XXVI 

Літній сезон 1897 року ми почали в Харкові. Діла були хороші. З Харкова переїхали до Кременчука, де грали в літньому театрі, що в міським саду. Цього року вийшов з друку перший том творів Карпенка-Карого. Надрукувало його „Южно-русское общество печатного дела” в Одесі. Зміст тому був: „Бурлака”, „Бондарівна”, „Наймичка”, „Розумний і дурень”, „Мартин Боруля”. Всі п'єси за винятком „Бурлаки” були вже дозволені цензурою для сцени. „Бурлака” під різними назвами посилався в цензурний застінок, там його піднімали на дибу й вертали з написом: „признана к представлению неудобной”. Порадившися з братом, рішили послати друкований том до цензури, сподіваючись, що між дозволеними й „Бурлака” пролізе, тим паче, що до друку його дозволено. І, о радість! В Кременчузі я одібрав цензурований І том „дозволений к представлению” 7 травня 1897 р. за № 3715. 15 червня „Бурлака” з великим успіхом пройшов у Кременчузі. Цікаво, що на другий день після вистави жандарське управління вимагало цензурованого примірника. „Со страхом веліїм” поніс я друкований перший том. Роздивились і повернули. Ще за піст брат написав дві п'єси: „Понад Дніпром” та „Чумаки” і одіслав в цензуру: раніш написану п'єсу „Сербин”. Цю п'єсу не дозволили. Карпенко перемінив назву на „Лиха іскра поле спалить і сама щезне” і знову послав „на дибу”. Коли я переписував п'єсу, то, роздивляючись заборонений примірник, брат Іван звернув увагу на підпис: „за правителя дел Зюнзя”.—”Знаєш, брате, цікаве прізвище: чи не любить ця Зюнзя випить? Зроблю так: пославши до цензури п'єсу, надішлю йому 25 карбованців і напишу, що, здається, забув наліпити марки і ласкаво прошу виправити мою помилку”. Так і зроблено. П'єси завжди лежали в цензурному „застінку” по два-три місяці, а дякуючи тому, що Зюнзя „наліпив марки”, за літо ми одержали дозволені цензурою „Чумаки” (18 червня 1897 року № 4457), разом прислано і „Понад Дніпром”. А „Лиха іскра” дозволена в вересні 1897 р.

Зимовий сезон почали в Херсоні. Всі ці п'єси в Херсоні й були поставлені.

В Одесі, куди товариство переїхало на початку листопада й зоставалося до великого посту 1898 року, діла були дуже добрі. По скінченні сезону всім, хто вступив до спілки, видано місячну платню, як нагороду. В січні брат Іван одібрав від: брата Миколи (Садовського) таку телеграму: „Прапор свій складаю на грудях, куди вислать ґардеробу”. Телеграма ця, як грім, упала на голови наші. Брат Іван, що все життя своє піклувався про Миколу й любив його без краю, уявив собі цілу драму. Побіг на пошту й послав Миколі таку телеграму: „Прапор твій на спільнім древку розів'ється на славу рідного мистецтва, приїзди зараз — ждемо”. Страшенно знервований, Карий не спав цілі ночі, по обіді сідав на бульварі й дивився на синє море, в ту сторону, звідкіль повинен був приїхати Микола (він грав у Криму). Через два дні від Миколи одержали телеграму: „Моральний обов'язок перед труппою —закінчити сезон”.

На першому тижні в піст 1898 року брат Микола пароплавом приїхав до Одеси. Ми з ним поїхали в Тираспіль, де він відпочив і трохи заспокоїв свої розбиті нерви. Від мене Микола поїхав у своїх справах і, скінчивши їх, переїхав до брата Івана на хутір „Надежда”.

З свят почали грати в Акермані, потім грали в Миколаєві, давши проїздом 6 вистав в Одесі. З Миколаєва ми повинні були переїхати до Катеринослава. Літній театр міського саду держав в оренді відомий крутій Лінтварьов. Ще в лютому цей орендар пропонував мені театр з 15 липня по перше вересня. Я згодився. Лінтварьов став вимагати 500 карбованців застави. Я остерігся, — тим паче, що до 15 липня мало чого могло статись, і пообіцяв йому дати заставу за два тижні до початку. Тоді Лінтварьов, змінивши суму, все просив дати гроші, бо цього, мовляв, вимагає клюб. Це вже мені здалося підозрілим, і я знову відмовив. Лінтварьов пише: „Мені гроші потрібні”, я відповідаю: „А кому ж вони не потрібні?” Лінтварьов замовк, мовчав і я. Згодом Лінтварьов написав Карому, що згоджується здати театр без залогу. Карий, що мав від мене уповноваження, надіслав Лінтварьову договір через Разсохіна. У квітні Лінтварьов написав, що в договорі нема „неустойки”. Я послав йому телеграму: „обов'язуюсь неустойкою 1.000 карбованців”. Листом я прохав Лінтварьова надіслати договір у його редакції, щоб я міг його підписати. Після, цього я марне чекав три тижні: від крутька ні слуху ні духу, навіть на телеграму! Несподівано одержав телеграму від невідомого мені „Найди”, що пропонував мені театр Лінтварьова, заплативши 2 тисячі одступного. Нарешті телаграфує Лінтварьов: „Ждал письма, не дождавшись, сдал театр Заньковецкой.” Нічого не розумію... Найда хоче одступного, а театр зданий Заньковецькій!..

До сього часу про трупу М. К. Заньковецької я нічого не чув; навпаки, коли, зустрівся з нею, то вона сама мені казала, що влітку грати не буде. Описавши все це в подробицях, я послав до редакції „Приднепровского края” листа, в якому прохав катеринославське громадянство, а також членів англійського клюбу належно кваліфікувати вчинок Лінтварьова. Лист був надрукований 27 червня 1898 р. № 160.

На наше щастя були вільні літні театри в Кременчузі й Полтаві — той, що в Кадетському парку, якого тільки но збудували. Обидва театри ми зняли й мали майже повні збори. У Полтаві 30 серпня ми поставили „Наталку”. На афіші було: „В этом году минуло 100 лет „Энеиде”, соч. первого малорусского поэта, Ивана Петровича Котляревского, автора „Наталки Полтавки”, родившегося в г. Полтаве 29 августа 1769 г. Желая почтить память И. П. Котляревского и день его рождения (тоді 29 серпня на „головосіка” грати заборонялось), товарищество Русско-малорусских артистов, пользуясь пребыванием своим на родине поэта, назначает на сегодня спектакль „Наталка-Полтавка”.

Після „Наталки” поставили кантату „Б'ють пороги”, яку виконали злучені хори нашої трупи й полтавських аматорів хорового співу.

