<<< Повернутись |Початок | Далі >>>

Ти перестарався; не того послав; що той горбатий? як кожен партсек, він зобов’язаний був живого життя не знати й забути все про живих, все справжнє і болісне, а залишити обіцянки, заклики й жеребцюваті лестощі, такі улюблені юрбиськам— і мислити історично, мислити дерзновенно, з розмахом, гідним великого народу, злютованого в жадобі: куди податись? для м’якотілих престол смертельний, як відкрите сонце для сухотника; такі там не виживають; світом правлять одморозки, пребезсовісні люди, бо тільки вони, до жебрацької крихти позбавлені знання життя, здатні виступати від його, життя безсовісного імені; і як їм тяжко корчити співчутливість при всяких аваріях, стихійних лихах з великими жертвами, при оголошенні ними загального трауру в зв’язку з підривом шахти (руками спецслужб, бо так шахтарі відмовлялись вилазити, а європейський банк вимагав такі виробництва згортати і надавав під це кредити, вже розтягнені по кишенях, а свій виробник закопувався глибше й глибше, ховаючись від приреченості) як їм тяжко на похоронах виголошувати співчуття сотням сімей і вдовам! якби хто знав: ще тяжче, ніж тим згорати, живцем у палаючій лаві; але такий вже тягар історії— і комусь його треба брати й нести, нести, як вирізану на спині й посипану сіллю зірку; ти перестарався, дарма ти послав до волаючих— ось і зараз рвуть жили на шиї: у-б-ь-ю-у-у! тро-нь-то-к-ко!— того партсека; лучче б послати на сьомий поверх реакторного батька, акадєміка аліксандрова, з голим черепом, з розковбасеними гембами, кінськоголового й вирлоокого— тип відверто садюжний— чого б не послати його від славної когорти учених? вони то все знають; розфаустщені розумом , розбещені владами; вони в двадцятому віці побили всі рекорди канібальства, ну, а шановного акадєміка аліксандрова, тєорєтіка й практіка, шо главно, його сам час велів причислити до їхніх святих; його світла пам’ять, його злодух із злодухів,— мощі нетлінно впочивають в землі, ждучи свого часу, коли їх виставлять для поклоніння ветераном тисячолітньої битви за приборкання саркофага,— його величні здобутки житимуть у віках; то чом би його не послати на сьомий поверх? він втішив би доздихаючих; а може прах його розвіяли над тридцятикілометровою зоною? щоб припинити ланцюгове пекло їх світлоносним зарядом; а може попелом з нього посипають голови його сподвижники, щоб наснажитись покаянно на нові дерзання? а може він ще живий і мислить про всіх нас, незгірше партсека; мислить, яку б ще вчворити оказію на кагановичевій батьківщині, біля ріднесенького кагановичевого села, щось похлєщє голода і примітивних аварій? така головата лічность не може покинути нас по-сирітськи, ображено й тихо; він все пробачив нам! всі наші нескромні нєсправєдлівості, всі наші вспильчіві закиди! бо він, не ми; він знову мислить; на сєй раз він всьо обдумав і предусмотрєв— і скоро виступить по тілівізору і запропонує знову... щось таке... ніпостіжімо умне... для блага чіловєчества... щось, здатне вирівняти земну вісь, мов скривлений хребет третьокласника,— і тоді вже точно настане рай на світі! бо так, виявляється, планєта летить карколомно і може крутити в’язики! так нахилилась зачитано, і прикособочіла, і порушила весь енергообмін, струмуючий по осьовій лінії! он воно що; тому-то про дідору ніде й не чути було; ніхто не досліджував його біографії; ніхто не перетрушував родинні кістки, хто він і чий він; ніхто не підраховував, скільки йому завдячують останнім житлом; все по мордохеях, по шмарксах топчуться та по їхніх послідовниках і відступниках, які вони бякі, які біснуваті, які нєхароші, фу, просто, фу— а такого вілікого подвіжника, такого глибу-чєловєка взяли й забули! та він живий і його віддані учні з ним; вони не позволять ганьбити... ось вони вже забацалі новий проектік; виправлення земної осі— а для цього треба зусиль і зусиль, енергії і енергії, реакторів і реакторів! вони ісправлять прєжні ошибкі, добудують нам рай,— світле, променисте незбутнє; воскресять погібших; всьо путьом буде; на цей раз всьо перещитано, всьо провєріно; давайте з бюджету останні гроші, давайте введем п’ятдесят процентів чортобильського налогу по всьому світі— біда ж то вселюдська і невідкладна!— давайте все нам, сюди; ми крізь реакторну дірку проліземо глибше потойбіч, вглиб земного майбутнього і там підшурупаєм дещо на пользу всеобщого блага; дайте шанс— і всі повстанемо з проклять і попелу.

Ти спробуєш заснути— затулиш вуха долонею і втиснеш голову в подушку, а спіднизу по стінах, до самого неба, здається, довихриплюватиме, догавкуватиме «у-б-ь-ю-у-у!»; так покійний собака, незабутній Удав міг годинами обгавкувати котяру в посадці, аж йому тяжко було назад нагнути задерту голову, аж язик западав у горло, а він гавкав і гавкав; ти не зможеш заснути, але втішишся тим, що лиха година десь занесла іншу сусідку: мистецтвознавця, мисткиню, голову жіночої організації «свобода від місячних»; ця умна дєвушка в західному журнальчику— їм вона вірила побожно— прочитала статтю, мовляв, після чорнзлобильських опадів людству загрожує імпотенція; інтєрєсно— подумала умна дєвушка, бо в неї все було або інтірєсним, або неінтірєсним, а якщо дуже цікавим, то це називалось «кла-а-с-ним»; подумала й вирішила: негайно! поки не пізно! треба міняти орієнтири; після тоталітаризмів людству загрожують тотально-ранні клімакси; треба готовити нову революцію; вона вже бачила себе вождицею світових пролєтарок; була вона дуже начитана і рішуча, мужопрєзірающа дєвушка, вживала такі слова, які ще й не всякий академік подужає, і, коли цих слів вона завчила багато, то склалось враження, що вона дуже й дуже умна— і вправі повчати нас; вона присвятила своє життя великій меті— спробам змінити фізіологію і вивести людство з печерного чоловікозасилля; вона морила себе голодом; їла землю, взяту опівночі з могил упирів, щотижня займалася кровопусканням, за медприписом минулого століття, знала зашіптування й інші засоби від теї справи, та головним вважала— будити маси, умнякати скрізь про себе, яка вона звізда умной ліньтєратури, як бере й дає, кому схоче, яка вона найсвободніша – від глузду й сорому – лічность! як нею зачитуються срізь по преріях, як множиться на всіх мовах, геть на шумерських клинописах, сага про її обезсмертнілий подвиг, про те, як вона звершила оральне соїтіє і не збоялась це викрити, кинути в пики мужланському світові! як нею зачитуються під партами і на тюремних нарах; як кращі абзаци переписують від руки на пергаменті, вирушаючи в далекі мандри! один її оральний подвиг так потряс чіловєчіство, що мало не склякли біржі, мов престарілі гоміки в передчутті безробітства! а що ж зріє далі?! головне умнявкати так і на свому прикладі доносити до всіх велике визвольне дійство; її життєпис от-от повинен з’явитися в серії «жизнь замєчательних людєй»; тобі пощастило спілкуватися з цею постаттю; вона вривалась без стуку, будь-коли, і рилася в сигаретних коробках на підвіконні; одна сигарета ще диміла, а другу вона вже припалювала від недокурка— така духовна пожежа палила її зсередини— курила пачок по шість на день, знервована, зверхньо лиха, мов щосекунди мала іти під розстріл; вона приносила з собою гнилокапустяну затхлість немитої діжки; той пах пробивався крізь стіни незгірше, ніж крик алкоти на сьомому поверсі; той запах напливав і з екрану смердовізора, коли виступала з нагальним і брала на себе сміливість захистити права сексменшин, права мужественних безмужніх женщин, права гомосеків, права лєсбійок— вони наші граждани і платять податки!— брала на себе мужність заявити, що в «есесесері» сєксу не було, так довбала нас ідеологія, а це ж відсталість дика! у всьому порядошньому, цвілізованому світі існують свободні сношенія гомо, свободне партньорство, свободні взгляди на енті вєщі; ніхто ні на кого не тикне пальцем; це лічне дєло граждан у гражданском опшиствє; а в нас? а в нас! тривають утиски, домагання жінок, да, в кодексі є стаття за згвалтування дружини ріднім чоловіком, а скільки по ній засуджено? отото! триває розгул тоталітарних звичаїв; на всякий незгідний натяк вона змірювала ведучого з голови до ніг і затримувала погляд на ширіньці, мов проникливий слідчий, що зазирає підозрюваному в душу; її запал, її розкутий і незалежний вигляд відривали суспільство від обридних виздихувань, доздихувань, пошуків рятівного тупика з безвиході— і скоро вона затьмарила найсексопильніших співиць; їй сприяли сановно: обвішували нагородами; їй помогали корпорації: по скажених розцінках оплачували її рекламу антиснідових засобів, пропонували навіть стати лицем гумових фірм; вона відмовилась; подумайте! шаленіла респектабельна й бульварна преса! вона, проста, наша умна дєвушка відкинула почесть, до якої черга стоїть навколо екватора! знервована і розкута вона всюди підкреслювала зневагу до чоловіцтва, до приречених на імпотенство, як на справедливу страту за попередні звірства— і дивилася їм у ширіньки з сумом, ледь усміхнено й гірко, мов оперативник, що розшукав злочинні знаряддя: кастета чи закривавлену фінку; і бахато, бахато діяшьпурних фондів та шьвітових дупумухових урханізяцій жьгулусилися підтримати «шьвубоду віт мішячьних»; віжьміт, туруге зіноцтво, учі дулярики і викуришьтайте на вселюдчьке жьвільнення; шьвубода уд мішячних! прекласно і блахуротно! нарєшьті ше в краї жьявилися шьвітлі постаті! гідні насих бурців зя незялезьність! наресьці є жьміна; наресці ми бачим жьрусеня ду жяхітної тьмукратії; наресьці пухитнулись ушьнови туталітарного мишьленя; наресьці хукраїна стає нашьпрявді вільна! туть, на жяхуті, чулювіки масово стають зінками, переськодою на сьляху до вшешьсвітньої жьлуки їдино є мішячьні чикли; та віримо, в чюрнопильшьких умовах нашій жємлячці, хукраїнчі, вдашьця питання че русвязати на коришьчь фітьчижьни; хратулюїмо, ваші всі! хеть перезитки туталітризму! тьмухратія в непезпеці; вперет за шьвупоту! хеть туховні шюрнопилі! шьлава хукраїні! вона сама показувала тобі цього листа, підписаного чільною діяшпуріанкою— закоханою до нестями в неї бабулєнцією, великою шанувальницею юних таланток, ще здоровою кобилякою з кавалерійським голосом і лицем з татарськими тонкими вусиками— а потім сходила з тим папірцем у мінчорнгробиль, там прочитали його кілька перекладачів і розтовкмачити міністрові: зараз на заході модно пов’язувати права сексувок із