XIX

Стомлений, розбитий, вернувсь я додому. Наближався літній сезон. Ще перед постом я зняв на травень і червень Вільну. І от тепер, зоставшись без Садовської, не знав, як мені бути. Коли заслабла сестра, то зовсім випадково запропонувала нам свої послуги Ліницька, що й пробула в нас до кінця сезону, а на літо поїхала до Старицького в Менськ. Від брата Івана я одержав листа, в якому він писав, що запросив російську артистку Невірову. Він певен був, що Невірова, бувши українського походження, справиться з мовою. Разом з тим я одібрав листа від А. М. Войцехівської,— вона пропонувала свої послуги й писала, що два сезони була у Садовського. Войцехівській я написав, щоб приїздила.

У Вільні сезон був нещасливий. Актори були добрі: Решетників, Науменко, Мова та Карпенко-Карий, але жіночий персонал був зовсім слабенький. Невірова, чудова російська артистка, для української сцени не годилася: мову вона коверкала так, що навіть не можна було добратися до змісту. Войцехівська, здатна артистка, не мала репертуару: я встиг підготовити її на дві-три ролі. Щодня дощ, як із відра; в додаток, до цього я захворів на паратифліта й протягом півмісяця не міг грати.

Наприкінці травня несподівано одібрав від Заньковецької таку телеграму: „Свободна, могу приехать”. Виявилось: у Москві була тоді виставка, Садовський зняв театр на виставці, та Марія Костівна посварилася з ним і не поїхала. Порадившись із братом Іваном, послав телеграму Садовському: „Маруся предлагает гастроли, можно ли ее пригласить?” Одібрав відповідь:—”Она мне испортила сезон, пусть приедет сперва ко мне”. Я написав Заньковецькій листа, в якому, додавши телеграму Садовського, пояснив свое становище й питав, що робити? Відповідь одержав телеграфом: „К Садовському не поеду, если тебе не нужна, еду Кропивницкому”. Я послав Марії Костівні телеграму, щоб приїздила. Як кажуть: скоро казка говориться, та не скоро діло робиться. В переговорах пройшло два тижні, а протягом цього часу до Вільни приїхав М. П. Старицький. За обідом Михайло Петрович пропонував нам прийняти артистку Маркович. „У мене, сказав він, є Ліницька, а двох кішок в одному мішку не вдержиш”. З Маркович я „покінчив”, передавши листа через Михайла Петровича. Від Садовського одібрав листа, в якому він писав, що виїздить з Москви покищо до Твері і бажає з'єднатись. Брат Іван виїхав у Тверь на розмови про з'єднання. Через тиждень Карпенко вернувся до Вільни, приїхала і Маркович. Карпенко розповів, що покінчив з Харковом, і Садовський виїздить туди. Відбувши термін у Вільні, ми поїдемо до Харкова на з'єднання. Пані Маркович — лагідна, вродлива, статурна, з виразними очима, доволі порядна артистка, веселої вдачі, — зразу ввійшла в нашу артистичну родину. Тільки виясниться сонечко, як вона вже ганяє з Мовою на велетенських кроках і скрізь чуєш її веселий сміх. Уперше з нею пішла „Наталка”. Маючи невеликий голос, артистка, проте, справилась дуже хороше з ролею. Репертуар виправився, а дощі йшли невгаваючи. Оце вечером, дивись вияснилось,— зоряна, тепла, чудова ніч, а на ранок — злива! Карий рахував, що тільки двох днів не вистачало до потопу. Садовський прислав телеграму, просив прислать йому грошей. От його лист з Харкова. „Панас, Йван, Денис! По первому абцугу благодарю за присланные мне 500 рублей. Во-вторых, напишите, когда приедете, чтобы знать и к тому времени приготовить все необходимое; а в-третьих, если у вас много актрис, то пришлите мне одну, только...; например — Маркович. Потому что Мария Константиновна мало того, что испортила мне весь сезон — не приехала сама, но еще и другая, Маркова, благодаря этому обстоятельству тоже ушла, и я остался с одной актрисой. Будь это в начале сезона, понятно, я нашел бы актрис; но теперь, — чорт его знает, где их брать! Так вот, говорю, если у вас есть лишняя певучая, то пришлите ее сюда. Что значит не везет: приехал в Харьков, чорт надал раньше Боюмину кончить с французской опереткой, и теперь я должен играть в театре Ушинского до 8 июня! Целую вас, ваш Микола”.

Від Марії Костівни одібрав телеграму: „выезжаю вторник”. Таким чином, ми могли зостаться без Маркович, потрібна була на те її лише згода. Тут почалась ціла драма; спершу Маркович звернула на те, що у неї нема грошей викупить своє майно. Грошей ми дали. Тоді почався плач, що їй не хочеться нігде більше служити, що вона „покінчила з нами,” а ми її посилаємо до Садовського. Ми відкрили їй карти, що їдемо на з'єднання і, поки прийде термін, просимо її поїхать виручити Садовського, бо він зараз, не маючи артистки, в тяжкому становищі. Насилу, з допомогою Мови, умовили артистку поїхати, давши їй на дорогу 150 крб. Тяжко були дивитись на розставання артистки з нами: вона плакала, плакав і Мова... От що наробили гемонські, велетенські кроки!

