XV

Літній сезон 1887 року почали в Харкові. Потім переїхали у Новочеркаськ. Тут Марко Лукич одружився вдруге з лікаркою. Жінка ця багато посприяла тому, що М. Л., під її впливом, знову скомизився, вийшов з Товариства. Манія величности, яка тільки ще була у нього в зародку, а після миру з Садовським, здавалось, зовсім зникла, тепер забуяла рясним цвітом.

З Новочеркаська трупа переїхала до Катеринодару. І знову гучне вітанння козаків-чорноморців. З Катеринодару переїхали до Ставрополю. Не буду описувати ті урочисті проводи з Катеринодару, що влаштувало нам козацтво... „А те, що минуло, не згадуйте, пани-брати...” До Ставрополю ще не було залізниці, і з Невиномиської товариство переїхало кіньми. У Ставрополі діла були чудові, а до того ще знамените полювання на куріпок та перепелів. Марко Лукич вів переговори з московським антрепренером Парадізом, що держав Никитинський театр. Завсіди режисер вів переговори за свій страх: умови були вироблені,— здебільшого товариство ухвалювало брати театри на відсотках. Виїжджаючи на відпочинок, всі уповноважили Марка Лукича взяти Московський театр на умовах, які він найде найкращими. І от одбираю від Марка Лукича такого офіційного листа: „Милостивый Государь! (це замість „дорогой Фаня”,— П. С.). Прежде чем подписать предлагаемьш г. Парадизом контракт на Москву и для того, чтобы начать переговоры с другими театральными дельцами и антрепренерами на вторую половину предстоящего зимнего сезона, — я нахожу необходимым съехаться всем членам не позже 10—12 августа в Елисаветграде или в другом городе (этот вопрос может быть разрешен простым большинством голосов, которое обозначится по получении от членов ответов) для пересмотра марок, определения количества артистов, хора и служащихт и для назначения им жалованья, а также для обсуждения некоторых второстепенных вопросов.

„Отказ членов от предполагаемого съезда, даст мне право не только прекратить переговори с г. Парадизом и не заботиться о таковых с другими театровладельцами, но и вообще сложить с себя обязанности режисера.

„Отвечать прошу немедленно телеграммой в Елисаветград. 4 августа 1887 г., г.Елисаветград.”

Цей лист був незрозумілий: Марко Лукич мав уповноваження від усіх членів товариства, ніхто з товаришів не виявив бажання збільшити йому платню; трупа була в повнім складі... Які „другорядні питання” цікавили М. Л., коли ми тількищо роз'їхалися? З'їхатися для того лише, щоб витратитися і залишитись без відпочинку? Все це було цілком незрозуміле, несподіване й небажане. Я поїхав. Все кінчилось тим, що поохотилися з М. Л.

Грати почали у Єлисаветі, переїхали потім до Харкова, а з Харкова в Москву. Тут, у театрі Шелапутіна, уже грала трупа М. П. Старицького і мала успіх. Склад нашої трупи був кращий; в репертуар увійшли новинки: п'ес Карпенка-Карого, як не члена театрального товариства, ставити інші трупи не мали права. Всі найкращі артисти російських театрів Корша та Малого зачаровувались нами і часто бували на виставах. Коли, наприклад, ішла п'єса „По ревізії”, то з каси приходило прохання від артистів по телефоном; „Задержать немного ревізію”, — разгримируемся — приедем”. Заньковецька, як і в Петербурзі, мала величезний успіх. Я сам не раз чув, як підходить хтонебудь до каси й питає: „Сегодня Заньковецкая будет плакать?” І коли відповідали: „будет”, то квитки брали. Антрепренер Парадіз був задоволений з трупи. І, не зважаючи на все це, ми зборів не робили. У Старицького діла були кращі. Поясняли це тим, що в нього легкий, підроблений під смак публіки репертуар. „Гриць”, „Ніч під Івана Купала”, і та інші.

Наприкінці гастролів наших громадянство улаштувало товариству обід. Були запрошені професори з університету та консерваторії, артисти Корша і Малого театру. Безліч похвальних промов. М. Лукич читав „Думи мої”. Але „гвоздем” для нас були вірші, що їх прочитала Допельмеєр¹⁴. От вони: 
 

За успех того стремленья, что театр ваш признавал верным средством возрожденья, Поднимаю свой бокал!

Да, сказал театр ваш много Правды истинной, прямой, им открытая дорога — к школе новой, молодой!

Он вселил в нас убежденье, Доказал нам ясно он, что искусство — отраженье ярких жизненных сторон.

Им была для нас открыта в красках светлых и живых Прелесть вся простого быта Малоросов, нам родных, 

Тут явились нам впервые Й пленяли часто нас Типы цельные, живые без ходулей и прикрас.

Мы смеялись вместе с вами, Если вы смешили нас, и сердечными слезами с вами плакали не раз.

Приводили постоянно нас в восторг своей игрой Чародейка „Безталанна”, Этот перл ваш дорогой.

Тяжела разлука с вами, но идите, в добрый час, сеять твердыми руками, что посеяли у нас. 

И я верю, час настанет — 
  Школу вашу примут все,
И искусство вновь воспрянет
В новой истинной красе. 

Так щиро, так люб'язно-братерськи прийняла нас Москва. А наші земляки?.. Яканебудь беззуба гетера з Караваєвської вулиці вічно зоїльствувала...

