<<< Повернутись |Початок | Далі >>>

По суті— міркував ти, вгадуючи за вікном електрички знайомі овиди— є російська мова, і є статарений і зматюжений, рускоязичний говір; є мова Л.Толстого, І.Буніна, і є шамкіт асимільованих руїн, зачучверілих імперських околиць, помийниць, псарних дворів; і ти згоден з тим сьогоднішнім класиком, що нині живою російською володіє зо п’ять письменників. «Ізвольтє, сударь, замєтіть: ви гонітє!— на чистому дурдомівському діалекті зауважує Іван Сергійович Тургєнєв; ми не в палатах; ми в розкочених гумових чоботях ідем краєм мочаристого беріжка; забув сказати: на його батьківщині знов льодниковий період, звір і птиця відкочовує сюди; днями я бачив на старих звіриніх лазах коло рівчака сліди росомахи, слідок соболя, слідище ведмедя; да-а, льодниковий період— це вам не собіраніє зємєль рускіх; твій напарник пов’язує ту напасть із розгулом димократії в його вітчизні; як би там не було, але дичина обсілася тутай— і де йому ще продовжити мисливські оповідання? димократія, димократія— повторює про себе Іван Сергійович і мружиться, й сплакує так, немов йому пустили диму в очі— лєднікі кругом, вот і согрєвают димом отчізну; а звєрю то худо, худо, брат ти мой! ось Удав завмирає в стойці над кущем гостролистнику; жду, коли гість смальне; постріл— і мимо; дупель черкає крилом верболіз і, мов грушка, що летить корінцем уперед, низько бриє над рудими промоїнами; так роздосадував старий— аж руки не слухають— на мою мовну теорію; а його цуцик французький годен хіба що ловити на подвір’ї курчат— галопує по вгрітих калюжах та гребе кротовини; та й і Удав сьогодні шукає якось невпевнено, якось причмелено, мов щось йому перебиває нюх,— для годиться шмигає в кущах осоки і ситнику, а толку ніякого; птах же зринає то тут, то там, зринає так різко, що годі й смальнути навскидку; ти принюхуєшся— твій гість весь продимлений, так розгулялась в його отєчєстві димократія; він одягнутий просто, з гідністю: в добротного сукна сірий мисливський френч, підперезаний потертим шкіряним патронташем; штани, паризького крою середини дев’ятнадцятого століття, заправлені в мої, гостинно запропоновані, високі чоботи; весь одяг його просяк горілим— оце так розгул димократії! там палять усе: палять імперські архіви, палять розстрільні чекістські списки, палять величезні майнові описи по розкуркуленню, палять вагони креслень і соцзобов’язань часів індустріалізації, палять розшиті жовтим перехідні прапори, вручені колись комусь за ударну працю, палять ешелони вибраних творів класиків сучалізму, палять, бо якось треба спиняти величезний крижаний насув завбільшки з хмарочоси; палять своє знепотрібнене вщент недавнє незбутнє— палять і все не можуть зігрітись; а тут ще й американці димонули, підкинули в полум’я план підйому гакономіки, білібердальних реформ, цілі сувої настанов і дорадництв, відкардіограмлених по факсу з самого серця димократії, з підпально відомого «цереу»,— і весь цей мотлох, просичений сечею брехонь, скільки його не роздмухують реформатори, ледве тліє, чадить то пекельно селітряним, то якимось, мов смалене пір’я, чадом; димує димократія,— вже й ні мідного вершника, й ні тайги не видно— тільки по гучномовцях лунають заклики в задимленій воді ловити рибу; так, під маркою гавкології, розграбовують останні ресурси: тюльку, кильку, водяних коників; всю решту— включно з гігантськими порожнинами з-під газових родовищ— давно вивезли, ще під прикриттям першої димової завіси, коли спалювали давніше минуле і замріювали, ну справжню, дивокрадію; тепір домріялись, дожились, вельмишановний класик (задиміли аж те століття) просякнув, мов погорілець, гіркотним запахом; диво, що собаки ледве винюхують дупелів; та й ти, сам добрий, доконуєш старого своїми мовними версіями; гнівається, мовчить— і є чого: стільки протіпатися чавункою, протрястися поштовим тарантасом, і якийсь дупель, зірвавшись на багнетний постріл, не зронює і пера, і, мов заворожений, кудись зникає! старий помітно гнівається— как порядочному сочінітєлю, вам, Євгєній, нє прістало так легкомислічать по отношенію к другім, о! вєлікім і могучім язикам; і срєді нашіх єсть нігілісти, что простофілят, будто асіміліруєтса рускій; чушь і видумкі! Тепір і його собака нюшкує за гривою осоки і обмирає навпроти купини, де в яскравозеленому мохові від поглядів ще яскравіше займається кожна ягода журавлини; Іван Сергійович з легкістю юнака прикидає рушницю до плеча і, тримаючи уявну ціль на мушці, тупає ногою різко, від каблука; і, перш ніж гримнув постріл— великий, завбільшки з два бройлери, птах чорними, з металевим переблиском, крилами вибухає між сухостоїн і важко летить над болотом до ялинового бору; старий в азарті: какой глухарь! что єму сдєлаєшь бєкасінніком? как-кой красавіц! да, почєрнобильнєл клімат, дівниє для охоти сталі мєста! обязатєльнєйшім образом посовєтую Ваньке Буніну; Толстой тот нєт, нє прієдіт, мєдвєдіца єво возлє берлогі подмяла— слихал? снєг возлє сібя нє утоптал, как слєдуєт, а она кубарєм на нєво, подмяла, рєзнула лапой по головє; напарнікі со сторони добілі; поки перекушуєм на узгірку, сидячи на простеленому брезентовому плащі, Тургєнєв лівою рукою одганяє свого собаку, а правою тримає срібну чарку, «какой глухаріщє ушол! ну, за удачу» і, оцінивши калганівку, закушує спинкою смаженого ляща на крумці хліба; дві розламані,— щоб краще бачити іней спілості— помідорини лежать на газеті біля огірків і пучка петрушки; рожевіють і стікають жиром кусінчики копченої рибини, і пахне сонцем тонко настругана в’ялена оленятина; поки йду від кринички з двома остудженими пляшками темного пива, дід блаженствує— лежачи горілиць і ледь опираючись спиною на зігнуті в ліктях руки, «на сколько пріпомню— понєжє, нє всєво Вас чітал і прідєржу свойо мнєніє на публічний случай— ви жє Русь ісходілі пєшком, Євгєній! на Дону жилі! і даже імєлі там романтічєскую історію; так вот, скажу вам: рєгрєсівная наша молодьожь зачітиваєтся вамі, кк когда-то, помнітє, моєй вєщіцей «Отци і деті»; да, Євгєній; ви же художнік, ви же естет, зачєм вам ета політіка, ізмишлєнія, размишлєнія на поточниє тєми? нєужто вашімі чуствамі руководіт історічєская обіда? а нинєшнєму сочінітєлю нужна отстраньонность і видєржка; зачєм нам ссоріть народи, рвать по жівому? от вас же столько завісіт, Женя! простітє за фамільрность», «памілуйте, Сіргєїч— блиснеш своїм поліглотством і, відкоркувавши одна об одну, пляшки із пивом, простягнеш пляшчину з білим бубляшком піни своєму співрозмовнику— помілуйтє! кто посчітаєт рєчью нєсколько базарних викріков, что осталісь от велікого і могучєго? всьо остальноє пошло на ринок; продалось, разбазарілось; економіка знаєтєлі ринковая...», «ви прави, юноша, кругом базар і димократія! добазарілісь, куда моєму Базарову! давайте ка бросім всьо, любєзний, поєдєм по свєту, пропаріжімся, пойдьом в Опєра, прокінємся по салонам в сторону Пруста; жизнь, вєдь повєрьтє, Євгєній, так коротка і чудєсна!»; сідає сонце і від галявини, вістуючи гарну тягу, стелиться понизинний туман і тахне таволгою і грибами, що мріють підрости сьоніч у глицевому настилі бору; «кстаті, Євгєній, ето нє старіна Хем вихлопотал вам мєсто бєлого распорядітєля охоти? он всєгда располагал значітєльнимі связями; как там єго знакомий Френсіс Мекомбер? что ви говорітє? бєдняга! он так мєчтал о буйволах! я знал ту єво стєрвозу; і, говорітє, єй всьо сошло с рук; нікакого строка? сєйчас даже культовая лічность срєді фєміністок? Бог забил ето стойбіще... істінно... міром правят бляді»; тут він сумніє, поважніє і старшає щомиті; потім сідає і, потріпавши по шиях собак, віддає їм рештки обіду й дивиться, як вони їдять, незлобно рикаючи одне на одного— а коли обертає лице, то бачиш перед собою не молодцюватого чолов’ягу, а діда з похнюпленим виразом, і тобі прикро за розмову; ти не хотів його образити; такий душа-чоловік і мисливець знатний! бажання подратувати його естетство підштовхувало тебе на філологічні теми; хіба він винен в рускоязичії, що заполонило ці землі? а твоя мова боліла так, мов зуби їй викришено на паркет чекістського кабінету і, від холодного повітря по оголених нервах, рот наливається кип’ячим оловом; у тобі говорила неможливість відтворити художньо й правдиво величезний простір зужитості, немов саме слово безсиліло й пасувало перед безмірною мукою, безмірним приниженням мільйонних тіл, загризених часом, ворогом всього, і людини найдужче, бо вона уникає його підступності і запорошує йому очі; земнослово безсиліло і ти списував те на мовну вжаханість, початок більшого знесилля, що призведе скрізь до повної невідповідності виказаного пережитому, баченого розказаному і так до повного заперечення суті речей, суті справ, суті світу; велика брехня століття нарешті помститься остаточно; не тільки ця, але й всяка інша, мова загине через відразу до зболеного й справжнього; мова збазарніє, бо зійде на торг вся пам’ять зжитого тутай в муках і безчесті; ти поверхово списував таку стихію на маніакальну присутність плебсоязичія, на його присутність кругом і всюди— до того ж воно ввібрало в себе всю табірно-радянську погрозливість, монгольський мат, жваве босяцьке гострослів’я, всі базарні горлодерства, похітливу млість і сюсюкання, запозичені з давніх спільних лазень; воно ввібрало в себе трем замерзаючих по сибірах тіл, пропущений крізь стомільйонні мільйони навподобі високовольтного струму, і стало брутальніше блатного жаргону, дещо естетизоване грамотіями в слідчих ізоляторах, «допрах», таборах, пересильних тюрмах, лагпунктах, бомжатниках і критих тюрягах вітчизни; і спростолюдніле до ніелюдськості, за вічнотутешнім звичаєм «умри ти сьогодні, щоб я позавтрім», це рускоязичне плебсоязичіє додичавіло вкрай і уподібнилось тюремній байдужості, з якою сильніший одбирав пайку в слабшого, в доходяги, і той ішов за барак і вішався на зсуканих гнійних бинтах, щоб відмучитися скоріше; бо дива не буде вже; воно, всеязичіє, тюремніючи тутай скрізь, уподібнилось до розжареного шомпола, яким катували, заганяючи в анальний отвір прив’язаних до стола раком, «ну что? будім гаваріть?», уподібнилось тисячам тисяч і мільйонам мільйонів тортур, мордувань, всезнущань, вкам’яніло тутай в кожному камені гірш прокляття, пропеклося тавром на лобах, розіллялося чадом горілезного м’яса; і тут тобі заповілось бути письменником— і обзиватися іншомовою; але нащо розстроювати старого? ось довечеряєм і підем назад; полювати вже пізно сьогодні; завтра поспієм на ранкову зорю— отоді буде тяга! І, піднявши голову від вагонного підвіконня, ти бачиш,— прищавий парубійко з речами виходять у тамбур електрички— і сам виходиш у протилежний тамбур, перекурити; ти заслужив сигарету, це сьогодні перша й остання, і ту ти викуриш на половину; ти перемовчав того, що приставав на разговорчік, і по очах його видно було, як йому кортіло схльоснутись; ти відсторонився так, що побував на полювання з класиком; отак би й щораз, коли мотаєшся туди й сюди, між селом і містом, між містом і селом у цих розшарпаних, з фанерними сидіннями, вщент зашмарованих, скотовозного вигляду електричках; нехай ідуть собі; ти все одно переможеш; ти вже переміг; ти перетерпів приставучіших— бувало всякого в розтюремній вітчизні; яким дебілом і лохом тебе не обзивали, як тільки не пфикали на неруське слово! ти пишеш, а вони базарять, перепродують себе— ну, і туди їм дорога.