Марія Костівна приїхала в супроводі лікаря Квятковського і Вирубова. Ми перейшли в зимовий театр, бо в літньому по кісточки води. Спершу збори були жахливі: ,,Не так склалося” з Марією Костівною — 61 карбованець!

Через тиждень стало на годині, і ми перебралися знову до літнього театру. Збори піднялись, а наприкінці Віленських гастролів були навіть повні. Я писав Садовському і прохав помиритися з Марією Костівною, а він стояв на тому, щоб вона сама звернулася до нього, бо вона зіпсувала йому сезон. Остання телеграма від Садовського була така: ,,Дела ничего. Девятого начинаю „Тиволи”, жажду встречи. Имею массу приглашений юге, можна отрядить отделение. Садовский.”

Як ми не уговорювали Заньковецьку — вона не згодилась перепросить Садовського й їхати до Харкова. Половину свого заробітку вона подарувала Мові на дітей (одержувала М. К. 800 крб.). М .К. виїхала з нами. На Крутах, прощаючись, М. К. сказала мені: „Фуша, коли я буду тобі потрібна, пиши,— приїду”. І ми розлучились журливо.

XX

У Харків приїхали ми ранком і зараз же з братом Іваном поїхали до Садовського. Він мешкав у будинку Гладкова при театрі „Тіволі”. Посиділи години, дві, поговорили про репертуар і, залишивши речі, пішли шукати приміщення. З першого привітання не видко було, щоб брат Микола „жаждал встречи”, як обіцяла його телеграма. Він був якийсь розгублений, не світський, і не почувалося споріднення. Ну, думалось, чоловіка збудили ,,ни свет, ни заря”, то нічого дивного нема. А може так здалося. Збори були порядні, та все якось не клеїлось, Пані Маркович за першої зустрічі поводилась так, ніби ми ніколи знайомі не були. Між трупами не було єдности, всі держались осторонь. Здавалося, що відносини такі, мов перед сваркою. І сварка дійсно згодом почалась,— одні одних висміювали. Все говорилось фразами з п'єс. Наприклад, щось проспівали, і наш Дзбановський, чудовий бас, починає:—”А у нас баси кращі: у них — як побиті горшки!”.. Октавіст Залізняк додає:— „Або як старі циганські решета!” Сміх одним, образа — іншим. На кону це зразу припинялось, а поза коном не було спроможности стежити і додержувати дисципліни. Я зібрав своїх хористів і просив їх поводитись ґречно. Обіцяли. А на другий чи третій день Дзбановський роздратував Ярмоленка, і той трохи не провалив йому голови каменем. Садовського не було на репетиції, — після вистави він зникав невідомо куди. Мова співав під вікнами у Маркович альбу:

О, царь державний, мира блеск и свет!
О, милосердний бог, кого сильнее нет!
Ты друга моего храни, не дай в обиду:
Его с закатом дня я потерял из виду.
А вот и утро настает.

Маркович вела себя надзвичайно нахабно. Коли я їй показував, як провести сцену, вона або дивилась осторонь, мов не чує, або казала: „Я вас не розумію”. В „Утопленій” вона не вивчила співу і в другій дії, проспівавши „Годі ж мені журитися, розганяти тугу”, вдала непритомність. Дію викинули, п'єсу закінчили без зовиці. Я настоював на тім, що слід Маркович оштрафувати. Садовський стояв на тому, що вона хвора на серце і, нарешті, висловився, що у нього збори були без нас. Побачивши, що дисципліни і сталости правління нема, а жадобу зустріча Садовський вдовольнив, ми виїхали в Слов'янське!!.

Я послав телеграму Заньковецькій: „Есть интересное дело, приезжай.” Ми рішили утворити трупу імени Заньковецької. Через тиждень я зустрічав Марію Костівну на станції Слов'янськ. Ідучи з нею до візника, я звернув увагу, що з вагона хтось вітається зі мною, махаючи хусткою. Посадивши М. К. на візника, я вернувся назад. Віталась зі мною Любов Павлівна Ліницька.—”Куди й звідкіля?” — „їду відпочить до батька в Таганрог. Я вам непотрібна?”—”Чому, кажу,— хороша артистка ніколи не зайва!” Любов Павлівна дала свою адресу, попрощались. У Слов'янському вся трупа гучно зустрічала М. К. За обідом у тіснім родиннім колі М. К. ознайомила нас: „А я була у Колі”.— Ну?! — питаємо, здивовані. „Він мене не прийняв... Ваню,— звернулась вона до Карпенка,— голубчику, поїдьмо зі мною в Харків: помири нас, як завжди мирив! Коли це станеться, я все зроблю, щоб з'єднатися.”

