<<< Повернутись |Початок | Далі >>>

від порпання в гнилих картоплинах і землі пальці здерев’яніють, мов зуб’я граблів, і так і стирчатимуть із рукавів, скарлючені, та от хтось перший, спритніший, розкидавши свою картоплю на два боки по чужих грядках, доскочить до яру— і невзабарі над межами війне димок, однокласники заспішать і собі: підкинути сухого бур’яну і вогкого, спрілого картоплиння з зеленими бубирішками; почекати, коли нагорить жар і прикидати ним невелику, завбільшки з яйце— таку, щоб не звугліла вся і щоб не пеклася задовго— картоплю; повсідатись на відрах коло вогню; кожен розчулений полуднем, з очима тихими, старими, виплаканими від диму, кожен натомлений, кожен сам собі вигрібатиме печені картоплини на траву і намацуватиме в кишені припасену загодя сірникову коробочку з дрібчатою, пресмачною сіллю; в молодого, суворого— недавно після інституту— учителя знайдеться складений ножик і він пустить його по колу: обчищувати картоплю до рум’яної шкоринки; і поки над видолинком лунатимуть голоси, шелест сльотавого вітру об коміри болоньєвих курток, за рівчаком, за кільканадцять кроків від привалу тремтітиме між полину русак з широко розплющеними, золотавими очима, весь готовий до кидка, з головою, втягнутою в плечі, з вухами, притиснутими до спини; морда з білими вусищами здригатиметься за кожним стріском бадилля, від низового диму ніс йому наморщуватиме трикутна посмішка і, лиш коли голоси та поскрип відер здаленіють на горбі, він пригинисто, непомітно стрибоне вбік і з довго стримуваним щастям звільнення, одним кидком задніх лап, переметнеться через грунтовку; цибоне через купу силосу, через нешироку смугу ріллі і пропаде, зникне за гривою прим’ятого кукурудзиння на скошеному полі; у старших класах за учнями закріплювали буряки— кожен рядок: скільки сягає око— ви їхали здоми в автобусі, з сапами, обмотаними цупким папером і затиснутими між колін, немов новобранці з трьохлінійними гвинтівками, на битву за урожай; буряки в два листочки нагадували розсаду в ящику на підвіконні, їх рівні зелені стрічки стлалися пагорбами; марево дзвінкою силою наливало спів жайворонка, він бачив все грудкувате, з поздовжньою прозеленню поле, і зігнуті спини підлітків, що ледве просуваються вперед, буцім чіпляючись за землю гостряком сапки; він, жайворонок, оглухлий від захвату й млості на струменях вгрітого повітря, не чув нічого внизу, так, ніби повільна тінь хмари просувалася полем, проте, коли він падав, провалювався на дно повітряних ям— то раптом згадував про земне і бачив зігнуті спини, здогадувався про вітер внизу і зринав вище, вище, аж за хвилину йому перехоплювало спів, а внизу, над дорогою, підхоплюючи солому й дрібняве листя, як завжди зненацька, чорним котярою кидався вихор— і жайворонок вмить тверезів од хмелю височини, і співав з перервами, впевнено і повносило, сповнений вдячності вітрові, що піднімав його над турботами й над страхом падучої миті; ти чув, як стихає спів і підводив голову над буряками— ось він, птах, що не жне і не сіє, але й не думає про один хліб насущний— жайворонок летів до села, десь до конюшні: збирати волосінь на кубельце; ти діставав з кишені уламок мантачки і, підгострюючи сапу, думав про нескінченність праці всього сущого навколо: рядок буряків, ніби ще й не починався, ніби ти скутий сном і зачакловано тупцяєш на місці; ти нагинався й на кожній п’яді вискубував і висапував кожну бадилину— як її вискубували й висапували, рачкуючи тута сотні літ, твої рідні, твої кревні, твої знайомі, твої ближні, твої сусідські, твої знані з переказів, усепам’ятні люди; вискубували й висапували, давали цукровий корінь, з якого спритні нарощували свій перший капіталець, будували міста, влаштовували там революції і запрягали тих селюків горбатіти за купу гички на осінь худобі; а вони сапали й вискубували — підсолоджували цвілізаційний поступ —сапали й вискубували бур’ян щорічний, бо не могли інакше, так пристрасно й зречено, рабськи любили цю землю, перетирали в руках кожну грудку, от і твоя настала черга, а потім тебе приб’є до міст, ніби збудованих з рафінаду, і там, ті з дрібними, пацючими, викришеними від солодощів зубенятами, вважатимуть тебе неотесаним, так і не розігнутим, не модерним, надто сільським письменником, і хіхікатимуть єхидно на твою працю, довжезну, як і рядок в дитинстві— ти висмикував лишні, загущені буряки і вони біліли вирватим сухожиллям; листя на них зав’ядало хутко; ти намагався не розгинатись, щоб не бачити, скільки ще йти і зайвий раз не кривитись від болю в попереку; тоді сама по собі робота ставала непомітною, необтяжливою, звичною, мов цокіт годинника; ще декілька п’ядей проріджено, ще крок до межі, а там, з долини, війне терпкістю молодого татар’я і студеної води в криничці; після екзаменів додатковим іспитом загадували на прополку— хто не відробить, того не переведуть у старші класи— «о, вже погнали на роботу!» зітхала під магазином, виглядаючи хлібовозку, якась сердобольна тітка і ти, готовий на трудові подвиги, крокуючи з сапкою на плечі, мов вартовий під мавзолеєм, немов недавно зцілений з милицею, запам’ятовував, що на безплатну роботу обов’язково гонять, за якими б вигадками й застрахуванням не крилась принука горбатіти; і втішав себе: ця оказія на тиждень, не більш, а там безтурботність на всеньке літо; зошити ви заводили після листопадних канікул, а траплялося і пізніш, бо відразу ж після першого дзвінка, тільки-но розбігалась урочиста лінійка перед школою, ви, здичавілі за літо, з першої ж хвилини навчання просилися в поля, пересиджували з горем декілька учбових днів і от, «ідучи назустріч народові», завуч перед великою перервою прохиляв двері класу і, стоячи одною ногою на порозі, оголошував просто з розбійницькою прямотою: завтра приходьте з ножами; це означало: буряки вже підорані, їх треба вирвати, стягнути на купи, повсідатися з безвітряного боку і змахом тесака обсікати гичку від коренів; передають морози і ранній сніг— тому і така поспішливість; потім вертали степом пішки— повз високовольтну лінію, через яри,— назбирували по видолинках повні торбини запашнючих, дрібних і тугеньких печеричок, а якщо пощастить, то й зривали на колгоспному городі по декілька солодких перчин і прив’ялих, чомусь не зібраних, помідорин; вертали вколесованою по стерні дорогою, на горбі зазирали й аговкали в лисячу нору, звідки роїлась мошка і смерділо здохлятиною, видно лис той годувався на скотомогильнику; мишей всіх витруїли; тітки до глупої осені увихаються полем, запихаючи отруту в кожну мишачу нірку; вертали посадкою, натрушували ліщинових горіхів, до оскоми наїдалися диких вишень, що чорними кетягами, напівобдовбаними зграєю ще чорніших дроздів, обвисали з гілля над просікою і сяяли соковито; вертали з доброю втомою натруджених повернень, з першими своїми гостинцями— в сутінках ти на порозі хати перебереш печериці й обріжеш червиві ніжки, покришиш їх у підсолений окріп і, поки вони виварюватимуться, вгадуватимеш: чи вистачить всім на вечерю по ложці? з перчин і помідор мама приготує рагу на сніданок, і тобі досі пам’ятний його запах, немов знімаєш кришку з пательні— так верталися ви додоми, зустрічаючи різні дива: вдруге заквітчану на осонні суничну галявину, розрите барсуком осине кубло в землі, сірі, порожні соти на пожухлому споришеві, а на підсохлому краю калюжі: чіткі сліди козиніх ратиць; вертали з розповідями про всяку страхотняву: куди, на яке дерево лізти, якщо дикий кабанюка виламається з посадки? знаєте, які в сікача ікла? коневі хвоста, як сокирою, рубає! і всякий тріск чогось непомітного в лісосмузі, або вереск сойки, пробігатиме лоскітним опіком по спині; і так ви йтимете страхопудами, аж доки перед станцією завидніє крайня залізнична казарма, жовтий причілок, переїзд, червоний блиміт перед шлагбаумом, старі, з розпертими кузовами, машини, навантажені цукровими буряками; от і село; все тут виказує нужду і терплячість, безнастанну працю і виживання, роботу в городі, по хазяйству, в хліві, нагинці над буряковими рядками в полі, роботу й роботу, з мішками, якими тягають на горілку цукрові буряки, а потім за ту бурячиху вимінюють пшеницю свиням, а свиней здають в заготконтору, а з виручених копійок складають на хабарі, щоб дитя поступило в інститут, вивчилось і зреклось цеї чорної, земляної роботи назавжди; і покинуло догорбачуватись, доздихати з мішками і сапками на тих полях матір і батька, впряжених у роботу з тією первісною відданістю, коли ще не знали ліні; впряжених, врослих у неї, мов важезний камінь у землю, камінь, що заперечує всі безглуздя сізіфівські, камінь, який водночас нагадує і ломову коняку і плуга, і тягне на собі родючу борозну, тягне один, щоб було всім нажертись, тягне, бо звик тягнути, тягне, щоб його вивчені діти набудували реакторів під видобуток плутонію і ракетних шахт, тягне, щоб потім всю його піввікову працю одним млявим пальчиком перекреслили, викрали, а самі смертельні споруди ще й змусили підривати й закопувати, закидати тілами власними, щоб комусь там десь, у щасливому заокеанні, позіхнулось полегшено і безтривожно спалось; щоб всі затямили: одним написано лічити грошики, а іншим, здикуненим, чиїми кістками загребли кілька війн і впірамідили рай для світу, здичавілим від праці приписані плуг і борони: для самозаглиблення, самозакопування, самозцілення, бо так, запроста, їх не вдалося видушити; землероби все таки, натури вперто волячі, тяглові, стожильні, все в роботі, в роботі— хіба хто міг тут знайти хвилину, щоб подумати: десь, під якимсь Чорнзнобилем , будують якісь реактори...? Взимку ти прокидався о половині сьомого і тремтів під ковдрою— вже треба вставати; по хаті пахне білою глиною— мамина зимова побожність до груби! десь підмастити патьоки, десь заліпити тріщину; батько дотоді обдовбав ломом лід коло криниці, приніс води, розчистив од снігу доріжки на подвір’ї, налляв теплого пійла в собачу каструлю, ломом вдовбав і нацюкав вугілля, що змерзлося одною брилою в шопі, вичистив у худоби гній у хліві, натер на тертушці і замішав з дертю кормових буряків і через відгородку висипав у жолоб корові, і постукав по дні відра, щоб прилипле теж висипалось; мама дотоді совком на загнутій дротяній ручці вибрала попіл у плиті, поклала розпалку на коротке полінце, причинила піддувайло і знов відкрила його тільки тоді, коли полум’я вже геть обів’є дрова і тяга загуготить об тонку бляху духовки; мама розігрівала баняки з картоплею,— бо все хоче теплого,— шурала ними по плиті, коли пара аж підкидала накривки і тре було затулити отвір фаєрками; потім товкла картоплю великим, тріснутим збоку товкачем, солодка парнота розливалась по хаті і нею збрякали стіни, двері; навіть сміття у відрі не хотіло на вулицю, на холод і воліло згоріти у піддувайлі (сміття, коли відро виносили, просипалось на підлогу— його на совок і в піддувайло, і от жахтить там, підпалене ясеновим жаром), а ти все тремтиш під ковдрою, в напівсні, і уявляєш глибокі, за ніч навітрені, снігові замети; мама з дійницею виходила на двір, прочиняла двері хліва, звідки било назустріч телячим духом і гасовим чадом ліхтаря в дротяному абажурі під стелею; обмивала і витирала чистою пілкою коров’яче вим’я, зручніше вмощувалася на ослінчику— і перший струмінь молока з пінистим вжиканням забілював дно дійниці; трохи молока мама відливала в господарське відро і ставила теляті, вбігала по рипучій стежці до хати, знімала з нитки над плитою і клала, притиснувши середнім пальцем, цідика на горловину банки, а потім з чайника виполіскувала відро, виперала і вішала сушитися марлю, йшла в погріб з кошиком по картоплю, та раптом згадувала, що треба покласти корові сіна— холод геть одбиває памороки!