Шостого лютого тебе викликали на пошту, котра давно вже не працювала, бо відпала потреба в грошових переказах, листуванні,— в пекельності втрат пожива ставала впоперек горла, якщо й підхарчовувалися, то коливом на поминках, і навіть той, хто сподівався дожити до завтра, більше надій покладав на загробне спілкування,— двері пошти були відчинені, телеграфна стрічка за відсутністю адресатів передавала одні і ті ж траурні телеграми, тиньк на стінах відсирів, немов од невиплаканих сліз, покинутих напризволяще в купах згадюченого паперу; спиною до тебе, навпроти вікна, в чернечому одязі, підперезаний мотузком стояв післанець— ти кашлянув— ви впізнали один одного, ти коротко змалював ситуацію і прийняв повноваги голови опікунської ради над осклерозеним століттям; потім прийшов додоми, заткнув шибера в хаті, виніс рукопис недописаного роману на горище і в торбі з-під здьору підчепив до бантини,— і знов опинився в країні недорік, недоживих, недомертвих, недонедолюдків, недопровокаторюг, недопохмеленої недокалічі, словом сумних, роздобрілих від цинги, канібалів: вони купами грілися на порогах редакцій, на папертях храмів, посипані попелом, у роздертих каторжанських робах, простоволосі й німі, з притиснутими до грудей покаянними рукописами, сповідями про те, скількох вони замордували марно; ти зустрічав їх юрбами на прощі біля лаврських печер, на вечорах дозвілля і відпочинку ветеранів оприччини, «чека», «енкаведе», «кедебе», в гостинній Спілці письменників, скрізь, куди їх запрошували в якості то почесних гостей, то проникливих мемуаристів, і всюди, куди вони не йшли, ліхтарі на вітру скиглили й вили повз дорогами так, немов собарнота на шибеника; всюди за ними стелився запах смаленої котячої шерсті, на бруківці замість слідів проступали кабалістичні знаки, ландшафт перетворювався в міражі руїн; всюди на своїх стойбищах вони полишали калюжі кривавих сліз, купи вирватого волосся, гнилокапустяний сморід розтліну й самокатувань, аміачну ядуху звиродніння; існували вони переважно з милостині колишніх жертв, а іноді з потаємних сектантських вишколів, де піднавчали радикальне юнацтво з аристократичних родин, як виривати очі живцем, білувати по живому плоть, розтельбушувати кігтями животи і їсти гарячу, неперетравлену падлятину з собачих шлунків; деякі випадки гицельства прослизнули за кордон, преса, немов рідна сука всих тих приблудних псят, зняла гавкіт— наше «емзеес», замість того, щоб складати промови міністрові, денно й нічно відгавкувавсь, відписував ноти заспокоєння гавкологічно неляканим стадам, ареалом і окремим популяціям; та, все одно, потік охочих до чоргробильського туризму падав нестримно, казна пустіла; ти мусив видати кілька указів, мусив, принаймні про людське око, навести порядок і тим запевнити всіх спраглих екзотики, що фінанси встабільнено, злочинність поборено, в державі панує злагода, й наше радіоактивне сяйво незгірше полярного— з’являйтесь! проїдьте в панцерниках оазами наших пустель, надихніться живим світлом смерті!— найохочіші до нього домогосподарки— метри екзистенсу, світила фізики потикаються якнайрідше, либонь, замислили щось карколомніше, щось, нарешті, світопотрясне, бо з цими революціями та атомами по самі вуха обіклались; тобі ж, як одному з основоположників загальнолюдського виживання, особливо діставалося під час тих саммітів; там, попід страсбургами, ти не встигав і глянути,— на когось скоса,— як на тебе навішували всіх собак, всі нерозкриті злочини совдепу, всі діагнози хворобливої банківської системи, всі досодомські гріхи, всі повістки в пекло; тебе з оонівської трибуни, як школяра, після всих цих навішувань згодом допитували: чого твій народ десь вищезає мільйонами?! десь зникає, мов розсипані по вулицях асигнації, десь зашилюється так непомітно й швидко, що й нечиста сила серед білого дня блукає з одвислою, підв’язаною шаліком, щелепою, так подивована нагло! тонким дипломатичним способом тобі дорікали, що твій народ об’ївся гумдопомоги, консерв і шипучок, привласнив позики і десь завіявся по розчоргноблених пущах; мало того! прихопив із собою, привезені гавкологічними звитяжцями, десь аж із Цейлону, і подаровані напрокат, візки для рікш— саме це їх найбільш обурювало!— і, питається, хто й на чому тепер доправлятиме на оглядові майданчики наших дорадників, наших туристів? ти, з властивою тобі рішучістю, прямо з борту літака давав розпорядження— терміново!— зібрати ту свинопасну владу, всіх підлеглих їй свинтюхів і тюхтіїв, розгодованих на кормових добавках із перемотлошених гумпосилок, бо собі ж вибирали що поситніше— терміново!— скликати конференцію, прийняти звернення від конгресу затюканої шмулігенції, розбудити маси— терміново!— провести закрите слухання комісії по боротьбі з організованим населенням і, зрештою, опертись на тих, ну як їх; поборовшись за чистоту культів, ти завше сплутував їх із п’ятидесятниками сьомого дня; тих, дай Бог пам’яті, шестидесятників: навіть висвячені в титанів вони не спочили на лаврах, а доносили молоді героїчне слово; згадували в дитсадках, згадували на прикордонних заставах, згадували на конкурсах кращих статевих алігаторш, згадували по будинках престарілих ветеранів канібальства, згадували слово в слово, пароль за паролем, крок за кроком свою борню з імперською машинярою; згадували і своїм захватом були подібні до англійських луддитів, котрі протидіяли машинеріям, та залізне місце не буває порожнім— і його посідають інші; більшість із них, заблукавши в спогадах, давно й непоправно забула, як все було насправді, - як нагрівали руки біля вогню мавзойлєнінного трупила і його профілем у партбілєті вигрівали сердце, що билося в одностадному пориві голосувань, салютувань, одобрянь, розпинань, захлинань, звірствувань, билося в одностайних корчах закабанілого, в землю втупленого, дияволупоклоніння, як все рилатіли і рилатіли, все хтіли жерти й жерти, ввесь світ підрили б і затоптали в гноєболото ницості, в безживність трупного великовчення ; та більшість давно й непоправно забула своє захоплене позавчорашнє, як місили спільно, з розчереплених мізків, мов з глини, місили з гнояк і кривавищ воєн, з поту каторжних новобудовій, місярили каланицю на палац світломайбутнього, а вимісили трупну простертість розверзтих цвинтарів, мов одна мавзойлєннінна паща, що кагтавить і шамкає, плямкає й плямкає, хоче й хоче людятини, нових довірливих йолопів, що приносять йому гвоздички; більшість давно й непоправно, давно й нерозкаяно забула своє злонатхнення, і в ощасливленій сліпоті, ледь видужавши з сибірської виразки, зраділа й сказові; Захід вас обдурив двічі— доповідали тобі халдейські мудролюби, перечікуючи в тебе сльоту, щоб вдосвіта, ще завчасу, вийти в благовістну сутінь: зустрічати зорю, яка, просурмивши новину в космічний морок, латунь начистивши чорносукняним простором, за якісь миті, знову, вже яскравіше, грізно провіфлиємиться над видноколом,— Захід спершу підкинув вашим прадідам той кабанізм, щоб ідейно випробувати його, як вакцину на мільйоноголовому організмові, щоб знесилити озвірінням всяку плоть, здикунити серця в зневірі, а потім на розшатаній рахівниці, на догоду своїм обивателям, на показ легкобитам порахувати всі мінуси жертв, всі плюси соціального захисту в розплананому суспільстві, і самим соцівілізуватися, щоб уникнути запаморочень; Захід перейняв сучіалізм, а вам знов підсунув свою ринкономіку, свій використаний, гнилий жолоб: бийтесь! Захід, всіляко зацікавлений у приховуванні такої оказії, міфологізував будь-які спроби замахів на систему, як лікар героїзм пацієнта, що вичунює, всупереч покинутості й приреченням— і тим ще зачаєніше, що глибше втаємничував своє дослідницьке збоченство; Захід підхвалював, визнавав,— пізніше, коли дійшло до серйозного і дві мілітарні сили стояли з нахиленими рилами, запалав пристрасним правозахистом і підняв такий хай, що незручно й запитувати: чия ж інфекція? за все, що ви пережили, країни, які виплодили і пригріли шмарксів, зобов’язані вам платити контрибуцію по віковічність; але тепер, отримавши своїх міфічних переможців, ви приречені клянчити якусь милостиню, якісь позики і дякувати вперед на століття; будь-хто, знайомий з каральною міццю, з диким всесиллям совдепу, з рівними прямокутниками розпашілих на марші колон, випечених, мов цегла на конвеєрі, з понурим блиском багнетів, піднятих над головами, немов рішучість однорогів, будь-хто, обізнаний з одностайним воланням юрб «розп’ясти! розп’ясти!», з цементною люттю карцерів, з лютим серцем вітрів, що билися й стогоніли в кожній оселі, як в рідному тілі, будь-хто міг взнати, що ця потворина незборима, і тільки той, хто викохав, виносив, виродив, випустив її сюди, годен їй відгоргонити голову— й прищепити нову! ти подякував халдеїв, підніс їм дари— куниче хутро, провидчі вавілонські манускрипти часів пророка Даниїла, декілька золотоскіфських діадем і дві срібні чаші, приховані челяддю Навуходоносора, котрий, як відомо, вивіз їх після зруйнування храму— і, наостанок, спорядив любомудрів новими мапами, оскільки на давніх позначки сіл і міст обірвались, як гудзики з перетлілого лахміття; лишившись на самоті, ти вирішив при першій ж нагоді, перед першою ж камерою, через прямий ефір, запитати вітчизну: куди ти поділася? ми не можемо так попускати пропаганді! як засновник світового виживальництва, ти бачив історичний вихід і був готовий очолити, взяти відповідальність, відстояти національні інтереси; по-перше: загнуздати інфляцію, високі процентні ставки та бюджетний дефіцит; по-друге: знизити державний борг, врізати пайку держбезпеці і левову частку пустити на освітян, на охорону від міністерства нездоров’я; по-третє: знизити до рівня, хто скільки дасть, податки з великого капіталу, і тим приманити його на батьківщину, а тут вже його запорають штатні люде! ти мусив збирати довірених редакторів і переконувати в очевидному: вприкінець віку головним показником виступає приріст населення! де воно?! невже й до редакцій ніхто не пише? на що мені посилатись, відбріхуючись перед Генеральною асамблеєю?! але країну наповнило стільки відвертих саботюг, прихованих зрадників, недружніх резидентур, що ти вже не відав: на кого покластися в політичних пристрастях? і ладен був оголосити ворогом себе, аби натякнути про дещо народові; так все контролювалося, так залежало від агентурних штучок, що і твої спецслужби уникали виходу в ефір, переповнений брехнями про розбудову та іншою дезінформацією, озвученою знову ж таки тим зомбованим середовищем, тим, ну як його...? доходило до того, що кожна амбасада вихабарювала собі право пасталакати на державному телеканалі і поливала брудом твої сумніви, твої підозри, твоє покликання, твою творчість! і несла таке з подарованих тобою резиденцій! ти дав їм право завозити підгнилий крам, а вони, підлатавшись, передбачуючи лихе, спраглі того, щоб їх відкликали, роззявили на тебе матюгальники! але земля, буцім перед землетрусом, стоногіла вночі і ти здогадувався: як мучить сумління кожну вражину! і, поки парламент м’явся: надавати тобі додаткові повноваження? чи