XIII

Зимовий сезон почали в Ростові, а з листопада до різдва грали в Харкові. Тепер того театру нема. Він стояв на лівому березі річки, біля мосту, там де тепер панорама. Театр був перероблений з цирку.

У Харкові Садовський знову одержав від Карпенка цензуровану п'єсу „Бондарівна”. „Розумного і дурня” ми й досі ще не поставили. В Харкові до трупи вступила артистка Маркова. Артистка слабенька, з поганеньким голосом, і їй дали ті ж марки, що й Затиркевичевій, Садовській та мені. Ми протестували. Садовська послала телеграму Старицькому і виїхала. Ми з Затиркевич теж хотіли виїхать, але нам прибавили, і ми зосталися.

З різдвадо посту грали в Одесі, теж у російському театрі. В Одесі поставили обидві п'єси Карпенка-Карого. Першим пішов „Розумний і дурень”. Головні ролі грали: Каленика — Кропивницький, жінку його — Переверзієва, Михайла — Садовський, Данила — Саксаганський, Мар'яну Заньковецька, матір її — Затиркевич. Кропивницький грав хороше, Затиркевич теж. Садовський грав добре, але підбільшив характер Михайла: він зробив з нього надзвичайного злочинця. Заґримувався рудою, веснянкуватою потворою. Заньковецька, як артистка, ролі не зіпсувала, хоч роля Мар'яни не для неї. Тут треба вміти вичитувать резонерські монологи, чого Марія Костевна не вміла, а драматичного в ролі нічого нема; було хороше, та не для Заньковецької. Я старався, а грав поганенько: Кропивницький своїми вказівками зіпсував мою роботу. Після гарячого монолога (в кінці другої дії треба було мені стояти в позі, як і слід, скінчивши високу сентенцію; а Марко Лукич примусив мене стати навколюшки, а потім, ніби помолившись, бадьоро вийти з кону. Це проти всякої логіки в технічнім розумінні: я розхолодив той настрій що зробив гарячим монологом. Взагалі п'єса подобалась: ці було щось нове і змістом, і ідеєю. „Бондарівна” йшла в та кому складі: Бондаря дали мені, Тараса грав Садовський, Тетяну—Заньковецька, Марію — Затиркевич. Старосту викона Кропивницький. Чому він не взяв ролю Бондаря, — дивна тим паче, що я просив ролю Терцеля, якого віддали Загорському. Садовський грав би чудово, коли б не спрощував ролі в другому акті. Я, принаймні, розумів Тараса в цьому акті так, що це Отелло розповідає. Дездемоні про свої лихі пригоди, і Тетяна його „за муки покохала, а він її за співчуття до них”. Садовський не додержувався стилю, яким написана п'єса, і додав від себе слова: „звісно”, „скажем” і т. і. „Татарин, звісно, впав”... Зате четвертий і п'ятий акти він грав знамените. Кропивницький нічого не зробив з ролі пана, додавав, не знаючи польської мови, нісенітні, вульґарні слова: хвалячи красу Тетяни, говорив: „То щось окропнего, моя ладнютка”. В останнім акті після монолога, що ним кінчається п'єса, настрій зостається за Тарасом; Кропивницький почав зловтішно реготати... Ні до ладу, ні до прикладу. Заньковецька замість героїні, української матрони, удавала якусь невинентку, а в останнім акті, не знаючи ролі, говорила такі нісенітниці: „О, нещаслива та земля, на котрій матері дітей рожають”—пропустивши: „таких, як ти”. Не знаю, як я грав, але в другім акті мав успіх. Навіть такий цінитель, як наш Кравець Аврум Двоскін, сказав: „Ви отлічно гралі, толькі голос у вас молодой”. Двоскін, це знаменитий тип, колись я ще напишу про нього, бо він був довго на шляху мого життя. Сезон кінчився тихо, мирно. Після свят, радилися, почати в Єлисаветі. Марко Лукич не погоджувався:—”Місто своє, а хоч би тобі коли віник піднесли”. Любив старий підношення. Нарешті, його умовили. Піст я прожив в Одесі, цілими днями читаючи. Я шукав певних шляхів до театрального мистецтва. Все, що сказав Лессінґ у своїй „Гамбурзькій драматургії”, я читав і перечитував. Все, що про мистецтво писав Гете,— мені було любе, та не задовольняло, бо не давало певних шляхів. Я все більш переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант. Я почав з того, що підмічав характерні риси в людей і намагався їх виявити. Я копіював вимову своїх знайомих і часто досягав того, що мене вважали за другого, коли я говорив за дверима. Я захопився знову Гомером: гекзаметр дисциплінує пам'ять, увагу і слух: тут нічого не, переміниш. Годинами стежив за п'яним, навмисне розмовляв з ним. У актора часто бракує сукупности рис п'яного: голос п'яний, міміка і рух тверезого, або навпаки. Я намагався поєднати рух, голос, ходу. Голос я змінював постановкою язика, губів, горла. Щодо співів, то я упевнився, що головне — досягти гарного звуку, а слух скаже тобі, який звук гарний. Мене цікавило, чому артисти часто затоварюються. Пам'ятаю одного акторика, що грав лірника в „Назарі” і перекрутив казку до того, що всі неу-держно сміялися,— публіка й актори: „У Венгерській стороні, за цісарською землею, стоїть гора глибока-глибока, а в тій горі нора висока-висока; а в норі сидить не звір, не птиця — царецька туриця”. Такі нісенітниці можна сказати лише нічого не думаючи, тож я й учив потім інших, що в артиста Розум мусить бути завжди попереду язика: „Язик мій — враг мій, почто ти прежде разума глаголеши?”

У піст я одержав листа від брата Івана. Він дорікав нам, братам, тим, що сестра служить в трупі Старицького, коли нам потрібна така артистка, не кажучи про те, що такої співачки в нас немає. Він сповіщав мене, що сестра з чоловіком (вона вийшла заміж за артиста Мову) їдуть до Єлисавет, щоб побачитися з батьком. Я виїхав до Єлисавету, де з великодніх свят почався весняний сезон. Сестра з чоловіком прилучилися до нашого товариства. Тут трупа пограла місяць і виїхала до Кишинева. Марко Лукич зостався на відпочинок, принаймні, він так казав. Проводжаючи нас, він був веселий, цілувався зо всіма. Поїзд уже рушив, як він кричав мені: — „Гляди ж, Феоктисте, приїзди в серпні,— побачимо, хто кого перестріляє!” — Веселі, з співами, в добріі згоді, ми рушили в дорогу.

