<<< Повернутись |Початок | Далі >>>

там дуже зайняті, завтра прибуває головний фундатор, селекціонер блудократії, перевіювач зерна для безбожного засіву— бо, все таки, сіятимуть із проклятого нами— головний друг і наставник тих гаремниць хлоп’ячого вигляду, головний, давній, з юнацьких часів, партнер тих карапузкуватих дідків у напрасованих сорочках і суворих краватках; вони дуже зайняті,— відбирають для затвердження кращі проекти, готують засідання комісій, експертних рад, проблєми, проблєми, а тут ще цей, із чортобилем, лякає мутантами? чи як його зрозуміти? ми й не думаємо тут народжувати; ну й що із того, що в пору відкритих ядерних випробувань, десь років сорок тому, народжувалися діти з пташиніми кігтями і пташиніми руками? ми твердо знаєм— і присвятили цьому окрему конференцію, запросивши провідних наукових звірил— ми твердо впевнені, що ніхто не знає, який чинять вплив малі дози радіації на організм людини; ви це хотіли почути? ми цю теми для себе підняли і закрили— і займаємось чистою гакологією, просвітництвом, захистом тварин, насінням демокрадії і гробадянського суспільства; вони стурбовані звітністю— дещо пропідарасили, дещо розтратили на кліпси партнеркам, а завтра приспіває головний благодійник, і чим його ублажити, коли затребує квитанції? подумати! головний вболівач за долю людства в окремому регіоні; приїде активізувати роль недержавних організацій; звичайно, йому відомо, скільки впаде на олтар свободи,— нової свободи в старому столітті— скільки мусить по-всякому вимерти, непогано було б все списати на радіацію; ідея вартісна! та ці помічники й помічниці, статевозвихнуті в напівтюремному, закритому середовищі офісу, знов перестаралися— нагрубили, наглупили цінному і завзятому молодому чоловікові; вернути! найти!! на гака наживити!!! і хоч лице його буде рудим, мішковинним, в очах не узрієш встиду— він сам не вивозив нічого, шо ви? він генлював; він сам не привласнив і зернини з небезвідомого урожаю; він торгував— цим все сказано!— і прислуговувавсь розвитку науково-технічної цвілізації; і зараз, на старості, хоче дещо посіяти, дещо запліднити, оживити природність; не бійтесь! треба збуватись пережитків шмарксизму; та вони, в тісному збудженні курника, все одно млітимуть, боячись глянути одна на одну в гаремному страхові, котру він вибере? владно і впевнено, як колись найманого робітника, що аж присівши розкарякувато, вивантажував у порту мішки з пшеницею; дотоді ти обходив немало фондів— і всюди тебе зустрічали, як грабіжницьке кишло зайвого свідка; і всякий на твому місці хрестився б, щасливо злинявши звідти; чи то ти занадто дививсь по кутках, підозрюючи там, за ксеромашинами, щойно витрушені лантухи, ганчір’яні поворізки і ледь чутний запах полинного степу, кудою тарабанили відібране, чи то в очах їжачилась дика туга обікранства, але вони тебе вмить пізнавали, садили на краєчок стільця, непоспіхом допитували і ждали, коли ти сам замрієш про втечу звідти; вони вмить ставали цинічними й хижими— куди вже там торочити про глобальний врятунок, гробальний устрій, про внески до всеєвропейського блага, про сприяння мистецтвам та культурі, про гарантії ідейної та матдопомоги демокрякам, що переслідуються, про вивчення й розвиток людських ресурсів у багатьох галузях, про взаєморозуміння народів, зокрема, шляхом запрошення в зарубіжні поїздки, про все те, що так солодко набріхувалось у буклетних гармошечках, так знадливо награвалось для танцівливих дурників і решти доведених до жебрацького відчаю; тебе вони вмить впізнавали— вибачте, вибачте, у нас не чорнвопильський профіль, зверніться за адресою; за безадресним майбутнім, навпроти базару, сиділи каліки з голочаплиніми, всохлими, однокігтистими руками і торгували жахом; вітчизна ж перетворилась у придаток для фондів; яких тільки не заводилось гакувальників! по спасінню Дніпра; по підйому з дна водосховищ перунів і поганських капищ; по сприянню місячному затемненню; по відкриванні дверей і вікон в суспільстві; самі ж представництва не значились в жодній з адресних книг; потрійні броньовані двері без вивіски були їх головною прикметою; заправляли там моложаві дідки з виглядом невдах шпигунства, відправлені перед пенсіями в безпечні терени (так їм пояснювали в напутньому слові) або статеві маньячиці, вислані з метою підігріву там чреволюцій і мирних переворотів позами; торжествуючого глитайства й похоті; рабам принадного блудолюбства; та сталося дивне; замість шантажу чиновників, підозрюваних у спробах продати іранцям ракетні шахти з привидами могутньості, замість адюльтерних контактів і зчитування під час них секретних зв’язків і захоплених відгуків на кабінах президентських вбиралень, замість своїх прямих обов’язків і ті, і ті впали в апатію, кинули жувати гумки, втратили свій ковбойський, задерихвостий оптимізм, почали пити, курити, висловлюватись матом, підозрюючи абмець, та до самого скону так і не повірили, що сюди їх запроторили в ролі піддослідних; бо одна справа— знати про дію стронціанітів на туземні племена— а зовсім інша: на громадян з легендарним паспортом; вони підозрювали, що їх сюди заслано довік, і від того порохнявіли й старилися так швидко, немов пробуджені з довготривалого летаргічного снива; вишколені по всесвітніх живодернях, де накопичувавсь їх національний капіталець,— отримавши старомарксиський вишкіл, ти знав: первісне накопичення багатств відбувається пограбунком: або чужого, або власного народу— навчені всякому бузувірству, видовбуванню очей і пропагандній наглятині, мовляв, так і треба, навчені гакувати і за ребро нахромлених в’ялити, навчені з усміхом, вперто, клястись і божитися, що ті самі спересердь нахромилися, а вони приспіли спасати їх, навчені, здавалось, всьому, вони в променистих обставинах розгубилися; закинули практичні дії, забулись про вимоги інструкції, про залучення до співпраці місцевих жителів, про вербовку центральної і місцевої влади; днювали й ночували в офісах, зроблених за зразками космічних станцій, а якщо й виходили між люди, то, згідно інструкцій, лиш посміхалися і кивали, кивали і посміхались, підозрюючи в здикунених потяг до канібальства; ще недавно рішучі, вони боялися підступити до чиновників з міноборони і клерків з «емзеесу», змовлених по ракетно-шахтній справі, боялися увійти в адюльтерні кабінки, викладені мозаїкою з античних храмів— вся їхня діяльність полягала в перевірці замків і в закапуванні з маслянок броньованих завісів; виступаючи за відкриті звичаї, вони, насправді, плекали крайню замкненість і ще дужче самотніли в своєму відчуженні; і життя за дверима здавалось їм ще зловіснішим, ніж кіготь каліки, усміхненого біля воріт базару; та скільки б вони не задраювали люки, не загвинчували засуви, в кожен з тих фондів іноді проривався і сідав на краєчок стільця сивоусий, з торбою й шапкою на колінах, присутулений, втомлений, проте не розгублений, свято впевнений, що прийшов по своє, драбинно підстрижений ручною машинкою, з наскрізною раною в потилиці, чийсь давно застрелений прадід; і всі вони— жваві дідки й гаремниці в прозорих штаненятах, і кастратного вигляду лобуряка при дверях, і керівник бюро з млосно-чекальними очима— всі до найменшої скріпки на паперах знали по його недаремний прихід, про його справедливу присутність, і страшно вдавали з себе заклопотаних: то мишкуючи навстоячки, напівзігнуто перед комп’ютером, то вихилясом бігаючи з чашками кави на таці, то безперервно, загнано набираючи по телефону довідкове чистилища: як його звідти випустили?! вони побоювались його так просто виштурити, буцім жебракуватого родича— так просто обірвати стосунки з цим народом, що ні живий, ні мертвий, але ввібрав стільки туги, що його шкодують і в потойбіччі, відпускаючи часом додоми; вони остерігались антиреклами— що подумають про наше насіння? наші плани? наш новоявлений засів? нехай собі сидить дідом, мне шапку й розгладжує латку на мішкові— його не важко і обійти, спитайте, чого він хоче: кавусі чи віскі з содовою? а старий тільки дивиться і мовчить— зорить привидом і помовчує совою, немов пригадує, чого збудили засвітло; так непритомно рано? так до судного кінця задовго? і тут зарипить стільцем набичений, тілесистий, кастратного вигляду охоронець при дверях: шеф! якої йому кави? гнати втришия лахмидника! обдерте, зачухане, кажись, із того світяки прийшло,— і втелебенилось в порадошнім опшістві; і за його вайлуватою спиною підхіхікуватимуть бліді, блядливі, затягані, мочалкового вигляду дєвочкі; шеф вислухає емоції в порядку розрядки і коротким, владним кивком вкаже: нехай сидить! нехай жде; от посів дивокрадії зійде озимо, встане зеленим щитом, викине солодке стебло, заколоситься на вітрові, споловіє на сонці, вощаною спілістю наллє зерно, замре в спекотному безвітрі, — тоді й цвіркун боїться пискнути, щоб не злякати розпогоднілість жнивної днини— і тоді ми пошлем цього діда підгрібати полегле, невхоплене жаткою, колосся поза покосами, підзбирувати дерев’яними граблями, і він непоспіхом, із мішком, перев’язаним черезплічно, складатиме в нього наш урожайчик; головне, мої друзі, створити робочі місця! забезпечити старців роботою! бо на дозвіллі їх хапають шкідливі звички: сорок мільйонів нашої алкоти і наркоманюг цьому прикрий доказ! і платникам податків, і зонам нашого впливу доводиться витрачатись на запобіжні акції, на пропаганду сексу й здорового насильства; бо немає виходу; так-то, друзі! дайте спокій старому; нехай мне шапку і жде урожаю! а привид сидів, пригадуючи, як він сюди потрапив, у це глухе, непривітне, закляте місце, звідки вирватися назад важче, ніж з того світу?— його покликав родинний спогад і от він просиджує тут, доки оповідь родича перековзне на чисту сторінку й загубиться в сниві; він сидить навпроти фондиста і вдає забитого продподатками селянина; вдає зумисне, щоб простіше придушити главаря їхнього розгладженим, зсуканим на мотуз мішком, заткнути йому пельку шапкою і спробувати з заручником прорватись за потрійні, броньовані двері— а там він скаже, куди зерно заникав? прадід сидить і прочитує думки розпорядника, що морщить лоба над кольоровим журналом і в уяві складає доповідь про сприяння місячному затемненню, з метою просвітлення хекологічної несвідомості, про засновництво на дніпрових кручах комітетів порятунку бакенів, про засів нового, світлого неперебутнього— і старий пригадував: подібну ахінею ніс агітатор і розкуркулювач, що в супроводі кіннотників приперся на хутір і просив все по-доброму відписати в колгосп, медословив про щастя, а коли замовкав ненадовго, погляд його тупів, мов сталь, пощерблена об кості; щоб не сквернитися, прадід не вникав у їх брехні; і того і цього він розумів нутром— щось хочуть видурити, вициганити, привласнити, але в незвичний спосіб; того немає вже, а цей, схилившись над зоряним прапором по середині столу, дістає самописку з підставки і занотовує в блокноті... активізація... програма передбачає фінансову і технічну допомогу... підтримка діяльності, направленої на вирішення проблем... грабринкових перетворень... нових представництв, асоціацій незалежних експертів... пропаганда через засоби прокламації... способи залучення місцевого населення, при участі юристів-професіоналів, перелік методів, проведення семінарів, докладне резюме доповідей і виступів, прізвище, ім’я, по батькові залученого, домашня адреса, телефон, назва організації, країна, область, місто, індекс, назва проекту, видана загальна сума, рекомендації керівника, конкретні зобов’язання, об’єм виконаної роботи, місце основної праці, посада, кількість штатних співробітників, дата, підпис; старий передумав брати його в закладники і від нічого робити м’яв шапку— м’яв суворо й затято, так, як би скручував голови тим, хто торгував його вивезеним урожаєм, бо тих, що вивозили, він встиг набачитись; він встиг загинути, передивитися всі світи— тих хитросраких немає там, не годні склякнути!