Зимовий сезон почався в Курську. Діла були середні. Перед виїздом до Києва дуже тяжко захворіла Любов Павлівна Ліницька; ми перевезли її до Києва, де під доглядом найкращих лікарів вона одужала майже перед кінцем сезону. На ролі Ліницької довелося готувати молоду талановиту артистку Росіну.

Ще в Курську ми почали працювати над „Богданом Хмельницьким.” П'єса страшенно велика, і над купюрам и працювали утрьох цілий місяць. Поставлено п'єсу було в середині січня в Києві, коли з купюрами нашими згодився автор, М. П. Старицький. П'єса пройшла 9 разів. Цікаво, що на виставу раз-у-раз на кріслі привозили до нас за лаштунки В. В. Тарновського. Він був веселий, не дивлячись на свою хворобу, вітався з нами й говорив: „Приїхав командувати артилерією”. Сезон закінчився блискуче.

В Києві нам хотілося дати таку ж виставу, як у Полтаві, пам'яти Котляревського. На анонсі поліцмайстер написав (анонс у мене в архіві): „собственно эта часть анонса не может быть разрешена к печати без ведома генерал-губернатора”. Афіша вийшла з такою реклямою: „По случаю столетней годовщины со дня вихода в свет „Энеиды” — сочинения первого малорусского поэта И. П. Котляревского, товарищество назначает 27 декабря спектакль из произведений И. П. Котляревского 1. „Москаль чарівник” 2. „Наталка-Полтавка”.

Літній сезон 1899 р. товариство розпочало в Катеринославі в літнім театрі Комерційного клюбу. Діла були хороші.

В середині липня трупа переїхала до Полтави. В товаристві, була згода. Між братів мир і любов. На зиму знов зняли Київ. Після Полтави, де закінчили в п'ятницю 27 серпня, як це видно з книги розпоряджень режисури, товариство виїхало 28 серпня через Харків у Севастопіль, де вистави почались 5 вересня. Уникаючи великих видатків на перевіз декорацій і багажу, всі лишки одіслали малою швидкістю до Києва.

У Севастополі з великим успіхом грали до першого жовтня. 2 жовтня почали в Ялті. Чарівна погода, величезний „з'їзд” і чудові збори! Брати кожного вечора збирались після вистави до Карпенка-Карого, пили чай і читали Толстовське „Воскресение”, що саме тоді вийшло з друку. Мир і любов. Серед товариства помічалось якесь незадоволення, розпуста й байдужість до діла, але потвора з завидущими очима ще не виявлялась. Треба було підтягтись. Ще в Севастополі вийшов такий наказ: „Режисура визнала за потрібне провірити знання партій окремо з кожним хористом і хористкою, а також проекзаменувати тих, що недавно вступили. Для цього призначається комісія з членів товариства: Мови, Малини та Добрикова. До зазначеної праці режисура просить узятись 21 вересня з години дня.” Повірка почалась, ішла неохоче й тяглася ще в Ялті; довелося режисерові Садовському підтягувати. На обрії з'явились хмарки. Якась невідома ще бактерія роз'їдала тіло товариства. Дехто спізнявся не тільки на проби, а навіть на вистави. Першою „паршивою вівцею” був хорист Лутковський, — його звільнили, почали підтягувати решту. Здавалося, все затихло; а ржа з очима, повними заздрости, бездарна ржа, потроху роз'їдала тіло.

В Ялті сезон скінчився благополучно, і товариство 4 листопада пароплавом „Русского Общества” о 9 годині ранку виїхало через Одесу на Кишинів. Грали в клюбі, куди йшла фешенебельна публіка; дешевих цін взагалі було мало. Збори були поганенькі. Не дивлячись на це, товариство заробило по 75 копійок. „Чого дурна плаче?!” Але товариство звикло зароблять по 1 - карб. Іржа жадности, бездарна завидуща бактерія, уже визначалась і ходила, убравши голову межи плечі...

У понеділок 29 листопада товариство о десятій годині ранку виїхало до Києва. 

XXVII

У Києві, не зважаючи на тяжкий для театру місяць грудень, діла були хороші.

31 грудня 1899 р. режисура одержала таку заяву від 18 членів товариства: 1. Репертуар звужено до краю. 2. Треба призначити комісію, що виробить репертуар. 3. Діло ведеться неправильно. 4. Призначити зібрання. Члени-фундатори дали таку відповідь: „В заяві 18 членів товариства не з'ясовано мотивів, а через те режисура не вважає за потрібне призначати зібрання, щоб розв'язати якісь темні питання. Очевидно члени, що підписали заяву, знають, чого хотять, а що їх більшість, то режисура просить з'ясувати в подробицях:

1. Як розуміти „звуження репертуару до краю”?

2. Комісія, що її пропонується, повинна завідувати тільки поточним репертуаром, чи найти новий, який поширить „крайнюю вузкість” існуючого репертуару; чи до компетенції комісії належатиме й те й інше?

3. У першім і другім випадках — яку ролю відіграє режиссура та які її прероґативи?

4. Чи комісія має право — без згоди режисури — вводити до репертуару на своє бажання все, що захоче, наприклад: „Гейшу” Корневільські дзвони, „Орфея у пеклі”, „Циганського барона”?

5. Коли комісія має право вводити до репертуару п'єси на підставі свого лише літературного вподобання, без згоди на те режисури, то яке значення має тоді режисура?

6. Коли комісія не має права без згоди режисури заводити до репертуару п'єси на підставі власного літературного вподобання, то яке тоді значення має комісія?

7. Подати свої думки про недосконалість існуючого порядку і замість поганого пропонувати нове, хороше, яке допоможе спекатись того страшенного лиха, що від нього застерігають 18 членів товариства.

На ці запитання 18 членів товариства відповіді не дали, стояли на тому, що треба скликати засідання. Тоді під головуванням Саксаганського почались засідання. Це був один жах і безглуздя! Ясно було, що всі бажають змінити членів-фундаторів і сісти на їх місце. Це були жаби, що хтіли зрівнятися з волами і, як побачимо, з натуги лопнули й загинули. Як перл, подаю цікавий пункт, редагований від головного „закоперщика”, будемо звати його „Рудий”: „Режисура має право штрафувати і всі ці штрафи по скінченні сезону вертаються оштрафованим”.