міжнародними кредитами; це найпростіша зачіпка для відмови; вона піде, їм поскаржиця, пустить нюні, підмахне, де треба— і плакали наші мільйончики, наші сотні мільйончиків, наші мільярдики для саркофагу! через якусь мандавошку! ми вже уклали угоду про співпрацю з швейцарцями! вони більшість своїх сейфів перевезуть сюди, під охрану мирного атома, ста тонн вкам’янілої лави, розіллятої і вкам’янілої попід реактором, по машинних залах— оце вам сховище! туди не достукається і не підступиться ні злодій, ні інтерполівець, ні європейська нишпорка, що шукає вернути внески жертв голокосту; і такі домовленості підуть псу під хвіст! через цю сосюру і пришмандовку?! міністр із особистих фондів відрахував їй стільки, що викупила на миколаївському суднобудівному недобудований авіаносець і там відкрила перший національний бордель для зальотних, спраглих екзотики— за її мистецьким задумом це сиволізувало вичерпання мілітарності, чоловічої, відверто грубої, насильницької сили, вичерпання тупого обов’язку в обіймах чуттєвості, ніжності, насолоджень омріяною всесвободою; статус національного немало посприяв держбудові, підняв національну свідомість віками бездержавного народу, поміг утвердитись і самовизначитись космополітично стурбованим павлітикам, створити нові робочі місця, і з притонних європій, азій вернути матерів родинам; свободу не спинити! свободу не подолати! торжествлярила, шаленіла щоопівнічна преса, розписуючи всю історичну вагомість цього проекту, під прапором якого повинні злучитись політичні партнери й суперники, вернутися з розсибірень, канадень, коналень любові спраглі поневіряльники, вітчизни діти; слава закладу – слава ніжнюльок - підняла міжнародний престиж злокраїни! нас знову заповажали; нас знову хотіли любити; нас у всіх «таймсах» знов називали мироносцями і свободолюбами, прихильниками демохватії і грабринкових перетворень; нам знов обіцяли позики; знов як тоді, коли, перелякані «снідом», ми за два ящики гандонів — треба ж врятувати вітчизну!— подарували їм свою протиповітряну оборону, кілька тисяч зенітних комплексів, тактичну і стратегічну ядерну зброю; і тоді так нас любили, ну так розхвалювали! і тут ця юнка знов підняла престиж країни! замало не виникла чварламентська криза— депутяки чубарилися з презентентом, кому належить ініціатива по підтриму цеї свободолюбної організації, оплоту нашої дульократії; зійшлись на тому, що презентент вручає їй орден Ярослава Мудрого і цілує ручку, а чварламентарі призначають її уповноваженою з прав людини! але, поки водились фінансики, вона думала; офіційно думала; вела переговори і під виглядом навчань заманювала на авіаносець натівських, одгодованих на чистих харчах, вояк і влаштовувала їм миротворчі акції, перевірки потенції, показові стрільбища і так ненав’язливо, помалу так виправляла їх орієнтацію. Так от куди йшли чоргнобильські грошики?! в п...дяку! в буквальному розумінні; в якісь невтолимі свободи під прикриттям порятунку людства; і нашим, немов повилазило— нічого не бачать; шо таке дівократія в дєйствії; бо одне діло в тіоріях, в діклараціях, в общіх мєстах, а друге діло в конкретних потягах організмів— куди їх тягне, затягує? якби не авіаносець, вони б перетопилися з нудьги і вичерпаності, як затички в унітазах; а так, між нашою свободою і їхнім безвіллям виникло взаємне притягнення, «і це вселяє надію в народи»— йшлося в передовиці бульварнорадівської газети; тебе ж колотило відкриття— так от куди встромили грошики! приховали від сто літ безпенсійних інвалідів, сиріт, удів, недобитків; створили кантору, посадили цю дурочку для приманки— і пішло й поїхало; викачують і з бюджету, і з позик, і з натівських фронтів; і все в п...дяку; так от чом нема паперу для твоїх зшитків правд? чом немає на крону для дозиметра? нема на метро? нема для цього, того і всього? все проїбали під виглядом свободолюства; все віддали ніжним збоченцям та іншим нещасним; пожаліли їх; нехай розважаються, потішають душєчкі, почешуть плоть, поправлять упадочні настроєнія, прекратят наркоманію, деградацію, токсикацію, потяг до насильства, нехай побалуюцца і уснуть— а вони он розходилися, одбюджетнюють половину із мінчорнгробилю і половину з мінрозборони, і весь бюджет по безкультурі; на дрібні, кишенькові витрати; і гульбанять на авіаносці - все дєті з очінь порядошних, уважаїмих сємій! - а, поміж діла, ще й проводять там конфенеції, на тєми євроінтеграцій; ми ж тепер наймиротворніша, розборонна нація! поумнявкають, перезнакомляця там, заведуть тісніші контакти,— оні їм очінь пригодяця на діпломатічній службі; вони ж всіх себе оддають батьківщині! заправляла елітарчуками твоя мисткиня-сусідка; вона тягала їх за собою,— замість аплодуючої масовки— на різні зустрічі з передовою громадськістю, з трудовими гробокопальними колективами, з ударниками лома, кайла, штиковки й шуфлі, з творчою зашмулігенцією, що перекувалась на похоронних розпорядників, бо на поминках хоч годували і вкладали в кишеню по пару гривен, на куриво й півхлібини; її збільшеними портретами давно вже обліплювали вбиральні в будинках перестарілих цекістів, мокроматністів, гебістів і запрошували виступити з лекціями; розворушити старих, розказати їм про сєкс, допомогти з гормональним обміном, бо вони, перегвалтувавши мільйони жертв, виявляється, так і не звідали сексуальності; вони, просто, брутально тратили сили, дичавіли в колективізаціях, у підніманнях цілин, у викритті врагів народу, у масовому садомазохізмі, і от, на старості літ, хотіли б, хочай почути про справжні насолоди; про найпринадніше! про найдорожче; якби на зорі століття вони довідались про переваги сексу над пролєтарським інстинктом— хіба дійшло б до м’ясорубки?! до скорочення поголів’я!! стількох здорових самців і самок! та ніколи! і коли ви, відставні, почесні, гвалтівники, насильники, пенсіонери своєї справи, просите прочитати культурну лєкцію і таким чином підсвідомо вибачаєтесь за перегвалтоване століття, коли ваші серця прагнуть відродження в сексі, то що казати про молодь, про юнь— вона повально «за»! в чеканні кари сексманьяки підвішуються за геніталії до грат і з вигуком, «свобода від місячних!», самозгублюються на знак протесту проти відсутньості сексу: саме це і підштовхувало їх на злочини; легалізувавши сексильство, ми виб’єм основу насильства, криміналітету і вбережемо націю від наруг по під’їздах, у ліфтах, у власному домі...; вона закашлювалась; викурюючи сигарету за сигаретою і регочучи голосно, вона, кумир всіх статево стурбованих, гнаних, знедолених, випробовувала на тобі уривки своїх радіозвернень до народу і щосуботніх телевиступів; висока, худа, американконога, з поглядом слідчого та істеричною захопленістю, притаманною мистецтвознавцям, вона, якщо співрозмовник відмовчувавсь, хутко втрачала свій емоційний шал, каторжанськи курила з кулака, дивилася сумно нижче пояса і переводила погляд на свої довгі, випростані через кімнату, ноги; вже переконана в своїх підозрах, розглядала свої пещені на руках нігті і всю себе, викупану в дзеркалі самозахоплення; її бажання розділити світ на передових сексуалів і класово ворожих елементів тебе не обходило; тобі не до цього було; твоя книга-ковчег ждала догляду; ти підконопачував трюми, наносив тюки сіна звірам, що посапували й подрімували, прив’язані до ясел; ти ладнувавсь до остаточної дезактивації вітчизни— і потім голуб принесе маслинову в дзьобаку гілку, і береги, і пасовища, й рівнини навкіл постануть вмитими від осквернень, благовісними, живильними, мов перша радість материнства; ти знав: коли пишеш, потрібно не дратуватись, не лаятись, не встрявати нікуди, однаково байдуже вислуховувати всяку маячню; хто слухає, той пам’ятає— і береже сили для справжнього; не завжди, правда, складалося так, і кожна дурна суперечка надгризала душу, і викрадала ненаписану сторінку; тому привчав себе змовчувати, хоч це й казило, ще дужче, довгу, худу, американоногу стервозу; вона прикурювала од тліючого фільтра і знов пірнала в рідню димову стихію, смертельно загрожену чистим повітрям; коли не курила, вона якось нітилась і очі її наливав тусклий подив, як у риби, що вистрибнула з води і зрить над собою бездонний простір; та дим притлумлював спрагу природності, спрагу материнства, спрагу народжувати і перероджуватись від лицедійства— і коли підводилась, нагадуючи худого, здоровенного полоза, здавалося, сам едемський зміїдло, за попередні справи позбавлений статі й мудрості, погойдується на хвості і пригадує, що мусить зробити: довго спокушати чи легко прикінчити? Потім провітрював кімнату, вимикав смрадіо, звідки доносився солодкавий, гнилокапустяний пах знайомого голосу; тлін помалу вивітрювався, ти брав теку з папером і пробував писати, та голос, запах, постава, рука на відльоті з сигаретною, жили всередині і змушували дозгадувати все відоме про неї; ти знав це від одного ясновидця (ти останній, хто бачив бідолаху перед тим, як його навіки замурували в підвалі спецбожевільні; йому варт було глянути на підвіяну спідницю чи на мотню достойника, як перед ним повставали всі їх статеві дати, всі місця злягань, візерунок покривала, скинутого на підлогу; його застукали на спробі передати за кордон список сановних і вельмивідомих осіб, проклеймлених збоченствами; список, секретніший від шпигунського, бо саме з цих категорій еліти і навербовували собі штат всі розвідки й світові мафії); про цибату мисткиню казав однозначне: її один раз поімєв на столі, в кабінеті, інструктор райкому комсомолу, до якого прийша за характеристикою для вступу в партію, бо якраз вигорала путівка за кордон, перша в ті часи поїздка— там шмотки, панчохи, туфлі, відік, телефон з автовідповідачем, та мало що вдасться притарганити?