— і ось тепер, сидячи привидом у благочинному фонді, вдихаючи полиновий вітер степів, кудою везли одібране, перемацуючи латки на останньому вцілілому мішкові, він бачить знову не тих, а якихось зацькованих, засушених, злих жіночок, примушених посміхатись і проходити з теками крізь його згорблену фігуру; бачить молодиць, що ніяк не наважаться народжувати від мужів, боячись виродків, викиднів і ускладнених пологів; бачить він і якогось чоловіка— тебе—, що слухає цьвірінькіт якоїсь вертихвістки: про чисту гавкологію, про поширення чистої несвідомості, про чисте незбутнє, а той чомусь думає про каліку з кігтистими ногами і пазюристою, всохлою рукою, про народженого в роки ядерних випробувань, а та цвірінчить і поглядає косим очком на кабінет розпорядника; він там замислено, збожеволено вкрай, звітує в нікуди; і саме зараз вона наважилась встати, зайти в кабінет і сказати йому, я вагітна, що будем роботи? а тут ще цей сидень сидить із своїм гуманітарним аспектом чортгробилю, грошей, гад, хоче, хоче як всі, хоче насолоджуватись, мене хоче, всюди хоче, всього хоче, гарно пожити хоче, погуляти, по світі пошастати хоче, молодих хотєлок попляжити хоче, придумав проектік! а на всіх не напасеся, у нас своя клієнтура вже, провєріні люди, відстьобують, скільки скажем,— а вголос: прочитайте уважно нашу програмку, ми займаємось чистою екологією, екомоніторингом, екологічними експертизами, я панятно гавару? чорнзлобиль не по нашій часті; старий приглядався до чоловіка— той одягав у передпокої чорне пальто— і припізнавав у ньому когось свого, та цієї ж хвилі увагу його привернуло інше: темний привид креснув по кімнаті і зупинився навпроти жінки, яка щебетала недавно, а тепер нітилась перед головним кабінетом; лице привида відтінювало смоляне волосся; це була Желя, дух скорботи,— сповнена смутку сіла в шкіряне крісло і обхопила підтиснуті ноги руками, й схилила до колін голову, і оплакувала живих, немов недавно померлих; прадід непоспіхом одягнув шапку, вклонився вибачливо й позадкував до порогу— двері були прочинені— і звідти узрів уже збутнє: вертихвістка, пошлюблена з прибожеволеним, народить скарлючену, вкриту шерстю, триоку потвору і, глянувши на плід, тієї ж миті втратить дар мови і решту життя боятиметься близькості з чоловіком; втратить найменше бажання жити, і кілька разів, вночі, великими кравецькими ножницями пробуватиме каструвати приспаного, та чоловік прокинеться поранений і також боятиметься— звернутись до лікарів— і накачаний віскі тупо сидітиме в кріслі; і, звідтоді, так там і спатиме одягнений; прадід спускався сходами, змотував і ховав під полу кухвайки латаного мішка, і сподівавсь наздогнати того, хто його викликав спогадом— стільки мав розпитати в нього!— та правнук, гнаний втомою, десь пропав, десь зіллявся з натовпом коло базару; на сей раз ти пішов іншим провулком— не тим, де сидів, випроставши ногу і подобизну руки, каліка з усміхненим обличчям— ти перемацував у кишені останнього жетона на метро і думав про воду: треба поставити на ніч в банках, відстояти, зілляти з верхів у каструлю, переморозити, дати, щоб відтала, знов зілляти обережно, аби не збовтати фуз, і тоді на ній можна щось готувати; міг би купити й маленьку пляшечку мінералки, та сьогодні своє проїздив, денний бюджет пішов на невизначені цілі; сьогодні нап’єшся з-під крана; можеш перекип’ятити, дещо випаде в осад, оце й і вся геакологія; вибір обмежений; або чіпляйся ребром за гака, або тебе підчеплять; щоб натхненніше тіпалось і так писалось; а першу частину рукописа набирають і набирають, десь гублять сторінки, вже набране зжирає комп’ютерний вірус, а ти битий місяць вичитував роздруковане до болю в зіницях і знаєш його вже напам’ять, і ненавидиш, як щось безглуздо зазубрене; і нікуди не дінешся; якщо наберуть там, все таки, то будеш знов вичитувати, рипіти зубами і виправляти переплюгавлені, перекалічені слова— тут, якщо й знали мову, то на рівні газетно-тюремної сірятини, і все приневолювали до казематного стилю; а свій бюджет на друкарку ти помалу розтрінькав на невизначені цілі, і просиш, щоб десь набрали по знайомству, а потім, від одних помилок, в голову буцім вставлять електроди, а ти все одно вичитуватимеш, дописуватимеш нові й нові глави, і головним стимулом буде бажання доковчежити книгу; перед слізним потопом, перед прощанням живих із мертвими і гірких надій із тисячоліттям; перед початком зливи, посадивши туди всякої тварі по парі і в темряві, бо погасне світло, слухаючи важкі потоки по дорогах, по дахах, все ближче, ближче, ось нас і накрило вкупі з жарнею блискавиць, що крізь повіки спалахують синьо в очах, заплющених від переляку; про гонорар намагався не думати— від одної згадки про нього могло пропасти бажання, як від ілюстрацій сифілізованих тіл у медичній енциклопедії; плата за десятилітню працю, денно й нічно, по чотирнадцять годин на добу,— працю, від якої потім клинили мізки в комп’ютерів і вони висвітлювали речення шумерським шрифтом— плата за всіхні долі, втиснуті там, була менша від каторжної, менша кріпацької, менша від колгоспної, коли трудоденніли за паличку, поставлену хімічним олівцем у поклітинненому зошиті; була ніякою і, навіть, ще меншою, бо вимагала могоричевих витрат; о, цей стан жебрака, що пропиває торбу! і якби-то тільки; а запал зчорнильнених довкіл ночей? коли вмочав своє школярське перо в остуджений комин чи прохилену кватирку, і темрява здригалась, скліпувала густофіолетовим оком звіра, ронила засмічену сльозу і далі, ще чіткіше, бачила якогось навіженого, що пише й пише, не днює й не спить, а все щось дозгадує, щось вигадує, вистромлює руку з пером за вікно і пише всезримим по білому; теше роман-вітрильник, і сторінки голосінь відживаючого, сторінки вселюдських марнот і розпачів,- мов списані сіллю й сонцем тонколляні вітрила, мов долоні осліпленого пустелею, підставлені під шельпіт зливи: сторінки уяви вітрильніють, напнуті всіма поглядами, що звідусіль струмують до них, спішать дотикнутись до них, як найпопутніший вітер у вічність незвіданства; що тобі ? більше всіх треба тут?— кинеш жетона в метро, ступиш на ескалатор і поїдеш з юрбою все нижче й нижче— може вони хочуть здихати? може їм написано так? може вони здобули спецосвіту для цього? вони все недавнє забули— якісь променисті обставини, якесь упроклятіле зерно— маячня; що тут слухати; ти б найнявся поденно, поїхав на заробітки, до своїх ростовських друзяк, портретистів удачі,і мав би, принаймні, на мінеральну воду; а сам клімат, повітря пригод, чисті води Донця десь за Білою Калитвою, десь на межі битви з половцями, десь на краю сердечного полону? а літній вітер, ангел доріг? а вистояні звідтоді вина? а допізні розмови в готелях? а постоялі двори? а відчуття світу, як братнього плеча? а впевнене пробудження зранку, з метою близькою і незрадливою, мов подих долі? та головне: відсутність недобрих здогадів, ніби своєю писаниною стаєш на змаг проти рокованого, того, як має статись і почасти сталось вже; того, вищого засторог, співчуттів, тривоги, жалю, гніву на недорік, вищого скорботи земних родів і червивої плоті гиблостоліття; вищого зримих пагорбів, гір, надій, накресленого й проскрижаленого, на віки вічні; а так, ти писав і писав, а твого здоров’я і днів твоїх меншало, як жетончиків на метро у перемацаній, пітній кишені; ти записався до того, що забув першу і головну письменницьку заповідь— подивись і минай— і надто наблизився до суті справи; а тебе повинні обходити тільки час і мінливість звичаїв у ньому; бо починав думати про людей— і ставав навік нещасливим; обнещасненим їх зловіллям; непомітно для себе ставав незгідним, шукачем справедливості, горе-борцем, притуплюючи пильність і спостережливість, і час, приземливши уяву, перетворював дні твої в тупу і застрашену даремність; час, якщо ти привласнюєш його холопів, його рабинь, його смердів, час позбавляє головнішої мети і важливішого вміння,— якомога правдивіше, переконливо описати дещо,— і зловтішається зі спроб розпоряджатися його підручним матеріалом; будь простий, непомітний— ні одягом, ні гнівом— інакше холопи часу, окрисившись, самі розпишуть тебе, мов бездарний аркуш; будь байдужий— їхнє зло від недомислу— подивись і минай; засни, заспокойсь і вставай писати, вистромлюючи руку так далеко за вікно, немов перехиляючись через спину однокласника за передньою партою і вмочаючи перо в його фіолетову чорнильницю; спати! ти пережив більший сором, більші жалі— пора б уже й збезсоромніти і збезжальніти; це ніколи не пізно— вдавитися чорним гумором; повезло з протиотрутою: залляли сала за шкуру; залляли, не шкодувалися— а ти шкодуєш всіх; а ще хочеш бути справедливим, і сон прогіркає в столітній оцет,— і марнується ненаписана сторінка; спати! харош сухофрукт— сказав би на обході лікар, побачившиі таким прив’ялим, приджмеленим, і призначив електролікування; а ти, бач, вдома: радій і сподівайся! ти зажився в містах, зачучверів, засамотнів— і жодного добросилого враження; тут і камінь би зватнів, і всох, буцім загублена затичка; гігієнічний засіб, так по-культурному; культура в сучасному значенні— вміння напитись крові і загубитись; вміння бути ніким і присмоктуватись безболісно й непомітно, де треба; до грантів, державних гарантів, і викобелювати з себе грамотного; умняшкати про прєжніх гєнійов, про всьо і вопшем; культура, безсила зробити одну людину кращою, стає упирською— звідси маскультурність; геніальствуюча скотобездар; розгодована, розвдоволена пафосякаюча нікчемність; набачився ти її, позавчора холуєрадянської, тепер грантозалежної; грантярі, як бідаки наркозалежні, погерояться, повикаблучіють, повиламуються, як чума в колбі, і на пшик сходять; скільки ти перебачив їх, на самовеличі звихнутих, бо стільки ж доказувати мусіли свою значущість! і роздулися, рознахабніли, як жабобегемотиська; та тільки приспіє холод, падають підкосом на чотири ноги, сруть під себе й сопуть, гріються в свому гімняччі, вгрібаючи