* * *

Панорама життя мого за 36 літ театральної діяльности розгорнулася перед читачем... З 1909 року починається нова історія, історія переродження нашого театру.

Війна і революція дали новий зміст для оповідання. Все це, коли здоров'я дозволить, виллється в додатковій історії мого життя.

На цьому я кінчаю і прощаюся з читачем. Прошу вибачити, коли чого и „не дописав”.

1930 року, 3 лютого

м. Київ. 

---

Примітки й додатки

¹ Історію батькової „боротьби” за дворянство Карпенко-Карий потім узяв за сюжет для своєї п'єси „Мартин Боруля”. Відомо, що сам Карпо Адамович Тобілевич, слухаючи цю п'єсу впізнав себе в образі Мартина Борулі і, нічого не сказавши своєму талановитому синові, тільки мовчки заплакав.

² Року 1874, після розвалу в Херсоні трупи Медведева, що втік, завинувативши трупі до п'яти тисяч, М. Л. Кропивницький, що був у цій трупі за режисера, мусів деякий час мандрувати по різних трупах. Влітку 1875 р. М. Л. Кропивницький гастролював у Галичині в театрі „Руської бесіди” під проводом відомої артистки Теофіли Романович.

³ Копач Бонавентура. Це була одна з кращих ролей П. К. Саксаганського.

⁴ П. І. Ніщинський (1832-1896)—укр. композитор, автор „Вечорниць”. Поет і перекладач старогрецької поезії на укр. мову.

⁵ Виконання українських пісень російською мовою (за вимогами поліції) часто вживалося й напередодні революції. Одна з „Просвіт” уславилася тим, що її хор співав пісню „Ой, не ходи, Грицю” в такій редакції: „Ай, не ходи, Гришка, ай да на журфікс, ведь там злые девки сделають тє кнікс”.

⁶ М. Ю. Ашенбренер,— видатний революціонер, член Партії народньої волі, організатор військових гуртків. А-ра було засуджено по процесу 14-ти до смертної кари, яку потім замінено на Шліссельбурзьку кріпость, де він і просидів 20 літ. 1924 року в Москві видано його мемуари під назвою „Воєнная орґанизация Народной воли”.

⁷ П. К. Саксаганський має тут на увазі реакцію після першого березня 1881 року, коли терористична організація Партії народньої волі вбила царя Олександра II.

⁸ М. Л. Кропивницький пише в своїх „Спогадах”, що познайомився з Карпенком - Карим 1862 р., коли Карпенко – Карий був ще „хлопчиком”. „Цей хлопчик був Іван Карпович Тобілевич, майбутній «Карпенко-Карий», славетний драматург і артист. Почалась у нас розмова з брилика. Я зацікавився і спитав, хто йому сплів такого чудового брилика; він відповів, що це так плетуть на річці Висі, де його батько (не пригадаю в якого пана) служив за економа. Далі розказав мені Ів. Карп., що в Бобринці у них є свій домок, на Рущині, що там живе його мати і при ній, опріч його, ще четверо менших братів, котрі вчаться в повітовій школі, та сестра; що два дядьки його, з батькової лінії, служать: Гаврило — квартальним, а Степан — старшим писарем у станового в с. Ревуцькому; що й сам він теж служить у земському суді. —”Що ж ви там робите?” — спитав я. „Покищо переписую бумаги. У мене гарний почерк. Та мабуть скоро поїду до дядька Степана, він кличе мене до себе... Там і жалування більше, бо тут я маю чотири карбованці на місяць, а там дядько дасть п'ять або й шість. Тут писарів сила, через те й тіснота та духота.. Літом хоч вікна відчиняють, а зимою, як натоплять сторожі кураєм, то від смороду та чаду аж млосно робиться. .. Вікна в суді здебільшого виходять на арештанське подвір'я (земський суд повітовий, дворянська опіка й поліція містились на другім поверсі, а внизу була тюрма), ще влітку, як відчиняють — трохи легше дихається; тільки що сварка та лайка арештантів та дзенькіт кайданів мішають роботі... «А я, слава богу, втік від тієї канцелярії»,— одмовив я. Розповів мені Ів. Карп. і про найцікавіше: про те, як у Бобринець приблудилась пара московських акторів — І. В. Соболев і сестра його М. В., як вони благали декого з бобринчан - чиновників зорганізуватись в аматорське коло, щоб виставлять спектаклі, але бобринчани не згодились, а інші навіть жахались та відхрещувались” („Життя й Революція”, 1928, Кн. IV.) Різниця в літах, була тільки 4 роки: Кропивницький народився 1841 року, а Карпенко-Карий 1845р.

⁹ Дрентельн — тодішній київський генерал - губернатор.

¹⁰ 3 приводу цього епізоду М. К. Садовський у своїх згадках занотував: „Навіть баби-перекупки приносили М. П. масла замість грошей, щоб пустив подивитися на своїх. Яка стихійна любов була до свого рідного театру! Як задихався народ під ярмом обрусительної політики російського уряду”. Зовсім по-іншому освітлює цей епізод К. Ванченко в „Спогадах українського лицедія”. „Пригадаю таку сцену: в театр на репетицію приходить старенька бабуся. — «А де тут у вас той, що всім ділом керує?»— питає вона, їй показали Старицького.— «Ого-го, який здоровий козарлюга»— здивувалась вона, побачивши величезну постать нашого Михайла Петровича.— А чого тобі треба?— «Я до вашої милости. Прочула я від наших людей тутечки на базарі, що у вас в театрі дуже гарно виставляють, і балакають, і співають та все по-нашому, по-нашому, стародавньому... Цікаво й мені глянути... Зробіть ласку, панотче, позвольте побачити й послухати ?” — Візьми квиточка в касі, ось бачиш там віконечко, там продає такі квитки лисий панок, а увечері приходь і побачиш. — „Так за квитки платити треба?” —Аякже?— „А багато?” — 30 коп, а то 50, на яку ціну забажаєш.— „Так у мене, панотче, грошей катма. Ось візьміть, горнятко маслечка. Маслечко свіже, учора тільки збила, на базар привезла та не продала, грошей нема. Зять у мене, стало бути не тутешній, російський, грошей не дає ... Я вже йому казала, так він каже,— „єто усьо глупості, усякіе там цирки та балагани”.—А наші дуже хвалять.. Не дасть грошей, він краще проп'є у трактирі, а не дасть... Візьміть, добродію, маслечко й пустіть мене з унуком... Я місця не засижу, аби денебудь, хоч одним оком побачити”. Старицький дав їй безплатну контрамарку на вечірню виставу. Виставляли п'єсу „Глитай, або павук”. Після вистави приходить та бабуся до нас на сцену.— А покажіть но мені оту бідну Оленочку. Її провели в убиральню М. К. Заньковецької. — «Ох, ти ж моя Оленочко, голубонько моя сизокрила, ти ж моя сирота безталанна. Доконав тебе отой проклятий бузувір. Зігнав із світа білого Ірод анахтемський!— заголосила бабуся, обіймаючи М. К.— Це вже я, мабуть, скоро помру, а перед смертю сподобилася побачити таке чудо та диво. .. Ох, як же хороше .. Спасибі вам, голубчики, спасибі ріднесенькі... Поїду на село, буду всім розказувати ... І все то по-нашому, все точнісінько по-нашому” („Червоний Шлях”, 1928 р. №7).