Через тиждень Карий і Заньковецька поїхали до Харкова. Взявши слово з Марії Костівни, що при всяких обставинах вона приїде до Катеринослава, я почав переговори і зняв театр. Через чотири дні брат Іван вернувся. От що він розказав мені: мирова ішла цілу ніч; Садовський кричав на М. К., що через неї він утратив більше, як шість тисяч: —”Я заборгований по шию через тебе!” Фінал.— „Ваню!”— кличе Заньковецька. Карпенко прийшов із другої кімнати.—”Будь свідком”: Я винна в тім, що Коля в боргу перед трупою. Скільки ти винен?—”Шість тисяч”.— Марія Костівна урочисто поклала перед Садовським пачку асигнацій. Штурм стих, наступив штиль. Я вийшов походить, відпочить. Почали збиратися актори.—”Чого це ви приїхали, Іване Карловичу?”— питають.— „Приїхав виперти Маркович,”— відповідаю. Увечері Маркович злилась.—”А як же наше діло «воссоединения»?”—”Все гаразд 15 серпня Микола з Марусею і частиною трупи, яка нами вже намічена, приїздять до Катеринослава. Ми розрахуємось тут із зайвими і таким чином утворимо нову трупу під урядом твоїм і Миколи”. Так порішили і розсталися в добрій злагоді.

Я вислав у Катеринослав 1.000 крб. і анонса.

Діла у Слов'янському були хороші. Тоді курорт був ще не устаткований, як тепер, і ми жили в землянках, купались в озерах, їздили у „Святі гори” і ввесь час раділи з майбутнього об'єднання. Наблизився час виїзду до Катеринослава. Ми звільнили непотрібних, дехто одійшов і сам. У Катеринославі нас чекало розчарування. Я, приїхавши, одібрав телеграму за № 1059: „Нравственная обязанность — не бросать Колю: доктор находит его серйозно больным. Подробности письмом.” Ми негайно послали Заньковецькій телеграму: „Многоуважаемая Мария Константиновна! Будьте любезны, сделайте сообщение в харьковских газетах, что вы „больны и не можете приехать на гастроли в Екатеринослав”, ибо о вашем участии здесь, по общему нашему с вами соглашению, выпущен анонс. Сделать это — также ваша „нравственная обязанность,” чтобы публика не приняла нас за фокусников. Саксаганский.” Крім цього я послав Садовському листа. От його відповідь:

„Получил твое письмо вчера, спешу ответить. Я болен, но несмотря на это, я желаю высказать свое мнение по поводу воссоединения. Не желая быть пристрастным, как всегда в твоих и Ивана глазах, я предложил Вырубова¹⁷ птретейским судьею в выборе и увольнении лиц, доженствующих входить в состав трупы. Он говорит, что всю мою теперешнюю труппу надо оставить и присоединить нескольких лиц из твоих.

Управление трупы должно быть Мар. К. и режисерия. Я не гоняюсь за этим, но он настаивает. Значит, отбрось всякое пристрастие и возьми часть хора своего — присоединяй сюда и будет труппа. Или кончай сезон и распускай свою трупу, оставив ее адреса, приезжай в Харьков, где по окончании сезона будем формировать новую. По-моему, при таких обстоятельствах может что-нибудь выйти, иначе, если ты будеш напрягать свои силы, чтобы доказать, что твоя труппа лучше, то из этого ничего не выйдет. Итак, если согласен на это, то на том и дело кончим с двух слов. Твой брат Микола. Мария Константиновна приехать не может, потому что это уже будет вторая подлость с моей стороны: я имел возможность не пустить ее в Славянск и пустил, предполагая, что делаю хорошо,— на поверку вышло, что очень скверно”.

Вирубов не міг бути суддею, бо я його не уповноважував. Я прямо розвів руками, прочитавши: „я имел возможность не пустить ее в Славянск”. Для чого ж тоді Карпенко їздив їх мирити? А Заньковецька казала, що він її не прийняв... Не прийняв, а мав можливість не пустити. А от лист від Марії Костівни: „Чувствую всю неловкость, сделанную относительно тебя, голубчик мой Фаня. Я долго не могла собраться с духом, чтобы написать тебе. Прежде всего, я не знаю: „чи я на цім світі, чи на тім”? Так у мене все перекрутилося, так я одуріла од всього пережитого, что не могу ничего сообразить. Скажу только, что Коля болен и доктор мне лично сказал, что его нужно поберечь, он не хорош. Не скрою от тебя, что я еще люблю Колю, и его серьезная болезнь заставляет меня забыть все и всех — я нет в мире такой жертвы, которой я не принесла бы для него. Теперь, я думаю, тебе понятно мое отсутствие в твоей труппе? Мне было хорошо у тебя: всех я успела уже полюбить, а за тебя я уж не говорю, так как ежеминутно вспоминаю моего доброго, ласкового брата Фушу, за которым я скучаю; но, что делать — серцу не закажешь!.. Я кончаю тут девятого, и если я тебе нужна, то приеду — куда напишешь. Целую тебя, мой хороший. Посылаю тебе миллион благодарностей за твое теплое отношение ко мне, да и всем вам большое спасибо. Любящая тебя сестра Маня Адасовская.”

Так кінчилось діло „воссоединения”.

Я послав телеграму Ліницькій, вона через кілька день приїхала. Сезон Катеринославський був на диво хороший: 700 крб. на коло.

XXI

На зиму я зняв Миколаїв, Херсон і Одесу (русський театр) і зараз же послав прохання про дозвіл одеському градоначальнику Зеленому. Від канцелярії градоначальника я одібрав відповідь, де було сказано:” Малорусские спектакли труппы под управлением Саксаганского разрешаю с тем, однако, чтобы наравне с малорусскими ставились серьезные русские пьесы.”