— так подумувала собі і казала батькові про безпам’ять, та він, дістаючи голільне приладдя з верхньої полиці буфету, відказував, що вже насмикав отави з стіжка (пам’ятаєш гладеньку, виковзану долонями, дерев’яну ключку з міцним і загнутим всередину зубом? ключку, застромлену під засніжений, сирий верх копиці) ти тільки здригнувся від передчуття холоду і закучугуреної дороги, а вдома вже стільки пороблено всього! стільки справ хатніх і господарських; ти тільки надумуєш встати, а батько вже нагострює бритву об ремінь, натертий зеленою пастою і зачіплений клямрою за алюмінієву вішалку, прибиту до одвірка в кухні, а мама вже тонкими кружальцями ріже картоплю на шкварчливу сковороду, по хаті пахне киплячою олією і відталими у відрі дровима, вугіллям, снігом, менші брати сопуть безтурботно у великій кімнаті, ніхто їх не будуть, нікуди їм ще поспішати, а в твоєму портфелі і підручники не перекладені, і зошити позавчорашні, а по радіо лунає бадьора передача «сільський час», колгоспники звітують про снігоборотьбу на полі, про виставлені там, на обвітрі, дерев’яні щити і майбутні урожаї, отже, десь близько сьомої, пора вставати, а ти боїшся й рипнути ліжком під теплою, сумирною, лагідною, немов напасена корова, грубою, лежиш і вигадуєш якусь причину, щоб не йти нікуди, і якраз отоді, коли від морозяки з гахкотом репає дерево на вулиці, якраз, коли ти подумав, що може самі віднадять від школи сьогодні, якраз у ту мить мама запитує неголосно, але так, що ти досі чуєш, запитує від порога «ти спиш»? і ось повинен вставати, не маленький вже; батьки ідуть на роботу і ти повинен; вставай, ледацюго,— кажеш ти сам собі, а від груби так затишно, так розморливо, так приємно пахне літом і теплом череди, солодко пахне глиною, немов від грози і стужі ти сховався в печері в глинищі, пахне сіножаттю і привіллям, ніби лежиш на покосі— і так неохота рипнути ліжком; але думка про дорослих і тебе дорослить: батькові цілий день товктися на призалізничному складі, між купами доломіту і ящиками з медичним склопосудом, бігати між станцією і вагоном, і знову на станцію, вмовляти начальника підождати, не записувати простой, бо пісок змерзся на камінь і люди вже котрий день довбуть, роздовбують його по граминах, бігати й слухати наганяї і матюги, і погрози «сключити з партєї», така робота складського майстра; а мамі також добиратися між кучугур до того складу, сидіти в маленькій кімнатці на вагарні,— між паперів, рахівниць, діроколів, конторських книг, насмерть загвинчених пляшечок із силікатним клеєм— сидіти на старому, оббитому дермантином і обгвіздкованому кріслі з високою спинкою, прошкрібати лінійкою замуроване інеєм вікно, заповнювати водіям путівки, білою парою хукати на штамп, притискати його до папірчини цвілого кольору, мерзнути, йти по щепки з ящиків, підкидати їх у грубу в сінях, притуляти руки до ледь теплої, пофарбленої в чорне, бляшаної оббивки, зігріватись від галасу й жартів довкола, а потім при тьмяній, на витому шнурові, лампочці сліпати, сліпати над нарядами, кляцати дерев’яними кісточками на рахівниці, збиватись, перераховувати заново, підбивати розрахунок і для певності ще раз підраховувати, а недокінчені листки забирати додоми разом із папками, рахівницею і грубим журналом— і йти із напханою сумкою по вузькій, протоптаній між шпалами стежці, і зводити коміра, і обертатись спиною до снігової крутії, коли зненацька, з присмеркової імли, налітає і голосно сурмить швидкий московський поїзд: апельсинові його вікна стрімко плямують сніг, мов величезний термометр струшується в гарячці січня, слідом потьохкують рейки, вихрастіє, вихляє хвостякою сніговий дим і довго ще пахне курним вугіллям; «вставай, хлопче», це знову мамин голос, і ти зіскакуєш, одягаєшся, з’їдаєш із квашеним огірком тарілку картоплі, береш на підвіконні двадцять п’ять копійок на пончики в шкільній їдальні і послизаєшся на окрижанілому порозі; відтак, повісивши портфелі на зап’ясток і запхнувши руки в кишені пальто, вискакуєш у провулок, щоб встигнути на першу ходку автобуса о сьомій п’ятнадцять; якби хоч добряче намело— дідька б лисого він поїхав, а таким морозякою, коли й собаки поскручувалися в будах, кому прикортить пішаком, добрих чотири кілометри пертися в школу? відмінники й ті потюпають назад додоми; ніяких заметів на дорозі— і он, біля станції, світить вікнами старенький «пазик»; там, біля водійського сидіння, біле пластмасове пуделко з копійками і білими круциками, мотками білетів, але ви школярі, ви безплатно їдете; і, продерши копійкою вікно, відчуваючи передпліччям кожну голку інею на автобусі, ти помічаєш засніжений скверик із столиком посередині, засніжений дах залізничного магазину, дорогу повз поштою, окрижанілу криницю, стовбури вікових тополь і лип, жмуток сіна під плотом, підводу в запрягу накритих попонами коней (когось вивозили на ранкову електричку) і тебе морозить наскрізь від пронизливої краси й невідомості світу; дорогою до школи, підгецуючись на сидінні, ти в прошкрабаний отвір бачиш снігові надуви з чорнопилюжними козирками, зайчині сліди по крутосхилові, куріпок, які біжать під ялини в посадці, і пригадуєш діда; він помер рано; він так і не взяв тебе на полювання, ти був малий ще, аби виганяти, викрикувати, витоптувати з сухого очерету зачаєного там лиса; може, якби ти сходив з ним по мерзлій ріллі поля, порозплутував сліди й наброди на понові, змалку світ тобі не здавався б таким великим і примусовим; а так тільки згодом, перемірявши ближні й далекі пагорби, й морозний туман, що за ними, ти узрів його тісняву, пронизану азартом, мов невловимістю часу; а якщо ти взявся писати— і цей твій обов’язок зрідні довічному школярству— тобі кожен день підкидатиме можливість уникнути його, переждати, дочекатись погідного настрою, та настане година в січні і ти зречешся друзів і міст, щоб пригадати дідову сільську хату: як вона вихолодає на морозі! жива, освячена в снах і раптом, волею забуття, знепритомніла від зашпорів; там вистигають спочатку сіни, бо під підлогою з тонких дощок, простелених на землю, повно мишачих дірок у фундаменті й лєгарах— хата зводилась по війні, з назбираного, де прийдеться, бо велику родову хату на тому ж подвір’ї, велику хату, усуспільнену при розкуркульстві, узаконили за партійними господарями; коли дід і бабця вернулися з виселки, їм відступили там комірчину; дід пішов працювати конюхом на будівництво сошейної дороги, возив каміння, пісок, дещицю одвозив і собі на новий фундамент, прикриваючи каменюки сіном, щоб не впаяли термін, і жив у родинній хаті, мов злодій, пійманий і зачинений до ранку в комору, і мріяв про свою оселю, і звозив усяку цеглину з колишніх хуторищ, і радів кожному цвяхові, якого витягував, рубаючи ящики на дрова, і потім вирівнював їх обухом до колодки і складав у бляшанку з-під льодяників, і знов колов ящики, і цвяхи рипіли, мов потай прочинені двері; дід радів всякій виміняній, заробленій дошці, всякому спиляному дубку, що згодиться на підвалу, всякому скоблеві, залізячині, дверним завісам, клямці, радів, як радіють кожній миті перед зціленням, радів і не смів пікнути проти нових господарів, радів і вірив, що вигребеться з тісноти й злидарства, бо вірою і терпінням був надихнутий його рід, і хата поставала з віри і вірності виживанню, як гора, проростаюча із зернини гірчичної; і те надзусилля передавалося тобі скрізь, де б не згадав ти потім білоглиняні, святі, рідні стіни і дах під червоною черепицею, мов багряне полум’я дива— холод пробує заповзти через комин і крізь заткало в грубі, шемерхає старим, спорохнілим сіном на горищі, відшукуючи найменшу шпарину в стелі, а тоді разом, оскаженівши, налягає знадвору на причілок: мов сало колійською шпичкою, проштрикує каланичну глину, тонкі дилі, арцаби, наливає просинцем і зашпорами гранітний фундамент, аж каменеві стає ще важче від пекучого, злого, нестерпного болю; потріскують, сохнучи на морозі, збряклі соснові двері на веранді, а на сінешніх, дубових дверях, обкованих для міцності залізними штабами, на кожному загнутому всередину цвяхові накипає паморозь, немов зима, як величезна всеїдна міль, відклала й тут свої лялечки, і жде лиховісного виплоду; холодюга таки пролазить всередину хати, розлючений, ненаситний, голодний; тріскає на полиці трилітрова банка з засоленими помідорами, промерзає наскрізь, на камінь, цибуля у вінку під лавкою, вистрілює кришка зі слоїка губ’яків; вся хата повниться злодюжним шелестом, шемерхом, наче хто в темряві перебирає всяку всячину навпомацки; відтак холодюка з босяцькою наглістю залазить у постіль, вистуджує кожну пір’їну в подушці; мов собака вгріту літню пилюку, викачує на себе тепло з простирадла й матраца, вигонить мишу з-під ковдри, завмирає, та довго не влежується, вискакує, як босий алкаш на похмілля, і далі нишпорить по кімнатах: перебирає рибальські снасті в бічних шухлядах шафи, перелапує кожну складку в одягові, виминаючи звідти осінній пил, тютюнини й теплінь на павутинах бабиного літа; і все йому мало, мало; вертається знов до груби, вишукує і вистуджує останню, вгріту спогадом про тепло, вуглину в попелі, нипає по кутках, проморожує пляшку з оцтом на миснику, видублює і загинає сірі носаки наброджених, і так і покинутих сирими, кирзових чоботів, зупиняється, аби замислити ще якогось збитка і, припавши колінами до підлоги, крижанить воду у відрі на лавці; а тоді, розчулений мстою, холод згортається великим білим їжаком у найпромерзлішому місці, коло порогу, і, засинаючи, за звичкою всіх невдах, згадує як прикро йому було раніше: хату вище вікон втепляли загатою, між закладених дошками кілків напихали солому, листя, назгребане дідом по садкові, під горішинами; а потім з підвітряного, степового боку хату ще й обставляли високим, аж під черепицю, кукурудзинням; з відстані вечірніх полів, вікно в хатині з дахом, підпертим срібними кукурудзяними вершками, здавалось ще меншим, ще затишнішим, ще теплішим— і таким, ледь жевріючим, невимовно рідним бачив його дід, коли на широких саморобних лижах, з лисицею, перекинутою через плече на куфайку, повертався навпрошки з полювання; одного разу він на самому городі підстрелив зайця, той петлянув вбік і, метляючи ногою, докотився до садка, пробіг повз парканом, повз копицею соломи і щез, як у воду канув; скільки не перешукали в сутінках— нема, буцім закляття його злизало; дід і зранку обходив подвір’я, города, садка— ніде немає зайця; мабуть, прибрали за ніч собаки? але ніде не видно ні шерстин, ні крові! дід аж закинув полювання, розгадуючи таку оказію, ставив на тарному складі петлі на куниць— тоді ще за шкурки непогано платили— а по весні, розбираючи загату, зчудовано ляснув себе брезентовою рукавицею по коліні: а бий тебе сила Божа! заєць прогрібся під дошки і заковізнув там; холод нашорошеним білим їжаком подрімував на підлозі в сінях і марились йому справи й придибанки людей, що жили там колись, і чиїми голосами протерпли навіки стіни хати; і, втомлений збиткуванням, він слухав їх, совістився за своє розбишацтво і хотів діждати хоч кого-небудь, щоб вибачитись і білим клубком покинути хату.