З Москви ми переїхали до Петербурґу. Грали в залі Демут, що на Мойці. Грали тут до 6 січня включно. Далі нам не дозволено грати. „Малий театр” в цей сезон держала Неметті і запросила до себе трупу Старицького. Антрепренерка ця, як я вже писав, посварилася минулого сезону з Садовським, гнівалась на всіх, а як вона була родичка Ґрессера „з лівої щоки,” то цей сатрап заборонив нам зоставатись надалі, щоб не було конкуренції. У Петербурзі ми знову мали успіх, збори повні. На цей сезон ми привезли „Безталанну” і „Мартина Борулю”. П'єси ці мали великий успіх. В театрі від градоначальства завжди сидів чиновник, „наблюдающий за правильним исполнением разрешенных цензурою пьес”. Цього сезону „наблюдающим” був Киткевич, права рука Грессера, „землячок”. Знав чудесно мову, після „Борулі” він прийшов до нас в убиральню й каже: „Щоб вас Бог любив, панове, я так сміявся, що у мене живіт болить від сміху, і я боявся, що мене першого виведуть з театру! „Борулю” вперше поставили ще влітку в Новочеркаську.

Після 6 січня до Петербурґу приїхала трупа Старицького і першою виставою у них пішов „Гриць”.

Нашу трупу знову запросив Парадіз до Москви. Та не довго ми там пробули, нас запросили до Одеси.

Антрепренери російського театру були там тоді „брати-розбійники” Пальм і Арбенін. Збори були повні,—не зважаючи на це, нам затримували платню, бажаючи якнебудь „обмошенничать”. Нарешті, в неділю на масниці орандарі зникли невідомо куди, виставу при повнісінькім зборі одмінили...

Газети „Новоросійський телеграф” і „Одеський Листок” мене в рецензіях дуже хвалили. На перших порах в „Одеському Віснику” були теж хороші рецензії; коли ж їх почав писати Семенюта, особа злобна, бездарна і неморальна, тон рецензій перемінився. Семенюта був у ласці Заньковецької і Кропивницького. І от несподівано, після того як „Наймичка” пройшла вже кілька разів, з'явилася у „Віснику” рецензія, в якій Семенюта мене страшенно вилаяв за „Цокуля”...,— того „Цокуля”, про якого сам автор сказав, що краще виконать не можна. Мені прочитали рецензію. Згоджуючися з Шопенгауерм, що газета — є секундна стрілка історії, зроблена з поганого матеріялу, а через те завжди брехлива, я на рецензію уваги не звернув. Після цього кожна рецензія не обходилась без того, щоб не вилаять мене, немов писалось на замовлення. Семенюта приходив до вбиральні, де містився я та Садовський з Кропивницьким, чемно вітався з ними, не звертаючи уваги на мене: Чому? До цього часу він бував у мене, їв і пив, багато говорив про літературу та мистецтво... і на тобі... Тут щось непевне! Кожного вечора він заходив разів 2-3 до вбиральні і поводився надзвичайно нахабно. Чим краще мене сприймала публіка, тим гірше була рецензія Семенюти. Він видумував, що я розтираю собі на кону живота, радив купити якихось ліків. Все це мені показували.

Я був молодий, кров заговорила і почала переважувати розум. Одного вечора, коли Семенюта зайшов до нашої вбиральні, я вийшов і став його чекати в коридорі, яким він був повинен вертатися в театр. Після другого дзвоника він з'явився. Я загородив йому дорогу і спершу люб'язно попросив його пояснити, чого він від мене хоче і чи не буде він таким ґречним, щоб залишити мене в покої і нічого про мене не писати. Семенюта з презирством глянув на мене і нахабно відповів:—”А вы что такое представляете из себя, что можете мне запретить писать про вас?” — „Я прошу вас не писати про мене.” — „Не всякие просьбы уважают,— я буду писать все, что же... „Він не договорив: я дав йому здоровенних три лящі, від чого він ледве встояв на ногах і кинувся тікати. З крайньої вбиральні вибіг актор Науменко і навздогін почастував його буханцем у спину. Через день у „Віснику” з'явилася стаття під заголовком „Из-за угла”: „На нашего (рецензента,—писалося у „Віснику”,— сделано нападение из-за угла”. Далі все описувалось навиворот і надзвичайно брехливо. Я відповів у „Новоросійському Телеграфі”. Описав правдиво випадок і признавався, що скорблю за свій вчинок; що ж до того, ніби я напав із-за вугла, то це неправда: „Хто нападає із-за угла, той, ударивши, тікає,—тікав же Семенюта”. В „Телеграфі” з'явилася стаття відомого письменника Потапенка, — він зовсім заклював Семенюту. Цікаво, що Кропивницький, Садовський та Заньковецька надіслали до „Вісника” жалібну цидулку, в якій вдавалися в тугу за мій вчинок.

Через тиждень я одібрав дві телеграми: одну з Петербургу, другу з Москви. В обох телеграмах мене дякували за те, що почастував Семенюту. Петербурзька телеграма кінчалась так: „Спасибі, катюзі по заслузі” — Сто двадцять підписів!

Ще через тиждень я знов одібрав тільки вже повістку від мирового і на цей раз у мене одібрано підпис про невиїзд. Судили мене уже в піст. Я пішов на суд сам. Семенюта взяв знаменитого адвоката Протопопова, який шельмував мене. Після нього прийшлось говорити мені. Я почав так: „Все те, що я скажу зводиться не до того, щоб обілити себе. Ще в першій моїй відповіді в „Новоросійському телеграфі” я, признав учинок свій некультурним, і душа моя в тузі. Навіщо я обруднив свої руки?”.. Протопопов щось хотів сказать але мировий не дозволив і наказав мені бути коректним.—”Пане мировий,—почав я знову,—рецензент має сто відсотків слів; ми, артисти, ні одного. Рецензент може писати , що захоче... Як я можу довести, що він не правдиво пише? До артиста, що опрацьовує ролю протягом багатьох років, треба ставитися чемно, з повагою, і не торкатись до нього нечестивими перстами. Дозволю собі з приводу цього навести слова всесвітнього генія Ґете: 
 

Здесь у меня на этих днях
Один молодчик был в гостях,
Пришел, когда как раз обедать я собрался,
Й за моим столом нажрался
Он до отвала, как свинья, всего, 
А после чорт понес его
В дом моего соседа,—
Прорезонировал насчет обеда,
Который слопал он:
Гусь не совсем был ладно запечен,
Похлебка быть прянней могла бы,
И вина очень слабы.
—Ах, тысяча чертей тебе в презент,—
Бить пса до смерти! Это рецензент!