його під себе, під себе – світочі ж людства; їм якнайбільше треба; накультурили по саму пащеку; вляглися в своїх гігантомислях, і жадно й застрашливо булькають; спи! ніяк не розживешся на будильника— знов переспиш захід сонця і голова болітиме сухо, ниюче і безмозкло, втерпло від холоду, немов гола рука, що довго стискала лома на морозі; спи! ти не із серливих, змалку живіт присох до спини; спи! не спиться; певно, знов занегодить; ач, тонкошкурий, так реагувати на негоду; нині багато тут реагує; а якщо серйозно? до катової задниці серйозність! спати, а там побачимо; ще нажив звичку, чим би не пробавлятись, аби уникнути обов’язку; не дуже то й зобов’язуйся, щоб легше розчаровуватись, нижче падати, тихіше самотніти, засинати безтривожно; кому треба твої списані папірчики? хто в них що порозбирає? ти ними когось врятуєш сорбентно? переллєш кров? пересадиш спинний мозок? вимиєш ураніти з кісток, схожі на мідний окисел? комусь просвітлиш нетлінну душу? побачимо; спи; так треба; спи, а потім писатимеш; звичайно, це тиск, мозок, мов задихаючись, поглинає кисень; кого не спитай— негаразди з здоров’ям, і кругом навішують емблему смертоактивності; і обвисла безживність гойдається, мов на вітрові задублий шибеник; і, навіть, якщо не почуєш скарг, в очах, покривавлених тиском, немов уражених яскравою іржею, болітиме судомна тривога, наче змішаний з кров’ю сніг у роті вішальника, болітиме: що з нами сталось? забудь; не думай; спи; треба немало дописати; пригадай щось; подумай, як лататимеш шовковою ниткою стару, подерту об корчі, сітку з гайками, замість грузил, і трьома корковими поплавками; капітальна снасть! подумай, як поїдеш з братами на малу лісову річечку; туди заходить риба з чималої річки, з озер і ставків; і як ви зварите в казані юшку вечором; обов’язково треба, щоб настоялась; і не забути здоми кучерявої петрушки, коріандру, зеленої цибулі, потовчених сушених грибів, окропу, окропу не забутися, і взяти ложки, й солі в сірникову коробочку, і пригорщу молодих картоплин, і четвертину калганівки, і лаврового листя в пакетику, і все одно щось забудеш— от, наприклад, духмяний перець? взяв і забув би; поклади його в пакет із хлібом; вже все спаковане; а палатку взяли?— запитуєш уже в машині— ну і вертатись пізно, невдача вийде; і обов’язково задощить— ви ловитимете на спінінги і пізно ввечері повернетесь до родинної хати, на станцію; подумай, як ти розв’яжеш на подвір’ї речмішка з рибинами, перекладеними кропивою; луска на лопатистих, грубих, найбільших лящурах ледь рожевітиме, мов нажалена; обрізати голову й плавники— в них найбільше засвічує, ти сам замірював— випатрошити білі пухирі, а решту обстеаринених жиром нутрощів скинути ножем із широкої дошки в бур’ян за повіткою; бляшки великої луски налипнуть на руки, мов стерті на тонко срібні гроші— змиєш по лікті під умивальником, ополіснеш ножа; знову запахне річкою і підсихаючим риб’ячим слизом; а коли вода в казані прокипить, даси їй відстоятись і потім зіллєш у каструлю, випліснеш вапняний осад за поріг, споліснеш казана— і тоді вже можна варити; покришити в окріп молодої, приємно гладенької на доторк картоплі, кілька молодих, ще блідавих корінців моркви, сипнути з жменю крупи і витримувати на малому полум’ї; ви ж забули про дикого голуба! кляпнули його з воздушки на придорожньому стовпові, великий голуб, сизак— хуткіше його скубти, патрати; оце буде справжня, навариста, класична юшка! ріжте його на кілька частин— гукаєш із сіней на подвір’я— так він скоріше звариться; добрий сизацюра, завбільшки з пів курки! давайте бистріш, вже картопля вариться; от і чималі, обзолочені підшкірним жиром, шматки бльовкаються у вариво, пара з казана б’є по руках і ти притуляєш кришку— знатна готується юшка! ти послідовно був проти того, щоб кидати дерев’яне вугілля, окремо проварювати рибу в лусці і зціджувати навар, а вже на ньому загнічувати юшку— ти просто-напросто розрізав і кидав у кипінь три великі головки цибулі з степір’ям, тонко накришував лілових під шляпками, твердих, дрібних печеричок, назбираних у ліску над річкою, всипав і потерті сушених, білих грибів, і росяною стежкою йшов на город, по свіжий окріп, нащіпував його ніжном’яких гілячок, наскубував листя петрушки, прибитої дощем до землі, наламував лопушистих, густорожевих листків амаранту, зеленого паростя цибулі-семилітки, що підростає все літо, тільки встигай стригти, ще роздивлявсь по присмерклому городі і виривав соковиту часничину, кілька біло заквітчаних стебел коріандру і з добрим пучищем зелені повертавсь на подвір’я; там вже пахніло грибною парою і голубинім м’ясом; стріпував промиту зелень і вступав у сіни; газова горілка букетно волошковить темряву, пахне давнім, припліснявілим хлібом, мокрими ступаками на підлозі, глиняним, сухим теплом стін; пора кидати рибу, всипати й промішувати славну ложку солі— солити треба якраз вприкінці, щоб не здубовіла картопля— і помалу, до ямкуватої посередині, фанерної дошки сікти затиснуту в кулаці зелень; ножик гостренний, тонкий і довгий,— коли посічеш, саме й риба провариться— лезом посунути кришиво в казан і на найменшому вогні залишити юшку, щоб доспівала; і тоді найприємніше закурити: сидячи на порозі й пригадуючи— цього, бритвенно гострого, ножика з ебонітовою колодкою знайшов між посадками біля залізниці; там, невдалік од села, приблукалі з південних міст наркомани влітку риють землянки, ночами ріжуть мак по городах, а днями чадіють— і видно посіяли ножика; да-а, славний ножик, зручний і легкий, і сталь не тупиться, спасибі вам, жертви цвілізації— і від згадки про місто стає ще миротворніше на серці; дістанеш з продуктової шафи старе, світлобурштинове яблучне вино і з пластикової пляшки пліснеш у казан— п’янка запашистість, коли тримаєш накривку в лівій руці, лоскітне груди; вимкнеш горілку, закрутиш вентиля на газ-балоні; над провулком— видно в прохил дверей— залягатиме натомлена літня темінь, шемерхатимуть у бур’яні коти, вишукуючи рештки риб’ячих нутрощів і згустків крові, простогонить поїзд, стане ще тихіше, аж чути, як робаки точать розм’яклу післядощову землю, десь ґерґне сойка, десь згавкне собака, протарабанить сошем останній, найбезталанніший рибалка і кінчики прив’язаних до велосипедної рами вудок цокатимуть об підсачок, що так і не знадобивсь йому; десь щебетне і замовкне ластівка, раптовий вітер струсне цілу зливу із сливняку перед хатою, з тонким пронизливим писком промайне кажан, десь хтось погукає дитя, рій наполоханої кажаном мошви гойднеться до причілка, запахне підсихаючою бетонною доріжкою і обсіченим горіховим листям, десь заскрипить ясен, засюрчить попереджувальний дзвінок на переїзді, здуру, зненацька зчинить базарний галас вороння на посадкових кленах, здалеку долине повільний гул поїзда, заскриплять двері на сусідському горищі, на чийомусь дворі диркне й заглохне мотоцикл, продзеленчить по дорозі припін і ланцюг за відіпнутим телям, грім коліс і двигіт землі заглушать всі інші звуки, замелькають за деревами яскраворадісні вікна пасажирського, десь хтось кудись поспішатиме, гуркіт мине та довго ще цокатиме об цвяшок тріснута шибка в дверях до кімнати; десь тутай, поряд, прощально минатиме чиєсь і твоє життя, мов дослухаючи з насолодою перед сном трохи сумну, трохи веселу і трохи моторошну казку, а ти стоятимеш сторопіло, в сінешній пітьмі, мов гість непрошений на весіллі, мов сирота під поминальним столом, стоятимеш, ніби пригадуючи, щоб встигнути ще зробити сьогодні, а ніби й виглядаючи на когось, на далеких і рідніх, на обділених і дорогих— повз порогом, мов велике голчате серце і могильний горбик водночас, пробіжить, похоркуючи, буцім виказуючи надірване в земних тривогах серцебиття, старий, заклопотаний їжачисько з нагостреним у бік бур’янів за повіткою, сірим, з чорном цяткою, писком і замре там надовго: нема нічого! ти поховаєш свою сердечність, як і завразливе знаття, скільки вечеряв ти наодинці; та ти геть зашпортавсь сьовечір— згадай, ти ж не сам; твої брати поснули з дороги у крайній кімнаті; вставайте, ви там! тихо, ніхто й не скрипне; ах да! вони ж поїхали— завтра робота і купа справ, дзвінки, домовляння, обіцяне, якого три роки ждуть, і гірка даремність; тут важко займатись справами, — якщо не обдурять нагло, то вдушать податками; від імені державки, котру і ти підбудовував— і тепер от ніколи, ніяк по-людськи посидіти з братами; розбудували нівроку; всі рискають, мов голодні їжаки, та ніде вже нема нічого; вечеряй сам; обхопиш казана рушником і внесеш у хату, і, коли присяєш світло, вечір збуденніє; неголосно увімкнеш радіо і, черпаком наливаючи юшку в тарілку, заборониш собі думатипро людей; відпити з пласкої пляшки ковток прополісної, загвинтити ковпачок і вслухатися тільки в огнисте тепло по шлункові, і, помалу так дичавіючи, брати причерствілу крумку хліба, відсьорбувати найпершу, найжаркішу ложку, виловлювати білий, напіврозварений кусень риби, виймати з нього кістки на газету; коли ж подужаєш першу миску,— потом проб’є до кісток, і вітер через кватирку холодитиме по спині так, ніби перед грозою їдеш на велосипеді степом— знов відкоркуєш пляшчину, ковтнеш із пів стопки і пригадаєш, яку юшечку ти варив при лісовому озері; з помідорами, з щукою, з димом; хоч дехто вважає, що юшка задимлена: гріх туристів; але тобі смакувало; там, біля озера, при наметі поселилась гадюка й шипіла радісно, по-домашньому, мов збігле молоко, при твоєму наближенні; днями ти пражився в гумовому човні, спінінгував азартно, так, що часом зопалу, з-за спини, прорубував блешнею балони, клеїв човна, ставив закидушку з живцями, ранком попадали й великі, розгублено балухаті, оранжевопері окуняки, вдень брала щука; ціла низка великих, найживучіших щукер билася на кукані у глибокій вирві під берегом, коли ти пропливав там поряд; спека стояла африканська; ти полінякою вирив між сосон глибоку яму, поклав туди середню, випатрошену й присолену, загорнуту пілкою, рибу і знов прикидав та притоптав піском— улов зберігався негрізше, ніж у холодильнику; одного дня по тебе мали приїхати; середній брат тоді ще їздив на своєму сто п’ятдесят сьомому «зілові»— здоровенній, з грубезними колесами, машинері— і ти б здалеку упізнав звук потужного двигуна і хляпання бортами; глибоким смерком ти відкладав спінінга на ніс човна, великих щук чіпляв на кукан— вода від раптового плескоту аж вирувала в ямі— щосили захромлював палицю з прив’яззю в піддатливе торф’яне дно, ще натискав усим тілом і відпливав; щучиська якусь хвилю комизились на сталистому багатожильному дроті— і затихали; ти витягував човна на беріг і, поки варив вечерю, мало турбуючись димурою над казаном, попід очеретами, в найдальшому кутку озера, хтось присвітлював ліхтариком і голосно плескав веслами; ти наїдався до відвалу, перекурював, сидячи на вгрітому піску, підчеплював казана за дужку до соснової гілляки, і тупав і стьобав лозиною по землі перед наметом— гадюка неспіхом