Звичайно, виконати цього ми не могли, бо потрібна була подвійна трупа; крім того, треба було приготовити репертуар. Я написав листа Озмідову, в якім прохав порадити, як вийти з цього скрутного становища. Відмовитись від театру неможливо, бо ми поклали 3.000 застави. Озмідов відповів, що все влаштується по приїзді. Така непевна відповідь не задовольнила нас: ми добре знали скаженого градоуправителя. Рішили скаржитись. Послали до міністра внутрішніх справ супліку, додали копію відповіді градоначальника із багатьох міст афіш, як показники того, що скрізь граємо з одним-двома водевілями; просили, на підставі цього, дозволить і в Одесі виставляти українські п'єси з одним або двома російськими водевілями.

Раніше п'єси ставились завжди з одним водевілем, а 1884 року від міністра Толстого був такий наказ (від 22 лютого за № 880): „До сведения дошло, что украинская партия избрала ареной своей деятельности сцену; а потому вменить в обязанность всем труппам ставить наравне с малорусскими пьесами одинаковое количество актов русских пьес.”

Звичайно, наказа цього обходили, ставлячи два-три коротеньких водевілі. Найбільше ставилось: „Сон” (ішов 5 хвилин), ,,Я большая” (20 хвилин), „Не зная броду, не суйся в воду (20 хвилин). Другого дня: „Сон”, „Сперва скончались, потом повенчались”. На третій день: ,,Сон”, „Я большая”, „Не зная броду” і т. д. Починається вистава,—і театр зовсім порожній, а кругом театру, в буфеті — безліч люду. Чуєш бувало: „Куди ви, Іване Петровичу? заждіть, у театрі ще „Сон.”

З Катеринослава ми переїхали в Миколаїв. Я писав уже, що крім театру Монте у Миколаєві було ще два: Русінова і Малера. Малеровського закрили, а зостався поганенький театр Русінова. Цей театр зняв уповноважений Кропивницького, знаючи, що вже одна українська трупа грає в Миколаєві. І прийшлось ставати на прю. Чи від того, що русіновський театр не подобався публіці, чи були які другі причини, а тільки Кропивницький не мав абсолютно ніяких зборів; тоді як у нас 600 крб. на коло. В Миколаєві трупа його прогоріла й виїхала в Одесу, де й грала в Німецькому клюбі. Тут у Кропивницького були хороші діла, а він кинув Одесу й поїхав до Петербурґу на „воссоединение” з Садовським. З „воссоединения” нічого не вийшло, їм довелося „йти на переваги” з Садовським, що грав у Панаєвському театрі. Трупа Кропивницького не мала зовсім ніяких успіхів і ледве-ледве, позичивши грошей у Вирубова, спромоглася виїхати до Варшави.

З Миколаєва ми переїхали до Херсона. Успіх тут мали великий. 27 листопада 1891 року я одібрав від Затиркевич такого листа: „Дорогой Фаня! Так как Марко собирается за границу на Вырубовские капиталы ехать, а я по домашним обстоятельствам не могу ему сопутствовать в такую далекую дорогу, то предлагаю тебе свои услуги на лето. Если я тебе нужна, то, пожалуйста, напиши мне по следующему адресу: Петербург, угол Вознесенской и Офицерской улиц, дом № 1, коридор 13, кварт. А. П. Карпинской - Кравцовой. Жалованье я получаю, ты знаешь какое,— 400 р. в месяц; но знаю, будешь торговаться, и потому могу скостить на лето немного. О будущей зиме я еще и не думаю. Муж получил место городского врача в Прилуках, и потому на зиму, може бог даст устроюсь своим домом. Хотя откровенно скажу, расчитываю года два-три служить. Следовательно, если желаешь, можем ударить по рукам,—комик, резонер, любовник и что угодно. Если тебе нужен хор, то мой „пансион” к твоим услугам! Калишевская и Смирнова — два контральто, Иванова — высокий сопрано и моя Елена меццо - сопрано. У Елены голос небольшой, но она репертуарная, да и жалованье ее небольшое. „Пансион” не хочет без меня ехать за границу, а потому просит походатайствовать за них. О их голосах и знании у Костенка можешь спросить, а мне своего хвалить не приходится. У нас в Одессе были дела превосходные, но заграница и Вырубовские капиталы не давали Марку спокойно спать, а потому он нас потащил в Петербург, где столкнулись с Садовским; и у него дела не особенно хорошие, и у нас плохие. У Садовского пьесы Карого дают сборы, с участием Заньковецкой. Конечно, все надежды на будущее, на Париж— от, думает, нагребемо грошей!” А я, как человек, каждый день желающий обедать, хочу на верное итти, а потому предлагаю тебе свои услуги. Пожалуйста, во всяком случае, не поставь себе в труд уведомить меня — могу ли я расчитывать служить у тебя, или я не нужна тебе; хотя, я думаю, ты знаешь какой я репутацией пользуюсь, а потому я тебе в убыток не буду. Пожалуйста, отвечай скорее, чем много меня обяжешь. Если наши раньше поста уедут за границу, могу тебе предложить услуги с первого декабря этого года; но только с тем условием, что дорогу заплатишь и 400 в месяц. На заграницу контракт у меня необязательный,— могу всегда его уничтожить. Деньги же эти, да еще в Одессе, я всегда выработаю: ведь могу приехать на рождество, на масляную, а в Одессе это что-нибудь стоит. Будь здоров, и не поставь себе в труд мне скорее ответить, чем много меня обяжешь. Готовая к услугам А. Карпинская - Кравцова. Передай мой привет помнящим меня.” От моя відповідь: „Серденько Ганнета. Пройшли ті роки що розпиралися боки. У мене перша артистка Ліницька одбирає в місяць 250 крб. Перша артистка — це перша скрипка в оркестрі. Артистку на старух я приміряю в оркестрі до барабанщика. Так хіба барабанщик може получати стільки, як перша скрипка? Старуха у нас получав 150 крб., коли тобі бажано служити у нас, то приїзди хоть зараз в Одесу на цю платню”. Відповіді від Ганни Петрівни не одержав. В Одесі, куди ми переїхали з Херсона 15 листопада, як звичайно, я з'явився до градоначальника. Він спитав мене: „Кто это хлопочет о вас в Петербурге?”—”Бог, ваше превосходительство!”— „Да, как же,—станет он впутываться в это дело”,— сказав Зелений і залився сміхом. Сміялись і всі прислужники.— „Видите, я же говорил: жалуйтесь на меня,—вот и хорошо вышло. Когда начинаете?”—”Сегодня, ваше превосходительство”.— „Как? Сегодня? Снять афишу, содрать ее сейчас! Кто вам позволил?”— „Я имею разрешение вашего превосходительства”.— „Никогда не разрешал! Снять афишу. Содрать ее!.”—кричав, як навісний, генерал. Позад його стояв правитель канцелярії Казаринов,— він підморгнув мені й вийшов у коридор. Я вийшов за ним.—Возьмите бумагу і напишите прошение скореє и станьте в хвосте.” Я справився хвилин за 8—10 і став у хвості черги. Зелений¹⁸ підійшов і, дивлячись через окуляри на мене, спитав: „Что?” Я подав йому заяву.—”Вот и хорошо.” Він поляскав мене по плечу, потім обняв за стан і, усміхаючись до всіх, промовив:—”Люблю я этих Тобилевичей! Пойдемте в кабинет”. В кабінеті він розпитував про нові п'єси, почастував сиґарою і „милостиво” одпустив, обіцяючи бувать у театрі.—”А вот жена,—так та, дура, каждый день будет!”