¹¹ Розкол трупи М. П. Старицького дуже велике значення має в історії побутового театру, бо з моменту цього розколу власне й почалося множення українських театральних товариств. Точні причини розколу тепер установити неможливо, бо самі учасники по-різному його освітлюють. М. К. Садовський так характеризує ці причини: „По скінченні цього сезону трупа розкололась на дві половини, і з того часу почало існувати дві українські трупи. З поводу цього розколу скажу кілька слів. Сезон в Одесі був дуже гарний. На коло М. П. Старицький взяв 1.050 карб. Старицький повів перемови з антрепренером театру Рєзніковим, і виробив умови, що будуть держати дві трупи, російську й українську, осівшись, виходить, на цілий сезон в Одесі. Тим часом М. П. Старицький, як потім признався, вкупі з М. Л. Кропивницьким, який, крім платні 800 карб., мав ще процентів п'ять від чистого доходу, почали зменшувати бюджет трупи. З трупи вийшли Затиркевичка через зменшування платні, Максимович і, навіть, М. К. Заньковецька, бо не зійшлися в умовах. На мої й М, К. Заньковецької ролі М. Л. Кропивницький пропонував Старицькому Боярську, яка тільки, що почала ходити по сцені, і Гриця, який був добрий співака, але актор слабий. Отак, кажу, не скінчивши з М. П. Старицьким, ми роз'їхалися по домах. Я заїхав до Єлисавету, де треба було потурбуватися про дітей Карого, що був на засланні, і тут зустрівся з М. Л. Кропивницьким. Слово по слові, розбалакалися й він здивувавсь, що я не служу вже в трупі.—”Та з ким же тепер будемо грати?”—каже.— Не знаю,— кажу.— „Коли так, давай заснуємо товариство на колишніх основах”,— каже М. Л. Кропивницький. — А хіба ви теж не кінчили?— питаю.— „Ні, не кінчив”,— тай добре зробив, бо грати з неуками не хочу. Згодившись, ми розіслали запрошення А. П. Затиркевичці, Максимовичу, Саксаганському й зняли театр на літній початок сезону в Миколаєві, і почала свою роботу знов зложена трупа” (М. К. Садовський „Мої театральні згадки” Ст. 14). Коли товариство на чолі з Кропивницьким виграло від розколу, то М. П. Старицький безумовно програв і в матеріяльному і в ідейному розумінні. Програли й актори „массовики”. От як описує історію розколу та його наслідки К. Ванченко: „Наші первачі — Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Затиркевич, Барілотті-Садовська, Саксаганський, Максимович, Загорський та інші, себто більша половина трупи і найкраща, не зійшлися в умовах з Старицьким,— заправили надзвичайно великі оклади, на які Старицький не згодився, і склали самостійну трупу — товариство під орудою М. Л. Кропивницького, а нас викинули за облавок. Трапилось таке неждано-негадано для нас у перший день посту і, зауважте,— без попередження. Всі мали надію служити, як і перше, а тут кого потрібно — вибрали, а нас викинули, як залишній тягар. Старицький теж відмовився від нас і відцурався самої справи. Що було робити? Куди дітись? А нас зосталось викинутих чоловіка з двадцять; я, Ю. І. Касіненко, Л. Я. Манько, Е. П. Боярська, А. І. Вірина, В. Е. Грицай, М. К. Ярошенко, М. Я. Маньківська, Н. П. Волкова, М. Старов, В. Старов, Н. Старова, Л. Я. Манько, І. Н. Дворниченко та інші. Почали ото ми судити та рядити, як вийти з таких критичних обставин? Тоді Ю. І. Касіненко запропонував нам у свою чергу зформувати окрему трупу. Звичайно, всі ми таку його пропозицію ухвалили й взялися за справу з захопленням. Але нам потрібна була фірма, а головне — убрання й театральна книгозбірня, зане у всіх нас і шеляга не було за душею. Ми кинулися до Старицького за підтримкою; він взяти участь у нашому ділі станово зрікся і поставився до нашого підприємства скептично. Він був певний, що з такими силами з нашого нового діла не вийде ніякого скутку й навіть одмовлював кинути таку вигадку. Надаремно ми завіряли його, що поїдемо по невеликих містах, де кращого складу трупи не знають, а, маючи на увазі тодішній поспіх всього українського, ми надіємося на поспіх. Врешті, з його боку не було ніякої непевности, ані втрат. Довго він не згоджувався... Правда, що йому було тоді не до нашого діла. Як з'ясувалось, він у компанії з якимось Резніковим споруджували величезне діло-антрепризу...складали російську драматичну трупу для Одеси з гастролями артисток царського театру Єрмолової та Савиної. Великих заходів нам з Ю. І. Касіненком на чолі, а він був орудуючий нашого нового діла, прийшлося вжити, аби уламати Старицького дати нам свою фірму, одіж та книгозбірню. Вез ж якось уламали, і він врешті згодився, але з умовою платити йому за фірму перші паї товариства, за одежу й книгозбірню — окрему щовечірню плату, і все діло налагодити самим, без його участи, напевности й страт”. („Червоний Шлях” 1928 р. № 7, ст. 227).