В Кишиневі діла були порядні, та ввесь наш настрій зіпсував лист Марка Лукича. Лист цей прийшов несподівано, мов сніг на голову. Лист був величезний. У ньому Марко Лукич виставляв всі наші хиби в такій грубій формі, так образливо і звисока, що всі, прочитавши, оніміли. „Я теж,— писав він наприкінці,— маю хиби, та намагаюсь позбутись їх”. Лист кінчався так: „не приїду я до вас інакше, як диктатором з необмеженою владою”. Я заспокоював усіх тим, що старий, у якого в голові багато каші, як це видно з останньої фрази, хотів показати, що в нього „бойкое перо”. До моїх думок пристали Ганна Петрівна Затиркевич, Садовська та Мова. Щоправда, про сестру й про Мову Марко Лукич нічого не писав. Решта артистів розводила руками й не знала, що робить. Тільки Садовський, розпалившись, написав листа Кропивницькому, і цей лист змістом нагадував листи Курбського до Грозного. Я писав Кропивницькому кілька листів, бажаючи втихомирити його. Затиркевич теж писала, та нічого з того не вийшло. Кропивницький, як той Кіт Кітич стояв на тому, що його „обідить ніхто не може”, а він може всякого, а тому Садовський щодо нього в листі своєму „наглець і пасквилянт; і поки він привселюдно не признається в цьому,— миру між нами не буде”.

З Кишинева трупа переїхала через Одесу морем до Таганрогу, де грали місяць; потім місяць у Новочеркаському. Діла скрізь були чудові. Тоді в Новочеркаському отаманував Святополк-Мирський, що дуже прихильно ставився до нас. Взагалі тогочасна старшина козацька була ліберального настрою. Один з них, генерал Поляков, помічник отамана, щодня після вистави запрошував нас на бесіду. Одного дня головний адьютант Святополк-Мирського, полковник Володимир Тимофійович Кандиба приніс нам писане запрошення на майбутню маївку. На вокзалі чекав нас поїзд, а в Аксайській станиці — пароплав. Коли всі посідали на палубі, оркестра заграла спершу гімн, а потім: „Всколыхнулся, взволновался православний тихий Дон”. Пароплав рушив до Старочеркаського. В манастирі всі прослухали обідню та молебень і потім повернулися на пароплав, де вся палуба була заставлена столами. Почався бенкет, який тривав до вечора. Пароплав увійшов у Дон і на всіх парах летів до Ростова. Пройшов міст і став серед річки. Музика знову заграла гімн і „Всколыхнулся”. До мене підійшов Кандиба. — „Ти знаєш в чим річ?”—питав усміхаючись.—”Ні”, кажу. — „Ростов і Таганріг, що належали до Катеринославщини, прилучаються до землі війська Донського. Пароплав тихенько пішов назад. У повітрі тихо, душно, пахло дощем. На обрії, де чорніла гора, лежала чорна хмара. Через кілька хвилин нап'яли намет на всю палубу. Тихо, тільки пароплав стогне, неначе стомлений. Хмара стояла на місці, зростала й товщала, по ній змійками пробігали блискавиці, чутно було далекий грім. До нашої компанії підійшов отаман. — „Ну, панове, як не приїдемо вчасно, то грати вам не прийдеться сьогодні, будете мене лаять?” — „Ні,— відповів Садовський: — у нас кажуть — на чиїм возі їдеш, того й пісню співай”. — „Правильно”— сміється князь. Підходили до Аксайської, де нас ждав поїзд. Хмара виросла, і страшна, огниста від блискавки, пішла на схід. Ми вчасно приїхали, але грати не довелося. Ливний, як з відра, дощ пройшов над містом в літньому театрі води було по кісточки. Виставу одмінили.

З Новочеркаського трупа переїхала до Ростова. Тут уперше була поставлена „Наймичка” 15 липня 1886 року. На виставу приїздив автор і був задоволений. Після четвертого акту він сказав мені: — „Я думаю, що ти вже ніколи не проведеш так цю сцену”. За цензурованим примірником сцена кінчалась так: Мелашка — А вам що? Ледачому туди й дорога. Нащо вона вам здалася? Хіба я вас не кохаю? Цокуль — Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках уже воно в мене сидить. (Завіса).

Коли „Наймичку” читали ще в Новочеркаському, а п'єса була в цензурі, — Карпенко прочитав нам іншу редакцію цього акту, що починається з виходу Аблаката і кінчається монологом Цокуля: „О Господи, аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство”... і т. д. Рішили оставить п'єсу за цією редакцією. Я просив автора дозволить викинути останні слова адвоката: „От так проізшествіє”, через те, що вони можуть зіпсувати драматичний настрій. Карпенко згодився. П'єса мала великий успіх. Заньковецька в „Наймичці” була на недосяжній височині.

Надалі знятий був Катеринодарський театр. Нас турбувало питання про проїзд: тоді від Тихоріцької до Катеринодару треба було їхати підводами. На щастя Садовський одержав з Катеринодару листа, де його сповіщали, що залізниця вже закінчена і незабаром пройде пробний поїзд без пасажирів. Треба звернутися до головного інженера з проханням перевезти нас цим поїздом. Адресу цього інженера надіслали. Садовський звернувся до нього. Інженер надзвичайно ґречно повідомив, коли буде йти перший поїзд і дозволив нам проїхати. Цей переїзд зостанеться навік у пам'яті. Поїзд, у якому всі вагони, крім нашого, були товарні, сунувся, наче волами. Проїде з верству, заскрипить і стане. Починається огляд колії, робітники дещо поправлять і знову рушимо. Ми з Садовським взяли рушниці, випустили собак і почали полювати понад залізницею. Перепела сила! Степ. Повітря чисте, дихається вільно. Поїзд свистить і сунеться, ми біжимо до свого вагона, — з вікон виглядають веселі обличчя товариства. Підсаджуємо собак, ускакуємо сами. Сміх, оплески!..

