XXXI

Катеринославський сезон був чудовий, та не на радість: братові було все гірше, а це впливало на мій настрій. Дивитись як тане любима людина й не могти подати допомоги, — це така мука, про яку тільки той знає, що переживав такий скрут. Трупа переїхала до Харкова, де грала в цирку Грікке. Діла були порядні. Тут вперше я випустив небогу — Садовську (доньку покійной сестри) в ролі „Наталки”: вона була так схожа з покійною матір'ю своєю, що ми з братом, стоячи за лаштунками, плакали.

Карому погіршало і товариство дало йому відпустку.

От він і зараз у мене перед очима: сидить на бульварі, що біля „Слов'янського готелю”. Вигляд безнадійний, сумний. Актори компанією підходять до нього, намагаються розважити, розвеселити... Передчуття хвилює його, а вся істота прагне до життя і творчости. Душа й тіло немощні... Тяжко мені... Я розумію сумний погляд його розумних сірих очей... тяжко мені...

Через півмісяця він знову почав грати. Виходив на кін немощним, а серед вистави ставав бадьорішим: нерви напружувались, він виставляв всі батерії свого сильного орґанізму проти тяжкої нездоланної хвороби.

Після Харкова трупа переїхала до Кременчука. Карий поїхав відпочить і розважитись до Києва. З Києва він писав мені.

„Тільки сьогодні почуваю себе краще і пишу, дорогий брате. Будь здоров з новим роком! Сьогодні випік одну ніздру електрикою. Через 7 день випечу й другу, це буде сьомого, і сьомого ж виїду до Назара (син Карпенка-Карого. П. С.). Там пробуду 8, 9 й 10, а 11 виїду до Умані (з Кременчука ми переїхали до Умані), де очевидно буду грати, принаймні, до першого лютого. Хіба, не дай бог, переміниться стан здоров'я. Я буду мати з собою закордонний пашпорт і, як тільки не буде краще, катну в Берлін, а покищо не лікуюся. Щодня буваю 2 години у Чикаленка, а коли я не піду, то він буває у мене, бо мешкає близько. Не споримо зовсім. Коли я з ним не згоден, то промовчу; очевидно, він так само. Зовсім нігде не буваю, а через те не знаю які театральні діла. Відомо, що до празників у Гайдамаки були сильно погані діла, та й на празниках кепсько. Лисенка бачив у Жені. Говорив, що Микола зняв на піст „Театр грамотности”.

З Кременчука ми приїхали до Черкас, а на кінець сезону в Умань. Сюди на десять вистав приїхав Карий. Тут він кінчив свою артистичну діяльність: він уже більше не грав. Після уманських гастролів Карий виїхав на свій хутір в Херсонщину. От що писав він від 16 лютого: „Любий брате! Завтра їду до Єлисавету, а через три дні, відтіля — в Ялту, з божою поміччю — шукати кріпости тіла, бо я найбільше і потеряв іменно кріпость тіла: „Дух бодр,—плоть немощна”. Ще не бачився ні з ким і не знаю, що скаже Афанасій Іванович, але сам я інстинктовно чую, що мені треба сонця і тепла і що під теплим сонцем півдня мені стане легше. Надоїло хворать. Хочеться працювати, бо без праці скучно, а через безсилля трудно сидіти, навіть за письменним столом. От і зараз—тільки що сів, а вже голова важка!.. Взагалі, одначе, можу сказати, що мені не гірше, а краще; хоча це краще таке мале, що ледве я його помічаю, а все ж таки помічаю, що мені ліпше як було. Звичайно, в один день не поправишся, і коли треба було цілий рік, щоб так ослабнути, то мабуть не менше треба буде, щоб оправитись.

„В Ялті мені буде скучно, це я знаю зарані, бо я не привик так собі лазити по світу, і якби тут було тепло, то я б зостався на хуторі, бо тут і уютно, і приятно, і не скучно. Я тепер хотів би здоров'я більше всього. Будь здоров. Кланяйся від мене всім. Мові скажи, що коли у піст не будете грати, то нехай приїздить на хутір,— місце найдеться. Твій Іван”.

В Умані ж таки я одібрав першого листа від брата Івана з Ялти, писаного 23 лютого: „Дорогий брате Панасе! Приїхали ми в Ялту 20 лютого. Ще не устроїлися, бо той пансіон, що ми мали заснувати там своє мешкання, занятий до другого березня. Другого березня ми туди переберемося, а покищо живемо в Гранд-отелі і платимо 1 - карб, в сутки. Доїхали більш-менш спокійно, хоча пересадкою на Синельниковій перебились сильно, бо прийшлося там міститися 9 годин. Зате море було тихе.

