не молотили, ти відсторонюєшся від них, запарюєш в кварті деревій, мелісу і м’яту, присьорбуєш гарячий духмянок,— в хаті від радіодзявкоту вже не так самотньо— і, якщо голова твоя притупіла сьоніч, і ти відкладеш писанину нині, то раптово, з нічого, зродиться анекдотний настрій; ти пригадаєш чуті, розгавкані по смрадіоновинах оказії з країн, засипаних пірамідним зернищем; да-а, здамократилися до ручки! завели порядки! завели, наприклад, моду страчувати своїх президентів за те, що в них, попри кастрацію, оживають статеві марення! а нічого собі! президенти там могли тільки скалозубити й виступати, виступати і посміхатись щировівсяним кінським усміхом; а, не приведи доле, щоб доторкнувся до жінки!!! феміністки лінчували нещасного, обварювали смолою, викачували в пір'я і пускали з торбою в твою вітчизну: на розтерзання променистих обставин, агресивних, мов покручі алігатора і піраньї; сидячи на порозі веранди, ти іноді бачив якогось бідаку на стежці: весь білий, обпір'яний, мов алкаш, що шукав заникані жінкою гроші в подушках і перинах, а потім, коли це нещастя підходило і топталось по-кінськи, немов одфиргуючи ґедзів, і просило милостиню в тебе, ти з вельможного голосу впізнавав їхні санкції, їхні погрози, їхні обіцянки заборонити! покарати! стерти в порох твої антидівократичні вилазки в поля на велосипеді! твій крик про обікраність і землю крові; обіцялися навіть вирвати твій жалібний пучок очерету за спиною, мов над волхвами з’яскравлену дороговказну зірку! так вони іродствували, так бажали одібрати дари і посіяти тьму народам, знов повернувши доветхозавітню пору; а тепер дожилися: он тупцяє, христарадничає— це воно, що всіляким єхидством вбивало твою піднесеність, заклики гніву небесного! це воно, що так нагло замахувалось на зорепадний очерет, на звідчаєну боленестерпність!! на молитов уповання, на благальність Пришестя!!! на вогнепад запекельнілим!!!! на воздання нечестивцям!!! — це воно мнеться, нітиться, на сльозу тисне; ти помагав їм, чим міг: ліщиновими горіхами, куснем сала, хліба, парою яєць, огірками з города; проводив до хвіртки і довго дивився в зсутулену спину вигнанця, і довго потім не міг писати, довго зітхав: що ж це робиться! та в нас і собаку шкодують більше і тримають при подвір’ї! та там вони з жиру вдуріли геть! а наступного тижня новий вигнанець човп по стежці...; та скільки ж там тих презентентів замордовано?! а що з простолюдом коять?! да-а озвіріла дівократія; заскотинніла як стара репанка, запохабніла, як жирна ропушина, засмердотіла гнилокишшям, як старечого блуду дірка; і лізе межиочі, в наречені світу; так збиткуватися над посадовими людьми і вводити в розор напівопухлі села; тут іноді й собі закропитися нічим; і так до зими: йшли і йшли лінчовані президенти, аж поки їм не відвели окремі помешкання на собачарні під столицею, бо, все таки, той оазис гицельства збудували під тиском їхніх зелених, і вони мали на нього моральне право; там, на псарні, вони й довіковували; а ти ще довго не здужав взятися за перо, обурений до того, що біліла кров під нігтями й біліло чорнило в авторучці— яке знущання! скотилися до расизму на статевому грунті! до лінчування усміхнених! о людство, людство! набачившись такого, хто б на твоєму місці ризикнув їхати в ті людоїдні землі?! ти, хоч і не з лякливих, але вважав за краще не випробовувати долю лишній раз, як міцність шиї, трапляється, випробовують на залізничних рейках; австроугорськими візами ти загортав в’ялене м’ясо й хліб, вибрідаючи вдосвіта на полювання; без тебе обійшлися на Тридентському соборі і, як показала історія, запропонованих там засобів було замало, щоб вирівняти горбатих перед могилами і лібердалів перед актом віри, і, зрештою, під тиском жваво-хитрих урядів, усьому істинному перекрили йому кисень; як тепер і тобі перекривають, де тільки можна, вихід на люди, в люди, між людство, і загиджують ефір, гідний грецьких філософів, своїми пісеньками, блеянням, дриганням, немов ошпарені кози; немало б ти міг повідати там, у Триденті,— до чого докотиться людство через чотириста з лишнім літ! до чого змерзенніє із свободами й скліщеним братством! немало! немало! ти б змів брехоти і виправдання мертвовірою, виправив хиби в кожнім параграфі— і якою б нині була парафія?! незбочевлена, невскаженіла, чиста! подумати тільки! помріяти про високу можливість; невже все терпіння вичерпане? ні, ніколи! погибельне має згинути, а від живих вимагається чистота істин, життя згідно них, милосердна віра; Бог змете нечестивців, як смердінь труп’ятини, як сморід блюзнірства, як смердоту над відстойниками— принесе меч, і буде ридання запізнім, і скрегіт зубів даремним; вірте— і їхні кості розтануть на віск, і сіті, на вас розставлені, розлізуться, мов гниле жабуриння; саме ці перспективи ти оббалакував на самміті, коли до тебе прибули історичні гості; вони провзнали твою адресу з архангельського довідника— там імена засвічених Духом, починаючи з прабатька людства,— вони ввійшли в хату з обіймами, з привітаннями, з вигуками, з повними сумками речей і гостинців; твої старі знайомі! чільні дослідники земнопекла: Варлам Шаламов, Данте Аліг’єрі, Федір Достоєвський і якийсь четвертий, невідомий, у верблюжововняній одежі, підперезаній шкіряним поясом; посиділи, пообідали до вечора— за сутінковими вікнами останні в череді вівці пронесли на вовні вицвілу, полинову пилюку з авраамового поля— ще вдарили по соцькому, закусили маринованими опеньками з цибулею і підступили до мети відвідин: чого ж вони хочуть, людинознавці, духовидці, класики? «чим можу бути корисний?», «та нічого особливого, колего!», «ну, а все таки, мої шановні?», «та нічого такого, зайшли собі, от, калганівка добра,— де б ми ще так пригостились?!, дякуєм, дякуєм!», «нє! ви кажіте прямо», «ну, раз ви так настоюїте,— по старшинству бере слово італієць— не прийміть це за ґендель чи подібні фінансові штучки, ми пропонуємо обмін: променисті обставини на нерайські місця; зате поправите здоров’я, поспілкуїтеся з моїм провідником, Вергілієм; вам треба поберегти себе, юначе», саме на цьому слові повз вікнами знов проячали, прокурликали незникомі вози, підманюючи душу прощанням, прокурликали й стихли, і стало нам всім неприкаяно, осінньо, запропадезно золко; ще пригубили по соцькому, хто калганівки, хто настояної на прополісі; чорною мукою з ріжок ніч обсівала садки, поля, бовдури пусток, провалену шию льоху, дорогу в глинища, гупання десь на току і скрегіт незримої молотарки; мовчання ставало ще гнітючішим; від тебе чекали відповіді, а ти знай пригадував і не міг пригадати, упізнавав по читаному, так слізнопам’ятному, аж пригалушило на мить, ім’я того четвертого, у верблюжововняному одязі,— ну як його? як його?— допікав ти себе, доки поважне товариство сутулилось над тарілками; ти ще линув по чарках, запалив свічку— нічна, принаджена світлом мошва, ринула знадвору в кватирку, ти закляцнув її на клямку, вийшов з-за столу, щоб внести сало з погреба і підкріпитись для пам’яті, бо вже несила згадувати: хто ж він? і тільки ступив у сіни, як при порозі спіткнувся об щось важезне, мов кілька чавунних батарей опалення— присвітив свічкою— об власні рукописи!!! обважнілі від переплавлених, чавунних ночей і дум; об власну сповідь! яку вже й сам нездужав донести далі порогу, а потім електричкою відтарахтарити у видавництво: оце так вийшла дискетка! і на слові сповідь тобі просвітліло; сповідь, сповідь; ти потоптався ще довкола цієї назви, глянув на гостей на лавці і в четвертому, загадковому, впізнав дослідника пекельних заглибин серця, автора знаменитої в шістнадцятому столітті «Сповіді», в миру Августина Аврелія; так, це був він, уроженець Тагасту, містечка в Алжирі, тогочасній римській провінції, він, охрещений зрілим мужем, він засновник автобіографічного жанру, він, що поєднав триєдине в оповіді: розкаяння в свідомих і несвідомих гріхах, подяку Всевишньому й безмежну віру; він, подвижник, служитель, теоретик; але ти вдав, що нічого не сталося: злазив у погріб, вніс нашпигованого часником і лавровим листям сала в трилітровій банці, обтер полотниною запотіле скло, покраяв до дощечки білі з рожевуватим прожиллям шматки на тонко, ще розілляв по повній; випили, закусили, ти осмілів і не втримався, правда, довго гадав, як звернутися краще? ніби й колега по літераторству, а ніби й не рівня? святим називати якось занадто незастільно, по батькові, як його, теж не знаєш! зватиму по простому, по імені; якраз ввімкнули електрику; щось рано сьогодні! і загально покращений настрій,— радість бачити один одного,— додали тобі впевненості: скажіть, Августине, Ваша сповідь справді комусь помогла? когось одвернула од звиродніння? комусь вгоїла нетлінну душу? вплинула на шкандибачку подій? виправила горбатих перед могилами і білібердалів перед аутодафе? дивлячись у спину історії, як Ваш покірний слуга на вози, що курличуть повз хатою, дивлячись, так би мовити, на злу випадковість визначального, щоб Ви могли сказати й порадити сьогодні? бо я і сам сповідаюсь, певною мірою, звичайно; не ті часи, щоб відвертитись вкрай, роздавати святиню псам і годувати перлами свинократію; хотів би почути Вашу думку про доречність літературного сповідання (он як ти завикрутасив! духовидець бачить наскрізь), він глянув на мене з сумним заохоченням, як вчитель на дитину, що задає йому простеньку загадку з читанки; він глянув із ледь помітним докором і співчуттям, мовляв, да-а, дожилися тут люди, так змаловіріли, так запотьмарили себе, що сумніваються в силі сповіді! оце так житка! оце так нове варварство! він вгадав коріння сумнівів, ближньонелюбства, братоїдства, всіх наших бід, забичілості цих споганених теренів, обсажених