відповзала вглиб лісу; ти залазив у палатку— все тіло морозило від сонячних опіків— і поспішав заснути, щоб прокинутись раннім ранком, коли, випливши з-під корчів і кидаючись за малорухливою спросоння рибою, жирує найбільша щука; там ловилися і безхвості щучиська— стільки їх розвелось, що здуру нападали одна на одну; а ще більші чаїлися по неприступних, закоряжених, гиблих місцях, де ні блешнею не проведеш, ні кружка не поставиш,— затягне в лозняк і зірветься; перевірена справа; досвітком чи глибоко вночі, вони гупали там, немов нечиста сила підривалась на міні— мить прислухалися до твого зляку і тиші навколо, і гупали ще нахабніше, мов потверджуючи незнищенність злодухів, піднятих із пратовщ торф’янику на пострах рибалкам; одного полудня, в розпал спеки, коли ти сидів у затінку намета, над берегом закалатав дзвінок; ти зірвався— і, поки прихекав до закидушки, все стихло; попробував підсікти— марно— кований потрійний гачок, здавалося, зачіпивсь намертво за коряжину; ще тримаючи жилку в руках, ти подумував іти до човна і з нього відчіплювати снасть, коли вода звирувала і здибилась біля напівпритоплених кущів,— і ти відчув не посмик, а що тебе тягне з берега; ти коротко сірпонув на себе— рибина засіклась, рвонула ще дужче, й торпедилася з боку в бік, а ти підтягував, підтягував, підтягував помалу, а тоді почав лапати по землі, по траві, все дивлячись уперед, на воду; сачка ніде не було, забувся в поспіху біля намету— і відпускати жилку пізно: риба заплутається за коряжник і зірветься, налякана; і, сподіваючись виволікти з розгону на беріг, підтягував її, підтягував, а вона виявилась бувалою і хитрішою: перед самим беріжком повела вбік, між невисокі сторчаки, залишки притоплених дерев; там беріг крутішав— і витягти було неможливо; ти бачив колодисту спину щукери в горіховій воді, бачив її чорносмоляну голову з гусячим пласким дзьобаком, бачив жовтуватий кінчик хвоста, що ледь погойдувався, бачив усю її поряд і в азарті вирішив підтягнути ще ближче, вхопити пальцями за очі і притиснути щосили— випробуваний спосіб паралізувати щуку, бо якщо вломитись під зяберні кришки, вкалічієш надовго: зубенята на зябрах поріжуть пальці до кості,— щука тільки погойдувала хвостом і пливла дещо збоку наструненої жилки, на витягнутому вскіс повідку; ось вона притискається до поваленої колодини, ти замотав жилку на сучкуватий прикорінь, тернув об ногу затерплого, побілілого кулака, рибина зіпала зябрищами і тримала повідок натягнутим, ти нахилив руку— може краще оглушити? втече? може збігати по сачок? не встигну; може шарпонути на беріг? не викину, лопне жилка; може все таки збігати? і нікого немає поряд!— а рука сама по собі опускалась нижче, нижче, торкнулась води і за пів миті до того, як пальці мали зсудомніти на її голові, вода згуркнула, немов земля провалилась під нею; ти витягнув ослаблу снасть: жилка була цілою; підтягнув ближче— щука розігнула завідне кільце, яке б не подужав розвести плоскогубцями— десь досі погулює з повідком у пащі і скалиться на твою гарячкуватість; зранку, випливаючи на човні, ти став помічати великих, завбільшки з картуз, карасів, що плавали бокасом під очеретами; це браконьєрив з електровудкою місцевий єгер— вдень присікувався нізащо, аби прогнати, а вночі плавав з ліхтариком, гепав веслами, виганяв рибу з густих очеретиськ і бив електровудкою— і за короткий час риба там покалічніла й поміняла звички, поховалася в неприступні місця, перестала брати; відтак ти рибалив на річці; відкладав рукопис на шафу, нав’ючував рюкзака, пів години добиравсь електричкою, стягував по східцях велосипеда з тамбура і, слухаючи цокіт прив’язаних спінінгів об багажник, їхав асфальтовою дорогою за станцію: пригадував гадюку, що берегла твій намет і відповзала вглиб шарудливого, навислого над нічним багаттям, лісу; пригадував свої сумніви і непевність напередодні четвертого роману— тепер він написаний, за останні гроші передрукований і лежить у кутку під столом, вкупі з давніми й новими теками: його відкинули видавці, що розучились читати, стільки даремних літер їм виїло, запорошило очі, і вони все принесене, як поганий крамар, змірювали на вагу, мовляв, твій рукопис затовстів від правди, опух від безсонь, розпампушивсь, мов пака фальшивих грошей, і запускання їх в обіг люто карається законом— ти їхав, і передчуття річки й удачі зливалося у всепроникну радість, а там, на пагорбі, коли пригальмовуючи педалями, по пояс, по груди, з головою впірнав у притуманілу тишу похилих полів, берегів, збадьорена передчутливість ставала вірою: все знов напишеться, все вийде на краще; і оновлено, росяно, свіжіла земля наокіл; повір, що й нині, коли прокинешся будь-де і виставиш руку за вікно, немов через спину однокласника дотягуючись до чорнильниці на передній парті, неуявлений ще рядок ввіллється в тебе так безтривожно й звично, як тала вода в рукавець струмка, десь вприпочатку річки, десь далеко в горах.

ІІІ

Подумки чи насправді, чи в надрайському сні, але от, здається, душа твоя вдома— і тихий спокій вітчизни, зціливши від справ, просвітлює до дитинного зір і совість; і всього стає шкода; ти, пригальмовуючи педалями, зупинявсь на містку, під яким, мов обкурений вулик, знов гули протяги, гули з недовірою, гули насторожливо, гули здивовані твоїм приїздом, ніби сподівались зустріти тебе давно розвітреним на молекули; рівчак так само, як і десятиліття тому, мілкенько, безшелесно, сонно плівся осінньою ящіркою— такий ж гострохвостий і пузатий— між закущених бобівником берегів, мов віспою здовбаних коров’ячими ратицями; колись рівчак цей був річкою, навіть назва якої стуманіла й щезла з нетривкої, нужденної, столаткастої пам’яті сельчан і, ніби кривулі спитого фельдшера на довідці про смерть, живе на настінній карті у тебе вдома; отамо під гойдливими снопищами осоки ви колискою вибовтували в’юнів і скоблів, отамо, на пригірку, ділили улов і з маленькими кульками бігли додоми,— і щасливіших од вас не було на ту пору,— отамо, вже дорослий, за горбами, в яру ти начерпував друшляком п’явок у змілілій кольобанці, стояв у гумовому водонепроникному костюмі, по пояс у воді, і з дна друшляка посовував очеретиною ковбасистих, чорно-рудих, у світлому накрапі, п’явур у горловину пластикової пляшки, до запамороки, непродихно пахло сінами, серпнем, тривогою обмирання літа і ще п’янкішими думками про те, як ти вилюднієш, як вичухаєшся із злиденства, мов власні жалі й гризоти, що смоктали тебе рік од року, щодень, щоніч, мов щось найцілющіше продавши ковбасисту, чорно-руду, кровопийну черву вітчизни— та й ту поставили під хекологічний сумнів і заборонили вивіз, офіційно пояснивши, що людство проти; проти вітрильних безсонь, проти чуйності й чулості, заслуханої обома світами, проти твоїх розтривог, проти привіяного звідусіль животрепету, проти вловленої сторінковітриллям правди впередмить справдження, правди, загнаної в куток підпіччя сирітськоправди перед лапучими ручиськами виправдань; людство проти! проти недремних сповіщень про воздання мерцям, проти волань, намагань докликатись до сліпезних, поглухлих, мертвущо сплячих, проти наскрізно жахаючої, як мить перед атомовибухом, предвісної горю викричаної спустошеності, проти твоєї надтуги й гризотняви, твоєї смокчучої різачки під лопаткою, проти всього того, що потім вметаморфозилося в п’явки, безсиле зринути ввись, мов саме стромбоване, чорновенозне тяжіння часу; ти їхав далі на велосипеді, в куряві від продзагонівської орди, котра до чужих узбереж і станцій, вивезла зерно з прадідівського поля; ти їхав знеможений, вкритий відчаєм і неможливістю підробити, як на своїх сторінках, так і на жадній до крові черві вітчизни; ти їхав, велосипедився, думав, от вивезли повні лантухи шістьдесят шість років назад, а тобі й досі в очах запилюжено, яскраво-чорно від ненависті й голодного, смертного жахища; звідчаєний, на безлюдді— щоб долетіло до неба— ти кричав про обікраність, не стільки прагнучи мсти, як позбавлення від тупої мовчанки цих обікраних піль, цих навстіжних овидів, цих смеркаючих вовчевоєм горбів, цих зловітряних гибломісць, глинищ, колій, над якими пилюжиться все світове лукавство; ти кричав ненаситцям, а в чорній імлавіні з твоїх надривань тільки пихкало, немов у киплячій смолі бульками— і хай тебе запідозрять, що ти не звідав пекла! ти насилу тиснув на педалі, вмивався потом і в сорочці за спиною вітер скипався й пухирив матерію, перетворений на пісок з пустелі; ти, обтяжений всим пекучим, мов заблошивлена квочка, тріпався, бив крильми, щось покрикував ледве чутне, ледь зрозуміле, а вони сонно, замружено, мирно, в засипаних зерном країнах перестукувались по комп'ютерних мережах, мов споріднені спільним цвинтарем мерці в домовинах; і ти, якого вони не помічали впритул, як абортовану молекулу з космічних навколиць, ти, в чиє народження вони відмовлялися вірити і все зробили, аби ще твоїх дідів залляло кип'ячою смоляною пилюкою за продзагонівськими підводами, ти, котрий так нечемно з'явився на світ і щось там покрикуєш, чимсь там обурений, то пописуєш нікчемні романи, то харкаєш кров'ю над тазиком, ти, що хочеш до них добратися, доповзти, догребтись, а вони сплять фараонно під пірамідним зернищем, під спільними оберегами з принижень, з проклять— оце й було таке таємниче для науковців прокляття фараонів, коли цілі експедиції гинули загадково: чим більше їх люди скликали при житті, тим безжальніше ця чорна сила берегла мумії і нищила цікавих— ти їхав полями, задихано, здавалось, навіть хутко, але попереду поскрипували лиш привиди підвід, а сам урожай тридцятьвічного року, зернина по зернині, як цеглина по цеглині, впірамідився десь в оазах, буцім навічні усипальні демоклятії; ти приспівав щосили, аж в каретці потріскувало, починалися перехвати і заднє колесо збезсиліло вихляло на місці, ти їхав у хмарі куряви, весь сповнений нетерпця, весь тремтячий, як сухожилля силача, руку якого от-от притиснуть до столу, та він випручується і од ліктя, самим порухом кулака, осилює вже не супротивника, а ворога; ти летів у тій сірочекальній хмарі, спускався нижче й нижче в сутінкові, залляті прохолодою, яри, немов спущений на парашуті запал у гримучі газові випари— ти був епіцентром вакуумної бомби: ще мить, і виплеск вогню випалить все живе вщент і провалить небо, мов ледь пришерхлу ополонку кований чобіт; ти їхав запально, в злих випарах окраденості, вселенського ошуканства, брехні, відрижок чужої ситості й аміачних видихів голодування; ти їхав, велосипедився, можна сказати, летів, мов вирвата з прадідівської справи сторінка про розстріл,— малий папірець, видертий молодими «есбістами» з чималої теки, яку принесли тобі, коли став письменником, для тимчасового ознайомлення,— ти летів, як цидулка, якої найбільш бракувало для переконливості цього безживного простору, ніби нікого й ніколи тут не задурювали, не оббіловували живцем, не мордували так безкінечно, нагло, не зловтішалися