„Будущий наш пансіон — на Арнаутській вулиці квартира госпожі Радомської. Платимо: кімната — 30 карб. і все готове по 40 карб. з носа, ітого 110, та ще деяких росходів рублів на 15 набереться.

„У Ялті зараз холодно, як у псарні. Кажуть, що так давно не було, але все ж таки, закутавшись у тепле пальто і насунувши шапку на самі вуха, я сидю по три години над берегом і слухаю, як реве море, і дихаю тим мілким дощиком, який несеться по бульвару вітром від хвиль, що розбиваються об скелі. Гори в снігу, але все готовиться до весни,— от-от і весна почнеться. Я почуваю себе, здається, ліпше і жду з жадобою сонця та тепла, бо певен, що вони мене підтримають.

„Крамаренка ще не бачив, бо не зібрався оповістити його про себе. Нема гірше, як сидіти сорокою на тину. Коли б уже устроїться на кватирі, тоді якось і мислі інакше реаґують. Будь здоров. Софія та Іван”.

Я все сподівався, що брат одужає, і вів переговори з літнім Київським театром, що в Купецькому саду. Зняв його на літо 1907 року з першого травня і, скінчивши сезон в Умані, поїхав до Києва підписати умови. Підписавши умови, я виїхав до Єлисавету, де мешкав до останніх чисел квітня. Тут я одібрав ше чотири листи від брата з Ялти, які й подаю:

„22 бер 1904. Ялта. Любий мій брате Панасе! Безмірно дякую тобі, мій коханий, за твою сердешну щиру турботу про моє здоров'я, за твої любі листи, так благодатно впливаючі тут на мій нравственний настрій. Прошу тебе вибачити, що я не так, як слід, часто одповідаю тобі, але уваж мені, бо я буваю в такім стані, що пари слів не зв'яжу.

„Ми їхали сюди і, як дурень, думкою багатіли: приїдемо в Ялту, а там тепло, а там сонечко і світе і гріє, трава зеленіє, квітки цвітуть і пташечки щебечуть... І разом з ожившою природою оживали і сами; і так мені здавалося, що досить забачити картину повної весни, досить дихнуть благодатно теплим повітрям півдня, як я стану зразу на бистрі ноги й видужаю... Аж ось тобі... Приїхали в Ялту: гори в снігу, сонця нема, слякоть, холод; хмари висять над головами, пусто і сумно як у великому городі на перший день великого празника... Така обстанова має препоганий вплив. Щодня ждеш, що завтра буде краще, а завтра так само, і знову мучиш себе надією, що завтра буде краще... Сьогодні наче найкраще, але все ж таки ще не весна. Звичайно, що у вас ще гірше, але у вас ми знаємо, що до травня нічого сподіватись тепла, а тут Ялта — наша Рів'єра, і таке робиться хоч з хати не вилазь. Либонь вже повертає на краще: Завтра... бач, так привик надіятись на „завтра”, що й тут не видержав!.. У всякім разі я не думаю тут довго зоставатись, бо сильно скучно. Мені здається, що на паску (22 квітня) і в нас буде тепло, принаймні близько до тепла, а через те я приїду на паску додому. Дома веселіше і спокійніше. Я, знаєш, не привик жити у пансіоні, і мені тут не добре, але перемінити вже не можна — мусю терпіть. Нема тої недоторканої самостійности, до якої я привик. Скрізь підлягаєш під загальний смак, а це вже чорт батька зна що. Хто його зна, може, живучи в готелі було б ще гірше, а тільки там є привичка: незалежність. Лічусь, як я тобі, здається писав, водою, електричеством і світом, але толку ще ніякого не бачу. Може буде толк, а поки нема. Почуваю себе, навпаки, гірше з того часу, як став лічитись. І так завжди: доки не лічусь—доти й краще мені, а як почав лічитись, так і гірше... Очевидно, мене угнітає процес ліків і та залежність від ліків, яка скрізь є. Наприклад: треба встать в таку пору, коли я привик ще спати, треба зараз наїстись, і в клозет піти, щоб в лікарні не захотілось, а всі такі примуси роблять неприємне гнітуще вражіння. Сьогодні себе почуваю краще і пишу оце вже третій доволі довгий лист; але вчора так було погано, як ніколи. Сьогодні іздив до Лівадії може гарне повітря мене освіжило. Пиши мені, брате, без счоту з тим, чи одповів я, чи ні, бо я б і рад іноді писати, та несила.

„Немало ми сміялися з твоїх порівнань в листах, де ти пишеш про інтеліґентні трупи... Від Чикаленка я листів не маю і знову йому не пишу. Ох, коли б здоров'я мені вернулося, я б на них не перо підняв, а дрючок-перо! Багато накипіло, та сили нема висловити лютість сатири. Будь здоров. Цілуємо тебе, С., І. Тобілевич”.