В Катеринодарі тоді ще живі були всі Кухаренки: Степан, Олександер, Микола, Вячеслав, полковник Домонтович, жонатий на одній з Кухаренківен, старі козаки: Вареник, Шелест, Мова, Штригель, Білі... Театр повнісінький! Вітають, як рідних. Кожне твоє слово розуміють. І почуваєш ти всією істотою, що там у партері, у всім театрі живуть з тобою, що серця їнхі б'ються в один лад з твоїм.

З Катеринодару я написав Маркові Лукичу два листи, писала, здається, й Затиркевич. Товаришів я умовив послати Маркові Лукичу телеграму, в якій просили його приїхати до Миколаєва на зимовий сезон. Від Марка Лукича я одержав листа, якого й наводжу тут цілком: „Дорогой Фаня! По совету Одесских врачей, я поехал со Старицким в Севастополь, чтобы оттуда пробраться в Ялту и полечиться. Едва я доехал до Севастополя, как слег в постель и первый спектакль с моим участием (Наталка Полтавка) был отменен. Сыграл я, с грехом пополам, 5 спектаклей: „Наталку”, „Глитая”, „Запорожця”, „Доки сонце зійде” й „Чорноморці”. И в экипаже уехал в Ялту, — морем решительно не мог ехать. Как я проехал 80 верст, — одному богу известно. Всю дорогу я был в жару й в бреду. Наконец сегодня шестой день по при-езде в Ялту, я встал с постели, благодаря известному врачу ревматических болезней Ф. Т. Штангееву. Сожгли мне всю левую руку й половину спиньї; избили меня массажами до того, что я ревел, как белуга. Здесь єсть специалист-масса-,) жист, какой-то датчанин; один вид его внушает страх й ужас; й представь себе зтого атлета, упражняющего свои кулаки на моем благородном теле. Сегодня буду принимать пресную ванну, с завтрашняго дня — морские. Пробуду здесь до 25 сентября. Жизнь здесь безобразне дорога. Я живу в гостин-нице „Ялта”, занимаю № 22, плачу 4 р. в сутки. Волей-неволей прийдется, когда полегчает, сыграть 2-3 спектакля у Старицкого. Старицкого трупу посещает великий князь Константин Павлович и, говорят, аплодирует. Сегодня Старицкий по совету приближенного к князю генерала, едет к князю с визитом.

„Я не знаю, право, что желала сказать небесная, чудесная, восхитительная, удивительная, непамятозлобная, богоподобная, добро в сердце носящая, мир и любовь всем дарящая... Мария Константиновна нижеследующимидвумя телеграммами? — 13-го 9 часов 10 м. пополудни:”Довольно сердиться, покончим дрязги, приезжайте в Николаев. Заньковецкая”. 13-го 9 часов пополудни: „На посланной Вам телеграмне подпись не моя. Заньковецкая”. Вспомни же теперь телеграммы Товарищества из Екатеринодара ко мне и согласись, что я имел право не придавать им особенного значення.

„По выздоровлении я вышлю 100 р., а затем попрошу тебя принять на себя труд отобрать мои вещи, парики, библиотеку и вислать мне. Прошу во всяком случае моє имя снять с афиши товарищества, если только не предупредили сами моего желания. Еще прошу сказать всем бывшим моим товарищам, что я в присутствии Мовы предложил Н. Садовскому сознаться, что он был в своем письме по отношению ко мне наглец и пасквклиант, больше я ничего не требовал. Повторяю, что я не обижен им, а удручен. За сим желаю вам от души успеха в делах. Любящий тебя М. Кропивницкий”.

Листа цього я прочитав Ганні Петрівні Затиркевич і ми порішили знову написать Маркові Лукичу. Костюмів і париків я не висилав і не зоставив у Єлисаветі в тій надії, що не сьогодні-завтра ці два удільні князі помиряться. А коли б я був зоставив, то Марко Лукич написав би: „Ви зоставили моє майно, з цього я бачу, що ви мене в товаристві не маєте”. Чистий Фома Фомич із „Сельца Степанчикова”.

Я ждав відповіді на свого і Ганни Петрівни листа. Листи наші були сердешні, щирі. Відповідь од М.Л. прийшла в кінці вересня. Наведу тут лист Марка Лукича, в якому він, як на долоні.