— а простих смертних, не комунісів, за кордон не пускали, а інструктор відтягував з папірцем, дві рекомендації вона вже мала, а інструктор все м’явся, все мимрив про кандидатський стаж, мовляв замовить слівце, де треба, рішить проблєму і, посунувши телефон на столі, коротко й недвозначно запропонував рішитись; і першим партійним дорученням було— очолити організацію «свобода від місячних»; бо назрівала дармократизація,— і потрібно внідрятися в перебудовні процеси, контролювати, спрямовувати в нужне русло майнові потоки— і вона як взялась за громадську дєвітальность, так вже не могла спинитись, бо затаїла образу й на тих, і на тих; інструктор раз поімєв нашвидку й покинув, а ці дамокрятики, вчорашні шістки, ці красотульчики з самозакоханим, павіанним виразом, поголовно здавались їй гоміками, хоч від соратниць по організації знала, що не всі, не всі таки! але їй приємніше і простіше вважати всіх чоловіків жінконенависниками— і вона сохла, блякла, прокурювала літа; самоскурювалась, самозгорала за вашу й нашу свободу! і коли заскакувала, щоб похвалитись— про неї знімають кіно, американські фонди вже виділили гроші, бо наші жінки, свинарки, доярки, кухарки, сімей рабині, знизькорослілі і надірвані з сумками по магазинах, натерпілися, годі, і заслуговують кращого статевого майбутнього— ти розумів, що тепер вона вербує на вивіз співвітчизниць; ну і нехай собі; якщо їх там не заклюють розгодовані тамтешні бройлерші; ти розумів, що затлумлений димом, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань притаманний самому дозгниванню епохи, її найвідомішим речницям і речникам— і вони знаходять одне одного в зграї по цьому запахові, як звірі по пахучих мітках, і відрізняють чужих, і разом кидаються, щоб загризти; вона докурювала другу пачку, по-солдафонськи різко перекидала ногу на ногу, діставала з кишені розламану сигарету, прикурювала і, як їй здавалось, перескакувала на ближчу до тебе, на співчутливу тему: за що ти існуєш, Женька?! як багатьом з носіїв духовності, їй було важко повірити, що можна жити на одному подиху, затамованому в легенях від пори, коли ти виїхав хлопчаком здоми— на тепломолочному запахові покинутої в хліві корови, на хлібному теплі чорноземів, спухкішалих після травневої зливи, на медовій радості половіючого жита, на ранковому інеєві, просіяному з щедрістю небесної манни, на теплих, сухих хатніх запахах, коли з веранди вечором слухаєш шемріт дощин в садку, дорожчий від шелесту мільйонних асигнацій; а вона все рознюхувала— ні, серйозно, хтось же приплачує? вона приходила від імені доброзичливців, друзів, готових допомогти, але, знаючи про можливість потрапити на перо і розконспіруватися, все не наважувалася на лобову вербовку— і дивилась, коли ти почнеш здихати, бо ж не вірила жодному, затамованому в легенях, запахові і слову; ти дихав повільно, а вона з придихом, мов бігун на дистанції, досмалювала недокурок за недокурком; ти ждав, щоб скоріше здихатися її— і писати всю ніч про щось непотрібне нікому, неокупне, позбавлене грошової вартості, дорожче серця коханої, що засинає грудьми на долоні; про повітря дитинства, яке, потрапивши в світ, згорає в реактивному соплищі— і час фугує в надзвуковому, нестримному леті; вона докурювала й пару останніх сигарет із твоєї пачки, купленої за останню нещасну гривню, відкладену на крону для дозиметра і пожертвувану на всенічний спокій, на провсяквипадок, коли часом схочеш курити, хоч вовком вий— та, зрештою, вона допріщувала останню і з ненакуреним, голодним блиском, тікала до своїх богемних, мистецьких друзів; там куритимуть і втішатимуться— ну, що він там, пише? пише, пише! от дурак! дурак він і є дурак; недурно ж тримали психіатрильні; натуральне дурило, питаю, за шо живеш? а він як ляпне про якийсь подих дурацький, хоч стій, хоч падай; придурок форемний; вони втішалися і щасливіли, мов злочинці, що уникли тюрми, бо, замість них, підхабарений слідчий зачинив іншого; вони боготворили твоїх армійських ескулапів, котрі відправляли тебе на обстеження, бо тепер знали, на що списати запальність і пошук якогось зерна з підвід, якоїсь причини чорних урожаїв вітчизни; хай пише там! день у ніч, рік за роком, хай пише, хай спишеться на порожню писавку, як перетліла осіння стернина чи розбита копитом порхавка; хай пише там! пише попелом крематорно вкорцюблого тіла і вдиханням з форсунок вогненної тяги— ми всі ті писульки підшиєм до його лікарняної справи; чим більш він пише, тим менше він небезпечний! вони не відали іншого: що й після мордувань психотропами та інсуліновими шоками Бог відновив тобі ті клітини мозку, свідомості, завдяки яким ти міг діагнозувати великих і сильних, вдоволених і зраділих, кобилистих, жеребцюватих, манірних, ніяких, багатьох, деяких, добропорядних, надірваних, ніжних, богемних, перекультурених навіки, божевільніших ста маній величі, помножених на сто білих гарячок і сто істерій, втішених твоїм побуванням там, під корчами мажептилу, призначеного для них, та вони підхабарили долю, вчасно зайшли до інструктора, вчасно рішились, вчасно потрапили за кордон, вчасно там перезнайомились і тепір посміхаються благісно з велосипедних поїздок в поля, з собакою та пучком очерету за спиною; та нічого; ти безпомильно вгадував окрик, яким санітар з мітлою, держаком застромленою в сніг, зустрів би їх на порозі: кончені! і повів митися під крижаним душем; з усіх балачок про мистецтво, про альтернативні культури й свободу моралі, їм залишили б одну безвільну волю: пізно вночі, на простеленому між ліжок, гнилому матрацові тихенько мамрати, мулятись побитими нирками об підлогу і кривавим окропом мочитись під себе; шастати їм між ліжками, голяка по палаті, бо там відбирають весь одяг, щоб не забігли нікуди; шастати загнано, довго, годинами, місяцями, туди й сюди, вузьким проходом, один взад, один уперед, по-блатному кажучи, тасуватись; шастати, рвучко змахуючи руками, і рвучко, в такт ходи, перемовлятися, яка сьогодні зміна, чи дасть санітар курнути, яка медсестра, чи легко дає уколи? шастати і боятись обходу лікарів, бо можуть підвищити дозу— і тоді, з обпаленими об недокурки губами, з ниткою слини до пупа, з посоловілими, великими очима, мовчки, бо ліки відберуть голос, тупцяти з останніх сил під дверима, за якими погойдуватиметься на стільці санітарисько з неангельським усміхом, скосоротілим на бік; тупцяти ненав’язливо, якнайтихіше, щоб не розсердити його, і вимолювати прокопану чи інших розслаблюючих; бо як мене скорчило, гляньте дядьочку! тупцяти, переминатись, долати на місці кілометри розпачу, аж поки скорчить все тіло, скорчить живота і з кишечника хлисне по ногах гаряча жижа; той підскочить, рубне стільцем між лопатки і гукне над розпластаним: на помойку! двоє беззубих, усміхнених близнюків-гоміків, закритих на довічне принудлікування за трупоїдство, з дебільною радістю в очах, вщасливлені доторком до санітарського недокурка, підскочать до простягненого, хапнуть під пахви гарячими, пітними, слизькими, мов розпарені гірчичники руками і задки, задки потягнуть блякло освітленим коридором до туалету; кинуть, аж голова, мов дерев’яний жбанець, гупне об загиджену, заболочену, в розчваканому лайні, підлогу; на загратованому вікні сухими собачими покидьками сірітиме іней, але ні протягів, ні голобетонного холоду не буде чути; струмінь води з-під крану відшумує об дно відра, один підтягне тіло до водостоку в підлозі, а другий лине з відра,— різко і радісно, мов на обсмаленого підсвинка; потім перекине на другий бік, вода знов зашипить і знову зсудомить тіло, але холоду не буде чути; тільки різкішими стануть запахи вириганих над дірками ліків, гіркота і нудота кожної пігулки збовтає мозок, мов криваву й сморідну каламуть в бовтуні, і проріжеться запах іржавини й бруду на ланцюжку під залізним бачком, запах брудної ганчірки на швабрі, запах чорних міток лайна, витертого з пальців об сіроцементні стіни; і щастям стане надія вмерти тут, щоб ніколи цього не знати й не згадувати; це краще, ніж потім, коли притягнуть, прив’яжуть двома простирадлами до батареї— за горло, попід пахви і за живіт— спиною до повільного, ребристого жару, та млосне бовтання і виття в голові притуплятиме опіки, і густа зелена слина звисатиме з губи, мов виблювана тонка кишка; а так, звичайно, коли життя відбували інші, тільки й лишалося— стати мистецтволюбами, інтелектуалятами; сама вирішальність захабарена ними тут, але не назавжди! Нарешті й запах мистецької діячки звітриться, щезне з помешкання геть, і ти відчуєш малу полегкість; і вмить штриконе під лопатками, в легенях— насправді це болітиме запалена, роз’ятрена і в час лежання присохла до легень пліва— аж неможливо зітхнути і перевести подих; ти й справді жив на одному вдихові дитинства! в коли й видихував повітря з словами, почутити, впам’ятованими від бабці, то ніби продмухував дірочку в окрижанілій шибі— й виглядав когось на дорогах; запах дитинства був запахом гасу, коли дмухав у скляний ковпак лампи і гнотик жеврів світлячком— і досі жевріє всередині; на ранок же скрутить так, ніби під кожну лопатку увігнано по зубові з борон, і вони при кожному порусі скородять під ребрами, деруть легені, мов перекинуту дернисту скибу; видно, десь вчора, точно, тобі перемивали кості; скутість перевищувала біль і нагадувала всихання в домовині— таке ж облежане, тісне й безвилазне; ти прокидаєшся і дихаєш на повні груди. Цей стан непродихності, коли до легень присихала роз’ятрена пліва, тобі наснився; це було і минулося; тоді ж ти гадав— це запалення, від протягів по електричках, це пусте; і в умовах тисячолітньої війни й не збирався нікуди звертатись, до лікарів, знаючи їхню ненависть і перевтому від хворих, яких тутай стільки є, ніби всенька людва тут народжується, щоб хворіти й отримувати інвалідність; і довгими днями, в безвиході, ти довбав шлямбуром залізобетонні стіни,— потрібно було вісім глибоких дір, щоб закріпити турніка,— ти потратив на це кілька днів, розтягувався, виснув на витягнутих руках, сідав працювати, довідувався в село до батьків, кашляв, сходив щонічним потом, особливо пітнів і температурив на відкритому сонці, садив декілька грядок за хатою, слухався батька, «обов’язково зроби рентгенівський знімок», їхав у місто, підтягувався і вис на турніку, ніби легшало, але дотримувавсь слова, йшов у поліклініку, там зобов’язували пройти весь огляд, ти казав їм і про температуру, і кольки в спині, вони кивали, за знімки потрібно було платити, приплітавсь в свою клітку, працював, підтягувавсь на турніку, писав до третьої ночі, їхав на травневі свята до батьків, ніби й легшало, але температура трималась, вночі пробивало потом, приїздив у місто, там тебе вже видзвонювали, щоб вручити діагноз і направлення в тубдиспансер; дивовижна крадіїна,— все таки вітчизна злих див!— дивовижні умови, день живеш, а на другий щось трапилось; тут все воює з усим, все з’єднане в одну ланцюгову реакцію обкрадань і нищень,— і ці сутички з екзистенсом, то тут, то там, то одному, то другому вилазять боком.