Лист від 31/III —1907. Ялта.

„Любий мій брате Панасе! От уже послідній день марта, от уже я тут сидю 40 день і жду живущої і цілющої сили від повітря і сонця,— а їх нема й нема. Днів три оце було хоч сяк-так; один день, навіть, тепло, а зате сьогодні зовсім нагадує Харків в грудні місяці: і так же сиро, і так само холодно ще й дощ моросить, як через густе сито, а гори насупились, а хмари неприятно висять — мов хотять плюнути ливнем... Брр... Аж мороз по кожі йде! І до всього цього тут у хатах якось особливо холодно, неначе у погребі сидиш. Скука невимовна, як болотяка у Бобринці. Соня розказує пансіонерським бабам твої анекдоти і тим розважає себе; а це зараз сидить і дуже прудко крутить руками, неначе суче дулі, а придивишся,— вона в'яже кружево. Вже 8 годин вечора. Ми тільки що пообідали. Обід мені не подобався, і я зараз буду їсти яйце і кисле молоко по способу Мечнікова, т. є. їсти я буду по собственному способу, а молоко приготовлене по способу Мечнікова... Через шість день я кінчаю купатись. Послідні 12 ванн я взяв углекислих і мені, здається, трохи легше, принаймні, я наче бадьоріший. Кожний вечір у цей час пишу листи і не втомляюсь. Переписуюся з Комарем¹⁹ з поводу продажі ІІІ і IV томів. Уступаю 60 %... Га? Чи ти нічого не скажеш?.. Еге, так от уступаю 60 % і то ще, мабуть, не куплять, бо щось крутять. От що значить — свобода, от що значить — дозволили видавати українські газети, а перше —”Киевская Старина” з поміччю Чикаленка купила б, а тепер де там купувати такі речі, що тичуться до культури. Жди, коли ті овочі будуть, а тут треба політику розпроважувать! Політику серед некультурного, неграмотного народа, серед народа, який на питання: якої ти нації — одповідає: православної. На від'їзді з Умані я умовився з Костюченком²⁰, щоб він взяв на себе комісію продати перший і другий томи, або в Харкові, або Маркевичу²¹ за 2 тисячі, а що вище цієі суми — то йому. Очевидно, або забув, або роздумав, бо відомости про це не маю, а через те, що він згодився, мені самому починати переписку ніяково було, щоб не пошкодити умовам. Тепер же, прождавши довгий час і не маючи одповіді, буду писать до Маркевича, а може пізніше сам заїду до Полтави. Та І і II томи мене не турбують, бо я певен, що їх скоро куплять, а хоч і не куплять, то я потерь не маю. А от 3-4 т., що лежать в „Обществі печатного діла”, треба продать. За що продать, то продать, аби хоч даремно не пропали, бо це общество, не знаю чи я тобі писав, хоче зовсім ліквідувати свої діла... Така то рахуба! Чикаленко знає про ліквідацію, пропонував мені вислать все видання, яке осталось на складі общества — в „Київську Старину”. Але варт палац Паца, а Пац палаца!..

„Ох, як би я хотів, ой, як просю бога, щоб вернулося хоч половина булого здоров'я!. Скучно без праці, а працювати, мабуть, не зможу. Думаю ще поїхати на Кавказ.

„Ванни углекислі тут іскуствені я брав і почуваю себе легше, то, мабуть, натуральні з підогрітого нарзану підняли б мою енерґію. Тут доктор Іванов, що має лікарню, радить їхати; а зо мною разом в однім пансіоні живе, пам'ятаєш, кавалерійський офіцер Роговський,— так він каже, що йому і спину пекли, і що не робили — не помагало, а на Кавказі за три неділі ванни нарзану оживили, і нині — як лут. Рішив виїхати звідціля 17 і, очевидно, 19 буду переїздити кур'єрським в Єлисавет. Жду—не діждуся. Надоїло на курорті без курорта. Буд здоров. Твій І. Тобілевич”.

На страсному тижні брат проїздом на хутір заїхав до мене. Вигляд у нього був тяжко хворого, хоч він і бадьорився. Видимо він погасав, і мені було тяжко дивитись на нього. Я почав втрачати надію на те, що він одужає. Радив йому зараз же їхати за кордон.

Після свят я виїхав на сезон до Києва. Діла були дуже хороші, та вони мене не цікавили: всі думки мої були там, біля хворого брата. Всі листи його були песимістичні. Подаю останнього листа від 26 липня. Лист жахливий, гнітущий...