„Дорогие друзья мои Анна Петровна и Афанасий Карпович. Читал я ваше письмо, перечитывал, старался вникнуть в него и никак не могу объяснить себе вот чего: я ли розучился вас понимать, вы ли не можете или просто не хотите понимать меня? Ясно одно лишь, что кто-то кого-то из нас морочит и дурачит. Я никак понять не могу: зачем мне приезжать к Вам? Для того чтобы видеться с вами двумя — мне прямо не расчет ехать; ибо теперь более чем когда-либо я должен почаще сводить баланс, памятуя ежечасно, что старость не за горами. Не думаю, чтобы Вы вдвоем также истосковались по мне, что вот, хоть сейчас вынь да положь Вам меня. Надо же мне, друзья, ощупать мотив, руководящий вашим желанием видеть меня. Анна Петровна, например, говорит мне (т. е. пишет): „Ты изменил слову”... Неужели же я обещал даже и тогда оставаться в вашем товариществе, если некоторые из ваших товарищей будут плевать мне в глава? Не может этого быть! Ведь Садовский написал мне наглое и пасквильное письмо, затем явился ко мне в дом и на словах подтвердил, что он не считает себя виноватым передо мной. Разве это не плевок? Впрочем, может быть, вы, друзья, понимаете так что если человек, обидевший вас, явится к вам в дом и дает утверждать, что он не обижал вас, то вы это признаєте за извинение с его сторони и приймете к тому же во внимание его визит? Как ни странен мотив, руководящий Анной Петровной, но я его могу несколько ощупать; но что Фаня пишет, что меня обнимут і т. д., так уж это мне совершенно непонятно. Я могу быть великодушен, но не ко всем. Так неужели же мне ехать для того, чтобы обняться с вами двумя?' „Потерпите, друзья: это мы можем сделать и великим постом, если до того не встретится где-либо случай. А больше зачем мне приезжать? Не за тем-ли, чтобы посмотреть на всех остальных? Так я придумал для этого более удобный способ и дешевий. Если я начинаю забывать чье-нибуд лицо, например, милого малого г. Максимовича или прелестної г-жи Марковой, тогда я беру альбом, вынимаю их фотографические карточки и любуюсь, подчас даже умиляюсь. Если же забуду, как они ко мне в былое врямя относились, переворачиваю карточки и читаю с лицевой стороны их собственноручные надписи, затем снова умиляюсь и прихожу в прекраснейшее расположение духа и даже в восторг. А если пожелаю воскресить в памяти общие чувства, выраженые мне всеми, тогда я перечитиваю надписи на подарках, поднесенных мне, перечитываю письма и т. д. И тут уж восторгу моєму нет пределов: я пляшу, пою и даже через голову кувыркаюсь. Словом, я живу со всеми прежними Вами. Таки образом: оно покойнее и тише, а главное необидно. Из нынешних я переписываюсь только с Вами двумя, а остальными как будто и нет до меня ровно никакого дела. От горя-ли, тоски-ли, кручиньы по мне,— они не пишут мне или просто по безхарактерности, либо страха ради „іудейска”—не ведаю; я же к ним не пишу потому, что и доныне я не получил от них ответа на два мои письма. Так с какой же стати с стану им навязываться? На первых порах, не получая так долго ответа, я думал было послать им несколько почтовых марок, но потом сообразил, что жэто будет не только безполезный расход, но, что главное, и не производительный. Если же они ждут меня, чтобы при свидании излить передо мною свои чувства, так во-первых, я боюсь не было бы мне скверно от такой массы чувств, так как я вследствие страшного ревматизма начал страдать сердцем, а во-вторых — не надувает ли их кто-нибудь обещанием. Так скажите им, что: „обіцянка цяцянка, а дурневі радість”. А я их не считаю дурнями и потому уверьте их, что «не приедет и не дожидайте». И если они после вашого уверения, прольют слезы, (то постарайтесь) их утешить хотя тем, что Мария Константиновна даст им поцеловать свою ручку... Если же они на ваши уверения не обратят никакого внимания, тогда, значит, я благоразумно сделал, что вовремя оставил их в покое.

„Дорогой Фаня! Будь же беспристрастен и взгляни серьезно и хладнокровно в недалекое прошлое, если ты не можешь этого сделать по отношению к настояшему. Что я сделал для Садовского и Заньковецкой кроме хорошого? Что я сделал худого остальным, быть может, тоскующим и слезы льющим по мне? Я от них не требовал никакой благодарности, да этого я ни от кого никогда и не требую. За это их будут судить люди, близко знающие суть дела; но я вправе всегда рассчитьшать на признательность. Если бы Садовский отрицал всех и вся, если бы он сказал: „Я родился от тетки да от проезжего молодца, затем был похищен злой колдуньей или невидимкой и брошен в лесу, там я вскормлен волчицею; там я научился пням молиться, лаптем креститься; когда вырос, то прежде всего сожрал волчицу, выкормившую меня, а дойдя до совершенного великовозрастия и благоуразумления — явился людям”,— дело было бы другого свойства. И я бы, и ты, и каждый из нас поняли б сразу, что мы имеем дело с суб'єктом, человекоподобным лишь по внешнему виду, но руководящимся зверскими инстинктами. Факт неоспоримый, что многие из зверей пожирают своих родителей. Тогда я первый сказал бы: „Ступай ты, божий человек, от нас снова в лес, кланяйся пням, рычи и глотай акриди и дикий мед, а когда встретишься на тощее брюхо с братцем или сестрицею молочными, то скушай их”. Если бы Мария Константиновна не заявляла мне многажды о своем бесконечном ко мне уважений й доверии,— это она заявляла много раз, не говорю уже — в обществе Вашем (Я цього ніколи не чув. /7.С.) и разных лиц, но в присутствии ее матери, тетки, сестры и прочих сродников (невже Марія Костівна навмисне для цього зібрала всю рідню? П. С.), я бы не спрашивал ее теперь: где же это доверие и уважение, в чем они сказались? Все в мире зиждется на доверии и уважении друг к другу. Пока не было обязательств письменных, до тех пор и слово все люди держали крепко, но и теперь еще все таки эти обязательства заключают между собой десятки тисяч людей, и миллионы людей обязываются честным словом. Горе правде, истине и добру, если все люди перейдут на письменные обязательства! К таковым будущим людям в этом случае принадлежит эта злополучная пара. Подумайте и пообсудите хорошенько, друзья мои, зачем бы в самом деле писать мне было это длинное письмо „К товарищам и сослуживцам” (це про лист у Кишинів, П. С.), если бы я руководился таковым соображением: „мы собрались, пользуясь удобним случаєм, с единственной целью заработать и как можно побольше, а затем, понабивши порядком карманы, — раз'ехаться, пожав на прощанье друг другу руку, и предаться благополучию, как, например, интенданты последцей войны, где-нибудь в деревушке благоприобретенной или хуторе, опочивая от трудов и умиляясь при воспоминании о рыбке, наловленной в грязной водице¹⁶. Если вы, друзья, и впрямь стремитесь к достижению такого блаженства, тогда говорите прямо; а может быть я не понимаю Ваших идеалов, сбился с пути, — тогда укажите мне путь праведный. Словом, прошу вас ответить мне категорически: что вы Гекубе и что Гекуба вам? Тогда я буду знать, с кем имею дело. Ведь все, что меня в настоящее время связывает с вашим товариществом, сводится к тому, что я состою должным товариществу 100 р., занятых мною из фонда. Вы за это храните моє театральнеє имущество, лично мне принадлежащее, ценность коего значительно выше занятой мною суммы, и вы пользуетесь зтим имуществом. Я 100 р. не могу сейчас выслать, так как, по причине болезни, стеснен в финансах, а вы, т. е. товарищество, потому и удерживаете моє имущество, что я не возвращаю этих 100 рублей? ¹⁷