Тепір вже рідко хто закладає загату на зиму; обкладати стіни радіоактивним листям все одно, що втеплювати собі могилу; ти приїдеш електричкою— і хата зустріне, мов карцер спогадів, мов видовбаний у вічномерзлотах льодярник: зіщулена, завмерла, з наждаковим інеєм по білих стінах; і, коли вискочиш по дрова до хліва, душа хати, душа родинного співчуття й тепла не зітхне за тобою з сіней: двері притуляться легко, м’яко, замшілі від інею, немов вона, душа хати, вириваючись на двір, навсліп обмацувала кожну шпарку і довго, застрашено всмерть, вже збезсилено лапала за клямку, тікаючи від морозу, що пробрався до оселі; поки ти цюкатимеш для розпалу соснове поліно на дрібні скалки, душа стоятиме за спиною, така ж незрима, як і людська, тільки добріша від смутку німих виглядин, тиха й виплакана, зраділа тобі, як ніхто, в сирітській виплаканій порожнечі; вона нагадає вимкнути світло в хліві, покаже, куди випурснув ключ у кучугуру снігу, коли замикатимеш хлівні двері, і з радісною недовірою вслухатиметься в сичання перших вільхових полін у грубі— дим заледве проштовхуватиметься нахололим лежаком, бо кожна цеглина, як жебрак першу милостиню, як вигнанець довгожданого листа, притулятиме тепло до серця— а коли геть розгориться й поміж розміреного вогню дочуватиметься зітхання жару, душа хати одійде від духовки; відійде з простягнутими дитячими руками, вже позбувшись тривоги і враз пригадавши всіх улюблених, всіх найдавніших, всіх пожильців своїх і стане стоокою, з ангельським усепроникним зором, і відступиться в спогади, в переможений нею час, зітканий із плачів народження і плачів прощання; відступиться, знаючи, що й там, у людських спогадах, потрібна її втіха, її присутність, сувора й надвитривала серед казематних ночей, серед навстіжного простору впертіша скелі, бо вона й сама простір, тільки зігрітий вірою, змалілий до розмірів всього найкращого в людині, всього найпростішого, всього необхідного, щоб не пропасти з холоду й відчаю, але й не знавісніти з ліні, жиру й гординь— її втіха в спогадах, немов живий прообраз раю для всякого, хто одійшов за поріг і бачить попереду вічну оселю; душа хати належатиме, всюди й скрізь, усім її давнім мешканцям— і тобі водночасне; її присутність ти вгадуватимеш за тюлевою занавіскою на вікні, в купі зимового одягу на вішалці, в одчиненій продуктовій шафі, на грубі, де сохне на ранок і пахне живично розпалка— душа хати буде хоч і вимерзлою, хворобливою, але безпечальною і усміхненою з одного присуття людини; вчасно будитиме, вчасно вкладатиме спати, вчасно підказуватиме, коли прогорять дрова, щоб затулити заткало, вчасно загадуватиме, яку роботу треба виконати по хазяйстві: втеплити поролоном і плівкою вікна, перебрати підмерзлу картоплю в ящику, знайти глини, тирси і заліпити відпалий корж над дверцятою груби, дров нарубати, поставити капкана на мишу, що трубить у погребі моркву, пересушити патрони, перечистити мисливську зброю, і всюди вона, душа хати, буде тобі за найуважнішу няньку; і, тільки, коли переливатимеш з бутля вино по пластикових пляшках, ладнуючись у нову дорогу— діткне тугою і знову з сирітським виразом стоятиме невідступно, поруч; ти, з головою вкрившись трьома ковдрами і покривалом довго, непритомно спатимеш— забуваючи міські прикрощі, зради, обіцянки даремні, забуваючи газети, телевізійні воплі, передвиборні сальтисонні харі, в кольорі, словацьким друком, розліплені поверх прокльонів і лайки на парканах і стовпах, розтиражовані з того паперу і грошей, що їх державка ця зекономила на невидрукуваних твоїх книжках, де ти впортретнив живих і мертвих свідків нуклідної душогубки від моря до моря; ти засинатимеш, забуваючи всякі хвуршети, митців і мисткинь, і те наймерзенніше плем’я поетів, серед яких, як сказав один шанований тобою класик, на одного справжнього святого доводиться десять тисяч шахраюг, пустословів і виродків, або, як прорік би один ростовський приятель: животниє! мразі! колись ти був на стільки довірливий, що навіть писав на них рецензії, а воно, висмикнувши з твого речення ключових три слова, злемзає бездарну пєсєнку— і весь твій дух пересере; таке не одне воно, чмошисько, що нипає, де б поцупити втихаря, де б приссатися! не одне! згідно законів розплоду,— бо класик той обмовився збридливо ще на початку диколіття,— тепер не десять, а сотні тисяч таких, і всі щось строчать, уявляють про себе, ґзяться, як в’юни посипані сіллю в тазику, і підпливають слизом у самохвальбі, в саморекламі— і жодного звиву, жодного рядка, засвіченого духом справжньості; зліпить пєсєнку на три слова— які ти відшукував по трьох світах: на чужині, в смертній тривозі і вічній безвиході— зварганить пєсню і, роздуте від самовкохання, немов розгодоване дріжжами, з тупим і ледачим виразом цмулитиме собі в холодку пиво; його хвалитимуть, розхвалюватимуть дві сосюри-співачки, і всі вони такі грайливі, розкуті, впевнені зароблять на перецьвіріньканих трьох словах більше, ніж ти на трьох романах; от від чого загнулась книгоіндустрія в державі!— тебе вигідніше було розтягувати на цитати; тебе лаяли за незрозумілість, зарозумілість, за потоп свідомості, за стиль, успадкований від бурякових рядків, над якими горбатів ти в полі з принуки й остраху— тебе лаяли і обкрадали; критики вискубували по одній фразі і хитренько вимислювали на газетних шпальтах: в кого він вчився писати? кого наслідує? що сповідує: білібералізм чи просту, простолюдну давократію? чи він затурканий, в кожусі й чоботях, етнографічний хуторянин? чи він якийсь фашизоїд, судячи із знаків оклику? чи він модерніст, чи гаманіст? що він, загалом, сповідує? яка ідейна наснага його творів? чи там порожньо й чорно, як у погребі під перекинутою бочкою? проти чого він, власне, виступає в цьому, так званому, романі? куди вітрильнить так нарвано? чи він просто марить, вкупі з коматозним часом, і всіх нас припрошує у могиляку? тебе обкрадали журналісти, вічні маловіри, з виглядом шолудивих собак, що їх або вигнали, або мають вигнати з двору, вічні раби тимчасовості, коростявих подій, вічно слухняні й пришиблені, але собі на умі, вічні літератори-невдахи, по своїй природі добрі й нещасні люди, що мріяли колись, колись написати правдиву книгу: про всю набачену мерзотняву, яка їм виїла душу; написати правду, нарешті, правду! про всіх і все! про гидь і виродства! про всепродажність вибраних! про отупіння й ненависть на лицях перехожих; про все, через що ми так низько впали, хто, коли і від кого, на яку суму взяв хабаря, хто стукач з комсомолу, хто людоїд від народження, хто підсадна цереушна качка, хто чоловік, а хто підар, хто є хто в цій вонярні всих смертних гріхів — у розобіймистій смертькраїні!— хто є хто тут насправді?! вони висмикували в тебе по декілька узагальнень і по тому ставали визначними аналітиками, знавцями тутешньості в американських фондах, і доїли їх, як силіконову цицьку; ти дописував і переписував, сухожиллями сшитий, нескінченний роман–прощання, напнутий вітрами поглядів, викашлював легені з гноєм і кров’ю, а придимократнені, продимлені стозагарбними війнами, приамериканені знавці з панібратським усміхом радили з’їздити кудись до моря, підлікуватися, ну, тримайся, бувай, старий, ти видужиш, тільки послухай, візьми себе в руки і обов’язково поїдь до моря— це тоді, коли ти не мав на метро і автобус, щоб перескочити по призначені ліки, і пересувався по дванадцяти метрах бетонної клітки, розжареної сонцем, і, щоб не так пекло в грудині, ставив по кутках каструляки з водою; твій боржницюра з плем’я поетів, той, якого по доброті душевній ти вирвав із богемної тічки пилососних шалав і зашмарканих гоміків, той, якого ти навчив читати газети і мислити міжнародно, державно, тепер забився в близькосхідну країну: дипломатити і приторговувати наркотою, прикриваючись паспортом; бо що йому там ще робити? не співати ж йому держгімна, не щеневмерлити ж з ситої одурі; цей не дасть померти; хоч би прислало, падло, якогось тугрика чи рупію, ти б купив на них кіло білкової маси, тобі необхідні білки, так порадив лікар; і попробуй його там достати, знав куди здриснути; тре було тутай послати хлопців з праскою, пожалів, посовістивсь і от, тобі в груди впікається гній і могильний сморід, а те поетичне барило десь пропроститутить, продзюрить твої гроші і гиготітиме жеребцюрою, а потім настрочить вєрша, а потім доповідну писульку в міністерство про дипломатичні успіхи, а потім листа супрузі, привєтіки дєткам, розмліє, розмнямніє, посуне на бік краватку, подумає, де б ще добавити? лапне себе за ширіньку, згадає вчорашніх дєвочок, де б ще добавити? викличе шофера— все таки мусульманська країна, з спиртним непереливки, водій мусить знати; якогось пивка б лигнути, да-а, тут все так дорого, особенно баби, та й то кобили; добре їм! мають банкомата між ногами; а тут з героїном паришся і одні стукачі кругом,— як тутай з горя не накваситись? він забув про тебе, як гандон в унітазі забуває, хто його власник,і мріє впірнути глибше; його пузо не знає, як ти його пожалів від праски, і як його припікало б тоді: незгріше, ніж твої легені зсередини; а скільки обкрадали друззя-літератори, розчулювали пропащістю, жили під одним дахом місяцями, а потім, коли тебе скрутило, боялися й подзвонити, і дихнути в трубку; варто встріти такого на вулиці— сірі і непримітні, як книжковий пил, вони зустрічалися всюди— постояти, випити ритуальну каву, від якої тебе завжди судомило й нудило, немов від підсолодженого оцту, вислухати якусь сентенцію, і відчуєшся сам мертвішим книжного пороху, обкрадений до останньої мозкової клітини; одне таке лихо запам’яталось тим, що оправлялося чорним, якоюсь пекельною смолою; де попало розкидало речі по кімнаті, знало всіх і вся у мистецькому світі, і всяку розмову миттю зводило на плітки, десь поєвропилось, десь посюсюкало при фондах і вернулося, як мавпун, знову випущений у джунглі, але з цвілізаційним зверхництвом і всезнайством; вернулось, щоб донести ідеали булькократії, і, де тільки можна, хапалося за мікрофони, закликало, повчало, наводило приклади і бігло як не на презентацію, то на прийом у посольстві; воно з бобінними вухами і ротом, мов перископ, роздертим жадібно: де б що почути чи захавати? воно жило в своє задоволення,— задовольняло свободу скотства,— а ти годинами відшуровував віхтем на тичці загиджений унітаз, чорний, немов від пекельної смоли, мов те одоробало жерло чорну землю; одні обкрадали душу, інші мозок, ще інші час, ще інші запал— і чим більш крали, тим дужче цуралися.