Я так звичайно, так природно говорив цей вірш, що мировий спершу не розібрав навіть, що це вірш. Коли ж кінчив я, і в залі піднявся регіт та оплески, мировий подзвонив і грізно промовив до громадянства:—” Это не театр, идите и там апплодируйте ему, а здесь сидите тихо, если не желаете, чтобы вас вывели!” Я хотів говорити далі, мировий не дав! Семенюта сидів червоний, як варений рак. Мировий просив нас помиритись. Семенюта заявив, що він згоден, з умовою, щоб Саксаганський написав у часописах, що визнає вчинок свій за несправедливий, попросить вибачення і відмовиться від усього, що писав раніше. Я заявив, що хоча за винуватого себе не вважаю, але маючи на увазі, що поганий мир краще гарної сварки, згоджуюсь помиритися, з умовою, щоб Семенюта написав у своїй газеті, що всі його рецензії були нечемні. Семенюта не згодився. Зазвали нас потім у канцелярію до мирового. Мировий уговорював нас, але ні я, ні Семенюта не погодились, — і мене приговорено на місяць арешту. Як офіцерові, арешт мені треба було відбути на гауптвахті. Я подав апеляцію і діло вести доручив знаменитому адвокатові, другу нашої фамилії, Вікторові Костевичу Анастасьєву.

На другий день після суду Потапенко написав велику статтю, що кінчалась так: „Ну що ж, одсидить; Саксаганський свій термін і обіленим вийде, а Семенюта вже ніколи не змиє з лиця свого пальців Саксаганського”¹⁵.

У з'їзді термін арешту зменшився на 15 день, та мені не прийшлося їх одсидіти. Про це читач дізнається своєчасно.

Марко Лукич заявив від'їжджаючи, що влітку думає відпочивати і грать не буде. Товариство знову уповноважило Садовського зняти на літо театри й вести справи товариства. Роз'їхались у добрій злагоді.

Я закопався в книжки й цілими днями читав, а ввечері ходив дивитися на знаменитого німецького артиста Посарта. Час плинув, минав уже піст, а звістки про те, де будемо грати, я не мав. Якось увечері сидів я дома. Ввійшла служниця й каже: „Якийсь чоловік вас хоче бачити”. — Клич, кажу. До кімнати ввійшов невеличкий, чорнявий, кучерявий з пронизливими очима чоловік. Поздоровкався.

— Я хочу просить вас дозволити мені вам погадать, — я хіромант. Він назвав своє прізвище. Спершу я ухилився, кажучи, що не вірю в хіромантію. Хіромант почав доводити, що мене це ні до чого не обов'язує, а йому цікаво дивитись на мої руки. Він уговорив мене. Дивився довго на мої руки, розпитував, в якому році я народився, в якому місяці; занотував у книжечку, нарешті почав говорить: „Ви були на військовій службі.” Ну, думаю, про це ти міг дізнатись. „Ви скоро будете нюхати порох.” — „Як питаю,— буде війна?”—”Ні”.—” Ага, так мабуть — на полюванні,— засміявся я”.—”Ні, не на полюванні, а в війську цього-року”... Він знову почав дивитися на руку. — „Ви переміните своє амплуа і будете скоро грати в такому місті, що стоїть на трьох річках”. Я вже не пам'ятаю, що говорив він далі. Хіромант подякував і пішов, відмовившись від платні.

Минули свята. Я одержав від Садовського листа, в якому він сповіщав мене, що з першого травня і по 15 липня граємо в Харкові — в літньому театрі „Тіволі”. Кропивницький на всі запрошення відповідав, що хоче відпочити і раніше вересня грати не думає. Таким чином мені довелося грати всі його ролі. Сезон був хороший, хоча часто заважав дощ. На початку липня прийшов рішенець Одеського з'їзду, що присудив мене на 15 день арешту. Я пішов до свого приятеля-коменданта і попрохав, щоб він відмовив поліції на підставі того, що немає на гауптвахті місця. Він так і зробив. 17 липня я виїхав до Одеси. 23-го я спішно робив патрони, щоб поїхать на полювання до брата Івана (Карпенка - Карого) що, вернувшись із Новочеркаського заслання, жив на власному хуторі „Надежда” на Херсонщині. Так я міг уникнути гауптвахти. Я мушу на часинку збочити, щоб з'ясувати, як Карпенко опинився дома. Коли термін заслання на три роки скінчився, то йому набавили ще два роки. В постанові сказано було: „продлить срок ссылки в месте его жительства”. Карпенко скористувався з цього виразу і, з'явившись до наказного отамана Святополка Мирського, запевнив його, що вираз „в месте его жительства” означає м. Єлисаветград. Мирський згодився, і Карпенко вернувся в рідний край.

Вертаюся до свого оповідання. Я зібрався вже їхати, коли зненацька прийшов пристав; я думав, що в справі Семенюти, але довідався від пристава, що мене, як запасного офіцера, призивають у м. Катеринослав для примірної мобілізації, що має відбутися з першого серпня. Тут я згадав хіроманта: я грав у Харкові, що стоїть на трьох річках (Харків, Лопань і Нетеча), я перемінив амплуа, бо не приїхав Кропивницький, і тепер доводиться „понюхать пороху”. Коли через день прийшов папір, щоб я одбув кару, то це було анульовано наказом про мобілізацію; згодом про цю кару або забули, або поклали під сукно, так і не одсидів я. Семенюта не довго зоставався в Одесі,— жодна газета його не приймала.