Щовесни в злокраїні— зазначав дорогою з Хорватії до хазарського царства, один з небагатьох свідків так званої «хазарської полеміки», секретар християнської делегації, тоді ще юний Мілодар Павич— вприпочатку літа сни тут десь зникають, не ловляться, мов риба, яка пішла на нерест, і ловці сновидінь при дворі кагана нудяться й перепробують різні способи лову, та все даремно; весняний сон є найбажанішим, всі добрі пророцтва, закладені в ньому, переходять ловцеві, а злі віщунства не мають сили; весінніми снами вигідно торгувати, і в деяких ближніх племен, печенігів, угрів,— вони в поважній ціні, так як у монголоїдів розвинутий ембріон, вирізаний із черева щойно добутої ізюбрихи: властивості його цілющі, і його скуповують знахарі; щовесни на деревах тут розвішували петлі замість шпаківень: як із сталевих тросиків, так і з кінського пута; другі вважались кращими, бо намилені бистротою кінських ніг і, ніби аж самі наздоганяють здобич; їх розвішували й на високих тичках на узвишних місцях, щоб ловити перелітні сни і рятуватися від променистих обставин; я бачив— звітує далі секретар хазарської полеміки— немало дивного; один доброзичливець, бажаючи мене убезпечити, надав мені броньоване, з вікнами, що збільшували, авто і я бачив минуле й майбутнє хазарського царства: бачив нав’ючені шовком каравани з Китаю, бачив їхніх купців-радхонітів на європейських торжищах, бачив мечі, обопільно гострі, вручені в данину полянами, бачив війни і війни, і столицю на острові серед ріки, і якогось листа, привезеного до царського двору з Кордовії, за посередництвом чоловіка з пучком очерету за спиною; бачив пустелю й занепад, і місто Самбатас там, де згодом звеличніє столиця краю, бачив урочище з їхнім іменем і крайні рубежі легенди про розповсюдження колін гебрейських; я проїздив вулицями, але недалеко від центру, бо всі полюси там змагнічувались і вказували напрям до якогось саркофага, як я гадав— до головної усипальні кагана і його придвірних— і, якщо заблукаєш, то будеш їхати доти, доки не перетворишся в сон: і потрапиш у розвішані, замість шпаківень, на деревах петлі; у цих племен прозирає зажерність до праці; вони розгинаються тільки під гарапником, а так, звиклі горбатіти на полях, пересуваються раком, ніби ждуть неминучого гвалту, і так залюблені в свою землю, що згодні перенести його, не відриваючись від сохи чи мотики; це єдина їх насолода і можливість запліднитись, бо так, за роботою, все немає часу; цілий день жнуть, цілу ніч молотять, а здосвіта вже печуть хліби загарбникам; вони щосили прагнуть погвалту, стільки звідавши глум на віку, що й не відають легших способів продовження роду,— і їхні красуні лиш в снах позбуваються працелюбства; однак, я не вірив спрощеному тлумаченню шпаківень-зашморгів, розвішених нібито для лову весняних снів, мов риба на нересті, наповнених благими пророцтвами; з допомогою хазарського словника, придбаного тутай в сторожа, що пропивав бібліотечні раритети, в обставинах променистості я й сам прозрів, і впірнув у сни легко й радісно, немов дитина в наповненій ванні, лежачи горілиць, притиснувши носа двома пальцями і ледь опустившись нижче; я побачив справжню причину весняних шибенств— це все митці, проплакавши себе по підворітнях та забігайлівках, полювали на сни невідомого автора, що витесував книгу-ковчег, передбачаючи незабаром очищення вітчизни; вони замислили виловити ембріон його сну і зеліксирити його видива в речовину безсмертя— позаяк душі з них витікли енурезно (подібне стосується митців, бо простолюдні душі зникають тихо й мирно, якщо не згоріли живцем нехрещені; душі ж засліплених владою дохнуть, як щойно вилуплені курчата під квочкою, так і не розплющившись ніколи); вони полювали на ембріон задуму і я, пробудившись, у того ж таки сторожа, доглядача бібліотеки, подарованої царем хазарським цареві кордовському, і втрофеєної князем Олегом, та так і залишеної тут, назавжди, я купив у старого кілька сувоїв; на пергаменті стояли клейма вавілонських кожум’як, а самі шкіри були з овець прабатька людства; від прочитаного морозило; автор епічнив, порівнював своє безталання з полоном князя Ігоря, піддуреного половецьким ханом, розбитого з дружиною і згодом утеклого з допомогою половців; є підозра, що хан видав за князя доньку, щоб полонити серце його краю— і, втікши, Ігор почувався в більшому зобов’язанні і полоні, ніж у попередній неволі; в гіркому становищі автор не раз вигукує: о земле руськая, ти знов за пагорбом! довго ніч меркне, зоря світло зронила, мгла поля вкрила, щебет солов’їний заснув, гамір вороній прокинувся, та ніхто щитами черленими степу не перетнув, шукаючи собі честі, а князю слави; впізнаю погань половецьку— о мстиві! крізь метафори й вигуки прозирала наріжна думка твору: доба людської сили, знуртованої на честь і славу, скінчилася з початком чорнобильської неслави; землі руські зникли навік за пагорбом, і слово невідомого автора ковчежить саме по собі, на хвилях часу й безчасся, ураганів і мертвоштилля вигойдує інший, новий, безживний, безжальний, безпам’ятний, безтривожний, безмірний, ніякий, нічий, розщеплений часосвіт, осяяний іноді ще тією, древньою, з княжої пори зірницею пригадувань і малої сподіванки на милосерднішу долю; невідомий автор припускав, що чим безславніша поразка, тим яскравіше слово письменника про неї— і вділяв героям і словам частину вічності, відборгованої в майбутнього; вділяв ту грамину туги, видихнутої з правічних просторів велетенського буття і його безслівності й німоти в чеканнях голосу; вділяв і прагнув лише уважного прочитання, але та сила, котра церберить вічність від поділу і долученого до людей здріб’язніння, та сила затялась мстити йому, перекручувати при читанні його письмен грішне в праведне, правду в злукавленість; вона сукала дулі з абзаців, немов лиха сусідка з-за плоту, зсукувала речення в один мотузок, немов простирадла в безсонні, зашіптувала, заворожувала кожну сторінку, немов щасливе кохання, що муляє заздрісним; словом, паскудила, чим могла, аби тільки віднадити читальників; та й не дивно! через стільки віків ланцюгова оповідь— діалоги з собакою, розщеплені думи, променистість задумів і спроби вдіамантити прю з несвітом, коли земля за пагорбом і ні честю, ні слави— стане першою пам’яткою доби затемнення; цій пам’ятці судилось немало— і забуття й непрочитаність, і багатьма дослідниками здійснене потрактування туманних місць— вона відбирала у вічності велич подій, викрадала в часу трагічність, і слово пролітало крізь очі, мов птах крізь петлі, і залишало ще пронизливішу задивленість; все тут чекало обраних; і це наводить на думку, що автором і невловимістю його задумів, переказаних снів, поводирювала віра в святу недаремність написаного слова; це головне в тих уривках, які вдалося дістати; години творчості автор порівнював з силою, всевладною в церкві— поза стінами ж колотиться нечистий; і варто відкласти письмову теку з коліна, ступити за поріг— і потрапляєш у різуче повітря провокаторств і зрад, у вихор безчесного, у смерть однодення,— і зло вривається в груди й довбе легені, мов дятел, шукаючи лялечку в дуплі осичини; автор ніби хотів сказати: сила, яка берегла його, через написане ним вбереже уважних і вірних; я сам це відчув на собі, проїзджаючи сюдою в якості секретаря християнської делегації, прикликаної на полеміку до столиці каганату,— до Ітиля— і, з допомогою придбаного тут словника та путівних порад невідомого автора щасливо уникнувши у всяку ніч стільки розвішаних зашморгів, стільки порожніх очниць злочасся, стільки лупооких нулів, подібних на шальки терезів, звідки зсипали почуття міри й безміру, і де тепер глипає одна даремність; я щасливо випірнав із снів і спросоння стискав два сувої, мов пінопластових два шматки з рятівного пояса; та в них бракувало закінчення— так, в шкодуваннях і роздумах, що ж там діялось за останнім, обірваним реченням? я діставсь до мети поїздки і приступив до обов’язків секретаря полеміки; і тоді вже сам міг звідати всю силу й всевладдя увічненого слова.

Ти порадів за приїзджого, що уникнув лихих оказій, розвішених тут, мов астрономічні знаки войовничої планети— і сам сідаєш писати, та враз рука, мов птах від пострілу, кидається вбік, думка ватніє і розлазиться на клоччя, важке отупіння причавлює голову танковим траком; ще мить, ще порух гусениці— і скроня чавкне; і знову настане вечір, ти пригадаєш, як все було, і уява відступить вбік, мов родич від швидкої допомоги, звідки два санітари дістають на ношах когось невпізнанно знайомого, з головою вкритого простирадлом; ти пригадаєш: голова боліла крізь сон, боліла ниючим пекучим болем, мов великий набряк, а коли прокинувсь і вмивсь, і глянув у дзеркало: очі були тупими й червоними, мов чиряки, що випорснули з себе гнояку; ти думав: це перевтома— стільки писати і жити за одним духом дитинства; ти не пив, намагався вчасно спати, та сил однаково не прибавлялось; з головою, вдесятеро важчою від звичайного, поравсь по хаті, робив зарядку, снідав, мив посуд і відчував у ногах все сверблячішу ватяність, все важчу втому, немов, одягнутий у ватяні штани, ти провалився в ополонку і обмерзаєш на ходу, і кожен крок повільніє, аж охота впасти; ти сідаєш на стілець, сидиш довго, а коли хочеш встати, ноги розгинаються, мов сира гілляка, яку ламають до коліна, з повільним рипом і тріском; ставиш термометр— за тридцять дев’ять градусів; виходиш на балкон: над піщаним пустирем бовтається ліхтарне світло, і ніщо не радує; а засиналось так легко, з щасливим знанням вже уявленого: от прокинешся й будеш писати; і тепер маєш дяку; ніколи наперед не загадуй! Тепер ломота в кістках переходить в жар; щось читати, прикурювати й відразу гасити сигарету і лежати з камінно заплющеними очима; темно й моторошно, і якісь гнилі ягоди на горищі, переспілі полуниці, важкі й перелапані, підтікають соком, стільки пропало задарма, чого ж вони тут? нічийні, великі, в золотистому накрапі ягоди, найсмачніші з сметаною й цукром, малим заставляли їсти з булкою, так ситніше; ціла купера перестиглих полуниць підтоплює рожевим гноєм хату, ти підповзаєш на колінах до дверей і бачиш з горища, отамо за садком, за штахетами, в прогалинах між кропиви, тигра: він крадеться повільно і впевнено, принюхуючись до когось у провулку; ти вицілюєш його з рушниці, звіридло ступає між деревами, приміритись важко, хвіст