„Я, например, достоверно знаю, что некоторые из товарищей, взявши взаймы фондовые, или вовсе таковых не внесли в фонд... что одно и то же. И у них за это личного, им принадлежащего имущества, не удерживают. Этим некоторым вы верите, что они возвратят или внесут фондовые, а мне не верите, потому и удерживаете моє имущество. Эти некоторые, вероятно, просили вас,— а ведь сказано „просите и дастся вам”,— чтобы вы им верили, а мне же почему то так кажется, что вы и без просьби должньї бы бмли мне поверить. А между тем имущество моє вы увезли в Николаев. Зачем? Почему? На каком основании? Как же вы, не питая ко мне доверия на 100 руб., требуете, чтобы я поверил, что вы меня встретите с распростертыми об'ятиями? Положим, что имущество моє было в общем гардеробе, но ведь вы раскупоривались в Елисаветграде, почему же не оставили его в моей квартире? Monsieur Садовский убедился, что я, пока он не сознается, что он поступил против меня, как наглец и пасквилянт, — не пойду к вам... Зачем же имущество мое увезли? И выходит, что цилиндр и 300 рублевые часы не всегда суть доказательства джентльменства суб'єкта, носящего их. Каким именем назвать роль изображаемого в настоящее время товариществом по отношению ко мне? Мне теперь остается только спросить: „Доколе оное товарищество мне верит, что я выкуплю моє имущество? (У каждой ссудной кассы свои, ведь, правила). Имущество моє тленное, а притом еще и треплется товариществом, в виде взимания процентов, а потому желательно знать, по истечении какого срока товарищество, на случай неуплаты мною 100 р. назначит моє имущество в публичную продажу? Интересно знать, к кому товарищество теперь обратится за разрешением этого вопроса, если оно само еще ве выработало правил на этот предмет?” А все Садовский, этот чтец междустрочный (в листі це слово підкреслено. П. С)! Этот джентльмен по виду внешнему и по количеству перстней на пальцах и брелков на цепочке... Всем телеграммам, повторяю, я придаю значение условное и относительное, смотря по содержанию телеграммы и по лицу, подписавшему таковую. Я даже уверен, что и первая телеграмма из Елисаветграда подписана Заньковецкой... А если ею, то, во всяком случае, телеграмма — не письмо; и Заньковецкая всегда могла бы сказать, что она никогда никакой телеграммы мне не писала. Ведь говорит же она всем, что никогда не дарила мне своей фотографической карточки, ибо она украла таковую из моего альбома!

„Все вы глубоко убеждены, что я покончил со Старицким. Это, конечно, всем вам делает честь, а мне удовольствие: с каждым днем все более и более прозревать и ясно, наконец, видеть, насколько вообще велика была в вас вера в меня и в мою порядочность. Между тем вот уже 19-й день, как я живу в Ялте и вожусь с больной рукой и думаю: да когда же перестанут мять мою руку и погружать меня в морские ванны? Когда же, наконец, отпустят меня на родину? А еще с больным сердцем и прискорбием думаю: когда же друзья мои поверят мне и перестанут терзать мою душу незаслуженными упреками, недоверием и подозрениями, когда они устанут мистифицировать меня и играть со мною в жмурки? Стыдно вам, друзья, и грешно, ей-богу грешно!

„Не возвращусь я в ваше товарищество до тех пор, пока Быковский джентльмен (Бикова — частина Єлисавету. П. С.) — Садовский не сознается письменно, что он в письме своем ко мне поступил, как наглец и пасквилянт; пока Мария Константиновна не напишет мне собственноручно, что берет назад все бранные, циничные и вульгарные виражения, произнесенные ею публично во время чтения Садовским моего письма „К товарищам и сослуживцам”. Дел кабинетных и спальных я не смешиваю с общественными, и, стало-быть, интимннх разговоров не ставлю никому в вину, ибо за глаза в своей спальне и царя ругают, так про меня и подавно можно. Что же касается: луже... и того, что меня надо свезти на Сабурову дачу, что я служил в нижнем земском суде, что я пел „гори, гори, моя лампада”,— то я эти чичарские остроты считаю просто глупыми и пошлыми и абсолютно игнорирую. Относительно пьедестала, на который будто бы поставили меня Садовский и Заньковецкая,— я должен сказать, что я не ощущаю под своими ногами этого пьедестала (настолько, стало быть, он фантастичен и воздушен). Но если бы таковой и действительно существовал, то этим признанием, что они меня вдвоем поставили на пьедестал, они (monsieur Садовский и г-жа Заньковецкая) ставят меня неизмеримо выше себя. Человек, ведь, прежде всего эгоист и, вероятно, выстроив пьедестал, постарался бы сам вскарабкаться на него, если бы не боялся, что ему крикнут снизу голоса: „Пошел вон с чужого места!”

«Если предложенные мною условия будут выполненны, я приму управление труппой, но не иначе, как диктатором с неограниченной властью. И се есть моє последнее сказание.»

«30 сентября я оканчиваю курс лечения и выезжаю в Елисавет; что меня Старицкий приглашает,— это правда, как не ложь и то, что я с его труппой играл 5 спектаклей в Одессе и 5 в Севастополе. В Ялту же я приехал только лечиться. Любящий вас М. Кропивницкий. 24 сентября 1886 года, г. Ялта».