Треба було великого терпіння, щоб не зіпсувати нерви вкрай, слухаючи одурманених „Рудим” товаришів. Щоб дурман не вийшов, після кожної вистави всі 18 збиралися в ресторані Соловцова і тут, набравшись буфетного талану, „Рудий” доводив, як члени - фундатори визискують усіх. „Хіба,— кричав він, вилізши на стіл,—Мова не такий актор, як Садовський? Хіба Дзбановський, Чичорський або я не можемо з успіхом грати ті ролі, що грають Карпенко та Саксаганський!? Нехай Садовський заграє пробоща у Богдані, чи буде мати поспіх? А Богдана і я виконаю не згірше від нього!” Впивалися до того, що декотрі лізли додому рачки. П'яного, як дим, хоч зуби визбирай, „Рудого” одвозили додому. Всі розходились, переконані в своїх талантах.

Так довелось засідати два тижні з цими „талантами”, створеними „Рудим” бездарою. Треба було тягнути навмисне, бо була чутка, ніби хотять оголосити забастовку, коли члени - фундатори не згодяться з постановою 18-ти. Нарешті, майже перед масницею, прочитавши заяву 18-ти, фундатори у відповідь подали такого проекта реорганізованого товариства: 1.Товариство існує під керівництвом виборних членів. Афіша пишеться так: Дирекція Садовського і Саксаганського. Товариством під орудою (імена виборних) представлено буде... В кінці афіші виборні підписуються як відповідальні розпорядчики. 2. Товариство вибирає на один рік режисера, який, під керівництвом виборних, виконує все, що тичеться до кожнодневної постанови вистав. Виробляє репертуар, призначає проби, штрафує несправних, роздає ролі, підтримує дисципліну та порядок під час вистав. Ні Садовського, ні Саксаганського на режисерів не вибирають. 3. Штрафи режисер накладує згідно з виборними. Всі гроші від штрафів повертають на благодійні установи. Садовський і Саксаганський в керівництво не втручаються: вони дають фірму й грають ролі свого амплуа при постановці нових п'єс. У таких випадках, коли треба буде піти до губернатора або генерал-губернатора Садовському чи Саксаганському, вони повинні це виконати. До поліцмайстера з'являється виборний режисер. 4. Коли Садовський чи Саксаганський помітять помилки режисера і звернуть на це його увагу, він підлягає їхнім вказівкам. 5. Музична частина залишається цілком на відповідальності дириґента. 6. Дириґент штрафує на тих же підставах як і режисер. 7. Зібрання призначає дирекція на заяву керівничих, і один з директорів веде зібрання без права голосу. Хто не виконає постанови загального зібрання — штрафується на 100 крб. 8. Театри знімає уповноважений від керівників.

18 заявили, що вони ні на які компроміси не підуть. Тоді члени-фундатори вивісили об'яву, що в майбутнім сезоні трупа організується на основах антрепризи й пропонує всім, хто радий служити в антрепризі, подати заяву режисерам не пізніше 15 лютого. Щодо способу розподілу майна, то члени, підписані на заяві, можуть взяти собі ґардеробу, заплативши тим, що зостаються, їхній пай.

Більшість членів вступити в антрепризу не згодились, і заснувалось нове товариство під орудою Мови. Товариство це, проіснувавш 4 - місяці,— розпалось, не зважаючи на комісію, новий репертуар і умілість вести театральне діло. Перша з'явилась Ліницька, — в липні вона вже працювала у нас. У кінці липня з повинною з'явився Чичорський, потім декілька хористів, надійшли листи й від Дзбановського, Слезного, Шевченка, Мови та Піскунова.

18 січня 1900 р. відбувся ювілей Марії Гаврилівни Савіної. Ми послали їй таку телеграму: „Петербург, Марийський театр, Марії Гаврилівні Савіній.

Вельмишановна артистко! В цей славний день твого життя вітаємо тебе, гордосте і славо руського театру! Чарівна гра твоя, як сонця промінь ясний, теплом своїм і світом вливає в душі благодать, переповняє серця бажаннями правди на землі й поривами до вищих ідеалів. Нехай же бог життя твоє продлить на славу рідної землі”.

21 січня ми одібрали від Марії Гаврилівни таку телеграму (українською мовою!): „Від серця дякую за найсердечніше вітання. Маруся Савіна”.

В четвер на масниці йшла „Циганка Аза”. У першім ряду партера сиділа вишукано вбрана дама в білій французькій перуці. По скінченні другої дії, яку так блискуче вів Микола г.Садовський, дама підійшла до бар'єру й кинула Садовському білу розкішну розу миру й любови. Дама ця була Занькозецька. 

XXVIII

Трупа Марка Лукича Кропивницького кінчала сезон у Миколаєві. Заньковецька була в нього на гастролях і заїхала до Києва. Від неї ми дізналися, що Марко Лукич хотів з'єднатися, чи краще сказати — приєднатися до нас. Із Марком Лукичем списалися й умовилися з’їхатися в Єлисаветі. З'їхалися на першому тижні посту. Вирішили з'єднатися на умовах товариства. До спілки ввійшло п'ять товаришів. А фірма стала писатися так: „Товариство артистів під орудою М.Садовського і О. Саксаганського, за участю Заньковецької, Кропивницького і Карпенка-Карого”. Кожен вніс по 400 карб, скарбникові Карпенкові-Карому. Садовський повинен був зібрати трупу і зняти театри, що він і зробив. З 15 липня був знятий Полтавський літній театр.

Мені нездужалось, і я після цього поїхав до Одеси лікуватися. Тут я одібрав листа від знайомого про трупу Мови, що грала в Єлисаветі. Він писав: „Недавно попав на цікавий спектакль «Богдан Хмельницький». Щоб розказати в подробицях, що то була за вистава, треба багато писати. Досить того, що Мова грав Богдана, Дзбановський — Богуна, а Васильковський — Виговського! Мова в „Богдані” був схожий з ішаком в наряднім чепраці, Дзбановський в Богуні скидався на каптенармуса, а Васильковський — на Гершка Маюфеса. Кремнев грав шість ролей і послідню ту, що кричить: „Під гетманом коня убито!” Крутилися всі, як в ополонці, і виставу скінчили тільки о другій годині. Знаменито, що „Рудого” не було; це зацікавило мене, і я спитав про нього у Кремнева. Він розказав, що на посліднім засідані у ресторані „Соловцов”, „Рудий”, набравшись в буфеті талану, поставив ультиматум: „Я в „Богдані” повинен грати або самого Богдана, або Богуна”... Ну, звичайно,— сварка, і на прощання, бувши легенько ізбієн від Івана Дзбановського, він зостався у Києві.”