його витягнутий і трохи загнутий на кінці, очі криваві і хода його впевнена, люта, мов потік золотистої магми, немов сама невпинність, і ти не наважуєшся стріляти; ти прокидаєшся: ніч, ноги викручує в суглобах, немов вони одгнивають заживо і стають всохлі й чужі, мов ціпилна— це коли біль попускає; і знов починає шкребти ще сильніше; корчить, мов зайця з перебитими лапами; зайця, що гребеться на місці по мерзлій ріллі, забризкуючи груддя сцяками й кров’ю— ось вже біжать по нього; а тут і добити нікому; ти перелягаєш ногами в узголів’я ліжка,— так сплять вовки, через кожні чверть години перевмощуючись то так, то сяк; це пов’язано з магнітним полем; та на сей раз безсилі і вовчі звичаї; щось же повинно зарадити? спати; попробуй заснути; ніби ти вдома і знаєш, що завтра канікули,— і ніхто тебе не будитиме; спи; зараз заснеш— і полегшає; спи; не виходить; гаряча тіпнява перетворює тіло на гнилий, розпарений на сонці, лівер— і в суглобах викручує так, ніби м’ясо відгниває від кості; млосна лохомань вкупі з потом накочує від потилиці і розливається нижче, дихати немає чим— і немає таблетки аспірину, бо за що ти її мав купити? а один хемінгуеївський герой радив приймати смерть, як таблетку знеболюючого— добра порада; ти теж сповідуєш силу волі— от і приймай її на здоров’я; дурні твої думи про світову загроженість так і не передбачили одної, але дошкульної, приватної загрози; до чого ця маячня? це всього лиш токсикація організму, сильна токсикація— нестерпно крутить— але дітись нікуди, здохнеш так здохнеш; кашель аж вириває борлака— мертвою собачою хваткою рве на бік і заслинює обличчя; довгого болю ніхто не витримає— на щастя настає непритомність; але є біль на виснаження, біль, від якого ні знепритомніти, ні здрімнути несила; Хемінгуей побоювався довготривалого болю; принаймні, він знався на цьому; а кому ж було знати ще? простий і конає бездумно, просто— це єдине щастя простолюдних; в мовчазній покинутості втаїлась сила; ти десь читав: один мисливець, вдалині од лікарень перемучившись відмороженими ногами так, що вони йому повсихали,— одна по коліно, друга вище коліна,— сам, у безвиході, ножем одрізав по колінному суглобові праву клешню; обчикував шкіру по колу,— так обчикрижують лапу звіра перед тим, як білувати— підсікав сухожилля, одколупував і різав хрящі, одрізав колінну чашечку і, аж тоді, храпнув ногою догори, виламуючи з суглоба; він тільки почав утрачати свідомість, але ненависть до лежачого свого здихання, ненависть до величезної байдужості, розлитої навкіл, ненависть до всіх і всього, кому однаково, як і де він доздихує, здихає насправді, гине назавжди,— ненависть повернула йому сили; він випив, обмотав рану сніпцями розпареного зілля і так лежав, безвилазно, у мисливській хатині з вікнами, врослими в землю; а коли прижило, коли відчапав потроху, то взявся за ліву ногу,— тепер він знав, як болить, і тому підганяв себе, щоб не передумати,— ліва клешня всохла вище коліна, і він спершу намислював одрубати її, але рука могла схибити, сил могло не хватити, довелося б шваркати другораз, та до цього міг втратити памороки і стікти кров’ю; на сей раз він мусів випити наперед; розітнув збрижену шкіру і м’язи широколезим розбірочним ножем, міцніш затягнув жгута на жижці, і відразу вхопився за пилку— просту ножівку, вигострену на бритвенно— чиргикав, гриз нею кістку, і двічі втрачав свідомість, але, перш ніж дозволити себе затьмарити, він пам’ятав, це капець, якщо потуманіти надовго, і тоді, здавалося, й воскресав скоріше; чим далі він різав, тим звук металу об кістку ставав гострішим і тьохкав у голові й вухах; він ще випив— і свербіжна печія розіллялась по тілі холодом, крижаним потом, і тьохкання з мозку перекотилось під груди; тепер він вже не боявсь безсвідомості, а шкодував, як шкодує робітник за великою працею, що може зійти намарне— вже стільки витерпів, і тепер, якщо брикнеться, то принизить ту силу, яка, зміцнивши дух, допомогла винести і млость, і біль, і відчай; він шоркав пилкою заплющений— так менше пекло в очах— звук заліза об кістку був такий, як об засохле, аж крем’яне, дубове поліно; нога лежала на тапчані і колодці— пилка проскакувала між ними; враз ножівка чиркнула по м’якому, перепиляна кість зависла, мов гілляка на клаптеві кори— він налапав ножа і, різким півобертом леза спіднизу, одітнув сухожилля й шкіру; і, щоб не дивитись на обрізка, відкинувся до стіни плечима. Тебе підкине спросоння— біль у колінах прищух, та плоть вся наллята густодьогтярним жахом— ти спробуєш повторити давнє, «вище призначення людини— готуватись до смерті»^*, та голос уже раніше витік у ніч, і тіло й дух наяву слухались гірше, аніж позбавлені свідомості; від смертоліття нема знеболень; плоть перетворювалась на пісок, такий ж зибучий, сліпий, пустельний, як і здовкола масиву— ти, ніби навмисне тут оселивсь, щоб швидше тебе не стало; на ніколи; назавжди; не стало; спати, завтра подивишся в сонник— тигр: це великий недруг? підгнилі ягоди— гнилі твої справи? байдуже; спати; згадай щось справжнє; згадай абрикосову па-хощ садів і літо в Білій Калитві, розпечені огорожі з плаского каменю, повз які ви ішли до річки, земля пашіла крізь підошви і пахла дощем біля водогінної колонки; згадай яструбиню висоту серпня, все чисте жадання молодості, жіночий сміх, викупану тугу засмагу; згадай світле й гідне; не можу; це так далеко вже; згадай, скільки ти приїздив туди! годі; згадай останній закрут дороги до міста— і настрій безсмертя, і зустрічі попереду; згадай перший лист, написаний в сіробетонній автобусній посеред степу, заходила ніч, гроза, і щасливішим і щирішим ти не був з того вечора; згадай, скільки світлих і стопритульних околиць ти звідав; скільки всіма забутих хутірських і прирічних доріг— ти ж пам’ятав їх усі, до найменшого, найчіпкішого куща глоду в скелі— згадай; не можу; все спохаблює втраченість; не згадати насправжньо; згадай щось ближче, недавнє, чого зазнав ти тут доброго; до лампи! хіба геть нічого? не варте звіданого там, тоді, в золотому жаданні молодості; згадай, як тобі писалось там! ти знов за своє? згадай щось просте і впевнене, щось мисливче: як одної зими ви брали вовка окладом; згадай: ти тягнув мотузка з прапорцями, розмотуючи його з котушки; сніг лежав недоторкано й чисто; ти намагався розмотувати так, щоб скрипом не сполохати звіра в хащах; перед цим ви об’їхали квартал лісу на бортовому «уазику»— слід пірнув у ялинник, великі, вдвоє більші собачих відпечатки— навислі гілляки лунко хльостали й шкребли кабіну, колеса храпотіли льодом насухо вимерзлих калюж, водій пригазовував і велика ялинова лапа била в потилицю; ти встигав підхопити шапку; повз засніженим багном виїхали на попередню дорогу— і зупинились; мисливцезнавець, розпорядник полювання, відчинив кабіну і запитав упівголоса «не бачили?», й очі його палахнули завзяттям, «і я не бачив; вихідного сліду нема; він днює тут; почув нас, але не страшно: якщо він ситий— пережидатиме; треба вспіти обфлажити», він уникав слова вовк, ніби той міг почути себе по імені і стрепенутись, мов припухлий старослужбовець на розводі, міг, козирнувши, гиркнути «я!», і ледачим перевальцем вийти з шеренги: за валізу й на дембель; він, розпорядник, оглянув бригаду новачків, присватаних одною думкою про полювання на знатного хижарюгу, «так, хлопці; не курити, не кашляти, не балакати голосно; накидаєм кільце; двоє стають на номерах, а всі решта в загонку», над капотом машини тремтіло маревце, пахло вистояним морозним повітрям і трохи бензином; мисливцезнавець закинув на плече карабіна з оптикою, махнув— і вся ватага рушила на просіку; був він поважний мисливець, брав вовків на вабу— на підвивання тобто— брав цілі виводки, тижнями ночував на мисливській вежі, вслухався в кожен шелест між молодого підросту на галявині; він підвивав голосом вовчиці і вовченята дзявоніли на узліссі в тумані, що густішав і густішав, аж геть укутував вежу; «ти б посидів там ніч— і таку б написав поему», казав тобі цей чорновусий, з носом горбинкою, чоловік і в очах його лагідніло те світло, що в будь-якій справі виказує майстрів, людей обдарованих і захоплених,— влітку по оббитій росі на траві розрізняв слід вовчиці від сліду вовка, знав кількість звіра на кожній ділянці, усіх браконьєрів по околицях; його побоювались і поважали; головною ж його справою було розведення оленів у великій, обтягнутій дротяною сіткою, вольєрі; влітку оленям заготовляли віники, кукурудзу, сіно; декілька оленів були ручні— і бігали за людьми, як собаки; зимою вовки стягувалися туди з усих усюд і хоронилися в поближніх хащах; розмотуючи червоні прапорці з котушки і накидаючи тонкого мотузка на гілляки так, щоб уникнути ламаних кутів на поворотах— потрапивши в залом, звір може вийти— ти розмірковував, що, напевне, цей вовчило заблудлий; один; без зграї; слід до ялинника вів одиночний; правда, вони так навчені ступати слід у слід, що там, де й десяток пройде— на одного спишуть; ти замотував прапористу окидь на кущі і бокував далі; звіддалік, між молодого сосняку, визиркувала просіка: ось завидніє дорога, покинутий скраю вирубки «уазик»— і коло замкнеться; та щось насторожило тебе; ти поклав котушку на розритий дикими свиньми мурашник, відступив назад і роззирнувся: так і є! розмірені вовчі виволоки по глибокому снігу— ніби підліток чвалав, провалюючись на коротких лижах— перетинали квартальну смугу і щезали в хащах; вовк вийшов там, де найменш його ждали; вийшов помалу, з рішучою впевненістю господаря, трудівника, вийшов декілька хвилин тому, добре вистеживши з чагарів тебе, беззбройного дурника з мотком кривавого шмаття; вийшов, здалеку оббігаючи прапористе коло і наткнувшись на прогалину; вийшов з гідністю й зверхництвом, як чимось ображений гість з танцівного, весільного кола; вийшов і поминай як звали; та мисливцезнавцеві ця невдача додала запалу— все в ньому виказувало людину чистої пристрасті й чистого азарту, але людину бувалу, привчену щонайперш покладатися на витривалість і терпіння; він знав вовчі повадки незгірше самого вовка, знав і передбачав місця днювання звіра— але вовк переважав його гостротою зору, гостротою слуху, гостротою всих злютованих в’єдино чуттів і знанням гризучого болю, вкарбованого в живучість вкупі з пам’яттю про людину; а він, чоловік, майже ніхто проти такого витривалого, всечутливого, розумного і нахрапистого