почекати й довідатись, що там станеться на останній сторінці? здичілий стогін землі вкупі з масмедійним дзявкотом перевершували всі божевілля; доки офіційний президент і уряд розвішували на вулицях червоні ліхтарі і в звільнені від пересудів зони закликали інвесторів, життя довкіл перетворювалось на галюцинацію: міражі рішень змінювались міражами підсумків, мигтінням п’ятирічок, стиглих ланів, дніпрогесів, ливарних іскор; найпроникніші радники пояснювали це віковою замріяністю бездержавного народу— і от вона засяяла в усій оголеній неправді; одним з перших указів ти розпустив божевільні— відколи країну спіткала одержимість апатією, в них відпала потреба— ти сподівався, що якась частина нестримних збадьорить суспільний організм і, хоч тебе й звинувачували в душевному популізмі, ти був з тими, хто виснажився, хто втомився, хто впізнає недолю за вітрильними, напнутими барвисто, гаслами міражів, і тільки-но знімав трубку, щоб взнати: надають додаткові повноваги, чи досі мнуться? як день, розтягнутий на кілька позіхів, раптово сковзав у сутінки, немов з даху підталий сніг— за вікном шурхала темінь, западала ніч: сира, оглухла, вся збрякла загуслою кров’ю чорноти, вся просичена кволістю пощезань, розгаслих доріг, загублених душ, патьоків сажі по коминах бездверних пусток, вся обважніла тривогою гангренного часу, необмежена, несходима, бездонніша проваль і така жалісно тиха, така заплющена слізно, що всякій закинутій в осад мороку живій істоті і всякому бездиханному предметові, провільглому домовинним чеканням, тільки й думалось: як тяжко жити і як тяжко гинути! о тій порі, коли марення дотлівали, гасли, і розколочена кров’ю кіптява заливала хату, поріг, почмихи молотарки, скрип підвід та й самі розчвакані чорноземні колії, о тій порі гинуло і таке ненависне колись поховавкання пугача на цвинтарі, та й цвинтар, здавалося, невідомо де, земля його ровиться всюди здовкола хати! і де б ти не прихиляв голову, тобі снилася ніч— сліпі ж переконували тебе: то світло зароджує в зорепадах; але, навчений, ти навмисне уникав одного явища, щоб його не міфологізувати, бо й справді, з деяким часом і ніч стала тутай міфом, надправдою, берегом обітованим, ти ж пригадував слова апостола Павла, виказані в посланні до римлян, отже, якоюсь мірою і до тебе, як до правонаступника вовчої проникності, «Немає праведного ні одного! немає того, хто б розумів, ніхто не шукає Бога! Усі з дороги збилися, стали негідними! Немає такого, хто б добро робив, немає жодного... Немає Божого остраху в них перед очима»^*; і ніщо не розвіювало ніч, печерного, сирого мороку! щоб якось домарнувати потьмареність— згідно аксіом ледарства, згодом закладених тобою в основу вічного двигуна: чим менше дієш, тим хутчіше минає безчасся— ти звернувся до кращих деміфологів у своєму апараті: чиї то підлеглі, ці, ну як їх, що згадують битий вік і з чистою безсовістю розцереушнюють, промосаджують такі дані? більшість архівів була заллята кривавими слізьми, смерділа смаленою котячою шерстю, гнилокапустяним сапом опричників, що всіма неправдами проривались туди— на покаяння; все, що лишилось: це самоописи гонінь, натяки на філософію, все стилізоване під апокрифи; саме ж випробування змаліло й змерзлося в стомільйонному видихові конань, всіх забитих нізащо, всіх безіменних, всіх простолюдних, всіх позбавлених слова й натяку, що хтось довідається, як безнадійно вони вмирали— і німота невиказаного, лютоскорботного знання змітає по собі всякий схлип, ніби морозний ураган декілька заблукалих подихів; ти співчував кращим і сподівався, що викажуть якусь частину замогильного досвіду, але й кращі з них розгубилися перед надзавданням— відтворити повнокровно, повносило, пристрасно: як там і тоді велось насправді; вони, хто стільки разів доводили свою незгоду, свій спротив, на сей раз впали в одвічну біду інтелігентів: буцім страждали й страждають тільки вони, а решта життя є обрамленням їх страстотерпства; в тебе рука тремтіла підмахувати указ і вислати їх на бурякові плантації, на ливарні заводи, в шахти, просто довічними вантажниками на склади, обхідниками переметених залізниць, доярами в діравих гумових чоботиськах із налиплою по півпуда гноякою, в чоботяках, набитих соломою, та всеодно за халявами чавкає, коли пораються по корівнику, а на вулиці гноєсеч приморожує ступню до підошви; послати будь-ким, на чорнорабську тривалу працю, що знелюднює дужче тортур, одбирає навіть бажання вмерти, і одне дозволяє: в наллятому втомою, важкому, як безмен, кулаці стискати гранчака, рвучко пити і хукати на кухвайку в згинові ліктя— і одягненим простягатись на ліжку в непаленій хаті; і більш нічого не прагнути; мільйони й мільйони малих марнот згоріли, вимерзли, щезли, немов кошара на рівноосінньому полі, над яким всенічно тремтіло жаління ягнят, тонкоголосий страх, принизливіший і вразливіший людського голосу; о, земле крові! о, вітчизно конань! тут ти не бачив такої жмені суглинку, яка б не тримала тоскну, невихрипну ваготу, немов гарячий свинець у горлі; тут ніч не ніжна, ніщо не обходить, не обнадіює, не болить, ниття і стогін землі, немов закопана сирена, вихриплює дочасність втрат, неспокутність гніву, невисповідану тугу позабиваних, просторіє криком у ніч і, мов легені повітрям, наливає і розширює ним темряву, що через мить сурмитиме в летючі сурми; ніч розросталась, мов вимерзле поле під пересів, дихала безсиллям, відчаєм, ніч не минала— просто очі звикали до пітьми— ніч ставала обов’язком, чимось таким, навподобі очищувального вогню для обраних, втішала зламаних, а величних брала за руки, мов дитят, і вела топити, як мачуха; ніч дорівнювала таємниці перетворення живого в потойбічне, відкривала незвідані, незрозумілі сторінки і, коли очі обвикали зовсім— так прагнулось вірити, прощати й жити! і, ледь кивнувши бортпровідниці, збігаючи з трапу літака, ти встигав помічати натовп за огорожею аеропорту і рішучим кроком виходив до народу: попереду, лікоть до ліктя, стояли знайомі з журнальних обгорток діячі з такими самозаглибленими балухами, немов дивляться назад, собі в потилицю, а там, за спинами, юрмилась відставна гвардія прокурорів, слідаків, провокаторів, платних садистів: всі, як один, заплакані криваво, з виразом жорстокого каяття, з притиснутими до грудей покаянними рукописами— як пояснив ад’ютант, вони їх стільки вже нашкребли, що галімари, букери та інші видавництва закидані ними всмерть, мов каменовані лжепророки— ти підступав до огради і людва волала свою новочасну, завчену, «о, америка! страна жувачок!», і стежила як міністри з наготовлених клунків, торбех пригорщами дістають гостинці (горіхи, карамель, печиво, родзинки в пакетиках) і від душевних щедрот підкидають їх межи голови; коли рейвах стихає і діячі з роздутими кишенями позиркують на всі боки, куди б злиняти, ти, за прикладом царя царів Ксеркса, звертаєшся до немилих сатрапів: куди пропадає люд?! чи й справді зашпортався по лісах і там, переховуючись від податків, доплямкує з жмені гуманітарну ласощ, та колотить брагу?! достойники, ясновидці, діячі, голови районних і обласних сатрапій стоїчно, спохмурено мовчали, тільки час від часу перемацували в кишенях назбиране та іноді долинав здушений схлип, шелест перегорнутого рукописа, зболене воляче зітхання; навіть ті, ну як їх, ті, з виряченими назад очима, ясновидці прогавленого, проминулого, навіть ті нічого не відали і не хотіли знати, а загалом юрба нагадувала послідовників диякона карфагенської церкви Датона, більше відомих в історії, як данатисти, що з африканською пристрастю, після розколу, нипали всіма дорогами в пошуках того, як відразу попасти в рай, брали за барки першого зустрічного і наказували, «вбий нас заради Христа, людино добра», і, передчуваючи швидке загробне раювання, з силою вкладали йому в руки довбню; твої печальники також: одні, здавалося, народились, аби звікувати тілом і подумки в тюрмі, інші, аби їх вимордовувати і каятись— а ціле інше життя скресало, тануло, пливло, зривалося вільним голубом з простертої долоні, сходило на грішних Духом, як голубом, назублювало проти неба чорноту лісів, падало ниць і в блаженному вбозтві обіймало землю димами й тугою, гинуло в марноті і рятувалося в плазуванні; «так що з народом?», і нема тобі відповідей, і вітчизна зустріне собачим виттям ліхтарів та мимренням мудрих про спад хрякономіки, про якісь там хрюформи— розлютить нісенітницями, вигаданими тобою в ту непевну пору, коли ти заради копійки укладав їх по всякому для кросвордних газеток— і хоч так вносив поповнення до бюджету; кому ж, як не тобі, було стерегти всю силу слова і всю маніакальність висловів— ти підманувся загальним благом!— і тепер вичитуєш ці нісенітниці в привезеній відразу з друкарень щоопівнічній, респектабельній пресі, про спади, схуднення, акцизи, мито, хрякореформи, що вже не влазять на першу сторінку, а на останніх шпальтах, тремтячим цензорським олівцем, було підкреслено все, що набріхувалося на тебе; така поєднаність наклепів із відвертими маніями не могла не казити— вони ж перетворюють вітчизну в санпропускник божевільні! тепер он стоять розгублені, принімілі, немов повідкушували в сварці, хто більше вистраждав, один одному язики і глипають очима назад, на тих, що заплакані криваво, з притиснутими до грудей рукописами, надриваються від розкаянь; подеколи їхнє хникання збивається на виск і нагадує полювання з підсадною свинкою, коли поночі мисливець кладе в мішку його в сани, їде в ліс і по глухих дорогах тягне на мотузку жмак простої соломи і покручує порося за вуха; аж ось на виск, ніби нізвідки, з вільхових чагарів вискакує такий вовчидло і притьмом за саньми, підскакує до солом’яної цибайки— притримай віжки коліном, хапни рушницю і бий його в лобешник кількома картечинами! «так що ж з народом, шановні?!!!», починаєш ти мітингувати, просто і погрозливо, як колись на партзборах, намагаючись хоч таким рідним стилем навернути їх душі; і знов самі схлипи, гикання, кавкання, рідкий шелест, здушене і невимовне, наче б на порозі в сінях, не то покректування, не то стогнання; і по всьому вгадувалось, що вони міфотворять, перебуваючи в творчому ступорі, однаково відрізані, як від минулого, так і від нинішнього, однаково розгублені перед часом, бо все не так, як домислюється, було і є насправді; та й саме міфотворство— читав ти потім у доповідній секретного відділу— стимулювалося і зринало лише для того, аби притлумити дар пристрасної, переконливої, живої мови, аби випадково не розворушити минулого живцем, аби вивернутими очима поглядати на недолюдків, не засуджувати їх і не прощати, а лише використовувати, як матеріал, для відгороджувань від жаху, від безміру незрозумінь— що діялось і що коїться в світі?! вони створили свою паперову державку,— пояснював далі авторський колектив доповідної записки,— створили свою одомашнену газову камеру, щоб не було ні винних, ні тих, хто, хоч малою мірою, здогадується про справжні причини зловідчаю і простертої скрізь погибелі, а потім прибрати й саме поняття злочину, визнавши його самогубством; досвід сучалізму,— стверджувалося