з тупим садистичним шалом; ти їхав, пригадуючи прадідівські поля, його землю відразу за мостом чи десь деінде, всюди, пригадуючи так осяжно й зримо, немов позавчора вигонив прадідових коней на пастівень і пострілював гарапником, їдучи на молодому жеребчику крізь медоносну духмяність, крізь вечір, крізь розморений, сонний, тепломолочний запах череди, яка щойно протупотіла до околиці, крізь дзижчання останньої бджоли, що поверталася з гречаного поля, крізь глинища з розбійним, зачаєним холодом у печерах, крізь багрянець на пагорбі, крізь сутінки по долині, крізь пахнінь вив’ядаючого картоплиння, що вістує: скоро, скоро вже осінь; ти їхав теперішнім, добре втрамбованим шляхом— ось вона розкуркулена, видерта нагло, одною сліпою, скаженою хваткою вирвата з живого тіла, ось вона нічийна твоя земля, живий шматок, яким не вдавилися досі! ось вона, чиясь недоля, притуманілі рівнини, горби, мов бите цвіллю зчорніле м’ясо; ось вона, безрідня земля, чорнозем загуслої крові, немов суцільний крововилив у мозку, немов суцільно злий випадок, чиєсь паралітне поле, і так тобі тоскно, ніби знов стоїш на мокрому камені під мостом, на якому гупає важко і січе батогом по мурованих челюстях давно покійний об’їздчик, кричить: вилазь! вилазь! матюгається в душу й матір; вилазь! кому кажу! а ти знову мочишся на обліплені п’явками, здерев’янілі ноги і вростаєш у нависле, сире склепіння, немов тінь прадіда перед розстрілом у тюремну стіну; вилазь!!! а з глинища несе солом’яним димом і солодком пригорілих, вощаної спілості колосків, які ви пробували засмажити і тут вас застукав об’їздник: боком цибицьнув з підводи і метнувся з батюгою, старші втекли в поля, а ти з переляку забивсь під місток, стоїш там і нюняєш, і обшуровуєш п’явур на литці, і вперше відчуваєш свою смерть так близько, бо якщо займе і прив’яже корівчину до підводи, і доправить на колгосп, тоді тобі легше вмерти, ніж потикатись додоми; твоя ница вжаханість тупцяє під містком і досі— це вона тебе зустріла протягами, мов сподівалась побачити розвітреного на молекули, щоб хоч на найменшій, на одній хоч, клітині узріти відсутність тавра і, уподібнившись чистоті, звільнитись від застрахів— а ти їдеш сюдою на велосипеді: ось вони, розпластані тінню, чорновжахані поля, продзагонівська курява, злодійський скрегіт нізвідки, гризота одвічного блукання; і ти, прозріваючи на мить, як частка запалу, що вибухнув і з середини спалаху побачив весь обшир безмежного, палючого сказу, всю надяскраву сліпінь всіх щойно вирватих очей горизонту, все люте зло непоправного, всю судому ошпареного, обгорілого і по тому всьому ще й оббілованого заживо, аби тільки в кожну клітину цього простору всадюжити, впекти, втаврувати дику паралітну вжаханість— ти, прозріваючи, розумів більше, ніж міг би висповідати паперові чи звірити власній відвертості; ти мовчав, пробалакувавсь натяками, вигуками, недоречними спогадами, щоб приховати здогадане про розпроклятість краю; про весь цей збезмежнілий, позаісторичний час, зворохобнілий, мов один кошмар в непробудності; про щось більше від всих гріхів тута скоєних; ти змовчував про найпосутніше, найважливіше, як ранок змовчує про весілля в обід чи про смерть пополудні, як день насущний приховує близьке майбутнє— ти б не зміг його виказати, передати, якщо б розказував і сто літ, виплакуючи слова з щирістю розкаяної роси над полями неправедності; знання перевершувало уяву, як вибухова речовина перевершує сподівання винахідників, всі їхні формули, схеми і потяг до всевладдя, закладений у володарстві жахом; ти мовчав про суворе, відмовчувавсь від недорік, котрі стільки твоїх попередніх знань вже викривили, перебрехали, розепігонили, переплагіатили, буцім горе-алхіміки, котрі щире золото перетворили в олово і раденькі як дурники; ти мовчав про наближене, а якщо й виходив на люди, то одягнений обивательськи: в сірятину газетних новин, у парфуми дешевих сенсацій, сентенцій народних мислителів, роздрукованих на обгортках, у всяку заношеність, заяложеність політичного примітизму, обов’якового як китайський кітель; така непримітність дозволяла тобі й надалі провадити тихцем свої дослідництва і розстеження, займатися постчортобилем і урожаєм енного року, щоб колись видобути, знайти ту важку воду, що розділяє заряди в небезвідомій бомбі; і те знання, здобуте з розпроклятості гиблокраю і всього збезмежнілого позаісторичного часу, мусіло б стати одним із заступництв, що знадобиться тоді, коли ґеґне цвілізація, мов загнана шкапина, і постане відчайдушне: з чим і куди торбешитись далі?

Ти мовчав, а душа, відригуючи блуканину й окраденість, мов жорна без муки, без зерна, знай скреготіла камінно, затерпло, байдуже до щоближчого зламу; скреготіла, згризаючи саму себе, вихриплювала: о земле проклятості! земле проклять, залишених вкупі з курявою за продзагонами! земле розпроклятих, де замість злаків колосяться собачі покидьки! і туга справедливого стала звірячою тугою, судомою загризеного; і, відтоді, лиш хрип перемірює долю, роки, пережите і пройдене; добре, покинем сивілити, заламувати над головою руки, в чомусь когось переконувати— люди як коїли, так і коїтимуть своє; собачня як вертала, так і вертатиме блудливо в свою блювотину; все як росло, так і зростатиме далі, догори раком, проти природи речей, з голови; всохла смоківниця як не давала, так і не дасть поживного плоду; по правді кажучи, ти займався безчесним, супротивним євангелійським звелінням: розкидав перли перед свинотою, роздавав святиню псам— і що тебе ждало доброго? звісно, розбитість, розчарування, вичерпаність; бо якось же мусіла сила, що дарувала тобі слова, припинити це марнотратство і блуканину в полях, коли й розмоклі дороги насмолювались, налипали на обидва колеса, так їм, оплаканим, тяжко було відпускати тебе далі— одного в сторозтерзаність; що ж сталося, коли ти розчарувався й повернув свого велосипеда назад: звихнувся азимут? скособочіла земна вісь? закружляла млинком троянда вітрів, черкаючи по руках, немов осіннє кленове ключчя? засурмив гарбузяний цвіт? голосніш після бурі загорлали півні? омились від марева ближні ліси, зазублені, мов дворучна пилка, і далекі, дрімучі, повні чистої, нерозплісканої таїни, мов ночви з синькою? а нічого не сталося! а якщо не сталось, то нікому вони й не потрібні були твої сповідання, вигадування, здогадки, сердешні правди— і чи означає це, що і майбутнього в них немає? що їх занесе зневагою, замулить вщент і, коли ґеґне шкапа, ніхто й не подумає, що десь тут були джерела; отже, ти повертався, ведучи велосипеда в руках і зрідка обчовчуючи патиком колеса, бо налипало під щитком і ніч скипалася в одну нездвигність; ти втішав себе, що нічого не сталось, ти просто покинеш писати— надто художню прозу— нічого не сталось, тільки зжорнована, зжована, змотлошена душа в тій незрячій самотності гангреніла чорно і хотіла спати, спати, спати; ти гидував собою дужче, ніж недолугими своїми писаннями; яка в них правда? простакуваті словеса, кинуті жужмом, немов просалена газета; ти збився зі сліду, розгубив чуття міри— вірна прикмета того, що з мисливця за життєвим матеріалом ти став жертвою його хижості; матеріал, піймавши на просіках твого сліда, за медвежим звичаєм обходив тебе з підвітря, тихо скрадав тебе ззаду, слід у слід, шелест у шелест— ти й голову не встиг повернути до плеча, відчувши печію погляду в спину, не встиг і зойкнути, як могутня лапа, з кігтями завдовжки з оголені бритви, легко, мов професійний воротар дитячого м’яча, підсікла голову, і от вона бемкається на кількох сухожиллях; а життєвий матеріал стоїть собі знічено, зніжено, припухло від розслабухи, облизується і жде, коли ти протхнеш, засмердишся на стільки, прикиданий хмизом, що м’ясило з тебе зійде йому на ніжну, розм’яклу, ласощ; нічого собі! ти схаменувся; тебе зарили, закидали мохом заживо, але голова тіпалась іноді— і ти, за браком душогубніших навичок, брався знов за старе і змушував себе писати: рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї проклять, але, насправді, лише розсуваючи гілля над власним тілом, якусь одну галузку, ще одну, немов і справді порух цей міг розметати приреченість і приростити голову; ти свято вірив у силу волі! у силу волі, що може все: надихнути, підняти, приростити досвід до тіла і змусити знов писати,— рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї зневір, переконуючи Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами, вдихнувши святість в серця і чесну силу в руків’я; але для того— для переконливості— ти повинен ще стільки повідати: що, врешті, спіткало поля, перестояні й пожовтілі, мов сало в банці? що стало з землею, чи всиновив її хтось пером, відтоді як ти лежав зневірений і мислив глобально; отоді ти і запримітив хворобливу закономірність: гробалізм і зневіреність споріднені, як содомія із снідом; мисли глобально, а дій локально— напучував тебе той прибулець, що, пригадується, на пошті вручив повноваги голови опікунської ради над осклерозеним століттям— найменші практичні дії, списана сторінка, поміч ближньому, рибальство та полювання важать для серця й віри стократно більше від всіх намислень і марень гробальних; замахи на всеосяжне: це від перевтоми; справжня осяжність, глобальність дорівнює тільки глибокій тузі і тій миті натхнення, тій рідкісній і для справжнього художника прозірливій півсекунді, коли в останній рядок, як в щойно підключену електромережу, вливається епічна сила і з’єднує водномить із величезним, незримим, ледь уявним світом: від далеких турбін, генераторів, високовольтних ліній, підстанцій до витоків нічної ріки, що всією силою напирає на греблю, злегка її продмухує і награє печальне, мов музикант на губній гармошці; а ти тільки пробуєш підхопити мелодію і вгераклітити наново, переллявши в слово; тільки чому ж так болісно? так нелегко даються спроби? чому так дитинніє і витьохкує залякане серце в п’ятах? так калічніє впевненість, немов тебе босого знов на налигачі протягла корова по купі склобою, і ти біжиш і витрушуєш із розсіченої до кістки ноги гострозубе дно пляшки із-під шампанського, біжиш і тріпаєш клешнею, мало не риєш спотикача, біжиш і стискаєш налигача дужче, щоб корова не втекла в безлиху, біжиш, полосуєш морду об бритвенні колюхи акації, вискакуєш із посадки, біжиш, ледве торкаєш землю, біжиш по стерні на одному пальці і витріпуєш і вистукуєш гострий зазубень, біжиш сягнисто і все безстрашніше, бо від кровевтрати вже адреналін довбанув у мозок, біжиш, помалу щасливіючи від того, що втримав миньку, вона не запреться в шкоду, її не займуть в колгосп, батькові не прийдеться її викупляти, випрошувати звідти, біжиш, майже вві сні, піднесено, біжиш, такий раптово силенний, що міг би й озвірілу перегнати коров’ягу, біжиш, але все одно на якійсь грудомасі підбиваєш великого пальця і з розмаху гепаєш на всю ступню, розвалюючи п’яту, як вареного червоного бурякугу— і тоді вайкаєш і випускаєш