всевічним трауром, прахолюбством, чорнезною мукою з ріжок; а ти стояв розгублений— потрібна твоя писанина чи знепотрібнена навіки? стояв, мов юний, зачмошений графоманчик перед шанованим класиком, одне слово якого означало: жити або гинути з бездарності й сорому; ти стояв і м’явся, м’яв душу напоказ, мов кріпосний шапку перед паном, стояв розгублений— чи перепитати ще про доцільність? та тут мовчанка зійшла на мету відвідин: Варлам Шаламов, знаючи про твою скруту, запропонував добратись до золотоносних шурфів; там, по колимських мерзлотах він стільки їх надовбав, що тепер тільки йди і призбируй своє законне, змозолене золото; табори розпустили, в бараках звіринніє вітер, умови каторжні, але, принаймні, за літо намиєш собі на хліб і безклопітність; а повітря цілюще, а скільки там дичини! я б сам вернувся, та старий уже; Достоєвський, той навпаки, запропонував переїхати до північної столиці і зійти до слави гоголівським проспектом, так переіменованим з невського, бо все звихнулось, звідьмачилось, здегенерувало до рівня його героїв, що часом шпацірились там— і малороса признано одним з батьків звиродніння на офіційному, топонімічному рівні; ти подякував і відмовився; тебе й не таким купляли! сам душезнавець не із останніх, ти вбачав у добродійствах— доволі практичних і щирих— спосіб усунути тебе від досліджень виняткових мертвих домів, виняткових, безмежних концтаборів і каторг; тобі, виявляється, пощастило! які простори звироднінь для дослідника! які небачені зміни доль, характерів і художнього слова, що покладене на папір, протікало крізь нього, буцім нічне сновидіння крізь білий цідилок досвітку— і не було йому прихистку, не було йому спокою до наступної ночі; ти знав свій народ, як усезримість мікроскопа знає вірус чуми, бацили гомосовєтікізму— і вмочав своє школярське перо в чорнильницю комина, щоб висповідати найважливіше, найщиріше, та тутай знов понад вікнами прокурликували вози, нагадуючи, як їм тяжко добутися за океани й проклятість, от і блукають в розпачі: летіти їм чи підождати наступного тисячоліття? ти умочав покликання в досвід всеспалень, надій, горінь, а з гіркоти безвісного, зниклого безслідно, як корчі примітивних організмів, напластованих у вапнякові, з гіркоти свого і всіхнього, прикипілого до серця, як гірчичник до спини, з гіркоти вечорів без притулку і ранків без усміху, з гіркоти скислого на оцет вина і молочайного вітру в середині серпня, з гіркоти років без сподіваного, з гіркоти виглядань в очах, з гіркоти злидарства, принижень, невіддячених образ, зневіри в тих, що присягалися найпалкіш і вливали жовчі в тривогу осені, з гіркоти звіданого дьогтярніла на сторінках здебільшого сага про сажу, ніщо про нікого; але тут ти не падав духом, не повзав на пузі перед сюжетом, а чесно шукав свої відповіді і чесно вірив, що істинне тобі відкриється, як нове небо апокаліптистові; пронизаний побожним полум’ям, ти вигукнеш, «плачте зі мною, плачте наді мною, ви, що зберігаєте в своїх серцях доброчесні почуття, джерела добрих вчинків»^*; стоси намисленого, призгаданого, зчавуннілого при порозі були тим щаблем, з якого ти міг узріти чистіші, пронизані вірністю, обрії; забігаючи наперед, повинен признатись, що, все таки, ти згодився здати вітчизну кільком квартирантам— платили ж не асигнаціями, а дзвінким металом удачі, золотом, відкарбованим на монетних дворах ще в незфальшивлені століття— чого гріха таїти, змушений був підлататись, поправити здров’я, щоб далі провадити збір свідоцтв, очевидництв, наклепів на себе, доносів на кожну неординарність, звітів і розписок по кожній вивезеній зернині, статистичних даних по кількості просіяних в землю нуклідів і пропарощених чорних ріжок, про урожай безбутнього, якому колоситися чотири вічності, по чотири пори року; безнастанно; ти знав, що з цього матеріалу, як з непотрібної колись нікому нафти, постане енергія надбігаючого тисячоліття; ти вибрав за краще поузбережитись на середземномор'ї, підгоїти легені, і тільки склав учетверо візу на курорти, оспівані в «Божественній комедії», як твої недруги з безнадійних джерел здобули й розгавкали інформацію про застілля з класичними особами; мене звинуватили в співпраці з потойбіччям; мене, котрий всю увагу громадськості звертав виключно на теперішні, на тутешні справи; мене звинуватили в дворушництві, практично, в лицемірстві, в спробах примаститись до вічності; правда, наш «емзеес» безнастанно спростовував ці провокаторські штучки, але ти сказав: годі! залляли смальцю за шкуру! вже і орел загнувся від моєї печінки— патріоти побачили в цьому знак занепаду російської імперії— а мені, бач, не вільно підправити десь здоров’я, десь проєвропитись, десь ненадовго відлучитись, мов, на босу ногу вскочивши в биті валянки, збігати через засніжене подвір’я в дощаний нужник, навпіл закиданий кучугурою; недружні резидентури, здійснивши витік інформації, натякнули вульгарно: сиди й не рипайся! (про це тобі потім за чашкою чаю розказав Даніель Дефо; а той знав, що каже) це так вони тобі віддячили за право завозити підгнилий крам— бізнеснувшись добряче, вони замулялись тобою як свідком; а ти ще й підкопуєш під фундамент з тіста, під вимощені зерном дороги, під стратегічні напрями ошуканства— сиди й не рипайся!

А тоді, за столом, ти, пам’ятається, поплескав по плечі співбесідника: Федір Михайлович! Федір Михайлович! і всюди вам бачиться зловмисність католиків! а чреволюції хто робив? хто чекістив недавно в підвалах, заляпаних мозком по стінах, бо стріляли впритул, в потилицю? якої віри безвірці бузувірились стільки літ? Ви загалом то правильно їх оббісили в своїх «Бісах», але поіменно, повіросповідно— хто вони? чому грішні й праведні збилися в одне нерозлучне стадо, як худоба на бойні, і ревуть заголоджено, а їх тримають впроголодь, щоб зміряти справжню, очищену вагу, прикинути на рахівниці: чого вони варті скопом? і знов роздрібнити, пустити тим вузьким, незворотнім коридором, що веде до убою; а хіба це гуманно, Федоре Михайловичу? щоб ви порадили: як перевіяти від полови зерно, все чисте й чорнозгорьоване, мов сльоза живцем прикопаної дитини? як перевіяти від остюків і пилюки чорні ріжки, бо доброго давно не родить, і молотарка чмихає, кашляє з сухотним болем, засіваючи вітчизну чорноріжковою мукою— і в наступному поколінні тут зродиться новорабська, чорніша від африканосів, опраховіла, земним осліплена, раса! Федоре Михайловичу, скажіть по вічному: де підступники? де ці варавині дочки й сини, від першого до останнього секретарі й секретутки, а нині ударники на біржах? де ненаситці? і хто їм скаже словами пракниг: а тому, кому б закортіло вашої землі, киньте йому в ротяку вповні, хай покладе до пащі своєї і заціпиться змовклий; ти немало землі накидав, затовкаючи пельки вражидлам, та щось пороблено було співвітчизникам, щось таке, про що оповідав, здається, Гомер у своїй «Одісеї», коли «ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши, з світлим прампейським вином подала їм, підсипавши в келих зілля лихого, щоб зовсім вітчизну забули; щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом кия їх загнала в свинарню і там зачинила; голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкати всі по свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився»; вона, тобто Кіркея, невипадково лишила одісеївцям розум, щоб вони все розуміли, все своє свиньство і непотребство, коли чавкали жолуддям і буряками з дертю, і зарозумлювались ще дужче, аж поки вона не зволила їх намастити вигойною маззю, і вони вернулися в людську подобу: навіть вищими на зріст і молодшими на вигляд; а ми хіба не шукали, Федоре Михайловичу, таємниць древнього рецепту?— бо що таке література як не мазь від всесвиньства?— хіба не дерзали ми, щоб зцілити своїх земляків, але, на противагу древньому, виходило все гірше й гірше! дерзали, дерзали, а крик стоїть, мов у пологовому домі, де зроджується новорабська раса; і молотарка чмихає, і ударне плем’я ставить рекорди надоїв і бере соцзобов’язання на біржах; а якщо по серйозному: три речі здійснилися нерозривно: видебілення, радіація і непокараність совдепу— вся інша сподієність, лихоманство історії, лише обрамлення цього; все інше цікаве як анекдот, як випадок, як туриське враження; проклятість краю— і метафора світової проклятості— захована у вищезгаданому перетворенні, але його, як сказав би колега Августин, його неможливо охопити грішно-допитливим розумом; і щоб Ви порадили, Федоре Михайловичу, в такому випадку? Ваш маніфест про красу, як я казав, здається, тут переінакшили і напнули гаслом над сценами, де тривають конкурси і розпродажі дівочого тіла; пророцтвам ніхто не вірить— вірять дівахам у купальниках— і хто що хоче, те і пророчить; от щоб Ви порадили за променистих обставин у цій драглистій, мов скопитнена бойня, зникраїні? де всі шляхи тупикові на манір коридору, що веде до убою— і задкувати зась, бо ззаду напирають інші; ви правду кажете, юначе— спохмурнів старий каторжанин— і про дівах, і про проклятість, все гола, голіша нікуди, сказати б, блудницьки заголена до пупа, правда; але така, напевне мода— і я вас дуже і дуже розумію,— такий стиль доби, який ви намагаєтесь передати щонайправдивіше і неповерхово; а що порадити? ви й самі знаєте, і не раз про це писали; вам недаремно підсовують мавпувату маскультуру, первісні звичаї; вас, справді, зігнали на спільне тирло, вас зважують і переважуть, і підморюють голодом, щоб звідати: чого ви варті в живій вазі, без гімна і тельбухів,— щоб продати оптом; а де ж вихід? богвість, шукайте. Ти подякував— добре, хоч не відрадили від дослідницьких вправ; либонь, ти на правильній дорозі, з велосипедом і невтомним собакою— ти сьогодні