„Любий мій брате Панасе!

„Ох, братіку, як мені тяжко терпіти хворобу — одному богу відомо! Та ти своїм рідним серцем це почуваєш. Спасибі тобі за твої рідні листи. Пиши, мій любий. З першого липня я очевидно простудився і в мене знову почало боліти з лівого боку в області селезінки, а іноді в грудях і в шлункові зовсім так, як буває літючий ревматизм. Апетиту нема, але їм разів п'ять у день — прямо сказать — знехотя. Енерґії нема, хоч ще сам і встаю, і одягаюсь, і проходжуюсь, але . . . погано. Написав у Берлін в клініку Боаза, чи можна його застать. Треба взять паспорта. Це можна зробить у київського губернатора. Нехай Костюченко розпитає, я пришлю паспорт. Це тобі легко зробити при знакомстві, бо як посилати в Херсон, то поки получу — замучусь. Напиши мені про це зараз.

„Петро²² приїхав худий. На галушках, на затірці та варениках він поправляється видимо. Годує мене перепелами, а вчора навіть, бекасів набив. Сьогодні я маю жаркое з хорошої дичі,— славний хлопець! Як не зледащіє — матимеш на старість утіху, Дай боже!

„До першого липня я себе почував прямо виздорозляючим і — на тобі — такий поворіт. Опанас Іванович²³ заслаб, ще не справлявся: чи тиф, чи тифоїд. Жду листа від його сина Фані... А, боже мій, боже, помилуй нас! Постройка подвигається, але й гроші, як крізь пальці, течуть. Огорожа в сажень заввишки 40 погонних сажнів уже готова. Ворота, фіртки, наборки такі, що й на 500 верстов немає. Воно зразу здається, що це лишнє, але жить в руїнах тяжко. В пристройці я маю: кухню, кладову й дві кімнати, коштуватиме більш 3 тисяч. Ліс на 1.300 крб. дали у борг, аби здоров'я — виплатю...

„Як би я хотів тебе, мій любий, бачити!.. Думаю, як буду жив, приїхати у Полтаву в часи вашого там пробування. Може разом продам І-ІІ томи для видання окремими п'єсами.

„Урожай неважний. Будь здоров. Пиши за паспорт скоріше. Як одберу відомість, що Боаз у Берлині, — поїду. Якщо у мене рак, то операції робить не буду: все одно помирать треба.

„Твій всім серцем Іван. Всі тобі кланяються”.

17 серпня я одібрав телеграму: „Буду суботу Києві Іван”.

Не зумію передати нашої зустрічі. Це був не Іван-велетень, а тінь його. Він ішов підбільшено бадьоро й питливими очима дивився на мене. Треба було зібрати на поміч всю силу енерґії, щоб не розридатися, побачивши його лице, на якому було написано: „мані факел фарес”... Ми обнялись. У грудях моїх колотило, я ледве здержував себе. Дружина братова ішла рядом і здавалося, почувала те, що й я. Поїхали в отель Кане, де я зняв для брата номер. Я побіг до друга нашого, лікаря Підрізана, й попрохав його влаштувати консиліюм. Якась надія на чудо ще тліла в мене. Я сповістив Чекаленка й інших знайомих про приїзд брата. На консиліюм прийшов Підрізай з Яновським. Брат заявив їм: „Щоб не сказали ви мені, я в Берлін все одно поїду”. Цілу годину лікарі обдивлялись хворого. Яновський сказв мені: „Що б конче вирішити про його хворобу, треба зробити аналізу шлункового соку. Про те, що у нього рак, одно тільки ясно говорить, це те, що він так довго й безнадійно бореться з хворобою”. Я спитав, чи може хворий доїхати до Берліна? І Яновський відповів, що у хворого ще сильне серце.

