XXIII

Весняний сезон 1895 року ми почали в Казані — в міськім театрі. Коли прийшлося, як то водилося, з'явитись до губернатора, то я звернувся до нього з проханням дозволити тимчасово проживати в Казані двом євреям, що були в нашій трупі (дириґент і кравець); губернатор (Полторацький) відповів, що в цій справі треба звернутися до міністра. „В. п.!”— кажу йому, — ви можете зробити це своєю властю. —”Это вам так кажется, потому что вопрос этот у вас никогда не назревал”.— „Вопрос этот у нас назревает почти каждый год: в Киеве, Харькове, Ростове, Новочеркасске, Земле войска Кубанского евреям жить нельзя, но временное пребывание всегда розрешается властью губернатора”.— Я, право, не знаю.. . но, во всяком случае, все что от меня зависит, я постараюсь сделать”. Протягом, двох місяців євреїв не чіпали.

Я вів переговори з поволзькими містами, зняв Сімбірськ, Самару й Саратов. Астрахань довго мовчала, нарешті відповіла, що літній театр зняв Кропивницький. Маркові Лукичу я написав у Харків, щоб він передав нам Астраханський театр, бо я чув, що на літо він зняв театр у Києві. Від Кропивницького я одібрав таку телеграму: „Отказаться не могу, театр снят еще в январе с большой неустойкой Кропивницкий”. В Астрахань Марко Лукич так і не поїхав, а грав ціле літо з Києві. Нам же довелося звернуть з наміченого шляху й повернути з Саратова на Новочеркаськ. З Сімбірську й Самари я одібрав звістку, що там оркестрів нема. Це теж міняло діло: сидіти довго в цих містах тільки з статечним, хоч би й комедійним, репертуаром не можна. Дириґент наш В. Л. Малина почав шукати музикантів у Казані; я дав об'яву в газетах, що шукаю музикантів на виїзд. І от за тиждень до виїзду в Сімбірськ до мене прийшов музикант Яковлев і договорився „доставить” 10 музикантів. Через два дні він приніс пашпорти і взяв 50 крб. в рахунок платні.

У Казані ми мали великий успіх. Ми приїхали до Казані перед Великоднем, коли Волга ще була закута льодом. Коли почалась одлига, ми з братом Іваном кожного дня їздили на Волгу, щоб подивитися, як рушить лід. Говорили ми завжди українською мовою й нас приймали за чехів. Взагалі мову мало розуміли. Обідаємо, бувало, й нарочито питаємо: „Огірки е?—”Нєту-с”. А через хвилину звертаємось до того ж таки служки: „Дайте огурца...” Приносить! Одного дня ми попали таки на льодолом. Чудова картина! Волга у цім місці широка, і лід рушив разом усією шириною. Подекуди ще їхали підводи й тяглася ціла низка пішоходів. Недалечку корито річки трохи вужчає й загинається праворуч, і тут від страшного напору лід почав кришитись, величезні криги лізли одна на одну, навалювались, копичились, здиралися вгору та вгору, потім раптово страшенна гуркотня, і вся громада криги розсипалась наче пісок, а на неї навалюється нова, ще більша, — росте, ламається, розлітається снігом в повітрі... Ми до вечора любувалися цією величною картиною.

Казанським глядачам більш усього подобались комедія та оперета. Вважаю за потрібне розповісти про широку натуру одного добродія. Бенефісом мо'їм я поставив „Паливоду”. Вистави починались о 8 - годині. І от перед початком підходить якийсь добродій і питає касира: „Что сбор-полон?”.— „Ні,”—відповідає касир.—”А сколько билетов осталось?” — „Приблизно, карбованців на 150.”—”Давай их сюда, получай деньги.” Касир догадався, що має справу з широкою волжанською натурою. — „Видите ли, труппа играет с процентов, а потому деньги эти не достанутся бенефицианту, а половина их пойдет антрепренеру. Если уж ваше желание почтить бенефицианта, то поднесите ему подарок.—”И то верно. Эй, капельдинер! Позови, брат, пристава!” Прийшов пристав. „Здравствуйте, Алексей Петрович.”—”Здравствуй, брат. Вот, милый, надо бенефицианту подарочек. Возьми вот 1 - сотни, поди, купи на все.”—”Да, ведь, лавки, Алексей Петрович, заперты!”— А ты на что пристав? Прикажи отпереть и никаких двадцать”. Пристав побіг і приніс подарунок. Після вистави добродій цей зайшов до вбиральні і познайомився зі мною і з братом. Прізвище його я забув. Мене і брата він покликав на вечерю й частував на славу. Кожного дня кликав мене обідати. Це був багатий купець і поміщик Самарської губернії. Прощаючись, закликав до себе в маєток:—” Ты, братишка — милый человек! Приезжай ко мне на праздник. Я тебе поднесу веер — во какой! — из пятисоток !”... Більше з ним я не бачився.

У другій половині травня трупа переїхала до Сімбірська. Приїхала й оркестра. Боже, що за босячва! Всі в „опорках”, обідрані, брудні, заспані з похмілля. Почались проби. Здебільшого— ледве розбирають ноти. Тромбоніст з фальшивим інструментом. Щораз, коли дириґент звертав його увагу на цю хибу, він довго бив долонею по мундштуку і, страшенно заїкаючись, говорив: ,,Не ну, не той... не безпокой... ну тесь: я вот ну... под... того пиляю”. Ввечері, коли я був уже одягнений, майже перед першим дзвінком, до мене в убиральню ввійшов блідий і стривожений дириґент.—”Що ми будемо робить? Всі музиканти п'яні,— хоч зуби визбирай, тільки один тромбоніст тверезий!”— „Покличте Яковлева.”—”Ніхто не може прийти: вони всі спиною підпирають театр, і тільки одійде хто на один крок, так і на землі! Рачки підлазять до театру, взявшись за стіну, піднімаються і за стіну воздержуються від п'янства...” Що робить?. Публіки повно, перший дзвінок. „Одягайтесь, Віталію Львовичу!”—звернувся я до дириґента.—”Що значить одягайтесь?—я й так одітий!”—”Ви одягнуті у фрак—скидайте все, одягайте хорошу свитку, беріть скрипку й виходьте з хором. Скажіть тому хористові, що добре грає на скрипці,, нехай теж візьме скрипку, та ще призначте бубниста. Ви знаєте напам'ять всі номери,— хор за вашим супроводом буде співати. Сольові номери будете супроводити з-за лаштунків.