Одеські приятелі-лікарі так висловились про мою хворобу: З діда прадіда рід ваш або козаки, або земяни. Візьмімо козака,—він вільний, як вітер той у полі, наївся, напився, чи переїв, чи перепив—байдуже: визвіздився десь на могилі,— видихав усе зайве—і здоровий; а то після бойовиська—порубаний одлежався, сонечко пригріло, чистий степовий вітер, мов цілюща водиця, оздоровив його... Вам же ці багатирі дали своє здоров'я, а доля примусила вас сидіти у тісних стінах театру й псувати нерви, а так званого виміну речовин нема, от і набралось багато непотрібного,— треба його позбутися”. До 8 липня я лікувався: брав лиманні ванни, пив води і приїхав у Полтаву бадьорий і духом, і тілом.

Тим часом Садовський почав проби, вів їх щодня з ранку і й по обіді. Актори здебільшого були старі, досвідчені, і діло скоро налагодилось. Марко Лукич приїхав майже на передодні вистави. Йому дали ролю Потоцького в „Саві Чалому”. В цей час він уже погано дочував і грати з ним було тяжко, а ще тяжче вести репертуар, що спало на лихо мені. Деякі п'єси його вийшли в тираж, а ті, що він привіз нові, як от „Супротивні течії” та „Глум і помста”,— поспіху не мали не дивлячись на те, що обставлялись якнайкраще акторами, „Глум і помста” так і звалося: „глум над публікою, помста над акторами”. А треба було все ставити. Коли його, бувало, ставиш часто, то він говорив мені: „Що ти мене часто ставиш? Не забувай, що я старий”. Коли ж ставиш його 2-3 рази на тиждень — сердиться: —”Панасе, що ти хочеш, щоб публіка мене забула?” У відносинах він був не той, не тримався компанії, не жартував, як раніш.

Життя товариське текло лагідно й тихо. Діла були чудові! Нові ролі Марко Лукич вивчав напам'ять, а все ж, через глухоту, збивався й перескакував з одного монолога на другий, а повернути назад не можливо. Графа Потоцького він псував і був похожий більше на Виборного, ніж на графа. Карпенко-Карий, граючи Шмигельського, був мучеником. Зате діда Миколу в „Понад Дніпром” він грав блискуче!

Карий привіз п'єсу „Хазяїн”; ми прочитали й одіслали до цензури. Готовили „Супротивні течії”. П'єсу цю поставили тільки в Катеринославі. В п'єсі брала участь і Марія Костівна. Ролі ніякої, а треба було грати, щоб не образити Марка Лукича. В Катеринославі до нас завітали гості з Галичини. Прізвищ їх не пам'ятаю, а згадав про них тому, що за вечерею коли їх гостювали, вони кілька разів питали, коли піде п'єса „Противні течії”. Це слово „противні” надзвичайно подобалось Заньковецькій і вона, заливаючись сміхом, говорила мені: „Правда, що противні.”

Місяць грали в Єлисаветі. Київ зустрів нас гучно. Марка Лукича приймали, як він на те заслуговував, але на його нові п'єси преса страшенно обурилась і довелось їх зняти з репертуару. Тим часом з цензури повернулася комедія Карого „Хазяїн”. Пішла чутка, що в п'єсі виведено Терещенка. Тип „Хазяїна” був подібний на Терещенка, як і на кожного багатія з Херсонщини. Типів цих Карпенко знав досконало, але одна риса справді нагадувала Терещенка: це сцена з халатом. І от до Карого підіслано було якогось чоловіка, що пропонував 30 тисяч за те, щоб п'єсу зняли з репертуару. Звичайно Карпенко не згодився: його не можна було купити. Головні ролі розподілені були між Кропивницьким, Садовським та Карпенком, який грав самого „Хазяїна”. Маркові Лукичу я радив взяти німця Шахмейстера, з цієї ролі він зробив би chef d’oevere; він не послухав, взяв Золотницького, з якого нічого не зробив. Характерний задля Марка Лукича випадок. Розподіляючи, масничний репертуар, кажу Садовському: — „Хочеш упевнитися Марко Лукич любить грати? Я ставлю в п'ятницю „Доки сонце зійде” і „Ковбасу та чарку”. Садовський заспорив: „Три ролі він грати не захоче”. Іду до Марка Лукича. — „Хороший спектакль маю задля п'ятниці”. „Який?” — питає М. Л. „Та от „Доки сонце” з „Ковбасою”, „Ну, так у чім же діло?” Вам важко буде!” „Пусте,—став”. У „Доки сонце зійде” М.Л. завжди грав дві ролі, йому доводилось двічі переодягатись в однім акті, а крім того — на Шпоньку в „Ковбасі!” Прошу зауважити, що вільних акторів було два: Карпенко і я. Карпенко міг грати поміщика, я Шпоньку. Я виграв заклад — вечерю у Садовського.

„Хазяїн” мав великий успіх і пройшов 10 разів. На масниці а Москви приїхав антрепренер Щукін,— з ким умовилися на піст. Сезон скінчився благополучно — тихо й мирно. Всі їхали в Москву. Марко Лукич на тиждень поїхав на Харківщину, де в нього було 300 десятин землі.

У Москві (1901 —1902) діла були хороші, та не такі, як марив Щукін. Мені здавалось, що причина тому „анатема Толстому” та студентський рух. До Лева Миколайовича їздили з співчуттям багато депутацій; і „в одній такій депутації” приймав участь і Карпенко-Карий. Лев Миколайович розпитував про наші діла і, між іншим, питав, чи п'єса „Хазяїн” має що спільне з його „Хазяїном і робітником” На Карого Лев Миколайович справив чарівне вражіння?°. Заговорили про „анатему” і хтось спитав Лева Миколайовича, чому він не звертається особисто до царя; він відповів: „Ведь это все равно, что говорить в телефон с перерезанной проволокой”. Московський сезон скінчився тихо й мирно, без чвар. На останнім засіданні Марко Лукич трохи поламався — ніби не хоче зоставатись. Розраховуючись, скарбник — Карпенко-Карий — виплатив йому зароблені гроші, застави не дав. Марко Лукич питає: „А застава?” „Та ти ж зостанешся? Будем грати в Харкові,— там до тебе близенько, як кажуть „і дома, і замужем”. Ми всі приєдналися до Карого. Марко Лукич ще трошки поламався і застави не взяв. Мені доручили зняти в Харкові літній театр „Тіволі”. Всі поїхали на відпочинок, а я поїхав до Харкова. Театр належав Гладкову. Коли він дізнався про склад трупи нашої, то з охотою згодився здати на відсотках.