побудеш вдома, а коли гості підуть до сну, ввімкнеш нічника над узголів'ям і на збитому з грубих дощок ложі впірнеш під ковдру, зігрієшся, а потім, обпершись на лікоть, перечитаєш Августинове сповідання, немов підеш слідом за гостем, чий обрис вже й на дорозі щезнув, лише далекий шелест туману, мов шельпіт перегорнутих сторінок і запитань безголосих, виказує його присутність: «яке мені діло до людей? чи потрібно мені, щоб вони слухали мою сповідь, начебто вони мали вилікувати «всі наші недуги»? людський рід цікавий пізнавати чужі гріхи, але лінивий свої виправляти! чому вони хочуть почути від мене, хто я, вони, які не хочуть почути від Тебе, хто самі вони? і звідки вони, почувши про мене від мене самого, знають, чи я кажу правду, якщо «жодна людина не знає того, що діється в людині, тільки дух людини, захований всередині»? та, оскільки «любов вірить у все», а тим більше між тими, що тісно з'єднані одні з одними, то і я, Господи, сповідаюсь тобі, щоб почули інші; я не можу сказати їм, що говорю правду, але мені повірять ті, хто вислухає мене з любові; однак Ти, Лікарю моєї душі, поясни мені велике значення моїх починань; моя сповідь стосується моїх давніх гріхів, які відпустив мені і покрив їх Ти, що хотів, аби я знайшов моє блаженство в Тобі, коли Ти зміцниш мою душу Своєю вірою і Своєю таїною— оживи серця тих, хто читає їх або слухає, нехай вони не засинають між сумнівів і не кричать «я не можу»,— а нехай прокинуться для любові милосердя Твого, для тієї сили безсильних, яким дана свідомість їх безсилля. І любо слухати добрим про давні провини тих, що давно вже вилікувалися, і не тому радіють вони, що це провини, а тому, що вони були, а тепер їх немає вже»^*; відклавши книгу, вслухаючись у нічний скигліт вітру, що б’ється на безвіконній веранді, мов птах, котрий, вернувшись додоми, застав гніздо порожнім, ти подумки бачив занесений снігом степ і думав про неможливість виповісти всю правду, бо жодній земній істоті, через обмеженість її чуттів, не відкриється всеохопна, всезагальна правда, правдиві відповіді, правдиві вирішення, правдиві овиди за безмежжям блюзнірства; все настає якось саме собою; вір і сподівайся: вірним відкриється радість як дітям; оце і все, до чого ти домислювався; а розум прагнув глибшого, розум, цей залишок людського в зачаклованому освинячені, прагнув розгадати щось більше; подібного ти, пригадується, прагнув, їдучи у метро через річку, день був передвесняний, сірий і крізь продухи у вагон насівало легкого снігу і чистої височини з навколиць, ти прагнув довідатись про сотні й тисячі земних речей, що скуті в’єдино вони вслугували переходом через річку і крижаною міццю заперечили давнє, мовляв-то: в одну і ту ж воду не вступають двічі; ти прагнув перейти і провести інших над нею, над непогребним часом, що десь там, внизу, ізсукується вішальницьким мотуззям течій, глибин, стрімнин і втягує з собою не так підгризені судомою, випадкові жертви, як саме бажання зміряти безмірне,— щоб приховати дикий нурт углибин, захованого на дні ямер, під корчами, крижаного праісторичного часу, подібного на літні стійбища древньої риби, миньків, зовнішньо схожих на вужа й сома водночасне, древньої праістоти, яка ще боїться розніжувального тепла і зачаєним серцем відраховує мільйоноліття, запліднюється від тих пратовщ, праглибин тільки для неї пам’ятного чекання, дикого і щасливого безлюддя морів, переповнених небезпеками, і наливається жагучою ікрою, і жде зими, найлютіших морозів січня, жде однаково, як інші риби чекають травня, пори ікромету; ти проходив крізь час, як нейтринова частка крізь вкам’янілу в скорботі планету; але, якщо нейтрино, звільнене із магматичних товщ, із райських небес, із продимлених сіркою рудників пекла, якщо воно летіло радісно й звільнено в нескінченні, сповнені нових захоплень, міжкосмічні мандри, то ти, в силу якогось незрозумілого приречення і невідкритого ще тяжіння, вертав назад і знову перепірнав земну кулю з невтомністю піщаного годинника, перепірнав як засіяну ряскою неглибоку копанку,— малим ти стільки вимріював подібне щастя; в селі вашому ставка не було і ви ходили в сільце сусіднє, і там до блювачки накупувалися в мілкій кольобанці біля качатника, де дно жовтіло від водяних бліх, а на горбі напівсонна, голодна лисиця в лопушинні біля нори перелягала з місця на місце, ждучи, коли ви вшиєтесь геть, і їй вдасться підкрастися до каченят на березі; а тепер ти лежиш вночі, маліший себе малого, і пробуєш наново перепірнути час, іще й іще, іноді тобі вдається, вітер стабунено топчеться по веранді, а, коли втихає, ти запитуєш у безмов'я і сонних почмихів молотарки: може в стирлованому загоні, в злуці грішних і праведних, в приблизності всього і криється винятковість вирішення? тобто, в наперед заданій несправедливості, в притерпілості до неї, заховано вищий знак справедливого? знак непізнаного, неприступного для людського розуму й розмислів; і, поки ти думатимеш про часоплинність, час збігатиме ще стрімкіше, немов потрапивши в тіснину і вириваючись на звичну волю, і навздогін йому вигукнеш, «горе мені, що не знає навіть того, чого не знає!»^*; ти здогадувався: час, над яким ти бився, не міг бути мірою на манір ліктя, котрим вимірюють довжину колоди; нема ні майбутнього часу, ні минулого, ні теперішнього, ні проминального нині, а, однак, ми вимірюєм час— і ти перемірюєш безмір променистих обставин, нерозкритих злочинств, розбрукованих на зерні доріг; ти обмірюєш усе це уявою, як одну об’ємність часу; слідом за попередниками обмірюєш мовчанку й стогін, рух і тривання, і з «грішною цікавістю хочеш пити більше, ніж можеш випити», і хоч, не хоч, а змушений будеш визнати приблизність своїх вимірів, досліджень, поглядів, кинутих навздогінці, бо лікті, на яких ти повз уперед, замірюючи дорогу до обрію, були всього лиш людськими ліктями, які наближають до ворога, щоб поквитатись— і тоді ніколи мріяти; в почмихів молотарки, що на току день і ніч пересівала чорноріжкові купи, ти запитував як у живої істоти: може в стирлованому загоні, звідки один коридор до убою, може в злученні грішних з праведними, в приблизності, й криється виняткове вирішення? вищий знак справедливого, непізнанного, неприступного для людського розуму? і нічого перемірювати ліктями тимчасові виднокола? ще кілька почмихів молотарки— і все поглине темінь; у чому ж безсилість догнати час і безпосередньо в нього взнати причини проклятості краю? вся біда в тому, що наше серце дає притулок усяким речам і вміщає забагато дурниць, які спотворюють і силу прагнень, і силу молитви; тепер від істинного тебе відриває все менше вражень; театри й співи, гоцкання й заливання до поросячого виску алкоголем тебе не захоплювали ніколи; не шукав ти і віщих відповідей у тіней небіжчиків, цураючись святотатських обрядів; не звертавсь до ворожок, астрологів, дельфійських оракулів, але серце й без того наловило дурниць, як кожух арештанта тюремних вошей, і тепер сиди й думай, куди з ними рипнутись, бо все таки вони, наситілі, частка твоєї крові і найближчі ближні? куди їх витрусити, щоб податись слідом за Святим Августином? є над чим подумати. Збігай назад, роззирнися: десь тут ти згубив слід відвертості; так, так, так, ти знов забув, що хотів сказати своїм вірним, своїм обраних і всім тим, що шукають обранство, як ти по зернині шукаєш сліду; і завжди знаходиш там, де не передбачаєш— радість була потверджена телеграмою від безіменного адресата; ти знайшов її в щілині між одвериною, повернувшись із полювання— поставив рушницю прикладом на поріг, розгорнув проштемпельовану сотнями тюрем, божевілень, концентраків телеграму, чималенького аркуша, що шукав тебе безвість літ, шукав усюди, по всих застінках митарств, по всіх пристанищах твоїх літгероїв, ототожнених із тобою, споріднених настільки, що годі було розрізнити: де ти? де вони? і ось вона, аркушина, затягана, буцім нею начищала до блиску наваксовані чоботиська ціла армія вертухаїв, санітарів, наглядачів, чергових по райвідділу, препараторів моргу, начищала, аби ти на халявах міг угледіти віддзеркалення кожного, кого човпли носачищами ялових з рипом чобіт— от вона, папірчина, мов затягана суконка, знайшла тебе, і, розгорнута, зігріває душу; зігріває подвійно: тим, що тебе, слава Богу, не затовкли, начищаючи тобою чоботи, що досі ти пересуваєшся звичним способом, а не плазуючи в корчах від стіни до закутка, що ти— аж не віриться досі!