Ішов „Сорочинський ярмарок.” Всі підтягнулись. Хор старий, п'єса добре зрепетована,—вистава пройшла на славу. До мене зайшов поліцмайстер.—”У вас прекрасна труппа. Что случилосв с оркестром?” Я пояснив йому.—”Экие мерзавцы! Завтра отправлю по этапу. Но почему вы не привезли с Украины?”—”Видите, у нас музыканты—преимущественно евреи, а евреям тут жить не дозволяется...”—”Вот пустяки! Милости просим к нам, когда пожелаете, и привозите хоть целый вагон музыкантов— евреев!” Я згадав Казанського губернатора, що радив звернутися до міністра внутрішніх справ.

 Поволзькі міста великі, та тільки дорогі: поганенький номер у гостиниці коштує 3-4 карбованці. Обов'язкова премія — клопи та таракани. Коли ми бідкались, що неможливо спати через клопів, то нам звичайно відповідали: „Скажите, пожалуйста, какие нежности,—у нас у губернатора есть клопы.” Ми затрималися тільки в Саратові, бо тут знайшлася хоч поганенька оркестра. Приймали нас у Саратові хороше. Збори були повні. Губернатор, князь Мещерський, щодня був у театрі, платив за ложу й кожному значному артистові підносив дарунки. 21 травня я одібрав несподіваного листа:

„Здоров був, синашу-серце! Як вас бог святий милує? А я, бачте, опинився тут — зачепився у своєї дочки та онуків”.

„Хотя вы начали свои гастроли еще 17, но мы в этот день переезжали на дачу и не могли быть у вас в театре даже до сегодня — ибо у детей идут экзамены, и только после среды мы свободны.

„Так от що, серце-синашу. Мы хотим видеть вас и вашу труппу в лучших ролях, и потому будьте столь любезны — сообщите мне по вишеописанному адресу: в какой день и что намерены вы играть? Тогда я заранее возьму для моей семьи ложу получше и поближе к сцене.

„А покищо—бувайте здоровенькі.

Ваш старий собака Данило Мордовець.”

Ми з братом поїхали до Данила Лукича, одвезли йому ложу на всі вистави. В Саратові я востаннє бачив Данила Лукича; у цім році 10 липня він помер.

В Саратові заслабла Л. П. Ліницька; у неї стався полип на зв'язках, і вона поїхала до Казані робити операцію. Трупа виїхала на Новочеркаське, потім—Ростов. Треба було задержатись, бо ремонт київського театру Берґоньє ще не був закінчений; тому, скінчивши термін у Ростові, довелося виїхати на Бахмут і задержатись у Харкові, де в цирку Никітіна (тепер його нема) трупа дала шість вистав ціною від 10 коп. до 2 карб. Театр на всіх виставах був переповнений.

У Київ ми приїхали, коли тут догравали останні вистави Кропивницький та Садовський, — перший у театрі Купецького саду, а другий — у „Шато”. Ми мали успіх, як матеріяльний так і моральний. Навіть беззуба гетера з Караваєвської вулиці „Киевлянин” не лаявся, а навпаки, рецензент Ізмаїл Александровський писав дуже прихильні статті, і, нарешті, заявив, що наша трупа — найкраща з тих, які йому довелось бачити. Він познайомився зі мною, умовляв мене перейти на російську сцену і до смерти зостався прихильним до мене.

Наприкінці сезону до мене зайшов поліцмайстер Живоглядов — „У канцелярії є вам якась бумага, я завтра пришлю вам.” На другий день, коли я був на пробі, десятник приніс папірець. Боже, яка надзвичайна ґречність!.. „Канцелярия его превосходительства г. Казанского губернатора уведомляет артиста Саксаганского, что в г. Казани евреям жительство запрещается.” Цей папірець ходив за мною в Сімбірськ, Самару, Саратов, Новочеркаське, Ростов, Бахмут, Харків і за 4 місяці таки догнав мене в Києві...

З Києва трупа переїхала до Одеси, грали з великим успіхом у міському оперовому театрі. З Одеси переїхали до Полтави, потім у Харків, де грали знову в цирку Нікітіна і де я переконався, що для людської маси потрібні великі театри з надзвичайно дешевими цінами.

Від першого грудня до кінця сезону я зняв у Катеринославі зимовий театр Копилова.

Копилов — багатий рядчик, збудував величезний цирк-театр.

Будова була дерев'яна, пристосована для зимових вистав.

Зима цього року почалась рано й була люта. Ми догравали в Харкові останні вистави, коли я одібрав листа від Копилова, в якому він писав: „ввиду того, что зима обещает быть суровой, а между тем котлы старые и слабые для того, чтобы отоплять и освещать здание; а потому не найдете ли вы возможным задержаться в Харькове, пока я переменю котлы. Для этого понадобится дней 5-6. В противном случае театр возможно будет лишь хорошо отоплять, освещать же придется керосиновыми лампами.” Я відповів йому, що зостатись у Харкові не можу, бо пройшов термін, на який знято театр. А можна зробити так: вистави перед святами закінчити 18 грудня, до 25 можна буде поставити нові котли.