¹² Розмова з царем викликала цілу літературу, таку гостру й суб'єктивну, що не дає можливости встановити істину. З усієї полеміки ясне одно, що „корифеї” українського театру надавали великого значення цій розмові й сперечалися за те, хто ближче до царя стояв і більше з ним говорив. Найдокладніше розповідає про авдієнцію М. К. Садовський, що в своїх „згадках” де в чому розходиться з П. К. Саксаганським. «Водевіль скінчили — пише Садовський:—І не вспіли ми вийти за лаштунки після визову, як перед нами знов з'явився генерал Ґрессер і гучно промовив: „Гаспада артісти і артісткі, к ґасударю!” Ми осмілились були просити дати нам змогу передягтися, але генерал стояв на своєму: „Все как єсть, так і ідіте! прашу!” — І, розуміється в цім слові „прашу”, чулося друге „поки честю не попросять”. Що було робити, треба було скоритися грізному генералові. І от ми всі, з замазаними фарбою обличчями, по яких ще котився піт від танців, рушили перед очі його величности. Я находу одірвав таки вуса й кинув, а М. Л. Кропивницький, як був на сцені у лисій, як коліно перуці, в однім чоботі на одній нозі і в червоній панчосі на другій, смиренно почимчикував до царської ложі. Хай читач сам намалює картину руху нашого й візьме на увагу що йти треба було через залю, повну ще панства, яке ждало од'їзу царя. „Аки таті, з поникшими головами”, йшли ми один по одному через залю, цікавлячи вельможне панство, яке усміхалось привітно нам, хитаючи головами, а ззаду йшов грізний генерал Ґрессер, який те й робив, що настановляв нас: „Прашу ґаспод артістов атвєчать только на вапроси ґасударю”. Нарешті ця кумедна процесія пройшла цей людний майдан панства й опинилась біля дверей царської аван-ложі. Тут генерал Ґрессер пройшов у двері, а ми почали рівнятися до зустрічі. Праворуч стала М. К. Заньковецька, за нею я. Ліворуч — А. П. Затиркевичка, за нею О. К. Саксаганський, М. Л. Кропивницький посередині, далі Максимович і інші. Двері в царську кімнату були відчинені й перед нашими очима вся залита яскравим електричним світлом, заставлена чудовими рослинами, була царська аван-ложа. Коли ввійшов генерал Ґрессер цар спиною до нас стояв і про щось розмовляв з царицею і присутніми, „Артісти, ваше велічество”,— промовив генерал Ґрессер. Цар, почувши слово „артісти”, раптом повернувся до нас лицем. Це була величезна на зріст людина, з плечима в косий сажень і не дуже довгою обкладистою русявою бородою, трохи лисуватий з лоба. Він тихо підійшов до дверей і мені через щось у цей момент здалося, що душа М. Л. Кропивницького швидко-швидко побігла спершу в п'яти, а потім в червону панчоху, звідкіля прожогом полинула в рідний край по дорозі в благодатний Бобринець. Цар, лагідно й ласкаво ухмиляючись та крутячи правою рукою вуса, почав нерішуче, немов би вишукуючи слова, з чого почати, промовив: „Гм... — очень много слихал о вашей іґрє, ґаспада, гм... а сегодня я убеділся, что ето дєйствітєльно превасходно; в асобености... последнее — ліха! Блаґадарю!” Ми всі нахилили покірно голови. „Ґдє іґралі?”—звернувся він до М. К. Заньковецької. У неї, видимо, від ляку теж душа сховалась у п'яти й вона мовчала. Бачачи, що треба ж комусь дать відповідь на царське питання, я осмілився й промовив за неї: —На юґе, ваше імператорское велічество.—Він глянув на мене й привітно хитнув головою. „Так, на юґе. — А ви тоже на юґе?”—звернувся він до А. П. Затиркевички. Та теж видимо вирядила свою душу до Прилуки, бо мовчала. „Так точно, ваше імператорское велічество”,— почувся голос Саксаганського у відповідь. Душа М. Л. Кропивницького долітала вже до Бобринця . „Ви?” — звернувся цар до нього, і мов з далекого степу, задихаючись від шпаркого утьоку, душа його пробреніла тихим голосом: „На юґе,— ва... ваше”... Благо голос обірвався, бо видимо душа його вже вскочила в хату й хутко зачинила за собою двері. „Та-а-к. Ну, а скажіте,— звернувся цар до М. К. Заньковецької,— мне кажется, что ето давольна трудна в адно і тоже время танцевать і петь?” I знов відповіді нема, немов язик „прилипне к гортані”.— Бачачи, що сценічна павза вже пройшла, а відповіді М. К. не дає, я рішився відповісти за неї, хоч у голові промайнула думка: ну, як скаже — „Не тебе питаю”. Що буде, те й буде, рішив я і промовив:—Прівичка ваше імпер. велічество”— Цар ще раз на мене глянув, хитнув головою й додав: „Так,— прівичка! Очень, очень харашо ви іграєте, ґаспада. Спасіба!” Він привітливо хитнув головою і відійшов. Цариця, що весь час теж недалеко стояла, привітно усміхаючись, хильнувши трошки головою, теж одійшла. Ми всі, низько уклонившись їм, пішли за лаштунки тією ж дорогою, що й сюди йшли” (Садовський „Мої театральні згадки”, стор. 24). На це оповідання М. Л. Кропивницький відгукнувся у своїх „Спогадах” такою полемічною реплікою: „Коли, в Петербурзі, після спектаклю, що відбувся 4 січня 1887 р., в театрі „Фантазія”, в присутності царської сім'ї, покликав нас цар Олександер III у ложу, то, скільки можу пригадати, російські газети писали, що цар найчастіш обертався з розмовою до мене, а по Садовському виходить, що до нього. Пам'ятаю гаразд, що коли цар спитав мене: „Где ви сабралі такой чудний состав?” Я відповів.— „На юге”, а Садовський додав: „Так точно!..” Ще разів зо два сікнувся він з „так точно,” і тоді цар спитав його: „Должно бить, служілі в военной службе?” 1 Садовський такточнув учетверте.” („Життя й Революція” 1928 р. кн. V, стор. 67).

¹³ А. С. Суворій — чорносотенний російський публіцист, видавець газети „Новое время”, мав власний театр, писав п'єси і був досить кваліфікованим театрознавцем. Захопившись українськими артистами, Суворін присвятив їх гастролям низку статтів, що вийшли потім окремою збіркою під назвою „Хохлы и хохлушки”. Про Саксаганського Суворін писав: „Г. Саксаганский — актер с большою будущностью. Счастливая фигура, выразительное лицо, прекрасный голос и бесспорный талант. В новой пьесе („Розумний і дурень”) он играл роль жен-премьера, однообразную роль, играл с горячностью и выразительностью. Больше всего он мне понравился в первом акте, где он просто добрый и умный парень, много читающий и размышляющий. Именно эту доброту и наивность деревенского парня Саксаганский схватил прекрасно, не вдаваясь в сантиментализм. Весело и отрадно было слушать его вдумчивые речи, говоренные просто и выразительно, приятно было смотреть на его подвижное и доброе лицо; г. Саксаганский, кажется, сам был удивлен, когда его вызвали за эту сцену; на самом деле он заслуживал именно за эту простую сцену вызова гораздо больше, чем за все остальные, где автор напустил сантиментальности до приторности”. Захоплення А. С. Суворіна українськими акторами спричинилося до популяризації їх в російських аристократичних колах і викликало настороження в колах демократичних, про що й свідчить та карикатура, що про неї розповідає далі П. К. Саксаганський.