мотузяку, накинуту на роги збісілого пегаса; потім прикульгуєш до залізниці, бачиш пасажирського поїзда, що мчить повз тебе, відвозячи в невідому безвість твоїх уважних, твоїх співчутливців, твоїх читачів, твоїх майбутньовічних, яким ти підпрігся, ти зобов’язаний, відкрити очі і спільним, твоїм і їхнім, зором порахувати, скільки зелених і сірих коників причаїлося в траві, в стерні, і вистрибує радісно й дружньо назустріч, коли ти підманюєш утеклу корову, минь-минь-минькаєш благально, жалібно, а вона відбігає все далі й далі, до чужинецьких сіл, і болить тобі не трикутна, затовчена павутинням діра в п’яті, а простягнута в цвілі сутінки долоня— і досі, здається ти блукаєш в полях, так і не підкликавши, не зловивши годувальницю за оброшений, гадюче слизький налигач, і не вернувшись додоми; бо звідки ж ще цей всиротиннілий потяг написати про найщиріше, найкраще, про красу і прощальність берегової трави впереддень кінця літа, коли ти відстав від гурту, озирнувся назад, на береги, залляті тугою по завмерлому дитячому галасові— і зрозумів, що мусиш колись описати цю пронизливу втрату, цей докір долин, німий і старечий, цю привільну волю, де ви своє відпастушили і позавтрім приречені йти до школи; і гибіти до нового літа; ти так і не написав про це, відкладаючи на майбутнє, виглядаючи в собі настрій дитинної чистоти, тієї вразливості, що гоїть найлагідніш; ти так і не зваживсь надовше затримати зір над просвітленим берегом, над першим знаком обранства; ти й досі гибієш у досмертній школі, вчишся неуцтву, мов тупий переросток, повертаєшся в нижчі й нижчі класи, де викладають невідання, пускаєш круглим дзеркальцем зайчики на уроках, радієш сонячній погоді, малюєш серця і стріли на парті, а насправді все це письменницьке школярство, весь твій нажитий досвід тільки привід, щоб поховати в собі пастуше, прощальне, подароване, аби ним, миттєвим знаком обранства, зцілити інших, далеких, ближніх, скоріше відчутних серцем, ніж зримих, коли в сутінках, по шию в пилюці, поганяють додоми череду з останнього поля; а ти плентаєш позаду і очам від здогаданого так нестерпно сіро, немов незрячому за мить до прозріння. А потім на що ти тратив своє вміння бачити? на всяку чортівню, ніби для неї ти і був покликаний; от наприклад: лідери слов’ян звернулись до тебе, мовляв, десь діваються окремі підвиди з родини нечистої сили; а це ж наше минуле! наші міфи, наша духовність!! куди нам без неї? за їхнім моніторингом, чи як воно в чорта зветься, геть повиздихали чорти з потерчатами, тобто чортенятами; геть запропали бабаї, бісиці, болотянки, вже не кажучи про легкоранних відьмищ; ті то найперші скопитились, бо, місце їхнього шабашівства, Лиса гора так звана, зрушила в непевному напрямі, десь зачувши новопророка чи то потрапивши в тяжіння третього блоку, спорідненого чорній зірці, а на гніздовищі відьмацькім, на місці злого розплоду, залишилось глухе й безживне болото; безслідно зник Велес, божок скотарства, покровитель творців, пастухів та торговців; зник страшидницький Вій, наймогутніший представник нечистосили; існує здогад, що його довгі, доземні вії, зазвичай підтримувані летючою мишвою, коли це лихо з'являлося по ночах, як головна підмога дрібнішій нечисті, його вії випали і сам він полисів, навподобі обсмаленого соломою і добре обшкребаного кнуряки, що втупленим, навік прозрілим поглядом бачить білі, білезні сніги кругом, сніги й далечінь, і ніяких хлівних простінків; якщо Вій загнувся, прозрівши й замріявшись понад міру, наскочивши на сумну долю поетів та інших загодованих творчістю організмів, то віща птиця Каган, мешканка піднебесся, покровителька тих, хто трудиться в поту обличчя,— і тим вона обов’язково вділяє щастя,— ця невловима, майже небачена, пташка щезла по простій причині: ніхто вже не визнавав щастя за щастя, так воно всім остогидло; в моду ввійшло страждання, емблеми радіаційної небезпеки, гумовий одяг, респіратори, протигази, насильство стало модним, як спорт, та, зрештою, і терор, підтриманий переконливими бомбістськими аргументами, отримав почесну заявку на олімпійські ігри; тепер дозволялося квасити глядачів вибірково і масово, в парках відпочинку, на стадіонах— і це викликало скажену цікавість і статевий мандраж давно збайдужілих, спліснявілих феміністок; це потверджувало підозру, що під кортячкою жіноцтва до свобод криється невситиме: хоча б один раз на віку нажаритися до сказу і розірвати на шмаття; тепер їхні розмрії стали реальністю; такі одомашнені персонажі як домовик та злидні— перший з’являється в образі зачучверілої людинки, цілком нешкідливий і, більше того, навіть доглядає по хаті і сторожує всіх пожильців свого дому; другі зліші: істоти з сірозморщеними писками, паскудять всією ґерелицею; де поселяються надовго: гине худоба, урожай пропадає, робота з рук валиться; вибирають вони лінтюхів та п’яндиг, замордованих, безтолкових,— отож, і перші й другі накрилися тим мокрим рядном, яким і їхні господарі накривались, від них вони й підхопили лиху лихоманку (бажання вижити будь-що самому, а світ хай гине) й пішли навіки за ними; такі ж нехитрі й причини пощезання лісовиків, які в добрішу пору, бувало, передибають подорожнього то дідом, то пугачем, то облізлим вовком і, знай, волосся зачісують наліво, гуньку застьобують направо, хвоста тримають вгору, брів і вій позбавлені, каліч каліччю, і все прагнуть завести, заманити углиб лісів, все кортить їм вас залякати, а як доходить до діла, то все, на що здатні вони: програвати заячі душі в карти! нема! не стало й лісовиків зовсім! бо ж відомо: уникнути їхніх підступів можна, нап’яливши одежу навиворіт; а тутай все так спохабніло, так перекинулося з ніг на голову, догори дригалом, вовною назовні, так зчортячіли й переінакшились звичаї, що старі добродушні духи від розпуки склякли, запаморочені цим мінливим шалом; упирі, колись народжені від чорта й відьом— ті, що не гниють у гробах і ночами виходять вцідити людської крові,— звелися в природі по причині скорочення поголів’я відьом; до того ж крівця поснулих зотруйніла так, що доконувала присмоктаних незгірше осикового кілка, вбитого в те місце могили, де розташовані груди; на тлі такого загину демонічних видів відчутно виросла популяція Мору, злодуху ворожості, підступу, заздрощів; у північних слов’ян Мор з’являвся чорнезним привидом, селився в темних, глухих, провільглих місцях і вирізнявся від іншої нечисті впертим душогубством; тепер і цей недостойник змушений перейти на самоїдство. Так от чим ти займався! прямим співробітництвом з нечистою силою; відстоюванням їхніх прав і вольностей під виглядом слов’янського братства! як ти купився міфічним благом вітчизни! скільки вгробив часу, повзаючи, рачкуючи, то в найдикіших лісах, то між забутих нічних могил, то вдень з вогнем на рівному полі, вишуковуючи сліди минулої слави, сліди казкових героїв, сліди дитячих страхів і втіх, та все подоросліло, стало мертвим і невблаганним; нехай його досліджують інші! нехай вбачають у ньому весь зміст історії і древність пракоренів! нехай бовтаються щасливо в своїй зачарованій, запаяній колбі! тобі важливіше й дорожче теперішнє, наше, всіхнє! як я міг так купитися й вгробити десятиліття на якісь загальні ідейки, на примітивне благо, забувши, що мій головний ворог, час, вдень і вночі бадьоріє, пересіває пісок, викльовує на картоплі блідаву брость, наливає зерном колоски, в’ялить листя, час назбирує проти тебе безліч свідоцтв, зусиль, які, може статися так, ти не вспієш ні описати, ні спростувати; оце і є його надзавдання проти твого покликання. Так розмірковував ти дещо згодом, їдучи нескінченністю польових доріг, з Удавом попереду, з пучком очерету на плечах, аж раптом нізвідки наносило куряву від продзагонівської орди і тебе, мов контуженого прикладом на куркульському подвір’ї, вмить переклинювало і ти кричав про обікраність, про землю крові, кричав, не стільки бажаючи мсти, як прагнучи збутись тупої мовчанки цих грунтових доріг, цих розхристаних пагорбів, цих навовчених розбійно яружищ, цих осріблених місяцем безживних піль, цих нерайських околиць, над якими згромадилось все світове лукавство; позбутися як корости, стріпнути з них німоту, зіпання і судому, мов протигаз із перекритим шлангом на тому, хто втрачає свідомість, закатований; ти кричав ненаситцям і спільній з ними радіоактивній бурі над зогнилими скирдами, над покинутими сівалками, над кагатом розмоклого в мішках міндобрива, над задертими на возі догори зубами боронами в пучках пирію і гудиння, над покиданими в поспіху мотиками, сапами, кістяними серпами, кам’яними сокирами, над дерев’яною сохою, над розпашкою для підгортання картоплі, над стрілами і налуччям, розкиданими в безладі, після бойовища, над шкурами, розстеленими довколо погаслого кострища на стійбищі, над криваво іржавим, навпіл засмоктаним глиною у канаві, культиватором, над величезним тракторним, «білорусівським» скатом на ставковій обмілині, над житлом із кісток мамонта, над крем’яним гостренним скребком, яким із нього лупили шкурище, над зігнутими й замисленими, мов цибатий старий землемір, стовпами високовольтних ліній, над розкрижованими тополями вздовж дороги, над непоетичним мороком, над привидами всіх втеч і вигнанств, що проординилися сюдою з прапочатку світу— ти кричав, мов догукувався до гласу, вопіющого в людопустелі, кричав уявно, сподіваючись на силу роздрукованого слова, а з твоїх надривань тільки пирхало в чорній, глухій імлавіні, мов лопали бульки над кип’ячою смолою; кричав, а вони сонно, мирно, в засипаних зерном країнах займалися хекологією і підбивали тебе вболівати за їхні хекання, збочення і накрасивлену, цвілізовану, нечисту силу! вони ототожнювали її з праслав’янством, з екзотичним міфом і, щоб одзвітуватись перед історією, заходились досліджувати, вишукувати персонажів казкових; а ти рвав душу,— то рви собі й далі; вся шушваль світу по окремих крадіїнах грала в свої доброчинні ігри, щоб ухилитися від податків! а ти на ніх сподівався! Ти підкачував переднє колесо, застьобував під сідлом кобуру і, перекинувши ногу через раму, відштовхувавсь латаним яловим чоботом, міцним і легким, придбаним на базарі задешево, дякуючи німецькій гуманітарній допомозі (таки їх мучить совість! підкинули чобітки, щоб було попоходити в чому, поназбирувати бубка за бубкою зерна з підвід, що прокурликали, проспівали звідси чорноліття тому, потовкти його в ступі, в духовці спекти пісненних коржів і вийти в досвіток з вірною п’ятизарядкою, обходити яри, посадки, видолинки, там, де тебе менше бачать заздрісним очком, зурочуючи удачу; підняти в кропиві і будяках розгубленого спросоння зайця, гепнути, забрати його в торбу і, поки прийдеш додоми, він закоцюбне там, заковізне так, що здається несеш не радісну здобич, а мерзлого кусок поліна) ти відштовхнешся чоботом— бач, пожаліли, посовістились, не дали здохнути з голоду доброчинці, гуманісти!