Копилов згодився. Цілий грудень морози хоч і були великі, все ж актори не дуже мерзли. Кінчили, як умовились, 18-го.

Проте, Копилов і не думав ставити нові котли. Його навіть не було в Катеринославі. Уже 24 грудня тепломір показував 24. Таким чином опалювати театр довелося обома старими котлами, а освітлювати гасницями. Гасниць „Молній 8 поставлено було біля двохсот. Празниками вистави пройшли благополучно. Збори—чудові! Снігу багато, морози люті! 

Шостого січня ранком по дешевих цінах ішла „Наталка”, а попереду, як полагалося „по закону”, російський монолог „Сон”. Скінчився „Сон”. Сцену переставили на „Наталку”. Я вийшов сказати, щоб давали другого дзвінка, коли слух мій вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. Раптом в театрі піднявся страшенний галас! Мимо мене, як одурілі бігли робочі. „Що сталось?” кричу... Глянув угору,—звідти клубком ішов дим. Я кинувся на гору, там — нікого; пробіг першу вбиральню, другу,— повно диму. Далі до ґардероби — двері замкнені. Я вибив їх. Звідти повалив на мене дим, вогонь лизав протилежну стіну, що виходила в публіку. Я почав задихатися й кинувся вниз. Ні одного робітника, ні одного пожарника! В театрі тріск і галас. Я схопив сундук, що стояв у мене в убиральні, поніс і викинув його у вікно. Коли я прибіг назад, то вже перегоріли бичовки передньої завіси з правого боку і вона з страшенним гуркотом полетіла на кін.

Штанкет переламавсь посередині, друга половина висіла ще на бичовці. Партер порожній... Під стелею, праворуч, багато диму. Страшенний протяг. Величезні вогненні язики лизали праву стіну; від протягу витягувались вони, одривались, летіли через увесь партер і, лизнувши протилежну стіну, зникали. В театрі, здавалось, не було вже нікого. Мене почали гукати знадвору. Я пізнав голос братів. Диму повно, і я навпомацки почав пробиратися через сцену. Одна за одною почали падати паддуги; біля сходів на другім кінці, я наткнувся на чиєсь тіло й трохи не впав. Це була та артистка, що читала „Сон”. Я вхопив її і з нею вийшов на повітря. Я був загримований, до гриму пристав дим і попіл,— всі перелякались, думаючи, що я обгорів. Навколішках на снігу стояв Копилов і молився, в руках держав він ікону Миколи-чудотворця. Я підійшов до нього: — „Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли!..”

З вікон жіночих убиралень можна було б витягти багато чого з ґардероби. Жодної драбини! Коли приїхали пожарники—з театру був уже. Вогненний стовп. Все добро згоріло! За офіційним сповіщенням — знайдено було 24 трупи. Мабуть, коли показався вогонь—все шарахнулось із театру. Гальорка була повна, і все слабосильне під натиском попадало, придушилось, а потім позадихалось від диму.

До кінця сезону було ще 1 - місяці. Згоріло все майно,— врятувалося тільки вбрання „виборного”, що було на мені. Скриня, яку я виніс, була з п'єсами. Дириґент В. Л. Малина хотів урятувати скриню з нотами, та на лихо вона застряла у дверях, і Малина з переляку поклав свою скрипку на скриню, а сам — „бегуяса”; скрипка й скриня з нотами згоріли. Згорів увесь реквізит, в якому були такі антики, як справжні запорізькі шаблі, етруски і т. і. Пам'ятаю напис на одній шаблі:

„Даруемо саблею сиею походного есаула Макбет-эт Кусаева за верный его службы в Москве 1749 года Елисавет”. З гардероби жіночої пропало на десяток тисяч.

Тепер перед нами стояло грізне питання: — що робити? Пожежа сталася у п'ятницю, на неділю ми влаштували концерта. У дворянському зібранні. Увесь прибуток віддали трупі. Тим часом десять кравців працювали над ґардеробами за проводом Двоскина. На щастя, херсонський театр пустував, ми зняли його й 14-го (в суботу) вистави почали в Херсоні. За цей час ми одібрали телеграму від брата М. Садовського (він грав у Ростові). Запитував, чи живі ми й чи не може він чим допомогти. Я подякував, і прохав надіслати кілька жупанів. Він надіслав таке барахло, що довелося одіслати назад з написом: „ветхо деньми”. Від Кропивницького з Одеси, куди після пожежі, кинувши товаришів, утікла Ліницька, я одібрав уже в Херсоні такого листа:

„Милостивый государь Афанасий Карпович! Когда в Одесских газетах появилось воззвание о помощи пострадавшим в вашей трупе, то я не замедлил поставить спектакль с этой целью, от которого, к сожалению, за отчислением 150 рублей вечерового расхода, получился весьма скромный остаток — сто с чем-то рублей. Позволите ли эти деньги прислать на ваше имя,— или же, быть может, вы потрудитесь указать адрес кого-либо их ваших артистов, пострадавших более других от Екатеринославской катастрофы? С почтением имею честь быть М. Кропивницкий. Одесса, Новый театр, 1896 г. 23 января”. Я відповів Маркові Лукичу:

Високоповажний Марко Лукич!

„Більшість артистів моєї трупи не потерпіла від пожежі. Потеряли жінки всю свою ґардеробу, — не дивлячись на це, помочі ніхто з них не просив і приймати не хочуть. Про тих же, які вийшли з трупи, сказати нічого не можу. Я мислю, що решту від вистави, яку ви дали на користь „пострадавшим артистам”, найкраще буде одіслати полтавському город-ському голові на пам'ятник Котляревському. З повагою до вас П. Саксаганський.”

В Херсоні сезон кінчився благополучно. Збори були порядні. Зарібку, звичайно, ми не мали, але зберегли фірму і гідність.