¹⁴ Вірші Допельмеєр безумовно висловлюють думки тих російських театралів, що не тільки прихильно зустріли трупу М. Л. Кропивницького, а навіть помітили в її грі нову театральну „школу”, що — на думку авторки — й повинна була спричинитися до відродження театрального мистецтва.

¹⁵ 3 приводу конфлікта з Семенютою М. Л. Кропивницький з властивою йому суб'єктивністю, так висловився в своїх „Спогадах”: „Щодо О. К. Саксаганського, то той ніколи в присутності моїй не нагадував „Пилипа з конопель...” Але й він небезгрішний, і з ним раз трапилась одна, неґречна пригода в Одесі 1889 р., про яку я й не хотів би згадувать, якби не вона послужила штовханцем задля розриву межи мною й товариством. О. Саксаганський дуже не любив, щоб рецензенти гудили його виконання. Сухопарий і хворий рецензент П. П. С. — та насмілився сказати, що в ролі Цокола („Наймичка”) Саксаганський був не на своїм місці. За це Саксаганський в компанії з актором Науменком здорово побив С — ту, піймавши його в півтемнім коридорі. Відомий фейлетоніст Буква дав за це Саксаганському характерне прізвище— „корчемного парубка”. Після такого гидкого вчинку редакція запитала мене, чи я співчуваю тій розправі? Я відповів, що дивлюсь на вчинок Саксаганського, як на недостойний артиста. Це посварило нас і до того загострило відносини, що вже доволі було ще невеличкої зачіпки. Зачіпка скоро знайшлась. Як тільки по скінченні сезону ми роз'їхались на відпочинок по рідних закутках, я пригадав усі непорозуміння й гальми в товариськім ділі, вбачаючи, що такі вчинки не доведуть до добра, написав до всієї трупи докірливого листа, в якому виявив їм лінощі їхні, соромив їх за те, що рано почали кейфувати та дрімати у тиміямі манійної слави, що рано задумали спочивати на облесливих лаврах”. („Життя й Революція.”, 1928, кн. V.).

¹⁶ Причину цього розколу М. К. Садовський у своїх „згадках” обходить, цілком звалюючи її на плечі М. К. Заньковецької: „Незабаром до трупи, яка зосталась під моїм керуванням, говорить Садовський, вступив Карпенко-Карий, що відбув свою покуту й був вільний від явного дозору поліції та перейшов на таємний, але минув, здається, рік, і через непорозуміння М. К. Заньковецької з Карпенком-Карим трупа розкололась. Од трупи відійшли Саксаганський, Карпенко-Карий, М. К. Садовська (моя сестра) і її чоловік Мова. Це була та база, що розгорнулась у трупу вже четверту. (Садовський „Мої театральні згадки”, стор. 57.).

¹⁷ А. П. Вирубов — багатий поклонник М. К. Заньковецької, матеріяльно допомагав трупам Садовського і Кропивницького.

¹⁸ Зелений — не генерал, а адмірал, тодішній одеський градоначальник, що на всю Росію вславився своїм самодурством та юдофобством.

¹⁹ Як матеріял до характеристики П. К. Саксаганського — режисера, наводимо виписку з статті В. Хмурого: «Коли Кропивницький був натуралістом в театрі й припускав самодіяльність актора, то Саксаганський навпаки. Саксаганський передусім перетворював драматичний твір за своїм розумінням театру й реальности. Він не порушував словесного матеріялу п'єси та авторської організації його в цілому, проте через побудову мізансцен та акторську подачу по-своєму трактував сюжет і драматичну колізію. Увесь матеріял сценічний цей режисер спершу організовував у лябораторії й на пробу приходив з детально розробленою п'єсою. Працюючи так сам пильно, як і Кропивницький, над словесним матеріялом, Саксаганський не менше дбав і за інші елементи постановки. Мізансцени, жест і допоміжні чинники дійства він орґанічно поєднував зі словом. Сам опрацьовував кожну ролю. П'єсу вивчав на пам'ять. Орґанізованість постановки, перетворення авторського та театрального живого й мертвого матеріялу в режисерську реальність, типізація персонажів виключно від режисера, досконально вироблений плян — це характерні риси праці Саксаганського. Актора він примушував іти за ним самим виробленим типом і відтворювати цей тип до того точно, що актор не робив кроку по сцені, жодного жесту, інтонації інакше ніж мислив режисер. Це призвело до виховання своєрідного типу актора — автомата, що чітко й точно копіював персонаж за режисером і не перетворював індивідуально. Такі актори — прекрасні під режисурою Саксаганського ставали безпорадними, коли йшли до іншого театру. Саксаганський прищепив українському акторові своє майстерство, чіткий, глибокий, переконливий та багатий на тонкі нюанси гумор, той, яким переливається гра самого Саксаганського, і не розвинув у них їх індивідуальних рис їх самостійносте, не призвичаїв своїх вихованців свідомо працювати над ролею і не навчив орієнтуватися на кону. Школа Саксаганського — реалізм, організованість, синтез, детальність і чіткість обробки та фіксації. Створення постановки в лябораторії і переведення її в життя через акторів, що правили лише за технічних виконавців. Після лябораторії режисер переходив просто до проб, і на них уже, керуючи акторами й іншим матеріялом театрального дійства, переводив усю іншу роботу через максимальну, до автоматизму, фіксацію від режисера. Оформлення, строї, співи, музика, танки для Саксаганського були орґанічними чинниками театру. Над ними режисер працював за тими принципами, що й Кропивницький”. („Культура і Побут”, 1926, №3).