Якогось року в столиці вітчизни збирались банкіри— була їхня чергова світова сходка— отут-то вже наші холуяки розчепірились! декілька років перед цим не виплачували пенсій інвалідам і вдовам, і кинули все на впорядкування бульварів і скверів, де в спідницях до пупа, за сценарієм спецслужби, мали сидіти й вип’ялювати губки бантиком юні пєдікі і сосюрки, коли хтось там промерседеситься, розмліє оком, накаже здати назад і водій запопадливо відчинить двері; всі вони, старці й пристарки, хворуваті на педофілію; всіх їх тягне до чистоти, до діток; там за це у них строго, а тутай можна; і навіть треба!— як закликали рекламні буклети, написані власноручно головним кегебісом зникраїни: мовляв, у вітчизні скорочення поголів’я, нема хекологічно надійних самців; задумавшись про майбутнє, плід вже в утробі хоче втекти назад, щезнути, зникнути, здиміти у невідомість неіснування, а потім, якщо й народиться, все свідоме життя тікатиме від розплоду— такі причини димографічної катастрофи; правда, є нєкоторі, діти з очінь порадошних, урядових і припрезидентських сємєй, ті ще хочуть і можуть; всі дєвочки й мальчікі провєрєні, самі викликались в ім’я вітчизни використати свої лона для створення нової еліти; нової, без перебільшення кажучи, раси— живучішої від стронціанітів і всепроникної, як ваші гроші; вони готові на подвиг заради людства; вони покинули свої скромні комп’ютерні розваги і торгівлю зброєю та урановим паливом— і ждуть вас, погляньте; всі вони аж світяться, аж духмяніють від чистоти й присвяти; зупиніться, вийдіть, подаруйте їм хвильку уваги, прокатайте їх, підвезіть до школи на своєму «мерсі»— вони розкажуть про вас учителям і однокласникам, і вся вітчизна взнає, яка порадошна й чистосерда, яка людяна й щедра та дармократія! поважна, всьо має— і так любить діток! одне умілєніє і заглядєніє; так любить наших сиріт! діти задаром— це було головною приманкою влади, що розраховувала на інвещиції, бо всі наші скарби, наші збереження, наші заводи, наші родовища, наші «геси», наші підземнобетонні сховища стратегічних запасів, розраховані на комунорай після атомного бойовища, нашу електрифікацію, нашу індустріалізацію, зведену на кістках селянства, наше, назбиране в картуз біля доріг, зерно з урожаю людоїдного року, наше все по малій золотині-бубці влада списала на привидизацію, мовляв, від чмихів чорнгробилю, від позіхань бета-променів все дьогітним потом, мільйонами каторг зароблене обертається привиддям: все змозолене, як біль натруджених рук улюблене, ховається в запотойбіччя; насправді ж, вивезла! вивезла в євгробейські, в заокеанські, в чортийчиї банки; вивезла, маючи там добрих купців, хитрих спільників, котрі потім заплутали, збили шифри і розвели ручками: ми нічого не знаємо; це було дуже, дуже давно, ми не знаємо і відчепіться від нас, бо буде гірше; і влада металась: треба ж платити народові пенсії (тут всі прирівняні до інвалідокалічі) за останні вісімдесят з лишнім років; це неподобство, все таки! люди ждуть і ждуть, мруть і мруть — ждуть і дохнуть!— а їм нічорта не платять! обурювався наш презентент перед зустріччю з тими банкірилами, тими акулами фінансизму, рятунами безпомічних, крокодилищами добродійства, тими витриманими, мовчазними благодійниками, інвестспасителями, що на нашій землі влаштували дві світових війни, дві людоїдних бойні, два погромища всіх і всього, а в третю війну, холодну, просто обжучили і за три погнутих центи скупили стільки золота, срібла, платини, металу з ракет, що з нього можна було б перекинути міст до атлантиди; вони й зерно, просіяне із підвід і назбиране тобою в картуз, вони й останнє зажилили; борги перед народом сягали заастрономічних чисел— і це загрожувало підірвати євгробейську небезпеку; тому наші і розчепірились, і в кожному сквері розсадили дітей, а самі стояли в кущах, роззявлені, і ждали інвещицій; холуяки холуйські! дурні-дурні, а хитрі на видумки; що тільки вони не робили, аби ти не вивів народ на вулиці і не запитав у тих жирних педофілів: де все зерно?! де грошенята наші?! де проценти з процентів?! вже стільки збігло часу! чого ви тягнете кота за яйця— платіть і крапка! ще ваші татусі його перекупили за безцінь, розпроцентили, перепродали, наробили танків і бомб, проїбали й профукали на війнах, які ви перенесли на нашу територію, щоб слід просипаного з підвід урожаю стерти й знищити, і за все це гидуєте дати позику?! ви, покручі гієни й п’явки! ви, засмерджені, глистяві душі! та ми вас витрусим зараз, як гнів уселенський трусить гнилу осичину, виганяючи звідти біса! ми трусанем вас легенько, щоб привести до тями і, відірвавши від обрахунків і збоченств, нагадати, на чиєму зерні, на чиєму потові й крові, ввіллятих у ваші фінансові розборки, ви так роздобріли і своїм злютованим лоском, своєю силою уподібнились до зграї гієноп’явок; звідки ця ваша непереможність?! тільки звідси! тут і Олександр, промакедонившись, розвернув свого Буцефала на світ і зник без повернення у войовничих мандрах; ось тут незасіяна, призабута, напівдика вітчизна— сійнем по зернині і вродить зубами дракона! ти тільки встиг так подумати, як влада розставила протитанкові їжаки по околицях, розкидала скрізь, по провулках приватного сектора, протипіхотні міни, поназвозила з усеї вітчизни костоломів з вівчарками— і все для того, щоб ти не підняв народ, щоб іншому комусь не спало на думку піднятись від телевізора й запитати в тих, обслужених щойно по повній статевій програмі: де наше все? куди ви його заникали? ви фінансували чреволюції і контрреволюції, чреволюції і гробадянські війни, сучалізми й фаршизми, розвинуті сучарізми й одержавлені тероризми, знов греболюції і окремі теракти, війни і жрійни, війни і переговорні процеси, військові перевороти і їхнє присмирення, давократії і воєнні хунти, парксизми і маоїзми, й інтелектуальні скубання між французькими екзистенціоналістами, знов дурикратії та блудократії, все це крутилось і крутиться через ваші сейфики, ви бачили кому вділяли? ви чисті— й прагнете дитячої чистоти, дитинної плоті; і очі вам не повилазать, як пряма кишка в повішеного маньяка; ви— саме прокляття. Та все мовчало у вітчизні; святих поривань ніхто не підтримав; зате постаралися холуяки: виловили всіх бродячих собак, вікна на головних вулицях забили плакатами й гаслами; місяцями леліяли, голили скрізь, масажили і розминали, робили м’якими, мов напіврозплавлені цукерки, вчили манєрам, тижнями вимочували в парфумах, щоб можна було почути здалеку крізь вікна авта, прикучерявлювали й манікюрили юних сосульочок та педрилок, яких потім розсаджували в скверах і парках; нарешті то ти побачив їхні машини, перековані з наших возів, на яких до узбереж і станцій вивозили мішки з тридцять вічного року, та ще й набагато раніш, за директорії чи як там його; ти був малий тоді і ледь пригадуєш; однак, чуєш і досі, як скриплять колеса під горб, рипить на повороті розвора і чавкають по розгаслій грунтовці ваговози; да-а, блискучих машин наробили з наших підвід— вміють все таки, як захочуть, щось пристойне утнути! а то все війни і жрійни— і все на наших спиняках і головах! банкірила виходили з машин,— і прямо й незмигно дивились на розм’яклих, пахучих, юного віку особин у скверах— і думали: яка гостинна злидокраїна! жертвує найкращим; треба і їм щось дати; віддає свою еліту нам у руки! треба, треба їм помагати по батьківськи; ну йдіть сюди, сідайте; поїхали; (діти, насправді, були сиротами; їхні батьки або перевішались, або спилися на синьо; підібрані й виховані, викупані в парфумах вони обслуговували вельмиповажні переговори, вельмишановні зібрання, вельмидостойні дипломатичні збори, всяку сановну міжнародщину словом; ті ж, кабмінівські й припрезидентські діти скромно собі сорбонились, кембріджились, заводили корисні знайомства й сиділи за комп’ютерами, такі усміхнені по ковбойськи і демохряктичні, не посуваючись од столу, ледь ворухнувши комп’ютерною мишею, доспродували нашу останню столітню працю, те, що не подужали підняти й зрушити цілі вражі армії,— наші ракетні установки, шахти, з крилатими і безкрилими від тривалих засиджень, мироносними, ядерними ракетюгами, неозорі складиська зброї вагою в чверть земнокулі, ескадрильї стратегічної авіації, флотилії авіаносців, неіснуючу в природі червону ртуть,— а грошики обшвейцарювали, словом, як дзявкає преса, інвестували захід і зокрема банковірів, які оце раптом довідалися до нас: когось лапнути чи помацати, бо не краєвиди ж цікавлять їх; тут наші холуяки постаралися по розряду «то шо нада»: примасонили на готелях ще по декілька зірочок, на головному майдані міста залатали бомбові ямери, залишені там після двох запеклих і одної холодної війн, нарешті познімали мішки з піском і кулеметні гнізда на головпошті, розвіяли попіл всенічних вогнищ, біля яких грілися патрулі на окраїнах, державною мовою зробили красиві позначки на туалетах, щоб не думали, ніби ми якась тут колонія; ми рівноправна євгробейська країна, ось хто ми! відімкнули нічні сирени, що реагуючи на кожен летючий звук, часом спрацьовували по пасажирському і звіріли до охрипу; відрізали підслуховування в кожному вокзальному туалеті й собачій будці в тюрягах, офіційним указом відмінили тривогу й безсоння, та ми все одно не вірили і боялись, що за нами прийдуть сьоночі; в кабмінівському бомбосховищі— це підкреслювало нашу роззброєність— організували еротичну сауну і в кожній кабінці лежали презервативи у вигляді протигазів; влада постаралась на славу! але з намічених банкірів приїхала ледь половина: одних шуганула радіація і вигляд нашого саркофага, ніби там їм замовили братську могиляку, а декого насторожили й відстрахали дані про те, мовляв, дехто в країні відчаю часом обурюється: де наше зерно? якісь гроші й проценти за нього? це зона підвищеного бізнесризику! отак вони викрутились! забзділи глянути історичній правді в очі; яка тут картина після трьох світових розтерзань і якихось там голодів, і реакторних вибухів; муляє очки? нащо мучити їх на старість; і, навіть, загодя їм передані відеокасети з нашими скверами і юною парослю їх не розчулили для приїзду; вони сахнулись від твоєї рішучості, що просторіла звідси, аж падали вуха в барометрів по всіх їхніх вілах; ти був рішуче настроєний задати їм декілька питань— хто? коли? й скільки?— і присобачити їх до свого роману-послання; до вогнепису в передмить темризни; до нічного вітрильника, що так свічкоцвіто, прощальнісно так палахтить, напнутий вітрами поглядів; це було б справедливо: вислухати і протилежну сторону; а вони, страхопудиська, начувані про твою гнівну пристрасність, про твій художній стиль, замірений викувати мечі навіть з такого, як вони, гімна і смальцю— вони не правильно тебе зрозуміли, не правильно подумали, що ти візьмеш їх за барки, трохи потрусиш, трохи обіймеш їх за шиї долонями: і їхні голови цвиркнуть у стелю протухлим лівером; це не так; вони помилились, нажахані первозданністю і здикуненням краю— ти хотів цивілізовано їх запитати про перші транші, про компенсації, про відшкодування, про те, коли нам ждати статусу зникраїни, що вигибає від всепогибелі? про пенсії ветеранам і потерпілим від трьох їхніх побоїщ, не кажучи про дрібніші клопоти? коли і скільки? євреям вже виплатили, от і про нас згадайте; і просто обнімати їх за шиї; скільки? і обнімати за шиї ще переконливіше, щиріше, інтернаціонально, братськи, бо ж гроші всім рідні, от ми й зустрілися, і так одні одним раді; коли і скільки? невже б вони тобі відмовили? та ці холуяки наші тебе і народ, тобою увічнений, тобою представлений, взяли й не допустили до банкірил; не прислали запрошення; от так тобі; щоб ти сам попхавсь на рожен, пробивався на їхні фуршети— і тебе пристрелили гірш собаки, зрешетили як терориста; ти зразу вгадав цю примочку— чого нема запрошення? адміністраторам, конторським крисам є, а тобі, що всіх їх описав, вигадав, витесав, як буратінок, тобі немає! явно спецслужби зарапортувалися— і шакалять вкупі з їхніми чекістами, підбиваючи на варіант непроханого гостя; а скільки таких історичних можливостей втрачено! то перекриють крана, то вирвуть кисневу подушку, то, як на цей раз, пісок плебейства потрапляє в годинник, триби заклинює— і знов його заведе не рука вболіваючого, а рука холодного підмайстра; ти сидів у нажареній сонцем, дванадцятиметровій бетонній кімнаті, ставив по кутках каструляки з водою, щоб не так пекло в грудях— знов загострювалися сухоти— і перебирав свій архів: яка крадіїна! які типажі! які благородні звичаї; скільки гаманізму виказує тут кожна чиновна сопля з високим польотом мислі! скільки вболівань за народ!