— і ковзнеш на своєму велосипеді з горба, аж тарабанітиме багажник, поцокуватиме привідний ланцюг об щиток і нестрашно сикатимуть гальма; ти з’їзджатимеш вниз і вниз, у непроглядність яру, болотяних випарів, покинутих седищ, необжитих вечорів, а разом з тобою з’їзджатимуть усиновлені тобою лани, твоя ненаписана проза, підтексти й надтексти, твоє недомовлене, історії далеких і ближніх, всепам’ятних тобі, тутешніх людей: вони ждали від тебе відповіді, виходу, порятунку, а тутай лиш холод, болотяний гнилий туман, рівчак, верболозові чагариська, забур’янений беріг і чавкіт копит краєм непролазного рудого баговиння; тут запах торф’янику, дика первісна вжаханість, а десь далеко, в засипаних зерном країнах, їхні умільці перекували вивезені вкупі з урожаєм підводи на непідступно блискучі авто і, поки ти пригальмовуєш із горба, вони паралельно, за тисячі кілометрів звідси, вириваються вище й вище, в гори, в Альпи, в Анди, немов і саме повітря окраденості, болотяний, дурманний запах, вадить їм, буцім чад головешок погорільцям; бо це вони рознещасні, а ви тупі і терплячі, це вони змушені передихнути після тряских підвід, оздоровитись озоном, змити бруд і гріховність, більш пів століття тому привезені з родючого варварського несвіту, і вони вириваються якнайвище, туди, де їх не дістане ні прокляття, ні мста, ні скрип каретки в задньому колесі твого велосипеда; і, коли ти пробуєш через силу й собі гребнутись під гору, налігши вагою тіла на педалі, то лиш тріскотить підшипник, западають перехвати, ще зусилля, ще ривок, колеса вихляють на місці; ти зцибуєш і ведеш своє вело, відчуваючи прохолоду руля долонею; земля наокіл— драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра, коли удар шроту аж підкидає жертву; аж відстає м’ясо від шкіри і кров під плівою скипається в чорнотремтливу жижу; земля жалоби! земля з незвітреним гірконужденним запахом сажі, що буває на місці пустки; земля, мов чорна спрага, чорне, вбивче бажання пити в зачумленого, конаючого в пропасниці, в чорній відразі до всього живого, заколоченій на чорнильному безсиллі й крові нечистої сили; земля, де чума гомосовєтікізму, жлоб’яцтва, скотства збирає ужинок за ужинком— і молотарка чмихає денно й нічно, пересіваючи чорні ріжки, що паразитують на житі; земля, де ріжки сіють і ріжки жнуть, жеброта жеброту плодить, злидень їде на злидневі і поганяє злиднем— чи може ти згущуєш фарби? згущуєш свою уяву? чи згущуються слова, протікаючи крізь папір димів, крізь дими усеспалень всевічного німого мороку, який і є життям, і як тяжко нидіти й борсатись в ньому кожній пійманій в сіті артерій теплокровній істоті! все живодайне тут ставало занадто добрим, по-дурному роздобрілим як тісто, ставало причиною заздрості, підступу, напівправди, несправжності; заповідане всім терпіння здубовіло у всетерпіння і завжди між нами й плодами нашої праці з незліченством кротовин поставали вози, навантажені мішками і глупотою обікраних; поставала невдячність за працю, така нагла й дика невдячність, що звідтоді той давній, неозвучений, незаписаний крик, пропікаючи папір, рониться в землю чорними ріжками і проростає зерном окрадення; саме над ним і заходиться простакувата молотарка: чмихає в задушній куряві з остюків і полови, працює старанно, справно, либонь, розгадавши твій задум: вгодувати ситих ще й чорноріжковим хлібом, викоханим, розколосеним більш за пів віку з чорних марень конаючих, із морочних здогадок, домислів, що ж нас чекає далі? чорний хлібець зійшов нівроку! а ми ж такі добрі, що не можемо не поділитись: пригощайтесь! і ти подиви на них: вони вернуть рило! на перероблених наших возах позавозили свої інвещиції, свій чистий харч, своє альпійське повітря, закачане в офіси, зроблені за зразками космічних станцій, а наша національна їжа, хліб із ріжок, їм не до шмиги; ти подивися тільки! так, вибачайте, накласти на нашу гостинність! а розкуркулити за таку пиху?! а к стєнкє?! ви б нажерлися із-під себе. Так обзивався до тебе болотяний випар з долини, що була колись пастівнем і, якби не шмарксизм, не комунія, не совдепія, ти б може нині випасав там коней за прадідівським звичаєм; якби ж не підводи, що в зленний рік прокурликали на Південь, на Південь, підманюючи душу прощанням і наказуючи розпрощатись з усим хазяйським щастям, більшим від просто викраденого, щастям оброблених своїх степів, свого простору, волі— і от тобі ніде піти в пастухи чи в підпасичі; путати, переганяти, пасти коней; і в світі: ніде нікому нічого; на тісті старих урожаїв зросла показова доброчинність, все стало історією, непогребною смертю, що по суті одне і те ж, і виявилося— тебе немає; тебе з твоїми зшитками уяв і правд, описами польових доріг, підрахунками зернин, аудиторськими перевірками революцій, греболюцій, чреволюцій, чортилюцій і фінансових інтересів, що стояли за ними, з новим, вже уточненим обрахунком зерна, геть до останньої золотини-бубки, з усіма цими паками, кипами списаного мотлоху з грифом секретності і «зберігати вічно», тебе немає; нема як письменника; тебе ніхто не читав, а ті, що й читали, давно поснули й забулися, про що ти там молотиш, про теє, сеє і все невпопад, недоладно, хамськи— вітєлі йому не наравиця історія; пізно, тютя; а ті, що й пригадували, втомилися слухати, бо втомлює всяка правда, якщо безсила вона відновити справедливість, а ще тому, що правдою здобувають ворогів, а дружніх приятелів приманюють лестощами; і тут немає винятків; а ти втомився лестити, рука втомилась знімати шапку, витягувати з себе язика, показуючи, що в тебе ні шанклів, ні сказу— не бійтесь, для вас незаразна правда! тепер дійшло до того, що тебе немає; тебе нема і крапка. Скільки б ти не розпинався в спустельнілих полях, засіяних ріжками та сухим кизяччям, скільки б не списував руки до кісток, не простелявся димом крізь ніч, не літописнів одним з непересічних димів вітчизни, скільки б мелодій цвіркунового співу, скільки святого й з’яскравленого в кожній зеленій іскрі, ти б не перекладав на людські слова, зберігаючи, де можливо, і мелодійність і захват серпневих коників у вижухаючому різнотрав’ї, звідки зринають іскристо за кожним кроком, твоїм і часу, скільки б не здармував ти вічностей, своїх і чужих життів, злютованих в єдиному ритмі мовлення, сповіді, скільки б не сліпав над сторінками, роз’ятрюючи об біловапняне мовчання і зір і душу, скільки б не намагався когось переконати, когось всовістити і багатьох обнадіяти: вже скоро! вже близько! скільки б не розпізнавав по деревах прикмет літа благословенного, Господнього літа, скільки б не з'їздив, не перебачив, не перевзнав, не перечитав, та непогребна смерть, поіменована історією, раз за разом виявлятиметься живучішою, живішою від твоїх живих, життєспраглих намагань просіяти з безміру процвітаючого декілька чесних відповідей; виявляється: одна загублена правда, як одна просіяна з полудрабка зернина, могла викликати стільки прихованого обурення, ніби в священному товаристві збовтнута непристойність; так ти ставав непристойним автором, хоч і писав без матюччя, а ті, що пописували з гінеталіями, з оральщиною, з проповідями збоченств, отримували від блюзнірів право на щось надмистецьке, подібне до священнодійства: прорікали, ділились глибими роздумами, вискакували, як голий з маку, з розінтерв’юшених шпальт, засвічувались на екранах, вальяжніли, іронізували, кидали в маси парадоксальні мислі, мислили себе провидцями, геніями, щонайменше особистостями з великої літери, самозакохані до павіанства через губу не сміли й плюнути, язикаті мантачки, бздюхи, іграшкові тарабайки, незвиклі мовчати, скорботніти, думати, бо все їм давалось задарма, по блатах, по залицяннях, через постіль або комсомольські рознарядки на редакторства у видавництвах; через дзвінки, перемови, змови, дешевенькі таємниці, хто коли скільки з ким кого і чого засандалив, от вони й мусять тепер приховувати посутнє, гундосити з авторських передач, шумувати, мов вірус, намертво, назавжди запаяній в колбі, ділитись поетичними враження з щойно прочитаних збірочок, геніальними, конгеніальними, на їхню думку рядками, виливати цю гнилятину, сукровицю в запалений і без того, збезнадієний мозок слухачів, а якщо й примовкати на мить, то в стилі базарних перекупок: заскалено, хижо, хитро, ждучи, що до них самі підійдуть; о! вони собі знали ціну! духовидці, віршарі, вівчарі, по святах побожні й привдягнені в суворий національний одяг! вони знали розцінки! знали, що купиться, і піддрочували маси своїми легендами про запої, запори, однаково творчі, і про таке лихо по всій вітчизні, від митця до митця, передавалось на вухо трагедійним вишептом, «такий-то запив... помирає... да-а... страждальник», і ти їхав, знаходив, відкачував, похмеляв, вислуховував зарікання, наводив повчальні приклади, вдихав надію, просиджував коло ліжка з собачою вірністю, тратив серце і час, відірвані від сторінок недописаної прози, від тих безіменних людей, чиї справжні долі і справжні болещі ти не міг марнотратити на якісь дешеві спектаклі, що через місяць починалися знов; знову підходив хтось і нашіптував «такий-то... запив... помирає... да-а... страждальник», і в тому трагічному вишепті вчувалось саме доздихання, трепет підстрелених лебединих крил легенди, а через тиждень той доздихальник, нехай вікує сто літ, висовувався ще ореольніший, ще світліший на спорожнілі вулиці, при капелюсі, в поважному пальто, і далі линув захоплений шепіт «він зав’язав...», а невдовзі знов долинало з таким фатальним придихом, що вся вітчизна, здавалось, вслухається в пульс героя і стоїть навшпиньки, тихо, «помирає... запив... страждальник...»; ти їхав, відкачував, похмеляв, сидів коло ліжка, відгавкувавсь по телефону, а за цей час запоїв і недопоїв, час трагічних ширянь легенди, в землю здовкола безіменно лягло кілька мільйонів, яких ти й досі пригадуєш поіменно, намагаючись описати; та стільки часу і віри здармовано на підтрим запійних легенд, на тисячі й тисячі інших невдяк, даремщин, стільки серця поклав ти за недруги своя— що тепер невідомо: чи й вспієш? життя для цього замало, кажучи класичним стилем; а потім, коли за твої вболівання вітчизна вручила тобі орден туберкульозу першого ступеня, дірку в легенях три на п’ять сантиметрів, той, легендарний, у п’яній компанії відковбасив губу: та це він сам собі видумав хворобу, аби видурювати, сши-бати грош; і жоден з них, з легендарного оточення, з золотої комсомольської роти, жодного разу не подзвонив тоді, коли ти спав навсидячки, кавкав над тазиком і битий рік храпотів антибіотиками й вітамінами, придбаними в борг, мов голодний кінь буряками в шаньці; ти без найменшого докору розумів їх, засмиканих, але відмовлявся вірити, що серед них є ближні, гідні молитви, любові і навпіл розламаного хліба; чим дужче жорсточився час, лютуючи до садизму, тим скоріш опускалися, обм’якали поети; але, на щастя, твою печаль більш аж ніяк не обходили ні легендарні зальоти, ні перепійні марення; ти пам’ятав цих хльопців у