²⁰ Л. М. Толстого треба зарахувати до числа найзахопленіших прихильників українського театру разом з такими іменами, як А. П. Чехов, М. М. Страхов, А. С. Суворін. Щоправда, всі вони були захоплені не так українським театром, як його талановитими акторами, яких і спокушали багатими можливостями російської сцени. Біограф Заньковецької П. Рулін пише, що гастролі в Петербурзі та в Москві „викликали велике зацікавлення Марією Костянтинівною з боку найкращих представників російського письменства та критики. Велике вражіння справила вона на Л. Толстого; після першого ж разу, коли він бачив її на сцені (Олена в „Глитаї”), він надіслав до неї одного з своїх синів з проханням подарувати йому на пам'ять червону хустку, що була на Марії Костянтинівні під час вистави. Іншим разом до неї завітала Софія Андріївна Толстая, і з того часу Марія Костянтинівна кілька разів одвідала Толстих в їх ньому Хамовницькому домі. Захоплення Л.Толстого Заньковецькою поділяв і близький його приятель, критик та філософ Мик. Мик. Страхов, що в проявах свого запалу не відставав од молоді. Нарешті, особливо приятельські відносини зав'язалися в Марії Костянтинівни з Ант. П. Чеховим. Разом з Суворіним захоплювався він грою Заньковецької, радив їй залишити українську сцену та перейти до ширшого російського репертуару, пропонував навіть написати для неї п'єсу. І ці зв'язки з російськими письменниками не обмежувалися часами перебування Марії Костянтинівни в Петербурзі або в Москві. Двічі чи тричі писав до неї Толстой; частіше листувалася вона з Чеховим; дуже часто писав до неї Суворін особливо в той час, коли заснував свій власний театр. Але на жаль, доля архіву Заньковецької, що зберігався на її хуторі, дуже сумна: од нього не лишилося майже нічого. (Рулін, „Марія Заньковецька”, стор. 55-56).

²¹ М. К. Садовський друкував свої спогади в „Літ. - Наук. Вісн.” і „Житті й Революції”, а потім видав окремою книжкою під назвою „Мої театральні згадки”, ДВУ, 1930.

²² Дехто з читачів (особливо з тих, що читали „Спогади” М. Л. Кропивницького) може взяти під сумнів ту теплоту, з якою П. К. Саксаганський прощався з своєю трупою. М. Л. Кропивницький у своїх спогадах висунув проти Карпенка-Карого та Саксаганського (як антрепренерів) дуже важке обвинувачення:”Карпенко-Карий із Саксаганським —писав М. Кропивницький — десять років водили свою трупу в ярмі, не дозволяючи й пікнуть; але як ярмо намуляло шиї до нестерпучого, то загомоніли небожата й забунтували: „Не можна так далі !.. Пора !.. Годі терпіти !.. Годі мовчати !” ... На чолі бунтарів став зять Тобілевичів — Д. М. Мова. Перш усіх покинула трупу Л. П. Ліницька. Тоді антрепренери-товариші порішили проміж себе нишком-тишком сяк-так дотягнути до кінця сезону, а потім розігнати бунтарів і простягнути руку примирення мені... Хоча Карпенко-Карий і Саксаганський оголошували себе в афіші товаришами, а не антрепренерами, але іноді вони не додержували „терміну”: коли заробітки були гарні, вони товаришували вдвох і побирали „левину долю”. Звичайно, що голота згоджувалась, краще щонебудь заробити, ніж нічого. Примадонна їхньої трупи, д. Ліницька, служачи більш десятка років на мізерній платні, й досі не відклала на чорний день ані шеляга,— хіба ж це не голота?” („Ж. й Р.”, 1928, кн. V). Навіть такий щирий прихильник М. Л. Кропивницького, як М. Вороний, не міг утриматися, щоб не спростувати це суб'єктивне твердження Марка Лукича. В примітках до „Спогадів” М. Вороний зазначає, що Марко Лукич невірно подає факти: „Бунтарі” дограли до кінця сезону в Києві, а потім заклали власну трупу й виїхали на провінцію”. Ліницька одержувала не „мізерну платню”, а 240 карб. на місяць. Д. Антонович свідчить, що брати Тобілевичі Були досить практичними і надзвичайно чесними антрепренерами. 
Вони не мали таких маєтків, які мав Старицький, а тому й не могли в своїх театрах розкошувати, „але—говорить Д. Антонович: — вони провадили справу ощадно, свої зобов'язання виконували як відносно служачих, так і контраґентів незвичайно добросовісно. У них не було в звичаю ніяких контрактів, писаних умов, все робилося на слово, але в артистичному світі знали, що слово Садовського або Саксаганського більше значить, ніж писана умова” („Триста років. укр. Театру”, стор. 153-154). Щоб дати читачам хоч деякий матеріял про трупу П. Саксаганського, передруковуємо з львівської „Зорі” дві кореспонденції з Одеси. Автор цих дописів М. Неіжмак, очевидячки, добре знав становище українського театру того часу, хоч і належав до числа тих „українських патріотів”, що знали тільки один „шлях” до підвищення театральної культури—об'єднання „корифеїв”. З точки зору свого патріотизму Неіжмак принижує ті акторські сили, що були в трупі Саксаганського, щоб зайвий раз довести неминучість злиття всіх труп. З такою ж міркою підходить він і до драматурга Карпенка-Карого, картаючи його за те, що він не дає своїх п'єс іншим трупам. Проте, дописи Неіжмака дають дуже цінні відомості про становище трупи Саксаганського під час одеських гастролів 1891 року. Ось ці дописи:

І

ТРУПА САКСАГАНСЬКОГО

З 4-ого січня в Одесі почалися спектаклі української драматичної трупи під орудою п. Саксаганського, котрі відбуваються щодня, окрім субот. Досі грані звісні п'єси: Наталка-Полтавка, Чорноморці, Безталанна, Мартин Боруля, Пошились у дурні і т. д. Незабаром мають поставити і дві нові п'єси: „Сто тисяч”, комедію Карпенка-Карого, і „Гуцули”, переробку п'єси „Верховинці”. Спектаклі принажують до себе дуже багато публіки, шкода тільки, що обидва більші театри позаймані раніше італьянською оперою і французькою опереткою, то нашим артистам довелось тулитися в малому театрі, де дуже тісно і невигідно, а проте щоденна виручка виносить середнім ліком до 400 рублів за вечір. Найголовніша сила в товаристві — Саксаганський. Коли рівняти його з ким-небудь з теперішніх артистів, то хіба тільки з Кропивницьким. Звичайно, що у Кр. більше досвіду, але по силі таланту Сакс. навіть переважує Кр-ого, принаймні в ролях чисто комічних. Поважне місце в трупі займає теж звісний український драматург — Карпенко-Карий, розумний і здатний артист на ролі простаків і резонерів. Артист Мова має дуже добрий голос і в оперетках покищо незамінимий, хоч у грі його мало жизні, і через це і співи не викликають сильного вражіння. З молодих артистів треба згадати Решетнікова—на ролі перших коханців і резонерів,— і Дьяченка і Жарченка — на другорядні комічні ролі. Всі троє подають чимало надій, особливо Решетніков, з котрого може виробитись другий Садовський, шкода тільки, що він не має такого чаруючого голосу до співів, як у Садовського. В жіночім персоналі перше місце займає безперечно — Садовська, котра виступа в ролях Заньковецької. Гарний голос, добра дикція, виразність рухів, постать і вигляд артистки, добре розуміння ролі і дбалість, всі ці умови ставлять артистку дуже високо і в деяких ролях наближають навіть до Заньковецької. На ролі старих жінок — добрі артистки Шевченко іСаксаганська. З молодих артисток Клименко і Калинина, в другорядних ролях дівчат, придбавши більше сценічного досвіду, обидві матимуть успіх, особливо Клименко, котра має добрий голос і своїми співами добула собі симпатію публіки. Як бачите, трупа Саксаганського, відбившись від великої і славної колись трупи Садовського, покищо невеличка і мабуть не вспіла ще вповні скластися, принаймі не на всі амплуа мав добрих артистів, а через се деякі п'єси ставляться без того ансамблю, який ми звикли бачити в українських спектаклях. По все те більшість п'єс поставлено було дуже добре, чому не мало помагає і хор, котрий складається з 30 молодих і гарних дівочих і парубочих голосів. („Зоря”, 1891, № 5). 

ІІ

ТРУПА САКСАГАНСЬКОГО В ОДЕСІ

(Дещо про згоду між українськими драматичними трупами)

3-го марця ст. ст. скінчилися в Одесі спектаклі трупи Саксаганського. Вже з першого тижня трупа перебралася з малого і дуже невигідного театру в далеко більший, так званий „Русскій театръ”, де навіть половинний збір дає більше, ніж в тому театрі повний. Останній тиждень масниці спектаклі ставилися щодня вранці і ввечері. Можна було тільки дивуватись, відкіля бралися сили у артистів, котрим при невеликому складі трупи, приходилось грати майже по цілим дням без відпочинку. Правда, що й варто було попрацювати, коли спектаклі давали щоразу добрі збори, а вже останні дні масної, то завше театр був повнісінький. Публіка приймала наших артистів дуже добре, а в останній спектакль Саксаганському, Садовській і ще деяким артистам від публіки піднесені були коштовні подарунки, вінки і букети квіток, та й після спектаклю публіка ще довго по скілька раз викликала артистів, щиро вітала їх дружніми оплесками. Тепер, коли скінчився сезон, можна і слід сказати більше ніж в першому листі (див. „Зоря” ч. 5).

Трупа безперечно має добрі артистичні сили. Такі артисти як Саксаганський, Садовська, Карпенко-Карий і в деяких ролях навіть Решетніков, Жарченко і Мова в кожній самій найкращій трупі будуть завжди визначатися, але ж на мою думку, сил тих занадто мало, щоб можна було добре вести цілу справу в протягу цілого сезону. Доволі вже того, що в трупі зовсім немає дублерів на видатніші ролі, то значить, занедужай, крий боже, Саксаганський, Садовська або Карий—і їх зовсім немає ким замінити, і треба, значить, або зовсім перервати спектаклі, або ж ставити їх абияк, доручаючи серйозні ролі артистам молодим, несвідомим, або й зовсім нездатним. Так воно і було. В половині сезону тяжко занедужала Садовська: без неї можливо було ставити хіба лише деякі п'єси, і трупа сяк-так перебивалася, але для кожного було ясно, що зменшити репертуар, без того малий, не можна. І от ставлять „Наймичку”, доручаючи ролю наймички молодій і зовсім не спиткованій артистці Клименко, котра, як і слід було сподіватись, зовсім не здатна була справитись з цією ролею, вимагаючою від артистки не то що таланту, а і доброго досвіду, якого у всякім разі не могло бути у молодої артистки, що тільки ще починає артистичну кар'єру. Або от напр, в „Утопленій” роля зовиці, котру грала Садовська, доручена була якійсь іншій артистці, що зовсім зіпсувала ролю. Так певне трупа і мусіла б залишити зовсім спектаклі, коли б на її щастя не прибула нова дуже талановита молода артистка Ліницька, котра була колись в трупі Кропивницького, а на той саме час, як занедужала Садовська, була вільна і мала змогу поспіти на підмогу. Та не кажучи вже про такі пригоди, як хороба або інші оказії, недостача артистичних сил виявляється дуже часто в трупі Саксаганського. Щоб поставити добре кожну з більших п'єс, всі ті найголовніші артистичні сили повинні раз-у-раз грати, та й виходило так, що трохи що не в кожній п'єсі доводилось бачити все одних артистів, а часом в якій п'єсі один артист грає разом аж дві ролі, бо немає ким замінить. Як ви собі хочете, а для публіки бачити раз-у-раз все одних артистів, хоч би і своїх любимців — це не так здається цікаво, щоб ходити в театр щодня, та й у всякім разі не може це не відбиватися і на грі артистів, котрим утома і тяжка праця неминуче даються в знаки, і мимоволі в грі їх виявляється якась неохота, байдужість, при котрих сама найкраща гра немає вже такої сили. Разом із цим, при недостачі артистів і бажанню виставити найкращі сили, неминуче трапляється, що артистові треба іноді грати ролі зовсім не його амплуа. Так напр. Саксаганський у трупах Старицького, Кропивницького і Садовського грав тільки комічні або резонерські типічні ролі, в котрих він справді виявляється великим артистом, але тепер він виступає в ролях так званих драматичних' коханців і героїв, котрі зовсім не підходять до його амплуа, як от напр, ролі Тараса в „Бондарівні”, Ревізорчука в „Гуцулах”, Гната в „Безталанній” і т. ін. Тут йому бракує сильного чуття, замість того артист вкидається в сентименталізм, та й постать його не підходить до цих ролей. Повторяємо, Саксаганському слід зупинитися тільки на ролях широ-комічних та резонерських, де він справді великий артист, а всі інші ролі не вплетуть йому ні одної вітки в той вінок, яким давно уквітчала його публіка за ролі поважно комічні та резонерські. Окрім того, в деяких п'єсах буває стільки серйозних ролей, що просто в трупі недостача артистичних сил, і тоді вже грав абихто. От напр, в „Безталанній” дві ролі молодих жінок — Софія і Варка — обидві дуже трудні ролі. В трупі Саксаганського Єофію грала Садовська, а потім Ліницька, а роля Варки доручена була Квітці, котра не то що недобре грала, а навіть знівечила цю ролю. Квітка на сцені вже років вісім, але в трупах Старицького, Кропивницького та Садовського вона грала тільки самі маленькі ролі і там вона була на місці, та й ніколи їй не слід вибиватись з цієї колії, бо й малого знаку того, що зветься талантом, у неї немає. Чому ж це так, що в трупі Саксаганського доручено їй таку одвічальну ролю? Просто через те, що боялися доручити таку ролю молодим не спиткованим артисткам, а Квітка, хоч і погано грає, та принаймні хоч других не збиватиме. Алеж при такій постанові мало сказати, що немає, мов, ансамблю,— це просто профанація діла. І все це через те, що в трупі бракує артистичних сил. Тут нема чого виявляти наші жалі на те, що артисти відбилися від прежньої трупи, це спільний голос всієї публіки, що не раз жалкувала не бачачи вкупі з Саксаганським, Садовською та Карим колишніх їх славних товаришів — Заньковецької, Садовського та інших. Та жалями шкода зарадити ділові, коли повстала така незгода — наша національна болячка, що скрізь несе руїну в нашу роботу. Алеж безперечно, що п. Саксаганський і його теперішні товариші повинні якомога турбуватися, щоб доповнити свою трупу новими артистичними силами, без чого дальніше існування трупи просто неможливе. Не знаємо, чи Ліницька вступила в трупу, чи була запрошена тільки на час недуги Садовської. Коли вона зосталася в трупі Саксаганського, то можна тільки привітати трупу з придбанням такої артистки. Ліницька виявила сильний талант і добру школу, і можна сподіватися, що 8 неї вийде друга Заньковецька, коли тільки обставини сприятимуть розвиткові її таланту. Крім Решетнікова трупа повинна придбати ще другого артиста на ролі драматичних коханців і героїв з добрим голосом, бо на такі ролі Решетніков не скрізь на своїм місці. Треба ще мати молоду артистку з добрим голосом для оперет, бо для великого театру голоси Калининої і Клименко не досить дужі. Це буде minimum того, що треба додати до теперішньої трупи.