Вважаю за потрібне навести тут відповідь, що я одержав від міністра внутрішніх справ. 

М.В.Д. Господину одесскому градоначальнику.

ГЛАВНОЕ УПРАВЛЕНИЕ

по  Г. министр внутренних дел признал

Делам печати

15 ноября 1891 г.р. возможным разрешить состоящему в запасе армии подпоручику Тобилевичу, по сцене Саксаганскому, согласно его ходатайства, в г. Одессе пьесы на малорусском наречии ставить без требования соответствия актов между пьесами на русском языке и малорусским наречием; но с тем, чтобы таковое соответствие было заменено исполнением на русском языке одного двухактного или одноактного водевиля.

О таковом распоряжении г. министра имею честь уведомить ваше превосходительство для сведения и руководства. Подписали: начальник главного управления по делам печати. Е. Феоктистов. Заведующий делопроизводством член совета Адикаевский.

Ще в січні 1892 року я почав переговори з театрами і зняв з великодня Ростов (театр Асмолова) та Новочеркаське. Щоб уникнути неприємної конкуренції, я сповістив Кропивницького, Старицького й Садовського, де буду грати, на той випадок, щоб знову на сміх людям не з'їхатись. Від Михайла Петровича теж одібрав листа, в якому він дякує за оповістку, Від Кропивницького одібрав листа такого: „Милостивый государь, Афанасий Карпович. Предупредительность ваша вполне характеризует вас, да впрочем, я и всегда предполагал, что вы далеко не таковы на самом деле, каким иногда кажетесь. Я очень польщен, что предположения мои подтверждаются. С своей стороны могу сообщить, что я снял на лето (с 8 апреля): Вильно, Минск, Ковно и Харьков. На зиму снимаю Кавказ. Не знаете ли вы маршрута вашего брата Николая Карповича? Вот человек, о котором предположения мои постоянно разбиваются в пух и прах. М. Кропивницкий. Г. Варшава, 11 февраля 1892 г.

Р. S. Г-жа Затыркевич должно быть уйдет от меня, ибо в продолжение всего сезона твердила, что вы ее приглашаете, а вчера показала мне, не знаю почему, письмо Садовского, в котором я прочел фразу „милости просим”.

Від Садовського, що грав у Москві, я одібрав телеграму! „Не бойся — не приеду”.

Одеський сезон скінчився блискуче. Ми виплатили наградних трупі розміром півмісячної платні.