— куди таким вболівальникам, як ти навіть; да-а, архівчик; а зараз би терся з тими банкакулами, баракудами доброчестя— ну що там цікавого? ну випили, забутербродились, постояли, помовчали, цокнулись, тобі кортить допитати їх, а їм приспічило в скверики: історична правда слабша від інстинктивної, та ще й підбісеної збоченствами; ось він, ключ до історичних програшів! да-а, а так сидиш і гортаєш архівчика, вода в каструлях ледве зволожує повітря, ти намочуєш рушники і розвішуєш по кімнаті; дев’ятий поверх, сонячна сторона, і так помінявся клімат, гробальне звиродніння, доздихократія, а тут ще ці гієноп’явчаті організми так підірвали бюджет, що тобі не виплачують держстипендію, встановлену для діячів літератури й мистецтва; п’ятдесят один долар по курсу гривні; і не платять— купили шинки, задобрюють і підпоюють інвесторів; от сучі діти; а ті притягнули з собою пів сквера— і сидять, жирують на твої грошики; та якби на твої тільки; ті сцикухи, хоч і малі, а жараться, як вугриці на пательні; а потім хочеться гами, дорогого винця, а потім знов у лушко, і знов нажаритись, і знову жерти; та це ж якась прірва! та пів вітчизни з торбами піде після їхнього сексу; жили-жили там, як равлики, а тут хоч напоролись до смерті; ну, тепер підуть інвещиції; і твоя лєпта тут немало важить, бо на які ж грошенята вони комизились, аж ті вугриці рипіли і в охорони при дверях вставало так, що їм яйола пекли і підкочували під горла як гланди; ну, вже точно підуть інвещиції; сонце напражило твою клітку так, як і в пеклі напалюють тільки на велике свято— в легенях стає наждаково й сухо; коли вийти на вулицю, на відкритому сонці буде ще гірш: промені садять імунну систему і загострюють болячку; да-а, влипнув; тра було раніше в село собі їхати; тут і холодка нема ніде: новобудови, намивний пісок, бетонна мертв’ятина й асфальтовий сморід; на базарчику під автостоянкою торгують в’ялими, перелапаними огірками і прадавніми вареними ковбасами; на розі бочка з теплим помийним пивом— і що цікаво: немає черги; геть ожебрачіли; куди там до жебраків; жебрак за день назбирає десяток другий гривень; а нежебракам хто заплатить? да, краще сидіти в спекельнілій, задушній хаті й перештабельовувати свої архіви; скільки чеснот виказує тутай всяка чиновна сопля з високим польотом мислі! ось старші письменники надіслали президентові клопотання про поліпшення твоїх житлових умов, цілком законне поліпшення, ось довідки, а ось і відписка міського клєрка, якому те клопотання скинули: це викличе справедливий потік скарг громадян! от, нарешті, вона, справедливість! і підпис, заступник голови держадмінісрації; якийсь фоменко; підпис нерозбірливий, немов спірохета проповзла під мікроскопом; всправедливили, та ще й з народом стравили; на початку дев’яностих, коли дзявократики, вчорашні гебісти в своєму головному складі, вили, як суки в колючих сливках, вили і захлиналися, що є хароші комуніси (вони тепер переосмислили прошлоє і більш так не будуть, їм треба дати свободу, не треба їх чіпати, руки прочь! так ми можемо весь народ розсварити, досить чвар і провокацій! хароші комуніси стануть харошими дрімокрятами і збудують харошу дрімлюжну державу; он подивіться: і той, і той, і той були в партії— і їх шо, повісити? а де взять умні кадри? це непорядок! вони ж нічого поганого не зробили; вони просто платили внески і, так сказать, підривали партію зсередини; вони й пішли туди, щоб її розвалити! правильно! ти знав, як вони підривали, аж мало не надірвали пупи так тягнули, хто що міг, звідки міг, але, перешиті в чесних, усміхнених, демокрадів і депутякал, демохряків і декутатів, вони одірвались на повну силу і деякі, простіші, казали, що тепер і їм, і їхнім дітям, і правнукам, і прапрадемокраденятам на три віки хватить) тоді, на початку дев’яностих, від твого заклику немало залежало: чи перевішають їх вниз головами на стовпах вздовж головної вулиці міста? ти немало посумнівавсь тоді; ти не вірив— і не віриш досі— в свободу, як головний засіб зцілення: маньякові скільки не дай злободи, він все одне гвалтуватиме й різатиме; ти сумнівався немало, і вирішив— нехай живуть поки що; а там побачимо; принаймні, буде що описати: зміни характерів, доль; за всіма, справді малопровинними, за технарями, виробничниками, приховалися заправили, ідеологи,звірюги — і от вони тепер чиновнять, чавлять, давократять усенькою силою брехні і грошей; і ти нині пишеш про зміну температури в бетонному склепищі і про те, як розставляєш воду в каструлях по кутках кімнати; вони, як сифіліс, що прикинувся насморком, стали хронічною хворобою суспільства: приймають банкірів, розславляють блудократію, поважніють, свинорилі, профукують твою нещасну стипендійку їм на готелі, одремотовані враз, на фуршети й на дєвочок; вони стурбовані— як там їхні шифри в далеких банках? скільки процентів там накапало? от і від тебе ждали хабаря; тоді б поміняли й розширили; і скільки їх плодиться непомірно, щоб ти мав кого описувати, вилюднювати, класти пінцетом під мікроскоп, бруднити душу, надриватися гнівом і роз’ятрювати легені; вони помстились за один твій сумнів— і тепер доконують садистично, повільно, одного за одним, тисячу за тисячею, мільйон за мільйоном, а поміж цієї, основної, роботи позують для телебачення попід ручки з банковірами; вони влада, а ви ніхто; вони насильство, а ви вічний сумнів і страх, за що дожити до завтра; вони сила, яка вичавлює з вас останнє— і до них приїздять брати по насильству; вони розважаються, а ви дохнете; ви просите хліба, а вони дають і змію, і камінь; вони, від імені вас,— законно, обрано, демосадистично, під контролем злободолюбних організацій,— створили таку живодерню, таку смертьгріхот бродильню, таку непроникну, прилизану, підєвгроблену, таку миловидну смертярню, що хоч вий, хоч кричи: стіна отупіння все притишує в комариній пискіт; кричіть, гавчіть, обурюйтеся скільки влізе, влазьте у чмопозицію— вони роблять гроші, їм помагають гроші, їм у кожному банкоматі аплодують гроші, їх, у кожній обкрадіїні, на руках гроші носять, вони процвітають, а ви дохнете; вони на спільному, здобреному грошолюбством, полі, розсікають на державних “мерсах”, розсмічують дєвочкам напозичені держмільярдики, літають і перельотують, а ви не матимете на метро й автобус, щоб перескочити по передсмертні ліки; а потім по твоїх сторінках, найняті ними лібердякали, вчитимуть їхніх виблядків, як не треба жити; який ти був неправий! як ти заблуждався в своїх поглядах! вопшем-то, непоганий письменник, щось намагавсь прокричати, щось знайти, якийсь урожай, якесь зерно, якийсь слід справедливого в столітті— прекрасна ідєя!— але впав у відчай і погубив свій нескромний талант гнівом на недорік, натоптаних гнівом і смальцем; він так і не зміг із них викувати нічого— це рідко кому вдавалось, і то ненадовго; а в цю телездебілену еру, хіба хто вчитається в його книжки? в його романи-вітрильники, у стовітрильний вогнепис над гнилим, всмерть зболотілим! над смертосморідним дьогтеморем!— і скаже: це ж і про мене! це ж правда все! ця правда не буває чиясь; ця правда іншого виміру— вона нагадує: ми ще живі і дбаємо; ми куємо мечі; ми сповідуєм справжність; ми не врятуємо світ,— ми відгородимо свої душі.

Ти засинав на збитому з грубих дошок, сільському ліжку— в хаті порожньо й тихо, дитина давно поїхала— засинав, забуваючи гнітючу вовтузняву залітературених і замистеччених днів, років, здармованих на виправлення горбатих перед могилами та на підготовку вітчизни до потопу й очищення; вже завтра одягнеш сіросукняну форму, розтикаєш патрони по кишенях, виведеш із хліва і обіпреш на повітку велосипеда, підкачаєш заднє колесо, перекинеш рушницю на ліве плече і, застрибнувши на сідло, забобонно, хутко минеш провулок, минеш баюристу сошейку, переїзд через залізницю, вискочиш за село і подякуєш долі, що нікого не зустрів— ні з порожніми відрами, ні з заздрісним оком; щось первісне, щире було в забобонах мисливських— і це не могло не прилипнути до тебе; їхати повз посадками, їхати безцільно, зупинятись непоспіхом біля всякого, впечатаного в намул калюжок, сліда звірини, що зігрівалась сьоночі метким і радісним бігом. Ти прокинешся запізно— вже й сонце пролиже іскристу на шибці паморозь— дерева за вікном стоятимуть посмутнілі й обвислі, мов з викрученими суглобами; від холоду, немов тебе катували вві сні, буде жахно на серці,— як стрімко змигнуло літо!— холод стоятиме по хаті, виявляється, ти вчора тільки приїхав, люта кругом зима, вечором душа хати проводила тебе в хлів, тремтіла за спиною, коли ти рубав дрова; це вчора ти напалював грубу, стіни так і лишились немерзлими, крижана лють, звикнувши владарювати, поглинула тепло повністю, покинула один твій подих, немов сріблявий кінський сап над безмежно вітряним, безмежно сніговим, безмежно ранковим полем; ти пригадаєш, що прокидався вночі і підмощував під боки усі три ковдри— холод пропікав спину й намарював хворобливе літо, жарінь і задуху бетонного склепища, і душа хати підказувала згорнутись клубком, і спати, спати, спати; виявляється: ти ж забув про Удава! оце, поки ти трусишся в холодезному, як рефрежератор, вагоні електрички і затуляєш зривком газети шпариння в віконній рамі, звідки сифонить віхола, аж біло по лавицях і по підлозі, поки ти муляєшся на твердому, бо самі сидушки давно покрали, оставили одну дихту, поки ти рахуєш станції, гибієш, ковізнеш, глибше натягуєш в’язану шапочку і мрієш зігрітися й закуняти, щоб згаяти час— твій Удав не дрімає— ти мусив його покидати, на декілька днів зачинивши в хліві і поставивши там баняк із кашею; ти не міг його брати з собою часто: з усіх, кого знав ти, він найдужче ненавидів місто; він не міг зрозуміти, для чого там стільки зледащілих, ні до чого не годних, величезних, тупих собак із розімлілими мордягами садистів; він відмовлявся визнати, що й ті тюхтії, ті жвавенькі пуделі, ті піджарі, сухі, мов здистрофічнілі спортсмени, добермани, ті бультер’єри з ситими, дрібними очима бандитів— що всі вони, разом взяті, знають якесь інше почуття, крім того, котре підуськує показувати, виставляти себе і до потьмарень милуватись собою; в цей спосіб вони розучились і сторожувати, й мисливчити, розплутувати сліди, гнати невтомно звіра ярами й хащами; все розучились; тільки гадять і рикають; вони вискакували ненадовго з квартир, тільки щоб справити нужду, обнюхати одне одного і за сміттєвим бачком спаритись похапцем; Удав ж, розтавивши мітки на найвищих купах піску, дивувався й скрипів зубами на їхні причесані загривки, мов запитував, чого вони тутай? він бачиш дезертирів і самозванців на переможному параді— таке хто стерпить? він якось під телефонною будкою, коли ти дзвонив кудись і відволік увагу від нього, він розлютився страшно і цибонув на горло збичілої, розгодованої, вдесятеро більшої від нього вівчарки; він почував себе тут господарем; і притаманного йому обов’язку— боронити свою територію, свої розставлені мітки— без сумніву вистачило б, щоб вирвати борлацюру, та тут наспів хазяїн, завищав, закричав; как ви смєїтє!!! і твій безстрашний і відданий ягдтер’єр знітився, впав на спину й запищав немовлям; хитрюга; він гиркав на кожного з розледащілих, розвальяжнілих волоцюг, і ти мусив на повідку затягувати його в квартиру; він бачив місто як купу псюр, що кругом навалюють купи і нюхають чужі покидьки; і ні наброду, ні пострілу, що батожить над вухом— і ноги самі тебе кидають навздогін звірові; нащо ж мучити собаку в бетонній клітці, де й ти ледь витримував, щоб не збичіти; йому і в тюрмі не було б тюремніше; собака лежав під лавкою, лежав на килимі в кімнаті, лежав при порозі, коли тебе не бувало вдома, лежав і пересувався якось пришиблено, буцім перед тюремним вироком, перед відправкою на довічну каторгу, лежав, засинав, спросоння жалібно звискував, прокидався і байдуже, тупо глипав на тарганоту, мов на своє майбутнє; зате як радів він— наче з раптового помилування— коли ти брав його на повідок і ви йшли на електричку; він рвався вперед, озирався з недовірою, тягнув тебе,— скоріше, скоріше!