Не можу обійти мовчки таке психологічне явище: кожну виставу в Херсоні одвідували поліцмайстер і брандмайор. В кожнім антракті, а іноді і під час дії, вони наверталися за лаштунки, нишпорили, заглядали в убиральні, говорили таємничне, пошепки... Тільки по скінченні сезону бранд-майор признався мені, що йому все пахло димом.

З чого ж вчинилася пожежа, спитає читач? Пояснити цього не можна. Гадали так: кравець (все той же Двоскин) залишив гасницю в гардеробні й довго не навідувався. З керосинкою „Молниею” треба бути дуже обережним і сторожким, огонь давать прокволо; кравець же дав зразу великий огонь, і поставив її близько біля одежі. Вона розгорілася до того, що вогонь піднявся поверх скла і запалив те, що висіло над нею, — а можливо й те, що від великого вогню, гасниця тріснула, гас загорівся й полум'я охопило всю ґардеробу. Труби водопроводні позамерзали, води не було, театр дерев'яний — набитий між стін тирсою; згорів він, мов свічка. 

XXIV

На літо 96 року ми зняли Катеринославський літній театр, що у міському саду, а до того часу грали місяць у Миколаєві й місяць у Бердичеві, два тижні в Олександрівському, два тижні в Мелітополі й тільки з 29 червня почали вистави в Катеринославі, де грали до 15 вересня. В ті давні часи Катеринослав, особливо влітку, був для театру золотим дном. І в цей сезон ми не тільки заробили, а навіть поновили ґардеробу. Тільки зброї вже не було де взяти, і справжню замінила бутафорія, правда, хороше зроблена за зразком шаблі, що мені подарувала сім'я Миклашевських: шабля ця належала їхньому прадідові, полковникові Маклахові.

З Катеринослава товариство на 1 - місяці переїхало до Києва, де грали в театрі Берґоньє; театр цей нам здав Соловцов. Після Києва до різдва грали в Кишиневі. На різдво зняли Умань. Сезон кінчили в Єлисаветі.

Зиму 96 року Кропивницький грав в Одесі. В листопаді він святкував свого ювілея. Ми з братом Іваном ґречно його віншували. Від нього я одібрав такого листа: „Високоповажний добродію Опанасе Карповичу! Від щирого серця складаю перед вами безкраю подяку за пошанобу мене в мій ювілей. З високим поважанням до Вас Марко Кропивницький. 25-ХІ -1896 р., Одеса”.

Такого ж листа, з проханням пробачити йому його прегрішення, надіслав Марко Лукич і до Карпенка-Карого.

За два тижні до кінця сезону відбулося засідання товариства. На цьому засіданні від керівників прочитана така заява: „Пройшов рік з того часу, як засновано наше товариство. Треба оглянутися назад, щоб дати відчит пройденому, і з'ясувати, чи можемо ми продовжувати діло наше, чи не потребує воно яких перемін.

„За рік води багато утекло, було багато і явних і таємних непорозумінь, але головні підвалини, на яких стоїть діло,— порядок, дисципліна й чистота мистецтва,—як то нам здається, стояли на висоті нашого завдання. Звичайно, були випадкові невдачі, тайні й явні роптания, незадоволення, які могли б шкодити у взаємних відносинах, коли б завданням нашим були особисті інтереси; але в ділі громадськім приходиться по можності здержуватись від егоїстичних побудів та, скріпивши серце, давати „всеуносящому времені” уладити непорозуміння,— ми твердою стопою йшли по наміченому шляху і старалися вести спільне діло так само, як вели своє власне.

„Можливо, що це тільки нам так здається, можливо, що тільки для нас все кануло в Лету забуття, тоді як в дійсності існують такі болячки, що роз'їдають серця, біль которих затих часово, і при першій нагоді вибухне крик злоби й незадоволення. Все можливо!

„Не вважаючи на це, корінних перемін в ділі вносити не будемо. Звичайно, дещо може перемінитись, коли це викличе життя, але економічний і адміністративний порядок, при якому вісім літ існує й міцно стоїть фірма, перемінятись не буде. Тим паче, що товариство зорганізувалось нами не через крах чи фінансову небезпеку, що не дозволяла б нам вести діло, як воно велося сім літ на основі антрепризи, а витекло воно із побудів справедливости розподілу упадаючих на кожного пайщика доходу й убитків; через переконання в справедливість економічного начала спілки. Приймаючи до спілки всіх, ми віддавали весь труд по адміністрації діла, чисту й популярну фірму, створену тяжким зусиллям та затратами; віддаючи імущество своє безвозмездно,— ми бажали провести в життя всіх скромний і справедливий девіз: „хліб наш насущний даждь нам днесь”. І хліб цей їли ми вдосить цілий рік. Бажаючи всіма силами душі внести в нашу спілку мир, любов і скромне бажання „хліба насущного”, ми готові знову зо всіх сил працювати задля процвітання нашого мистецтва, в підвалинах якого повинно лежати не розтління нравів наших слухачів громадянства, а насадження тих добрих начал, які існують в серцях найкращих людей широкого всесвітнього громадянства! Тільки виповняючи ці бажання, ми будемо достойні „насущного хліба”. Згоджуємось і, іскренно бажаючи прийняти всіх нині служащих до спілки, просимо написать і підписать одповідь на наше закликання чи згода продовжувати діло на уже сталих умовах.”

Засідання, обговоривши справу, ухвалило: „всякий товариш, що одержує 60 карбованців і більше, обов'язково вступає до спілки.” Протокола підписали всі.