XVI

До Катеринослава я прибув 29 сернпя. Тут застав багата товаришів. Від них я дізнався, що першим батальйоном командує давній приятель мій, полковник Микола Підгурський. Я пішов до нього, — він розказав мені, що 218 полк буде формуватися з місцевого запасного батальйону. Ми пішли в міський сад. Цей сад за давніх часів належав запорожцеві Глобі. Тут містився літній театр, а при клюбі першорядний ресторан. Тільки ми сіли за стіл, як перед нами, немов би вирос із землі, — Садовський. З Садовськким він був однополчанин. З розмови виявилося, що Підгурський мав право на одставку, та не подав про це своєчасно прохання — от його і призначили теж у 218 полк.

Другого дня ми з братом „явились по начальству”. Командир полка полковник Защук, офіцер генерального штаба, вихований, ґречний, прийняв нас ласкаво і запросив до себе обідати. Генерал Бурмейстр справляв вражіння божевільного, з дикими очима, диким голосом, нечемний; він дивився на всіх покликаних, як на бидло, і певен був, що коли нас кликали на службу, то тим зробили нам честь надзвичайну. Другого дня почали формувати полк. Всі думали, що, як звичайно, розіб'ють на роти, зроблять списки, та й край. Отже, Бурмейстр насамперед одібрав найвищих для першого батальйону. Для другого — всіх бородатих, у третій батальйон - рудих, а в четвертий — решту. Кожен фельдфебель і хорунжий — з Георгієм. Діло затягалося на цілий тиждень. Садовського, як „кавалера,” призначено до полкової хоругви. Я мандував другою ротою. Ходили на стрільбу, робили ротну й батальйонну муштру. Найбільше уваги звертали на церемо-ніял. Ждали генерала Роопа. Він приїхав у половині серпня, Полк вишикувався в одну лінію. Ждемо... Садовського нема, Ось на обрії закурилася дорога. Ближче, ближче.. Коні стали, і все закрилося пилюкою. Рооп, оточений штабом, уже під ходив до полка, як позад нього, вискочивши з візника, осторонь, зігнувшись поза першою ротою, біжить Садовський і стає на лівому крилі першої роти в той момент, коли Рооп поздоровкався з нею. Садовський підійшов до нього з рапортом. Чотири роти першого батальйону були вибрані з гвардійців — солдати на зріст не менш 14 вершків. Рооп, ставши посеред другої роти, оглянув усіх і гукнув: „Экие вы молодцы, братцы, —послужите государю!” —”Раді стараться!”—залунали сотні голосів. Садовський штовхнув мене.— „Чуєш”? — „А що?” —питаю. —”Буде війна — я не піду, хай їй чорт, буде з мене турецької...”

Заграла музика, затріщали барабани і роти одна по одній лавами пройшли мимо Роопа. Тим і кінчився „смотр”. В кінці серпня полк чотирма ешельонами виїхав на Харків, з Харкова на Олександрію. За Олександрією ми оташувалися й ранком другого дня — з наказу дурноверхого генерала — прискореним маршем виступили під Прагу; там полки пройшли перед царем „олександрійськими колонами” і потягли на залізницю. Наш 218 полк пішов на ст. „Медерівку”, а звідси — залізницею на Катеринослав.

Третього вересня я здав роту, поставив солдатам двоє відер горілки, попрощався з ними, і другого дня з Садовським виїхали кур'єром через Севастополь на Ялту, де вже зібралася вся трупа. Кропивницький не приїхав. Сезон почався 8 вересня „Наталкою”.

Я писав уже, що Карпенко-Карий жив у цей час на хуторі „Надежда”. 15 вересня брат Микола одібрав від нього листа, в якому він писав: „Вчора я бачився з Марком, питаю його, чому не їде до трупи, а він відповів: ,,бо мене не кличуть”. „Чому й справді ви й досі не закликали його?” Того ж дня Садовський написав до Марка Лукича листа. Сповіщає його, що граємо в Ялті і просить до праці. „Я, писав він, був занятий, мене призивали на воєнну службу, а до того в газетах було сповіщено, що ви поступили на казенну сцену в Петербурзі. Зараз від брата Івана маю звістку, що ви дома, а звістка газетна — брехня; прошу, не майте жалю на мене і вибачте мою необачність, приїздіть”. Марко Лукич відповів такою телеграмою: „Сомнение в искренности мотивов позднего извещения исчезнут, раз будут выяснены права мои в товариществе, преимущества и пай.” Порадившись, все товариство одноголосно рішило послати таку відповідь: „Товариство находит несправедливым снять имя Садовского с управления, за что добавило ему марку, предлагает вам пять марок без управления”.

Поки тривали переговори, минуло не мало часу. Ми переїхали до Севастополя. Програли тут 1 - тижні в літньому театрі.

Несподівано випав величезний сніг. Два тижні трупа не грала. Садовський поїхав до Симферополя, зняв театр, і трупа почала там вистави 15 жовтня. 23 жовтня надійшов лист від Марка Лукича, що своїм змістом нагадував кишинівський. „До товаришів і сослуживців”. На жаль, листа цього я не знайшов у своєму архіві. За згодою всіх товаришів Кропивницькому відповідали. З самої відповіді можна уявити дотепи Марка Лукича:

"Многоуважаемый Марк Лукич!