— і тільки в вагоні лягав під лавицю і вперше засинав розслаблено, глибоко, засинав, щоб завтра на полюванні показати себе героєм, щоб хазяїн більше ніколи не брав його туди, в місто бетону, смороду і куп собачих. І тому, від’їзджаючи ненадовго, ти зачиняв його в хліві і ставив ще теплого баняка з варивом; коли ж ти затримувавсь надто, а мороз пробирав до кості, приходив сусід і розігрівав їдло на газовій плитці, і підвечерявши, вмостившись у солом’яному кублі, мордою до теплого баняка на підлозі, собака знов западав у чекання; він слухав кожен крок на вулиці, скрип фіртки, чийсь кашель, скляний тріск бурульок, що обламувалися з даху— нема хазяїна; розвагою були щурі; він склеплював очі; вони вишасьтували з дірюг підлоги, наглі й п’яні від запаху їжі; Удав вичікував хвилю, коли ворухкий сірий згусток опиниться на баняці, а тобі, гарикнувши так, мов живцем вириваючи з себе серце, кидався на сволоту, та вона вже злітала на дрова, пазюрилась по стіні і пропадала в дірі під стелею; його підводив надмір пристрасті й люті до ворога— потрібно було підступніше, їхніми ж засобами, тихцем, мигцем; він не навчився цього— та й ти не навчився— і коли насправді вже засинав, щуряки нажиралися з баняка і, недосяжні, наглі, дико гупотіли по стелі; собака сидів-сидів, ждав-ждав тебе, а тоді рив підкопи, надгризав трухлі двері— і день і ніч гасав коло залізниці і роздивлявся приїзджих; він ганяв по пероні, підходив до електричок— і не одному свербіли руки цапнути його за ошийник і закинути в тамбур; та якось він уберігся; і ти, по приїздові, вимуровував міцного в хліві порога, оббивав двері й одвірки бляхою, затуляв зсередини дерев’яним щитом вікно— бо він , вискочивши на підвіконня, провалював грудьми шибку— приносив ще соломи й сіна, і вистеляв тепліше кубельце, і пригадував всі його розбишацтва; на відкритті полювання ви з братом засмажили в тісті й фользі качок, закопали їх неглибоко в землю і, пригрібши жаром, покинули довмлівати на вечерю; Удава залишили на сторожі, а самі пішли ще відстояти зорю— і повернувшись не застали ні собаки, ні крижнів; в попелі чорніли прогребані діри; одна кошлатиста, друга менша, тіні метнулися по садку, і ти встиг прикластися з рушниці по кошлакові, по якомусь волохатому приблуді, що й Удава підбив на гріх— і тільки фольга срібліла поміж деревами; Удав не з’являвся два дні, а коли прибився виголоднілий, ти не втримався й виспирав його різкою, виспирав добряче, не стільки за збиток, як за те, що нікому було винюшковувати, добирати й приносити в зубах підранків з осоки й очерету— і ти сам особачів на тому полюванні; іншим разом Удав осрамився в норі, звідки не вигнав лиса, правда, ти й сам у тому винен; стоячи при відноркові і слухаючи як гавкіт перебігає від одного отвору до іншого, то глухне в казані, в глибинах норяки, то виплескується під гору, аж, здається, от-от він, лисюра, шугоне звідти вогнеметним полум’ям, ти переминався з ноги на ногу і міцніше стискав приклада, ти стояв вже чимало і мороз хапав за пальці; ось-ось він, лисовин виметнеться золотим вихором блискавок! і тоді побачив мисливців, що спускалися з горба і, за законом підлості, під постріл; тобто, ти б не зміг стрелити, коли лис кинеться яром; і ти неголосно свиснув, і махнув рукою, щоб вони обійшли боком, і пальцем тикнув на нору; мисливці потюпали собі, а лисяра забився в тупик і, скільки його не обгавкував, скільки не гризся з ним Удав, лис тримався там насмерть і не хотів виходити; тобі ноги й руки поодмерзали ждати його— але ти затявся тою азартною затятістю, що буває на полюванні, що нашіптує: ось він, поряд, і ти не можеш його дістати! собака виліз із нори, обтрусив на собі землю й рудий торф’яник, і, вихляючи обрубком хвоста, став обнюхувати сліди при вході, мовляв, звір утік, пропав десь і нікого нема всередині; ти показав на нору— шукай, шукай, шукай, візьми його,— а собака, на зло твоїй затятості, одбіг на безпечну віддаль, у яр, і почав винюшковувати слідки куріпок по бур’янищі; ти кликав, підманював його, просив підійти— і все марно; ти підходив, він одбігав, ти пробував його догнати, він перескакував через канаву і плівся потойбік яру, ти наближався, він підло втікав, а лис тим часом в норі сукав вам дулі! ти і свистав, і гукав, і нях-нях-няхкав підлабузливо— він взагалі перестав тебе помічати і метрів за сто йшов паралельно тобі; і хоч ти пенькни; і ти не втримався— й садонув по ньому зарядом лисячого шроту: на такій відстані хоч припече по шкурі!— і собака за звичкою шарпнувсь шукати, по кому стріляли? заллявся гавкотом, весь з’азартнів, гасав із боку в бік по долині і, не нагледівши жодного звіра, побіг повз канавою до верболозових кущів і раптом заціпенів там безголосо на місці; стояв із викрученою назад головою і виразом смертельної покори; що найшов він там? ну підожди, підожди— думав ти мстиво— я тобі зараз...; і, на ходу зламавши лозину, побіг до прогалини між кущів: собака стояв з незрушними, вибалушеними очима, зіщулений, з головою в дротяній, захльоснутій намертво петлі, поставленій на зайця; собака дивився на тебе одним благанням, безсилий поворухнутись, проте безтрепетний, безмежно чесніший від тебе, чужий навіть здогадові, що ти стріляв по ньому, і от прибіг, щоб сікти його, щоб помститись згарячу— ти розшморгнув і вирвав з гіллякою дрота, помасажував Удавові шию і витер кров на роздертому його вусі; як же міг він нізащо пропасти— аби ти пішов собі далі, не глянув, куди він забіг, кілька хвилин і його підкосило б; твій радісний страх передався другові— як він лащився! як підстрибував із хлоп’ячим завзяттям, як миттю (ознака чесної натури) забував те, що тобі досі нагадує про зло всередині: зло щохвилинне, зло невигойне, зло, спрагле вирватися назовні, і вкоїти щось під гарячу руку; пропади вони пропадом, всі ті коростяві лисиці! ти мало не позбувсь собаки; прокляття. Тепер чи спиш, чи їдеш, ти уявляєш як він поскавулює і шкребе стіну хлівчика,— шкребе в сподіванці, що ти недалеко, в хаті десь; ти просто забув про нього, ось почуєш, як він шкрабається благально, і випустиш; і ви поїдете в поля, щоб побачити якусь дивину і розім’яти м’язи; от він скавулить і пошкрібує внизу оббиті бляхою двері— тонка стрічка пари сотається в шпаринку— і раптом він замовкає: скрипнула од вітру хвіртка; та на подвір’ї ніхто не тупає, оббиваючи від снігу чоботи; хтось хутко продріботить провулком по вузенькій, витоптаній у кучугурах стежці— і тихо; тихо так, що собаці, здавалось, було чути як хазяїн із сумкою заскакує у вагон— і відходить електричка з далекого міста; собака вкублювався в солому, відчуваючи кожною шерстиною, як лютішає мороз і ніч, а він же повинен дождатись господаря; ще ж стільки пригод чекає в полях і в лісі! і хто ще в посадках і нетрищах знайде і виставить на постріл звіра? ось ти входиш на подвір’я, відмикаєш хліва, знімаєш скобу із провушини— чогось там всередині тихо, кудою ж він виліз? але ж ніяких слідів на дворищі— і, холонучи від недобрих здогадів, одчиняєш двері: собаки й справді немає; он він! зарився в солому, встає, неквапом обтрушується, весь худий, кволий, змерзлий, дивиться, мов впізнає з недовірою, а тоді як стішиться! як почне підстрибувати на чотирьох лапах, качатись на спині; і звискуватиме і янчатиме, немов німий, переповнений найріднішої щирості; німий, якому серце з радості стає під горлом, і через мить він, відкашлявшись, схлипнувши, не може не заговорити; як він нестримно кидатиметься з боку в бік подвір’ям! а тоді з розмаху перелітатиме через загородь, вискакуватиме на вулицю й обнюхуватиме сліди, щоб пересвідчитись, що це справді прийшов хазяїн— він справді приїхав, справді!— і, гасаючи навколо хати, гавкатиме залихвацьки, голосно, ще голосніше, аби сповістити по околиці всіх недружніх собак, які надбігали позловтішатись, коли він сидів у хлівчику: пождіть, пождіть-но, хазяїн вам попродірявлює тельбухи! тоді набігаєтесь, здихляцюри! бач, позаціплювались, підтиснули хвости, а то прибігали і цвиркали в дверну шпарку; а цвиркне з вас на два боки кров’ю, ублюдки; ти кинеш йому гостинця— вареної шматок ковбаси— погладиш по шиї, полоскочеш під горлом і візьмеш його в хату; там холод ще встояніший, ще густіший, ніж на дворі— і, дубеніючи всим тілом, ти почнеш вибирати з груби попіл, злежаний і холодний, немов змарнована, давно забута пожертва; Удав стоятиме біля відра— розгублений і принімілий, мовляв, оце і вся увага?! та докір його був недовгим; він прив’язувавсь бігати за тобою хвостом,— по дрова, по воду, за відром попелу до сміттєвої ями, на кухню, з кухні, в хлів по брикет і вугілля— і скрізь поспівав прошасьнути тінню; ти різко зачиняв двері; підлітковий, незлопам’ятний його характер додавав йому щирості й розуміння; бачачи твою заклопотаність, він лягав на простеленому мішку під грубою і зализував поранену на гострій ожеледі передню лапу; першого вечора, коли війне теплом з духовки і хата відтане від заціпеніння— голосніш, повносило зацокає на столі будильник, голосніше затріскотять палаючі дрова, голосніше, відтерпло, заґерґоче тяга в піддувайлі— першого вечора він не підніме й голову до їжі, яку ти зладнуєш йому на газовій плитці, а, притулившись боком до груби, витягнеться всим тілом і вперше за стільки днів засне вспокоєним, тихим сном, позбавленим розпачу і чекання; ти й собі походиш-походиш по хаті, ввімкнеш і вимкнеш смрадіо, нагрієш над духовкою три збляшанілі, вільгло-холодні ковдри, підкинеш у грубу й вугілля, спробуєш ще посидіти, аби підкинути палива впослі— і засинатимеш навсидячки; тоді дочовгаєш до ліжка, вкутаєшся трьома вкривачками і поверх них ще натягнеш важкого кожуха, і заснеш собі вспокоєно, під розмірене собаче посапування, співзвучне жертовному, тихому голосові вогню— ти заснеш, пам’ятаючи: всі невдачі пощезнуть разом на завтрашньому полюванні. Розбудить тиша й недобрий подив, що в хаті давно розвидніло, а тебе ніхто не збудив і не покликав на лови— варто звечора скласти й поставити під вішалкою рушницю, вкласти їжу і похідний казанок в рюкзачину, як вдосвіта, нетерплячим поскиглюванням коло ліжка, собака підніме тебе неодмінно; і, поки намотуватимеш гонучі, натиратимеш ялові чоботи гусячим жиром, поки пригадуватимеш як би чого не забути,— чи запасні шкарпетки, чи сигарети, чи ножа, чи розкладну сокирку з лопатою в одному чохлі, бо може трапитись завузька нора і тра буде розчищати й роздовбувати її під зріст собаки, так, сьогодні здається все спакували,— поки ти запиватимеш яєшню малиновим чаєм, на ходу розпихаючи патрони по кишенях, ось тута в лівій, у френчі лежатимуть два нулі на лиса, ось тута, в курточці, набої з шротом першого номеру, ось тута, в штанах, дрібна шістка на куріпок, так, не забули, здається, нічого; поки ти доїси сніданок, собака подумки давно оббіжить знані, затоптані жировочними набродами поля, видолинки, хащі густого, поламаного вітром рогозиння на окрижанілому ставковому березі, уявить, узрить, переконається: скільки там здобичі! скільки потіхи! скільки роботи й роботи до вечора з тими зайцями й лисицями! і, аж підвиваючи од нетерпця, шкребтиме сінешні двері й тулитиме писка до шпарини, принюхуючись до збудливих надвірних запахів; він навіть гавкатиме на одвірок, якщо довго його не випускати— гавкатиме коротко і погрозливо, так, ніби зайці й лиси зайняли кругову оборону навколо хати і не дають нам вийти; та варто вчинити двері— він кинеться в ніч, розгавкуючи по провулку й по всьому селі жагучу тугу і радість пригод, що чекають на нас сьогодні. Але в хаті тихо; ніхто не будить, не янчить біля ліжка; твого Удава давно нема, як немає і певності, чи є на тому світі рай для собак? і чи можна молитись за його людяну душу? ранок буденніє памороззю на стінах, та дужче холоду морозить знання, що за лихим і нестримним, всепропащим звичаєм життя обернулось на спогади; і жодного живого голосу поряд.