звірила, міг опертися тільки на терплячість і везіння— та, навіть, якби пів світу його переконували вернути назад, чисте з’азартнення й чиста пристрасть добувача кинули б його в глухомань, на пошук. Ви хутко змотали прапорці, повантажили котушки на кузов і, щоб дати звірові перепочин— тоді він знову заляже на днівку— вирішили підобідати; дістали з рюкзаків сало, промерзлу цибулю, здерев’янілий на морозі хліб, котлети в целофановій, від жиру молочній, торбині; відкинули задній борт і застелити краєчок кузова зім’ятими газетами; окрасою столу виявились добуті мисливцезнавчцем з армійського речмішка, загорнуті в жовтий папір, шматки смаженої лосятини; ви підобідували, пили з термосних закруток мелісовий чай і слухали припущення свого розпорядника, звідки цей вовчило? чи не той це вожак? виводок позаторішньої осені перебили, а по самому я стріляв біля річки, вже навесні стріляв— і попав; добряче його кинуло, але стелився на махах— я знов приклавсь по лопатках; попав! не смертельно, десь зачепив ногу, бо кров була у слідах; це точно він; другого матьорого тут не повинно бути; і куди йому дітись зараз? неляканий; так, підшуміли трохи; але ж не стріляли— піде в лозняки і заляже десь коло річечки; зараз накидаєм кільце, я стаю на вхідному сліду— він любить вертати своїм лазом— один на просіці, а решта в загонку; поїхали. Ви пострибали на кузов, закрили борт, покидали легкі речмішки на запасне колесо під лавкою; акселератор захухукав, немов бродяга, що хукає на замерзлі долоні, мотор коротко вуркнув, ніби собака спросоння, ще і ще звуркнув невдоволено і, врешті, ревнув щосили, прокинувся— машина здала назад, розвернулася і рвонула в об’їзд, до річечки; двічі «уаз» провалювався в глибокі калюжища, ви розгойдували і випихали його гуртом, мисливцезнавець займав водійське місце і молодий, ще незвичний до лісових доріг, шофер тільки головою гойдав, коли машина на повному газу перелітала небезпечні баюри і розвихрювала сніг на поворотах; вам, на кузові, було чути як глухо— бо в шапках— гупають голови об дах кабіни: всередині сиділо троє; і двоє на кузові; за містком спішились: пахло відлигою і смолистими бруньками з березової чагарноти; тут, на осонні, бруньки відтепліли хутчіш, щоб незабаром тугішати, бубнявіти і обсвічувати ліс м’яким зеленим світлом, одноколірним із хижістю і чеканням тих зеленавих очей, що чаїлися по глухоманинах і кидались вбік, раптово ширшали і раптово тускли, гинули, гасли, нешкодовані ніким, і зливалися з безмежною азартністю лісу; на сей раз ти і без сліду відчував присутність вовчари: десь тутай, десь отамо, в гущавині підліску— присутність того, хто легким розширенням ніздрів, широким, від блиску снігів нітрохи не прищуленим зором, затаєним глибоко, аж обмирав стукіт серця, безтривожним слухом і всіма підсвідомими чуттями перетворювався в одну підозру, і вгадував кожен твій крок, прочитував його напрям і те, що тут зараз може робити людина? чув покахикування в кулак, шерхіт здертої гіллякою, вовняної шапки, легке її погойдування перекинутим кублом, поки людина, згусток смородів і облежаної кволі, відступає назад і дотягується до загубленого— і ще самовпевненіше, скоріше проламується крізь хащаки, агейкає голосно, аж вхрипає, і тоді, відкашлявшись, підбирає дубчака і на ходу стукає об лункі стовбури; звук крилатиться дятлом; що тут робити людині? не лісорубові і не злодієві, бо веде себе виклично,— що? звірові було чути і шоркання сухого, зачіпистого гілля драпахів об рукави куртки, і кожен вистьоб лозини по спині, і гупання об дерево каблуком чобота, коли людина, підтискаючи босу ногу, плечем злігши на молодого дубчака, вистукує із взувачки налиплий сніг, витріпує від бур’янного сміття паруючу гонучу, взувається, натягує холошину на халяву, підбирає дубчака і спішить між деревами далі; стукіт об південні, пригріті сонцем, боки стовбурів різнився від постуку об кору північну так, як звук паруючих, свіжих під зубами кісток щойно задертого лошака від торохтіння старим костомашшям на скотомогильнику; по дзвінкості луни вовк здогадувався, на скільки людина відшкандибала від його ліжбища вглиб промерзлого, малинового, лунко вечірнього лісу; звір лежав, витягнувшись за прикоренем, старий і незворушний, одноколірний з латкою відталого супіску— сірий і непримітний, непомічений навіть синицею, що радісно тенькала над ним вгорі, на гілляці вільхи— лежав збайдужілий, не розлючений ні криком, ні стуком загонщиків (по голосах уявивши всю їхню підкову, тепер він добре розумів, по чию вони припхались шкуру) лежав головою на витягнутих передніх лапах, лежав не мстивий і не безстрашний, лежав понурий, відречений втомлено, немов робітник, котрому нагло ввірвали сон і він стерплює безтурботний галас, тілом ще тут, а подумки вже ладнуючись на каторжну нічну працю; і, поки ти йшов, розсуваючи негнучке мерзле гілля, поки ти клишав захекано, то провалюючись у глибокий мох на багні, то спотикаючись об коріння й пеньки на вирубці, вовк напівсонно лежав за прикоренем і вгадував— хтось же його послав сюди, хто? саме сюди, в лозняк і сухі бур’яни по приріччі; послати міг один чоловік— старший над мисливцями— він один знає звички звірів так, ніби сам побував у звіриній шкурі; чорновусий, середнього зросту, з носом горбинкою, в незатяганому бушлаті і картузі з зеленою опояскою, дещо поблажливий, веселий, розбитний, але готовий до блискавичної дії; цей чоловік міг будь-якої години дня і ночі, в спеку, в грозу, в непогодь з’явитися в найглухіших заклах лісу, на стежках біля непролазних баген, на сутінкових галявинах, де трубно охкають лосі— і його запах, пам’ятний вовкові, запах впевненої рішучості і суворої сили геть різнився від пітної похапливості простих зарізяк, що приходили в ліс злодійськи, шастали, ховались, стріляли; похапцем ділили м’ясило, з важезними рюкзаками по пояс провалювалися в руду, матюжилися і раділи, потрапляючи на правильну стежку додоми; тільки він— він один, знавець і владар всього живого поряд— міг послати цього крикуна саме сюди, до річища, а сам стоїть за просікою, прирісши плечем до дерева; і попробуй впізнай його; ні, перележу тутай; голоси інших загонщиків мало обходили вовка, бо даленіли побіч— і, втішений своєю здогадливістю, звір став обм’якати всим тілом, став подрімувати, а коли окрики стихли геть, ревнув мотор, зашкработіло гілля об кузов і зробилось радісно, безлюдно легко в лісі, тоді тільки вовк заплющився і в очах йому постав той рішучий, чорнявий чоловік у бушлаті: він то приглядавсь до слідів на ранково вільглій після дощу дорозі, то підбирав линьну шерсть на чіпкій ожині, то стояв на бобриній гатці і вслухався в озерну тишу, то їхав на коні повз яскравою від роси сітчастою загорожею, то натягував повід і придивлявсь до погребів на піскові, то пролітав на машині, виставивши лікоть у вікно, гарячою, наллятою смоляним духом просікою; вовк пригадував чоловіка таким, яким бачив його з глибини лісу, коли вітер дозволяв підкрастися ближче і одним своїм духом не сполохати коня, що спинився б, як вкопаний, і застриг вухами; але, навіть якщо той приїздив машиною і йшов до солонців на вирубці, вовк одбігав і ховався з підвітряної сторони, підозрюючи в ньому чуття незгріше кінського; він поважав цього чоловіка за невластиву людям, проникливу силу, за вміння терпляче вистежувати, а потім вже здобувати звірине життя, не покладаючись на одне лиш везіння; поважав і за рану, коли куля пересікла передню лапу й подарувала обачність, здатну вберегти там, де не поможуть ноги й щелепи; поважав за впертість, з якою чоловік винищив вовчий виводок, що відгонив його, старого, від звірових місць і тоді, по ночах, доводилось годуватися сільськими собаками; а тепер, час від часу, вовкові попадали підранки та голови й тельбухи, закопані браконьєрами— і так, пролежуючи сутінки і поволі бадьоріючи в німій і голодній тиші, вовк подумував, куди, до яких кісток треба найперше добратись сьоночі? а вже згодом пускатися в обхід угіддя; і від думки про їжу почував себе молодим, щасливим і сильним, і навіть щасливішим і молодшим, ніж колись, бо вижив сьогодні, обхитрувавши чоловіка. Ти прокинешся в темряві і пригадаєш— мисливцезнавця давно нема, його смертельно поранив браконьєр-підліток— пригадаєш його запросини «приїхати й написати поему», і останню зустріч у конторі лісгоспу: там, на підлозі, лежала посеред кімнати довжелезна, сіра, з однією одрубаною по коліно лапою, шкура; це той вовк, якого ми тоді облавили— пояснив він буденно— я на другий день його взяв, став на номер, послав шофера шуганути від річки; той пару раз тільки крикнув, дивлюся, тюпає! тюпає прямо на мене через кущі; але щось запідозрив, хотів вже рвонути вбік, відкрився боком— тут я його і вицілив; підбігаю: давній знайомець; нога по коліно одгнила, а не кульгавив— ти подумай; така силища волі його підтримувала; шкура лежала проти вікна— витягнута, неприродньо довга, сталевиста, з відкинутим на бік хвостякою— ви ще поговорили про полювання, оббалакали деякі плани, зійшли сходами з другого поверху, повз розвішані на стінах трофеї, оленячі роги, гостренні білі ікла сікачів, розкидисті лосині лопати, постояли на порозі, ти закурив, ви попрощалися; і, виявилося, назавжди. І лежачи в хворобливій пітьмі квартири, зненацька побачиш ліс, весь пронизаний лютим буревієм, побачиш сутінки, почуєш злодійкуватий постріл біля солонців, тупіт підраненого оленя, раптовий скрип гальм, стукіт закляцнутої дверцяти в машині і скавчання закритої в кабіні лайки, а сам чоловік з карабіном вже кинувся навперейми; він бачив, як шасьнула постать попереду; біг, послизався, на ходу скидав картуза, скидав бушлата, біг, знову помічав тінь між соснами, біг і, пересилюючи вітер, кричав: стій! стій, кажу! вже доганяв його, вже бачив півобернене до плеча, скосоротіле від переляку обличчя, вже впізнавав мстиву загнаність, яка й пацюка робить всерйоз небезпечним, та вже не міг спинитись— він біг і тоді, коли той, попереду, обернувся з рушницею і жахнув назад: рубані шматки цвяхів відкинули й пропороли тіло; він, осівши, приклавсь по втікаючому— по ногах— і карабін заклинило; дістав пістолета з кобури і ще стріляв, намагаючись міцніше стискати рукоятку; він пригадав цього хлопця, майже підлітка— шмаркни і соплею переб’єш— якось недавно затримував, забирав незареєстровану рушницю; тепер, видно, позичив у