Сезон був знаменитий! Але треба було піклуватися про зимовий сезон. З першого грудня ми зняли у Соловцова Київ. Одеський міський театр орендував теж Соловцов. Він повинен був дати італійську оперу з першого грудня. Я запитав його, чи не здасть він на місяць міський театр. Одібрав від нього таку телеграму: „С 1 ноября по 1 декабря играть все разрешенные дни. Театр, освещение, отопление, оркестр, афиши, билеты, наряд пожарных, полиции, имеющиеся декорации, мебель, реквизит, некоторые костюмы на массу, полный штат служащих, кроме парикмахера, публикации в газетах, — все мои расходы, кроме авторских 300 рублей за спектакль. Последнюю неделю не репетировать. Доходные статьи: гардероб, бинокли программы — мои. Телеграфируйте немедленно”. Я взяв театр на таких умовах. В Одесі за 28 вистав огульного взято 28 тисяч! При цьому одна вистава „Зайдиголова” зіпсувала трохи коло, бо дала всього 332 карбованці.

У Києві діла були теж на славу. На піст запитали Житомир. Міська управа відповіла: „Ввиду исключительного состава труппы театр сдается вам даром”.

Цього року помер Н.Н. Соловцов. Земля йому пухом! Карий поїхав на свій хутір відпочивать і засів там писати, до Житомира не приїхав. У Житомирі ввесь час грали з аншляґами. Сезон закінчився щасливо і всі в добрій згоді роз'їхались на відпочинок. На літо зняли ми Харків. На осінь — Миколаїв, а на зиму (до великого посту 1903 року) — Одеський російський театр.

З початку сезону в деяких серед трупи відносинах напластувалось щось сумне; воно висіло над нами немов Дамоклів меч, таємниче й нерозгадане. Марко Лукнч був сумний і якось осунувся. Часто, сидячи за лаштунками, засипав, а прокинувшись, забувши, що йде вистава, позіхав так голосно, що чутно було в партері. Проби призначались о 2 годині. І коли проба давно вже скінчилась, Марко Лукич приходив, сідав на кону і читав часопис, кінчивши читати, питав у сторожа: „Що ж це нікого нема?” Той відповідав: „Розійшлися,— пробу давно вже скінчили.” Марко Лукич, промовивши „ориґінально”, згортав часописа й чимчикував додому. В Одесі був такий випадок: у п'єсі Марко Лукич участи не брав, а тільки у водевілі. П'єса скінчилась, Марка Лукича нема. Минає ще 20 хвилин — Марка Лукича нема. Садовський дає розпорядження починати водевіль передавши ролю М. Л. Карому. Водевіль скінчився, всі майже порозходилися, коли з'являється М. Л. і починає ґримуватись. Садовський показує йому годинника й каже: так і так, ждали вас,— не діждалися. Марко Лукич довго дивився на Садовського і, промовивши „ориґінально”, — пішов додому.

З розмов Марка Лукича в попередньому сезоні з Чикаленком та іншими земляками червоною ниточкою снувалося честолюбне питання: „Чи не переросли його?” Ця думка колупала його мозок; М. Л. там десь у таємних куточках душі своєї почував що він уже не „над усіма”, як було раніш. Марко Лукич з'явився до театру на зорі патріотичного піднесення і, кінець-кінцем, не міг утриматись на височині,—почав меркнути, бо не працював ні над мистецтвом, ні над собою, і, виплекавши під впливом фанатичних відносин громадянства своє самолюбство,— не зміг помиритися з людьми, що виросли тихо, спокійно „во благовремении” й пригнічували його своїм, заслуженим кривавою працею, успіхом. Я так розумів трагедію Марка Лукича, і мені було жаль його; він багато зробив для відродження українського театру, його заслуги не счезнуть як дим. Свою славу, як письменника й артиста, М. Л. пережив. До цього спричинився брак справжньої і театральної критики, брак самокритики. Але я любив його.

Ще в Миколаєві обрій Марії Костівни почав хмаритись... В Одесі, перед кінцем сезону вона, як і Марко Лукич, заявила, що виходить з товариства. Як я не умовляв Марію Костівну,— нічого не добився. Тільки в Туреччині закон забороняє ставити крапки, „щоб не порушувати спокою розуму”; ми, отже, живемо не в Туреччині, і я тут ставлю крапки...

На піст ми зняли Херсон, вели довго переговори з Варшавою і, нарешті, зняли театр у Саксонському саду. На літо знову зняли Харків. Після Херсону Садовський і Карпенко поїхали на відпочинок. Актори прохали мене зостатися, я згодився. Зняв Берислав і Кахівку. Грали один вечір у Бериславі, другий у Кахівці! Переїзди на човнах після вистави з Кахівки до Берислава, де трупа мешкала, — була одна поезія! Місячна ніч, у повітрі ані шелехне, тільки соловейки заливаються і стугонить Дніпро!.. Так програли 20 вистав і роз'їхались на відпочинок. 15 червня почали в Харкові. 

XXIX 

Діла в Харкові (1903) були чудові.

26 липня від полтавського городського голови В.Трегубова я одібрав такого листа: „Милостивый государь Афанасий Карпович! 30 и 31 августа текущего 1903 года состоится в Полтаве празднование открытия памятника И. П. Котляревскому. Открытие памятника славному поэту, родоначальнику нового периода украинской литературы, является выдающимся событием в жизни украинского народа и представляет собою факт, имеющий общекультурное значение.

Полтавское городское управление, извещая о предстоящем празднике, имеет честь покорнейше просить вас, милостивый государь, почтить означенное торжество своим присутствием в качестве почетного гостя. Примите уверение в моем истинном почтении”.

Ще 1895 року, коли уряд дозволив поставити пам'ятник поетові, ми з братом Іваном, граючи в Полтаві, дали виставу від якої чистих грошей 332 карб, офірували на пам'ятник. З приводу цього полтавський городський голова писав мені від 23 жовтня 1895 року:

„Городская дума в заседании 19 октября единогласно постановила выразить вам, милостивый государь, от имени городского общества глубокую благодарность”.

Тоді ж таки ми з братом Іваном оповістили Данила Лукича Мордовцева та професора Пелеха про дозвіл поставити пам'ятника І. П. Котляревському і написали такого листа Терещенкові: „Его высокопревосходительству тайному советнику Николаю Артемьевичу Терещенку.