— живий, а не вириганий з кров’ю в тазик, як одна з туберкульозних паличок; що ти в зневірі, в знесиллі, в знехоті, й просто в безвиході й усепогибелі, знову пишеш! з висоти земнолюбної, чорнопопельної епохи ти волаєш: народ виздихує від беззаконь, а вони чешуть себелюбства похоті! ти пишеш мечем хребта, присвічуючи ним польові дороги й обікранства, пишеш, присвічуючи в смертоночах, пишеш, вимріюючи колись просвітлених, пишеш, а глистохребетні на жирних пузяках повзають перед славолюбством і успіхом, обжираючись прахом і сухим кизяччям, немов розверзті могилогорби, сама земля поглинає свою землистість; якби не ти, і вони б самі, і їхня дітва, і прапраправнуки бігали б ,ощасливлені, за татаро-московсько-польською кіннотою, бігали б із совками й торбами, щоб пальцями й усієєю долонею жадібно нагребти паруючих кизяків і з них надлубати вівса на кашу; а так повлягалися, незалежні вже; а друга радість, мов чорний шарфище, зігріває душу одою, змістом телеграми, з якої дозволиш собі деякі рядки, щоб ознайомити зі стилем послання: уява письменника віддаровує нам пронизливий, чистий ліризм і ожорсточення доби, які, мов просвітлена киснем і тьмяновенозна кров, з’єднані в одному ударі серця; і це про тебе! як ти міг після цього відкласти перо, мов змащеного плуга під повітку, звідки витягнуть його на весну! ти, хто об'їздив, обвелосипедив далеч і всиновив поля, мов згущені чорнила реальності, прози, мов чорний піт застраханої людви з навколиць, мов чорнонічну тривогу за рідніх, улюблених, близьких, дорогих, своїх, прикипілих до серця, як шрам інфартника,— як ти міг не писати? як ти міг невіритись, гніватись? гнівитись так, що біліла кров під нігтями і біліло чорнило в авторучці; як ти міг, стільки навчений, обпікатися на дурному, немов новобранець, якому за дві затяжки недокурком запропонували лизнути залізну, лютоморозну клямку— і він, заплющений, рве прилиплого язика із м’ясом; від безсилості описати правдиво всі омерзіння й зуроченість ти гнівився ще дужче; описати й добити їх пером, немов позбавити жито чорноріжкового урожаю— ось завдання не з останніх; земля наокіл, мов надреальна проза, мов саме чорнослів’я, лютий підтекст, який протік крізь папір, ніби кров з конаючого, пополотнілого, в пісок і відчай, і од знекровленого світу відступилися всі, а ти стоїш і розглядаєш сліди розбою, насильства; ти бачиш ці величезні, засохлі, криваві плямища у вигляді чорноземів і чорного поту лихоліть, лиховість, чорної безнадії, що, немов розіллята нафта, зібрана зайдами, послугує для двигунів їхнього машинного оптимізму; ти мусив писати негайно! рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків'я— і було б прикро, якщо б твій передчасний відхід асоціювався з вириганою, викашляною згустками кров’ю в тазику; ти намагався! ти прагнув! щоб з цеї чорноземної, чорнокривавої нафти, шляхом перегонки, з’явилося щось енергійне, щось здатне відкрити нову сторінку, новітню еру, — і самому перегорнутися з сторінками в добріші, немов життя своїх літгероїв після епілогу, в здоровіші часи й закинути цю писанину, звільнившись для полювання, рибалки й тисячі радісних і азартних, справ, а то сиди, сліпай над долею чорнознеможеної вітчизни, аж паморочиться в очах, немов на скелі над штормовим морем; сиди, сліпай, а тобі за це легіон заздрісників вручить орден, дірку в грудях, три на п’ять сантиметрів; ти писав, а чорна, застрахана людва з околиць, її чорнослів’я, її замазученість на тракторних станах, її непохмелена, чорна, безпросвітна туга, мов хвилі на беріг, накочувались на поріг твоєї хати; ти впускав їх одразу: з мареннями й зітханням; вони стояли призігнуто, насторожено, всим виглядом звернені туди, на двір, готові бігти, ховатись, мов щойно утеклі з тюрми і впевнені, що їх вже шукають з вівчарками; вони сідали на лавку, курили в рукав, просили завісити вікна ряднинами, відхекувались і простягали ноги під грубу, а якщо траплялося їм заночувати, то спали одягнені, на підлозі, покотом— і вві сні марили, оповідали моторош; а ти мусив записувати кожен їх сон, кожну садистичну лютощ їх володарів, кожен прощальний вигук над чорноболотяним полем, де все блукає, провалюється і гине, засмоктане в драглисту жижу; де навіть привиди не знаходять дороги назад, як трапилося, наприклад, з возами, що курличуть в нікуди й підманюють душі прощанням, і підбивають прощати; ти описував ніч за ніччю, борозну за борозною, кожну найменшу, вивергнуту з комина, сніжину радіоактивної сажі, що перетворена в літери мріяла стати сагою; ти описував кожне багряне згасання коногонки в мороці шахти і в кожному з мільйонів людських організмів кожен тромб, що от-от обірветься й рине вперед, мов скажений шершень; ти писав, а тебе винуватили в душевному популізмі— і хто питається? рогата худобень, ссавці бездарні, недописьменники, недокритики, хитра й пронирлива посередність, яку ти, на клопіт собі, не раз рятував, витягував за чуби з тарілок з холодцем і смальцем, куди вони падали п’янезними рилами і заливались ригачкою; але от, відмившись і посвятеннівши, вони разом з запоями покинули й писання, ринулися в продюсерства, менеджерства, в новочасну паразитарність, де знову, як і раніше, втілювали головне покликання: змішувати святі дари з яєшнею— і плодити блюзнірства; вони жалісно, щоб не образити, замовчували тебе як останнього дикуна в бойовому розфарбленні— і сміялись до впаду кругом поза очі; тупі, підлуваті, хитромстиві, як всяка бездар, вони організовували всякі тупі й бездарні проектики, і плювали в руку, що взявши за вуха, витріпувала з них пилюку, як з плюшевих зашмарканих цуциків— і підгилювала в люди; невдячність і підлість, здобрена приамериканеним сюди пронирництвом— вони навчалися в них всьому уніфікованому і викастрованому до плюгавства— невдячність і підлість, як два наглі роги безкарності, були їх визначальними рисами; витріпані, вони вже за дверима сміялись голосно, сміялись як з лоха, котрого так облапошили— тобі ж болів тільки час, так здармований марно, інфікований невдяками; богвість як, через силу, ти продовжував репортажити— з гільйотиною на шиї— та іноді виїздив на велосипеді в сутінь і ніч, щоб пригадати азарт, з яким гасав по дорогах, розбризкуюсчи мілкі калюжі, відданий твій собака; скільки раз ти кидав писати, полишивши це зайняття своїм епігонам, звихнутим на словоблудді, як жебрак на новій торбі; вимріюючи торбеху, він мислить, що з нею і сам вилюдніє, і стане князем; печальнезна помилка! а скільки підманюється даремно і йде по твоїх стежках, по закоулках митарств, марновірст, марнотратств і, протокольно кажучи бомжівств! скільки їх? вже не кажучи про читачів, змушених, мов риба в ятері, битися в чорних сітях побаченого тобою скрізь і сплетеного в рядки уявою! ти казав їм, що вичерпавсь, виписавсь, надірвав свій мізерний талант, аж серце виперло грижею поміж ребер і вісить там, мов порожня кобура арештованого генерала; ти казав заздрісним, жадним до корчів, як шибениця до прокльонів,— он стоїть собі дерев’яна, не добра й не зла, ніяка, байдужа, проста, стоїть і пантрує юрбу чекальним, незмигно-хитрим оком зашморга— ти казав те, чого від тебе ждали стільки збидлюжених літ, по електричках, по вокзалах, по всіх кутках безпритульності: ти таке ж бидло, як і вони; ти збидлярнів, просмердівшись злодухом, як їздовий силосом; вони добилися свого; стільки вганяли в помийниці, в ніщо, в нікчемство, переконуючи,— раз ти нікчема, то повинен мовчати й ховатися як обісраний,— стільки примушували знімати шапку, зрікатись князівства, постригатися в смерди, стільки дерли шкуру, мов вітер рубероїдні клапті з повітки, що тобі просто обридніла ця живодерня; чорнобалюйте!!!— віднині ти думатимеш про нетлінну душу; але тут то й глибиннів смуток: там, глибше всякої прірви, безодні, гніздовища проклять, далі дикого скрику, там, де не тісно небу, в тій долоні, простертій у ніч, в тому гнізді відлітання, де мала б тепліти душа, лежали два знепотрібнілі крила— час і спогади— і те безсиле крилля нагадувало геть обсажену і надсмалену підмітачку, зроблену з гусячих крил: такими бабця підмітала припік печі; а де ж душа? оце так влипнув! де ж душа? де вона?! кричав і пінився ти сам до себе, як розгніваний батюшка до святотатця, що вкрав і десь заникав чудотворний образ— де душа моя?! виявляється: ти її пролихварив! ти вклав її в свої романи, як гіркий скнара вкладає все зароблене в чисті перли й золото; і вкупі з тими рукописами заніс нетлінну душу в руки редакторів, видавців, цієї лихварної банди, залюбленої в свої посади і в твої письмена як жирні плями в сторінку; вони на них ставили закусь: дешеву тушонку, шпроти; надто це стосувалось тих галімарів, тих букерів, що твоїм відчаєм, твоїм стилем застеляли блискучі столи і на вирватих главах чистили оселедці, і всідались обідати лицем до безсмертя! і обсмоктували пальці, запиваючи пивом; а ти, дурний, сподівався, ти вірив, ти так хотів— з їхньою допомогою докричатись до неба; і пролихварив душу; тепір хоч пиши, хоч мовчи: час і спогади лежать обсмалені, в сажі, і ятрать порожнечу, звідки їх виламали, викрутили в суглобах; хоч пиши, хоч мовчи, голос осінніх полів, пострижених каторжно під нулівку, голос кожної стернини, всепам’ятної тобі, мов кожен незронений без ліку волос малих рабів вітчизни, саме голосіння безмежності тобі не дасть заснути; хоч пропадай пропадом, нарікай на лихварів-видавців, які за всі твої рукописи дали півдулі ще й змусили довго кланятись, хоч плач, хоч скач, ти не зміниш дитинного голосу, викликаного з пітьми для любові й уславлення животворності Слова; ти думав так: коли Бог покидає народи й краї, обригані злодійством, заздрістю, ненависництвом одне до одного, коли тьмяніє розум в полудня і всякий добрий замисел уражує цвіль невдачі, ніби залишки доброти тільки й покинуті для процвітання цвілі, і треба зрікатись доброго, як гріховних помислів, коли ти сам, геть покинутий, без смиренності голуба, без мудрості вужа, геть ніякий, сам між безчестя й пристрастей, марноти і втоми, твій писемний обов’язок є вдячним синівством, розшифровуванням, розкодуванням генів, що ріднять кожного з образом Божим; ти доказував це в підтекстах, в надтекстах, авторською прямою мовою, доказував, де тільки міг, щоб припинити розлад, розпад, розщеплення, смертюнатхненність, вияскравлені в порошинах і дрібках сажі з реактора, мов новорічна радість з хлопушки; ти доводив очевиднісне, лицемірюг самознищення, а тебе винуватили в незрозумілості, в зарозумілості, в потопах свідомості; ти зречешся таланту, якщо він був, і запропонуєш їм стати воїнами і служити— та їм кортіло казитись, яскравіти врівень реакторної, променистої доби і виплоджуватись якимось небаченим досі народом; ні Божий, ні чортів— бо проти нього й потвора з рогами й копитами виглядає майже ангельськи— ні дикий, ні свійський народ цей позбувся лиця та імені; за сімдесят марнотних літ перетворений в гумус, у силос, у чортійщо, ніби всі мерзенні звички