„Отказываемся доказывать вам несостоятельность вашего письма. Каждая нижняя строчка опровергает верхнюю. Мы возобновили факт и —”нехай нас бог розсудить”. Садовский, как режиссер и уполномоченный товарищества, пишет вам: „я был занят и отвлечен от дела призывом на военную службу, а потому, и вследствие ходивших слухов газетных, не известил вас о начале сезона. Очень извиняюсь за свою оплошность і. т. д.” Вы отвечаете телеграммой: „Сомнение в искренности мотивов позднего извещения исчезнут, раз будут выяснены права мои в товариществе, преимущества и пай.” Из телеграммы явствует: „если товарищество оставит за мною право на 6 марок и управление, то в искренность мотивов позднего извещения я поверю” не поверили же вы в искренность, когда вам предложило товарищество пять марок без управления. Вы не только не поверили, но даже называете письмо Садовского лжемудрствованием. Вот что делает одна марка с идейным человеком! Вырабатывая марки и давая вам 6 марок, товарищество имело в виду ваши пьесы, так как вы не состояли в обществе драматических писателей, а записавшись, по свойственной вам забывчивости, несмотря на неоднократны намеки товарищества, в Петербурге и Москве, вы продолжал получать все тот же пай. Неужели же так преступно предложить вам прежний пай и минус пай за пьесы? Но дел в том, как оказывается дальше, что вам кто - то дал власть и никто не может ее отнять. Кто же это вам дал какую-то власть? А если это действительно так, то почему вы сами не приезжаете в труппу, а ждете приглашения и не знает каковы ваши права и преимущества? Вот уж именно лжемудрствование! Разойдясь со Старицким, благодаря вашим проделкам и ухищрениям,— мы составили товарищество на взаимном уважении и любви и выбрали вас режиссером, только режиссером, но не диктатором, чего вы так добиваетесь, не понимая абсолютно значения  слова „диктатор”. Стало-быть, мы выбрали вас, а не вы созвали «голодных и немытых, обмыли и приютили». И как это у вас перо поворачивается писать такую пошлость? Неужели все на том основании, что какой-мудрец сказал: «люди любят, чтобы их обманывали? (ведь это говорит Антон в „Пошились у дурні”). Итак, мы выбрали вас; мы имели право выбирать и потому у нас теперь Садовский, а не Кропивницкий. А вы вообразили себя несменяемым. Уж не сделать ли режиссерство ваше наследственным? Зачем вся эта комедия, переписка, телеграммы, тысячи незаслуженных оскорблений? Вы называете выборного товарищества недоучкой. Что же тогда члены товарищества, и каково ваше собственное воспитание? Вы как «генерал» Хлестаков, верите в свою ложь. Чем же выделялась режиссура Ваша и управление? Разве тем, что вы не позаботились о приискании театров на летний и зимний сезоны? Вместо этого вы вечно пугали «брошу вас, уйду от вас» и напоминали нам Фому Фомича („Село Степанчиково” Достоевского). Вы уже раз бросили труппу и явились, когда запахло хорошим заработком; и если бы в этом году разрешили нам Киев, мы имели бы счастье лицезреть вас, а не получать ваши оскорбительные письма. Мы —грошолупы. Садовский говорит Максимовичу: «Вот, как поедем в Париж, вагон грошей привезем». А не вы ли, приехав в Петербург, говорили: «Если дела в Петербурге пойдут так же хорошо, как сейчас, то я добью до 10 «билетов внутреннего займа». И выходит, что Марко украдкой кивает на Мыколу. Знайте же, многоуважаемый Марко Лукич что в нравственном разложении и в могущем быть распадении труппы виноваты будете вы; да, вы! — тысячу раз вы! Кто вносил полное неуважение к личности? — Вы! Кто внес антагонизм между труппой нашей и Старицкого, впутавшись в глупую полемику со Старицким? Кто больше вас оскорблял каждого товарища (припомните ваше милое письмо в Кишинев, и мы простили вам)? Укажите хоть одного человека в труппе, которого вы бы не оскорбили. Вы, как свекруха в „Безталанной”, ждете момента, когда судьба ударит нас палкой и убьет. Разве хоть одно ваше письмо дышало любовью к товарищам? Все ваши письма, а они налицо, переполнены остротами, приличными канцеляристу первого разряда, а не известному артисту М. Л. Кропивницкому. Мы не узнаем вас: вы, как Боруля, мчитесь за несбыточной мечтой, не замечая, что Омелько «уже підпалив грубку».

Душ высоких вот отличье:
Они вносят в жизнь величье,
А не ищут в ней его.

Еще несколько слов: вы спрашиваете, почему в выработке условий для вас не присутствовал Садовский и вы сами? Наивно. Неужели избираемые участвуют да еще с правом положить себе белый шар? Довольно! Мы оскорблены до глубины души тем издевательством над личностью, той непонятной злобой, какой переполнено ваше письмо, когда вам следовало просто написать: „На ваши условия я не согласен”. Остроумием никого вы не удивили: все, что написали вы, можно слышать ежедневно от любого биндюжника. Удержание ваших вещей действительно непростительно: ожидая вас к себе, мы перевозили из города в город эту рухлядь, платя за перевоз больше, чем она стоит. А фонд... фонд? Разве это не вы говорили Максимовичу и уходящим «фонд не выдается»? Но успокойтесь, милый идеалист-альтруист, все возвратим. Знаете, як кажуть: „Поли вріж, та тікай”. Итак, письмо ваше, писанное 19 октября, брошенное 20 и полученное нами 23, — мы прочли с душевным прискорбием, о чем и заявляем вам”. Підписи всіх товаришів. 

XVII

У Симферополі були чудові діла; театр був знятий до першого грудня. З різдвяних свят Садовський зняв Одеський російський театр до посту; таким чином на 20 день грудня у нас не було театру, поневолі довелося вернутись до Севастополя і грати в клюбі. Тут діла були погані. 20 грудня Садовський і Заньковецька виїхали до Одеси; виїхали також Максимович і Затиркевич. Як потім виявилось — вони поїхали, здається, в Богодухів, де Кропивницький почав збирати трупу, і там покінчили з ним на майбутній літній сезон. Це після того, вони підписали листа до Кропивницького.

Я зостався, щоб перевезти трупу морем. Коли 21 грудня я прийшов в контору Р. О. П. и. Т., щоб взяти квитки, то дізнався, що пароплави не підуть, бо море замерзло від Одеси до Тендера. Що робить? На пароплав я мав знижку (і взагалі морем переїхати коштувало дешевше, принаймні, утроє), а на те, щоб їхати залізницею через Катеринослав.