„Городская дума г. Полтавы предположила поставить пам'ятник первому украинскому поэту Ивану Петровичу Котляревскому. Правительство разрешило сбор пожертваний для этой цели произвести в пределах Полтавской губернии. Вследствие этого городской голова г. Полтавы не может пригласить официально иногородних жителей к пожертвованию, и пожертвования идут в крайне ограниченном размере. Так как нужно предполагать, что не все лучшие культурные люди Украины знают о постановке этого пам'ятника, то побуждаемый единственно любовью к памяти первого малорусского народного поэта, творца известной всей Украине „Наталки-Полтавки” я взял на себя смелость известить об этом ваше высокопревосходительство, в уверенности, что ваша, всегда щедрая на пользу благих начинаний, рука подаст г. Полтаве помощь для увековечения памяти первого народного малорусского поэта Ивана Петровича Котляревского. При этом прилагаю отчет о поступивших уже пожертвованиях. Почтительнейше прошу, в. в. п. извинить меня за эту декларацию. Малорусский артист Афанасий Карпович Саксаганский.”

Вважаю за потрібне підкреслити, що мільйонер Терещенко дав тільки 300 крб., цебто менш, ніж ми, актори.

До Харкова „Зюнзя” надіслав п'єсу Карпенка-Карого „Гандзя” дозволену 19 червня 1903 року. П'єсу ми поставили на початку серпня. Після Харкова, по дорозі на Варшаву, 20 вистав дали в Сумах. В Суми трупа виїхала 31 серпня. Ми, брати, тридцятого поїхали на свято в Полтаву.

Подаю програму урочистого відкриття пам'ятника І. П. Котляревському. „Первый день — 30 августа. 1. В час дня освящение памятника на могиле И. П. Котляревского, при участии представителей администрации, духовенства, дворянства, земства и учащихся местных учебных заведений.

2. Освящение и открытие памятника Котляревскому на бульваре его имени.

3. Торжественное заседание городской думы в просветительном здании имени Н. В. Гоголя в 7 - вечера:

а) открытие заседания приветственной речью городского головы;

б) чтение краткой исторической записки и отчета управы по сооружению памятника;

в) научная речь о художественно-литературном значении произведений И. П. Котляревского и о его заслугах;

г) произнесение и чтение приветствий по случаю торжества.

Второй день—31 августа. 1. Общедоступное литературно-музыкальное утро комиссии народных чтений в просветительном здании Н. В. Гоголя в 1 час дня:

а) чтение биографии И. П. Котляревского с выдержками из его произведений и туманными картинами, связанными с именем, жизнью и деятельностью поэта;

б) вокальные номера из „Наталки-Полтавки” и отрывки из „Энеиды”, иллюстрированные туманными картинами;

в) кантата, посвященная памяти И. П. Котляревского, написанная композитором Н. В. Лысенком.

2. В 4-5 часов пополудни — обед от города для почетных гостей, а для желающих — по подписке.

3. Вечером торжественный спектакаль: „Наталка-Полтавка” с музыкальным отделением, и в заключение — апофеоз.

Сбор со спектакля предназначается на образование фонда для открытия школы имени И. П. Котляревского”.

Здавалося, що „научные речи” та „чтения”, виголошені на святі українського поета, мусять бути на його мові. Так думали всі, а вийшло інакше: Миколі Івановичу Михновському заборонено висловити свою доповідь українською мовою. Тоді він вийняв з палітурок те, що мав читати, і сказав: „Залишаю на пам'ять вам палітурки, а зміст на пам'ять про адміністративну логіку беру собі”,— поклав палітурки й вийшов. Городський голова сидів—”як у сливах”. Промову українською мовою дозволено було тільки галичанам.

У мене збереглась маленька анонімна література про поставлення пам'ятника, а також афіша „Наталки”.

АФІША

31-го августа 1903 года

В просветительном здании имени Н. В. Гоголя

состоится

ТОРЖЕСТВЕННЫЙ СПЕКТАКЛЬ

посвященный памяти славного украинского поэта

И. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

по случаю открытия памятника.

(Портрет Котляревского) 

А.

НАТАЛКА-ПОЛТАВКА

Украинская опера в 2 действиях (3-х картинах). Соч. И. П. Котляревского.

Действующие лица:

Наталка, дивчына — Л. П. Линицкая
Терпелыха, ее мать — С. В. Тобилевич
Макогоненко, выборный — М. Л. Кропивкицкий
Тетервяковский, возный — Карпенко-Карый
Петро, женых Наталкы — А. Л. Жулин
Мыкола, родственник Терпелыхы — Н. К. Садовский

Б.

1. „Гей, не дывуйте”. Нар. песня, оркестрован. для хора и оркестр Н. В. Лысенка.

2. Кантата „На вічну пам'ять Котляревському” — слова Шевченка, музика Н. В. Лысенка.

Испол. Н. А. Калиновская
Г. И. Внуковский

Смешанный хор и оркестр под управлением автора.

В.

АПОФЕОЗ.

Начало спектакля в 8 часов вечера.

Як читач бачить, у п'єсі участь брав Марко Лукич Кропивницький. 31 серпня я бачив його востаннє. Він уже зовсім погано чув і трохи не зіпсував другої дії: після слів Терпилихи: „Отак все вона приговорками та одговорками і вивертається, а до того, як ще придасть охання та сліз, то я й руки опущу”, Марко Лукич, замість монолога: „час би, Наталко, за розум взятися”, почав монолог через дві сторінки: „І Наталка так обезглузділа?..” Я був за суфлера і подав Наталці — Ліницькій: „Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками”,— вона прийняла, повернула Марка Лукича і врятувала дію, Садовський у цій виставі востаннє грав Миколу.

Ранком 1 вересня ми виїхали в Суми, де була вже вся трупа. Діла в Сумах були гарні.

Наближався час виїзду до Варшави. Брати збиралися щовечора, трактували про всяку-всячину й виробляли репертуар на Варшаву. З якої п'єси почати? Я, спираючись на антрепренерську логіку, пропонував таку п'єсу, в якій участь приймали б усі головні сили, наприклад—”Наталку” і „Вечорниці”. Садовський відмовився грати Миколу. Тоді, як ефектний спектакль, пропоную „Безталанну” і „Ковбасу та чарку”. Садовський стояв на тім, щоб починати „Гандзею”. Посперечалися, а коли Карпенко-Карий пристав до думки Садовського, мені зоставалось тільки згодитися. „Гандзя” занапастила ввесь варшавський сезон. Перший збір був 1.100 карбованців, далі, як одрізало: 200, 150 карб. Чим же це пояснити? Перший акт — страшенна нудота, ввесь, майже, на народніх сценах. А що міг поляк винести після вистави, можна уявити з тих слів, що їх в останнім акті говорить Улас: „Горе тяжке, пані моя вельможна: покликали до себе, як рідного, і зрадою поганою зненацька вбили пана нашого полковника”.—”Венце нігде не пойде на українські вистави”,— сказав поляк, і дійсно, не ходив. Українці, яких була жменька в Варшаві, питали: „Гандзя” ніби символізує собою Україну,— виходить, коли не з поляками, то сторч головою в безодню?” П'єса не подобалась і українцям! Тепер розберімося в ролях. Друга дія: Ханенка роля не кольоритна, а грає її, кажуть, видатний актор — Саксаганський¹⁹. Публіка часто не відрізняє актора від автора навпаки,— і вона винесла вражіння, що не роля погана, а чорт зна який актор. Третя дія: Лобеля грає такий значний актор, як Карий, а ролі — абсолютно ніякої. Жозефіна — це одна нудота. Нарешті, в п'єсі порядні ролі тільки: Пиво-Запольський і сама Гандзя. А чого вартий монолог Ханенка в останній дії: „Я не знав, що лях став тобі милим?!..