й риси вперш за історію так розбуяли скажено, так розцвіли отруйно, а все людське, порядне, щире вимерзло й вищезло до грамини, народ цей став напівпритомним: як не п’є, то похмеляється, як не чухається, то виє закапканеним смертним воєм, аж захлинається вхрипло, як не продається в рабство з бебехами й дітьми, то закликає варягів правити, як не біжить на блядки, то поспішає на аборти, як не топить лій із дітей, за звичаєм орд монгольських, то перед першим зустрічним підтискає хвоста, плазує на пузі і зорить усміхненим немовлятком, мов сама безневинність, але з гнилим віддихом людського м’ясила, м’яса брата з пащі; і скільки б ти не підгледів звичаїв, рис, жодна з них не звістить обнадію, а тільки посилить біль, помноживши відчай на смуток і вітер всенічний на пекельну тугу— і всі попередні напасті, вся мерзота безсовісті, здичавіння, тупості вкарбується в одне слово: кончений; бо куди не підносив злодух свій силос, він не вставав і навшпиньки, не підростав, не кращав, а німував по ямах, заливав кислотою кінські ніздрі вітру, лежав, смердів, мов позіхаючий сифілітик, був кончений— і годі; це про нього писалося: повбивав пророків посланих, повбивав гідних і зречених, повбивав милосердних і чесних, повбивав мудрих і жертовних, повбивав жалібнорадісних, залишив тупезних, понурих, лежачих, мов силос на прокорм худобі; ти знаєш, що кажеш; ті, кому віддавав душу з долоні, чи вони подбали про тебе, коли ти був хворий, кавкав, бухикав, вмивався знемогою й потом, спав навсидячки і випльовував себе по кровині? чи одвідали тебе в темницях розпачу? то ж чи вони твої ближні, заповідані для любові й жертовності? хіба не ти їм прощав сімдесят раз по сім, а вони риють рогом, бичаться— і ти все одно їм винен; і ти вирішив змінити стиль, стати комп’ютерним вірусом, щоб стерти всякий спогад про них і про себе, як вони стерли з твоїх задумів найпронизливіші сторінки, стерли, отруївши зневірою в них, сплюгавлених; ти став вірусом мовлення про все й нічого, перекладом із санскриту, древньогрецьким алфавітом, вислідом слимака на стежці, замуленим річищем, візерунком короїда, хвилястим прочерком за гадюкою на тиховодді, піском на зубах, камінним прахом тих перших скрижалів, що були розбиті нам на покару; ти обрав стиль невизначень, перетворень, стирання, зникомості самого зникання, став вірусом, щоб знищити хворобливість подій, конкретного скотства, конкретного відступництва, конкретного блюзнірства, конкретного свинорилля з вилупленими, як шматки кривавого геморойного м’яса, очицями; тільки вплетення в мову іншого коду, іншої сили, могло очистити сутінкове поле від просіяних кругом і пропарощених чорних ріжок, паразитарного колосся, що колись було житом; ось вони, колективізатори, агітатори, ударники, доблесне, передове плем'я! і ти, хто хотів із цього гімна і смальцю викувати мечі ! ти, покараний за одне те, що в них, смальцемордих, повірив, що не зміг розпізнати за тупістю агресивність обуха— обуха, зіржавленого в кураках на дровітні, обуха, якому ти так співчував, обуха, призначеного тільки для того, щоб добивати, обуха, як загартованого в розчерепленнях, серця народу,— ти, хто хотів рятувати від чорнзлобилю і тим противився караючій волі, тепер станеш вірусом, розчинишся в мовленні, в незрозумілих рядках, розщепиш мізки читальників і загальмуєш їх, мов божевілля психотропами, а далі від вух до вух, від сказаного до почутого, від зачитаного до незабутнього, від того до іншого безболісно, незримо, тихо, як жах в сновидіння, впірнеш у свідомість безвірних і над кожним зітханням і подихом розставиш знаки оклику, зарубки крику в сутінкових навколицях, затесі, які роблять на деревах у дрімучому лісі,— і потім скажеш: це не біда вам одтесує голови, а доля знакує чиєсь повернення! згодом, по вірусомандрах, визнаєш: ніщо не змінилось; ось він, цей гнилий силос, в який ти так намагався вдихнути полум’я з горнил небесних,— а жовто-зелена маса не горить і не тліє, лиш просторить запамороку, кислий злодух і навкруг б’ється ситий кнурячий вереск, мов під колійською шпичкою; ти стояв коло народу, як слово біля силосної ями, стояв тоді, коли народом цим і не пахло, а смерділо скацапленим п’яним сапом, матюччям, люттю, закислою тугою кукурудзяного лежання, похабним блядством, нахабним звірством, заздротою, непошаною, хамством, бидляцтвом, стогоном перебитих кукурудзяних суглобів, гарячими сцяками по ногах, всією нездвигною, втрамбованою масою, вжаханим і приреченим, тупим нікчемством; як би ти не любив його, скільки б не жертвував йому силу пристрасті й роздумів, скільки не окроплював, ніби з пульверизатора, вірою й зашпорами з серця, він хотів залишатися силосом, хотів і лежав собі, докисав, позіхав пребайдуже на всі твої жертвочки, лежав, як купа смороду на колишньому храмному місці, бо в нього вирізали той орган, завдяки якому мучаться щиро і щиросердо воскресають; а крім спокути, нема рятунку; твої попередники, пригадується, твердили поетично, що він лежав як паралітик той, що при дорозі, ти ж застав інакше: гниття і сморід, і всебайдужу лежачість; навіть зло тутай втратило природню силу і кругом докисало, досмерджувалося ні те, ні се, голе нікчемство, убозтво, паразитарне, показне добродійство, гола безсовість і такий лютий гніт, що настає в людоїда, який пожер дітей і сидить вирячено й посоловіло від ситості в кутку під божницею— і чекає: що ж далі? а далі от що: божевілля, покара, галюцинативні голоси, які кип’ячим оловом линуться в вуха; далі країна без совісті, без співчуття, без лиця, без радості, без надії зцілитись, без віри в своє покликання, без чогось вищого від тупотваринного, ситого посоловіння під божницею; без розкаяння хоч на найменшу мачину, зіницю справедливого; без усвідомлення приреченості свого стану і тому ще більш некерована— і ти, хто ховавсь по підпіччях від її людоїдних ручиськ, що пробували тебе там знайти, намацати, витягнути за ногу і потім порубані куски кинути в обсажений банячисько, ти, хто дитинно тремтів тут скрізь, відчуваючи лютий поблиск у темряву, де ти згорнувся бубликом і боїшся пискнути, ось, волею випадковості, переждав розбій, різанину і глухе бухкання свіжих порубаних шматків об долівку; ти, пересидівши в цій людоїдній кодлярні тридцять п'ять літ по кутках, по підпіччях, непомітно й застрахано, навіть думки свої привчив ховати прямий і рішучий блиск, як звір, що відводить очі від людського зору, щоб лишній раз не випробовувати недолю; та от, зібравшись на силі волі, ти драпонув од скаженої хати і трохи потинявсь по світах, сподіваючись, що цих ненаситних, цих, які знали про твою присутність під піччю, добре знали і берегли, як найкращу закусь, на свято, цих посоловілих, набичених, рукастих, прийде пора, заб’ють в кандалиги, і ти зможеш вернутись вспокоєний— марно; їх обминула проста й наочна суспільна кара, але тобі вже було не до цього: поки вештав собі в світах, нібито просто так, заробітчанськи, безклопітно, світлорадісно, піднесено, споглядально, захоплено, поки перебував у іншому вимірі, іншому настрої, іншій пам’яті, все зло й переляки попередні вивтікали з тебе, вивітрились, як дух мишаків і курячого посліду, який викачав на себе, тручись по підпіччі,— вивтікли й залишили місце для кращого, справжнього, рівного мужньості, безперервного людського виісновування, виживання, яке ти бачив просвітленим, звільненим зором і впам’ятовував, можливо, проти власної волі; впам’ятовував тисячі облич, тисячі доль, тисячі співпадінь рокованих, тисячі переповіданих тобі розлук, тисячі сподівань на зустріч на всіх прощальних вокзалах, тисячі поспішливого серцебиття листів у тисячах поштових скриньок, тисячі ликів незримого, невимовного і від того дорожчого ще дужче; ти впам’ятав стільки, що не міг вже його носити в собі— і мусів навчитись письма, і потроху, потроху стати яким не яким, а письменником; можливо, це також була підсвідома спроба уникнути рук людоїдства, коли знов укутаєшся в солодкі дими вітчизни: в бричці з брезентовим, запилюженим верхом ти їхав, подібний на молодого й запального пана, готового на всякі вольності, на те, щоб звільнити душі з кріпацтва, поставити в селах хати-читальні, завести передовий лад в господарстві, творити добре, прекрасне, всевічне і подавати приклад, яскравий приклад, запал горіння, пожертви в ім’я вітчизни— ти, здавалося, їхав, а, насправді, стояв коло народу, як слово біля силосної ями, стояв, як нездійснений заповіт на перевозі біля річки, стояв на сторожі всього, а він, народець, з великої дяки то обхаркував, то виставляв дурнем, то пускав з торбою, то постригав у солдатчину, то отруював душу так, що ти виригував труйку з шматками легень і кров’ю; а нівроку собі почесна варта! та ти терпів, як належить терпіти у вовчій ямі і письменницькому житті, коли все віддаєш за здобутий досвід— дехто здобував його ще дорожчою ціною і був позбавлений шансу здобуте виказати , а тобі покищо таланило; ти писав, рвучко і навскіс, бузиновою кров’ю безсонь, розколочених на кіптяві ночі— виходили майже овічнені чорнила; ти терпів, лиш подеколи нарікаючи, як жнець у жнива нарікає на сльотавінь, негоду; однак, колосся все порожнішало, все мертвішав його марнотний шерхіт— і ти невірився в нинішньому народі, як вогонь у гнилій соломі; зневіривсь не тільки в цьому, своєму, але й у всякому, теперішньому, бо по справах їхніх виглядало: немає між ними правди! немає Божого страху в них перед очима, нема нічого, крім душевної ліні й смертних гріхів, помножених на одур легкобитства, бо так легше щезати в безвість; ти зрозумів, що спершу в них розневіривсь Творець, а ти не йняв Йому віри; ти бачив так, як тебе навчила розмальовидлена, мов стара масногуба