Марко Лукич усе перекручує на свій кшталт. Я писав йому від чистого серця: приїздіть, всі зустрінуть вас, як рідного, з обіймами; все влаштується на місці... Марко Лукич вигадує, що хтось когось дурить. В листі стільки каші, наче його писав Поприщин, або хворий з божевільні. Чого тільки варт один вираз: „прийму управление труппой, но не иначе, как диктатором с неограниченной властью”! Звичайно, листа цього я нікому не показував. Мені хотілось помирити Марка Лукича з братом, а коли про це я починав йому говорити, він, як і Кропивницький, кричав: „Поки цей Бобринецький курбет-кавалер не признається, що писав про мене і Марію Костівну нахабну брехню,— я з ним нічого спільного не хочу мати!..” Решта товаришів казали: „що ми будемо писать Маркові Лукичу? Листом своїм він усіх образив, так чи не написати йому, як у тій пісні: „прости мене, моя мила, що ти мене била”? „Я не був ображений листом Мар. Лук., я сміявся з нього, бо він усякому з нас нав'язував свої хиби, і треба було б видумать якесь modus vivendi, а Садовський написав так, щоб у нього аж у носі закрутило, щоб він нюхав, чхав і, як видно з листа Марка Лукича, досяг мети. Останнього листа від М. Лук. я одібрав на початку жовтня і думав поїхати до Єлисавету, побачитися з ним. І от, цілком несподівано, він з'явився сам у Миколаєві. Трупа мала вже виїздити до Херсону, навіть увесь багаж був запакований. Я цілий день сидів у Марка Лукича, приходили Ганна Петрівна і ще дехто з товаришів. Всі умовляли М. Л. піти на згоду, а він стояв на своєму: „Поки monsier Садовський не признається, що в листі своєму був до мене пасквіліянт... і т. д.”—”Я приїхав забрати своє майно... Мені тепер поневолі прийдеться їхать до Херсону”... Садовський і Заньковецька казали всім, що не хочуть і зустрічатися з Бобринецьким курбет-кавалером. На другий день пароплавом „Русалка” М. Л. з товариством виїхав до Херсону. На пароплаві оточили його й Садовського, довго пхали одного на одного, як Івана Івановича та Івана Никифоровича, а вони були настільки розумніші від гоголівських героїв, що, не згадуючи про „гусака”, поцілувалися й помирились. На радощах ми задали гучний бенкет на пароплаві, після якого Марко Лукич оповістив на радість усім, що трупу запрошує до Петербурґу В. А. Неметті-Лінська. Конечні умови з нею виробили в Херсоні. Неметті брала всі видатки вечерові на себе за половину збору. Марко Лукич грав з нами кілька спектаклів і виїхав до Єлисавету, а через тиждень Садовський і Заньковецька у власних справах виїхали теж, доручивши мені вивезти трупу. Проїздом через Харків я дістав 4 хористів, і 9 листопада привіз усіх до Петербурґу, де вже були Садовський, Заньковецька і Кропивницький.

XIV

1886 р. одинадцятого листопада у вівторок почалися вистави в залі Коконова, що на Мойці. Сезон відкрили п'єсою М. Л. „Дай серцю волю—заведе в неволю”. Заньковецька відмовилась грати Марусю, що завжди грала, і ролю чудово виконала Садовська, вставивши кілька пісень. П'єса мала успіх, бо вся держалася на кращих силах трупи: найменші ролі грали актори, а не хористи, як то здебільшого робиться. Я боявся, за співочу частину: хор був малий, а ті, що їх узяли з Ісаківського собору, не знали твердо партій, дехто навіть держав ноти під полою. Спів хоровий підтримували всі актори і навіть Садовський із-за лаштунків. Збору було 1.200крб.

Найбільший успіх мали п'єси: „Наймичка”,— пройшла 22 рази, „Наталка” — теж 22 рази. Обидві п'єси — при повнісіньких зборах (2.000 крб.). „Чорноморці” пройшли разів десять. «Доки сонце зійде” не мала успіху і пройшла тільки один раз.

Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в сервілізмі і забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: „я українець”. Українська „інтелігенція”, „толпой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі,— заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катерининського палацу, де ставили „Кума Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександер III. Для нього в залі „Демут” поставили „Назара Стодолю” і „Як ковбаса та чарка”.

На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів — і в формі, і переодягнутих...

В „Назарі” Марко Лукич надзвичайно хвилювався, спішив, і на 20 відсотків грав гірше, ніж завжди. В другім акті хор співав погано, танцювали ще гірше. Танцюрист Потапенко, замість того, щоб танцювати як слід, почав ходити на носках, мабуть надіявся, що цар запросить його до балету. Діло поправив Мова, що грав лірника і чудово співав „Ой, зійшла зоря вечоровая”. Зате „Ковбаса” пішла на ура. Марко Лукич — „возстахом и оправихомся”. Садовський чудово грав Шила, Максимович — Діда. А щодо танців, то Садовський „доклав воза”. Хто не знає, як він чудово, як статурне танцював? Це сама стихія!

Театр — повнісінький. Всі дами в білому вбранні, пани — у фраках, військові — в парадній формі. Праворуч — на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар.

Після вистави нас запрошено до нього. Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я. Про цей випадок я мислю так: хтось сказав цареві, що він ощасливить артистів, коли поговорить з ними. Сам цар зовсім не був підготований до цієї розмови. Мені здається, що він мав нас за „простачків”, як от „рожечники”. Ми ввійшли в аванложу і стали вряд, тільки Марко Лукич стояв позад усіх, йому не дали навіть зняти гриму і переодягнутись: так у гримі і панчохах прийшов він; та й усі ми були в тому вбранні, в якому грали. З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись,— цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Павза. Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, з простим обличчям, облямованим широкою темнорудою бородою, з сірими великими очима і здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку „на випуск”, сокиру в руки — простий тобі тесля.

Він довгенько постояв перед нами, заклавши праву руку за край мундира, потім кашлянув і промовив: „Я давно собирался... и сегодня с удовольствием прослушал спектакль, особливо второе, просто лихо!” По павзі: „Вы всегда здесь играете?” Всі мовчали, а Садовський відповів: „Мы, ваше величество, всегда играем на юге.”—”Ах, да.. на юге...”Він знову зробив павзу; потім, звернувшись до Заньковецької, що стояла рядом з Садовським, спитав: „И вы на юге?” Потім він по черзі спитав Мову, Максимовича і мене: „И вы на юге?” І ми всі одповіли: „На юге, в. и. в”. Знову павза, потім, усміхнувшись, питає:

—”А скажите, это трудно, петь и танцевать разом?” Всі мовчали, і знову Садовський одповів:—”Это, в. в., „привычка”. Цар знову усміхнувся і промовив: „Ах, да, привычка!.. Мне очень, очень поправилось”... Після цього він одступив крок назад, показуючи, що авдієнція кінчилась. Ми знову вклонились і вийшли. У Кропивницького цар нічого не спитав.