Перед кінцем сезону я одібрав листа від брата Миколи Садовського, в якому він згоджується на з'єднання. Ми а братом Іваном послали йому такого листа:

„Брате Миколо! Від самого початку заснування нашої трупи й до послідніх хвилин і я, і Іван, при самих найкращих ділах і удачах, мали на увазі одно — з'єднатися з тобою й Марією Костівною для слави й розвитку українського театру. Мені здається, що цього й доказувати не треба, що коли ти оглянешся на минуле без жадного пристрастя, то й сам признаєш ці мої слова за святу правду. Після цього як же ти можеш подумати, що я, одібравши твого листа, „усміхнувся”?! Ні, брате, я не усміхнувся, а навпаки, гірко мені стало на душі, що багато уплило часу, в протяг якого ми ворогували один проти одного, вихваляючи зо всієї сили свою нікчемну челядь, забуваючи, що вона зрадлива, що їй не український театр, потрібен, а гроші, оплески й величання тим, що ось то він теж актор із славної трупи того чи іншого з нас. Тим часом безсмертна ідея правди, хранителями котрої був ти та ми удвох, — забувалася. Ми послідні соки виточували з душі своєї, щоб було гарно, ми послідні копійки ставили на кін, щоб існував український театр, а челядь, як кіт той, слухає та їсть наші животи й коли побачить, що денебудь буде ліпше, — зараз кидає, зраджує того, хто цілим життям йому служить, сміючись над наши ідеалами! От що зворушилося у моїм серці й видавило з грудей стогін, а не усмішку. Багато води утекло, багато мук набралися і ми, і ти, мій брате! Свідчусь всім святим і разом свідчусь і за Івана, що крім щирого бажання бути укупі з тобою й разом підпирати ідею українського театру, другого бажання ми не маємо. Нехай же згине все, що до цього часу заважало нам зійтися, нехай все те, що ятрило й підцьковувало в поганому напрямку — пощезне, загине!. „Нехай мати усміхнеться, заплакана мати!”

„Після цієї передмови, я прошу тебе, благаю: визвати з душі своєї найкращі почуття, якими вона багата, і розміркувати про все, що далі я скажу. Міркуй, мій брате, так, як міркували великі душі, що навіть для блага діла й ідеї не то що, а й дітей убивали: черкнув ножем— і дітей немає!

„Готове серце наше з'єднатися, ми раді все зробити, що можна, аби ти з нами був, і ось послухай, що сталося: переконавшись, що найкраща економічна форма є загальна широка спілка, ми, днів десять до твого листа, організували спілку. З листа, котрий посилаю, ти побачиш усе і зрозумієш, в якому ми стані тепер стоїмо й що його зробить — сами не знаємо. Як його в світі божому без жадної причини зламати договір, котрий, що називається, тільки учора написаний?! Треба щось таке придумать, щоб і слова не зламати й до єднання стать з тобою! Порізать дітей?.. Якби ж — католики, а то ні: всі підписалися без жадного примусу на наше нове закликання до спілки. Єсть одна порада, та ми боїмося раяти такий вихід, щоб не образити тебе; але — нічого робити, треба сказать от що: маючи на увазі дуже часті хвороби Марії Костівни, ми певні, що літом вона не гратиме, і для ії здоров'я дорогого для українського театру, треба, щоб вона полічилася, чи за границею, чи у Криму. Виходить — раніше, як з зимнього сезону вона у спілку не ввійде. Состав нашої трупи ти знаєш: всі актори давні, ансамблеві підпорки для таких сил, як ти та ми удвох. Для повности потрібна добра співачка, два баси один два—тенори й одно сопрано, а більш Тим часом не треба нічого. Так от, брате, наша рада: вступай у спілку до нас. Ти на 400 паїв, Марія Костівна, звичайно, коли здоров'я дозволить з літа, а то з зими, на 500 паїв. Співачку привези; коли вона й ролі грає, на 100 паїв. Найкращих двох басів та двох тенорів і сопрано на 50 карбованців, а коли згодяться і в спілку; бо у нас, як бачиш, це діло поставлено широко: хто бере платні вище 60 крб., тільки той обов'язково пишеться у спілку. Виняток зроблений тільки для старого Гловацького¹⁸. Впротяг же літа обміркуємо, ти придивишся до діла, до наших невеличких акторів і, коли признаємо втрьох кого потрібно викинуть і ким замінить, то для блага діла зробимо. Благаємо прийти на нашу раду; не вір в добродіяльність навіть тих, котрі ще не зрадили, бо вони все одно зрадять і проміняють тебе на Деркача або на Мороза. Коли ми будемо утрьох, а Марія Костівна, яко діва українського театру — четверта, то яка ж зрада нам буде страшна, хто проти нас підніме прапор бунту? При таких силах і маленькі актори будуть здаватися гарними, бо гратимуть маленькі ролі. За літо все можна буде доповнити, що здасться потрібним — перемінити. Тепер же ради ідеї просимо тебе згодитися на нашу пропозицію. Я часто потребляю слово „ми” для того, щоб ти знав, що це я пишу разом і від себе, і від Івана. Певен, що ти згодишся і зарання п'ю чашу миру й благословлю той час, коли ми, яко брати, яко найкращі українські актори, почнем свої вистави! Ми вже зняли театри: на святу в Харкові — Микитинський цирк-театр, де ми робили великі збори, бо це є настоящий народній театр. За місяць платимо 1.000 крб. Коли ти приймеш нашу раду, то від 15 травня знімай Київ і будемо там грати ціле літо. Ох, як би гарно було! Хоч за театри скрізь дали залоги, але для Києва можна їх покинуть. Поспішай з одвітом, бо я виїду 27 лютого з Єлисавету і в березні поїду на з'їзд у Москву. Трупа наша буде писатись так: „Товариство під орудою Саксаганського та Садовського”. Ти — режисер драми й співу, я — режисер комедії. Рішай, брате милий, хороший! Плюнь на все, будемо вкупі. Всіх тих акторів челядинців, яких ти покинеш, можемо скрізь знайти, а знайти Заньковецьку, Садовського та Карого не можна більш нігде; а коли вони вкупі, то не болітиме в пупі! Всі трупи боятимуться ставати з нами на прю. Знімемо на зиму Одесу або Петербурґа. Заживем, он як заживем!”