Єлисавет — Бірзулу,— не хватало коштів. Дякуючи тому, що все майно прийняли з накладною платнею на місці прибуття, нам удалось виїхати 21-го, а приїхати тільки пыд різдво. Тут, на радість, я застав Карпенка Карого, що відбув термін заслання і, хоча був ще під негласним доглядом, та 
мав уже право грати. Діла були чудові! Здавалося, що все благополучно, а іскра каверзи та чвар тліла... Присутнісіть Карого декому не подобалась... Чому?... Деякі особи не давали мені проходу, де не побачуть, зараз: —”Панасику, навіщо ти віддаєш Карому свої ролі, він же валить п'еси!” - „Які?”—”Та от хоч „Борулю”,— ти так чудово граєш ролю!..” Ясно, що хотіли зіграть на струні мого самолюбства. Я одібрав навіть кілька листів на цю тему. Садовського, видимо, начиняли, та він не піддавався отруті,?між братами була згода і любов. 

В кінці сезону Затиркевич та Максимович заявили, що виходять із товариства; Заньковецька заявила, що хвора й не поїде грати влітку. Не зважаючи на це, літній сезон труп почала в Харкові, потім переїхала до Таганрога, звідси до Новочеркаська. Проїздом дали шість вистав у Ростові. Літні сезон кінчали у Воронежі. Успіх скрізь був надзвичайний. У Ростові, наприклад, за шість вистав взяли валового 5 - тисяч. Жили дружньо, а ми, брати, навіть мешкали в одному номері. Уже в Таганрозі від Марії Костівни приходили листи, де вона писала, що тяжко хворіє; це справляло неприємне вражіння на Садовського. В Новочеркаську кожний лис від Заньковецької все тяжче й тяжче впливав на бідолашного брата Миколу. Останній лист був уже від матері. Вона писала: „Марусе трудно писать”. На послану телеграму Садовський одібрав відповідь, що кінчалася так: „Маруся вас благословляет” Садовський зібрався виїздить. Ми умовили його зостатися ще на один день, було це о десятій годині вечора, коли телеграм уже не приймали. Я з Карпенком поїхали на вокзал і подалі таку телеграму: „Киев, профессору Афанасьеву. Встревожены состоянием здоровья Заньковецкой, просим сообщить правду”. Другого дня одібрали від професора відповідь: „Ничего опасного нет, обыкновенная женская болезнь”. Телеграму показали Садовському, він заспокоївся й не поїхав.

Сезон кінчився 6 серпня у Воронежі. Всі в добрій злагоді, задоволені з добрим заробітком роз'їхались на відпочинок. На зиму були зняті театри: Полтава з 15 вересня, далі Кишинів, далі Одеса до празників, а з празників і до посту— Миколаїв.

У Полтаву М. К. Заньковецька не приїхала. З нею вели переговори. Вона не згоджувалась на марки, а тільки на платню. Кінчили з нею на умові: 800 карбованців на місяць і бенефіс в Одесі. Вона приїхала тільки в Кишинів. Тут були величезні збори, і Марія Костівна каялася, бо Садовська на свої марки виробляла не менш, ніж вона. В Одесі ж Садовським і Заньковецькою почалися сімейні нелади і Марія Костівна заслабла. Ролі її довелось грати Садовській. Після „Наймички” з'явилася рецензія, писав її один із приятелів Семенюти. „Садовська, писав він, надто збільшувала драматизм”. На цю рецензію Карпенко відповів: „Садовська виконала ролю за вказівками автора і не збільшила і не зменшила драматичної сторони „Наймички”. Прийшов бенефіс Заньковецької. З приводу платні трапилось непорозуміння: як її не завіряли всі, що завжди з валового віднімається видатки на театр та на трупу, а решта належить бенефіціянтові,— вона й слухати не хотіла, бажаючи, щоб віддали їй увесь збір. Розгнівалась і поїхала додому. У Миколаєві почалася стара історія. Від Заньковецької приходила телеграма за телеграмою: вона знову умирала. Садовський ходив пригнічений. Сім'я зібралась на раду й одноголосно рішили, об Садовський поїхав одвідати Марію Костівну. В добрій нагоді, з побажанням всього найкращого, проводили ми Садовського на вокзал. Ну, думалось, побачить, що здорова, приїде і все піде по-хорошому. Через тиждень він справді приїхав, та тільки вже не той: він не пізнавав нас і дивився нам усім поверх голови. На запитання Карпенка-Карого про стан здоров'я Марії Костівни він не відповів, немов не чув, про що його питають. Чому така зневага, чому злоба так кипить до брата Івана? Минуло кілька день. Ми зустрілися якось на вулиці, і Микола запросив мене до себе. Прийшли, він жив у гостиниці Барбе. Я сів; він довго ходив мовчки, потім питає мене:

- Ти, Панасе, будеш у мене служить?
- Як, хіба ти думаєш держати антрепризу?
- Ну, в моєму товаристві?
- Я ж і тепер у товаристві під твоїм керівництвом!
- Не в тім річ.
- А в чім же?
- Бачиш, я з такими панами, як Карпенко, його жінка, Садовська та Мова, служити не буду.
- Яка ж причина?
- Ну, це вже моє діло!
- А де ж вони дінуться?
- А мені яке діло,— нехай ідуть на чотири вітри..
- Слухай, Миколо, це ж узурпація! Ми всі — товариші, ти вибраний від нас, стоїш біля стерна, яке ж ти маєш право одмовляти товаришам без усякої причини? Тоді відходь сам.