в архісекретному документі— досвід позірного протистояння відвів од Заходу й решти світу людожерливі чреволюції, невситимі кровопролиття, расові й релігійні бойні, виснажливу й надсмертельну лихоманку історії; досвід знесилив етноси до тваринної німоти, до понурого бидляцтва, до такого приречення, жаху, туги, що викастровує силу й інстинкт відтворення собі подібних; спостережливий, на горбові піддослідних, так щасливо розвинутий несвіт перейняв чимало звідси: страхи юрби, страх заворушень, непевностей, криз, страхоту біржових пропадінь і, крім торгівлі, взявся за соціальну сферу, пригрів збатрачених, лишніх, зламаних, так званих, малих людей і, переживши в безпеці протистояння свої минулі варварства, тим новим злодійством, новітнім досвідом, викраденим у піддослідних, відтермінував собі прокляття й вирок, лжеприсягнув, лжезасвідчив, нібито облукавив Суддю, а сюди, роздобрілий, віддарував своє найгірше: здичавілий хрюкалізм, зневіру і бузувірства; знову разом! в інтерв’ю для Рейтарс ти порівнював такий стан речей з примусовим запроторенням до спецлікарень, а там доконають— і не стільки інсуліновими шоками, електротерапією, психотропами, як маніями, перекинутими на здорового з лікарів, як навіюванням і переконанням, що хто попався, той і хворий вже; пора обколювати, - пора лєчіть! – до хрюкального виску, до повного знесвідомлення ; і мозок проплавиться, мов сніг від кривавої сечі конаючого звіра; «так що ж з народом, народники?!!!», гукнеш ти в нікуди, безсилий докричатись до тих, ну як їх... і дивний звичай: як тільки їх запитували про щось суворе, про щось людське, вони поважніли, гонорилися, скляніли так, буцім вперше тебе бачать і не потерплять самозванства; ах ви ж шкури нечиняні! ах ти ж дране дрантя! ти роздав їм держпремії, кращі квартири, де перевішались покоління нечистої сили, ти поназвозив їм гуманітарки, зробив з них людей, навчив не длубати в носі в президіях, не жахатись краваток, як петлі, і власноручно з чорної каси відраховував, сам підпадаючи під кримінал, немало валютних грошових знаків на відрядження! ти бігав по міністерствах, відкривав візи їхнім курв’ягам, що десь припхалися звідти, як то кажуть, в тяжі і верещали на митницях, що вся вітчизна не спала і кидалась їм співчувати! ти хрестив їхніх покручів, приймав занепокоєних послів, під міжнародним тиском змушений був відкривати спецприюти для елітаріїв— і це тоді, коли бюджет поповнювався, майже виключно, з гонорарів за вигадані тобою кросворди!зрештою, як на трибунах не клацати зубами об склянку: похмелятись завчасно; якби не ти, вони б досі цибали в набедрених пов’язках; і от маєш дяку! тільки дійшло до серйозного, тебе зцурались, перекрили всі телеканали, обрізали готові записи в ефір, сказали, що ти нічого не розумієш— ех, дрантя!— і з хитруватим єхидством через своїх пришмандовок, прес-секретуток закликали працювати на історію, там розсудять; «ну я вас попрацюю...», і одного твого задуму, рішучості побілілих нігтів було достатньо, аби силою перечуття їх скорчило в одночасному, моторошному, мертвому сниві— і енурезило до ранку; і другого дня, ледве відшторивши вікно, ти, замість здорової садистичної мордяки часу, побачив за дротяною, привітною огорожею резиденції криваво заплаканих катюг і тих, ну як їх, із вивернутими назад очима, і всі разом вони виспівували, на мотив смердянського гімну, «куди ти подівся, наш рабонароде?»; це не могло не сподобатись: хоч і під тиском, тебе підтримали і є з чим прийти на вибори! вся влада смрадам! вигукнув ти з балкону і водночас прийшло розуміння, чого вони ніяк не дозволять, не захочуть, не знімуть бучу, щоб закопати на заштатному цвинтарі того козлобородого вождя, в черепі якого знайшли фосфоричні зелені драглі; чого не закличуть люмпенів, не перевішають на стовпах для показу й постраху впочеснілих канібалів, вгамувавши нарешті виття ліхтарів— і вперше за століття відмінивши тривогу й безсоння, що за вами прийдуть сьоночі; та видно і в тебе від таких розумінь підплавились клеми, бо, замість того, щоб видихнути «вам не вдасться спихнути...», ти підійшов до стола і в нотатнику для автобіографії закарбував наступне «вдавократія торжествує!»; пам’ятається, ти хотів сказати добре слово про Йосію, іудейського царя, що в передчутті гніву Господнього пройшовсь країною, зруйнував старі капища і на одному з жертовників, присвячених ідолам, спалив і розвіяв за вітром кістки лжепророка, виритого з землі, того, що блюзнірив, жив, насміхався з покари, яка дістане його через триста шістдесят літ; щоб спопеліла наруга і щоб збулося писання; ти хтів сказати про стількох, та в свинособачих очицях вовтузився й наливався гнійною кров’ю клич: не ворушити прошлоє! та й чмопозиція діставала; і ти мусив зважати на кожен виборчий голос; і, засвоївши по закордонах, що варто лише в думках десь голосніше лайнутися, як тебе миттю, як стій та дивись, звинуватять у людиноненависництві, ти наказав по всіх закапелках встановити динаміки і транслювати бедламент— нехай сікаються до депутякал— а в перервах між роздумами та біографічним нотатством ти приймав делегації: першою прибилась молодіж; особливо щось силувався проректи свинопасного вигляду молодик із вухами, як старі магнітофонні бобіни і ротом, немов перископ, роззявленим на всеньку голову: весь його мішкуватий, ліричний вигляд, схилена до плеча головешка, ледача хода, порізаний зморшками, змучений думами про мистецтво лобешник, підказували: він що почує, те дослівно й верзе: по телеканалах, на радіохвилях, на шпальтах; як сказав про нього твій придвірний лікар: це один з бубонного плагіатства, інтелектуальної пошесті століття; ти зрадів невимовно— нарешті-то щось своє!— але й тут тебе розчарували: бубонка закралась до нас і вже підкосила кращі, добірні епігонські полки, як шашіль знищила розділові знаки в класиці, бобінними вухами записує звуки твоїх позіхань і розвелібрує це в поезію; о наївна! як прагне вона твоїх почесних іменних премій! а скільки присягала, і нав’язувалась на посади екерманів, прокрадалась на другий день і переховувалась, бідна, по чужинецьких столицях! ти розумів: митці в твоїх теренах зріднилися з комплексом прошака і схожі на тих, що злиденніли, голодували, а потім весь вік випасали оком неприбране й боготворили недоїдки,— ти співчував і по силі можливостей допомагав їм як міг, поки в розширених зіницях не впізнав той щуриній шал, з яким обгризають вуха сонному, той чорний від бруду під нігтями, трупний потяг перстів, занесених, мов дзьобаки над очницями, той безпристрасний і безживний, вигострений по навколицях нюх падлоїдів, притаманний крукам, що з піднебесної висоти, в безвітрі, вгадують на льоту присутність замерзлої здобичі під півметровим снігом і, похибнувшись на крило, не каркнувши, не кружляючи, з пригамованою радістю трудівника, шукача, з точністю практицизму опускаються серед степів на потрібне місце; і ти мав нещастя повірити лобурові з магнітофонними вухами, епігонія з плагіатством його аж бубонили— і тільки слава!— присягався він— врятує його молоде життя, що, вважай, почалося; ти звірився по настінному, з твоїм маршальським портретом, календарі— яка там дата попереду? яке збіговисько?— і, сівши в крісло-гойдалку, до коліна, на течці з грифом «секретно» летючим історичним почерком витворив, вигойдав, виняньчив йому промову, зачитавши яку він одразу ставав улюбленцем застіль і національним героєм; і, побачивши розгублення на лиці, дав копняком під зад: вперед, на трибуну, вітчизна в небезпеці! історикам легко тепер тебе засуджувати і повчати,— скільки облесливих, маловірних ти вивів за поріг і благословив дбати й дбати!— але в тому, що вони сплюгавіли, запливли смальцем, обвальяжніли, і з шляхів обов’язку відповзли, звиваючись на животі, як ошпарене гаддя, в тому хіба твоя провина? хто в такому надриві, коли вітчизну всю пропили і одгвинчують на металобрухт останні таблички на митницях, хто не думав про спільників; о людство, людство!! звідки мені було знати, що застільне геройство тут перевершує всі інші подвиги; за столами, залежно від випитого, вони пропонували якнайжертовніший чин, а на ранок не могли пожертвувати хоча б одною з плебейських звичок— щоб вірити й дбати з бадьорістю новобранців; подивившись, ти мусив минати їх, щодалі сам, сполучати літописи з некрологами, схрещувати вітер з полум’ям, експериментувати над головними, зістареними в забобонах, природніми стихіями, а потім заклеювати конверти язиком і розсилати рукописи по редакціях, ждати, чи ніхто не лайне, не гавкне, відколи дав ти людям...; ждав, виглядав на головпошті, ждав і, як кінь гнилі посторонки, вривав терпця: збирав довірених редакторів на каву, підозрюючи, не без підстав, що десь запороли рукописа, залляли пивом і денатуратом найліричніші сторінки, на які ставили трилітрового слоїка з помідорами, нашматовували ковбасу і з горя пили після прочитаного— й похмеляються посьогодні; справді, прийшли, мов почаділі, кажуть: «задовгі ваші статті, будем, будем давати, будем, от з’явиться місце, обов’язково дамо, на всі розвороти, фосфоричним шрифтом, щоб розігнати пітьму, будем, каємось, так затягло державотворення з конституційним процесом, це улюблене чтиво публіки, а ще ж новини, безкультура, спорт, негода!», а ти їм «так тєма ж серйозна— пічатайте», «та ми б не проти, десь між рекламою, попід хронікою, але зрозумійте і Ви, на нас тиснуть, антинародна ложа розітре нас у порох!»; хто б тута не сплеснув руками, люди? і ти, що знав і любив вітчизну, як Олександр Македонський свого Буцефала, свого коня, з ласки якого підкорював племена й царства, знав і любив стрімкою, зіллятою в п’янкий галоп, чистою пристрастю вершника й лави за спиною, вигнутої кривим, геть пощербленим об кості лезом, ти, мов звихнутий на нещасному коханні, звертався, практично, до перехожих: до якихось видавців, редакторів— і твоя пристрасть ставала причиною суспільної напруженості, розквіту дуелянства— як всправедливив один філософ: твоє знання породило занадто багато недоуків; пересилюючи самоту, ти доклигував до балкону і в тих, ну як їх, запитував: що з народом, не чути, як він там? вони підкидали газетки з своїми інтерв’ю,— так от чим купилася редактура,— в них вони присягались: ми не відали, нас обманювала пропаганда! і ти вирішив простити і вже узгодив з екзархами всенародні молебни, аж на одному з засідань комітету з реституції синагог, підйому перунів з Дніпра і повернення дикій громаді ідольських капищ, доки погани човплися, кому які належать черепки й попелища, декілька твоїх знайомих ребе просвітили стиха, «вони ошукують вашу доброту, ті, ну як їх, вони все знали, ви уявіть собі іудея, який заприсягся б, що до проголошення Ізраїлю нічого не чув про голокост, і хто й навіщо його вкоїв— уявляєте?», так от вона, життєва правда! ти, очунявши від облуд, розігнав демонстрації під балконом і вже просто неба настійно радив, нагадував, акцентував, ти продовжував свій прямий репортаж з гільйотиною на шиї,— вже кінокамери, свідки, священик і прокурор помічали як за обрізаним коміром частково відгільйотинене