Але ще більше треба д. Саксаганському і його товаришам потурбуватися про репертуар. Весь репертуар трупи Саксаганського складається з 5 п'єс Карого (Безталанна, Бондарівна, Мартин Боруля, Наймичка і Розумний і дурень; 6 п'єс Кропивницького (Дай серцю волю, Доки сонце зійде, Глитай, Невольник, Пошились у дурні, По ревізії); 3 п'єси Старицького (За двома зайцями, Чорноморці, Утоплена) і 5 п'єс Артемовського, Квітки, Котляревського, Пчілки і Шевченка (Запорожець за Дунаем, Сватання на Гончарівці, Наталка-Полтавка, Світова річ, Назар Стодоля). Всі ці п'єси ми в Одесі вже скільки років бачимо щороку, і кожний, хто буває в українському театрі, давно вже всі ці п'єси добре знає. В цім році трупа Саксаганського виставила тільки дві нові п'єси — дуже добру комедію Карого „Сто тисяч” і зовсім невдалу невідомо чию переробку з мелодрами Корженьовського Karpaccy Gorale під загол. „Гуцули”. Колись при нагоді ми побалакаємо про ці новинки, а тепер наша річ про недостачу репертуару, котра певно і самим артистам добре далася в знаки, бо цей сезон повні збори, окрім масної неділі, коли завжди буває публіка, давали тільки нові п'єси. Що ж це за знак, що не дбають про побільшення репертуару? Звичайно, найголовніша причина в тому, що цензура не пускає наших п'єс, а про все те єсть чимало нових добрих п'єс, котрі ставлять інші трупи, а у д. Саксаганського їх нема. Так, мені відомі 4 п'єси Кропивницького (Дві сім'ї, Зайди - голова, Пісні в лицях, Чмир); 6 п'єс Старицького (Сорочинський ярмарок, Юрію Довбуш, Не ходи Грицю, За правду, Крути та не перекручуй); 2 п'єси Манька (Краще своє латане, Нещасне кохання); 3 п'єси Янчука (Вихованець, Пилип Музика, Чари), і п'єса Шабельської (Під Івана купала) і ще декілька нових п'єс. Чом же їх не виставляє трупа Саксаганського? Тут знов приходиться згадати про ту лиху незгоду. Діло склалося так, що кожна трупа ніби має своїх драматургів, котрі пишуть тільки для своєї трупи, забороняючи іншим ставити ті п'єси, і таким побитом до цензурної заборони ми ще й сами накидаємо заціпу і гальмуємо розвиток української драми. Прежні п'єси Кропивницького і Старицького грають всі трупи, бо автори, яко - члени товариства драматичних писателів, не мають права заборонити свої п'єси, але нові не надруковані п'єси грають тільки, кому автори дадуть цензурований примірник, без котрого, поліція не дозволяє ставити. Що ж до п'єс Карпенка-Карого то він не записався членом того товариства, і тому постанова його п'єс, навіть і друкованих, може бути тільки з його дозволу, а цей дозвіл мабуть має трупа Саксаганського, бо інші трупи ні одна не ставлять п'єс Карого. Виходить щось нечуване ніде на широкім світі, крім нашої бідолашної України, котру і тепер „гірше ката свої діти розпинають”. Наша велика артистка Заньковецька здобула собі славу найголовніше на драмах Карого і тим звичайно чимало додала до слави і самому авторові: мало того — одна п'єса „Безталанна” навіть присвячена автором Заньковецькій, але не вважаючи на це, Заньковецькій тепер невільно грати в п'єсах Карого, бо вона не в одній з ним трупі, невільно навіть в тій п'єсі, котру їй присвячено. Це щось дике, нечуване.