вдовиця, гиблотрадиція: що всяка людина є доброю і треба тільки вдихнути в неї чесноти; довіритись їй; але в цей перележаний силос уже ніщо не вдихалось і він мусів зотліти дощенту; ти стільки вдихав свій запал, надривну віру, що надірвав легені й нетлінну душу, і, як тобі сказали потім, зимовим вечором, в ранні сутінки, дорогою в чужому місті, в чужому автомобілі: ти просто був лохом; оцим людям, ось цим перехожим твої образи й жалі до сраки! та й справді на те скидалося: в золкому середзим'ї бляклі пики, мордяги, писки, старі й малі несли якусь затерплість, оббрезклість, як до болю засиджені задниці, аж ти хотів вигукнути: до болю рідний народе, невже це правда? правдою було мовчання; а ти ждав іншого? от вони, силосоямні глибини! приховані від тонкосльозих гуманістів; життя тут стваринніло так, що нагадувати про щось людське: все одно, що розривати могили; там кості й сморід, хоч зверху й гроби лаковані— все так, як казалося в часи прадавні; ти не збайдужів одночасно, ти просто став ним, як знак оклику над рядком— і цього знаку мусив дотримуватись віднині; це вже була позиція, кажучи політично; так ти протестував; ти відмовлявся блошивіти між цих крапок і ком— і обов’язково опинятися крайнім; тепер ти ставав над абзацом! над початком наступного! над вирішенням майбутніх тем! і думав, що вже стаєш невразливим: нарешті! але цей народ жив у тобі не так, як силосний сморід у кухвайці їздового, не так, як оскома на кінських зубах, не так, як тремтіння в обпеченій морозом лошачій шкірі, а так, як хвороба, як туберкульозна паличка в дірці в легенях— тому так пригадувавсь і мільйонним лицями кривавивсь в очах тобі, що сам безсилий ти був його позбутись; він так само, як і паличка, розщеплював білкову масу, вимивав її із сечею, висушував тіло лихоманним потом, він жив у тобі щасливо й схмеліло, мов боярин на весіллі; та ще гірше було із народом творчиим, гримучою сумішшю похоті й нещасть повальних— ця публіка навчена тільки одному: їсти одне з під одного і розхвалювати до впаду; вони прийняли це за щастя: у п’яних відходах стільки дурі, що вистачить на сто літ— і нічого бігати по гастрономах, все тутай поряд, і підхвалювали один одного в одах, верлібрах, критичних статтях, весь творчий процес модернізували на стільки, що й саме натхнення, саму поезію пробували здистилювати таким незвичним способом, і хвалили, похвалювали, захвалювали; так от чого їм бракувало?! безвихідного виробництва! і вони на історичну мить дали тобі спокій, достатній, аби ти написав свої романи-енцикліки, романи-послання— і за те вдячний їм; а потім якої фуфлятини вони не поперли проти тебе— доходило до смішного— понесли на тебе свої книжечки завбільшки з гірчичник, свої окретинені критичні роздуми, свою похітливу цноту, свій безмежний, пропитий, просодомлений надцинізм, чимось навіть величний і незворушний, як море блювоти, свої збоченства, які вони несли над головами навподобі святинь і від їхнього злого поблиску стерня наокіл перетворювалась на жабуриння і світ ставав непролазним, гидким, тягучим, як їхні захвалені, зжабуринені душі; вони, до смерті обурені тим, що ти не алкаш, не свинтюх, не славолиз і соромишся так підлабузно когось хвалити— за віршослів'я, м’яко кажучи, неспівмірне з виттям і жахом епохи— вони вирішили тебе втопити в заздроті, в жалюгідних плітках, брехнях, наклепах, у тій мерзотняві і гиді, де, мов дитина в літеплі, бовтались їхні зропушені, жаб’ячі душі— і це еліта! це совістюга нації! де б вони не з’являлися, вони найперш накачувались горілякою, як свині брагою— і потім несли ці фуфлятинні плакатики, протести проти твоєї правди, що народ виздихує, мре, пріє силосно, і на одного порядного сто десять підлезних; вони, браголюбні, несли мирні першотравневі заклики проти твого гніву, проти яструбиності зору, проти, проти, проти! а скільки ти бився над ними, витесуючи з тисячолітніх дубів цих змистеччених буратінок, і все виходило як не п’янь, так рвань, як не чмуридло, так хамидло— матеріал підводив! витесані тобою вистрибували з руки і давай буратінитись, давай довбати, мов курчата, твої простягнені під стіл, втомлені безмежним, безвихідним крокуванням у пошуках істини, обпалені надактивною мерзлотою вітчизни, потріскані, в нестерпності розчухмарені, кривавом’ясі ноги, і ти підводився через силу, ставив пшоно з жовтком і воду в окремих тарілочках; тепер підросли, вбилися в пір’я— і ладні видовбувати дзьобилами очі; і не тільки від цього, але й від інших невдяк, дух твій скволів, скорцюбився й плакав так, мов вітер сирітський в шпарину пустки: так по дитячому завразливо, тоскно, благально, що ти запитав у свого розпачу— іншого не було нікого, бо й сам Володар нетлінності, покинув сей світ, мов протяг за собою лишивши це завивання в пустках, в злодушах, скрізь, де ти, маловірний, шукав початки зла, бажаючи його виправити, шукав зле і не бачив зла у самому своєму пошуку (як потім пояснив Августин на прикладі своєї сповіді)— ти запитав у розпачу: чого ранок і вечір тут безнадійно, однаково кривавлять зір вапном, кинутим межи очі? чого повітря стало різучим, мов очерет, і січе руки й лице до кості, коли тільки пробуєш його розсунути й заглянути далі: що там, ріка чи безодня, виблискує насправді? лиш розсуваєш досвіток, починаєш день— і вже язики злого ятриво злизують кров на тілі; живим вапном пече щоденна безвихідь, безвість; чому заздрота й жадоба так здичавлює , чорнозливами впоєний, замогильно простертий, голитьбезний степ, що й вітер ночами тікає, скиглить, минаючи пустки, пустки? чому туманом і тонким болем пахне різуче повітря зрад, а ти все не годен повірити: невже? завіщо? ти тягатимеш на собі тривоги, немов мішки з намоклим цементом, тягатимеш, маючи на обов’язку будову іншої, новосправжньої, сторожової вежі, хоч вона і цікавила цей перевернутий, самоїдний час, як вигрібну яму цікавлять скривавлені холерою нутрощі.

Поки ти літописнів, стелився димом крізь ніч, країна й надалі западала в морок— здавалося б, куди вже чорніше! але й пітьма здатна згущувати властивості, наливаючись іржавиною, рудизною і сірководнем з болота; морок густішав так, що його можна було возити, як мерзлу землю колимськими тачками, але він тут же обвалювався, і помріяти про світло було б наївнішим, ніж побажати вигребтись із підземно-кілометрового завалу в шахті; очі, привчившись до темряви, як у глибоководних риб, тепер балухатіли ще дужче, немов синяки на тілі, з якого щойно зняли лікарняні банки— і свербіли нестерпно, так хотілось їм плакати, щоб влізти назад, замружитись ненадовго і прозріти в яснішу далеч; десь то є вона; коли ж розвиднювало ненадовго, так, що ти міг налапати ручку смрадіоприймача і піймати якусь суспільну хвилю, там, за твоїм городом, по всій вітчизні кіптюжилися ті ж самі, безпросвітні, нулевидні, мов підпалені автошини, події з гумовим непродихним чадом; наприклад: вкотре перепродалось приватизоване «емзеес»— знайшовся пристойний наркоінвещур, що вклав копійчину в нашу зовнішню падлітику— та все одно не було порядку, все тривало собі як і раніше: один нав’язував іранцям ракетні шахти під притони, другий вимагав зняти ембарго на експорт наших повій у гарячі точки, щоб тим самим збити шаленство в тамтешнього чоловіцтва, третій споював амбасадорів на щоденних прийомах і підсовував їм папірці про розподіл європій і, підпивши, вони розглядали континент, як свою торгову точку: де і чим змахлювати? де і коли в підсобці відтарабанити продавщицю, лигнути пива? їхнім амбасадорам таки подобалась ця країна, бо за тутешнім законом ніхто нікого не лінчував і не викачував у пір’я за так звані сексдомагання, як це практикувалось по їхніх вітчизнах; навпаки: наші, зігріті на стронцієвих пляжах, суки давали такий стійкий запах тєчки, що кобелі всіх порід зривалися з прив’язі й вили в них під дверима; ніщо не мінялось; ти знову, як отоді в сутінковій, мов поцвілені стіни моргу, електричці, тримаючи напрям до столичного злидарства, запитав себе про сутність зневіри— і відповідь була однаковою: тутай, в країні відчаю, вона не пахне фіалкою, не гірчить мигдалем, не завжди й милиться мотузякою до шиї, тутай вона безмежна, як море блювотини, тутай вона наскрізна, глуха до вмовлянь, глибша вічної мерзлоти, чорніша мороку для живцем закопаного, звична й природня для проживаючих тут, як міражі водойм для конаючого в пустелі; тут кожен зрісся з нею, як собака, в чийому дворі покійник, із непідвладним бажанням плакати, прощатись, вити, вихриплювати з себе надчутливе і надпроникне знання про те, що всіх нас чекає невдовзі; стільки разів зневіра— надживуча, сморідна, люта,— вгодовувала тебе вовтузнявою, мов здохлого коня червою, що ти не міг не стати ніким, прощальним вигуком тяги в комині, димом паперу й соснових дров, гірким і жалісним усеспаленням всіх попередніх роздумів; стати снопами на вулику, де бджоли, завбільшки з чорну кров під відбитими нігтями і такі ж болючі, переповзають із рамки на рамку, ледь чутно гудуть, сподіваючись пережити зиму, і гинуть за кожною краплею ядучого меду з паді; стати невиправним мрійником, який хотів продати п’явок, черву вітчизни! продати все, що точило її зсередини, з озер, з боліт, все, що смоктало ниючим тоскним болем, мов інфартний рубець, що от-от розповзеться на серці; продати, і раз і назавжди здихатись цих смокчучих причин кволі й немочі— і встати з постелі залежаної, і ходити з радістю, як той, що одужав при дверях храму; зрештою, це малосуттєво, бо ким би хто не ставав, він рано чи пізно стане самим собою; стане простим і чистим, як буває в тій хаті, де сонячним пилом од вікна процвіло дитинство— ти обіпрешся ліктями об підвіконня, щоб перевести погляд і подих, роз’ятрений