Другого дня, 19 серпня, я виряжав хворого за кордон. Ми, обнявшись востаннє, кілька хвилин говорили пошепки один одному в ухо. Я здержував себе всіма силами, поцілував його в руку й перехристив. Сіли у вагон... Останнє коливання білої хустки і кур'єр умчав від мене того, кого я так любив... Вечером ішла п'єса „Паливода”, що її написав Карпенко-Карий. В театрі повно, і такий здоровий регіт, що трусилися стіни; а той, що дав такі хвилі щастя й забутті від життьових незгод, — їде прибитий, немощний... Це колупало мій мозок... Цілу ніч я не спав. З Варшави я одібрав листівку від братової. „Дорогий Панасе! Сьогодні в 3 години дня ми в Варшаві. Іван бадьоро переносить дорогу. Усю ніч спав добре, болю не було, тільки сильна слабість. Зараз сідаємо на загряничного кур'єра, що, кажуть, без пересадки має нас завтра о 8 годині ранку завезти у Берлін. Напишу. Софія”. Я ждав звістки з Берліну, яку й одібрав 26 серпня. Братова писала: „Любий і дорогий брате Панасе! З божою поміччю та совітами добрих людей добрались, ми з Іваном благополучно до Берліну. Іван всю дорогу спав, так був утомлений, але у Варшаві нізащо одпочивать не захотів і ми, пересівши на загряничний поїзд, поїхали дальше. Місце в спальнім вагоні, слава богу, ще захватили. Поїзд летів, як скажений, і ми, сівши у Варшаві в 4 години після обіду — в Берліні були в 8 г. ранком. Заїхали в отель „ Москва”, де за 7 марок найшли маленьку кімнатку. Після дороги Іван ліг, а я шатнулася шукати того переводчика, що нам Євген Харлампович рекомендував — не застала його дома, сказали, що завтра лиш буде. Ждемо до завтра. Назавтра іду до нього пораньше, застаю, балакаю й бачу, що це звичайний собі мішуріс — просто лакей з дубовими нервами. Все ж таки розказую йому все і просю, щоб він прийшов поговорити з хворим раніше, ніж повезу його до професора. Прийшов після обіду, договорився везти завтра в половині дев'ятого. Добре. Ми встаємо рано, щоб не спізнитися. Іван одягнений сидить і в лихорадочнім стані жде час, другий — нема. Уже 8 — нема; уже 9 — нема. Лечу до нього, а він і не думає навіть їхати. Яка подлість! „А разлі так можна їхати до професора зря? Нужно прежде мочу ізследовать” Так ви ж обіцяли, що поїдете сьогодні. „Обіщал? я не міг обещать такой глупости”. Біжу додому. Уже половина десятого. Що робить? Тут у Івана стрепенулась давня рішучість, він встав добре вилаявся і сказав: „їдемо сами”. І ми поїхали. Прийом ще продовжувався, і нас прийняли послідніх. Світ не без добрих людей усюди. Зараз же найшлась дама — полька, що помогла мені об'яснити дещо асистентові по-німецьки: хто ми і звідкіля, а як прийшла черга нам іти до професора, а ця дама вже пішла собі, то я в критичну хвилю усе розказала Боазові по-французьки. І де у мене набралось красномовство: в час звичайний мені здавалось, що я усе вже забула, а то — де слова бралися сами собою! Іван був в восторге, бо перед тим, як іти ми читали псальм Давида: „Не бойтесь и веруйте: в ринуту скорби он поддержит вас и сам поведет вас туда, где будет спасен от нужд ваших, и не вы говорить будете, а бог будет говорить устами вашими.” Після осмотра Боаз сказав, що зробить усе, що знає і зможе, щоб урятувати слабого. Сказав, що не можна определить, що за хвороба, а треба понаблюдать хворого і для цього потрібно, щоб слабий зараз же їхав в його клініку, і дав адресу. Ми зараз же з Іваном поїхали. Тут його поклали в чисту і м'яку кровать, укутали двома одіялами пуховими, дали подушку з гарячою водою, бо він змерз страшенно, поки доїхав, і зараз же заснув. Тоді я поїхала забрати у гостинниці свої речі і розплатитися. Це заняло не мало часу, бо страшенно далеко. Коли вернулась, то Іван уже не спав і був по обіді. Хвалився, що виїв усю порцію такого супу, якого зроду не їв. І от ми вже тут третій день сьогодні. Щупають у Івана бідного всі боки. Учора була тяжка штука — викачування соку шлункового. Іван переніс це мужньо, але в результаті це його дуже ослабило й знервувало. Він цілий день в полусні. Біда, що розстройство шлунку не перестає помимо того, що дають йому нужні лікарства: воду задержующу, вино червоне, порошки якісь і нічого сирого — ніяких фрукт, крім вареної чорники.

Боже мій, боже! Що то з того буде? Вони ще нічого не говорять, що у нього. В кожнім разі на цім тижні це виясниться. Я тільки бачу, що Іванові не легче, хоч діло тут поставлено дуже серйозно. Ціна за ліки і содержания — страшенна. Я злякалась, як побачила цифру: за 1 день за нас двох — кімната і харчі - 32 марки, професорові щотижня 60 марок, а лікарства окремо. 
Ну, що робити! Нехай лічать. Цілую тебе міцно. Любяща сестра Софія. Пиши. Дай цей лист Марії. Я не маю часу часто писати, бо кожну хвилинку біля хворого. Так натупаюсь за день, що й нема коли писати. Оцей лист тобі я пишу три дні, бо знаю, як ти тривожешся”. 