Об'єднання не здійснилося через те, що у Садовського перед його деякими товаришами була моральна відповідальність. Все, як на зло, сталося пізно. 
 

XXV

1897 року в Москві улаштований був перший всеросійський з'їзд акторів. Про це було повідомлено нас з братом Іваном з проханням скласти доповідь, в якій з'ясувати наші думки про ті болячки й хвороби, що стають на шляху розвитку мистецтва, і взагалі про життьове становище актора. Доповідь ми послали, і тепер, наприкінці сезону, мене запрошено в Москву на з'їзд прочитати нашу доповідь. Я виїхав до Садовського на „Марусин Курінь”, від нього поїхали в Київ, де я брав участь в концерті пам'яти Шевченка, а з Києва з братом поїхали до Москви.

Увечері 12 березня ми попали на дебати з приводу прочитаних ранком доповідів. Більш усього говорилося про доповідь Олександрова. Зміст доповіді можна було зрозуміти з дебатів.

Першим говорив Д. Басманов. Він обвинувачував Олександрова, що той карикатурно описує життя провінціяльних акторів; хоч дещо в його доповіді правдиво, але навіщо? В авдиторії, крім артистів, є стороння публіка й представники преси, а наші справи — сімейно-інтимні, так навіщо безсоромно, брудними руками торкатися закулісного життя? Його проводили оплесками. Далі говорив Чарський. Він почав з того, що зняв свого годинника й поклав на столик (дозволялось говорити тільки 10 хвилин). „Три дні вже ми чуємо тут: «нам їсти хочеться», кричать навіть про голод, і через те потрібно вносити паї, а де ж їх взяти при голоді? Що найбільше дивує мене, так це невміння поводитись. Наприклад: оратор говорив про те, що на проби артисти приходять з більярдними киями, всі задоволено регочуть. Кажуть, треба грати в страсну суботу,— і всі кричать: «Так, так, обов'язково треба!»; кажуть, що на проби приходять п'яні — і всі повторюють: «так, так— п'яні»,— а тепер всі збаламучені тим оратором, якому ще недавно плескали. Всі в один голос кричать: «Нам потрібно забезпечення з боку антрепренерів!» Панове, я вас питаю: де ж ті антрепренери? Соловцов, Бородай (він назвав ще віденського антрепренера, прізвища я не пам'ятаю)... Хто, панове, думає, що вони не заплатять? „Далі Чарський ганив доповідь Олександрова. Після Чарського секретар з'їзду Кремльов пояснив, що він не домагався відносно страсного тижня: .”Я говорив принципово про право: театр, на погляд мій, така установа, яку забороняти не можна, це як право, а там — чи будете ви грать у страсну суботу, чи ні — мені однаково.” Після Кремльова виступила Кундатова. Вона говорила з приводу доповідів Тарновського й Розторгуєва. Доповіді ці читали ранком, зміст їх переважно торкався тяжкого становища жінок-артисток, що «упали морально».—”Панове,— почала Кундатова,— мені здається, що женщина, ідучи на сцену, має повну підготовленість в моральнім стані, і говорити про це даремно, як стукатись в одчинені двері. Поговорімо краще про те, що сучасний театр потребує розкоші убрань, і костюми часто справляють враження більше, ніж зміст і ідея п'єси. Дивує мене також, що антрепренери мають ґардеробу історичних п'єс виключно тільки для мужчин. Бажано, щоб про це поклопоталися, а щодо нашої моральности,— ми попіклуємось сами.” Кундатовій щиро плескали. Після Кундатової голова з'їзду Боборикін дає слово Шмітгофові. В залі загуло, прориваються оплески... Дзвоник. Все стихло, на кін виходить невеличка фігура — Шмітгоф. „Панове, — починає він хриплим голосом: іду я сюди й чую в авдиторії шепіт: „оцей їх розчехвостить...'„ Стогін реготу й оплески. Дзвоник — все стихло.—”Добродію Шмітгофе,— каже голова,?”прошу поводитись шляхетно”. Шмітгоф засоромлений...Павза, його збили з позиції.—”Перепрошую,— каже він якось розгублено,— я зворушений до сліз. Олександров говорить... я схвильований, прошу зауважити: мій отець і мати... я мав отця й матір... у мене був і дід, і бабка, і навіть прабабка,— і всі вони служили Мельпомені... так невжеж я виріс у такому гнилому осередку, як говорить Олександров? Я схвильований до сліз... да...” — закінчив Шмітгоф і — при мертвій тиші — пішов з кону. Після нього говорила Манштейн про рівноправність жінок-артисток і про їх високе призначення. Після неї читав доповідь Островідов, читав так, що майже нічого не чутно, робив помилки в наголосах. З партеру його поправляли, а він сердито відповідав: „Панове, я ж не драматичний, а оперовий артист”. Після його доповіді голова зробив резюме: „3 усього, що тут говорилось, треба зробити два висновки: 1. Піднести загально-літературну й художню освіту артиста за допомогою постійних шкіл в столицях і провінціях, а також безплатних часових курсів задля акторів і режисерів. Це бажано безумовно, як певна ґарантія успіхів російської театральної справи. 2. Артисти імператорських театрів їздять по провінціях і тим матеріяльно шкодять провінціяльним. Бажано, щоб із зборів відраховувалось відсотки на користь бідних артистів провінції”. Висновки ці нічого спільного з прочитаними доповідями не мали, а просто Боборикін подав їх на розгляд. Щодо першого, то всі згодилися, бо тут не йшлося про матеріяльний стан артистів. Щождо гастролів артистів імператорських театрів, то це скаламутило воду. В залі — гам, почулися голоси: „Навіщо забороняти гастролі? Нам подачок не треба!” Дзвоник.— „Висловлюйтесь”,—пропонує голова.—”Заборонить гастролі, і все тут!”—”Панове!”,— кричить хтось,—хіба це гастролі артистів імператорських театрів, коли їх чотири - п'ять, а решту прямо з пристані набирають, з конторки?” Гам, шикання, ґвалт ... Видно, що це шкірне питання. „Вибрати комісію і зредагувати це питання!..” Вибраний Селіванов подає дитячий висновок: „Артисти імператорських театрів мусять їздити по провінції в повному складі, а всі прибутки віддавати у фонд”...