До лиха самотність! коли не пишеш, вона стає одомашненим звіром із зубиськами вовка, і так і лучить, аби вгризнути; тільки за нею доглядай, думай про неї, годуй, прибирай, та ще й придивляйся, аби не загризла; до ката приблудину! ти відкидаєш три ковдри й кожуха, намацуєш ногами на холодній підлозі кімнатні тапки; зараз розпалиш у грубі, зробиш зарядку, розімнеш суглоби на турніку, вип’єш чаю і сядеш за свою головну роботу; сила волі може все! ти дещо виніс— то ж спробуй знову; повинно вийти, повинно, попробуй, забудь про все, відкинь всі жалі і прикрощі,— і довірся вигадці; ти покладеш на коліно стару, обшарпану, картонну папку, візьмеш на столі кулькову ручку, папір, сядеш спиною до груби: на чому ми там зупинилися, серце? ми сьогодні підем полями, посадками, берегом, всі кущі і дерева будуть обілляті кригою, вночі ішов дощ, він осріблив кожну гілку і тепер од найменшого повіву гілля тріскотить і сяє ламким, полив’яним світлом; ми підемо, щоб звіритись: справді так споганіла, так звироднилась земля навколо? земля твоєї мови, земля снів і марень, земля, неозоріша і несходиміша уяви, земля, в своїй спрацьованій простоті тихіша й щасливіша від всього, крім тиші дитинства; глянь, моє серце, стільки краси тут на кожній сухій бадилині й гілці! яким сяйвом зустрічають вони тебе! яким перемитим, відшліфованим світлом; який божественіє ранок! поки не думаєш про людей, про обікраність, про випечений з чорних ріжок хліб, про гірке убозтво і самознищення краю; чому нас так випередили інші, злиденніші і пісніші землі? де відгадка? та, поки не думаєш про людей і просто йдеш собі полем, повз окрижанілі, немов аж спрозорілі наскрізь, дерева— дуби, ясени, горобину, ось заєць обгриз кору на ясенових пагонах— поки не думаєш про далеких і ближніх, які так гіркотно жили і помирали так тяжко й страшно, поки не вбиваєш себе ними, помалу збуваєшся нажитих літ і стаєш щасливим, мов підліток; пам’ять про людей старить дужче престарілого віку; стаєш щасливим, як і тоді, коли прокидався од вітру, що за вікном чубив кукурудзяну загату, прокидався і знав, що віхола за ніч перемела всі дороги, й ніхто тебе сьодні не пошле в школу; лежи закутано, напівсонно, лежи, поки сонце волошковим розписом не заквітчить шибки, поки батько широкою шуфлею не прокидає глибокі, тобі по плечі, стежки в заметах між хлівом і хатою, поки не поспіє сніданок, голубці з сметаною, два коржики й кварта компоту, поки не висохне над духовкою наброджене вчора вбрання; лежи, поки батьки не розійдуться по роботах, а потім прищухне заметіль, поснідаєш і впросишся в бабці прокататись на лижах; я недалечко, я до скирди й назад, я хутко...; та, поки на подвір’ї заправиш кріплення і обіпрешся на палиці, знов ревне вітер, знов зашемерхає об вікна кукурудзяне листя, знов кине снігом із поля і ти не вибредеш далі садка, такий вітрюган і снігосіч ринуть назустріч; мов степ підводиться дибки, як пекарський стіл і якась надмогутня сила здмухує з нього людей, мов дрібки сухого тіста. Ти сам у хаті; ти чуєш тишу; добре, що вчора розвісив гонучі над грубою; просохли; ось дмухне з духовки, стануть м’якими й приємними; іноді щастя— це сухе тепло байки на нозі; хіба ти нікуди не виходив сьогодні? тільки в хлівчик по дрова? і куди йти в таку непогодь?! скажеш собі голосом бабці і знов тобі стане літ чотирнадцять, і, сидячи в хаті з червоною папкою на коліні, з притиснутим до неї, чистим папером, із авторучкою в руці глянеш за вікно і побачиш підлітка; он він спішить через грудкуваті, скуті морозом, городи, через вицвілі межі, через вкам’янілі тракторні колії на бурячищі— поспішає він на змілілий ставок, де лід ще не занесений снігом, тонкий і прозорий; опершись на лікті і притуливши долоні до криги, вдивлятися в легку гойданицю водоростів по канаві, в купи равликів на піску у вимоїні, і врешті помічати якогось верткого карасика; чомусь, бач, відмовився спати; поснули ж тритони, поснули чорні й зелені, і басамужисті, руді п’явки, поснули ледачі в будь-яку пору линки, все поховалося на ямах, під снопищами осоки, ближче до джерельних струменів; не спить і не кається один мальок— карасі, пічкурнота, скоблі; подеколи прошмигне, світліючи оранжевим черевцем, заклопотаний в’юн— і піднята ним каламуть вкаже куди він подався: на мілину, вишукувати вусикуватим писком мотилів у торф’янику; тіло від ліктів наливалося терпким холодом, ти ставав на коліна, обтріпував іней на грудях і на комірі пальто, і від найменшого струсу зграйки пічкурів розпурскували під бобівникове листя; обережно пропливав великий жучара-рибалка; ти тупав каблуком і він, хутко-хутко перебираючи лапами, зникав між очеретів; вся невидима влітку водяна живність була в тебе як на долоні; і ще радісніше було ковзатись від одного берега— виставивши ліве плече, по тріскотливій, прогнутій, посіченій білим прожиллям кризі— до іншого; деінде, між тріщинами, проступала вода і тре було розганятись ще дужче, присідати ще нижче, викрикувати ще відчайдушніше, аби перелетіти загрозливі місця і дивитися, як хтось інший, натягнувши шапку по очі і присутулівши, ладнується до розгону; непомітно сходилась ціла ватага, і ви знай ковзались, аж лід розходивсь, мов здиблена хвиля— і потомлені прилягали до криги, і вдивлялися в звивисте дно канави, в замулені прибережжя, та скільки б не ждали чогось загрозливішого, чогось потайного, скільки б не вростали очима в звичну, вспокоєну мілину з примерзлими водоростями, блідими, мов вигорілі на сонці вінки на цвинтарі, скільки б ви не вичікували промельку чогось більшого, чогось древнішого, ніж тритони, пробуджені витьохком, чогось невимовного, тривожного, втрамбованого в пласти торф’янику з мільйонів осеней і відмерлого коріння, скільки б не вірили в нескінченність дитячого безсмертя, в те, що з вами ніколи не трапиться непоправно-злого, скільки б не впиралися ліктями в лід, ви не бачили там, потойбік, чогось незвичайного і не відчували справжнього холоду; а та, що чигає на всіх, дивилася на вас зісподу, вона була так близько, так поряд, що лінувалася потягнути когось за ногу вниз; вона насолоджувалась вашим незнанням і беззахистом, бо бачила вас наскрізь; бачила ваше минуле й майбутнє, і знала, що вспіне до кожного— нікуди не дітись вам; а ви, прилеглі животами до окрижанілої водойми, що колись була річкою, ви, заворожені чиєюсь таємничою присутністю там, на споді, ви, малі і розхристані, безхитрісні й відчайдушні, хотіли побачити на дні розбуджену ковзанням велику рибу; просто побачити; бо ви знали від старших, що там щось водиться, більше пічкурів і тюльки; але та, що чигає на всіх, не виказувала своєї присутньості, а впам’ятовувала кожного в лице— і тобі, котрий вдивлявся в сутінь під кригою найдовше, тобі плеснула в очі жалким і жалісним холодом, даруючи проникливість зору. В пізню весну дядьки ловили на тому плесі рибу— проціджували сіткою збовтану воду і перебирали на березі улов, прикиданий кропивкою та гнилим рогозинням— і ближче до мосту, на глибині, зачіпили щось величезне; вперлися, шарпнули, аж тріснули поворізки на дринах,— таки подалось, пішло, тягнімо!— тягнуть, аж крекчуть, до берега і не встигнули й скрикнути, як виперли утопленика на мілке: був він вже обліплений п’явками, з лицем і руками, побілілими, мов змилки; впізнали, згадали: старий пропав на початку зими; вкинули його туди вбитого? чи сам провалився, коли йшов на друге село до родичів? богвість; але тоді, ранньозим’ям, припадаючи носами до льоду і затуляючись руками, ви не бачили смерті й не відали, як завжди близько таїться вона збоку, спереду, під ногами, скрізь— і людина не вспіне й зойкнути, як вже пропала. І так само гинуло в часі і пропадало в тобі безліч забутого, покинутого напризволяще; безліч буденних історій, небуденних чужих життів, здармованих намагань, так мало віри й так забагато розчарування, невимовленої, невисповіданої втоми простору, родючої туги переджнивного поля, в щасливій безпам’яті, в марнотах праці здатного лиш родити й гинути, безліч неуявного і неназваного живого творіння— все воно пропадало пропадом, вив’яле й знепотріблене, немов ще одне нашарування на торф’янику; коли ж сідав за письмовий стіл або вмощував картонну теку на коліні і діставав першого, чистого аркуша, то завжди, здавалось, вертав додоми: звикав до рідного, старожитнього і простого, такого просвітленого, що його не торкнулось лукавство; звикав до запахів давно не білених стін і мисника, до давнопам’ятних подряпин на вишурованій налисо підлозі, до вцілілої фарби при плінтусах, до запаху нічного снігу перед відлигою, до смолистого духу розпалки на грубі, до запаху павутиння й пилюки під ліжком, до одвільглої солі в сільниці, до посірілого на теплінь інею на дверях, до примерзлої, солодкуватої цибулі, до калини в пучку над портретною рамою, до потрісканих на морозі, наждакових рук, до мазі з калгану і заячого жиру, яким їх намащував на ніч і вони гоїлися до ранку, до викинутого в сіни, під ноги, мішка, на якому колись подрімував собака, до паки старих газет на шафі і гасової лампи в кутку там само, до кип’ятильника на гвіздкові, до пластмасового відра під стільчиком, до порізаної церати на столі, до двох пар продимлених рукавиць на вішалці, до зіжмаканих сигаретних коробок у піддувайлі, до лампи над узголів’ям, до книжок біля подушки, до віника біля груби, одягненого, щоб не розкуструвався, в сіру, прошиту внизу, жіночу панчоху, до напівпорожньої, з розсолом і квашеними огірками, банки під лавкою, до новорічного крижаного діда, якого ти місяць тому зліпив одразу по приїздові з двох вистуканих із відер льодяних напівконусів, наморозив йому губи й носа з ягід калини, навів очі вуглинами, і от відлига: льодовик стоїть сумний, мов щойно обікраний старець; ягоди пообпадали на ніздрюватий сніг, зіниці сплакують чорним: вони стільки тебе виглядали, що тепер вже тебе не бачать, але вмиваються сльозами; не тому, що ти так надовго покинув їх, а тому, що, приїхавши, ні себе, ні крижаного діда не впізнаєш вже, і набачений по саму зав’язку, вспліплий серцем, довго нічого не пізнаватимеш, крім тиші й запахів; крім вертань і від’їздів, не трапялось повчального; все інше ти міг би вигадати, описати; не міг лишень пристати до якогось одного берега і визначитись назавжди; непевність стала ознакою всіхнього існування ; люди стали розпачливими обставинами; скільки їх не зрікайся, не витрушуй з себе, вони пролізли в пам’ять, як шашіль в ікону; точать, точать; пів життя вгробив на писанину, а й разу не почув: дякуєм; оце тобі дяка за те, що найдовше вдивлявся, ліктями впершись об лід, у замулене, непритомне річище— і звідти тебе узріла володарка течій, глибин, самого тихоплинного часу, володарка сарани і всякої зелені, володарка водоростів і напластованого, торф’янистого тліну, володарка пронизливості, що вкрижанила твій погляд, розчахнула між двох берегів минань і зробила самотнім; назавжди; і тим прирекла писати.