волосся від почутого сивіє і встає дибки на лезові різака— але тебе це не обходило: зігнутий в три погибелі, зупиняючи падіння самим криком і нуртом безсонних, пульсуючих артерій, ти хрипів далі: прогеростратили країну і вся історія; в божевільному часі, в папірусних досвітках ти прагнув співмірного і вдавався до збожеволених метафор— однак і вони, приречені, передавали дійсне як зойк юрби спалах у мозкові, коли відсікає голову; щоб якось розвіяти морок, ти взяв собі за обов’язок блукати вулицями з олівцем і блокнотом— про ніч здогадувались хіба що виючі ліхтарі та треті півні, що невтомно, натхненно потверджували зраду, але й самі обдурювались передчуттями ранку— більшість, обвикнувши, приймали ніч за кола в очах від виснажливого вдивляння в безнадію та спотьмареність глузду; і в тій блуканині, присвічуючи собі одним нотатником, світлом уяви на сторінках, невгасимих на вітрові, жаданих зустрічному, всепідкупних, як пачка з розпушеними асигнаціями, ти якось зайшов до милої серцю спілки письменників— скільки тут передумано! випито,— і горе: знову вечір дозвілля та відпочинку ветеранів татаро-монгольського іга, організований місцевою оприччиною, полководцями людоїдів, усих тих чекісів, енкаведісів і кегебісів, яких з перших класів спецінтернату привчили до сирого м’ясила з ще теплою кров’ю і, навчені загризати усе, що дихає, навівали стовбняк на ворога; тепер, під під звуки держгімну, в фанатизмі розкаянь, в сивушному чаду вони защеневмерлили, забутіли, затупали, забичіли шиями і так збадьоріли, так підняли хвости, що дехто навіть насмілився звинувачувати тебе в душевному популізмі, в шахрайстві на виразках народу!— і щоб нога твоя тут не ступила більше!— о лукаві, не каїтесь, каїняки! довідавшись що ті, криваво заплакані, тільки вдають овечок, твої справжні, твої вибрані читачі прийшли на їхню чергову сходку і силою обурення скарфагенили дах, а щоб краще горіло линули кінського лою в полум’я, і, коли паркет, вишневіючи на протягах з розбитих вікон, взявся тривким, білавим жаром, твої читальники змусили їх босими ногами витанцьовувати з себе демонізм; смерділо смаленою котячою шерстю, запахом сатани; а ліхтарі тим часом вили воєм, з яким вітер заходиться в очницях черепів, лисячих, людських, кінських, недавно сповнених жадоби, іржань, мсти, а тепер здатних лише вити, вихриплюючи з себе жах побоїща і смердінь труп’ятини; другого дня ти зробив заяву для преси: про акт вандалізму— всім було зрозуміло, що вони самі підпалили, аби вгеростратися в історію— про посилення відповідальності за розпал ворожнечі; та було пізно: громадськість, на таку яскраву оказію вибігши з лісів і нічого путнього не розгрібши на згарищі,— кінські вудила, підкови, ордени з чінгісханським профілем, наколечники стріл, притуплені об іконостас піки, гарапники, ножі, все, що виказувало недавню ставку ординства,— громадськість поставила вимоги: ліхтарі виють так, що країна впадає в психопатію! вжити засобів! і далі радили: заплаканих криваво разом з рукописами й вербувальними картками відвантажити на переплав: скільки вакси дадуть їхні чорні від мороку душі! ти насилу впомірнив цей стихійний сплеск: соломоновим рішенням наказав каїнству пити білила, сподіваючись, що духовно очищені, вибілені, вони скоріше западуться на позатой світ, бо в прості пекла таких не приймають; там зо страху перед їх живоїдством обсуваються пеклопечери! так і мусять вони тинятись, по вечорах і досвітках, нахваляючись своїми геройствами, мовляв, самі вони, не згораючи в полум’ї, не потопаючи в сльозах, у крові й прокльониськах, одним своїм вікуванням тут образно пояснюють, що всі ті казани й гаки смішні для них своєю дитсадковістю; вони здатні вгризатись, доносити й чинити фізичний тиск на саму нечисту силу; а це ж яким переможцям, яким розгеройним героям по силах ще?!

Зір твій звовчів, збайдужів і часами, в провільглих ночах, збряклих чорною гнойовицею мотороші, ти впізнав свою крадіїну, як піднятий мрець, і заплющувавсь, втішений, перед світанком Пришестя; та ненадовго; сколихнуті співчуттям до твоїх околиць зліталися факси, в яких відгуком на твою стурбованість пропонувалося допомога: коли ваша зникне, наша з Азії готова на орендних умовах поставити випробуваний, витривалий, одноликий, одностайний, перевіяний посівний матеріал, тут за тиждень наплодиться більш, ніж ви розживаєтесь за півстоліття; біла раса своє оджила і вся з’абортована, поблідніла повторить долю нею ж викинутої на смітник невинної людської плоті; долю викиднів; безвинно вбитих; перекоцаних, переморених, погризених кабанізмом, покусаних сучалізмом, розмордованих до невпізнань їх подвійним сказом; долю лишніх чи просто сиріт, позначених одним закляттям: що вони народились у диколіття присмерті; долю нездатних до будь-якого відтворення; такі явища як кордони, візи, митниці, збройні сили стануть умовними і тільки притуплять пильність, і вимотають останні калікозусилля; ми ж проникнемо в пачках з-під чаю, в коробках з-під електроніки, в пляшках з настоянкою женьшеню, в сувоях шовків, на вигаптуваних золотом драконах, по шпалах через транссибірку, з картонними ліхтариками, з ранішнім, жовтим від квіткового пилку дощем, немов вологою, випаруваною з священних вод Гангу, з великим жовтавим сонцем, що впівока, вдосвіта, ледь розплющивши обрій, провіщає вітряні дні, коли зерно перевіється в чорноземну пустелю: ми посіємось як пропарощений живий пісок, ми прибудем, як воїни на імператорський поклик; незборимі, невпинні, стрімкі, як шабельний свист над рівнинами, як хмара стріл, що потьмарує собою світило лише затим, щоб, взабобоннівши, ворог падав ницьма, а його коні хрипли, фиргалися й рвали повіддя, вжахавшись затемнення; ми прийдемо і витремо об кордони ступні, як гаряча праска іржу об холодець, спини простертого звиродніння, ледь тремтливого, небіжчицький одяг; ми прийдемо зціляти й торкнемо білі, мов жирного, зніженого безвільно під м’якими, дитячими пальцями наших масажисток; зготовлений до звичних воєн, під’європеєний світ відмовиться вірити в остаточне, що найпроникніша, найекспансівніша сила за тим, хто прагне народжувати; а, коли зживуть себе чреволюції, нещадні жрійни, розподіл жринків— звичні засоби омолоджень для зветхлого фінансизму— наукова цвілізаційність, втративши лихварство, свою головну підойму, ночами, полуднями, напівпритомно, скрізь, усим незлоскотаним тілом мріятиме про нас, як стара діва про заміжжя. Вприкінець димовіку кожен рік ставав високосним, примножуючи дні і втрати; щоопівнічна преса шаленіла: «країна впала в неоколоніальний ступор!», «спиляно останню гілку влади!», «народ подає у відставку!», суспільство розділилося на виробників сировини і торговців завезеним крамом, великі податки збільшили тіньовий капітал і також спливли на Захід, і через тамтешні банки працюють на їх гребономіку, забезпечену сировиною,— резюмували передовиці, розгорнуті на ширину здивування й розведених рук, якими пробують перейняти злодія,— а ти безсилий і лютий ціпивсь до стін: нічого собі! де ж були очі їхніх фінансових кодел, їхніх радників, що приамериканилися сюди і так винюхали кожну шпарку, що країна розсохла і протікала зусебіч, і останні заводи в режимі воєнних часів переходили на випуск паклі— а скільки по міжнародних клубах тобі викручували руки за малі податки! скільки радили! і от тепер, відриваючись від епічного, від схрещень літописів з некрологами, від любих серцю чаклувань над головними природніми стихіями, ти вибивався з сил, тільки щоб не допустити потопання країни напередодні потопу— такого б нам не пробачила історія! ти посилив боротьбу з несунами, що налякані протіканням, натрамбовували паклю в ротяки, а пройдисвітні радники, галасливою тічкою вештаючи від ресторанів до барів, поблискували окуляриками, припадали до стін, немов принаркочена собарнота, сподіваючись винюхати ще б якусь шпарку, і аж присідали від захвату, десь примітивши такого з напханим ротом, і вчиняли вселенський галас— тут порушується свобода слова! ми їдем звідси! ми вимагаєм санкцій! і цим бевзям ти, на загальнолюдських імпрезах, замало не повірив, що твій народ так роз’ївсь на консервах, жувачках, шипучках і, зрештою, так здичавів і зледащів, що з гуманітарними візками завіявся в ліси і там саботує дармократію; ти мало не повірив тим повійним сльозам, що в жахові потопання, як недавно оптимістичну брехняву, винюнювала себе ця міжнародна лушпайка, курвидло, шалавінь, блядво, спірохетниця, втілена аморальність, ця свавільна дама, ця преса, розіграна з дорадних голосів, що звідали, черпонули життя в походеньках від ресторанів до барів з міньєтками, дещицю політичної культури передали тутешнім халамидникам, і от вони хором, трагічним видом, вдалими прикладами з історії наснажують до ридань цю вавілонську фемінницю, цю зчорнильнілу душу: «регіон хекологічно небезпечного виробництва», «торгівля дітьми», «джерело постачання викопної сировини», «грабринок, що звужується внаслідок купівельної неспромоги населення», «в разі приходу до влади диктаторів...» і далі ти вже не міг читати: брехня! є здорові сили в суспільстві! і, щоб раніше Ноєвого населення не пішло на дно, а дочекалось потопу, останньої сподіванки на очищення й дезактивацію вітчизни, ти діяв супроти радників їхніми ж способами: підмочував їм репутацію, де тільки міг, а по найпривабливіших місцинах— під плінтусами в моргах, у траншеях з радіоактивними відходами, в тріщинах і водостоках саркофагу над реактором, на покинутих ракетних базах, по вентиляційних шахтах громадських вбиралень— всюди там ти розіклав приманку для нишпорок, конфісковану на таможнях порнографію і наркоту, аби навернути увагу соціуму до статевої туги і консолідувати суспільство; ти видав указ за указом, щоб тих, ну як їх, прилаштували на посади євнухів, штатних плаксіїв, весільних генералів, а тих, криваво заплаканих, що вижили й після білила, негайно призначили міністрами, телемагнатами, банкіряками, депутяками, бізнесяками, спонсоряками, доброчинцями, видавцями: нехай повідають правду!підрозкаяні й підочищені, нехай гуртом, використовуючи свій попередній досвід, - обгризання з живої плоті жилистого, спрацьованого, простолюдного м’яса – нехай за законами військового часу викриють, піднімуть за зябри, допитають, притягнуть до відповідальності всякого, хто самотужки, в змові, за участю іноземних шмархівців допомагав потопити зникраїну; з нагоди призначень твій прес-секретар пояснив журналістам всі переваги такого дбання в сфері нацбезпеки; ти ж приховував підозри і тамував подих, як і раніше, коли збивши з ніг, об тебе витирало чоботи, обчищало підошви, зчісувало каблуки пів шостої частини світу; вже нікого ніщо не обходило, нікогісінького, крім тих, що приходили привидами з глибоких пущ і благали розказати про них: по півслові правди, по грамині крику; щонадранням, скільки б ти не наказував охороні пильнувати, скільки б не міняв броньовані двері на титанові, скільки б не перенавішував замки, вони підбирали ключ до серця твоєї оселі, де ти не спав, запитуючи— що ж нас чекає далі?