вапном сторінок, та знову побачиш дорогу, невдалік за городами, всіяну зерном, аж храпотить під сталевим, блискучим обіддям дерев’яних коліс, під самими підводами та підковами наступних коней, здоровенних, вгодованих, якоїсь германської породи ваговозів; побачиш знічийнену землю, бовдури пусток, кропиву вище плотів, замшілі повітки, бур’янюгу в садках, деінде вцілілі стріхи, журавлі над криницями, підняті в небо, мов шлагбауми перед спраглими воскресіння; побачиш полову над молотаркою, що з тридцятьвічного року пересіває лиш чорні ріжки, полову й пил, бо в чистому зерні відпала потреба— лиш чорноріжковим хлібом годуються наші чорні злидні, чорний розпач та чорна нехіть жити; побачиш дорогу в золотинах залишеного, просіяного на один роздратунок з возів, немов сама сатанинська безкарність лишила по собі сухозлотицю з поганьбленого образу, лишила, аби нагадувати про довічне безчестя, довічне святотатство, довічну безсилість цих порожніх дворів, цих роздертих воріт, цих почманілих каліцтв, цих непритомних полів, цих скрегітних виплесків туги над молотаркою, що оббиває одну пилюку, остюки й чорні ріжки з колосся замість зерен; побачиш— і всією бадьорістю уяви спробуєш забігти навперейми підводам, спробуєш зупинити за оброть, хапаючи обома руками за упряж, та час напирає тупим, скаженооким ваговозом і ти відскакуєш на обочину; їздові в брезентових накидках, сидячи на мішках, на тебе й не глянуть, знай димлять самосадом і покивують сонно; тепер, коли все здаленіло, і в чорних, порепаних до крові, ручищах, у чорнопітних всередині шапках жебрака, злидаря навіки вписемніла так звана історія, тепер, коли все збезкарніло назавжди і в засипаних зерном країнах панує процвітання з правами чілавєка, тепер їм навіть не сниться своє хлоп’яче бешкетництво; їм ніколи; вони на пірамідній купі зернища поставили потужню антену і давай поливати— твої сумніви, твою переконаність, твої роздуми, твою віру в самодостатність цього і всякого іншого краю— поливати так, що аж в очах тобі двоїлось, коли польовими дорогами їхав на велосипеді, пронизаний радіострумами і одне рятувало: почмихи молотарки, що пересіває одну неродючість, чмихає астматично, задихано, стомлено за стільки даремних чекань і виглядань чогось удатнішого від засіву тридцятьжнивного року; чмихає, буцім коняка, якому в ніздрі набилася комарнота й пече розжареною приспособою для таврування— й пилюка сіється над бовдурами пусток, над кропивою вище плотів, над деінде вцілілими стріхами, над бур’янюгою по садках, над проваленою шиєю льоху, немов конаючого довго човпли каблуком у потилицю, над жалюгіддям останніх, всіма покинутих, обвислоруких калікунів, над добродійною, незліченною, немов рухомі кротовини, валкою возів, які курличуть, курличуть нещасні, підманюють душу прощанням, підмовляють прощати, так само, як і раніше, коли на цьому й купили нас голі й спритні на вигадки комнезами-недолюдки; ти здогадався: привиди і курликіт існували, вовтузніли тут, щоб збожеволити твою уяву, збити з правдивої дороги пошуку— і разом із смрадіохвилями налаштувати на звироднілу ноту; як вони тут старалися! як розхвалювали свої свободи, свою широту дірократії, як натякали на дрімучість колишніх звичаїв— наприклад: підармонові пєдіка дозволено педрити до СНІДу й сказу, а от чоловікові зробити натяк жінці вважалось за особливо брутальний злочин; таких лінчували, якщо це були сановні особи, або просто, звично, буденно відправляли кудись на кастрацію; содомія свобод так нахабно радіохвилила простір, що іноді тобі здавалось, буцім на катамарані велосипедиш морем і твій Удав, як парус самотній, в голубому тумані шукає щось кинуте в краю далекім: він бунтівний прагне бурі! так, ніби в бурях є спокій! але, навчений історією з тирговканням ваговозів, ти наказував собі не зважати; нехай собі дзявонять, нехай смрадіохвилять над полем; ти приїздив додому, піднімав трубку з чварламентським прямим зв’язком, довідувався— надають додаткові повноваги чи досі мнуться?— з даху підталим снігом шурхала ніч: сира, оглухла, вся збрякла чорною гнойовицею мотороші, розколоченої з кров’ю повбиваних безневинно; час глухішав, глухішав, глухішав пекельно, немов все провалилось під землю і вслухається, вщулене, в крем’яні кілометрові товщі над собою: так буває в шахті відразу після завалу; ти дочікувавсь спокою і в спогадах, сповідях брав вітчизну за руку і слухав одночасний, мільйонно-аритмічний пульс зневірених, напівмертвих, скорцюблених по закамарках нужди й принижень, нужди й безнадії, тупонімої нужденності, що заливає пеклюгою душу, як вогняне повітря заливає груди зачиненого в палаючій хаті дитяти; але перед тим, за мить до судоми і бездиханності, зціплює легені ядучим клубком: гірким непродихним горем; і тільки-но ти знімав руку з пульсу, як гасли тисячі безсонних вікон, меркла зоря на обрії, світало,— та ненадовго— ще один удар півстамільйонної аритмії і день починало лихоманити, западала півсутінь, радісним вовчим воєм заходились над головною площею ліхтарі; мить спокою тривала дотоді, доки тримав руку на пульсі, а другою ледь встигав записувати, кардіограмити це відчутне на доторк мільйонне тріпотіння, цю вщулену, смертічекальну безмірність, цю вогку тремтячу глину, на яку перетворювали народ, і крізь тебе, мов через апарат по гемосорбції переганяли хвору кров всіх зурочених і зловтішних, всіх гордих і заздрісних, всіх нікчемних і ніяких, всіх безпомічних і безпорадних, всіх, до одурі переобдурених, всіх, усіма й собою забутих, всіх, пребайдужих до горя ближнього і потерпань вітчизни, всіх, лицемірно відданих, показушно щирих, тремтячих од глитайства, всіх, злютованих у безмежно-мільйонній аритмії жадоб— і крапелини отруйного подеколи протікали на папір, розливались рядком, позбавленим певності, чи вистане йому сил з’яскравіти і тремтіти в людських очах, немов рубінна жарінь волоска, коли глянути на високовольтну лампочку і заплющитись ненадовго; ти мусив писати: хоча б для того, аби події перестало паркінсонити й ліхтарі покинули вити, вперше за котре століття дозволивши нам заснути без тіпавки від кожного кроку по коридорі;без жаху, що ось прийдуть і заб’ють у наручники сьоночі; мусив вигадувати обнадійливе, щоб розвітрити сірятину; мусив романитись над епічним, піднімати в світловисоти бездиханну простертість і тим рятувати від пролежнів, якщо їй вадять крила; мусив іще й тому, що найвірніший друг, ягдтер’єр Удав, небіжчик, на тому світі чекав продовження, цікавивсь тутешнім, мисливським і ти зобов’язаний був йому листувати, а він читав переказане з непересічних димів, простелених від комина твоєї хати і злітописнених одним із просвітлених свідчень; він прочитував їх упівока, тікаючи краєм ріки— від запаху радіації, як від землетрусного запаху, що вістує лихий початок,— тікаючи від тієї тріщини, якою розверзлась земля і час зупинився назавжди: квітнем вісімдесят шостого року; він тікав— йому в спину дихала жахноморозна хвиля, дух рокованого, моторош незворотності— тікав із того на позатой світ, бо і в раю і в пеклі чулося, долинало звідси, це тоскне виття ліхтарів над площами, цей храпіт розсунутих земляних мас, як храпотить, вибухаючи ізсередини, крига в надлюту морознечу; він тікав— і передчуття вибуху, що знову й знову зринало знізвідки жахноморозним запахом, стлалося за ним слідом, бігло тінню між почорноблених потойбічних тіней; він тікав, як від злого передчуття тікає сила волі з тіла, як кров, що шугає в голову, як душа, яка в передостанню мить облітає околиці, не знаючи ще, куди їй намислено ринутись; він тікав, як вжахане вибухом світло ядерної бомби від епіцентру лиха, де закипає темінь, морок, мор і час анігілюється на ніщо, на незникоме прокляття; він тікав краєм річки, із того на позатой світ, бо від недавно померлих йому передався тривожний настрій, передземлетрусний трем, якого душі їхні так і не змогли позбутись; він тікав усе далі й далі, й далі— від цих драглистих полів, мов суцільний кровопідтік під плівою зблизька застреленого і оббілованого звіра— далі буденної, зримої далечини, далі мрії про те, куди стане сил добігти; тікав, бо іншого не мав виходу— чесна рятівна сила змушувала його тікати від жахноморозної тіні, як від вовчого запаху; він тікав, хоч і не підтискаючи хвоста, хоч і не скиглячи благально, але тікав, як тікає всякий звір із охопленого пожежею і палаючим вітром лісу; він тікав, бо безсилий позбутись передчуття, що в’їлося в генотип його предків ще тоді, до його народження, у вісімдесят шостому році, і навіть по смерті не дає зупинитись і гонить тінню поперед власної тіні; він тікав, ледь встигаючи дивуватись: як там на білому світі вживаються, всиджують живі?, коли від тривожного гулу і в царстві сутіні мона з розпуки пенькнути, і ноги самі несуть тебе в безлиху, за назублені лісосмугами земні рубежі, за гребені втоми, біля яких можна впасти знесилено, і не страхатись більше; він одбігав далі й далі— навіть від твоєї пам'яті— а ти все думав безрадісно: чого він так рідко сниться? куди він пропав, друзяка?! ти розказував йому про сьогорічні полювання, про сліди степового тхора на полі, в закиданих снігом кущах лозиння, про нори цього хутрового звіра, на якого ладнався поставити капканяку, але сніг був весь витоптаний біля обнірків і ти не міг вгадати, в якій норі заднював тхоряка, а винюшити й обгавкати нікому! ти розказував, як дядько з одного пострілу забив трьох зайців— легендарний постріл— вийшов на свому хуторі, невдалеки від хати, сів на перекинутому відрі і став ждати, коли зайці од лісу збіжаться на підпас вруни, он всю вже витоптали як добра череда! ждав-ждав і почав куняти; місяць тьмянів за хмарами й плямиста тьмавінь ковзала засніженим клаптем поля, канавою, кущаками, де щось заворушилося нібито, щось, здається, почало стрибати; був січень, пора заячих шлюбних ігрищ; щось ніби є, а ніби й нема нічого, і чим дужче вдивляєшся, тим сильніше плямистіє і поцибує перед обкошеними, невисокими, оситняковими кущаками; щось ніби є таки; він приклався, гепнув— ніби щось цибонуло— підходить: лежить зайчило; вранці, коли розвидніло, вийшов ще раз поглянути, як він його поцілив: біля куща лежить ще один, непомічений вчора; а пообід, йдучи полем, поза канавою, знаходить третього— легендарний постріл! ти розказував свому Удавові, шкодувався йому, як минулого тижня, заєць надурив тебе в жлуктичку— повільним котом виповзав, ледь шемерхаючи, з сухого, низом скутого кригою, в рідких проталинах, очерету; хто б міг подумати, що він там заляже на днювання?!