когось, вийшов по кусок м’яса, жадно скрадав оленя, злякався, що одберуть ствола і з розвороту впарив, дикарило; миршаве, в кухвайці й затяганій шапці, хлопченя пощезло між соснами, а за якусь хвилю затихнув і тупіт чобіт; поночіло, вітер задер светра на спині, чоловік спробував повзти до машини, згадав, що майже добіг до села— і ще стрелив, ще— там живе єгер, сам приймав його на роботу, зараз порається по хазяйству, почує, прибіжить, самому не доповзти, десь перебило нерва, ніг не чути зовсім, от дикар! от дурне, бо голодне; повиростали в кущах— і подичавіли як звірі; хтось же мусить почути, що не з двостволки пахкають! єгер і справді почув; стоячи коло дровітні, поклав ще одну поліняку на оберемок, подумав чи донесе, щоб не розсипалось, доклав ще одну грабову ковирдяку, аби не рипатись лишній раз, і, притримуючи підборіддям, напівприсядки поволік до хати; вже в сінях, ногою притуляючи двері, почув ще постріл, знов не рушничний, і, кидаючи дровиняки біля груби, вже знав напевно— когось ловить начальник мій; ну, нехай, якшо йому більше всіх треба; на те і ліс, шоб паляли; всього не виб’ють, нє-е, а хоче, хай ганяє їх; прийде, розкаже; такою холодіною йому не седиця, пострілює з пісталєтіка і, вітєлі, всі мусять збігатись до нього і накидати кальцо, переб’ється— він розпалив у грубі, вітер, здавалося, аж усмоктував дрова з полум’ям, і п’янке тепло розливалось по хаті; а в лісі геть споночіло; чоловік, знемагаючи від вогняної внизу живота різачки, слабнув щохвилі, підтискав коліна і пробував повзти— земля холодила лікті і з кожним порухом вгризала за бока, вітер проламувався верхами сосон і шипів по кущах,— від ревиська не так стогоніло в скронях і, знаючи, що ніхто з села за ним не прийде (хіба щоб добити тільки) посовувався п’ядь за п’яддю до машини; повз непритомно довго, так довго, що іноді йому вже вчувалось скавчання собаки; лайка й справді, відчувши лихе, дико стрибала по кабіні: вона перегризла повідка і тепер, звискуючи, плигала по важелях, мотлошила двері й сидушку, кидалася грудьми на вікна; сліпнучи від болю, чоловік сильніш затягнув паска— щоб поменшити втрату крові— і помріяв найперш доповзти до бушлата; десь тут недалеко він, а далі картуз, а там і машина, випустити собаку, вона побіжить в село, когось приведе, але десь цей бушлат, аби не збитися тільки; тепер боліло й простягання руки вперед— він хапався за куща і просовувався трохи в темряву; він не думав про смерть, а думав, як добратися до бушлата, накинути, натягнути його на плечі, зігрітися і бокувати далі; там є аптечка в кабіні,— видужимо; штани просякли кров’ю і обліплювали ноги, біль паралітив— хотів ще дотягтись до куща, гребнув пальцями мерзлий бруслинник і глицю, в голові потуманіло, а коли холод у скроні повернув до свідомості, виття вітрища нагадало відголосок вовка, що, приманений на вабу, підійшов майже впритул і завив нутряно, розлючено й хижо; але нікого не було поряд; чоловік роззирнувся, на мить забувши, що трапилось, і подумав, чого він лежить тутай? і вже хтів підвестись бадьоро, звично, різко— кип’ячим болем линуло по спині і він довго ціпився, і впиравсь лобом у землю; і весь цей час собака кидалась по кабіні, шматувала сидушку й обламувала об двері різці: вона чула смерть, мов вовчий запах, що пробивався з вітром; зрідка доносився й запах господаря, вкупі з солодом крові й порохового диму— лайка кидалась на вікно і впізнавала присутність ще когось, падала на підлогу, підтискала хвоста і за мить знову, лютіше лютого вгризалася в двері; дух незримого здиблював шерсть на загривку; смерть не кричала пугачем, не зирила з кущаків старим, скільцьованим, напівдрімотним гадом, не віяла торфом і дохлою рибою з пересохлих боліт— взагалі нічим себе не виказувала й не дозволяла думати про себе, бо інколи сила волі, відштовхуючись від зримого небуття, здатна відкинути її застрахи і наблизити порятунок; смерть чатувала поряд, паралізуючи однією присутністю, тим жахом, що супроводжує її прихід і підмінює тілесну муку болем непоправності, болем прощання— жахом збрякала куца порість чорничнику, трухла, повалена з коріняччям сухостоїна, глухий килим шешітки, торішнє, вже не шельпотливе, притліле листя, кущаги драпахів, чагар ожиннику, відчахнута, шипахувата соснова гілка; жахом наливалося все, здавалось, давно віджиле і давно безстрашне, звічніле, але втепер воно тріпалось і тремтіло сильніше, ніж перший раз, коли насправді гинуло; смерть бачила гідного ворога і не навіювала йому думки, якими зазвичай дурила як простих смертних, так і сильних світу: що нічого не станеться, що якось пронесе, якось перебуду і на цей раз, що я не можу померти так запроста, покинувши стільки справ, що людина не вмре, якщо не зневіриться зовсім, що не може пропасти, доки не виконає великого покликання, що вдячна пам’ять про неї житиме в поколіннях, але все одно рано, рано; кожна з цих побрехеньок по-своєму втішала приречених і загойдувала в сон погибелі; кожен раз вона, смерть, вигадувала щось нове, залежне від обставин, або жаль за родиною, або жадібний смуток за господарством, або сором за безчесні вчинки, або радість за неповернені борги, або світлий шал геройства, або гіркоту зрадливої всемарнотності всього, або чорну тугу за розплатою, або прокльон за прокльоном несправедливості випадку, або прощання з вітчизною, або слізне прощення в рідних,— і кожен, приречений на цей ритуал, сподівався помітити в собі легку й страшну миттєвість вмирання; це єдине, що смерть обіцяла всім,— і не дотримувалась ніколи; не схильна ні милувати, ні шкодувати, вона не була й ненависницею живого, бо не відала часу і навчена була тільки ждати— і з прочитаних спогадів, що роїлися над людьми, вміла визначити, скільки кому ще прощатися: життя вона бачила коротким, мов прощальний помах, і тому рідко брутальніла, обриваючи його на початку; вона все хотіла збудити в собі співчуття і зрозуміти те, що люди називають часом, коротким часом, відміряним долею часом або передчасністю; зрозуміти так само вперто, як все живе прагне жити, однак їй, позбавленій чуття часу— як безмежний владар позбавлений спромог поглинути все з собою— їй не вдавалося це так само, як всякій плоті існувати вічно; але вона й притомлювалась, якщо приречений надто жахався і душа його дрібніла так, що годі й помітити, де там гріх, де праведність? для таких призначалася віра в свою недаремність, у береженість долею, у все те, що нашіптує серцю про його обранство й довголіття; нині ж був дикий випадок— і вона цуралася втіхи; невситимо гув вітер, чоловік думав про згортання крові— все буде нормально, коли припиниться кровотеча— і всією силою сухожиль прагнув жити, а не тільки вижити, і в тій безхитрісній спразі пульсувала така найсправжня міць, що смерть відмовилася його дурити; але присутність була її обов’язком; раз викликана з піднебесся, відомим тільки їй, зойком душі, вона не могла забути про нього і відійти геть, як не змогла б просто так піти прикликана вночі повитуха від породіллі; вона не відала часу— і раз покликали, мусіла ждати; смерть недолюблювала слово «смерть», вигадане в прадавнину зсіряченими, забобонним людом, щоб примітивно означити мить, коли тіло дубеніє і стає непридатним для війни і злягання, а насправді усі слова усіх мов були не готові ще передати пронизливих ознак вмирання і всього того, в що перетворюється згодом плоть людини, плоть звіра, плоть дерева, плоть мурашника, плоть раптового земного тепла, кинутого в ніч, мов простерта прощально долоня; присутність була її обов’язком— а всю решту і їй не доводилось знати: сила, безмежно вища від її поводирства, опікувалася духом згаслого; вона ж мусіла присутніти, чекати й бачити: вітер, біль і знесиленість оберталися жахом для людини; чоловік згадав своїх рідних, своїх домашніх, своїх близьких і вперше подумав— до них не дістатись— він спробував заповзти під дерево, в затишок, і берегти сили до ранку; напевне, шукатимуть; вітер скаженів у вершинах сосон, свистів пониззям; ніч проростала болотяним холодом, росла і дибилась корінням пітьми над чоловіком завбільшки з відорану скибу— нудотна мертвота розливалась по тілу— ніч росла, а душа чоловіка маліла, беззахисніючи дитинно; лежав скоцюрблено і пробував зігрітись, надихуючи собі на груди, а коли, здавалось, більшало сил, знову брався повзти, щоб не заковізнути до ранку; і гнав думку, що совається майже на місці, розгублюючи останнє тепло, тоді як вітер і ніч проламуються, протікають крізь нього, мов повінь крізь греблю; за кожним порухом всередині бовталось, біль помалу щезав, ледве чутним ставав і холод— подумки він знаходив при дорозі бушлата, натягував його, зігрівався, знаходив на кущі картуза, передихував, знаючи, що вже близько, підповзав до машини, ліктями опирався на приступку, чув неймовірно радісне скавуління лайки, відчиняв кабіну, пробував завести двигуна і ввімкнути грубку; собака все заважала, лижучи руки й обличчя; а потім дістати аптечку за сидінням, прийняти антибіотики і щось знеболююче; головне, сирої води не пити; може трохи є чаю в термосі? може навіть вдасться їхати? чоловік пробував повзти і все частіше втрачав свідомість, а коли знову чув вітер і лоскіт холоду на лиці, то намагавсь дихати повільніше, тамувати тепло, повзти, дотягнутись хоча б до того виворотня, а там далі й далі, ближче й ближче до машини, а там затягнути себе в кабіну, простягтись на сидушці— і собака гарячим язиком лизне затерплу руку; знайшли його на третій день; скільки живим пролежав— богвість; з радістю запізнілого каяття кинулись шукати вбивцю, перетрусили округу, схопили неповнолітнього доздиху— довго тримали під слідством, на скількись там років засудили; і, лежачи в хворобливій пітьмі кварити ти спробуєш уявити останню передсмертну самоту й покинутість,— і безсилля зарадити й допомогти буде безмежнішим нічного лісу, глибшим пригадувань, буде врівень поминальної молитви і довічного суму за всіма втраченими дочасно, за всіма щирими, за всіма єдиними. На другий день ти довідаєшся від людей— вчора ставсь викид радіації; по всьому місту— в знайомих— виламувало кістки, викручувало хрящі в суглобах, то морозило, то кидало в жарінь до запамороки, загострювало попередні болячки; і вперше подумаєш про всю ту викинуту напасть із вдячністю; ти, дякуючи їй, згадав справжнього чоловіка; нехай ж і він там згадає нас— і цього досить.