Останнього листа я одібрав 31 серпня. Цей лист подаю як бюлетень останніх днів життя нещасного брата.

29 серпня Берлін.

„Дорогий Панасе! Не маю нічим веселим тебе порадувати. Навпаки,— Іванові все гірше й гірше. Боже мій, і яка це страшенна хвороба у бідного Івана. І якими вона іде скачками від початку і до сього часу. І які страждання і томления переносить він і я біля нього, то це тільки один бог знає... Вчора професор сказав мені, що можемо вже вертатись додому, що ця хвороба не піддасться ні операції, ні лікам. Іван аж зрадів, що його вже пускають додому, бо щодня хотів вже їхати, щоб тут не вмерти. Цього він страшенно боявся, дожидаючи, поки доктор скаже своє рішення. І от сьогодні вранці, після тривожної ночі, що він не міг заснуть ані крихти, а все пив воду, сьогодні він піднявся трохи на ліжку, та як закашлявся, як піде кров здоровенними кусками! І так багато, багато крови. Напревелику силу діжурний лікар, та сестра затамували. Я думала, що це вже буде всьому кінець. Слава богові, кровотік перестав, але вони кажуть, що нема ніякої певності, що це не повториться з більшою силою і... тоді...Івана поклали навзнич, і він після такої потері крови лежить білий, білий і як лід холодний. Боже мій, боже, поможи мені в тяжкій моїй годині! А що буде сьогодні вночі, а завтра, коли ця ніч пройде?.. Не даром я так страшенно боялась цієї подорожі: чула моя душа горе. Іван тепер заснув ніби, але щохвилини прокидається і ковтає лід,—тим тільки й живе сьогодні. Вони кажуть, що коли отак не повториться днів через 8, то можна буде їхати. Ох, дай то, господи, щоб він ще міг побачити свою рідну Україну і там уже померти, коли це неминуче судилося йому! Він сам цього вже бажає. Він уже бажає умерти і просить бога, щоб умерти скоріше, тільки не тут, не серед чужих, не на чужині. Це вже було б — до однії кривди ще кривда. Та ще до того друга думка мучить мене, що буде, як у мене не стане грошей? Бо, як не дай бог нещастя, то цих сім сотень, мабуть, не стане на всі розходи,— тоді буду тобі телеграфувать. Не пошлю листа цього сьогодні — побачимо, що завтра буде. 30-го ніч була дуже тяжка, але, слава богові, крови не було. Страшенна тільки слабість, що ні рукою, ні ногою не можна рушити. Вчора за цілі сутки випив тільки півстакана молока холодного по - ложечки через кожні 5 хвилин. Вночі температура була 38,6, ранком 37. Це — теж багато задля такого ослабленого організму. Вночі від 9-ти до 3-х спав спокійно, і я могла заснути теж і, навіть, рішила роздягнутися, бо ці дві ночі провела зовсім без сна. Кажуть, що треба не менш як 8 день, щоб ці сосуди, що там порва лись, змогли затамуватись. А порвалися вони по причині загальної слабости тканей від цієї підлої хвороби. Ох, боже, коли б хоч додому живого привезти! Він уже тепер зовсім як мертвий. Уночі сьогодні марив і бачив себе то там, то там, між великим громадянством, то в Києві, то на Волині, і все став угору дивитись. Які ж це тяжкі часи наступили... дай сили, боже, перенести. Цілую тебе і обнімаю, мій голубчику. Сьогодні вранці я одібрала твого листа. Читала його Іванові і вдвох плакали. Іван тебе цілує. Софія”.

31 серпня після вистави трупа о 1 годині ночі окремим пароплавом виїхала й 1 вересня почала вистави в Чернігові 2 вересня поставили „Хазяїна”. Після вистави я одібрав від братової рокову телеграму. Ivan vient de mourir. Emporte corps a Nadejda. Mercredi serons a Alexandrovo viens ranconter, aporte 300 roubles manque argent pour finir vouage reponds telegramme Sopfie.

Я відповів, що у вівторок курє'ром їду на Олександрово. У Києві я зайшов до правління залізниці, і просив начальника дати наказа, щоб нігде не затримували труни з покійним. Начальник залізниці прийняв мене. Дякуючи його розпорядженню, труну чіпляли навіть до скорого поїзду, і в п'ятницю ввечері покійний був уже на станції „Шестаківці”. На „Фастові труну зустріли Лисенко, Чикаленко і ще дехто з громадян. На „Шестаківці” все було готове. Нас зустріли Садозський, син покійного Юрій і кілька сусід. Труну поклали на воза. Дві пари волів сірих, рогатих, запряжених впростяж, тихим кроком повезли покійного до Кардашівської церкви. Уже смеркло. Всі мовчали і йшли за труною. Степову тишу від часу-до-часу порушував смутний рев волів... За околицею сумну процесію зустріло духовенство і селяни з хрестами. Тіло занесли до церкви, а на другий день, одслуживши заупокійну літургію, селяни занесли труну до хати небіжчика. Тут відслужили панахиду й понесли небіжчика на Карлюжинське кладовище, де поховали рядом з батьком... Кінчаю словами Садовського, що були написані на вінку:—”Нехай твій дух великий вітає над обездоленою Україною.”