Найкраща українська трупа повинна була мати ідеологію: „Подай же руку козакові і серце чистеє подай”. А ми в першій виставі показали гетьмана, що „зрадою поганою убив ляха”. Часописи — як у рот води набрали!. І ми поїхали з Варшави.. з 4.000 карбованців збитку!

XXX

У Києві, як і завжди, збори були чудові. Тут ми одібрали п'єсу „Суєту”, що була дозволена цензурою 9 листопада 1903 року. „Суєту” вперше поставили у мій бенефіс, 7 січня 1904 року. П'єсу сприйняло громадянство, як сенсацію. Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки листів. П'єса подобалась і пройшла 15 разів. Серед значних громадян знайшлися такі, що не могли примиритися з тим: як-таки так, генерал і його донька-інститутка розмовляють українською мовою, — і радили переробити останній акт так, щоб усі, крім батька й матері, говорили російською мовою. На питання — чому Отелло, венеціянський мавр, у Шекспіра говорить англійською мовою, ці мудрагелі не знали, що відповісти. Факт той, що п'єса внесла і нову ідею, і дала низку щікавих і нових типів. Сезон скінчився гаразд. На піст товариство переїхало до Єлисавету. Тут одібрали звістку про смерть Михайла Петровича Старицького.

На літо зняли Катеринослав. Осінь грали в Полтаві і Харкові (до 1 грудня). Цього разу зняли театр Львова, що на набережній Лопані; а з грудня й по великий піст знову зняли в Києві театр Берґоньє. Діла були хороші, навіть у Харкові, де театр стояв у такім місці, що не вабив публіку. Збори тут держались, дякуючи „Суєті”, яка за 1 - місяці пройшла 15 разів при повних зборах. Піст 1905 року грали у Житомирі, в цирку Фельденкрейза. Сезон кінчився гаразд, не зважаючи на те, що друга половина посту була далеко слабша через розрухи політичні, та єврейський погром. В Житомирі ми з братом Миколою поділили майно й розійшлися надовго. Спершу він поїхав додому, а потім, помирившися з М. К. Заньковецькою, виїхали за кордон, де він два роки був директором Галицької української трупи. Про це читач найде подробиці в його згадках.

Карпенко-Карий на другу половину посту не приїхав. Я згодився на прохання трупи й поїхав грати на товариських умовах спершу до Бердичева, де діла не було через розруху, потім до Вінниці і до Кам'янця-Подільського. В Кам'янці я одібрав від брата Івана великого листа, в якому, між іншим, він пише: „По правді тобі скажу, тепер, коли все скінчилось, що я з Житомира тікав, щоб не бачити, не чути розділу; я боявся, щоб лиха доля і підлий темперамент не втиснули мене в нові нальоти неприятних вражень, а може й яких гнівливих вибухів... Нехай нас бог розсудить, а все ж краще розійтись, ніж жити в таких стосунках, як жили ми цілий рік...”

В Кам'янці ми мали хороші діла, а закінчили неждано раніш, аніж сподівалися: на виставі покликали мене до губернатора в ложу і від нього я дізнався про „Цусиму”... Ледве догравши виставу, я заявив товариству, що далі грати не можу. Через кляті нерви я кілька ночей не спав — все верзлось мені цусимське лихо. Жах, як здумаю про людей, залиту кров'ю палубу!.. Краще не згадувать!..

Я виїхав до брата Івана на хутір „Надежда”.

На літо зняли Харків („Тіволі”), на зиму з першого листопада — Одесу (руський театр). В Харкові діла були чудові, кінчили тут у вересні й переїхали до Полтави. На політичнім обрії хмарилось, але ніхто не ждав того, що сталося. Діла були у нас хороші. Тут кінчили 9 жовтня. Вироблено було таку дислокацію: по дорозі до Одеси дати п'ять вистав у Кременчуці і десять вистав в Олександрії. 10 жовтня о шостій годині ранку артисти, що не грають у Кременчуці, їдуть до Олександрії. Майно поділили на три частини: одна (п'ять вистав) їде до Кременчука, друга до Олександрії; решта і вся роба артистів, без якої можна обійтись, — пішла на Одесу. О шостій годині ранку 10 жовтня поїзд пішов на південь і всі артисти, що не грали в Кременчуці, поїхали до Олександрії. Решта артистів повинна була виїхати о 4 годині по обіді на Кременчук. Я мав звістку з Кременчука, що на п'ять вистав квитки продані. Коли о 4 годині всі з'їхалися на вокзалі, то дізналися, що сталася „забастовка”. На залізниці я довго бігав „по начальству”, але воно само нічого не знало. „Ми тільки пульс, а серце наше в Москві”, — сказав мені один з помічників начальника станції. Всі вернулися назад. Я лишився, думаючи дізнатись, коли, принаймні, піде поїзд. Всі під'їзди загорожені вагонами, вокзал повен людей, повно і на пероні Крапав дощик, віяло холодом... Підійшов до однієї купки людей, — всі журяться: „Коли ж поїдемо? Коли тут затримають два—три дні,— подохнемо з голоду...” Якась баба так голосила, що я не витримав і кинувся тікать. Сідаючи на візника, побачив знайомого начальника станції. Розпитую.—”Ходім, каже, до мене.” Прийшли. Тут зібралися два поміщики, касир і дехто з службовців. Всі розмови кінчались горілкою, а потім, як водиться, піснею. Касир під гітару співав диким голосом „Солнце всходит и заходит”.—”Ну, що, як вам подобається?” — „Нічого”. — Я не пропаду: коли, що трапиться, — зараз в оперу. Всі вже були п'яненькі. Я нічого не дізнався, бо ніхто нічого не знав, і з тяжким настроєм поїхав додому. Темніло, почався густенький дощ, небо хмуре, погане як настрій. Пройшло кілька день, а віз стояв на місці. Пошта й телеграф закриті, банки не функціонують, — ми одрізані від артистів в Олександрії, рішили поставити спектакля. Сяк-так, підібрали артистів на „Безталанну”. Перед початком я відійшов від завіси подивився в залю — повно! Ну, думаю, хоч тут повезло. Дзвоник... За лаштунки прийшов депутат і заявив, що зараз почнеться мітинг.. Ми пішли до додому. Ранком до мене приїхав міський голова Трегубов і дав мені 150 карбованців, які я роздав трупі.