Мене дивує, що у своїх спогадах Марко Лукич пише, нібито цар спитав його: „Де ви набрали таких артистів?” ¹²

Княгиня Кочубей улаштовувала благодійну виставу в Маріїнському театрі. Вистава йшла вдень. Грали „Наталку-Полтавку” і водевіля „Бувальщина”. Ось афіша цієї вистави:

С высочайшего его императорского величества

соизволения

в воскресение, 25 января 1887 года

В Мариинском театре

в пользу

С-Петербургского Дамского Комитета

Российского общества „Красного креста”,

состоящего под председательством

ее императорского высочества великой княгини

Елизаветы Феодоровны,

малороссийской труппой М. Л. Кропивницкого представлено будет:

І

НАТАЛКА - ПОЛТАВКА

Оперета в 2-х действиях, 3-х картинах, соч. Котляревского

Действующие лица:

Горпына Терпелыха, вдова — Переверзева. 
Наталка, ее дочь — Заньковецкая.
Тетервяковский, ввозный — Саксаганский. 
Макогоненко, выборный — Кропивницкий. 
Петро, коханец Наталки  — Мова 
Мыкола, бурлака — Садовский.

Действие происходит близ Полтавы.

II

БУВАЛЬЩИНА

Шутка в одном действии

Действ. лица:

Панас Базюра, крестьянин 45 лет ? Г-н Максимович
Хымка, его жена по второму браку - Г-жа Затыркевич
Галька, дочь его от первогобрака, 18 лет - Маркова
Василь Крутько, коваль в том же селе, 24 лет,
коханец Гальки ? Г-н Мова
Акакий Ферапонтович, заштатний дьяк - Кропивницкий
Дивчата, парубки, Малороссийский хор и танцы.

Действие происходит в селе близ хати Базюры

Дирижер — Г-н Васильєв
Оркестр под управлением К. Ф. Лувда

Начало в І час пополудни

Цар просидів усю виставу. Цікаво: розказували, ніби він сказав розпорядчиці вистави: „Любезные малороссы”, гадаючи що ми граємо благодійну виставу даром, а грали ми за платню — 1000крб. Ця чутка так збентежила Марка Лукича, що він, ніби від усього товариства, відмовився від платні. Мабуть за ці гроші кожному з учасників піднесено подарунка при ордері. Весь час, як до цього, так і після, до кінця сезону, „Наталку” грала Садовська, а в цій виставі участь взяла Заньковецька на підставі того, що Садовська, бач, вагітна (родила Садовська тільки у липні 1887 року).

Вільний час провадив я у Д. І. Яворницького, що жив тоді на Митній пристані. Заходив частенько до діда Мордовця (Столярний 6), Він дуже ґречно ставився до мене і надавав багато своїх книжок, між іншим—”На Арарат” з таким написом: „А.К. Саксаганскому, счастливо взошедшему на Арарат сценической славы от невозшедшего на библейский Арарат Данила Мордовцева”. Крім цього маю від нього портрета з написом: „Любому сину Панасу і всьому славному товариству. 

„Чи був такий другий батько на всім світі,
Щоб мав таких діток, як ви, мої квіти?
Були батьки й мали не синів-героїв:
Таких батьків знала і безсмертна Троя.
Були батьки й мали — один Антигену,
Офелію — другий, третій — Дездемону.
Але ж одному, щоб небо дарувало
і синів і дочок таких, як ви, діти,-
Доки сонця й світу сього не бувало.
Слава ж вам безсмертна, діти мої, квіти”
Душею прихильний до усієї своєї
Славної сім'ї. Недостойний батько

Данило
Петербург 
1887 р. січня 9”.

Раз якось я звернувся до Яворницького з такою пропозицією: „От зараз громадянство захоплено українським театром, чи не можна користуючися з цього, написати в якомусь товстому журналі статтю, в якій показати—той куточок, де повинен міститися наш театр, наше мистецтво? Одводять же місце опері, драмі, балету і навіть оперетці 1” Дмитро Іванович, подумавши, відповів: „Думка хороша, звернися до діда Данила Лукича, той мав стосунки з товстими журналами, може він напише”. Користуючись іменинами Дідуся, я пішов до нього. Він, як звичайно, заходився варити каву по-арабському (навчився, коли намагався вилізти на біблейський Арарат). Попили ми тієї кави і я висловив йому своє прохання. Дідок, нівроку йому, був хитренький. Він зараз прикинувся казанською сиротою: «Це мені не по силах, сказав він; а от що, любий синку, поїдемо зараз до А. Н. Пипіна, чи не візьметься він-бо він дуже прихильно писав про українську літературу.»

Поїхали до Пипіна. Невеличкий, дебелий, бадьорий, ще не дуже старий, А. Н. зустрів нас ласкаво. Він слухав мене і палив цигарку за цигаркою; цигарки часто гасли, він запаялював їх і обгорілі сірники складав рядом у попільничку; потім другий ряд навпоперек, третій ряд навпоперек другому і, коли набиралось багато, то всі ці сірники він підпалював. Вислухавши мене, він спитав: „А какие сведения вы можете дать мне?” Я сказав, що перш за все — рецензії з багатьох міст, де ми грали, потім відомості про збори, кількість п'єс. Між іншим я показав йому цікаву статтю, вирізану з „Пешт Лейда”, в якій писалося ніби уряд російський залицяється до українців і субсидує трупу, що грає в Петербурзі, цебто наше товариство. Рішили на тому, що все це я йому привезу, а він подумає, і що можливо зробить. Я привіз йому цілу купу рецензій з Одеських, Харківських, Ростовських та інших газет. А. Н. просив навідатись через тиждень. Я навідався. Він знову люб'язно говорив зі мною, частував мене кавою, подарував портрета, а нарешті сказав: „Видите ли, дорогой мой, все те, что стоят у кормила правлення, считают, что ника-кой такой Украины нет, й смотрят на вас, как бы сказать, ну,— как на секту; вследствие этого согласиться писать о том, куда поставить искусство этой, по их мнению, секты,— не приходится”. Я ніяк не сподівався такої відповіді, не хотів і думати, щоб серйозний учений міг це сказати. Розчарований, з образою в серці, я їхав додому.