— заєць проповзав майже перед самим носом, ти перехопив рушницю, піймав на мушку гойдливі очеретяні мітелки, трохи одвів дуло на прогалину, куди він мусив вискочити, ждав повільного його вискоку, але так і не піймав ошпареного його вимельку, коли на великих махах він цибицьнув раз-другий через чистину, замелькав помазком по сухій траві, ринув під гору; вище, вище, вище; вже кинувся за гребінь яру, а ти все молотив по ньому набій за набоєм, зрешечував, а він летів класично, відкрито, боком, так, що й наосліп можна влучити, але жодна дробина не впекла його в убійне місце; так і побіг десь, лисам на вечерю; а ти зарядив нових п’ять патронів і довго стояв прибито, бо не було доброго собаки, котрий би добрав підранка, а був сором і немислима якась невдача; ти розказував Удавові і про інший випадок, коли в глибокому яру з середнім братом розплутували заячий слід на понові; ти йшов горою, брат низом, по шерехтливій осоці, по пригнутому мичкуватому бур’янові; заячий слід був ранішній, з петлями й скидками, які означали, що він десь тут, десь поряд, десь він заліг, вражина! он як напетлював, наплутав, щоб збоку, з безпечного місця, почути наближення небезпеки— і метнутися непомітно, навскіс, прилігши до трави, на недосяжній для широту відстані! он як нахитромудрив; знатний, старий зайчура; але де він? де він? сліди попетляли і щезли вприкінці яру; брат ще потоптався там, походив взад-вперед, став, перехопив рушницю за цевйо, розвів руками, ви вже вголос забалакали один до одного— ну де ж він?— а чорти його матір знають!— десь має бути, десь він тута— може десь проминули скидку і дернув під гору?— та нє, він тутай— та й де ж він?!— а халєра його знає— брат ще пройшовся закрутом, ніде нічого, закинув рушничний ремінь на плече, розстебнув під горлом бушлата, непоспіхом піднявся на горб, ви ще постояли, побалакали, куди пильгучити далі, і краєм ока ти запримітив: щось мелькнуло в яру! і стояв заворожено, отетеріло, безсилий зірвати з плеча п’ятизарядку і хоч для вспокоєння гахнути йому навздогін, а заєць поволеньки, мов зловтішаючись, перебіг яр, гребнувсь крутосхилом, пристояв трохи на гребені, вже недосяжний для пострілу, перековзнув за пагорб і поминай як звали; ти спустився на низ і знайшов його вихідні сліди; знайшов затишне, під влежаним бур’яном, кубельце, біля якого за кілька метрів уздовж і впоперек стелилися відпечатки братових гумових чобіт, а заєць пересидів, витерпів і кажи потім, що він дурний і переляканий навіки; він із кубла то виповз, коли ви напівобернулись до нього спинами, і не чули його й небачили; геройський заєць! ти розказував собаці, що біг понад річкою, як цеї зими надумав зробити в посадці засідку на лиса— хитрюга тудою швенляє, повз кущами спіреньї, приманений пташинім запахом, бо вдень снігурі й дрозди обкльовували на них сухе насіння,— зробити з дощок сідало між високими двома гілляками й сидіти при повному місяці на дереві, сидіти задивлено, зачаровано сріблявим, синім, безмежним мерехтом на кожній присипаній снігом бадилині й гілці; сидіти тихо, украдьки, тугіше запоясувати поли кожуха з піднятим коміром, вслухатись і вдивлятись, ждати, коли лисяра, переступаючи скрадливо і витягуючи вперед голову, ступить по просіку, скраю якої розкидана приманка, порубані тушки ворон, котів, порубані для того, щоб не міг вхопити великий шмат відразу і дати дьору, а так шукатиме близьку здобич, поведе носом туди, сюди, білий кінчик його труби, тобто хвостяри, нетерпляче й собі здригнеться, біле підгорля стане ще білішим, боки займуться ще червонястішим золотом, все тіло, немов відчуваючи передсмертність, сяйне найкращою, останньою своєю красою, старий, завбільшки з добру собаку, лисовин вшилиться носом у сніг, а ти, давно його виціливши, тамуючи подих, притримуючи вовняні рукавиці під пахвою, востаннє звіряєш прицільну планку з мушкою і в місячній мертвій тиші, опередь пострілу, здається, маєш почути, як кляцне, зриваючись із зводу, ударний палець, що б’є по бойкові, а той цокає капсуля— час розтягується в азартне, чисте чекання; вибух, лис відскакує на кілька метрів, свічкою кидається вгору і з простреленою головою б’ється в корчах; але цеї зими було малосніжно і ти зимував, переважно, в місті, а нір по полях було повно— і одиночні, недавні, в крутих ярах, і подвійні, й потрійні на пасовищах, де земля давно лугує,— нори свіжовідриті, розчищені, лиси до них ходять, ставлять мітки при вході, лисів достобіса, але нема на них часу й немає доброго норного собаки; так ти розказував ягдтер’єрові, що пластався краєм ріки, про свої невдачі, про дні без нього, і від всього самотнього тебе впікала така нестерпна лютощ, яка одного разу в полі обпікала заголоджених до сказу, напівдиких приятелевих собачиськ-покручів: вони доганяли підранка, гнали його напівколом, близько, близько, майже впритул, так, що вже не можна стріляти, ось насіли йому на хвоста, ще кидок, все звихрилося гаркітливою купою в снігу, заєць верескнув дитинно, верескнув ще тонше, ще жалісніше, геть олюднено і тільки гаркіт стояв, так вони його шматували, а коли приятель їх бив, підбігши, чобітьми під дихала, вони тільки кавкали, відскакували і знову кидались, вже на піднятого за задні лапи зайця з вирватим по живому й завислим на якійсь кривавій жилі оком; собаки цибицькали навсибіч, розпалені гризнею й гонитвою; чоловік дістав мисливського ножа з піхов і одсік криваво-сизе яблуко, зависле над очницею— й собаки збилися в гризні за око; ти розказуєш своєму Удавові всякі мисливські придибанки: як, наприклад, вас піддурив лис посеред невиликого села, в очереті; посеред села, де повно бродячих собак, ходять люди, з горба ковзають на санях діти, поряд дорога, городи, лемент і гвалт над подвір’ями; але той очерет, метрів п’ять на п’ять, видався тобі підозрілим, ти махнув молодшому братові, щоб він прогнав його, потоптавсь там добряче; крізь очерет протікав рівчачок, що впадав у кар’єри, колишні торфовиська; брат пройшов очеретяну стіну, храпнув льодом, гукнув тобі на пагорб, що там нічого нема, вода стоїть, що тут ляже днювати?! ти махнув йому— ходім далі!— а коли одійшов до дороги і озирнувся на поспішаючого брата, то побачив на городі, за добрих сто метрів од себе, здоровенного і гарненного, яскравочервоного проти сонця лисяру: он перековзнув через межу, пробіг повз рідке кукурудзиння, повз капустяні качани, кинувся вниз і в лозах повз канавою пропав для вас назавжди; ти розказував Удавові, яких позаводили мисливці собачиськ, яких покручів здичавілих, яких ублюдярищ! раз завалили козла, дістали розборочні широколезі ножі, взялись по теплому його лупити— а куди там! тільки підрізали шкуру на ногах і зробили поздовжні надрізи на ляжках, як та собарнота рве паруючу пліву і шерсть з-під леза; то, поки двоє дерли, один мусив з розмаху гатити чоботом собак під дих, а вони, явкнувши, все одно кидались; їм віддали скипілу згустками кров і тельбухи,— і за пів хвилини гризні на снігу лежала лиш купка зеленої каші з шлунка; такі собачки! ти розказував своєму вірному другові, як сьорік зимою провіряв бджолині дупла в посадці,— ще літом ти познаходив їх, рої там жили чималі, десь біля півтора десятка роїв із пасік і, розрісшись, аж шипахами наліплювались на дупловини в ялинах— ти сподівався, що вони перезимують, але літо було мокрим, холодним і меду вони наносили мало; то ж, коли в січні ти прийшов перевірити їх зимівники, на снігу валялися одні порожні, побиті пліснявою стільники; самі бджоли виздихали, вигибли з голоду, доївши останній припас і заковізнувши од морознечі; навіть куниця раз-другий пірнувши в дупла, більш лінувалася туди заскакувати і полювала переважно по кущах, ласувала мерзлими яблуками з дичок і ловила мишву, розгрібаючи сніг і листя; ти натесував ножем прополісу на горловинах дупел і потім настоював його на горілці; ото і вся твоя здобич; у вимерзлих дуплах, здавалось, жила сама приреченість, невблаганніша смерті; уперемішку зі снігом там лежала вощина і чорна розсип бджолиніх сімей, але жила там незрима лиха приреченість, бо ти не зміг туди довго дивитись як у колиску, де спить гадюка; і почуття первісності, дикості світу, яке ти приносив з мисливських мандрів— віра в справжність була головним із тоді здобутого; ти розказував собаці, як приходиш додому, як ставиш рушницю прикладом на поріг, скидаєш рюкзака, дістаєш ключа з потаємного схову і вже в сінях, коли тримаючись за одвірок, човгаєш об поріг, скидаєш наброджені пудові чоботи, на тебе падає блаженна втома і вічнорадість повернення; ти кидаєш рюкзака в куток, ставиш там і рушницю, щоб відтепліла перед тим як її занести в напалену, вгріту кімнату, потім пригадуєш, що треба розрядити, і, впершись дулом у підлогу, п’ять разів різко напираєш на приклада, і затвор викидає з патронника п’ять набоїв;

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>