Тільки через два тижні ми вибралися з Полтави і прибилися до Одеси. Тут була ще більшаго розруха, а все це не сприяло театральній справі. В суботу 17 грудня біля кав'ярні Лібмана кинуто дві бомби. Від страшенного вибуху все здрігнулось і кинулося врозтіч. Я йшов до театру й був близько Колодязного провулку. Уявляючи собі, що стріляють по Дерибасівській вулиці, захоплений загальним панічним жахом, я добіг до Колодязного провулку і став за ріжком. Візники наскакували на людей, дехто падав, біготня, крик, паніка, гуркіт від закривання жалюзів... Не важко уявити собі, чи до театру було...

У грудні я звернувся до орендарів театру з такою пропозицією: „Бедственное положение театра, происшедшее от погромов, увеличивается еще больше тем, что все население Одессы терроризировано, и одни совсем уезжают из города, а другие боятся вечером выходить из дому. С сегодняшнего дня, как это достоверно известно, прекратятся спектакли в Сибиряковском и городском театрах.

„Сняв русский театр при совершенно других условиях жизни во всей России, я приехал в Одессу для выполнения контракта. При таком положении, в каком Одесса находится сейчас, во всех отраслях торговли и промыслов — все несут колоссальные потери. По всем этим причинам театры пусты, и актеры, и антрепренеры неминуемо должны разориться и в конце концов голодать. При таких условиях невозможно больше ждать,— нужно заблаговременно разрешить этот кризис взаимопомощи всех заинтересованных в том, чтобы театры действовали и чтобы артисты не голодали. Тут нужно уже не условия исполнять, а спасать людей! Для этого все участники должны нести убытки, а не один человек. Следовательно, мне, моей труппе, и арендаторам театра необходимо нести одинаковые убытки. Театр стоит 150 рублей, вечеровые расходы — 80 р. и труппа—133 р. Итого 363 р. Вечеровые расходы мы уменьшить не можем, так как они слагаются из разных форм труда. Поэтому 80 р. должны быть погашаемы ежедневно и обязательно, какой бы сбор ни был, а потому этот расход из всякого сбора должен быть прежде всего пополнен; остальной сбор должен быть разделен поровну между труппой и Г. Долиновым. Так должно быть до тех пор, пока сборы не войдут в норму расходов — 363 р. и только то, что будет свыше этой суммы, получаю я и Карпенко-Карый, играя до того времени безвозмездно. Если бы сборы были меньше суммы вечерового расхода, то я доплачиваю недостающую сумму лично сам и, кроме этого, принимаю на себя уплату жалованья всем рабочим. Затем, когда жизнь войдет в нормальное течение и сборы превысят 363 р.,— вся сумма, превышающая эту цифру, поступает — в погашение платы за театр — Долинову, пока будет покрыта полностью плата за театр”.

3 антрепризою погодились на підставі викладок, що я зробив. Тоді я звернувся до трупи з такою пропозицією: „Починаючи з десятого жовтня по день приїзду до Одеси, я втратив три тисячі, а приїхавши до Одеси, щодня несу колосальні збитки. Діло йде до того, що далі я не зможу виконувати своїх зобов'язань. Я звернувся до антрепренерів-орендарів театру Долінова та Дідицької, з такою пропозицією: з вечерового, збору перш за все вираховується видаток, який зменшити неможливо — 80 карбованців, решту ділиться між орендарями й трупою до того часу, поки збори не піднімуться вище 363 карб.; далі все, що вище цієї суми, йде орендарям на поповнення недоборів за театр, а коли цих сум не хватить, то добирається з моєї застави (2.000 карб.). Коли б Долінов та Дідицька не згодились на це, то далі я не грав би, але вони згодились, і тепер ми гра’ємо на цих умовах. З сього боку я буду працювати вкупі з Іваном Карповичем, підтримуючи трупу безплатно. Може кому все, що я пропоную, не подобається, — прошу подати свою думку, як вийти з цих обставин? При цьому повідомляю трупу, що Дмитро Петрович Ляшенко, ідучи назустріч моєму бажанню продовжувати діло за таких тяжких умов, з свого боку відраховує з вішалки половину, яка йде на користь трупі”.

Трупа згодилась, я згоду цю закріпив у нотаря, і сезон закінчили. Орендарі одібрали все, трупа теж. Ми з братом нічого не заробили, а навпаки — втратили за два тижні три тисячі (маючи право не платити трупі на підставі форсмажора). За 1 - місяці одеських недоборів 6 тисяч, заставу антрепренерам 2 тисячі заставу, градоначальству 2 тисячі,— разом 13 тисяч збитків. Фірму врятували і з честю виїхали на постовий сезон спершу до Херсону, а на другу половину до Миколаєва. У піст нам пощастило: в Херсоні, за 12 вистав, валового взято 7.800 карб., у Миколаєві — 8.400. На празники переїхали до Вознесенського. Я поїхав до Одеси провідати свого сина, що вчився в реальній школі св. Павла. Од'їжджаючи, я зайшов до брата Івана; він був як і завжди, бадьорий духом і веселий, виглядав багатирем. Іван взагалі був атлет, найсильніший у сім'ї: він гнув підкови! До Вознесенського я повернувся напередодні свят. Зайшов до брата і не пізнав його: пригнічений вигляд, блідий, смутний, з якимсь жахливим передчуттям. Лівою рукою держався він за серце боявся поворухнутися, немов під серцем був гострий ніж. „Що сталося?” - питаю. „Захворів зненацька, болить отут-о”, — він показав мені місце, де селезінка. З цього часу він танув і хилився, мов під корінь підрубаний дуб.

У Вознесенському діла були порядні. На „проводи” ми виїхали до Таганрогу на місяць. Проїздом я зняв Катеринослав з 29 червня до 1 вересня. В Таганрозі діла були хороші. Після Таганрогу на шість вистав ми завітали до Ростова. Братові було то краще, то гірше. З Ростова трупа роз'їхалась на відпочинок. В Ростові я востаннє бачив Костя Стояна, він вийшов з Московської опери й професорував тут у музичній школі. Скоро після цього він виїхав до рідні в Болгарію й там помер. Я заїхав у справах до Одеси, забрав сина й поїхав на хутір до Івана.