Увечері ми з Євгеном Чикаленком кур'єром виїхали до Києва, де він зостався, а я поїхав до Чернігова.

XXXII

В Чернігові я почував себе самотнім і в мене почала назрівати думка стати анахоретом. Щоб розважатись, я вивчився їздити на вельосипеді і щодня робив верстов по двадцять. Діла в Чернігові були хороші. Після Чернігова ми зняли Полтаву, де грали 1 - місяці; на грудень переїхали до Кременчука, а празники й до великого посту грали в Харкові. В Полтаві нас приймали хороше. Порадившися з громадянством, вирішили дати виставу пам'яти небіжчика Карпенка-Карого, — прибуток покласти за основу капіталу, який призначити на премії імени Карпенка-Карого за кращу п'єсу, що її ухвалить обране жюрі. Прибуток від вистави був біля 300 карб. Після вистави були промови. А Панас Мирний читав свою поезію „На вічну пам'ять Івану Карповичу Тобілевичу (Карпенку-Карому)”:

„Чи то давно було, як ти 
З талановитими братами
Вітав у нас?..

Далі П. Мирний згадуваз театр Карпенка-Карого й цілу ґалерію його персонажів:

Кого не бачили ми там?
І „Наймички” лихую долю,
І „Безталанну” з її горем,
Страждання, муки, регіт, гам
Та витівки життя людського, —
На лихо наше, більше злого, 
Ніж доброго, — і ті надії,
Що ними люди серце гріють...
Все те пройшло тут, перед нами —
Живе, яскраве, та блискуче,
Як промінь сояшний з-за тучі,
Чи світ зорі поза горами.

На вечірці після вистави від громадянства поступило 130 карб.; Сергій Іванович Васильківський подав ініціятиву й перший дав 50 карб. Виголошували багато промов, вихваляли покійного... А я думав про те, що краще злиденне життя, ніж велика посмертна шана.

Як хотів небіжчик жити!.. — „Хоч би поганеньким старичком, та пожити ще трохи”, — говорив він і все шукав хоч крихти здоров'я...

Всі гроші від вистави і громадян передали Дмитріеву. По смерти Дмитрієва його дружина внесла гроші в Полтавський банк, де вони й були анульовані.

У Харкові товариство грало в театрі Львова. Цього сезону в Харкові зібралось аж три трупи: Сабініна, що грала в цирку Нікітіна, Суходольського, який оташувався у Грікке, і наша. Всі трупи вийшли без збитків.

Губернатор ніяк не хотів дозволити нашим музикантам євреям жити в Харкові. Я разів зо три ходив до нього — не приймає: сидиш від одинадцяти до трьох, виходить чинуша й заявляє „прийому не буде”. Послав я губернаторові міську телеграму. Поліція повідомила мене, що губернатор дав дозвіл тільки до 1 січня. Це виходило — на сім вистав. Куди ж дітись потім? Зайшов я на празники до одного приятеля й розказав йому про свою пригоду. „А може я тобі допоможу — почекай мене”. Через півгодини приятель вернувся й каже: „Тривожити музикантів не будуть, — дозволено жити до посту”. Я поцікавився подробицями. Виявилось, що моєму приятелеві губернаторська cherie винна 15 тисяч карбованців, строк платити відсотки—28 грудня, а платити нічим — просить одстрочити, ну й погодились на тім, що коли оркестрі Саксаганського дозволять жити в Харкові до посту, то й платню відсотків одстрочать. Баринька ударила до губернатора в „дріт” і генерал Пешков „почтительно” згодився „музикантів не тривожити.”

На піст зняли Херсон на першу половину, а на другу — Єлисавет. З 1 травня, ще в кінці минулого літнього сезону, я підписав контракта по 1 вересня на Київський літній театр Купецького саду. Театр цей за літо давав купцям прибутку більше як 15 тисяч, крім вхідних у сад.

Діла в Херсоні були хороші, а настрій мій був тяжкий: тоскно і самотно, тягнуло від людей кудись на пустельний острів... „А мир навісний нехай скаженіє”... В Єлисаветі настрій цей ще підбільшила смерть брата Петра. Я пролежав тиждень. До лікарів я не звертався: — хворість певне була нервова: голова свіжа, а тіло все — наче кригою вкрито.