кращі дні, то ж чи міг ускорботніти тому, що дні змінилися вечором і до гіркот непродихних додалася ще й сутінкова гіркота, запах димів вітчизни, котрі не солодші, як виявилось, від багать чужинства; ти знав цих хлопців— і такими, кращими, молодими упам’ятаєш їх назавжди; ти не мав до них злоби і шкодував їх як міг, знаючи: це головний ворог-час, ненаситець, що жере каміння, постав між тобою й ними, аби перед тим, як тебе і їх пожерти, скам’янити ваші серця зневірою, розбратом, відразою й заздрістю, аби ви самі один одному зажадали погибелі, зготувались на мсту, поклали тягар на душу і, хто без гріха, кинули б один в одного першим каменем; а він, зловорожий, він невситимий, він, розгодований на камінних хлібах, він, тиран над тиранами і злий дух над злодухами, він, невідспіваний, непогребний, не добрий, ні злий, він, ніякий, даремний, марнотний, точніше кажучи, прабатько марноти, він, що підточує більшість живого суєтним і втвариннює благодатність, він, наджорстокий, чужий всьому дитинному, від перевтоми лютий, бо і денно і нічно, стооко, безсонно випантровує кожну живісіньку мить і старить, старить, старить її, мов упорскує в вену радості сирітство, покинутість, смертний тривожний біль і, мов немовля в колисці, задушує всяку сподіванку на воскресіння; він, легковажний, вітряний, золотий і пергаментний в спогадах, снах, він столикий, брехливий, різний, аби по різному приховати свою визначальну рису, ненаситність, він надлукавий, такий, на якого ще не зродилось лукавця, що обдурив би його назавжди, він таємничий, примітивно званий минулим, теперішнім, майбутнім, він родюча, плодюча рілля пітьми, що відринула од волі Провидіння з початком світла, він безмежний владар океанів, вітрів, мерзлоти, він, що вмерзлотнює, кам'янить ваші душі, як курчат в морозильнику, він, хто еклезіастився раніше царів іудейських, він батько переказів, міфів, письмен, таємниць, батько людської історії та намагань Геродотових, він сам по собі надповчальний, але невіглас із невігласів, такий що чинить усе, ніби навмисне всупереч доброму й вічному, всупереч сподіванням, проте собі не ворог, бо виплутується з найганебніших оказій та невдовзі залазить в нові, і так безкінечно, він, по правді сказати, безбожно непостійний, чужий всякій сповіді й віросповіді, зріканням і клятвам, він, надзнущальний,— о, наївність живого!— чомусь найчастіше западає в уяву в образі лікаря і підступає підступний, мов ніж під горло сонного; він, званий коротким, крем’яним, кресальним словом час, перш ніж знищувати й розкидати, перетворює в камінь, ожорсточує і креше лобами об стіни в самоті, в самозгубі, в гордині, він, якщо і збирає, то тільки впочатку, аби прицінитись, приміритись, щоб смертельніш влучити, він розкидає, все правильно, тут ти згідний з премудрим, але він і збирач не з останніх, як убивця із багатьох знарядь вибирає одне, найубойніше, тому і мусить призбирувати, він для всього є свій, це також правда, тільки ж спробуй вгадати, коли настає під небом година всякій справі, народжуватись і помирати, кохати і ненавидіти, плакати і сміятись, дерти і зашивати, руйнувати і відбудовувати, обіймати і ухилятися від обіймів, садити і виривати посаджене; по суті, на вбоге розгадування, коли що діяти, і розмарновується життя і це є ще одна, не з останніх, підступність часу; він одірве від друзів, від близьких, від рідніх, від дорогих, виснажить смутком втраченого, неповторного, єдино свого, і ще тисячами й тисячами інших, дієвіших засобів відбиватиме в тебе охоту до писання: вириватиме плоть із легень і силу з обов’язку, аби ти лиш заткнувся, замовк, озлобився на посередніх, які не вибачать ніколи тобі, що вони бездарні й убогі. Чи не забагато честі?— заміришся ти харконути межи очі цьому розпливчатому часові, невловимому ворогові, часові посередньості, просто часові, слизькому вельможі, що уникає чесного двобою і все підсилає своїх шісток, ублюдків, провокаторюг і підуськує тебе, підбиває під лікоть руку, аби покинув писати і упортретнювати його блатняцькі замашки, бісексуальні виверти, душогубства вдови й сиротини, словом, гвалт і содомію; і тоді це по правді набридло: не друкують, не платять, не дають ні дихнути, ні ґиґнути, а ти із святим завзяттям лізь на роги й змагайся з таким бугаїщем-часом! та ще тебе й попрікатимуть: те не так, се не так! отож ти, доросліючи, по декілька разів на день бравсь переучуватись, осилював інші справи, підучував златинені мови, щоб податися в найми, і думав замріяно: ким би тільки не міг я стати! ти залишався простим сільським хлопцем, вмів садити города, доглядати собак, полювати, рибалити, перечитувати старі журнали, квасити на зиму яблука, заряджати патрони, визначаючи мірку дробин на око, латати, прасувати, варити юшку з дичини і домашньої птиці, вибирати попіл, білити грубу, дерти шкури з білок, ондатр, лисів, зайців, куниць, обчищати мездру сухою тирсою, мити руки спиртом, сушити шкури на п’яльцях, але так, щоб не пересохли, вмів копати, рубати, стріляти навскидку, знаходити мед у дуплах, насторожувати й пригортати снігом виварені з полином і живицею капкани, відрізняти слід лисиці від лиса, помешкання лісової куниці від куниці кам’яної, по далекому звукові розпізнати чи влучний постріл, лляти шріт з акумуляторів, вирубувати пижі з валянків, лагодити велосипеда, настоювати горілку на прополісі, а от суспільно-заробітчанські справи давалися тобі тяжкувато, кепсько, якщо взагалі вдавались; гроші від тебе сахалися, як голодні воші від трупа, і за що ти жив, напевне, і сам творчий дух не відав; ти писав, полював, рибалив, порався по хазяйству, а от це питання з грішми... тьху на нього й згадувати, відразу псується настрій; ти був поставлений княжити, а твоїм смердам, викраденим у тебе цвілізаторами і розгодованим, обнаглілим украй на зубоскальстві та свистократії, твоїм літвасалам, твоїм новонародженим прийомним дітям, яким везяв зеленькою пупи, твоїм одержавленим нині і вельмисановним стрельнуло в голови запрягти тебе й поганяти; нєхіло парні! некепсько демоклята! вони навіть вигадали податок на твої безсоння,— щоб ти прокидався раніше і слід за всіма протоптував колію по променистих обставинах завглибшки по коліна; вони, обставини, хурделили снігом щоніч, приблукало, замерзло, зіщулено дмухали на ліхтарі, як на повні, з гарячим чаєм, склянки, билися в двері й вікна, то немов погорільці просились ввійти, то по-злодійському кидалися втікати, все одно виривались за межі уяви, білим соромом скоєного вибілювали вщент поля, завихрювалися в степу за машинами, мов пробували і їх наздогнати й під'їхати далі, бігли, бігли, тоді розставляли руки захекано, присідали, падали на ріллю, в канави, на цілий степ, і зранку ви скопом прокладали лижню, аби виправдались путівки хекологічним туристам (після розгаданих тобою кросвордів це було друге суттєве поповнення бюджету; тютюн і алкоголь потрапили під заборону правозахисних організацій, зелених та інших фарбованих, бо й так всі, мовляв, почаділи й ледве пересувають ноги, а перегар і дим згубно діють на тваринні організми, і таке злополуччя ставило нас на межу відокремлення від єврязії і євгроби; наш «емзеес» знов відгавкувавсь, та нас поставили перед фактом: або протоптуйте лижню, стежки, і заробляйте на домовини променистим туризмом, або вводять оонівські війська, вивозять наших котів, собак, пернатих, включно з опудалами в зброярських магазинах, і покидають нас наодинці з новим льодниковим насувом; і що найгуманніше: в деяких, вимощених зерном, країнах миттю виказали готовність надати нашим собакам статус екобіженців! це розчулювало на стільки, що ми зіграли відбій— оонівці ще покрутили носом, ще понюшкували і змушені були прибратись, пообіцявши другораз або ввести на всіх нас намордники, або відчикрижити вітчизну від континенту і прилатати до лепрозорію).

Ти озлиденнів до того, що був готовий найнятися на перемощування доріг, крадіїн, забрукованих урожаєм небезвідомого року; в штанах з наколінниками з автомобільних скатів ти подумки брів до кордону; на крайній випадок ти б за помірну плату міг там перемірювати настрій вітрів, перегортати партитури луговим коникам і цвіркунам на верандах; міг би звільнити засипані лінощами й добробутом, притупілі від пива краї, од такого дошкульного їм безробіття: на власному прикладі надихнув би їх громадян на запальне вітрогінство, на обслуговування концертів за участю найпронизливіших цвіркунів, а то й цілих оркестрів саранчі, привітреної на перший поклик; ти б підтягував зелені струни, навощував багрянцем вечора тонкостеблинні смички і ви б фестивалили від забігайлівки до забігайлівки; ти вдихнув би у тоскну приспаність видива й звуки цих божественних музикантів, що вістують передбачене, благословенне літо, і їхніми голосами, вселітнім тремом збудив ослимачені душі, змусив їх поскидати панцирі й сурмити в них, як у похідні сурми: пора! пора! шикуйтесь! ти б змусив їх присвятити себе мистецтву, як довічній каторзі,— солодким мукам— скрипальськими колективами й духовими оркестрами виходити в поля, в ліси і порівну розділяти хліб, вино, обов’язки з осінньою тугою вітрюгану в дротах і коминах, з виттям морозної віхоли за вікнами, з завиванням приреченості в порожній собачій буді, з гірким сосновим димом, привітреним од поліських пущ, від моєї сільської хати, де я розувся після полювання, скинув верхні, шерстяні, окрижанілі штани, немов підшиті наколінниками з автомобільної гуми, вступив у кімнатні тапки, відчинив дверцяту шафи, линув калганівки з наперсток в пузату чарочку, закусив сухарем і копченим салом, поклав на колісники в грубі соснові щепки, креснув запальничкою і розпалюю зіжмаканими чернетками рукопису; вогонь згаркує, розгораючись, притишено й глухо, немов покійний Удав спросоння, коли йому снилось, що мертвою хваткою душить за шию лиса і стріпує коротко; в хаті холодно, наливаєш повну чарку, пригадуєш всі поля й посадки, сходжені з рушницею сьогодні, горілка з дубильним присмаком прогріває всередині, поволі розрівнює спину, ти пригадуєш кожного побудженого зайця, як ти стріляв і мазав, все постає увіч, але пронизливіше й щасливіше, врівень удачі; ти ще наливаєш; тепір немов і собака подрімує спокійніше під грубою; ти намагаєшся не дивитись туди; все нормально; передрімаєш і почнеш працювати; від ніг по тілу розливається тепло, безтривожність, втома; все нормально; ти чуєш себе живим, упевненим, зрідненим з цим призахідним сутінковим щастям, зітханнями полум’я в грубі, колотнечею вітру об стіни й намерзлі вікна; а що тебе тут чекає далі? і знехотя уявиш їхні дороги, бруковані хлібом, їхні доми, поставлені на краєкутному камінні з діжок, повних задублого тіста, їхні алеї, дитячі майданчики, пляжі, посипані непропарощеним золотопшеничним піском, бо спліснявіле, розпрокляте наше зерно ще отоді, давненно, відмовилось стати мукою, сходити тістом, пропаро-

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>