— вони привиджувались гуртами, сім’ями, поодинці, в кузовах півторатонок, на підводах, на саморобних пахкунцях, на мотоциклах, забагнючених рудою, з міцно прикрученими, збитими з грубих дошок, щитами замість колясок; вони, за звичаєм злиднів, розувались ще перед порогом, довго м’ялися перед дверми, і, вибачаючись, і дякуючи нізащо, і знов вибачаючись проходили в сіни: підлітки, діти, тітки, дядьки, з опухлим зобом, з вузлакуватими, немов потрощеними десятки раз, пальцями, що завжди зростались неправильно, з гострим свистком у легенях, немов підточують на наждаку ножа, з благальною тугою в погляді— хто доконав нас?!— напиши про це; і, навіть, якщо б ти насміливсь сказати, з тебе зробили б пугало, посміховище, кероване стихійними почуттями; тобі б ніхто не повірив, бо в тих, що сміли вірити і довірились першими біді, давно одіпріли нігті в домовинах, а в цих, про кого запитується, всі подразники зникли як жадоба в переситі; собі на біду ти нажив дещо інший стосунок до досвіду: вся погибель, вся зненависть, вся погибельніша погибелі, знехтувана загальним невір’ям, безберега, безмежна німота, далина, оптично підсилена уявою, показувала тобі, що є там за болем невикричаного, неназваного ніким, що ж там насправді манячить попереду? але тобі не щастило переконувати в прикметах, головна з яких «тому, що розбуяло беззаконня, любов багатьох охолоне»^*, в ознаках того, що проминули і війни, і голоди, і фальшиві пророки й чутки про них, небо й земля проминулись і вже не минуться слова Його про несподіваний прихід Господарів: ввечері чи опівночі, чи як півні співають, чи раннім ранком, коли, однак, ви спатимете; тобі не щастило, як у випадку з тим молодиком, що, виголосивши промову, став застільним героєм, улюбленцем інтерв’юристок і рекламним моделем чоловічих бікіні, так і в оказії з новопризначеними, тими, ну як їх, правонаступниками десятників шостого дня, і з їхніми керівними кровопивцями: кланова упередженість позбавила їх пасіонарності і самі вони стали пасіями газетного часу, заголовками гробновин, колонками кримінальних хронік; так їм обійшлось притюремненене гасло: повиздихайте ви сьогодні всі, аби нам завтра попасталакати про вітчизну! а поки ти гнувсь під обставинами, гибів у думах, кругом розвели демоклятію: кухарки з бедламентської їдальні взяли моду в одних прозорих халатах вискакувати на трибуну в сесійному залі і клясти розпродажну владу! на основі звітів бедламентських комісій доказувати навіть тобі невідоме: буцім народ просочується крізь кордони, нелегально емігрантить, експортує ядерне пальне, спихаючи новонароджених, напівуранових дітей, в якості збагаченого палива для гробреакторів— і приховують від податків немалий капіталець; вже, ні на кого не покладаючись, ти вирішив сам довідатись: куди цей народ щезає? допоміг випадок: тобі, як лідерові світової відсталості, шахраї капіталізму підсунули,— на останні копійки, назбирані тобою за кросворди,— якесь браковане, напівсмітєвозне авто, як ти гадав спочатку, а потім допетрав: вікна збільшували! либонь, від побаченого тутай і скло збанькатіло, вирячилось навподобі телескопічного— і, виявляється: чим далі в безвість, тим дужче всихали й меншали люди, їхня спільна громадська думка, їхні, образно кажучи, сподівання; і, щоб впізнати своїх підлеглих, своїх підлогероїв, своїх персонажів і постворогів, розсипаних і циботливих, мов витрушені з книги коми, ти мусив рукавом протирати скло і напружувати всю уяву— тоді ледь проступали обриси розділових знаків, ти брав папір, клав його до коліна на червону теку і загадував: з чого ж почати далі? чи не подати вже у відставку і знов простелитись крізь ніч, пролітописніти одним з непересічних димів вітчизни? розсікаючи по осьовій, авто розвихрювало телегазетну пітьмаву, ніч розгасала затрушеним сажею снігом і тільки чвакало під колесами; водій починав подрімувати, все нижче схилявся на кермо і ти обережно штурав його ліктем; з чого ж почати? волання лишались без відповідей, та зсірячена, ворухка, похаплива безлюдність зобов’язувала до дії.

Ти знов у місті— в бетонній клітці— і знову нізащо купити крону для дозиметра; з намиву навітрюється пісок і за кілька днів кімната пустельніє так, ніби ти в Алжирі, в гостях у А.Камю, а сам він досліджує поліські околиці; минулого разу, коли ти замірював запилюжені ковдри, подушки, два гостьові матраци в коморі, то на одній ковдрі добігало до нуль тридцяти мілірентген; добряче шкалило на повстяному килимку під дверима, а по інших місцях, під диваном і в узголів’ї, якщо вірити медикам, було терпимо: мілірентген по двадцять, двадцять п’ять;... а з ковдрою ти виїздив до річки, позаторік, коли ви там відпочивали з дитиною; ти там не додумався заміряти пісок,— і от він світив у ящику під диваном, пропікаючи шкіру, кості, легені, кожну звивину пам’яті і протлілу душу; ти замочив ковдру і ще деякі лахи у ванні, і пригадав, що жоден з твоїх знайомих не має дозиметра, ніколи не перевіряв квартиру, місце, де спить, одяг, у якому днює; від самого початку люди впряглися в таку героїчну безвихідь, що спроби рятунку ототожнювалися з дезертирством; їли й пили навмисно все найнуклідніше, жарилися на найбільш застронційованих пляжах, пили найдобірнішу прип’ятську воду— цей обайдужілий смертевізм, природнє завершення багатовікових пошуків світломайбутнього в порушенні Заповідей, в лонах смерті, цей пропекельнений всіма гріхотами прабатків смертевізм, закономірне закінчення табунізму – сучалізму - шмарксизму – людоїзму, цей остаточний і незборимий смертевізм допомагав населенню повтішитись, що воно перемагає радіоактивний фон, що воно сильніше розщеплень і стронцієвого злотерпіння, мстиво зачаєного, розрахованого на тисячоліття; воно, населення, ніби викрадало в смерті її безсмертність; придбати автозапчастини, холодильники, килими,— світильністю в тисячі бер— все розкрадене, змародерене в закритій зоні, вважалось буденного справою; радіація, приспавши свідомість, стала ще незримішою і невловимішою, ніж досі; відтак стали дубовіти почуття, нечутливою ставала мова, зріднена з німотою ночей і продублена тим чорним мерзлотним холодом, що й тіло мерця, спорідненого навіки з землею; замість крони для дозиметра ти купив пачку сигарет— при обачному курінні вистачає на тиждень— і тепер міг працювати без задньої думки, що ось серед ночі прикортить засмалити, треба лапати по кишенях, шукати якогось зламка, і живе речення загубиться в тобі, й знепотрібніє, немов стара квитанція; без дозиметричних замірів, зате з сигаретою в зубах, легкий і виписаний лягаєш на диван і, щоб заснути без просипу, читаєш щось про куниць, уявляючи живе, спрагле життя і здобичі дійство; лісова куниця: сутінково-нічна тварина; веде напівдеревний спосіб життя, їсть білок, мишовидних гризунів, комах, птахів, лісові плоди, зайців; полює і на молодих козеніт; ділянка однієї особини займає від кількох гектарів і більше, залежно від кількості прокорму; найкращі сховища має в дуплах, на висоті двох-шести метрів; вік: до п’ятнадцяти-двадцяти років; гін відбувається в липні або в серпні, однак, у березні буває хибний гін; приводить від двох до восьми, частіше три-п’ять куничат; линяє весною і осінню; вже в лютому шерсть грубішає, тускне, а в квітні, з голови до хвоста, відбувається заміна зимового хутра на літнє; осіння линька йде від огузка до голови і хутро набуває товарного вигляду в кінці листопада; добовий наслід куниці великий, і тому, між старих і нових слідів, орієнтуються тільки натаскані, бувалі собаки; якщо ж одразу випадає недавній слід, то собака швидко знаходить схованку звіра і обгавкує його там до приходу мисливця; виганяють куницю, б’ючи обухом об дерево, або царапанням по корі, що імітує підлаз собаки; обидва способи малоздобутні,— додаєш ти від себе,— вдається лише викурювати: наскубеш вати з кухвайки і піднесеш на паличці тліючий накрутень до дупла, і відразу заворушиться всередині; а для старого куна треба диму й диму; тут, хоч всю одежу спали, він сидітиме насмерть і тільки гиркатиме тигриньо; такого бере тільки дим глицевий, ялиновий, справжній дим; іноді— продовжує книжка— звір засідає на днівку в білчиньому гайні і мисливець стріляє туди, знаючи, що смертельно поранена жовтодушка завжди вискакує і падає на землю; якщо ж затаюється міцно в неприступній дуплині, доводиться рубати дерево, попередньо заткнувши рукавицями й шапкою дупло, а потім прорубувати в стовбурі тонкий лаз і виганяти лозиною назовні; теж дурниця! бо стільки ти й бачитимеш її; злякана, вона миттю стрибає на дерево, летить по верхах,— і щезає в миттєвість ока; простіше в розщілину вставляти рукавчик— метрову, довгасту сітку з лозиновими обідками— і підштурувати гілкою, щоб звір заскочив у пастку; в другій половині зими, по глибоких снігах, куниця частіше днює в завалах хмизу; тоді треба ставити обмет: капронову сіть із дрібними вічками, висотою в півтора метри і завдовжки метрів з двадцять; знизу снасть затоптують у сніг, по верху підпирають на тичках і нахиляють всередину кола так, щоб при ударі сітка накрила звіра, а тоді розбирають завал— собака, прив’язаний до куща, рветься на повідку і аж піднімає гавкотом велику хмизову купу, яку ти розтягуєш на всі боки, розкидаєш все хутчіш, звіра нема, під гіллям сухо, затишно, тихо, собака рветься ще дужче, ось і остання, розлаписта, густа соснова гілляка, і од стрімкого вимельку звідти тебе аж відкидає назад, собака з явкотом обриває повідка, кидається на заплутаного в обметі звіра, але відскакує від його грізного стрибка і гиркоту, на мить замірюється, та ти вже накриваєш здобич кухвайкою; полювання без собаки можливе по свіжій пороші, в безвітряну, тиху погоду; головне, простежити шлях звіра верхом, орієнтуватись по обсіяних лушпинах кори й сухого моху, снігового натрусу з гілля, коли він перестрибував із ялини на ялину, з вільхи на вільху, з осичини на осичину; при втраті сліду мисливець накидає коло і обстежує всі місця, де могла залягти куниця: білчині та пташині гнізда, дупла та найгустіші крони— від себе ти додаси: найкраще вона тримається біля великої здобичі, кози чи підсвинка, підстреленого під час облави, але так і не знайденого в хащах; там вона годується тижнями і живе в якомусь найближчому кублі, і визиркує звідти обурено на людину; часто так її і впольовують, між іншими мисливськими справами; при пошукові схову варт пам’ятати, що йдучи додоми верхом, вона йде, здебільшого, прямо і обходить лише рідколісся, де неможливо перестрибувати з дерева на дерева; для відлову використовують капкани першого й другого номеру; достатньо витерти від заводської змазки дуги, і можна ставити, не маскуючи;— ну, це зовсім дурниця! якийсь кабінетний дилетантик писав; вона чує добре виварені з содою, а потім з ялиновим лапником та воском, добре провітрені поза житлом капкани, до того ж замасковані снігом, поставлені під шалашиком на грубій віднозі дерева, де вона звично тупцяє перед тим, як впірнути до старого бджолиного дупла, давно почищеного нею, давно, роками відвідуваного, і, все одно, вона вчуває небезпеку, і навіть лапу ставить обережно, збоку чогось