Літній сезон пройшов мляво. Літом я зняв на зиму Полтаву, Єлисавет, Кишинів і Миколаїв. Миколаїв ми зняли на ввесь сезон по великий піст 1893 року, гадаючи почати з різдва, а до того часу здавати якійсь трупі. Та не так склалося, які жадалося: в цім сезоні жадна трупа не завітала до Миколаєва, а через те платня за театр лягла тягарем на нас, і більшість зарібку пішла на платню за театр. До цього ще неприємність з переїздом: з Кишинева на Миколаїв їхали через Одесу, а тут виявилось, що пароплав виїде в супроводі льодоріза тільки через три дні. Більшість трупи поїхала кругом через Єлисавет без баґажу, бо це коштувало б великих грошей. Баґаж, як завжди, здавав кравець Двоскин. Коли у Миколаєві приїхали за баґажем — його не було, бо кравець здав баґаж не на пароплав, а на баржу, яку притяг пароплав тільки через три дні. На всі мої питання, чому баґаж здано на баржу, Двоскин спокійно відповідав: „Господин Афанасий Карпович. Разли я адмирал на черноморский флот, що знаю, колы прыйде баржа? Между прочим, как за багаж прыйшлось на барже платить дешевле!..”

Почали на п'ять днів пізніше. Діла були не важні, і сезон був поганий — утратний. Великі збори робила в цім сезоні „Циганка Аза”. Трупа Садовського грала в Одесі, і я несподівано одібрав таку телеграму (18 лютого) „Конфиденциально узнал Мария Константиновна оставила товарищество. Думает русской труппе, пользуйтесь случаем. Третьяков”. Я відповів, що Марія Костівна може сама звернутися до мене, „конфіденціяльності” значення не надаю. 

XXII

Літо 1893 року почали в Курському (літній театр при городськім клюбі). Грати не прийшлося через сварку дирекції клюбу з поліцмейстером. Що за причина до сварки була — не пам'ятаю, а тільки цей сатрапик, бажаючи „насолить” клюбові, насолив нам: він не дозволив музикантам-євреям жити в місті. Довелося виїхати в Кременчуг. Сатрапик цей був руський німець, звався Кріштоф. Він завжди був п'яний і його прозвали „Три штофа”.

Сезон 1893/94 року кінчали знову в Одесі, та вже не в російському театрі, де грала оперета, а в новому театрі, що на Єврейській вулиці. Від канцелярії градоначальника був такий наказ: „Вследствие ходатайства распорядителя товарищества русско-малорусской труппы подпоручика Афанасия Тобилевича, по сцене Саксаганского, я разрешаю названному товариществу дать в Одессе в Новом театре ряд русско -малорусских спектаклей по прилагаемому списку с соблюдением всех установленных на этот предмет правил за исключением обязательства ставить одинаковое число актов русских и малоруских пьес.

„Давая об изложенном знать ваш. в. б. для сведения и зависящего распоряжения, в дополнение к предписанию от 17 сентября с. г. за № 12165, предлагаю об'явить Тобилевичу, что для разрешения постановки на сцене пьес „Чортова скала”—драма в 5 д., соч. Тобилевича, „Батькова казка”—драма в 5 д., соч. Карпенко-Карого, „Паливода”—комедия в 3 актах, его же, и „Суженого конем не об'їдеш”—комедия в 4 д., его же редакции,—он, Тобилевич, должен представить в канцелярию мою цензурованные экземпляры перечисленных пьес.

„Подлинное подписал градоначальник генерал-лейтенант Зелений. Правитель канцелярии Казаринов”.

Успіх ми мали великий, особливо п'єса „Паливода”, що пройшла 15 раз у новому театрі й два рази в оперному, де, дякуючи приятелеві нашому А. Н. Реджіо, п'єса була обставлена на-диво хороше, особливо друга дія.

Шостого січня денну виставу Зелений мені заборонив на підставі того, що в біржевому клюбі був дитячий ранок. Збір у нас був повний, і заборона справила неприємне вражіння. Мені нездужалось, і я хотів уже лягти відпочити, коли приходить пристав і каже, що градоначальник бажає мене бачити. Робити нічого—одягаюсь, їду. В залі, де був дитячий ранок, мене зустрічає поліцмайстер і веде до Зеленого.

- Очень на меня сердитесь? — питає мене Зелений.
- Я свое возьму, ваше превосходительство.
- Как?
- Очень просто: вот пойду и попрошу у ее превосходительства, чтобы разрешила мне играть в субботу (тоді по суботах грати заборонялось).

Зелений залився сміхом. — Яков Иванович!—звернувся він до поліцмайстера,— я разрешаю Саксаганскому играть в субботу, а то он хочет нарушить престиж власти и обратиться к моей жене... Ха, ха, ха, ха!”—залився він знову.— „А теперь пойдем к генеральше”. Генеральша піднесла мені келих шампанського, а я поклав на столик 25 карбованців.

На літо 1894 року був знятий Катеринодарський літній театр. Наша трупа грала тут тільки два місяці, решту сезону ми передали антрепренерові ростовського театру Любову, а сами перебрались у Ростов. Діла у Катеринодарі були порядні. На жаль, все, що було щире, стихійно українське, або повмирало — як, наприклад, Шелест і три брати Кухаренки, — або загнане за кордон.