— Мене вибрала чорна рада — і вона вся піде за мною... 
На лиці у Садовського було написано: L’Oucraine — c’est moi. Я сидів, як приголомшений. Кропивницький хотів бути диктатором з необмеженою владою, Садовського вибрала чорна рада... Цезар і Брюховецький!!

— Слухай, брате, почав я знову, для мене зрозуміло одне: мистецтво не може залежати від якоїсь там чорної ради. Тут ясно, що ти не хочеш нічого спільного мати з братом Іваном, сестрою й зятем. Яка причина, — це твоє діло, а я її не бачу. Можна бути різних поглядів у справах життьових, а нас єднає ідея і мистецтво, і ти все ламаєш на підставі пліток. Сьогодні ти не хочеш служити з Мовою, Карпенком і Садовською, завтра ти випреш мене... Так неможливо! Я пристаю до ображеної сторони. Прощай! Бажаю тобі розкаятися, — і ти розкаєшся, я певен: істина світить власним світом, її не можна освітить химерами якоїсь чорної ради. Прощай!

Знервований, я вийшов і пішов до брата Івана. Тут застав сестру і Мову. Розказав про те, що чув допіру від Садовського.—”В Єлисаветі,—сказав Карпенко,—грає Кропивницький; я напишу йому, - можливо, що він скористується цим випадком і запросить нас до свого товариства”. Так і зробили. Через тиждень Карпенко одержав відповідь,— Кропивницький писав так, ніби він ніколи не знав ні Карпенка, ні нас усіх. Сезон скінчився. Я на всякий випадок зробив об'яву і повісив за лаштунками. Об'ява гласила: „Садовський, вибраний якоюсь „чорною радою” заявив мені, що він і вся чорна рада не хочуть, щоб у товаристві зоставалися Карий, Мова і Садовська. Приходиться засновувати нову трупу. Пропоную всім, хто не згоден з таким насиллям, записатись у касира. У нас заснувався кадр: Карпенко, Мова, Решетніков (хороший актор) Садовська, Тобілевич, Саксаганський і Квітка; два хористи, дві хористки¹⁶.

Умовились так: Карпенко поїде додому, побуває у Кропивницького, запропонує йому цей кадр і, коли він не згодиться, дасть мені телеграму: „действуй”. По скінченні сезону ми звернулися з проханням видати частину тих костюмів, що робили на кошт товариства. Не зважаючи на те, що нас вийшло з товариства четверо, а Садовський зостався один, він не дав нічого. Я виїхав у Катеринослав, вів там переговори з Бородаєм, а одібравши телеграму „действуй”, — зняв літній театр з празників на місяць. Цілий піст я добирав трупу. Мова виїхав у Київ і набрав хор. Карпенко, накупивши всякого матеріялу, взяв до себе на хутір кравця Двоскина з помічниками. За піст вони пошили потрібні костюми.

На шостий тиждень я заїхав до брата Івана на хутір. Він розказав мені, що, приїхавши до Єлисавету, зараз таки пішов до Марка Лукича, що мешкав у гостиниці „Мар'яні”. Стукаю

- Хто там? — питає Марко.
- Я, Іван.
- Який Іван?
- Карпенко-Карий. 
- Ніякого Карпенка-Карого я не знаю. 
- Та чи ти оглух? Це я, Іван,Тобілевич!
- Ніякого Івана Тобілевича я не знаю...

Постояв я, постояв, — каже Іван,— знизав плечима і пішов.

Правдивий Бобринецький Курбет-Кавалер!

XVIII

8 квітня 1889 року трупа під моїм керівництвом почала вистави в Катеринославі. З'їхались ще до празників, готували репертуар. Проби робили двічі на день: від 10 годин ранку до 3 і від 6 до 10 увечері. Приготовили 10 п'єс. У трупі були дві співачки, сестри Решетнікові. Першою п'єсою, звичайно, пішла „Наталка” з участю Садовської, Шевченка, Мови, Саксаганського, Карпенка і Решетнікових. Успіх — колосальний. З Катеринослава переїхали в Маріюпіль, а звідси до Ростова, де зняли величезний цирк, що містив 500 душ тільки на ґальорці. Ціни ми пустили від 20 коп. і до 2 крб. 50 коп. Збори збиткові. Програли ми більше тижня й випадково дізналися, що літній театр здіймає Садовський. Негайно послали Садовському телеграму. До того я написав йому ще листа. Відповідь була така: „Театр снял — отказаться не могу”. В Починаючи з Катеринослава, я часто писав Садовському. р кожному листі прохав його помиритись, що мистецтво повинно нас єднати. Давав відомості, куди думаємо переїхати. З Маріюполя я знову послав два листи; між іншим писав, що взяв у Ростові цирк. Уже перед виїздом з Маріюполя я одержав від Садовського листа, з якого було ясно, що темперамент того затемняє справедливість. Подавать цього листа цілком я не хочу. Уривки ж із листа потрібні, як цемент для мого оповідання. От початок: „Дорогой брат Панас. Наконец по последнему твоєму письму я узнаю тебя. В нем чувствуется нота искренняя, не поддельная... Ты пишешь, неужели я не нахожу в своих подіях массы ошибок и „в душе твоей не шевелится раскаяние”? Задаю себе сам этот вопрос и отвечаю: раскаиваюсь в том, что не дал возможности пьесам Карпенка до сих пор валяться под столом хутора „Надежда” или в чулане Балашова и помог узреть свет. За его п'есы я надрываю свою грудь, свою нервную систему, свой карман. Если в том, что я, любя родное искусство и жертвуя для него всем, не дал до сих пор возможности лжеслужителям убить его в зародыше,— каюсь. Если ошибки мои в том, что я до сих пор не променял родного искусства на чужое, имея полную к тому возможность, если в этом моя вина, я глубоко раскаиваюсь”...