підозрілого, немов проглянувши крізь рівний сніг понови, що, здавалося б, згладив всі підозри, та не для неї; вона переступить капканну тарілочку і згризе прибиту до стовбура тушку птиці, розвернеться в шалашику, там, де ти й рукавицею не міг поворухнути, щоб не збити насторожку, і гайне собі в невідомість, далі; звір, що ввібрав у себе мудрість та гнучкість змії і недосяжну красу зірниці, звір, уподібнений часові звичкою зачаюватись і уникати людини, звір цей викликав у тебе таку ж цікавість, як і потаємний, стрімкий, невловимий руками час— і ти про обох них прагнув узнати все можливе; за часом ти полював професійно, більше з обов’язку, ніж з азарту, а нічний, блискавичний звір викликав первісне захоплення і майже побожність; одної зими ти виходив кілька місяців до приманеного місця, і так і не впіймав хитрюгу; сліди відпечатувались на тарілочці капкана— відтиски опушених, широко розтулених лапок були завбільшки з волове око, але насторожка не спрацьовувала, бо вдень підтавало, а на ніч зубець прикипав до дуги, і тоді вона ступала на тарілочку, щоб посміятися з тебе; в лютий ж мороз, по сипучому снігові, вона капкана переступала— і стягувала поїдь на землю; в той капкан потрапило декілька сойок— вона з успіхом їх змотлошила, і з успіхом уникала й потім сталевої на ногах хватки; по довжині стрибків на снігу ти вгадував здоровенну, завбільшки з дві кицьки, самку— і так її й не впіймав, потративши зиму; іноді ставлять два капкани— з приманкою посередині— на жердині поміж дерев; звір, потрапивши, зависає в повітрі, і тоді йому не вдається ні викрутити, ні перегризти лапу; якщо ж потрапляє в капкан на твердому— гризе перетиснутий і відмерзлий останній суглоб, гризе м’які подушечки з кігтями і шарпається щосили, вириваючи ногу; до болю звір ставиться так, як ставився б у зубах хижака— з ненавистю і сліпим шалом, на відміну, від зайця, що потрапивши в капканюгу, сидить там, як квочка в кублі, і боїться навіть дриснути під себе; приманку на жовтодушок розносять задовго до сезону, ще з ранньої осені— і розкладають там, де ловитимуть їх; найкраще— подумки радиш авторам мисливського посібника— слугує пахуча приманка: курячі потрохи, зіржавлені оселедці, всякі м’ясні об’їдки, що літо повинні простояти у відкритому слоїку, а згодом їх розкладають у високі бляшанки і розвішують, де треба; здавна промишляють куниць дерев’яними давилками: двома обтесаними й настороженими всередині колодами; виймати здобич потрібно, відігріваючи диханням, щоб не пошкодити примерзле до стовбурів хутро; шкурка по цінності близька до соболиньої; проте, як на тебе— пишніша й краща від соболя; відмінною рисою є жовта горлова пляма, що клином збігає до ніг, і чорний носик; у кам’яної куниці горлова пляма біла й нижче сповзає на лапи, а носик сірий; горлові плями, на період гону, слугують для виділення пахучого секрету,— цього в книжці немає; це десь раніше ти вичитав— сліди бувають попарні і трійчаті, а високо на деревах суцільні витопти; пригадуєш замерзлого в розвилці ялини шуляка? там вона потопталась немало; однак не стягнула на землю; ходила поряд і вдивлялася в осклілі очі ворога: сидів набурмосений, з гострим і крізь пелену смерті, жовтохижим поглядом і гострими кігтями, так захромленими в кору, що й вітрюган не зірвав його звідти; шуляк замерзав помалу: холод спершу вморозив і зціпив загнутого вниз дзьобака, і легкою напівдрімотою приплющив очі, що вдивлялися вниз: на місячний переблиск снігів і хмаристих тіней по галявині; іноді, заплющуючись, він щосили напрягав слух, щоб вчасно зачути шкрабіт куничих пазурів— і шибонути між гілля, крилом зачепивши хижачку; то було найлюбішим його збиткуванням: стерновим пір’ям сікнути їй по очах, коли вона, вже вціпенівши й нагорбившись перед стрибком, втягує гадючими ніздрями солодкий пташиний запах,— теплий дух спокою, сну і кволі; шуляк знав: стара куницюра здатна вчіпитися в спину і на льоту гризти за шию, і впасти разом на землю; але тутай водилися молоді, мишоловні куниці, хоч і вони могли попсувати оперення; мишей багато— і наситілий звір пластається по деревах, щоб зігрітись і, розпалений гонитвою, нерідко вбиває просто так, з азарту; вбиває про запас і затягує пташок у великі кормові дупла; шуляк не раз зустрічав у широких дуплавинах тіла своїх приятелів— і тому ще дужче вслухався, та чув тільки вітер, скрип відчахнутої гілляки об стовбур, вітер, та час від часу кволе подзявкування собак на далекому хуторі; іноді, стрепенувшись, чув і обережний поскрип лисиці під ялинами, і розгонистий заячий біг через просіку, де на нього чатувало стільки страшних тіней, і важке шухкання крил неповоротливої сови, про яку він завжди думав зневажливо, але тепер ніяке почуття не відтавало в ньому надовго— він гинув і знав, що гине, і нема жодної сили, здатної його врятувати; вимерзле, люте повітря обтискало двома руками людини, що буцім схопила його спросоння і не дає злетіти; холод заповзав під пір’я, аж замерзала на тілі остання воша; ноги уже не гнулись, та кігті міцно вросли в кору ще до того, як він почав дубеніти, і м’язи слухались його волі; страх вимерз, а вкупі з ним вимерзла й сила, здатна в мить небезпеки вирвати пазурі з кори і хльостанути крилом по очах вигнутого в злій насолоді звіра; шуляк байдужів до всього— і це й була погибель; зникла млість у ногах і стало тепло, немов він, розкрилений, гойдається на весняних струменях, що зринають від маревної ріллі— теплінь розіллялась по тілу— він здіймався все вище, бачив степ, але чомусь степ осінній; бачив рожеву гречану стерню і ряди копичок до лісосмуги, бачив зайця, причаєного за огребком соломи, бачив всі знані й пам’ятні з першого зльоту яруги, закущені балки, поля, посмуговані грунтовими дорогами, мляву куряву за підводою в запрягу гнідих коней; повітря ставало все лагіднішим, тіло все невагомішим— легіт відносив до озера— і шуляк помічав на обмілині диких качок, що визбирували ряску й плескались радісно; бовтнула, ганяючи за плотвою між корчів, жируюча щука і хвилі від виплеску побігли до берега, і викинули на пісок павука, що плив у напівстуленому осиковому листкові; політ все нестримнішав— крила нездужали поборювати смертельний вітер— тільки зір був підвладним і всотував порухи всього живого з тією ж радістю і запамороченням як тоді, коли він вперше знявсь на крило молодим і всесильним птахом; вітер врівень соснових верховіть відносив його до гнізда; назавжди; і, коли ти натрапив на замерзлого шуляка в розвилці ялини, він ще летів; стрімким, невпинним, летючим був його осінній погляд, що ввібрав золотавінь всіх зіниць всієї житньої стерні на полі і всю ліловість гречаного стерновища, простертого, мов жертва, мов недолюбленість і недожитість: птах ще летів і летів, крилатів нетлінною любов’ю пам’яті, та тіло, намертво вп’яте в дерево, вже нагадувало камінь, той єдиний змах тиші, вкам’янілої на льоту, між блискавкою і громом.

Ти задрімаєш при світлі— і прокинешся глибоко вночі, немов відтанувши з вірної погибелі; чомусь всього тебе почне морозити; по бетонних стінах спіднизу струмуватиме крик: то на сьомому поверсі догризають одне одного чорнобильці; за роботу там отримали трикімнатну квартиру, обміняли на двокімнатну і залишок щасливо пропили, потім двокімнатну обміняли на тутешню готельку— і просандалюють решту; жили вони привидами, вдень спали повбивано і бузувірилися вночі, далеко за північ, коли в бетонній коробці тиша стоїть, мов у порожньому вулику; «я убью тібя! я на всьо способін!», «всє ж магазіни закрити...», «я убью тібя! я всьо сказал!», якийсь час долинали удари чимось важким об стіни, брязкіт побитих пляшок, тиша, п’яний, розгнузданий чоловічий спів на всю охриплу пельку, якась белькітня, якесь матюжище і знову «я убью тібя! су-ка! випіть найді, я убью тібя! я всьо сказал!», вона покірливо, радісно, якось аж солодко, спокусливо вищала і збивалась на підлабузне блеяння, мов дурна овечка перед зарізом, та тепір удари об стіну були глухі, немов били куском мерзлого м’яса; «ти мнє всє мазгі атшібьош, ва-а-ай», «у-б-ь-ю, сказал!», «ва-а-а-а-й!», «у-б-ь-ю-у-у!», волав він ще дужче праведним богатирським голосом, немов викликаючи на ратоборство могутнього і підступного вражину; «у-б-ь-ю-у-у!!»— розлунювалося по вентиляційних продухах, коридорах і сходинних маршах безживно вснулого в смрадилі склепу— ти якось бачив цього героїка в під’їзді; вдень це був миршавий, весь скарлючений , зжовклий, з усохлими, тусклими, запалими вглиб, немов у столітньої тараньки, очичкама напівстарець і напівпідліток, але з подвійною жорстокістю, притаманною цим віковим прошаркам; на лиці, попри ядуче зелене збридження, світилась та відмороженість, з якою їм так легко гинути; і їм однаково: вбивати себе чи ближнього; тепер він волав богатирськи, розбуджений чорною силою, встронційованою в його кістках, волав до всього, що потрапляло під руку; бив табуретки, гримів алюмінієвими каструлями й казанками, вивезеними з армійської їдальні— вона працювала поварихою в чоргнобильській зоні, і куховарила там для військовозобов’язаних, призваних через військкомати— глибоко за північ ним тіпала та ж сама сила, що вселила й тіпавку в смертореактор, і потім вливала корчі й трем у все живе, що відмовлялось народжуватись і гинуло в утробі; ним лихоманила сила виродження, «у-б-ь-ю-ті-бя-а-а-а!», «па-п-робуй, пап-робуй, падайді, кастратіна!», відгукувалася й вона, вже захоплена люттю, з головою направленою, набитою на місце, мов сокира на топорище, і замахувалась рішуче, виклично «кастрат! калєчь!», «шо-ти-сказа-ла?» обурювався він так смертельно, що переходив на сільську, рідню мову, бо він утік із села, підманувшись на обіцяне житло, та ще від сім’ї, п’ятьох дітей там покинутих, і тепер має хату в городі, має підібрану на похідній кухні шалавінь, має пенсію, має що продати з назбираного там, має час знов рванути туди і привезти на продаж якогось хламу, запчастин— і таку от має дяку! «пав-тори!» і, не дочекавшись відповіді, кидався душити і гамселити нею об стіни; а потім, і в дві, і в три години ночі, вона шкреблася в сусідські двері— в оселі злиднів, ще злиденніших, ніж ті пропойці,— стояла опухла, розпатлана, просила що-небудь дати, якогось рубля, позичити до завтра, «якоїсь самогонки стакан куплю, он убіваїт міня, он убіваїт, он убьйот міня, люди...»; хто їй міг дати що, коли в самих нема і копійки, аби сунути в кишеню перед школою дітям? і дивом було: як вона, все таки, виживала? бо він не на жарт погрожував? і так гамселив її щоніч головою об стіни, що й довбеха репнула б; та під ранок на нього сходило просвітління— і все стихало, мов після шабашу на цвинтарі; яка глупота в людській долі! яка пропадезна нещасність! якби не купилися на обіцянки та найвищі запевнення— як всі дурні і обкрадені, тут надто вірять запевненням— якби уникли тих прип’ятських дезактивацій та інших дурних робіт, привтішені, мовляв, нічого страшного, всьо будіт нормально, падзаработаїтє і уєдітє к сібє в дірєвню, там по гроб жизні такіх дєньжищ не увідят! якби їм було що втрачати— крім гумових чобіт і кухвайки— вони