У четвер ранком вибрали в комісію відомих артистів, що повинні були виробити „Нормальний контракт”. На це Лавров-Орловський зауважив: „Панове, прошу вас звернути увагу на те, що нормальним контрактом ви зв'яжете себе, тому, виробляючи його, потрібно мати благоговійну серйозність і девізом вашим хай буде справедливість і обов'язок”... Оплески. Засідання закрилось. Увечері ввесь час говорили про гастролі артистів імператорських та про всякі театральні ,,язви”, Так, Фабіянський звернув увагу на те, що головна „язва”— це аматорські вистави, „Гастролі артистів імператорських театрів— що?—пограли й поїхали, а аматори точать протягом всього сезону,— чи не можна позбутись якнебудь цієї «ржавчини»?! Після Фабіянського вийшов зачучвірений, поганенький на вигляд хлопчик. Він почав читати свою доповідь так хрипло й тихо, що нічого не можна було розібрати. „Про віщо ви, властиво, хочете говорити?”— питав Боборикін.— „Відносно доповіді Олександрова”.—”Та про це говорили доволі,— будь ласка, скажіть нам, яке у вас резюме?” Оратор довго дивиться у свій рукопис і заявляє, що у нього ніякого резюме нема. Сміх.—”Що ж ви хочете сказати?” Довга павза. Оратор перегортає доповідь і нарешті каже: — „Панове, прошу вас згадати предстательство Авраама перед богом”... Слова ці, як електричний струм, пройшли по автидорії, — регіт неудержний. М. Г. Савіна схопилася з місця й вибігла за лаштунки. Як не дзвонив голова, — неудержний регіт панував над авдиторіею,— здавалось, що й дзвоник хихикав. Тільки раз іще почувся голос бідолашного оратора: „Содома й Гомора були спалені”... Це вже переповнило чашу: навіть всі, що засідали, сміялись неудержно. Коли після двох-трьох хвилин все стихло, заговорив Боборикін: — „Панове! Сьогодні я з вами прощаюсь. З усього, що я тут чув, я прийшов до переконання, я зробив висновок, що ми молоді, через те нас так довго цікавило питання про моральність наших артисток. Так, кажу, панове, ми — молода нація, коли нас так довго цікавило це питання. Звертаю вашу увагу, що це питання перестало цікавити французів. Якось одна державна французька трупа гастролювала в Англії. На виставі якийсь лорд звернув увагу на артистку, що була усіяна брильянтами, і спитав сусіда свого — француза: „Скажіть, будь ласка, брильянти цій артистці дає дирекція. А ні, то звідки вона їх бере?” Француз посміхнувся й відповів: «у нас такими питаннями не цікавляться»... „Недавно в однім журналі, — продовжує Боборикін, задоволений з своєї наївної красномовности, — да... поставлено було питання: чи цнотливість єсть обов'язкова задля артистки? І всі були того переконання, що це не має нічого спільного з артизмом. Так от, бачите, панове, як дивляться на це питання старі нації: вони про це вже не дебатують, а ми ще молоді — нас це близько обходить.

Я згадав після промови Боборикіна анекдота: на сповіді нас питає пані: „А что, сударыня, вы, как-бы... да, тово... изменяете мужу?” Та відповідає:—”Изменяю.”—”А с кем?”. Баринька побачивши, що піп нахалкуватий, відповіла — С Константином Петровичем Победоносцевым” — „Неужели? Ах, как это лестно!.. Господь вас благословит!..”

14 березня читали доповіді про земські театри: 1) Шуйського головы, 2) Петербурзької земської управи і 3) Пермської міської управи. Після цього доповідь читав Ніколаєв про аматорські гуртки. Доповідь була добре написана й трактувала про те, що в глухих кутках, куди не навертаються трупи, аматорські гуртки безкорисно працюють на ниві мистецтва. Ніколаєв „угробив” свою доповідь проханням про яку-небудь нагороду аматорам. Це після вимоги Фабіянського, щоб аматорські вистави вважати за гідру і „ржавчину”! Після цього багато було переламано списів. Хтось кричав, що не тільки аматорів, а й цирку не треба. І думалось мені; а що, як знову вийде Фабіянський і закричить, що найбільша гідра й іржа — це „хахли!” Вся ця компанія зібралася сюди в тій надії, що вони виробляють такі форми життя, за яких всякий актор стане гоголівським Пацюком: одкриєш кишеню, а гроші посипляться самі! І сьогодні мені доведеться читати їм доповідь, а також поставлені були ще доповіді М. П. Старицького, Чернігівського земства і Шрага!. Перший почав читати Михайло Петрович. У доповіді своїй він ознайомив усю громаду, що в справі українській нічого не знала, про те, що в Галичині є кілька українських гімназій, університет і наукове т-во ім. Т. Шевченка. Я думав, що після доповіді М. П. буде перерва, аж ні,— голова Карпов викликає: „Доповідь Карпенка-Карого і Саксаганського”, Я йду, як на ешафот, а тут несподівано ще почались оплески. Став я високо, а через те погано бачив написане: доповідь я поклав на столі. Стати нижче, — а що, думаю, як буде гірше і прийдеться лізти знову вище! Почувалось, що павза занадто велика. Почав я підбільшено-спокійно. Що далі — я ставав сміливішим, а вдивляючись в авдиторію, почував, що опанував нею. В доповіді говорилось багато про біди наші й утиски. Доповідь довга — на аркуш друкований. Можливо, що колись її надрукують, а тепер вважаю за потрібне навести тільки ті місця з неї, що викликали серед авдиторії бурю оплесків і декого образили. На жаль, в театрі не було його превосходительства Кондратьева. Доповідь була написана російською мовою.