Лист цей переконав мене, що Микола отруєний і отрута не скоро вивітриться з нього. Все, що пише він про Карого,— маячня якась. Всякому зрозуміло, що п'єси Карого не валялися б під столом хутора „Надежда”, чи в чулані Балашова. 1887 року Старицький звернувся телеграмою до Карпенка, пропонуючи йому 1500 крб. на рік за його п'єси. Карий ще не був тоді членом Т-ва драм письменників. Тоді саме у Карого гостював брат Микола; розпалившись, він кричав: — „Я сам дам ці гроші, а не дозволю твої п'єси паскудним бездарам!..”

Те, що Садовський за п'єси Карого надривав свої груди, свою нервову систему, для мене цілком незрозуміле; більше розумію я, як „надривав” він кишеню. „Наймичка” пройшла, як я вже писав, у Петербурзі 22 рази при повних зборах (2.000 крб.). Як же не затріщить кишеня? У кожного з товаришів вона тріщала, тільки порожня вона була у автора, бо йому платили тільки 75 крб. на місяць. Вертаюсь до оповідання. „Театр снял, отказаться не могу”... Через три дні вийшов анонс, а ще за п'ять днів приїхала трупа Садовського. Це був понеділок. Ми рішили ще зменшити ціни: гальорка — 10 коп., перший ряд — 1 крб. 50 коп. На такі ціни цирк давав 600 крб. Якраз пам'ятаю цей понеділок. Ішла „Наталка”. Артисти Садовського прибігли подивитись, сподіваючись, що театр наш буде порожній. Глянули — народу, як мух улітку,— збор повнісінький!

Садовський вистави почав п'єсою „Не так склалося, я жадалося”. П'єсу цю до його приїзду я ставив тут уже двічі. Три дні ще у нас були аншляґи, на четвертий—нам заборонили грати на підставі того, що цирк не пристосований для театру і небезпечний на випадок пожежі. Як я не доводив, що це несправедливо, бо що ж собі думав уряд, коли дозволяв вистави, що вже пройшло 10 вистав, що мені нема де дітись, — все було дарма. Та ми хотіли таки „доиграть стишка”. Я був добре знайомий з Черкасовою, що держала зимовий театр Асмолова. Театр великий. Я поїхав до Черкасової, розказав про неправду, що нам заподіяли, а вона була така люб'язна, що віддала нам театр по 5% з валового збору. В суботу по циркових цінах ми вже почали в зимовому театрі. Збору було 600 крб.; йшла нова п'єса „Гоцули”. Зараз по приїзді Садовського я зняв Таганрог на випадок відступу. Через два тижні Садовський виїхав у Вороніж. Ми грали ще тиждень і потім поїхали в Таганрог, де мали хороші діла. Тут грали до 15 серпня і роз'їхались на відпочинок до 15 вересня. З цього числа я зняв у Михайла Матвійовича Бородая Харківський театр на 1 - місяці і вів переговори з Неметті-Лінською, що держала в оренді театр на Офіцерській вулиці. Рішили з нею так: вона у вересні, їдучи до Ялти, заїде в Харків, подивиться нашу трупу і дасть остаточну відповідь. Так і сталося. Неметті подивилась дві вистави, була задоволена й підписала умови. Ми повинні були почати в Петербузі 1 листопада. Умови: 60 відсотків, всі вечерові видатки несе Неметті. Підчас нашого перебування в Харкові трупа Садовського грала в Полтаві.

В Петербурзі ми мали великий моральний успіх: всі часописи, і навіть „Новое Время”, хвалили нас. Хор наш назвали „богатырями юга”. Це нам трохи пошкодило, бо три баси й два тенори перейшли до двірської капелі. Збори були поганенькі. Це нас образило і ми, не зважаючи на прохання Неметті, що була задоволена трупою і мала певність, що надалі збори поліпшають,— виїхали з Петербурґу, знявши Єлисавет і Одесу. Скрізь були діла хороші, та нас спіткало несподіване горе, тяжка втрата: сестра Маруся Садовська-Барілотті захворіла і в піст 1891 року березня 23 померла. Тяжко згадувати минуле... Вже по її слідочку поросла шальвія та рута. І все ж ось вона перед очима моїми: висока, статурна, з виразними добрими очима. — „Ой, погано мені, братіку”, каже вона.— „Що ж тобі, голубонько?”—”Холодно, холодно мені... коли б скоріше кінчилась вистава”. Ішла „Безталанна”. Я побіг підгонити робітників. Третій дзвоник — і п'ятий акт почався. Вона бліда, як лілея, стоїть, держучися за одвірок... Вийшла. Передати той тон, ту тугу безконечну, що виливалась у кожному її слові, неможливо.—”Боже, я з ума зійду!.. Ох, серце моє бідне, не бийся в грудях, перестань краще битись навіки, щоб я не дожила до того, що ти мені віщуєш”,— шепоче Маруся, що виконувала ролю Софії. Чую, як мороз охоплює й мене... Якесь призначення почувалося у цьому шепотінні. „Ой! Не бий же мене, не вбивай мене, живи собі з Варькою!— якось виривається з глибини душі Софії... Артистка збирає всі свої сили, її б'є страшна пропасниця... Чується останній крик людини, що замерзає: „Ай!”— і артистка скінчила свою ролю і свою артистичну діяльність... Непритомну я виніс її на кін, непритомну доніс до вбиральні і непритомну повіз додому. Безталанна Софія була останньою ролею сестри Марусі. З'явилась вона на сцені розцвітаючи, і в розцвіті своєму померла вона. Поховали її в Єлисаветі на биковськім кладовищі, біля матері, яку вона так надмірно любила.

— ,,Чи давно ми чули тебе в домі твоєму? І от тепер бачимо в домовині... Замовк соловейко, і не почує його — поки й світ сонця — мати Україна... так почав Кость Тишківський свою промову, що переривалася голосним плачем родини і тих близьких, що любили Садовську-Барілотті, цю тиху, привітливу й ніжну людину.