Суто-українського елементу майже не зосталось. Я не лічу таких, як Бігдай, Скидан та Кокунько. Бігдай,—це малорос-галушник, Скидан, що тоді був правителем канцелярії у отамана, загруз у сервілізмі й не був впливовим, як міг би бути з огляду на свій службовий стан. Він був зовсім байдужий до інтересів українського мистецтва. Кажу це з приводу багатьох причин. Одна з головніших та, що він не зміг спинити надзвичайно нахабного поліцмайстера, що чинив нам утиски й вимагав цензурованого примірника навіть „Наталки”. Коли давали йому цензурованого примірника якоїсь п'єси, то він не задовольнявся, а викреслював все, що йому не подобалось, — наприклад: „Підождемо слушного часу” (не знаю, може раніше він служив на кінськім заводі.) „Лимерівну” покалічив вичерками так, що п'єса втратила всякий сенс. Звичайно, що ми не звернули уваги й п'єсу поставили без його вичерків. Він приходив до мене правити пояснення. Я відповів, що не визнаю його за цензора і радив йому притягти „позовом к ответу” того цензора, що дозволив п'єсу. Високий, огрядний, з тупою мордою, катеринодарський поліцмайстер нагадував того Щедринського вахмистра, що взяв піскаря за хвіст і сказав: „Уже помер”. До пари цьому дундукові був ще аґент російських драматичних письменників Ніколаев. Він правив авторські за п'єси: „Шельменко — Деньщик”, „Запорожець за Дунаєм”, „Наталка”. Йому відповідали, що п'єси ці не оплачується. Тоді він через нотаря заборонив вистави. Нотареві я заплатив авторські, а на аґента подав мировому позов, додавши телеграму Кондратьєва про те, що п'єси „Шельменко”, „Запорожець”, „Наталка” не оплачується. Аґент з свого боку теж подав пояснення, в якому доводив, що позов мій не дійсний, бо він — уповноважений т-ва, а через те за всі його вчинки відповідає т-во, якому й слід пред'явити позов: „Я, агент общества, в своем нотариальном заявлении не требовал никаких денег, а если Саксаганский по своему личному желанию внес нотариусу, которого я тоже не уполномачивал получать деньги, то Саксаганский может получить свої деньги от того-же нотариуса. Что же касается произведенных Саксаганским расходов на посылку двух телеграм 25 и 26 апреля, в количестве 4 р. 35 к., то таковых он мог и не делать, так как через два дня, когда были получены дополнительные списки, я уведомил Саксаганского, что заявление мое считаю недействительным. Жалобу же свою он мог принести и по почте.” Який махровий дурень! Він заборонив вистави за неуплату авторських на підставі 1684 ст. Уг. Суд. пр., тобто за привласнення чужої літературної власности. Я повинен був припинити вистави і скаржитись у Москву, по почті... Коли ж я заплатив поштареві і той зняв заборону, то вистави не припинялись. Дякуючи моїм телеграмам Кондратьеву, не по розуму усердний аґент дістав наганяя і послав нотаря, щоб повернув мені гроші. Я грошей не взяв, а вимагав від нотаря, щоб була така записка: „Возвращаю при сем предводителю украинской труппы А. К. Саксаганскому поактные деньги за пьесы: „Наталка”, „Запорожець” и Шель-менко-деньщик”, как неправильно взысканные. Аґент такої записки дать не захотів, вбачаючи в цім образу своєї чести. Мировий не звернув уваги на його нолопське пояснення і присудив повернути неправдиво взяті гроші. Я подав заяву мировому, що гроші ці прошу повернути на щось добродійне. На цьому й кінчилася справа.

Аґенти взагалі були „кара господня”: вони вважали себе начальниками над артистами. Виною їхнього нахабства був знаменитий „секретар общества, действительный статский советник Иван Максимович Кондратьев”. Будучи правителем канцелярии Московського генерал-губернатора, він робив з своїми аґентами-унтерами, що хотів. Доказ цьому—історія з такими прохвостами, як Ніколаєв та Пелікан. Про цю птицю Садовський докладно пише в своїх згадках.

З половини червня трупа грала місяць у Ростові, потім переїхала в Новочеркаськ, а серпень і по 15 вересня грали в Катеринославі, де діла були чудові. Осінь почали в Херсоні. В Миколаєві грала трупа Садовського. Брат Іван їздив до нього. Приїздив і Садовський до нас. З Херсону трупа переїхала до Кишинева. Тут збори були хороші, та заробіток зірвала смерть царя Олександра III, бо театри закрито було на два тижні.

З першого грудня почали в Одесі в руському театрі, який я зняв ще влітку. Садовський після Миколаєва переїхав теж до Одеси і грав у міському театрі, який йому здали тільки на місяць, бо з грудня почала італійська опера, а Садовський перейшов у німецький клюб на Єврейській вулиці. Довелося знову стати „на прю”. Бажаючи миру й супокою, та щоб вороги мовчали (а їх було чимало! Юродивий Дорошевич кожного дня писав приблизно так: „В новом театре „талан”