Діла спершу були хороші, але в кінці посту почалась епідемія сипняка, і збори підупали. Але трупа виїхала до Києва з заробітком. У Києві я поставив п'єсу Володського „Панна Штукарка”. П'єса слабенька, а публіці подобалась, не вважаючи на те, що газета „Рада” страшенно лаяла п'єсу. Зимою, коли п'єса ця йшла в Троїцькому театрі, „Рада” її хвалила.

На прохання товариства довелося залишитися на зимовий сезон. Я зняв Мєнськ з 1 жовтня і Могилів - на - Дніпрі — з празників. Перед кінцем літнього сезону до мене приїхав приятель; він прочув про мою нервову хворобу, і повіз мене розважитись по всьому берегу Крима й Кавказа, — до Батума. Чудова подорож! В Ялті я ходив подивитись на той пансіон, де жив брат Іван, їздили по околицях. Що за краса Суук-Су, а дикий Учкос та Учан-Су!.. В Батумі провели кілька день, їздили на чайну плянтацію „Чакву”. Завідувач плянтації — китаєць, з такою косою, що жіноцтво позаздрило б, частував нас чаєм... Гербатка, як кажуть поляки, без запаху й міцного настою. Китаєць завіряв, що коли запакований вистоїться то чудово пахне. Нам подобалась річечка „Чаква”, з такою чистою та прозорою водицею, що на глибині саженній видно маленьку рибку. Наблизився термін їхати на сезон і ми через Севастопіль подались: приятель на Полтавщину, а я до Мєнська. Тут наша трупа, не зважаючи на серйозний репертуар, мала середній успіх. Термін тут скінчився першого грудня.

Могилів був знятий з празників, і довелося на 15 вистав зняти Смоленськ. Тут ми не мали ніяких діл. По всіх клюбах інтелігенція грала в карти й театрами не цікавилась. Властиво кажучи, погано те, що справжнього театру нема, доводилось поневірятися по клюбах. Казали, що влітку в саду завжди грала російська або українська трупа і мала успіх. Зимою город скучний, народ, як ховрашки в норах, сидить по хатах. Українців — хоч би один!... Такий же город і Могилів губернський. На кілька вистав їздили до Рогачова. Збори тут були, та, на жаль, приміщення таке маленьке, що тільки сплачували видатки, навіть при повних зборах. Приймали краще, ніж у Могилеві, де діла були поганенькі. Тут був цікавий поліцмайстер, який „спасав Росію від крамоли”, виправляючи правопис цензурованих п'єс. Він, наприклад, не дозволяв писати на афіші „Хазяїн” і уперто стояв на тім, щоб писалося „Хозяин”. Сезон минав скучно... і серце поривалось на південь, де „Дніпро широкий миє круті береги.” Мене, змученого, тягнуло до ланів широкополих... Часто я не спав цілими ночами, лежиш з одкритими очима, а в голові — як у вулику бджіл, думок!.. У трупі нікого близького, а до стіни не заговориш ні про горе, ні про «младенческие сны”...

З ким проводити ідею? Всі зібрались тільки для заробітку... Це з одного боку, з другого — я дійшов до переконання, що в мене абсолютно бракує того честолюбства, що пориває людину першим бути хоч у селі, ніж другим у місті. Мене вабила самотність, бажалось хоч на час стати Робінзоном. З такою думкою залишалося чекати кінця сезону, і я чекав... Товариство на першу половину посту виїхало до Сум. Тут починається наша благодатна Україна, хоч і слобідська.

Діла були хороші, і товариство покрило Могилівські збитки, ще й заробило. Другу половину посту грали в Миколаєві. Діла теж були хороші. Товариші Празького полку часто вітали мене в своєму клюбі. Навіть градоправитель, адмірал Зацаренний, кілька разів закликав мене на обід. Він доводив мені, що „Слово о полку Ігореві” московського походження, але не дуже „вразумительно”.

Наближався кінець сезону й кінець моєї діяльности. Прощаючись із артистами ?? і публікою, я поставив бенефісом збірний спектакль: другу дію „Чорноморців”, третю дію „Суєти” і „Ковбасу та чарку”. Збор був повний. Піднесено мені альбома від товариства і чудову теку від публіки: на срібній дошці срібний барельєф Мельпомени, що вчила мене, як подобатись і зворушати серця людей; у правій руці в богині пальмова гілка, а в лівій — вінок, внизу напис: „Талановитому артистові від почитателів г. Миколаєва”. Казали, що головним ініціатором був Зацаренний.