Як і від чого повстала ця незгода, про це колись скаже правдива історія. Алеж діло стоїть так погано для всіх, що сами артисти повинні дбати про який небудь modus vivendi, щоб усунути ту незгоду, принаймні хоч в тім, що тичеться до вільної постанови всіх п'єс. Тут спільна користь, бо тоді кожна трупа матиме далеко ширший репертуар, значить більше вдовольнятиме бажання публіки і матиме більше заробітку, а до того, ще й артисти матимуть більшу змогу розвивати свої сили, і не буде таких перешкод, які тепер часто трапляються. От напр., коли Саксаганський мусів запросити Ліницьку, котра була тільки в трупі Кропивницького і не знає драм Карого, то постанова цих драм була дуже загальмована, бо Ліницькій треба було вчити зовсім нові ролі, а від цього, звичайно, що й трупа Саксаганського терпіла невигоди. Таких примірів можна б налічити багато. Певне, що самі артисти краще від нас вбачають всі невигоди такої незгоди і нам здається, що настав час прийти вже до якого-небудь порозуміння. Ми згадуємо, що якось позаторік, чи що, Кропивницький заявляв у „Зорі”, що він нікому не забороняє ставити свої п'єси. Чули ми торік і від н. Старицького, що він з охотою пристане до згоди. Казали всі, що один Карий не згодиться, бо він, мов, навіть і на книжці (Збірник творів) виставив, що без дозволу автора не можна стивити його п'єси. Отже пам'ятаю, давно якось доводилось нам балакати про це і з нашим шан. драматургом Карим, котрий тоді, а це було щось дуже давно, коли ще він був укупі з Кропивницьким і Садовським в одній трупі, виказував нам, що як трупа Старицького тоді ще була переважно оперетною, а інші маленькі трупи — Забіли, Деркача тощо не досить добре упорядковані ,то він, Карий, не може дозволити їм своїх п'єс, щоб «е нівечили їх кат-зна якою постановкою. Цей мотив справді був поважний, тільки ж нам здається, що тепер вже, коли трупа Старицького, Кропивницького і Садовського впорядковані зовсім добре і в кожній з них е чимало артистичних сил, не згірших від трупи Саксаганського, цей мотив не має вже більше рації і певне, що сам Карий, котрий завжди ставив .діло вище всього, не відцурається піти на згоду і дасть дозвіл принаймні цим трупам.

Треба тільки залишити всі давні рахунки між собою і мати на меті тільки спільне діло. Краще всього, коли п. Лисенко, котрого однаково поважають всі артисти, користуючись його працею, взяв би на себе посередництво в цім ділі, то наче б воно і справді щонебудь добре з того вийшло. Коли тепер земляки з опаскою дивляться на цю незгоду, щоб часом вона не обвернула всі українські трупи в один труп, то, сміло кажу, всяку згоду вони стрінуть з радістю, як нову добу в історії рідного театру.

До останнього допису редакція „Зорі” додала таку примітку: „Ми чули, що д. Карпенко-Карий готов і іншим українським, (добре уладженим) трупам дозволити виставляти свої твори, жадає одначе винагороди й уділу в доходах з спектаклю, в котрім даватиметься його твір. Коли, як звісно, українські вистави дають добрі доходи, то це жадання д. Карпенка так справедливе, що проти нього годі щонебудь сказати. Було б дуже несправедливо, коли б з тяжкої праці автора користали тільки орударі чи антрепренери”.

„Не дописав” П. К. Саксаганський дуже багато. Не довівши своєї автобіографії до революції, він не спромігся висвітлити процес розкладу побутового театру, а в цій справі П. К. Саксаганський міг би дати багато цінних фактів. З тієї ж причини П. К. Саксаганський нічого не сказав про свою театральну діяльність під час революції. Одним із найцікавіших фактів у роботі Саксаганського під час революції було запрошення його від Театральної ради (1918) стати на чолі „народнього театру” в Києві. Тут може найцікавіше було те, що в цьому театрі, розрахованому виключно на побутовий репертуар, Саксаганський, ніби відмовившись від усієї своєї попередньої діяльности, почав пробувати свої сили в світовому репертуарі. От як розповідає Д. Антонович про цей період діяльности Саксаганського: „Театральна рада вирішила з осени 1918 року заснувати в Києві три державних театри. Один народній з побутовим репертуаром, до цього театру закликали Заньковецьку, Саксаганського, Ліницьку, Лазаря Шевченка й інших. Директорство театру було доручено Саксаганському, як і склад трупи. Умовою було поставлено, щоб трупа виставляла репертуар побутовий, історично-побутовий і клясичний. Із клясичних п'єс Саксаганський встиг в першій половині сезону 1918 —1919 років виставити Шіллера „Розбійники” і Гуцкова „Уріель Акоста”. Особливе вражіння справила перша постановка. Саксаганський сам в перший раз виступив у клясичному репертуарі в ролі Франца Моора і викликав багато толків, спорів і дискусій своїм трактуванням тої ролі, і виявив нову, невідому доти грань свого безмежного таланту. З успіхом його, як актора, конкурував у цій виставі успіх його ж, як режисера. З молодою трупою Саксаганський добився рідкого ефекту, і молоді запальні тиради героїв Шіллера роздавалися зі сцени з непід-робленим молодим огнем, і все виконання, складна постановка п'єси були тріюмфом Саксаганського на новому полі. Також з успіхом пройшов Урієль Акоста, в якому виступала Заньковецька в ролі матері „Урієля”. Це був останній „тріюмф” П. К. Саксаганського. А потім „вступила в свої права” старість, почалися хвороби, і бурхливе життя блискучого актора, змінилося на більш-менш спокійне життя народнього артиста-пенсіонера. Віддавши все своє життя справі українського театру, Саксаганський на власні очі побачив відродження цього театру після революції. Справа українського театру, що була до того справою приватних заходів національне настроєної інтелігенції в кращому разі, а в гіршому — справою різних антрепренерів Гаркунів-Задунайських, що дбали тільки про власну кишеню, після революції стала державною справою: вузький націоналістичний зміст, що домінував у побутовому театрі і прищеплював йому смаки дрібнобуржуазної просвітянщини, остаточно завмер. Театр, як і всяке мистецтво за доби переможного наступу пролетаріяту, залишаючись національним формою, набрав інтернаціонального змісту. Це одкриває надзвичайні обрії, стимулює найсміливіші шукання і протягом десятка років підносить театральне мистецтво на виключну височінь. Цього процесу Саксаганський теж не висвітлив у своїх мемуарах, можливо, що він його і не зрозумів. І ми допустилися б наївности, коли б сподівалися від П. К.Саксаганського, людини минулої театральної доби, розуміння сучасного театрального процесу та об'єктивного визначення досягнень радянського театру. Це з кращим успіхом зроблять самі учасники наших театральних барикад.