Заньковецкая сборов не делает, а „безталанная” Линицкая — полный сбор), ми з братом Іваном просили земляків через Є. Чикаленка вплинути на Садовського, щоб з'єднатися. Про це в спогадах Є. X. Чикаленка дещо є без подробиць. Наші умови були такі: з валового збору вираховуємо видатки, решту ділимо пополам між обома трупами. Садовський мусить заплатити половину одступного. Назва трупи буде: „Товариство артистів під урядом Садовського і Саксаганського”. Відповідь Садовського була така: „Соединить труппы на таких условиях нет никакой возможности, ввиду огромного количества людей. Труппа моя состоит из 80 человек и стоит в месяц 5.000 без членов товарищества, которых 12 ч. У Саксаганского тоже человек 50 и стоит она, допустим 4.000 р., да плюс их двое — Саксаганский и Карпенко, — итого две труппы стоят не менее 12 т. в месяц. Принимая во внимание еще плату за театр в вечер со всеми расходами — 380 р., в месяц 9.120 р., — выходит, что для того, чтобы оплатить эти две воссоединенные труппы, необходимо выработать в месяц 21,120 р. Это, я думаю, немыслимо. Такой прелиминарный договор, составленный Саксаганским, от 1-го до 7-го пункта вряд ли может быть принят китайцами от японцев. Но японцы уже взяли Порт-Артур, а Саксаганский забывает, что еще даже не обстрелял моих позиций. Мое мнение: или предоставить играть труппам до полного изнеможения, или если соединиться — то соединить лишь главные силы и играть тогда вместе. Что касается названия труппы, которая почему то должна называться „соединенным товариществом Садовского и Саксаганского”, что тоже ставится непременным условием, мое мнение — это не логично, ибо у меня 12 чл. товарищества, а у них два человека, а два человека есть антреприза, а не товарищество. Повторяю, это пустое. Но последний пункт превзошел все мой ожидания: кроме того, что Саксаганский предписывает мне условия самые невозможные, он еще хочет взять с меня контрибуцию, половину его залоговых! Повторяю, я не Китай, он не Япония. Вольно ему было давать Лианову 10 тисяч отступного. Отступная 1037 р. и была причиной, что Лианов, сдавший театр этот раньше мне, — сдал Саксаганскому, на что есть документы и свидетели.”

Листа цього треба пояснити читачеві. Перш за все, ніколи ні одна трупа не мала 80 чоловіка, навіть з оркестрою і технічним персоналом. Принаймні, наша трупа мала 67 чол.; дотого ж технічний персонал, як постійний у російському театрі нав'язувався антрепризі й був значно більший, ніж у німецькому клюбі. Трупу свою без 12 членів товаришів Садовський цінить у 5.000, а нашу — 4.000. Коли припустити, що трупа Садовського складалася з 67 чоловіка, то за винятком 12 товаришів, головних артистів, зостанеться 55, і вийде, що на коло вони одержували по 100 крб. на чоловіка, тоді як другорядні артисти — по 70-60 крб. а хор — 40-50 крб. Садовський лічив вечерові видатки в 380 крб. — правильно, та тільки з трупою; таким чином, товариство коштувало б найменше 14 тисяч, а з'єднана трупа заробила б не менш, як 20 тисяч у місяць, і всі товариші заробили б хоч по 70 коп. на марку, а не було б сміхотвірної конкуренції. Як треба було назвати трупу, так Садовський і не сказав. Щодо відступного, то діло було так: орендар російського театру Новіков одібрав від уповноваженого Садовського таку телеграму: „Труппа, во главе Садовским, Старицким, Заньковецкой, Затиркевич и лучшими силами распавшейся труппы Кропивницкого, имея интересныя новинки репертуара, может снять рождество, великий пост, расчитывая смело прекрасныя дела, может принять процентное участие ответ тотчас и задерживаем другой театр Одессе. Управляющий Глебов”. На цій телеграмі, яка у мене збереглась, власною рукою антрепренера написана така відповідь: „Харьков, театр, Глебову, на проценты не согласен. Новиков-Иванов”.

Коли я приїхав до Одеси, то, побувавши у Новікова, дізнався, що він здав театр Ліанову під оперетку. Я побачився з Ліановим, перебалакав і він згодився передати мені театр з умовою, що я йому дам одступного 2.074 карбованці. Я згодився, і театр остався за мною. От половину цього одступного я вважав за законне — при з'єднанні — взяти з товариства Садовського. Що ж в цьому дивного і до чого тут Китай і Японія?

Редактор „Новоросийсского Телеграфа” теж хотів, щоб трупи з'єдналися, і 17 грудня я одібрав таку цидулку: Муж и я очень просим вас, Афанасий Карпович, не отказать отобедать у нас завтра, воскресенье,— в 5 часов с вашим братом Иваном Карповичем. Цель обеда — привести вас к какому нибудь возможному соглашению относительно театра с Садовским, который тоже будет у нас обедать. Если же день, выбраный нами почему-либо окажется неудобным для вас, будьте любезны назначить другой. Жду ответа и жму вашу руку. 3. Озмидова”.

З цієї „конференції” теж нічого не вийшло. Садовський стояв на своєму: або грати „до полного изнеможения”, або з'єднати тільки головні сили. Коли ж його питали: „А куди ж діти решту артистів наприкінці сезону? — він знецінював наших акторів, не зважаючи на те, що, крім нас двох, у трупі були такі сили як Ліницька, Суслова, Войцехівська, Вірина, Шевченко, Грицай; не зважав і на те, що трупа вславилася ансамблем.

Сезон кінчився гаразд: ми заплатили трупі і заробили по п'ять тисяч. Про Садовського я нічого не знаю. У всякім разі до „изнеможения” він не догрався.

Мова від нього знову перейшов до нас і в мене ж позичив і грошей на виїзд.