Весною при Володимирському базарі з’явився калікуга; сидів на застеленому картоном асфальті, випроставши всохлу, покручену, з пташиніми кігтями ногу; збоку стояла коробка з-під цукерків; туди кидали дріб’язок і відходили хутко, глянувши на ще більше страхолюдство— на оголену по плече, обвислу худим, обскубаним крилом чаплі, руку, що тоншала і всихала донизу, а там, де мало б бути зап’ястя, закручувався довгий, блідий, з гострим орлинім пазюракою, палець; каліка сидів на пригріві і посміхався— його минулої осені випустили з спецлікарні; там він прожив сорок літ; по затінках, деінде, ще лежав сніг, а каліка сидів напівоголений і до всіх усміхався, та вигляд його був на стільки непіддатний спогляданню, що й більшість із тих, хто б хотів кинути милостиню, відходили вжахано; його виписали одного ранку— в лікарні грошей нема, а все підвозять нових і нових покручів— санітарка, простягаючи йому милиці, порадила місцину на базарі; він перезимував на вокзалі,— там тільки ганяли, затримували, крили матюччям та забирали нажебране— і світ йому здавсь немилим; весною ж, сівши біля базару і виставивши покручену ногу і всохлу руку, надивовувався і радів всьому— і день минав швидше, ніж затихав дзенькіт у коробці з-під цукерок; світ здорових людей— відкрилось йому раптом— ще калічніший від його минулого, лікарняного світу; тут роблять добро із сорому і відскакують, мов обпечені; та й самі копійки правлять скоріше відкупним за це його знаття, ніж правдивою милостинею, вділеною від серця; каліка посміхався й радів самовільному існуванню, знаючи, скільком молодшим від нього, скільком нерухомим, вроджено нещасним, лежати й лежати на просмерджених, сирих ліжках, мов чорний зализень криги в затінку; лежати, чекаючи на ложку з супом, яку піднесуть до рота, а можуть і забути, і обійти— піди поскаржся!— а на вулиці сам собі годувальник; озуєшся, сховаєш кігтисту руку в кишеню, перекульгаєш на другу вулицю— і вже не відхрещуються, як від нечистої сили; нещасні люди. Ти йшов повз базаром в один з хекологічних фондів, покликаних— згідно їхніх буклетів— розвивати суспільні рухи в Євгрязії, сіяти зерна ділократії, фінансувати проекти по охороні середовища, проводити гавкологічну просвіту, практично втілювати гакологічну філософію, сприяти ефективному використанню ресурсів і альтернативної енергетики; ти піднімався на вказану в довіднику вулицю, підозрюючи в тих фондах щось непевне, щось безсовісне— то привезли нам сучалізм, то якість общелюдські ценності, то тепер гавкологію, а ми все злиденніші і злиденніші, а їм, сердобольним, усе кортить гакувати нас скопом і підгодовувати з одної заглищеної ложки— ти сподівався почути там запах злежалого, розпроклятілого, непропарощеного зерна, вивезеного звідси в тридцятьзленному році і побачити живих мумій з хлібних усипалень демокрадії; ти йшов з кількома аркушами в теці— там казалось про те, що вітчизна злих див по шияку в погибелі; годі облизуватись, охкаючи навколо саркофага! вітчизна інвалідів і калік повинна отримати статус зникраїни, що вигибає від чорнгробильського лиха; для цього потрібне те то й те то: зміна світової громадської думки, перегляд надзнущальних і пребезсовісних висновків магатюг, перенесення уваги з побутового виміру в площину переконливих, художніх узагальнень, зміна ставлення до народу, що скніє в умовах піддослідності й всепогибелі; пропонувалось створити центр гуманітарних досліджень, залучити літераторів, філософів, окремих, не звихнутих на самозамилуванні, митців— і спробувати охопити всю повноту і трагічність теми; з собою ти мав і відповідь кабінету міністрів, адресовану голові спілки письменників і тобі, бо ви разом підписували послання їм— у відповіді серйознилось: ви правильно вказуєте на роль художньо-філософського синтезу в розкритті глибинних, не висвітлених досі, соціально-психологічних і гуманітарних аспектів чорнвопильської катастрофи, а також у формуванні світової думки про нинішність дивокраїни; мовляв, вони схвально ставляться до ідеї, проте фінансове забезпечення може здійснюватися лише в межах тих коштів, що непередбачені держбюджетом на відповідні цілі, а також за рахунок спонсорських та інших благодійних внесків; отже, ти йшов по благодійні внески— бюджет на півтора століття заклали під проценти міжнародному валютному фондові, а спонсори насилу доспонсоровують собі на вечерю; вітчизну всю пропили і одгвинтили на металобрухт останні таблички на митницях— та хтось же мусив змилосердитись; ти йшов, пам’ятаючи про два жетони на метро— один вже потрачений, а другого ще профукаєш на повернення в свою бетонну клітку— пам’ятаючи, що твій бюджет, складений із нулів, з лупооких вдивлянь в нікуди, передбачав стільки ж витрат на відповідні цілі, як і бюджет державний; однак ти мусів довести цю мороку з чорнгробилем до якоїсь певності, принаймні довідатись: кому тут хто треба? і що нам діяти: виздихувати гамузом чи поодинці жити? чи ні того, ні іншого? так, як в голодний рік, коли, через подібні фондики, ви завезли по черпаку бовтанки з квасолею і роздали своїм людям; скоріш останнє; під виглядом давайкратії знов посіялись жебронадії; а тутай так ждали— не так сорбентів, як розумінь всякої плоті, закинутої в живий і п’явчаний морок, у голизну апатії, надбайдужої і простертої скрізь, мов щойно змитий з відра, гранітний стіл моргу; і ніяких запитань— лягайте! навіть туга тут лишня; ти йшов похнюплений, деінде примічаючи зерно з підвід, просипане богвість якої осені— чи то коли його вивозили пропадаючим демокрадіям? чи коли воно звідти вже повернулося в кількох кишенях через шістдесят з лишнім років? вже перевіяне, протруєне як треба, готове до посіву, словом, насіння дивократії, як зазначалося в одному буклеті; ти йшов, відшукуючи правильний будинок з офісом— офіс, це також їхнє словечко, воно означає райський закуток у закамарку пекла— йшов ти йшов, але повинен признатись, якось невпевнено йшов; ніби не для допиту історичних злочинців, а на явку з повинною: така гадюча, гіпнотична дія цих їхніх офісів; ішов, ішов і вже аж почав блукати, аж почав зустрічати в під’їздах червоноармійців в будьонівках, з гостробагнетними гвинтівками, купою складені, то тут, то там, мішки з зернищем, навподобі барикад, підводи з задертими дишлями, мов нацистське вітання, а в одній підворітні лежали тюки листів подяки від розбанкірених америк, газети за тридцятьклятий, з передовицями про визнання «есересеру»; оце так врипався! але невдалік, за кілька кварталів, вже не виднілось жодної просипаної бубки, гострих колій від сталевого обіддя підводиськ, нічогісінького підозрілого, так ловко й звично, так розбійно і впевнено підмели, підамериканили все— от і скромні броньовані двері з позолоченим вічком; ти дзвониш; всередині шурхіт, шелест, немов пересівають в пакетиках селекційоване насіння дивократії; дзвониш— там шелестять, шурхають,— ну, звичайно, посівна кампанія на носі— нарешті відкривають: ви дахаварівалісь? на какоє врємя? і ти щось мимриш, пояснюєш, замість того, щоб видобути іменного кольта і переклоцати їх іменем гніву Господнього і неуникної справедливості; ти стоїш, мнеш теку, мов кріпосний шапку перед паном, мов колгоспник довідку про трудодні перед своїм головою, а в тебе втупилися безпристрасні, справді револьверні, очі— по тричі на день вони перелапують і переграбовують світ, де що проклюнулося поза їхніми інтересами, сюди його! а тут якесь недорікувате, без домовлень і дозволів держдепартаменту, прийшло і мимрить, і, як вдалось зрозуміти, на щось натякає там, щось виклянчує, хоче розділити; та це ж пряме втручання в священні сфери впливу! щоб вирахувати, хто підіслав, тебе впускають; кругом прилизано, ніде ніякого сліду— ні зерна, ні ганчір’яних поворізок, ні перелатаних мішків— а може й не крали? не виманювали за безцінь? не вивозили нічого? навкруг стерильна, хірургічно холодна, відчужена чистота і бездоганно мертві, консервовані, як килька, посмішки; вибачайте, проходьте, зачекайте, присідайте; кругом комп’ютери, факси, телефони, проблєми, заклопотане сюрчання англійської, шелест вентилятора, поцокування каблучків, телефонні дзвінки, запрошення на конференцію, скляні двері, прообраз відкритого суспільства, пластикові на стінах квіти, нікельований блиск, юні кудєсніци й старі сосяри і карапузкуваті, жваві, в сорочках і краватках, сексуально неголені дідки, зам-шефиня в легких, просвічуваних штанях, із граційною виправкою молодого курсанта, і тут ще якийсь прохач— зриш себе віддзеркаленим на дверях— сидить на краєчку стільця, немов на останньому допиті, перед засіданням «тройки»; сидить притомлено, з опущеними вусами, схожий на розкуркуленого прадіда, щось пояснює, щось доказує, а вони, збратані, мов щойно проспівали «Інтернаціонал», записують протилежне, своє, роблять останні, рішучі висновки, перезираються з усміхом, кивають, знов під’юджують провокаційним, знову записують ще скоріш, просять показати, що там у вас під пахвою? чистосердечне розкаяння? давайте сюди, дуже, дуже добре, приобщимо до справи, це полегшить вам участь; вам би жити та й жити; да-а-а, парінь...; і ти, старіший од них на пів віку, враз почуваєшся млосно і виходиш на балкон, закурюєш, бачиш внизу розорене місто,— розоране для нового, відселекційованого засіву,— та, врешті тобі приділяють увагу, тебе усміхнено гукають і всадовлюють поряд; зам-шефиня подумки лічить, скільки ти мимоволі, під час розмови, торкнувся поглядом об її коротку статутну зачіску, об її худу, козиню в литці, ногу, об її великі, надуті силіконом, груди; вона посміхається вже поблажливіше, переконана, що в порядній країні могла б посадити тебе або провчити фінансово за статеві домагання; і в той же час вона вдавала уважність, покивувала, м’яко, але з військовим впевненням, казала «ні», це не підпадає під наші програми; ви уважно читали наші буклєти? прочитайте ще; вам принесуть; вам краще звернутися в інші фонди; вже зверталися? нічим не можемо допомогти; всього найкращого.Ти одягаєш пальто і виходиш; вони дуже зайняті; вже на порозі, коли виходив, тобі тицьнули складену вчетверо буклетну папірчину; там йшлося про те, що фонд підтримує організації, спрямовані на торжество свобод, такі, наприклад, як «свобода від місячних», «ліга хекологічно пригноблених сексменшин», «конгрес собачого правозахисту»; ось вони, сіячі лженадії! здихались, і ти не встиг у них запитати: чи вже прозріли сліпі? чи заговорили німі? чи горбаті випрямились? чи лейкемійні зцілились? чи злидарі поснули без злої гризотняви в серці? без розтривоги про торбу, клюку і хліб? чи не стало ні вдів, ні сиріт, ні біженців, ні погорільців, ні вигнаних за правду? чи тільки одні страждальники,— ніжні хутрові тварини, лесбоси й гомосяри— прагнуть милосердя і волають про захист? ти спускався вниз вулиці, а вони дивилися на тебе з балкону— як ти розмахуєш руками і комусь щось доказуєш— і розуміюче кивали головами; так, ти забув їм сказати: розсвобіднена людина те ж саме, що й звільнений, розщеплений атом; їхня енергія вбивча; вивільнення людини в блудняві, поіменованій сексом, ішло під руку із звільненням атомарної бісівщини— і, коли вони вторжествились, утвердилися в своїх ціннотах і звичаях, вийшло, душа менша хіті і світло життя нікчемніше сяєва згину; «горе світові від спокус; воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе тій людині, через яку спокуси приходять»^*; ти змовчав; минув аптеку на розі вулиці; ти не хотів зовні нагадувати того англомовного проповідника, баченого вторік на залізничному вокзалі; там, щоб вижити бомжів і злиднюг, відгородили добропорядних пасажирів з квитками залізним турнікетом, і молодий, жвавий, мов шкіра на ньому злазить, окуляристого вигляду молодик гасав між лавками, мов дресирувальник між тиграми— з острахом і геройством— то аж присідав і горбивсь од пристрасті, то розправляв груди і розкидав орлиньо руки, і все щось ґерґотів, незрозуміле нікому; не давав ні зітхнути, ні спочинути цим тіткам з торбехами, що по три дні вистояли на базарі, просто на вулиці, ховаючись від нарядів міліції по під’їздах, купили дітям по парі взуття до школи і зо п’ять великих паляниць українського, і тепер кожна труситься над гаманцем, захованим у ліфчику, а цей тут смикається, виписує вуркаганські кренделі і так і налазить, щоб облапати; він все сікався до цеї загнаної, загальмованої, задурманеної задухою і чеканням, одутлої від недосипу людви— йому в його секті, іменованій черговим домом спасіння, платили вже тільки за те, що він наважився ввійти в клітку з варварами; йому платили з грошей, зароблених на виробництві напалму, на негритянських спинах, і посилали, немов у в’єтнамські хащі, з розвідницької місією: як там сприймають наш дивопорядок? наш мироносний прапор?— і невиспані, вчамрілі до одутлості, тітки і їхні посоловілі від пива підручні зносили чергову, крикливу напасть із тією ж тупою терплячістю, з якою і зарплат, і пенсій виглядали по сто років; вони напружено ждали, навчені тим, що в країні злих див всяке вар’ятство, вуличні бісівства, гвалт несусвітній перекидаються запроста в душогубства і горлогризтва; вони погорблено сопіли; дужче стискаючи паляреси між цицьок і вгадуючи на доторк кожну копійчину й прошмуляну гривню; вони ждали чергового здирництва, а він, то присідаючи від пристрасті, то розпрямляючи орлиньо груди, ждав, що вони впадуть ниць і всі запишуться з пожертвами в його черговий дім спасіння; і ґерґотів, ґерґотів безнастанно, виблискуючи аптекарськими скельцями; видно десь там, в усипальнях, під пірамідним зернищем, замислили серйозну акцію— і охопили чималий фронт, раз стільки кадрів збаюдили, і вже не найшлось чортила, яке б хоч цвенькало по московськи; та ну, їх, під три погибелі всіх! сіячів безнадій; лжепроповідників, липові фонди;

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>