„Ко всем притеснениям присоединяются еще притеснения агентов общества драматических писателей. Столкновение артиста Садовского с одесским агентом Пеликаном возмутительно по своей сущности. Скажем коротко. Играем в Одессе. Агент Пеликан в театр не пришел. Он был новый, а мы того не знали. По принятому при прежнем агенте обыкновению авторские платились за неделю разом. Прошла неделя, везет управляющий Садовского к агенту поактную плату — не принимает: платите втрое. За что? За то, что не испросили у меня разрешения играть. Да ведь нам разрешают спектакли генерал-губернатор, градоначальник, полициймейстер, такое разрешение у нас есть, а агенту остается получить установленную плату, которую извольте получить! „Нет, втрое платите, иначе 1684 ст. улож”. И предъявил иск. Написал в полицию о воспрещении спектаклей до уплаты тройной цифры авторского вознаграждения. Полиция не дозволяет афиши. Да уже благодаря просвещенному вмешательству генерал-губернатора спектакли дозволили, а дело пошло своим чередом в суд. Деньги же, сколько следовало, были внесены в казначейство. Общество драматических писателей, которому мы пожаловались, ради поддержания престижа своего сборщика, стало на его сторону, и ему казалось приятным получить тройной кушик; тем более, что труппа состоятельная и, стоит только нажать — заплатит. Дело идет. Между тем Садовский приезжает в Москву, и там агент общества драматических писателей не разрешает спектаклей, пока Садовский не заплатит тройной платы. Что делать? Спорить с притеснителем невозможно, и Садовский заплатил. Возможен ли где-либо подобный произвол, насилие и обиднейший по своей несправедливости инцидент?! (оплески). Многие из агентов, если они носят форму по своему общественному положении мнят себя начальниками. Слава богу еще, что агентам вообще не дана форма обществом драматических писателей, так как без формы они все же смирнее (оплески). В Екатеринодаре идет унас „Шельменко-денщик”, пьеса, не подлежащая оплате авторскими. Агент в форме требует авторские, ему говорят: „не полагается— пьеса старая”. Агент обиделся и присылает через нотариуса запрещение играть, грозя в противном случае 1684 ст. улож. Заплатили авторские. На другой день агент получил из общества приказание телеграммой, что плата за Шельменка не полагается; присылает назад деньги. А обида, а расходы? Это ничего: „Я могу всякого обидеть: я обижу,— я и пожалую (буря оплесків). Необходимо этих начальников над артистами, этих угнетателей искусства поставить в строгие рамки и не дозволять им грозить 1684 ст. даже в том случае, когда и состава преступления нет. Нужно отменить их право прекращать спектакли без суда и сейчас же уменьшится их форс, который служит только обидным доказательством того, что даже работающие в интересах театра драматурги, долженствующие заботиться о процветании театра, притесняют актеров через посредство своих агентов (оплески). Довольно образчиков нашего жалкого положения среди безчисленного множества препятствий. Может быть съезд найдет средство устранить эти вопиющие факты насилий и тормозов к правильному развитию театрального дела в провинции”.

Далі доповідь трактує про те, які треба будувати театри в провінції, як підняти інтелектуальний рівень артистів; що економічний стан завжди справляє великий вплив на життя; що за найкращих умов треба забезпечити старість сценічних діячів, а також дати можливість виховувати їх дітей. Для цього потрібні гроші, — заснувати фонд. І єдиний спосіб клопотатись де слід, щоб з величезних сум благодійних, якими обкладається кожен квиток, відраховувати щорічно 10 відсотків в розпорядження російського театрального товариства.

По скінченні (читав я 26 хвилин) авдиторія дружньо й довго плескала мені. Нерви мої піднялися до того, що я ледве міг говорити. Я вийшов у фойє й тут на мене налетів якийсь письменник Олександрів: — „Знаете, это очень смело читать такой доклад, особливо про агентов!”— „Все, що я читав, можу довести документами, маю, навіть, бумагу генерал-губернатора Роопа, де вчинок аґента Пелікана названо гнусним”. Увіходить Садовський; у нього з Нєвєжіним іде така ж розмова. Невєжін з'іритований. — „Замість того, щоб так обурюватись, каже Садовський, ходімо краще послухаєм дебати з приводу доповіді”. Пішли. Говорив голова Лавров: „Господа, со мною был тождественный случай в Риге. Там я начал сезон, платя по одному рублю за акт, а среди сезона агент набавил еще два,— и платили, иначе грозил запретить спектакли”. Селіванов заявив, що йому якось довелося грати з аматорами, а вони не заплатили поактових грошей; тоді аґент став вимагати з нього. Хтось додав: „Я в Одесі заплатив тій же птиці — Пелікану— потрійну платню!” Діло було так: у міськім театрі протягом сезону ставились закордонні опери, а через те Пеліканові не одвели, навіть, місця. Коли ж приїхала на гастролі М. Г. Савіна, то Пелікан з своєї надзвичайної пихи уже сам не пішов у театр, а вимагав потрійної платні...