Ти повертався зістарчений, знаючи, що додоми— до себе колишнього— нема вороття; але дім, зістарено й непохитно, освячений міццю всих минулих терпінь, чекав на тебе, як слова покаянної молитви на грішника; дім був у тій старості, коли старіти нікуди; дім стояв міцний і незрушний, а ти порохнявів зсередини; дім променився витривалістю, мов вулик, просяклий прополісом наскрізь, а ти з тривогою бджоли осінньої літав то туди, то сюди, повертався без меду і вартові на льотку тебе не пускали всередину; ти знову кружляв над полем, над берегом, скрізь простилалась пора вив’ядання і цвіла лиши роса на павутинні по стернях; скрізь було голо й порожньо— і тебе пробирав страх і сором; без краплі істинного повертатись додоми; пустіть мене; я ваш, я виріс тут; я так старався знайти животворне; я пролітав крила наскрізь,— вони зносились, здірявіли й ледве долають вітер,— я шукав чистого медозбору, а навкруг блекота і нектар з отрутою; така пора; час нероздільності доживань і присмертей; так міркував ти в містах, по вокзалах, лунких і розтоптаних, мов сумка митаря, по всих усюдах запізнень, коли так рано смеркає, людва проходить повз тебе і ти не маєш де прихилити голову; ти думав про дім дідівський, отчий, про те, як там ведеться без тебе і от, коли повертався насправді, то вже не мав сили й глянути по стінах, по підлозі, по кутках, а ледь встигав розпалити в грубі, просушити над духовкою звільглу постіль і спати, спати, спати на широкому дощаному ліжку цілу безпробудну добу, щоб змити скверноту набаченого, наслуханого, пережитого, вщент ожебраченого, оміщаненого, омоскаленого простору, смертельно ворожого меті і мріям твоєї мови, твоєї праці— самій потрібності літературного промовляння— спати, щоб збутись даремщини і повірити в своїх читачів, своїх улюблених, своїх званих, своїх обраних, своїх єдиних, своїх спраглих відповіді; взяти картонну теку, ручку й папір, і спробувати знов писати. Мине тиждень і в електричці, прямуючій до міста, першим спротивом недистильованій і невигаданій дійсності стане лють на рускоязичіє— так, якби правовірний іудей, на священній землі вийшовши до стіни храму, почув кований погрім чобіт, клацання пересмикуваних затворів, гаркіт вівчарок і суцільну німецьку— рускоязичіє, дуже поширена, як дворняги, порода плебейства, сиділо поряд, плямкало, чавкало, пускало слину, длубало в носярі, лузало соняшникове насіння, кидало лушпу під лавку і глипало на попутників наглим зизим оком; йому сверблять кулаки, його розпирає тупість; мама-репанка з сільської вимови не общєславянській говор ламає язика, а синоньо йорзає невсидючо на твердій дихті, замучений аскаридами, муляється кишкою об кут сидіння, плює лушпинами, крутиться, в пуху й прищах, мов гнійних набряках безсоромності, совається заглищений і з дурнувато роззявленим ротом слухає плеєрну музику крізь навушники; замре на хвилю, олов’яними очима облапає молодиць на протилежному сидінні і знову відверто нудиться, знов штовхає тебе, знов шукає зачіпку і, не дочекавшись, скидає навушники і, як здоров живеш, пристає на разговорчік. По наглуватості, першій і головній, найпомітнішій рисі рускоязичія, ти уявляв і пригадував говірку одеських шалав на похітливо-заробітчанському поромі до Турції, татарувату і монголоїдну брутальність південних базарів, сарматську опущеність донбаських шахт, глибоку свиноматкову жадобу в очицях, інфективне плебейство всюди, бо все краще обсідалося по столицях імперії, а все гірше, зневажене і зневажливе, роззявлене чорнорото, мулялось тут, і за жувальні століття так і не осилило мови народу, серед якого уплітало за дві щоки і попихало пальцем; ти, тільки ступивши з перону на східці поїзда, впізнавав холод поручнів і вимову скацапілого проминання: тамбурів, тюрем, вокзалів, карцерів, вигнутих на шиї зашморгом міліцейських кийків, витверезників, «капезе», бомжатень і моргів, іржавого скрипу дверей в наскрізь промерзлому автобусі, безнадії та отупіння, грізних, кривавих ранків, пекучого жаху в тумані, схожому на розрубані, навкіс од плеча, легені вершника, який ще пробує вхопити повітря; ти впізнавав вимову блуканини, блуду і бруду, венеричних диспансерів, лікувальних профілакторіїв для алкашів, міліцейських райвідділів, ударів ногами в пах, десь на автовокзалі, загиджених майже під стелю, громадських срачів, обірваної телефонної трубки, що на одній спружині гойдається в автоматі, мов перебита й зависла на клаптеві шкіри, стиснута в кулак рука пролєтарія; ти впізнавав вимову каторг, шахтарських посьолків, підпалених, з бридкосолодким димом, сміттєвих урнищ, пустирів, розвалюх, сумнокрилих туманів, судних робочих гудків, крематорної ядухи ранку, хворобливого ознобу по тілі, простелених низом димів, мокви і червоних, мов розчухані виразки, ліхтарів на трубах конаючого індустріалізму; впізнавав вимову прокурорських приймалень, військкоматів, похміль, новобранських кухвайок, смороду вакси з чобіт старшини, відповідального за доставку призовників до частини— а далі: говір статутів, равнєній налєво, туалетної хлорки, витріпуваних онуч, хльосту команд на розводі, тупих командирських жартів, старих приколів, смертельного в постовій тривозі бажання втекти й застрелитися, аби не чути й не бачити цього; впізнавав мову злодійських ручок у натрамбованому на «вокзальній» вагоні метро, мову босяцьких ножиків, повсякчасної наглятини, обшукувань, ошуканства, колючих дротів, піонерських салютів, облуплених, шанкроподібних радянських гасел на стінах, протягів по завулках барачного бардацтва, порожніх, засіяних мишаками, магазинних полиць, похмелюги, ригачки, пивної піни в літрових банках, ніщоти, кастетного болю в потилиці за мить до втрати свідомості, порожніх горілчаних пляшок, павутиння в кутках, невезухи, невтішності, в дні авансу й зарплати блядливих вересків по під’їздах, тремтячих пальців, якими під ранок вигрібають з консерви найбільшого, вчорашнього недокурка; впізнавав мову хабалистих, тлустих, просмерджених тюлькою, продавщиць, вокзального розгардіяшу, приймальних комісій, бюро з працевлаштувань, холодного і липкого поту на всяких службових допитах; мову характеристик, анкет, довідок із попереднього місця роботи, підозри, непевності, направлень в гуртожиток, паспортиських столів, штампів, провірок документів, тупої безвиході назавжди і, мов повернення з того світу, крику спросоння, мороку, матраца під батареєю, відчаю в узголів’ї, безсонного жабуриння в мозку, німих, над’яскравих, судомних, мов тіпавка в горлі щойно вирватого язика, мигтінь закляклого в прокляттях часу, всього здармованого, всього почутого, всього зжитого в якості свідка всіх омерзінь вітчизни; от воно смердослів’я і сквернослів’я зариганих одеколоном, із гостроверхими, мерзлими купами, армійських нужників, розпашілих, розпарених до тремкого сказу потаскух, що в бушлатах і чоботях на босу ногу вискочили по нужді за казарму, а два єфрейтори, мов префікс і суфікс нарєчія, підскакують збоку і тягнуть, підпихають здибленими ширіньками до вбиральні; там зачинають діалект неохайності, непотребства, венеризму, екстазів, ерозій, безплідь, тупого тваринного хекання, сказу, а купа перед очами пломеніє шапкою монголина, що гвалтував Русь, і збуджує пам’ять і похіть змиленої, в котрій прокинувся запах сірошерстого, обліпленого інеєм, на коротких ногах коня, на який перекидали з плеча і вивозили за пожарище; вивозили, попередньо вирубавши всю її сім’ю, з розмаху, підкидом, понахромлювавши малих хлопчаків на піку й понісши до казана над вогнищем— витоплювати жир і пити гарячим з освячених храмних чаш— вивозили і спихали з коня вже в таборі; сідали на простелених килимах, добрішали і махали, аби жінка з обтятим волоссям, у сажі й крові, принесла, підкинула під казан дровиняччя; жир з її дітей розтоплювався наново— й на кожен окрик вона присідала й непомітно мочилась від страху, і ще жвавіше затим несла ломаки на оберемку, ще скоріше роздмухувала жар і з солодким захватом ждала, коли тонковусий, приземкуватий, любовно брутальний, старий знову вип’є чамроти, змішаної з хлоп’ячим лоєм, і відразу підступить, розперезаний, на розкарякуватих ногах, і, перш ніж задерти поділ, дико й нестерпно, жадібно вилається в її душу й матір; вилається так жеребисто, з гиком і придихом, що в напівбожевільному шалі, розхристана, заголена, вона й сама захрипіла блудослів’ям, розпалюючи монгола, хрипнула рускоязично, вщасливлено, здичавіло, так притаманно потім для перегвалтованих довкіль, хрипнула з матюччям і сапом всіх хто її заголював і сік нагайкою до півсмерті; щоб знала, як догодити і чим розрадити летючих наїзників, дружніх ханові степових вождів, що вечеряли і залишались на ніч; і стала рускоязичкою, вседогідливою і вельможною, собі на умі, стала брутальною і лагідною, жорстокою і сльозливою понад міру, стала, залежно від обставин, покірною і строптивою— щоб тільки позлити й розніжити хана— стала прихованою, сильнішою всих чоловіків, що розпалили в ній хіть і в поспіху воєн не встигли втолити її гарячу, тільки роздмухану силу; стала настороженою трепетно, навіть грайливою, бо за кожним висловом, за кожним побутовим окриком вгадувала головне гвалтівниче слово і, сама рабиня, приневолювала всіх до нього; вона заговорила ним в юртах, де прислуговувала старим, пласкомордим, із тонкими косичками, бабехам, вона заматючилась над купами кислої вовни, над сувоями шовків, над посудинами з кумисом, над пригаслим, із сухого кизяччя, вогнищем— тепер вона сама прикликала ним старого, що обпивався чамротою з хлоп’ячим лоєм, і він терся об її ногу, як обгодований цуцик; коли ж наплодила дітей, хан послав їх збирачами податей, а ще згодом, за вислугу, за показову затятість, назначив їх старшими на завойовані князівства; тоді й вона повернулась, і стала похабноязичити серед своїх, з відразою і скосороченим на монгольський штиб лицем, стала блядоязичити, посилати всіх на три букви, підзаборніти, жадно чекати глуму, щоб пліснути межі очі продажним, вцілілим, перегвалтованим і зашуганим своїм землячкам ту зневагу і ненависть, яку старий монгол, перед тим як наскочити на неї ззаду, випліскував їй в обличчя з чашки, де плескалися залишки лою, витопленого із нахромлених на списові хлопчиків.

<<< Повернутись |Початок | Далі >>>