так і звікували б десь, мирно і незлобиво, десь біля корівника, він їздовим, вона дояркою, вигляділи б купу дітей, дождалися внуків і правнуків, а так їх спокусили даремщиною; а дармота невдовзі вимагає душу; їх спокусило одне із щупалець науково-фінансової цвілізації, одне з масових потьмарень— бо не могли ж сотні тисяч призваних на самозгубу людей не відати, що їх чекає— і після роботи в зоні вона народжувала викиднів, запила, опустилася, забула і попередні сім’ї, і чоловіків своїх колишніх, забула все, бо спротивилась і своїм іменем; якось потрапила до цього придурня, відвикла жити і працювати, відвикла од людей, і єдине, на що спромоглася: перепродувати на базарі привезені звідти речі; і кожна ніч, мов епілепсило цвинтар, починалася з крику й вереску, «у-б-ь-ю-у-у!», «тронь-тронь-тронь токо!», «у-б-ь-ю-ю-у-сук-ка!»; вони так зреклися села і так зненавиділи себе, свою хворобу, свою безсилість вирватися з гиблого кола, що вщент забули й слова, свою родинну мову, найглибші глибини серця; кілька судомних і тоскних вигуків єднали їх з антижиттям, розтягнутим на чорну тіпавку в глибині ночей, на самознищення, на гвалт і звірство— сила приречення впорскувала отрутняву в кожну клітину єства, вичікувала мить і знов, поволі, непоспіхом, тримаючи флакончик над голкою, набирала рідину в шприц і знов колола, й відходила на кілька кроків, на безпечну віддаль, щоб приглянути за конвульсійним піддослідним матеріалом— всього декілька судомних і тоскних вигуків, останніх проблисків свідомості, кілька гупань і хрипів, немов сирена десь далеко, вночі, на під’їзді до божевільні; та це був голос світу. Чим ти міг зарадити? чим? коли стронцій в кістках у них замінив кальцій і єдиним бажанням стала нехіть жити; вони, донедавна дужі, сільські, роботящі люди, стожильні і тяглові, чужі всякій зніженості, тепер дивувалися кволі, що вдень притискала їх до ліжок і відбирала дар мови; вони могли тільки гибіти, напіврозплющено й тупо, на зсуканих гнилим мотуззям, брудних простирадлах, самі немиті й скелетні, з усохлими вглиб очима,— гибіти і боятись всього: власного голосу, кроків на вулиці, дільничного міліціонера з скаргами про дебоші, сусідів з погрозами відправити на принудлікування, всякого тупоту коридором, повз дверима, вжикання ліфта і його зупинок на їхньому поверсі, раптового скреготу в кранах, боятись, тремтіти ввесь день і поночі, коли час вимирав насправді, знаходити випивку, наливати по пів стаканюри, пити, ковтати слину, помаліше наливати знову, оклигувати, оживати і з висоти життя, з висот безпросвітку прагнути вбивства чи скону; і вити, скрикувати, бити і битись об стіни; ти б хотів бачити того, хто посилав їх мити прип’ятські вулиці, мити будинки, мити площі і звозити землю з газонів, мити величезні гасла й дахи, під якими ніхто ніколи не житиме, мити проспекти, райкоми і самим вмиватися радіоактивним брудом; вмиватися радісно й жадібно, немов задурно потрапили на курорт з цілющими грязями; вмиватись і відчувати, як їм полегшало!— так їх прогіпнотизувала пропаганда; ти бачив генсеків і підсеків по чорновізору, спотворених при трансляції, розгойданих у просторі на електромагнітних хвилях, якихось ніяких, часом невтомних, часом усміхнених на всю людоїдну мордягу, часом таких душевних по-батьківськи, часом таких співчутливих по-народному, іноді таких суворих за партійним звичаєм, часом таких втомлених, з печаттю чесно виконаного обов’язку, часом таких уважних до рядових граждан на вулиці, часом таких розкутих в оточенні охорони, що крутить динозаврячими голівками, немов недавно воскреслими з минулого і тому їх мучить ландшафт, і вони озираються й роззираються так подивовані нагло,— по ящику ти бачив тих, часом схильних до говорильні, усміхнених, в таких красивих, інтелігентних окулярах, але безсовісних обов’язково, безсовісних завжди, бо інших, інакших зроду не допускали до престолів; але тепер, вночі, ти хотів би зблизька побачити їх і послати утішителями на сьомий поверх; нехай би їм там вивернули в штанах кишені, витрусили піджаки, пропили їхні депутатські значки й недоторканість, розчерепили мозгівню недопитою пляшкою— нехай би вони їм віддячили, своїм поганяйлам; а так от дякують тобі, і добивають своїм вайканням, хрипом, ївканням і садистичною душозгубою впродовж ночі; вони знають, що хтось їх чує— і той їм винен; да-а, якби ти послав до них останнього партсека, вони б його в задницю цілували— і дякували за квартиру й за пенсії, і за всьо хароше, коліхтівноє, братскє, за всьо самелучшеє, что тада с намі било в прошлом...; вони б останній, намародерений хлам продали і з шкури б вилізли, щоб пригощати його і дякувати, за оказаную почесть, дякувати і вибачатись, що так скромно; такоє осударство развалілі ці сволочні, прадажні пісакі! таку подорвалі промишліность, такі достаткі развурувалі, шо нас аж трусіт всю ноч; до такого нас довєлі, сволочі, што прям угастіть вас нєчім! звіняйте, звіняйте, вот в другий раз, пєнсію коли получім, тоді б ви зайшли! ох і дали б ми гарі! шоб ви токо знали: як ми вас любім! за ваші окулярікі, за ваше радіме пятнишко, за ваше ліцо, довєрітєльне й ласкове, за то, шо ви нас послалі туда, вирвали, так сказать, із вєчних помий і свинарень, і вивєлі в пєнсійонні люді! за то, шо ви билі і єсть такой, і помнітє нас, трудящіх,— і от заходите, як до собі рівних; і, кланяючись доземно, вони б проводжали його з сльозами. А ти хотів глянути в генсечі балухи— от ще мислення смрадянського журналіста, яким ти не був ніколи— ти хотів чесно і благородно звести ката із жертвами, і що з цього вийшло? а насправді було б ще простіше; вони б подумали, що це біла гарячка, і прибігли б до тебе, і довго билися б ногами й головами, ліктями, знову ногами, з п’яти, билися б об двері й просили випити— інакше капець; на твоїй совісті здохнем, сука! і ти б оддавав останнє, а партсек посміхався б на кухні до ввіреного йому народу, що розбуджений стуканиною збігся на сьомий поверх і застав там таку оказію: всі ці каліки з калік, інваліди з інвалідів, сліпці з сліпців, нещасні з нещасних, що вже сто років ні їм, ні батькам їхнім, ні дідам, ні прадідам, вже століття, не платять ні зарплат, ні пенсій,— більшість так і повимерла не дождавшись, а гроші заповіла на розбудову саркофага, щоб там і музей був і мєморіал, і вєчний огонь, все, як положено,— всі ці, приречені, стиха клянчать: з наших копєйок, може б ви десь там спитали, може б шось цяпнуло нам, пойміте, сіргєйовіч, надо платить за квартіру, за тоє, за сьоє, за всьо платить зараз нада! а ми сто лєт адіноко виглядаєм наше кровне, просто спасу немає вже; елєктрік все ходить і ходить— і одключає нам свєт; і подивитись тєліка, одійти від цих ожиданій вже немає возможності; от ми і їздимо бригадами, вахтами, коліхтівами, сем’ями, з друззями, з дітьми туди, за колючу проволоку, і привозимо, хто шо вигребе; якісь гриби, якісь ягоди, якісь нужні вєщі, якесь цвітне залізяччя, якесь м’ясило, виміняне на горілку в браконьєрів; везем, наш батьку, бо ви нам стоко пообіщали, ну, і дали немало, ну, а тепер підлатуємося звідти, з-за колючки; якби не той рай, вся б країна пропала! це точно; то наша остання надєжда— стільки звідти привозим всього, пощитай на наших товарах тримаюця люди! там, за дротом, повним повно всього! там всьо є штотихоч! бо самі пойміт, туди стільки грошви упарили, стільки всього закопали, що не вродити не може там— сключітєльне мєсто! і в розтривожених вдячністю очах генсека знов спалахнуло б почуття чесно виконаного обов’язку: він подбав про народ; він не покинув його напризволяще. А тутай наспіли б і самі хазяїва— він і вона— обережно протиснулися б через натовп, знову вибачились за беспорядок, під години споліскували під краном єдину, залапану і чорну всередині, мов нею пили дьогтярну ніч, гранчасту стограмову чарку, і наливали б повну, аж перепліснули б на стіл, і припрошували б з притиснутими до грудей руками, й німо, напівроззявлено дивилися як він п’є, спохоплювалися, вже як рідні перед ріднім, і, сплеснувши в долоні, діставали останню рибну консерву з давно поламаного холодильника, інкубатора тарганів, і просили не відмовити, не погидувати; це, сіргеїч, ще із виданих вами пайків, бережем для самих торжествених случаїв; їжте, їжте, пригощайтесь, ми вже вечеряли; їжте, повинна бути хароша кансервочка; ми якшо то, потім попробуєм трошки; їжте, їжте, кушайтє тоїсть; і, коли він їстиме погнутою алюмінієвою виделкою з консерви, поволеньки так, поволі, півгодинно розжовуючи одну маленьку рибку, ті двоє напівскелетів вже осміліють геть і заходяться дякувати, дякувати звеселіло, дякувати, перебиваючи одне одного; дякувати і партії, і дорогому правітєльству, і лічно, лічно вам, дражайшій міх’їлсіргєювіч, от всіго сєрца, лічно вам благодарствуєм, шо ви нас туда послали, заплатили капітальнєйше, і там нормально кормили, і поїли газірованою водою; ми там хоч пожили один раз без нагая, бо все начальство до нас по іміотчеству обращалось, все просили туди сходіть, туди пролізьте, житуха була тошонада; ну, а народ наш ласий на дармове, це ні для кого нє сікрєт уже, от і напхалося туди повно— і нас, понімаєте, вижили; но ви про нас не забули! і дали нам трьохкомнатку; лічно, сєрдєчно, спасіба вам; спасіба як рідньому татові; спасібочки вам, нінаглядний родітєль! так получилось, січас ми тут, но ми можемо снова, коли захочете, коли тра, коли десь пчихне, загорить земля, відкриється дірка в пекло; ми б з радостю поїхати зараді вас, там виносити на носилках землю, валити, строїти, стірати, готовить жрачку; ми мігом; только пошліт; нє раді бабок чи льгот якіхось; нєт; раді чуства атвєтствєнності,— пайдьом і полностю аправдаїм довєріє; гість поплямкає, витре губи носовичком, посуне на край стола вилизану хлібом консерву, глипне по кутках, де б ще що з’їсти— кругом одне павутиння й затоптані недокурки— і з неохотою, бо тільки розпалив апетит, а поїсти любив він, любив попоїсти, з легким зверхництвом і роздратунком пообіцяє щось придумати, ідя навстрєчу пожіланіям трудящіхся, щось опщєствєнно полєзне, ударну стройку, опущену целіну, якусь аварію на крайній случай; бо народ же просто спивається од неробства, просто губить себе, гірш вражини; то чого не дать йому якесь благородне направлєніє? не послати на трудову битву, в атаку; в жизні всєгда єсть мєсто подвігу; народ наш— це не якийсь скучний, западний, закислий народець; народ наш хоче дерзать, героїти, рвать на собі рубаху— а не то спивається і надо спасать його сообща, політбюром, соотвєтствєнним постановлєнієм, німєдлєнно! і організувать йому високі целі, ударну стройку, канал якийсь чи аварію; сдєлаєм товаріщі. Присутній народ аж роззявить від передчуття спасіння— от коли їм, напевне, виплатять у вигляді підйомних сто літ очікувані пенсії, інвалідські пособія, компенсації за покинуте в зоні хазяйство!— а гість, користаючись заціпенінням, вийде в двері; ти стоятимеш на коридорі, коли він пройде повз тебе, немов реальний марксист повз привида, і натисне червону кнопку для виклику ліфта.

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>