Ніколи з пам'яти моєї не зникне вечірка в казармах Кубанських козаків. Командир їхній Кухаренко запросив нас, і ми після вистави приїхали (здається, казарми ці містилися на Літейнім). Коли ми ввійшли в казарму, що була на третім поверсі, хор козаків почав: „Ой, у лузі та й при березі”. Посеред казарми був накритий стіл, за стіл сіло більше 30 чоловік. Тут були генерали, професори, художники. Почався бенкет. Для козаків стояв окремий стіл. Навколо нашого стола весь час ходив кавказький князь; потім виявилось, що це переодягнений козак. Він чудово виконував свою ролю: коверкав слова, кидався з кинджалом на тих, хто давав йому сала, страшенно гикав і вилуплював очі. Тесть Кухаренка, генерал, прізвище його я забув, проголосив нам „здравицю”, яку закінчив так: „Панове, той хто вип'є турячого рога вина, може говорити без цензури — богомольной старой дури!” І він почав перший, і випив, з чверть проливши на свого мундира. В тому розі містилося біля двох пляшок. Розпалившись, і я випив, не проливши й краплі. Після цього я звернувся до козаків і просив їх ніколи не забувати України. Говорилося багато, пилося ще більше. Козаки співають... Гомін, дим коромислом... Коли раптом убігають два козаки і доповідають генерала, що прийшли якісь німці скаржитись на козаків, що ніби в них коня вкрали. Генерал встав, все стихло. — „Як?” — закричав генерал: „Німці? Повісити їх!” Ну, думаю, вскочили ми в хороше дільце. До генерала підбіг Кухаренко — „Ваше превосходительство, накажіть німців привести сюди вислухати: може вони правду кажуть”.—”Привести!” — крикнув генерал.

Через хвилину три німці стояли перед генералом. Тільки тепер ми розібрали, що це — комедія переодягнуті козаки. — „Ваше превосходительство”— почав один німець: „мі жівьйом на Кубань, зейчас подлі Ладіжське озіро, Бальтіські заліф. Мі імем сім хати з хлівами, а нас сєм душі з свинями, і одін біль льошадь і еті льошадь твой кізяк уворовіл”.— „Коли?”— питає грізно генерал. — „Еті сорок лет уже, но мі льошадь узнал, вот он”. Підійшли два козаки, накриті шкірою конячою, вів їх козак-злодій, що розпинався й доводив, що коняка його. Німці правили своє. Нарешті хтось підняв шкіру. Побачивши, замість коня двох козаків, німці повтікали. Коли це раптово, як з-під землі, виросла справжня коняка. Чмихнула і підійшла до Кухаренка; він погладив її, дав шматок хліба. То був красень „Карабах”, з вогненними розумними очима. До „Карабаха” підбіг „князь”, одвів його набік, щось крикнув, кінь став навколішки, а потім зовсім розтягнувся на долівці. „Ай на, айны-на” — почали приспівувати козаки і бити в долоні. „Князь” вихопив кинджала і, підоткнувши поли жупана, почав лезгінку. Він крутився навколо коня, що підіймав голову й дивився, ніби питав: „Чи довго мені ще лежати?” „Князь” вискочив на „Карабаха” й танцював на його крутих ребрах. Йому подали ще два кинджали; одного він взяв в зуби, а другим вертів у руках. Хор все швидше й швидше співав і плескав в долоні. „Князь” кинув кинджали і вони встромилися в підлогу, „князь”, наче блискавка, то кружляв мимо їх, то вискакував на коня, крутився, як дзиґа; після і оплески обірвались, і він став, як вкопаний. „Браво, браво!”— почулося навкруги і „князеві” піднесли великий келех вина, він випив його духом. Щось гукнув, „Карабах” скочив на ноги, йому дали кілька кусків цукру. „Князь” плигнув на нього й почав джиґітувати. Страшно було дивитися, як він крутився, діставав до землі, і ставав на спину „Карабахові”!.. Нарешті—скочив з коня. Знову оплески і знову почастували „князя”. (Все це Каразін змалював у своєму альбомі). „Князь” підійшов до красуня „Кчрабаха”, погладив, потріпав його по шиї, щось сказав, і кінь слухняно пішов. Я побіг подивитись, як він зійде по сходах. Обережно ставляючи на сходи то одну, то другу ногу, тихенько пішов „Карабах”; попереду йшов козак. Вони завернули за поворіт сходів. Я стояв здивований, зачарований. Гулянка скінчилася аж на другий день.

Мода на українців була велика. Нам часто влаштовували вечірки. Покликав нас на обід до себе і Михайло Іванович Драгомирів. Він тоді завідував Академією генерального штабу. Я часто бачив його в театрі. Ходив він завсіди сточений молоддю, розмовляв українською мовою, розказував анекдоти. Чув я, як він доводив, ніби Кропивницький неправдиво співає:” Ой, хто до кого, а я до Параски, бо у неї чортма штанів, а в мене запаски”,— і проспівав цю пісню по-своєму, і замість „чортма штанів, а в мене запаски”, — ужив інші слова, що їх навести мені соромно.

От і Драгомирів зацікавився нами, як завсігди цікавився він тим, хто в моді. Коли потім він був генерал-губернатором київським, то вже ніколи не цікавився нами, навіть у театрі не був ні разу. Взагалі це був такий хитрий „мужичок”, що про нього я можу сказати тільки словами поета:

„Быть может, ослепленный страстью,
Я цену дать не мог ему
Й относил то к самовластью,
Что мир отнес к его уму.

На вистави приходив і знаменитий зоїл — Суворін¹³. Після „Наймички” він, побачивши Данила Лукича Мордовцева, сказав: „Ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром”. З того часу і до кінця життя свого він зостався прихильним до Заньковецької і почасти до Кропивницького. В день його 50-літнього ювілею вони вітали його і піднесли дарунок. На цей випадок була карикатура: стоїть здоровенна свиня у боярськім жупані, рило задрала так, нібито на бога свистить. На шиї у свині хрест „за літературні заслуги”, в правій руці нагай, у лівій „Новое Время”. Марко Лукич і Марія Костівна навколішках підносять дарунок з написом: „Раз добром налите серце ввік не прохолоне”, Кропивницький: „Прийми, голубчику, в день твого пресвітлого ювілею від нашого щирого серця оцей подарунок.” Суворін: „Плевать мне,— но, между прочим, если ен и впрямь серебряной,— давай, пригодится”.

Перед кінцем сезону Садовський чогось посварився з „Неметою”. Почалась полеміка і це завадило нам зійтися з нею на майбутній 1887 р. зимовий сезон.

Всі роз'їхались в добрій злагоді і з добрим заробітком. За цей Петербурзький сезон валовий збір досяг до 130 тис. крб.